Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Рей Бредбері Кульбабове вино Переклад Володимира Митрофанова
- ...Тридцять п'ять, тридцять шість... Обережно, не впади. Ну й дурна ж ти... Тридцять сім, тридцять вісім, тридцять дев'ять, сорок... і ще два, це вже сорок два - майже півдороги.
І раптом знову заклякла.
«Зажди»,- звеліла собі подумки.
Ступила крок. Звук відгукнувся луною.
Ступила ще крок.
І знов луна, немов ще чийсь крок, майже в ту саму мить.
- Хтось скрадається за мною,- прошепотіла вона до яру, до чорних цвіркунів, невидимих зелених жаб і чорного потічка внизу.- Мало на п'яти не наступає. А я боюсь озирнутися.
Ще крок - і знов луна.
- Щоразу як я ступлю, ступає і він. Крок - луна.
Вона ледь чутно запитала в яру:
- Полісмене Кеннеді, це ви? Цвіркуни мовчали.
Цвіркуни дослухалися. Сама ніч дослухалася до неї. Усе довкола - й віддалені нічні луки, й близькі нічні дерева - проти свого звичаю завмерло нерухомо, перестали тремтіти листочки дерев, бадилинки трави, зорі в небі, гілочки на кущах - усе дослухалося, як калатає серце Лавінії Неббс. І, може, десь за тисячу миль звідти, на маленькій глухій залізничній станції, загубленій серед безмежжя, якийсь самотній подорожній, що примостився з газетою під єдиною голою тьмяною лампочкою, підвів у цю мить голову й запитав себе: «Що воно таке?» - а тоді подумав: «Та, певне, просто дятел довбе струхлявілий усередині стовбур». Але то був не дятел, а Лавінія Неббс, то лунко калатало її серце.
Тиша. Тиша літньої ночі, що залягла на тисячу миль і вкрила землю, мов сутінно-біле море.
Швидше, швидше.
Лавінія квапливо ступала зі східця на східець.
Бігом!.. [476]
І тут вона почула музику. То було якесь божевілля, безглуздя - на неї враз наринула могутня хвиля музики, і вона, чимдуж біжачи вниз, охоплена панічним жахом, відчувала, як та бурхлива злива звуків відлунює десь у глибині її свідомості передвістям страшної біди; а музика гучала все виразніше, все навальніше і гнала її далі, стрімголов, у нестямі, униз, униз, на дно яру.
«Ну, ще трохи, ще,- благала вона подумки.- Сто вісім, сто дев'ять, сто десять!.. Усе! А тепер - бігом через місток!»
У цю сліпучо-жаску хвилину, над бурхливим темним потічком, вона підганяла свої ноги, руки, тіло, свій страх, квапила кожну частку свого єства й чимдуж бігла по стоптаних, лунких, пружних і аж наче живих хитких мостинах, а за нею невпинно, невідчепно гупала чиясь хода, і так само невідчепно гучала позаду ота музика, пронизлива й непогамовна.
«Він не відстає ні на крок, не обертайся, не дивися, бо як побачиш його, то вже й з місця не зрушиш від такого жахіття. Тікай, тікай!» І вона мчала містком.
«О боже, боже, благаю тебе, дай мені сили дістатись нагору! Ось вона, стежка, тепер між ті пагорки... О боже, як темно і як далеко ще бігти... Навіть як я тепер закричу, це нічого не зарадить, та й закричати мені вже несила... Ну все, кінець стежки, а онде й вулиця... О боже, дай мені врятуватися... якщо я тільки добудуся жива додому, то вже ніколи не вийду сама... Дурна я була, справді дурна, не знала, що таке страх, але дай мені тільки втрапити додому, і я ніколи й нікуди не піду без Гелен чи Франсіни!.. Ось уже вулиця. Тепер - на той бік!»
Вона перебігла вулицю й помчала далі тротуаром.
«Ось і ґанок! Мій дім! Боже, дай мені ще хвильку - ввійти, замкнутись - і я в безпеці!»
А онде... яка дурниця помітити таке, і чого воно одразу впало в око, дорога ж кожна мить... а проте онде вона, блищить на балюстраді веранди, недопита склянка лимонаду, залишена там хтозна-коли - рік тому, аж пів-вечора тому! Склянка з лимонадом, стоїть собі спокійнісінько на балюстраді, мов нічого й не сталось... і...
Лавінія чула, як її ноги незграбно ступають по веранді, відчувала, як тремтять руки, не потрапляючи ключем [477] у замок. Чула, як калатає у грудях серце. І як у неї всередині усе аж кричить.
Та ось ключ уже в замку.
«Відмикай же, хутчій!»
Двері відчинилися.
«Ну ж бо, в дім! Зачиняйся!»
Вона захряснула двері.
- Тепер на ключ, на засув, швидше! - знесилено, мало не зомліваючи, прошепотіла вона.- Замикай міцніш, міцніш!
Двері замкнено і взято на засув.
Музика змовкла. Лавінія знов прислухалася до серця - його стукіт помалу затихав.
«Удома! О боже, удома, в безпеці! Усе минуло, минуло, минуло!..- Вона важко, знеможено припала спиною до замкнених дверей.- Минуло, минуло. Ану, прислухайся. Ніде ані звуку. Хвалити бога, все позаду, я вдома, у, безпеці. Більш ніколи не вийду на вулицю поночі. Сидітиму вдома. І в той яр більш ані ногою. Ой, як добре, так добре, що я уже вдома, що все минулося! Я в безпеці, двері замкнені... Стривай!.. Ану, визирни у вікно».
Вона визирнула.
«Та ні, нікого там нема! Анікогісінько. І ніхто за мною не йшов. Ніхто не гнався...»
Вона звела дух і мало не засміялась сама із себе.
«Ну звісно, що ні. Якби за мною хтось гнався, то вже давно схопив би мене. Не така я прудконога... Ніде нікого, ні на веранді, ні на подвір'ї. По-дурному я наполохалась. Тікала ні від чого. А там, у яру, так само безпечно, як і будь-де. Та все одно добре бути вдома. Тут так тепло, так хороше, що нічого в світі більш не треба».
Вона простягла руку, щоб увімкнути світло, і раптом завмерла.
- Що там? - мовила тихо.- Що там таке? Що? У вітальні позад неї хтось прокашлявся.
●- От чортівня, завжди вони все зіпсують!
- Та не переймайся ти так, Чарлі.
- А про що ж нам тепер балакати? Марно балакати про Нелюда, коли його й живого нема! Отож і боятися більше нічого! [478]
- Не знаю, як ти, Чарлі,- сказав Том,- а я знов подамся до літньої льодовні, сяду біля дверей і уявлятиму, собі, що він живий, от і піде мороз поза шкірою.
- Це виходить - самого себе дурити.
- Як хочеш дрижаків похапати, то мусиш щось вигадати, Чарлі.
Дуглас не слухав, про що говорять Том і Чарлі. Він дивився на будинок Лавінії Неббс і тихо бурмотів сам до себе:
- Я ж був учора ввечері у яру. І сам бачив. Геть усе бачив. А по дорозі додому проходив тут. І бачив оту склянку з лимонадом на веранді, там ще з половину лишалося. Я навіть допити хотів. Подумав собі: от би допити його... І в яру я був, і тут був - скрізь, де все те діялося.....
Том і Чарлі, в свою чергу, наче й не помічали Дугласа.
- А знаєш,- сказав Том,- я не вірю, що Нелюд і справді помер.
- Та ти ж сам був тут уранці, коли приїхала швидка і його винесли на ношах, хіба ні?
- Звісно, що був,- відказав Том.
- Ну, так то ж Нелюда й винесли, дурню! Газети треба читати! Десять років він як у воду падав, а тут стара Лавінія Неббс узяла та й заколола його своїми швацькими ножицями. І чого б то я ліз не в своє діло!
- А ти б хотів, щоб вона не опиралась і дала себе задушити?
- Та ні, але хай би там вискочила з дому,- побігла вулицею, кричала б: «Нелюд! Нелюд!» - а він би нехай тим часом дав драла. Хоч щось було добре в цьому місті . до вчорашньої півночі. А тепер і того нема, все гладеньке та солоденьке.
- А я тобі, Чарлі, ще раз кажу: по-моєму виходить, що Нелюд не помер. Я ж бачив його обличчя, і ти його бачив, і Дуг бачив, правда ж, Дуг?
- Що?.. А-а, так. Здається, бачив. Так.
- Усі його бачили. А тепер скажіть мені: схожий він, по-вашому, на Нелюда?
- Та я... - почав був Дуглас і замовк. Секунд із п'ять лише сонце шкварчало на небі.
- Оце-то так... - нарешті прошепотів Чарлі. Том посміхався й чекав.
- Він таки зовсім не схожий на Нелюда, анітрішечки, - збуджено сказав Чарлі.- Звичайний собі чоловік. [479]
- Атож, сер, звичайний, як усі, чоловік, що й мухи не скривдить! І мухи, Чарлі! А Нелюд, якщо він справжній Нелюд, мав би хоч зовні скидатися на Нелюда. Та де, він більше скидався на продавця солодощів, отого, що торгує ввечері біля кіно «Еліт».
- То ти думаєш, це був просто якийсь бродяга? Йшов собі містом, побачив, що в будинку нікого нема, й заліз туди, а міс Неббс його вбила, так?
- Ну звісно!
- Та ні, постривай. Ніхто ж з нас не знає, який той Нелюд із себе. Портретів його немає. А тих, хто його бачив,1 він повбивав.
- Знаєш ти добре, який він із себе, і Дуг знає, і я. Він має бути високий на зріст, правда ж?
- Правда...
- Блідий з обличчя, так?
- Блідий, атож.
- І худющий, як кістяк, і з довгим чорним волоссям, еге ж?
- Еге ж, я завжди так казав.
- Із великими вилупатими очима, зеленими, наче в кота?
- Оце він достоту і є.
- Отож-бо,- чмихнув Том.- Ну, а той бідолаха, котрого витягли вранці з будинку міс Неббс,- який він був?
- Малий, червонолиций, трохи навіть товстуватий, волосся на голові зовсім мало, та й те якесь наче руде... Томе, ну ти й дав! Ходім! Гукнемо хлопців! Розтлумач їм усе так, як мені. Виходить, Нелюд живий. І сьогодні вночі знову никатиме по місту.
- Еге... - мовив Том і раптом замислився.
- Томе, ну й голова ж у тебе, хлопче! Ніхто з нас не додумався б отак усе повернути. Ціле літо мало не пішло прахом. А ти раз - і відвернув лихо, поки ще не пізно. Тепер у нас серпень не зовсім пропав. Гей, хлопці!..
І Чарлі дременув геть, радісно волаючи й вимахуючи руками.
А Том, побліднувши на виду, лишився стояти на тротуарі перед будинком Лавінії Неббс.
- Ой-ой-ой! - прошепотів він.- І що ж це я накоїв!- А тоді обернувся до Дугласа.- Слухай, Дуг, що ж це я накоїв! [480]
Дуглас невідривно дивився на будинок. Губи його ворушились.
- Я ж був учора ввечері в яру. І бачив Елізабет Ремселл. А потім вертався додому і проходив тут. І бачив отам на веранді склянку з лимонадом. Ще тільки вчора ввечері. І навіть подумав, чи не випити його... і таки міг випити...
●Вона була з тих жінок, чиї руки завжди при ділі - то метуть, то витирають, то миють, то помішують якесь вариво. Бувало, зранку, тихенько щось мугикаючи, вона розкачувала тісто, десь над полудень виймала з духовки й ставила прохолонути гарячі пироги, а ближче до вечора подавала їх на стіл. Розставляла порцелянові чайні чашки, і вони тихенько дзвеніли, наче дзвоники у швейцарському годиннику. Вона без упину снувала по дому таким собі живим пилососом, вишукуючи найменші порошинки, і скрізь давала лад. Віконні шибки начищала, так, що вони блищали, мов дзеркала, й самі притягували сонячне проміння. Досить їй було пройтися садком з лопаткою в руці, як усі квіти підводили свої тріпотливі вогнисті віночки на теплій хвилі повітря, що линула позад неї. Спала вона напрочуд спокійно, щонайбільше тричі за цілу ніч перевертаючись з боку на бік, уся обм'якла, наче біла рукавичка, яку на світанку знову напне на себе моторна рука. А коли вставала, то легенько доторкалася до всіх навколо, так ніби поправляла картини, що трохи покосились на стіні.
Та що ж тепер?..
- Бабуся... - тільки й чути було в домі.- Прабабуся...
Тепер немовби доходив кінця довжелезний стовпчик чисел в арифметичному прикладі на додавання. Безліч разів начиняла вона всякою всячиною індичок, курчат, голубів, дорослих чоловіків і малих хлопців. Безліч разів мила стелі, стіни, хворих і дітлахів. Настилала лінолеум, лагодила велосипеди, накручувала годинники, підтримувала в грубах вогонь, мастила йодом тисячі болючих ранок та подряпин. П невтомні руки не знали спокою - то вони заспокійливо гладили когось, то щось тримали, то кидали бейсбольний м'ячик, то орудували крокетним молотком, то загортали якесь насіння в чорну землю, то вкривали запечені в тісті яблука, чи казанок [481] з тушкованим м'ясом, чи малих, що кидались уві сні. Безліч разів вона спускала штори, гасила свічки, повертала електричні вимикачі - і старіла. Озираючись назад, вона бачила мільйони всіх тих справ, що їх починала, робила й закінчувала на своєму довгому віку,- усе підсумовано, підведено риску, виписано під нею останні цифри, і ось уже поволі поставлено в рядок завершальний нуль. І тепер вона мовчки стояла з крейдою в руці вже поодаль від дошки життя, в цю останню годину перед тим, як узяти ганчірку й стерти з неї геть усе.
- Ану, дай-но ще гляну,- сказала прабабуся,- дай-но гляну...
Без метушні й зайвого слова вона, як звичайно, обійшла і доскіпливо оглянула весь дім, а вже тоді рушила до сходів і, не привертаючи нічиєї уваги, подолала три марші нагору, до своєї кімнати, де безмовно, як тінь, лягла під прохолодні сніжно-білі простирадла й почала вмирати.
І знов по дому покотилося:
- Бабуся!.. Прабабуся!..
Чутка про те, що вона там робить, сягнула вниз між сходами, розбіглася брижами по кімнатах, вихлюпнулась за двері та вікна, а відтак покотилася вулицею поміж в'язів аж до краю зеленого яру.
- Нагору... нагору!..
Уся родина обступила її ліжко.
- Ідіть собі, я полежу сама,- прошепотіла зона. Визначити її недугу не допоміг би ніякий мікроскоп - то була тиха, але непоборна, дедалі тяжча втома, що скрадливо сковувала її худеньке, наче в горобчика, тіло, і воно помалу поринало в сон - усе глибше й глибше.
Що ж до її дітей та дітей її дітей, то вони й подумати ніколи не могли, що це мирне згасання, така природна в світі річ, викличе в них стільки тривоги і страху.
- Бабусю, послухай... не можна ж залишати нас отак зненацька. Без тебе тут усе розвалиться. Дай нам час підготуватися, поживи ще хоч рік!
Прабабуся розплющила одне око. І, наче запорошений привид з дахового віконця спустілого будинку, на родичів глянули всі її дев'яносто літ.
- Томе...
Хлопця підштовхнули самого до ліжка, звідки долинув шепіт. [482]
- Томе,- ледь чутно, наче звідкись іздаля, заговорила прабабуся,- у південних морях у житті кожного чоловіка настає такий день, коли він розуміє, що прийшла пора попрощатися з усіма друзями, сісти в човен і пливти геть. Так він і робить, і це цілком природно, бо настав його день. Отак і сьогодні. Ми з тобою дечим дуже схожі: часом ти йдеш у кіно на суботній ранковий сеанс і сидиш там аж до дев'ятої вечора, так що доводиться посилати по тебе тата. Але, Томе, коли ті самі ковбої починають стріляти в тих самих індіанців на тій самій горі, то найкраще встати й піти з кіно, не шкодуючи й не повертаючи назад. Ось і я йду від вас, поки ще почуваю себе щасливою і можу тішитися життям.
Потім вона покликала до себе Дугласа.
- Бабусю, а хто ж наступної весни лататиме покрівлю?
Уже не знати й відколи так повелося, що кожного квітня на даху будинку зчинявся стукіт, неначе туди злетілись дятли й почали довбати ґонт. Аж ні - то була прабабуся, що невідомо як вибиралася на дах і там, під самим небом, щось наспівуючи, прибивала цвяхами нові дощечки.
- Дугласе,- прошепотіла вона,- ніколи не давай латати покрівлю тому, кому це не в радість.
- Гаразд, ба.
- Як настане квітень, озирнися і спитай: «Хто хоче латати покрівлю?» І в кого засвітяться очі, той тобі й потрібен, Дугласе. Бо з нашого даху видно всеньке місто, аж до самих околиць, і всі околиці ген до небокраю, і блискучу річку, і вранішнє озеро, і пташок на деревах унизу, а ти над усім тим, і тебе обвіває найкращий у світі весняний вітрець. Та тільки котрогось одного з тих див досить, щоб весною на світанку полізти хоч на флюгер. То всемогутня година, треба лиш не пропустити її... - Голос прабабусин поступово затих.
Дуглас плакав.
Прабабуся знову прочнулася.
- Ну-ну, ти чого це?
- Того,- відказав він,- що завтра тебе вже тут не буде.
Вона піднесла до обличчя невелике ручне дзеркальце, а тоді повернула його до хлопця. Він подивився на її обличчя, потім на своє обличчя в дзеркалі і знов на прабабусине. А вона сказала: [483]
- Завтра я встану о сьомій ранку, вмиюся і разом з Чарлі Вудменом побіжу до церкви, а потім ми вирушимо на гуляння в Електричний парк, там я плаватиму, бігатиму босоніж, падатиму з дерев, жуватиму м'ятну гумку... Дугласе, Дугласе, посоромся! Ти ж підстригаєш нігті, правда?
- Так, ба.
- І не плачеш, коли що сім років твоє тіло оновлюється, коли в тебе на пальцях і в серці відмирають старі клітини й народжуються нові. Тобі ж це не вадить, га?
- Ні, ба.
- Ну, то поміркуй, хлопче. Ніхто ж не зберігає зістрижених нігтів, хіба що якийсь дурень. А чи бачив ти коли, щоб змія потягла кудись ховати свою скинуту шкіру? От і в цьому ліжку нема вже нічого, крім нігтів та висхлої шкіри. Досить натужитись і добре зітхнути, як я розсиплюся на порох. Важлива не оця я, що лежить під укривалами, а оця, що сидить скраєчку ліжка й дивиться на мене, і ота я, що готує внизу вечерю, або клопочеться в гаражі коло машини, або сидить у бібліотеці й читає книжку. Нова парость - ось що важливе. І насправді я сьогодні не вмираю. Людина, яка має нащадків, ніколи не вмре. От і я житиму ще довго-довго. І через тисячу років мої паростки, яких буде на той час із ціле містечко, так само гризтимуть зелені яблука в затінку евкаліптів. Оце моя відповідь тим, хто питає про такі поважні речі. А тепер біжи мерщій і клич сюди всіх!
Нарешті всі родичі зібрались у кімнаті й стояли в чеканні, як стоять люди, що прийшли на вокзал провести когось у дорогу.
- Ну от,- сказала прабабуся,- настав мій час. Я не смиренниця, і мені приємно бачити вас усіх коло мого ліжка. На тому тижні вас чекає чимало справ: треба опорядити до зими садок, прибрати в коморах, купити дітям теплий одяг. А що оцієї мене, яку задля зручності кличуть прабабуся, тут уже не буде, то всі оті я, яких звуть дядечко Берт, Лео, Том, Дуглас і так далі, повин-ні взяти дещо на себе й робити хто що може.
- Гаразд, бабусю.
- І не треба тут завтра ніяких пишних церемоній. Не хочу, щоб мені співали хвалу - свого часу я й сама сказала про себе доволі втішних слів. Нема такої їжі, якої б я не їла, нема такого танцю, якого б не станцювала, і тепер лишилося тільки скуштувати останнього пирога й [484] проспівати останню пісню. Але я не боюся. Як по правді, то мені навіть цікаво. І хай смерть не сподівається мене обділити - я жодної крихти повз рота, не пропущу. Отож за мене не турбуйтесь. А тепер усі йдіть і дайте мені заснути...
Десь тихенько зачинилися двері.
- Отак воно краще...
Лишившись сама, прабабуся зручно вмостилася в теплій кучугурі полотна та вовни, простирадл та укривал, і клаптикова ковдра вигравала над нею всіма кольорами, наче циркові прапорці в давні літа. А вона лежала й почувала себе такою ж маленькою і загадковою, як вісімдесят з чимось років тому, коли, прокинувшись уранці в своєму ліжечку, з приємністю розправляла тендітні кісточки.
Колись дуже давно, пригадувала вона, мені снився сон, страшенно гарний, та раптом мене хтось збудив, і то був день, коли я народилася. А тепер? Стривай, треба прикинути... Вона повернулася думкою до дійсності. Де ж це я була? Дев'яносто років... Як віднайти нитку того давнього сну й відновити його?.. Вона вистромила з-під укривал маленьку кощаву руку. Осьде... Атож, оце воно й є. Вона всміхнулася. Занурившись іще глибше в теплий сніговий замет, повернула голову на подушці. Тепер було гаразд. І ось уже... так, так, ось уже той сон почав помалу зринати в її свідомості, заколисливий, наче тихе море, що хлюпочеться вподовж безконечного, вічно молодого берега. Тоді накотився теплою хвилею, підняв її із снігу й поніс кудись над майже забутим дитячим ліжечком.
А внизу, подумала вона, зараз чистять столове срібло, прибирають у підвалі, витирають порох у кімнатах. їй було чути, як у всьому домі триває життя.
- От і добре,- прошепотіла прабабуся, линучи на хвилі сну.- Життя є життя, так і має бути.
І хвиля понесла її від берега.
●- Ой, привид! - зойкнув Том.
- Ні,- озвався голос.- Це я.
У темну спальню, де пахло яблуками, влилося примарне світло. Скляна літрова банка немовби висіла в повітрі, і в ній мерехтіли десятки тьмяних вогників. І в цьому [485] блідому посвіті урочисто блищали Дугласові очі. Він так засмаг, що його обличчя й руки ніби розчинились у темряві і нічна сорочка здавалася безплотною примарою.
- Ох ти ж! - вихопилось у Тома.- Скільки світлячків! Двадцять, тридцять?
- Цить, не кричи!
- Навіщо вони тобі?
- Нас полаяли за те, що ми читали допізна з ліхтариками під укривалом, хіба ні? А коли тут буде банка зі світлячками, ніхто й слова не скаже - подумають, що це просто колекція.
- Дуг, ну ти ж і голова!
Але Дуглас нічого на це не відповів. Він поважно поставив той мерехтливий світильник на нічну тумбочку, взяв олівця й заходився ревно писати щось у своєму блокноті. Світлячки спалахували, пригасали, знову спалахували й пригасали, і в його очах раз по раз зблискували три десятки мигтючих зеленкувато-блідих вогників, а він усе писав та писав - десять, двадцять хвилин,- нанизував рядок за рядком, закреслював і виправляв, записував і переписував усе те, що назбирав похапцем протягом літа. Том лежав і, мов заворожений, дивився на маленьке живе вогнище, що тріпотіло й блимало всередині банки, аж поки так і заснув, спираючись на лікоть, а Дуглас тим часом і далі писав. Нарешті на останній сторінці він підсумував уже записане:
«НЕ МОЖНА ПОКЛАДАТИСЯ НА РЕЧІ, БО:
- коли це, приміром, машини, вони розвалюються, або іржавіють, або гниють, або й узагалі залишаються недороблені... або ж їх назавжди замикають у гаражі...
- коли це тенісні туфлі, ти можеш пробігти в них із такою-то швидкістю лише таку-то відстань, а потім тебе знову притягає до землі...
- коли це трамвай, то хоч який він великий, а проте завжди доїжджає тільки до кінця колії...
НЕ МОЖНА ПОКЛАДАТИСЯ НА ЛЮДЕЙ, БО:
- вони кудись від'їздять...
- незнайомі вмирають...
- знайомі так само вмирають...
- друзі вмирають...
- одні вбивають інших, як ото в книжках...
- і твої родичі теж можуть умерти». Отже... [486]
Він глибоко вдихнув, затримав у грудях повітря, а тоді поволі, з шумом випустив його; потім удихнув знову й так само повільно відітхнув крізь зчеплені зуби. Отже...
І дописав великими й жирними друкованими літерами:
«ОТЖЕ, КОЛИ ТРАМВАЇ, І БРОДЯГИ, І ЗНАЙОМІ, І ДРУЗІ МОЖУТЬ ПІТИ НА ЧАС ЧИ ПІТИ НАЗАВЖДИ, АБО РОЗВАЛИТИСЬ, АБО ВМЕРТИ, І КОЛИ ЛЮДЕЙ МОЖУТЬ УБИВАТИ, І КОЛИ ТАКІ ЛЮДИ, ЯК ПРАБАБУСЯ, ЩО МАЛИ Б ЖИТИ ВІЧНО, ТЕЖ МОЖУТЬ УМЕРТИ... КОЛИ ВСЕ ЦЕ ПРАВДА... ТО І Я, ДУГЛАС СПОЛДІНГ, КОЛИСЬ... МАЮ...»
Але в цю мить світлячки, немов притлумені його похмурими думками, потемніли й згасли.
«Усе одно я не можу зараз писати далі,- подумав Дуглас.- Не хочу більш писати сьогодні. От не хочу - і край».
Він озирнувся на Тома, що так і спав собі, зіпершись на лікоть. Тоді торкнув його за руку, і Том, зітхнувши уві сні, важко повалився на подушку.
Дуглас узяв банку з холодними згаслими комахами, і вони знов заблимали блідими вогниками, неначе тепло його руки повернуло їх до життя. Він підніс банку так, щоб освітлити написане на останній сторінці блокнота, де лишилося дописати кілька завершальних слів. Але натомість пішов до вікна й відхилив назовні раму з про-тимоскітною сіткою. Потім відкрутив з банки покришку й вивернув розсип блідих іскор у безвітряну ніч. Світлячки розправили крильця й полетіли геть.
Хлопець провів їх очима. Вони зникли, наче тьмяні клаптики останніх сутінків в історії вмирущого світу. Вислизнули з його рук, як останні дрібки згаслої надії, їх не стало - і його обличчя, і тіло і все його нутро враз затопила темрява. Він лишився геть спустошений, мов ота банка, в якій були світлячки і яку він, сам того не помітивши, поклав поруч себе на ліжко, коли спробував заснути...
●Так вона й сиділа день за днем і ніч за ніччю у своїй скляній труні, сиділа й чекала, і тіло її тануло в карнавальному сяйві літа, мерзло на жаских зимових вітрах, а з обличчя не сходила застигла широка усмішка, і гачкуватий [487] восковий ніс усе так само нависав над блідо-рожевими зморшкуватими восковими руками, що навіки заклякли над розкладеною віялом колодою старовинних ворожильних карт. Чаклунка Таро. Яке дивовижне ім'я! Чаклунка Таро. Вкинеш у срібний проріз один цент, і десь далеко внизу, в потаємній глибині, рипне, скреготне машинерія, заклацають якісь важільці, закрутяться коліщатка. І тоді чаклунка в прозорому ящику підведе своє лискуче обличчя й засліпить тебе гострим, як голка, поглядом. її невблаганна ліва рука сягне вниз і, дрібно здригаючись, ковзне по картах - по всіх тих загадкових черепах, чортах, повішених, пустельниках, кардиналах і блазнях,- а голова низько похилиться, видивляючись, що тобі судилося: горе чи вбивство, надія чи здоров'я, нове народження щоранку чи нова смерть щовечора. Потім чаклунка уривчасто поводить каліграфічним пером по звороті карти й упустить її в похилий жолоб, звідки вона випорсне тобі в руки. А сама чаклунка востаннє блимне на тебе вже пригаслими очима й знову застигне в чеканні у своїй вічній скляній оболонці - на тиждень, місяць чи рік,- аж поки нова мідна монетка відродить її до життя.
І ось тепер ця мертва воскова подоба з нехіттю дивилась, як до неї наближаються двоє хлопчаків.
Дуглас приклав долоню до скла.
- Ось вона.
- Та це ж просто воскова лялька,- сказав Том.- І чого ти привів мене дивитись на неї?
- Завжди в тебе «чого» та «чого»! - закричав Дуглас.- Того що того, ось чого!
Того що... Світло в Галереї розваг нараз потьмяніло... Того що...
Одного дня виявляється, що ти живий.
Вибух! Струс! Осяяння! Захват!
Ти радісно смієшся, танцюєш, кричиш.
Та невдовзі сонце заходить за хмари. Ясного серпневого полудня валить сніг, тільки ніхто його не бачить.
Минулої суботи в ранковому ковбойському фільмі на розжареному до білого екрані впав мертвий один чоловік. Дуглас аж скрикнув. За ті роки, що він себе пам'ятав, він бачив з мільйон разів, як убивають, вішають, спалюють, знищують екранних ковбоїв. Але тепер, той один чоловік...
Ніколи вже не буде він ходити, бігати, сідити, сміятися, [488] плакати, не буде анічогісінько, думав Дуглас. Ось у цю мить він уже холоне... Зуби в Дугласа цокотіли, серце важко калатало в грудях. Він міцно заплющив очі, відчуваючи, як його всього судомить і трусить.
Довелось йому втекти від решти хлопців, яких не тривожила думка про смерть, і вони сміялися й тюкали на вбитого, так наче він був ще живий. А Дуглас і той мертвий чоловік уже пливли в човні не знати куди, тим часом як усі інші зосталися позаду на ясно освітленому березі й бігали, скакали, шаліли, і гадки не маючи, що човен з Дугласом та мерцем пливе, пливе і ось уже поринає в темряву... Похлинаючись слізьми, Дуглас побіг до пропахлої лимонним духом чоловічої вбиральні, і там його вивернуло трьома потужними, наче з пожежного гідранта, струменями.
Він чекав, поки минеться нудота, й думав: «Скільки людей, яких я знав, померли цього літа! Полковник Фрій-лі - помер. А я досі й не усвідомлював цього. Чому?.. Прабабуся - теж померла. Справді-насправді. І важить не тільки це, але й...- Він затнувся на цій думці.- Але й я!.. Ні, мене вони вбити не можуть!..» - «Ще й як можуть,- заперечив якийсь голос у ньому самому.- Досить їм тільки захотіти, і хоч би як ти відбивався, хоч би як кричав, тебе накривають величезним ручиськом- і все...» - «Я не хочу вмирати!» - безгучно заволав Дуглас. «Хочеш чи не хочеш, а доведеться,- не вгавав той голос,- усе одно доведеться...»
За вікном кінотеатру сонце заливало сліпучим сяйвом якусь наче несправжню вулицю, несправжні будинки, людей, що рухались неприродно повільно, так ніби їх притискало до землі важке вогненне море палаючого газу, і Дуглас подумав, що тепер уже він таки повинен піти додому й докінчити отой останній рядок у своєму п'ятицентовому записнику: «...і я, Дуглас Сполдінг, колись маю померти».
Хвилин із десять він усе не зважувався перейти вулицю, чекаючи, поки трохи заспокоїться серце, а на тому боці була Галерея розваг, і він бачив дивовижну воскову чаклунку, що сиділа, як завжди, у прохолодному запорошеному присмерку, тримаючи під рукою людські долі. Якась машина, проїжджаючи вулицею, кинула яскравий відсвіт у Галерею, там гойднулися тіні, і Дугласові здалося, що воскова жінка швидко кивнула головою, щоб він зайшов. [489]
Він слухняно рушив на той поклик, а за п'ять хвилин вийшов з Галереї твердо впевнений, що не помре. Тепер, вирішив він, треба неодмінно показати чаклунку Томові...
- Зовсім як жива,- сказав Том.
- А вона й справді жива. Ось зараз побачиш. Дуглас проштовхнув у проріз монетку. Нічого не сталося.
Він загукав через усю Галерею до її власника, містера Чорні, що сидів на перевернутому дротяному ящику від содової води і саме підніс до рота вже спорожнену на дві третини пляшку з коричнево-жовтою рідиною.
- Гей! Щось негаразд із чаклункою!
Містер Чорні почвалав до них; очі його були сонно приплющені, віддих хрипкий і уривчастий.
- І з китайським більярдом негаразд, і з кінемаскопом, і з електричними стільцем «Страть себе за пенс»...- Він грюкнув кулаком по скляному ящику.- Гей, ти тамі Ану, оживай!
Чаклунка сиділа незворушно.
- Кожен місяць дорожче коштує її лагодити, ніж я на ній заробляю.- Містер Чорні витяг із-за ящика дощечку з написом «Несправна» й почепив її просто проти чаклунчиного обличчя.- Та негаразд не тільки з нею. Негаразд і зі мною, і з вами, з цим містом, з країною, з цілим світом! Пропади воно все пропадом! - І насварився кулаком на воскову жінку.- На смітник тебе! Чуєш, на смітник!
Він почовгав геть, важко опустився на свій ящик і помацав монетки в кишені фартуха, так ніби там у нього боліло в животі.
- Та ні, не може бути... не може вона зіпсуватися,- вражено мовив Дуглас.
- Вона ж стара,- заперечив Том.- Дідусь каже, вона стояла тут ще тоді, як він був малий, та й раніше теж. То колись же має вона гигнути...
- Ну прошу тебе,- пошепки звернувся Дуглас до чаклунки,- будь ласка, напиши що-небудь, хай Том побачить! - І нишком засунув у проріз ще одну монетку.- Будь ласка...
Хлопці припали до скла, і від їхнього віддиху воно взялося туманними плямами.
І раптом у глибині ящика зашурхотіло, задзижчало.
Книга: Рей Бредбері Кульбабове вино Переклад Володимира Митрофанова
ЗМІСТ
На попередню
|
|
