Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Рей Бредбері Кульбабове вино Переклад Володимира Митрофанова
Чаклунка повільно підвела голову й подивилася на хлопців таким поглядом, що вони аж похололи, і водночас [490] її ліва рука несамовито засіпалась над картами, то спиняючись на мить, то знов пориваючись далі. Та ось голова її похилилась, рука завмерла, машину затрусило, права рука почала соватися туди-сюди, шкрябаючи пером по карті, спиняючись і знову шкрябаючи, а перед тим, як остаточно заклякнути, так шалено шарпнулася, що аж забряжчали скляні стінки ящика. Потім з машини вихопився такий звук, наче вона задихнулась, ковзнуло якесь коліщатко, і в підставлені Дугласові долоні вилетіла малесенька ворожильна карта.
- Вона ожила! Вона знову ворожить!
- А що там на карті, Дуг?
- Те саме, що вона написала мені в суботу. Ось слухай... І Дуглас прочитав:
- Гей-егей, круть-верть!
Тільки дурень кличе смерть!
Чи не краще танцювати,
Ніж в землі сирій лежати?
Чи не краще веселитись,
І крутитись, і вертітись,
І співати «Гей-егей»?
Хай іде все шкереберть!
Гей-егей, круть-верть!
- І оце все? - спитав Том.
- А внизу приписано: «Віщування: довге, веселе життя».
- Ну, це вже краще! А мені вона поворожить? Дуглас укинув монетку. Чаклунка задвигтіла. В руки хлопцеві впала карта.
- Хто вибіжить звідси останній, той відьмине гузно,- недбало мовив Том.
Вони вилетіли з Галереї так швидко, що містер Чорні аж хекнув і затис у кулаках мідні центи - сорок п'ять в одному й тридцять шість у другому.
Надворі, у незатишному світлі вуличних ліхтарів, Дуглас і Том зробили жахливе відкриття. Карта була чиста - жодного напису.
- Не може бути!
- Заспокойся, Дуг. Просто випала чиста карта, а втратили ми всього один цент.
- Це ж не просто чиста карта й не просто один цент - ідеться про життя і смерть!
Ставши під самим ліхтарем, навколо якого тріпотіли нічні метелики, поблідлий від хвилювання Дуглас пильно [491] розглядав карту, з шурхотом повертав її то так, то так, намагаючись добачити на ній якісь слова.
- У неї кінчилося чорнило.
- У неї ніколи не кінчається чорнило!
Дуглас кинув погляд на містера Чорні, що сидів у присмерку, допиваючи свою пляшку й клянучи все на світі, і навіть гадки не мав, який він щасливий, що живе в Галереї розваг. «Не дай боже, подумав Дуглас, щоб і Галерея розвалилась. На цьому світі й так досить лиха: зникають друзі, людей убивають і ховають,- то хай хоч Галерея залишиться така, як є, ну, будь ласка...»
Тепер Дуглас збагнув, чому його так вабило до Галереї цілий попередній тиждень та й цього вечора. Бо все там було раз і назавжди усталене, все на своїх місцях, наперед відоме, певне й непорушне: блискучі срібні прорізи для монет; жахлива горила за склом, яку вічно вбиває кинджалом восковий герой, рятуючи ще восковішу героїню; все ті самі втікачі з Пенсільванської в'язниці на незмінній стрічці кінемаскопа, що, приведена в рух тим-таки мідним пенсом, з шурхотом і потріскуванням крутиться на котушках під голою електричною лампочкою, і за маленьким віконцем розгортається шалена гонитва: втікачі щоразу наражаються чи мало не наражаються то на поїзд, то на автофургон, то на трамвай, щоразу летять з пірса в океан, але ніколи не потопають, бо їм призначено знов і знов наражатися на поїзди, автофургони й трамваї і летіти шкереберть з того самого знайомого до дрібниць пірса. Тісні, замкнені в самих собі світи, дешеві хвилинні видовища, що їх пускаєш у хід за пенс, аби знов повторилися давні й незмінні дійства та картини. Досить лиш забажати - і, підхоплені піщаним вітром, зніматимуться в небо на своєму «Соколику» брати Райти*, і показуватиме зуби в осяйній усмішці Тедді Рузвельт**, і будуватиметься й горітиме, горітиме й будуватиметься Сан-Франціско, і все те повторюватиметься, аж поки падатимуть у прорізи байдужих машин вологі від спітнілих долонь монетки.
* Ідеться про перший у світі політ на літаку з двигуном внутрішнього згорання, здійснений у 1903 р. американськими авіаконструкторами й льотчиками братами Вілбером і Орвіллом Райтами.
** Рузвельт Теодор - президент США у 1901-1909 pp.
Дуглас обвів поглядом вечірнє місто, де в першу-ліпшу мить могло статися що завгодно. Тут і ввечері, і вдень було надто мало прорізів, щоб укинути в них свої [492] монетки, надто мало випадало тобі карт з віщуваннями, а коли й випадали, то надто мало було в тих віщуваннях сенсу. Тут, у світі людей, ти міг віддати свій час, гроші, молитву і не дістати нічого натомість.
А там, у Галереї, можна було потримати в руках блискавку в електричній машині «Чи довго втерпиш?»: розсунеш убоки хромовані рукоятки - і палючий струм гострим жалом прошиє зсудомлені пальці. Можна було торохнути кулаком по мішку з тирсою і побачити на силомірі, скільки сотень фунтів ти маєш у м'язах, щоб торохнути, як буде треба, по цілому світу. А ще ти міг позмагатися силою з роботом, і чимдуж наваживши на його руку, засвітити лампочки десь посередині стояка з цифрами, а якби здолав суперника, то на самому вершечку спалахнув би справжній фейєрверк.
Отож у Галереї ти знав напевне: зробиш те й те - матимеш те й те. І виходив звідти вмиротворений, мов з якогось уперше відвіданого храму.
Але тепер... Що ж тепер?
Чаклунка ще ворушиться, але нічого не віщує і, як видно, скоро сконає в своїй скляній труні. Дуглас знову подивився на містера Чорні: той куняв, і йому було начхати на всі світи, навіть на свій власний. Настане день, коли вся ця чудова машинерія без дбайливого догляду геть поіржавіє, втікачі з в'язниці навіки застигнуть, чи то не долетівши до води, чи то майже схоплені, чи то мало не збиті паровозом, а брати Райти більш не піднімуть у повітря овій схожий на повітряного змія літак...
- Томе,- сказав Дуглас,- треба піти посидіти в бібліотеці й добре все це обмізкувати.
Вони рушили вулицею, передаючи один одному й роздивляючись чисту білу карту.
Вони посиділи в бібліотеці у м'якому світлі ламп під зеленими абажурами, а тоді вийшли і вмостилися на спині кам'яного лева, похмуро гойдаючи ногами.
- Той старий Чорні знай кричить на неї, погрожує вбити.
- Не можна її вбити, Дуг, вона ж ніколи не була жива.
- А поводиться він з нею так, наче вона жива, або колись була жива абощо. Весь час кричить, от їй, мабуть, [493] і урвався терпець. А може, й ні, може, то вона в такий спосіб попереджає нас, що її життя в небезпеці. Написала невидимим чорнилом... або лимонним соком! Атож, тут напевне написано щось таке, чого вона не хотіла, щоб побачив містер Чорні, якби глянув на карту, поки ми ще були в Галереї. Ану, потримай карту. В мене є сірники.
- Чого б то їй писати нам, Дуг?
- Тримай карту. Отак!
Дуглас запалив сірника й швидко поводив ним під картою.
- Ой! Не печи мені пальці, Дуг, на них же нічого не написано.
- Дивись! - вигукнув Дуглас.
І справді, на білій картці проступили тонкі, мов павутиння, кручені лінії, схожі на химерні завитки літер, що складалися в слова... одне... два... три...
- Горить! - крикнув Том і упустив карту.
- Наступи ногою!
Та поки вони підхопились і стали топтати кам'яну спину старого лева, карта вже догоріла.
- Дуг! Тепер ми ніколи не дізнаємося, що там було написано!
Дуглас тримав на долоні ще теплі чорні пластівці.
- Ні, я бачив. І запам'ятав слова.
Пластівці ледь чутно зашелестіли в його руці й розсипалися на попіл.
- Пригадуєш, навесні ми бачили комедію «Чарлі-втікач», то там потопав один француз і весь час гукав по-французькому: «Secours, secours!»* - а Чарлі ніяк не міг зрозуміти. А потім хтось сказав йому, що це означає, і Чарлі стрибнув у воду й врятував того чоловіка. Так от, на карті було це слово - secours, я своїми очима бачив!
* Поможіть, поможіть! (Фр.)
- А чому вона написала по-французькому?
- Та щоб містер Чорні не зрозумів, дурний ти!
- Дуг, то був просто водяний знак, його й стало видно, коли ти нагрів карту...- Та, помітивши вираз братового обличчя, Том замовк.- Ну гаразд, не сердься. Щось там наче було схоже на те слово чи на якесь інше. Але ж були й ще якісь слова... [494]
- Були- «мадам Таро»... Томе, тепер я зрозумів! Колись дуже давно і справді була така мадам Таро, відома віщунка. Я навіть бачив її портрет в енциклопедії. До неї приїздили люди з усієї Європи. Ну як, дійшло до тебе? Думай, Томе, думай!
Том знову сів левові на спину й подивився в кінець вулиці, де мерехтіли вогні Галереї.
- Та невже вона і є справжня мадам Таро?
- Авжеж! Сидить собі в скляному ящику під усіма тими червоними та блакитними шовками й під старим напіврозтопленим воском! Може, давно-давно хтось її приревнував чи зненавидів, отож і залив воском та замкнув навіки в цій в'язниці, а потім вона переходила від лиходія до лиходія й нарешті через сотні років опинилася тут, у Грінтауні, в штаті Іллінойс, і, замість ворожити європейським королям, мусить працювати за нікчемні мідяки!
- Ти кажеш - лиходії? То й містер Чорні?..
- Прізвище - Чорні, сорочка в нього чорна, штани чорні, краватка теж чорна. І в кіно всі лиходії завжди в чорному, хіба ні?
- Чого ж вона не покликала на допомогу ще торік чи позаторік?
- А хто знає, може, вона вже сто років пише на картах лимонним соком, а всі читають тільки написане чорнилом, і тільки ми додумалися нагріти карту сірником і побачити, що там насправді. І добре, що я знаю, як перекласти оте secours.
- Ну гаразд, вона просить допомоги. То й що?
- Звісно, ми її врятуємо.
- Викрадемо з-під носа в містера Чорні, еге? А скінчиться це там, що ми самі опинимось у скляних ящиках, залиті воском, наче два чаклуни, й будемо сидіти в них десять тисяч років.
- Томе, та ось же бібліотека. Ми озброїмося проти містера Чорні всякою магією та чарівними зіллями.
- Є лиш одне чарівне зілля, яке може здолати містера Чорні,- сказав Том.- Кожного вечора, як тільки в нього набирається досить пенсів, він... Ану, дай гляну...- Том видобув з кишені жменьку мідяків.- Може, й вистачить. Слухай, Дуг, ти поки що йди читай книжки. А я побіжу й п'ятнадцять разів подивлюся «Втечу з Пенсільванської в'язниці», вона мені ніколи не набридає. [495]
Потім зустрінемося біля Галереї. Мабуть, на той час чарівне зілля вже діятиме нам на руку.
- Томе, ти повинен знати, на що йдеш.
- Слухай, Дуг, ти хочеш визволити ту принцесу чи ні?
Дуглас рвучко обернувся й побіг.
Том подивився, як за ним захряснулись двері бібліотеки. А тоді перемахнув через левову спину й поринув у темряву. На сходах бібліотеки затріпотіли рештки згорілої карти, і вітер змів їх геть.
У Галереї було темно, і покручені доріжки китайського більярду лежали ледь видимі й загадкові, мов незгарбні літери, нашкрябані на вкритій порохом долівці у печері якогось велета. За віконцями кінемаскопа самовдоволено щирив зуби Тедді Рузвельт, а брати Райти тільки-но починали обертати дерев'яний пропелер. Чаклунка сиділа у своєму ящику, і її воскові очі були тьмяні й каламутні. Аж раптом одне око зблиснуло. То сягнув знадвору крізь запорошені шиби промінь кишенькового ліхтарика. До замкнених дверей привалилася чиясь хитка громіздка постать, у замку заскреготів ключ. Двері рвучко розчахнулись і лишилися відчинені. Почулося хрипке сапання.
- Не бійся, стара, це я,- заточуючись, мовив містер Чорні.
Тим часом з вулиці до Галереї, уткнувши носа в якусь книжку, підійшов Дуглас, тоді роззирнувся й побачив Тома, що принишк у сусідньому під'їзді.
- Цс-с! - прошепотів Том.- Усе гаразд. «Втеча з в'язниці», п'ятнадцять разів... А містер Чорні як почув, що я стільки накидав, то аж очі вирячив. Відкрив машину, вигріб усі ті пенси, нагнав мене з Галереї і мерщій подався до підвальчика по чарівне зілля.
Дуглас підкрався до вікна, зазирнув у сутінь Галереї і побачив там дві горили: одна завмерла нерухомо з восковою красунею в лапах, друга стояла посередині й злегка похитувалася з боку в бік.
- Ну, Томе, ти просто геній! - прошепотів Дуглас- Це ж він геть упився тим зіллям, еге?
- Атож, будь певен! Ну, а ти що вивідав?
Дуглас поплескав рукою по книжці й тихенько почав розповідати: [496]
- Ця мадам Таро, як я й казав, справді провіщала багатіям долю, смерть і всяке таке, але одного разу вона дуже схибила: провістила Наполеонові поразку й смерть, та ще просто у вічі! Отож...
Він замовк і знову подивився крізь запорошену шибу на невиразну постать чаклунки, що нерухомо сиділа в своєму скляному ящику.
- Secours,- прошепотів Дуглас.- Отож Наполеон згадав про музей мадам Тюссо* і звелів кинути чаклунку Таро в розтоплений віск, і оце тепер...
* Славнозвісний музей воскових фігур у Лондоні.
- Диви, Дуг, що він там робить!.. Якась у нього палиця в руках, чи що.
Так воно й було. Громіздка постать містера Чорні погрозливо метнулася до скляного ящика. Брутально лаючись, він почав вимахувати великим мисливським ножем перед обличям чаклунки.
- Він напався на неї тому, що вона одна в цьому бісовому вертепі схожа на живу людину,- сказав Том.- Але він нічого їй не зробить. Ось-ось сам упаде й засне.
- Е ні,- відказав Дуглас.- Він знає, що вона попередила нас і що ми прийдемо її рятувати. А йому страх як не хочеться, щоб ми викрили його таємне лиходійство, ото він, мабуть, і надумав знищити її раз і назавжди.
- Звідки йому знати, що вона нас попередила? Ми ж і самі цього не знали, поки не пішли звідти.
- Він кидав у проріз монети й примусив її зізнатися. Вона ж не може збрехати на тих картах з черепами та кістками. Хоч-не-хоч, а мусить казати правду, отож, напевне, й дала йому карту з двома маленькими рицарями, такими собі хлопчиками, зрозумів? А це ж ми і є, з дубцями в руках, і йдемо просто сюди.
- Остання монета! - гримнув містер Чорні в Галереї.- Ось я вкидаю її і востаннє питаю тебе. Кажи, хай тобі чорт! Чи матиму я бодай якийсь зиск з цієї клятої Галереї, чи мушу визнати, що збанкрутував? Ти така ж, як і вся бісова жінота, сидиш і мовчиш, наче риба, а людина тут конає з голоду! Ану, дай карту!.. Ага! Зараз подивимось...- І він підніс карту до світла.
- Ой, Томе! - видихнув Дуглас.- Готуйсь!
- Ні! - гарикнув містер Чорні.- Брешеш ти! Брешеш! Ось тобі! - І торохнув кулаком по ящику. [497]
Дощем сипонули скалки, сяйнули, мов падучі зірки, і поринули в темряву. Тепер чаклунка сиділа беззахисна, спокійно і незворушно чекаючи другого удару.
- Не треба! - заволав Дуглас і стрімголов кинувся у двері.- Містере Чорні!..
- Дуг! - крикнув Том.
Почувши крик, містер Чорні рвучко обернувся. Безтямно звів руку з ножем, немовби замірився вдарити. Дуглас заціпенів. Та містер Чорні тільки блимнув витріщеними очима, а тоді крутнувся й повільно повалився горілиць на підлогу - так повільно, що, здавалося, падав ц|лу фчщсть,- і з правої його руки випав ліхтарик, а з лівої сріблястою рибиною вислизнув ніж.
Том обережно ввійшов до темної Галереї і втупився очима в простерте на підлозі тіло.
- Дуг, він що - помер?
- Ні, просто його так вразило віщування мадам Таро. Бачиш, він увесь наче ошпарений. Певно, на тих картах було щось жахливе.
Власник Галереї хропів на підлозі. Дуглас позбирав розкидані ворожильні карти й, тремтячи, сховав їх до кишені.
- Нумо, Томе, треба забрати її звідси, поки не пізно,
- Украсти? Ти що, здурів?
- А ти хочеш стати співучасником ще гіршого злочину? Скажімо, вбивства?
- Та ти що, як же можна вбити це старе опудало? Та Дуглас уже не слухав. Він підійшов до розбитого скляного ящика, і воскова чаклунка Таро із шерехом, схожим на зітхання, так наче й справді чекала цього багато літ, похилилась уперед і впала йому на руки.
Годинник на вежі міської управи вибив чверть до десятої. Місяць стояв уже високо й заливав усе небо м'яким, але холодним світлом. На суцільній сріблястій смузі тротуару колихалися чорні тіні. Дуглас ішов сам, несучи на руках угорнуту в оксамит воскову ляльку, і раз у раз сторожко зупинявся в затінку тремтливих дерев. Прислухався, озирався назад. Ось почув легенький шурхіт, наче десь там бігли миші. З-за рогу вигулькнув Том і вмить опинився поруч.
- Дуг, я там трохи затримався. Боявся, щоб містер Чорні не... ну, розумієш... А потім він ожив... почав лаятись... [498]
Ой, Дуг, а що, як він спіймає тебе з цим опудалом? Що скажуть удома? Це ж крадіжка!
- Ану тихо!
Вони прислухались, озирнулися назад, де місячною річкою текла вулиця.
- Слухай, Томе, як хочеш допомогти мені врятувати її, то допомагай, але не називай її опудалом, не репетуй і не повзи, мов неживий.
- Звісно, допоможу! - І Том теж узявся за ношу.- Ох ти, ну й важенна!
- Вона була зовсім молода, коли Наполеон...- Дуглас урвав себе на півслові.- Старі люди завжди важкі. З цього й дізнаєшся про їхній вік.
- Але навіщо ми це робимо, Дуг? Скажи мені, ну навіщо нам стільки мороки через неї? Навіщо?
Навіщо? Дуглас кліпнув очима й зупинився. Усе відбулося так швидко, він сягнув так далеко й був такий збуджений, що вже й забув навіщо. І тільки тепер, коли вони знову простували тротуаром і на їхніх повіках тріпотіли чорні метелики тіней, а від рук тхнуло порохом і воском, він мав час поміркувати над цим і повільно, якимсь дивним голосом, непевним, мов місячне світло, заговорив:
- Знаєш, кілька тижнів тому я збагнув, що я живий. Ой, як я радів і танцював! А потім, це було минулої суботи в кіно, я зрозумів, що колись маю померти. Раніше я ніколи про це не думав. І раптом мені стало не по собі, так ніби я дізнався, що назавжди закривають Спілку молодих християн чи там нашу школу,- а вона ж не така вже й погана, як ми собі уявляємо,- або що всохнуть усі персикові дерева в околиці, або що засиплють яр і більш не буде де гратися, або що я захворію і хтозна-скільки лежатиму в ліжку серед темряви,- і тоді я страшенно злякався. От і не знаю тепер, як воно все буде, але чого я справді хочу, то це допомогти мадам Таро. Сховаю її на кілька тижнів чи місяців, а тим часом почитаю в бібліотеці книжки з чорної магії і довідаюсь, як зняти з неї чари й визволити її з цього воску, щоб вона після стількох років знов зажила по-людському. А вона, звісно, буде дуже мені вдячна, отож розкладе свої карти з усіма отими чортами, чашами, мечами й кістками і наворожить мені, яку яму я маю обминати або в який четвер краще не вставати з ліжка, і тоді я житиму вічно чи десь близько того. [499]
- Ти ж і сам у це не віриш.
- Ні, вірю, майже вірю... А тепер пильнуй, ось уже й яр. Ми підемо навпростець через звалище і...
Том нараз зупинився. Його зупинив Дуглас. Хлопці не обертались, проте виразно чули позаду важке тупання ніг, і кожен звук відлунював так гучно, мовби на дні пересохлого озера неподалік стріляли з рушниці. Хтось голосно сипав прокльонами.
- Томе, це ти навів його на слід!
Вони пустилися були навтіки, але велетенська рука схопила їх> розкидала в різні боки, і вони з криком повалилися на траву, а знавіснілий містер Чорні клацав зубами й бризкав слиною. Він тримав чаклунку за шию й за лікоть і люто блимав очима на хлопців.
- Вона моя! Що хочу, те з нею і зроблю! Навіщо ви її забрали? Від неї всі мої біди - й безгрішшя, й занепад, геть усе! Ось я її зараз...
- Ні! - вереснув Дуглас.
Та величезні залізні ручиська вже підняли нетривку воскову фігуру проти місяця та зір, розгойдали, розкрутили й з прокльоном метнули, наче з катапульти,- аж у повітрі засвистіло,- просто в яр, і вона гепнулася на звалище, збивши лавину смітя й хмару білої куряви та попелу.
- Ні! - гукнув Дуглас, сидячи на траві й дивлячись туди.- Ні!
Громіздка постать містера Чорні заточилася на самому краю урвища, і йому аж дух забило.
- Хваліть бога, що я не вас туди пожбурив! - гримнув він і непевною ходою подався геть, тоді спіткнувся і впав, зіп'явся на ноги, то бурмочучи щось сам до себе, то регочучи, то лаючись, і врешті зник з очей.
Дуглас сидів край яру і плакав. Потім висякав носа й подивився на брата.
- Вже пізно, Томе. Тато піде нас шукати. Ми мали б бути вдома ще годину тому. Біжи йому назустріч по Вашінгтон-стріт і приведи сюди.
- Невже ти полізеш у яр?
- Тепер, на звалищі, вона вже не належить нікому,, і всім до неї байдуже, навіть містерові Чорні. Скажеш татові, чого я його кличу, але хай не думає, що йому доведеться вертатись зі мною та нею і що хтось його побачить. Я понесу її задвірками, і ніхто нічого не знатиме. [500]
- Яка тобі тепер з неї користь, машина ж уся побилася.
- Усе одно не можна покинути її тут саму на дощі, як ти не розумієш, Томе!
- Та певне.
І Том поволі пішов геть.
Дуглас почав спускатися схилом, між купами попелу, брудного паперу та порожніх консервних бляшанок. На півдорозі донизу він спинився й прислухався. Тоді втупив погляд у райдужну сутінь, що оповивала крутосхил попереду.
- Мадам Таро! - погукував він ледь чутно.- Мадам Таро!
Йому здалося, ніби на дні яру в місячному світлі майнула біла рука. То був просто клапоть паперу, що ворухнувся на вітрі. Але Дуглас усе одно подавсь туди...
Міський годинник вибив північ. Майже в усіх будинках уже згасло світло. У домашній майстерні при гаражі двоє хлопців та батько відступили від чаклунки, що сиділа тепер незворушно, як і раніш, у старому лозовому кріслі, а перед нею на покритому цератою ломберному столику були розкладені химерними віялами ченці й блазні, кардинали й кістяки, сонця й комети - старовинні ворожильні карти, яких вона ледь торкалася восковою рукою. Говорив батько.
- ...добре все розумію. Коли я був такий, як ви, і з нашого міста від'їжджав цирк, я гасав по всіх усюдах і збирав сотні афіш. А згодом завів кролів і захопився магією. Споруджував на горищі пристрої для ілюзій і потім не міг витягти їх звідти.- Він кивнув головою до чаклунки.- Пригадую, років тридцять тому вона провістила майбутнє і мені. Ну гаразд, почистьте її як слід і йдіть спати. А в суботу змайструємо для неї спеціальний ящик.
Він рушив був до дверей гаража, але Дуглас тихо озвався до нього:
- Тату... Дякую тобі. За дорогу додому. Дякую.
- Ет, пусте,- мовив батько й пішов. Лишившись самі із чаклункою, хлопці подивились один на одного. [501]
- Ох ти ж, просто Головною вулицею всі четверо - ти, я, тато і вона! Такого тата пошукати!
- Завтра піду й відкуплю в містера Чорні решту автоматів,- сказав Дуглас.- Дам йому десять доларів, він же однаково все викидатиме.
- Авжеж.- Том подивився на стару чаклунку в лозовому кріслі.- Ну просто як жива! Цікаво, що там у неї всередині?
- Тоненькі пташині кісточки. Усе, що лишилося від мадам Таро з наполеонівський часів...
- І ніякої механіки? А може, розріжемо й подивимось?
- Ще встигнемо, Томе. - Коли?
- Ну, через рік, через два... коли мені буде чотирнадцять або й п'ятнадцять, отоді й подивимось. А поки з мене досить і того, що вона тут. Я завтра ж візьмуся до діла, щоб зняти з неї чари й визволити її назавжди. І колись ти почуєш, що в нашому місті з'явилася прекрасна молода італійка в літній сукні і всі, хто був на станції, бачили, як вона купила квитка кудись на схід, а потім сіла в поїзд та й поїхала, і всі казатимуть, що зроду не бачили такої красуні, ціле місто тільки про неї й говоритиме, і ніхто не знатиме, звідки вона взялася й куди поїхала... Отоді ти зрозумієш, що то я зняв чари й визволив її. І тоді ж таки, як я тобі й сказав, років через два, того самого вечора, як поїде її поїзд, ми з тобою зможемо розітнути віск. А що її там уже не буде, то ми знайдемо всередині тільки якісь гвинтики, коліщатка й усяке таке. Ось воно як.
Дуглас підняв чаклунчину руку й почав водити нею над коловоротом життя, над примхами кощавої смерті, над строками й вироками, над долями й химерами, і воскова рука легенько перебігала по картах, ледь чутно черкаючи по них пересохлими нігтями. Зрушене якоюсь прихованою силою рівноваги, обличчя чаклунки нахилилося до хлопців, і застиглі очі яскраво зблиснули в різкому світлі голої лампочки.
- Провістити тобі долю, Томе?
- Авжеж.
Із широкого чаклунчиного рукава випала карта.
- Бачиш, Томе? В неї була схована карта, і вона віддала її нам! -Дуглас повернув карту до світла.- [502] Чиста... Я покладу її на ніч у коробку з хімікатами. Завтра відкриємо коробку, і там буде щось написано.
- А що?
Дуглас заплющив очі, щоб краще побачити слова.
- Там буде написано: «Ваша покірна слуга й щирий друг мадам Флорістан Маріані Таро, хіромантка, зцілителька душ і провісниця долі, красно дякує вам».
Том засміявся й труснув брата за плече.
- Ну-ну, Дуг, а ще що?
- Стривай, зараз скажу... А ще там буде написано ось що: «Гей-егей, круть-верть!.. Чи не краще танцювати, ніж в землі сирій лежати... І крутитись, і вертітись, і співати «Гей-егей!» А далі: «Томе й Дугласе Сполдінги, усе, чого ви забажаєте в житті, збудеться». І ще буде сказано, що ми з тобою, Томе, житимемо вічно... ти чуєш, вічно!
- І все те на одній оцій карті?
- Усе як є, Томе.
У ясному світлі електричної лампочки всі троє - два хлопчаки і стара чаклунка - нахилили голови й усе дивились та дивились на ще чисту, але таку багатонадійну карту, і їхні блискучі очі прозирали кожне з тих незбагненно прихованих слів, що невдовзі мали випливти із туманного небуття.
- Гей-егей! - мовив Том як міг тихіше.
І Дуглас, так само пошепки, переможно підхопив:
- Гей-егей!..
●Під гарячою полудневою зеленню дерев тихий голос монотонно тягнув:
- ...дев'ять, десять, одинадцять, дванадцять... Дуглас повільно рушив через лужок.
- Томе, що це ти там лічиш?
- ...тринадцять, чотирнадцять... помовч... шістнадцять, сімнадцять... Цикади... вісімнадцять, дев'ятнадцять...
- Цикади?
- А чорт! - Том забрав руки від очей.- Чорт, чорт, чорт!
- Стережись, почують, як ти лаєшся.
- Чорт, чорт, чорт, нечиста сила! - крикнув Том.- Тепер мушу починати все з початку. Я рахував, скільки [503] разів сюркнуть цикади за п'ятнадцять секунд.- Він підняв свого дводоларового годинника.- Треба порахувати, додати тридцять дев'ять, і дізнаєшся, скільки в цю хвилину градусів тепла.- Він подивився на годинник, заплющив одне око, нахилив голову вбік і знову зашепотів:- Раз, два, три...
Дуглас ліниво повернув голову й прислухався. Здавалось, у розжареному білястому небі здригався й бринів напнутий мідний дріт. Знов і знов, наче електричні розряди, падали з оглушених дерев і потужно били у вуха ті пронизливі металічні звуки.
- ...сім,- лічив Том,- вісім...
Дуглас поплентав на веранду. Болісно мружачи очі, зайшов у передпокій. Постояв трохи, тоді повернувся на веранду й мляво гукнув Тома.
- Зараз рівно вісімдесят сім градусів за Фаренгейтом.
- ...двадцять сім, двадцять вісім...
- Гей, Томе, ти чуєш?
- Чую... тридцять, тридцять один... Іди геть!.. Тридцять три, тридцять чотири...
- Можеш далі не рахувати, осьде на градуснику за дверима вісімдесят сім, і ще піднімається, то й не потрібні ніякі цвіркуни.
- Цикади!.. Тридцять дев'ять, сорок... Не цвіркуни!.. Сорок два...
- Вісімдесят сім градусів. Я думав, тобі цікаво знати.
- ...сорок п'ять... це ж у домі, а не надворі!.. Сорок дев'ять, п'ятдесят! П'ятдесят один, п'ятдесят два, п'ятдесят три! П'ятдесят три плюс тридцять дев'ять буде... дев'яносто два градуси!
- Хто сказав?
- Я сказав! Не вісімдесят сім за Фаренгейтом, а дев'яносто два за Сполдінгом!
- Ну ти, а ще хто?
Том підхопився і став, звернувши розпашіле обличчя до сонця.
- Я і цикади, ось хто! Я і цикади! А ти сам-один! Дев'яносто два, дев'яносто два, дев'яносто два за Сполдінгом - і край!
Обидва стояли й дивилися в нещадне безхмарне небо, що, мов зіпсований фотоапарат з розсунутим затвором, витріщалося на непорушне, прибите лютою спекою, напівживе місто. [504]
Дуглас заплющив очі, і на внутрішньому боці рожевих просвічених наскрізь повік перед ним безглуздо затанцювали одразу двоє сонць.
- Раз... два... три...- заворушились його губи,-...чотири, п'ять, шість...
Тепер цикади сюрчали ще шаленіше.
●Від полудня до заходу сонця й від півночі до світанку на вулицях Грінтауна, штат Іллінойс, можна було побачити чоловіка, коня й фургон, що їх знали всі двадцять шість тисяч триста сорок дев'ять жителів містечка.
Часто серед дня непосидющі дітлахи зненацька, без усякої видимої причини, спинялися, затихали й казали:
- Он їде містер Джонас!
- Он їде Нед!
- Он їде фургон!
І хай би дорослі хоч скільки видивлялися на північ чи на південь, на схід чи на захід - вони однаково не побачили б ні чоловіка на прізвище Джонас, ні коня на ім'я Нед, ні великого критого воза, такого, як оті, що трусилися колись по зелених хвилях дикої прерії.
Одначе коли б ви мали такі чуткі вуха, які мають собаки, і пильно нашорошили їх, та ще й настроїли на високі й далекі звуки, то дочули б за багато миль, десь на протилежному краю містечка, монотонний спів, наче то молився десь у пустелі старий рабин чи правив намаз мулла. Голос містера Джонаса завжди набагато випереджав його появу, і люди мали з півгодини або й з годину, щоб приготуватись і зустріти його. І на той час, як його фургон в'їжджав на вулицю, на тротуарах уже стояли шпалерами дітлахи, немов чекали параду.
І ось з'являвся фургон, і на високих козлах під парасолем кольору хурми, тримаючи віжки, що весело струміли в його лагідних руках, сидів містер Джонас і співав:
- Мотлох! Мотлох!
Ні, сер, не мотлох!
Мотлох! Мотлох!
Ні, мем, не мотлох!
Виносьте все на подвір'я:
Скалки, уламки, ганчір'я,
Дрантя і лахи, забавки, спиці! [505]
В діло згодиться
Всякий непотріб.
Скажете, мотлох?
Нi, то не мотлох!
Книга: Рей Бредбері Кульбабове вино Переклад Володимира Митрофанова
ЗМІСТ
На попередню
|
|
