Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Рей Бредбері Кульбабове вино Переклад Володимира Митрофанова
Кожен, хто хоч раз почув ті співи містера Джонаса, який придумував слова просто на ходу, одразу сказав би, що він не звичайний собі лахмітник. На вигляд - так. Пошарпані, геть вицвілі вельветові штани, на голові - старезний повстяний кашкет, прикрашений значками з часів давніх президентських виборів... А відрізняло його від інших лахмітників те, що промишляв він не тільки за ясного дня,- ви могли побачити його і вночі, на залитих місячним світлом вулицях, і фургон його до світанку колував містом, об'їжджаючи острови кварталів, де мешкали люди, яких він знав усе своє життя. І возив він у своєму фургоні всяку всячину, назбирану по всьому місту,- возив днями, тижнями, а то й місяцями, аж поки виявлялося, що та чи та річ комусь потрібна. Тоді треба було тільки сказати: «Мені хотілося б оцей годинник» або «А отой матрац можна?» - і містер Джонас віддавав їх, не взявши ні цента, і їхав собі далі, придумуючи слова до нового співу.
Часто траплялося так, що десь годині о третій ночі він єдиний у тому містечку не спав, і не раз ті, кого мучив головний біль, забачивши на вулиці його осяяний місяцем фургон, вибігали з дому й питали, чи нема в нього часом аспірину, і аспірин у нього завжди був. Не раз годині о четвертій йому випадало приймати пологи, і тільки тоді люди помічали, які неймовірно чисті в нього руки й нігті. То були руки заможної людини, котра, певне, жила ще й якимсь іншим, нікому не відомим життям.
Та хоч хто б він був, і хоч як би жив, і хоч яким би здавався дивним і навіть схибнутим, здорового глузду містерові Джонасові не бракувало. Як він часом лагідно пояснював сам, йому вже багато років тому набридло орудувати справами в Чікаго, і він вирішив пошукати собі якогось іншого діла, щоб спокійно доживати віку. Церкви він не любив, хоча й схвалював її ідеї, проте сам мав нахил до проповідництва та поширення знань, отож зрештою придбав коня та фургон і тепер проводив решту життя, дбаючи про те, щоб одні люди мали змогу скористатися з речей, що їх інші люди викидали як непотріб. Містер Джонас вважав себе своєрідним [506] фільтром, крізь який відбувається матеріальний і культурний обмін між різними верствами місцевого населення. Він терпіти не міг, коли щось пропадало марно, бо знав: те, що для одного мотлох, для іншого - розкіш.
Тим-то й дорослі, і особливо діти залюбки спинялися на приступку й зазирали в задок фургона, де громадились усілякі скарби.
- Затямте собі одне,- казав містер Джонас.- Ви можете взяти що завгодно, коли воно справді вам потрібне. Отож запитайте себе: чи прагнете ви мати цю річ усім єством? Чи проживете ви без неї до кінця дня? І якщо впевнитеся, що не проживете, то хапайте й біжіть собі. Я радо віддам вам цю річ, хоч би що воно було,
І дітлахи копирсалися в тих завалах, де були й якісь давні папери, й подерті парчові халати, й сувої шпалер, і старі жилетки, й мармурові попільниці, й роликові ковзани, й просиджені м'які крісла, й приставні столики, й скляні люстри. Якийсь час у фургоні чулося лише перешіптування, брязкіт і дзенькіт. Містер Джонас сидів собі, спокійно попахкував люлькою, і малі знали, що він не спускає їх з ока. Час від часу хтось простягав руку до шахівниці, чи до разка намиста, чи до старого стільця і, торкнувшись уподобаної речі, зводив очі й бачив звернений на нього лагідний допитливий погляд містера Джонаса. І тоді швидко відсмикував руку й брався шукати далі. Так тривало доти, доки кожен урешті знаходив щось єдине, найбажаніше, і вже не забирав руки. Голови підводились, і обличчя так сяяли, що містер Джонас не міг стримати добродушного сміху. І навіть прикривав очі долонею, вдаючи, ніби це сяйво засліплює його. Прикривав на якусь хвильку, і саме в цю хвильку дітлахи вигукували слова подяки, хапали роликові ковзани, кольорові кахлі чи парасольку, вискакували з фургона й бігли геть.
Та за хвилину вони поверталися, несучи натомість щось своє: ляльку чи гру, що ними вже натішилися донесхочу, забавки, з яких уж звітрилася принадність, мов солодкий дух із жувальної гумки, і настав час віддати їх кудись, де їх побачать уперше й де вони знов оживуть і потішать когось іншого. Дітлахи сором'язливо вкидали ті принесені в обмін речі у задок фургона, до вже не видних їм багатств, а тоді фургон помалу рушав далі, [507] зблискуючи великими, схожими на соняшники колесами, і містер Джонас знову заводив:
«- Мотлох! Мотлох!
Ні, сер, не мотлох!
Ні, мем, не мотлох/
І ось уже фургон зникав з очей, і тільки собаки, лежачи в затінку під деревами, чули ту молитву рабина в пустелі й злеґка посіпували хвостами.
- ...мотлбох...- завмираючи, долинало здаля,- мотлох...
А ось уже ледь чутної
- ...мотлбох...
І западала тиша. І собаки засиніли.
●Цілу ніч по тротуарах шугали примарні вихори куряви, що їх здіймав палючий, наче з топки, вітер, і гнав у різні боки, і легко опускав на теплі духмяні лужки. Від ходи поодиноких нічних перехожих тремтіли крони дерев, і з них лавинами сипався порох. Здавалось, опівночі прокидався десь в околиці вулкан, і з нього вихоплювався навсібіч розжарений до червоного попіл і обліплював грубим шаром невсипущих нічних сторожів та збуджених собак. А десь над ранок, годині о третій, дахи всіх будинків немовби займалися жовтим вогнем.
Справді-бо, на світанку все навколо зазнавало перемін. Струмені повітря неначе розтікалися з гарячих джерел і безгучно линули в нікуди. Озеро зависало величезною нерухомою масою білої пари над рибою та піском у глибочині і обдавало їх своїм пекучим подихом. Гудрон на вулицях розпливався чорною патокою, червона цегла бралася міддю й золотом, а верхівки дахів - бронзою. Дроти високої напруги із замкненою в них блискавкою погрозливо яскріли над безсонними будинками.
Цикади сюрчали все гучніше й гучніше.
Сонце не випливло з-за обрію, як звичайно, а враз затопило сяєвом цілий світ.
Лежачи на ліжку в своїй кімнаті, Дуглас аж наче-плавився, обличчя його було рясно зарошене потом.
- Ну й пекло,- сказав Том, заходячи до кімнати.- Вставай, Дуг, підемо на річку й цілий день не вилазитимемо з води. [508]
Дуглас судомно вдихнув, видихнув. По шиї в нього стікали цівки поту.
- Дуг, ти не спиш?
Ледь помітний заперечливий порух головою.
- Тобі, мабуть, недобре? Та вже ж, весь будинок такий розжарений, ніби ось-ось спалахне.
Він поклав руку Дугласові на чоло. То було майже однаково, що доторкнутися до гарячої плити. Том злякано відсмикнув руку, повернувся й побіг сходами наниз.
- Мамо,- сказав він,- Дуг дуже захворів.
Мати, що саме діставала яйця з льодовні, на мить спинилась, і на обличчя їй набігла тінь тривоги. Швидко поклавши яйця назад, вона пішла слідом за Томом нагору.
Дуглас за цей час і не зворухнувся.
Цикади вже аж верещали.
Опівдні, примчавши так швидко, наче сонце гналося за ним, щоб спалити на місці, лікар зупинив автомобіль перед чільним ґанком, виліз, засапаний, із стомленими очима, і мовчки віддав Томові свою валізку.
О першій годині лікар вийшов з будинку, скрушно хитаючи головою. Том і мати лишилися стояти за сітчастими дверима, і лікар, обернувшись, тихо повторив їм знов і знов, що не може сказати нічого певного... не може... нічого певного... Потім надів солом'яного капелюха, подивився, як в'яне й сохне під пекучим сонцем листя дерев, трохи повагався, наче перед ним розверзлося пекло, а тоді шаснув до автомобіля. З вихлопника машини шугнула хмара сизого диму й ще хвилин із п'ять колихалась у повітрі.
Том узяв у кухні колунчика, поколов на грудочки фунт льоду й відніс нагору. Мати сиділа на краєчку ліжка, і в кімнаті було чути лише Дугласове дихання: вдихав він пару, а видихав вогонь. Вони позагортали грудочки льоду в чисті носовики й поклали Дугласові на чоло і вздовж тіла. Тоді опустили штору, і в кімнаті стало як у печері. Так вони сиділи до другої години, час від часу приносячи йому свіжого льоду. Потім знов помацали Дугласове чоло - воно було гаряче, мов лампа, що світила цілу ніч. Торкнувшись його, хотілося поглянути собі на пальці: чи не спеклися вони до кісток. [509]
Мати розтулила була рота сказати щось, але цикади сюрчали так гучно, що зі стелі сипався вапняний пил.
Угорнутий у непроглядний червоний туман, Дуглас лежав і слухав, як глухо гупає його серце й мляво, щомить затинаючись, лине потік крові у руках та ногах.
Губи були важкі, неслухняні. Такі ж важкі й забарні були думки, що повільно змінювали одна одну, як ото падають, легенько цокаючи, поодинокі піщинки в забитому пісковому годиннику. Цок...
По блискучому сталевому пругу колії з-за повороту вимчав трамвай, сипонув дугою шипучих іскор, і його пронизливий дзвоник видзвонив десять тисяч разів підряд, аж поки злився із стрекотінням цикад. Містер Трідден помахав рукою. Трамвай прогуркотів, мов канонада, і зник з очей за рогом. Містер Трідден!..
Цок. Упала піщинка. Цок...
- Чах-чах-чах! Ту-ту-у-у!
Високо на даху якийсь хлопчина вдавав паровоз, смикав невидиму шворку гудка і раптом завмер, обернувся на статую.
- Джоне! Гей, Джоне Хафф! Я тебе ненавиджу, Джоне!.. Та ні, Джоне, ми ж друзі. Я не ненавиджу тебе, ні!..
Джон упав у вузький коридор між в'язами, наче в бездонний літній колодязь, і, швидко меншаючи, зник.
Цок. Джон Хафф. Цок. Падають піщинки. Цок. Джон...
Дуглас повернув голову, і її пронизав гострий біль, так наче вона розкололася на білій-білій, моторошно білій подушці.
Пропливли у своїй Зеленій машині дві старі жінки, за-рявкав гумовий сигнал, вітально здійнялися білі руки, неначе замахали крилами голуби. Та ось машина вже поринула в зелену глибочінь лужка, і тільки білі руки ще махали Дугласові, аж поки над ними зімкнулася густа трава...
Міс Ферн! Міс Роберта!
Цок... Цок...
І раптом з вікна в будинку навпроти висунувся полковник Фрійлі з обличчям у вигляді годинникового циферблата, і по вулиці завихорилась курява з-під копит буйволів. Полковник Фрійлі хитнувся, щось у ньому заторохтіло, нижня щелепа відвалилась, і замість язика з рота вигулькнула годинникова пружина й захилиталася [510] в повітрі. Він упав на підвіконня, мов ганчір'яна лялька, та одна рука все махала Дугласові...
Проїхав містер Ауфмен у якійсь чудній яскравій машині, схожій і на трамвай, і на зелений електромобіль, що сліпила очі, як сонце, й тягла за собою пишний шлейф диму.
- Містере Ауфмен, то ви все-таки винайшли її? - закричав Дуглас.- Збудували кінець кінцем Машину щастя?
І раптом він побачив, що машина не має дна. Містер Ауфмен біг вулицею, а вся та неймовірна споруда трималась у нього на плечах.
- Щастя, Дуг, ось тобі щастя! - І він зник з очей так само, як зникли перед тим трамвай, Джон Хафф і дві старі жінки з голубинокрилими руками.
Згори; з даху, долинув дрібний стукіт, Тук-тук-тук, Пауза. Тук-тук-тук. Цвях і молоток. Молоток і цвях, Щебіт птахів. І старечий жіночий голос, тремтливий, але ще бадьорий:
- Ми зберемось біля річки... річки... річки... Ми зберемось біля річки,
Що тече повз божий трон...
- Бабусю! Прабабусю!
Тук - тихенько - тук. Тук - тихенько - тук,
- ...річки... річки...
І ось уже тільки птахи перебирають по покрівлі тоненькими лапками. Цок-цок. Черк. Цвірінь. Цвірінь. Тихенько, ледь чутно.
- ...річки...
Дуглас глибоко вдихнув, ураз швидко видихнув і заплакав уголос.
Він не чув, як у кімнату вбігла мати.
На його безживну руку дрібкою гарячого попелу з сигарети впала муха, задзижчала, мов обпечена, й шугнула геть.
Четверта година пополудні. Бруківка всіяна здохлими мухами. У будах пріють мокрі в своїх кудлах собаки. Під деревами туляться куці тіні. Крамниці на Головній вулиці зачинено, двері замкнено. На березі озера ні душі. Тисячі людей позалазили аж по шию в теплу воду - все ж якась полегкість. [511] Чверть на п'яту. По цегляній бруківці посувається фургон лахмітника, містер Джонас співає на козлах.
Тим часом Том, аби лиш не бачити Дугласового спаленілого обличчя, вийшов з дому й поволі побрів краєм тротуару, коли це поряд зупинився фургон.
- Добридень, містере Джонас.
- Здоров, Томе.
Вони були на вудиці самі, тільки вони двоє і повен фургон чудових речей, на які б дивитись та дивитись, але жоден і не глянув на ниx. Містер Джонас не квапився почати розмову. Запалив люльку, попахкав димом, похитав головою, так наче знав, що сталася якась біда, і аж тоді спитав:
- Що, Томе?
- 3 братом погано,- відповів Том.- 3 Дугласом...
Містер Джонас звів очі на будинок, звідки щойно вийшов Том.
- Він захворів,- провадив хлопець.- Він помирає.
- Та ну, не може цього бути,- сказав містер Джонас і похмуро поглянув навколо на такий сталий, такий ґрунтовний світ, де цього тихого дня просто не було місця нічому схожому на смерть.
- Він помирає,- повторив Том.- І лікар не знає, що з ним таке. Каже, спека винна, тільки спека. Може таке бути, містере Джонас? Хіба може спека вбити людину, та ще й у темній кімнаті?
- Ну...- почав був містер Джонас і враз замовк. Бо Том уже плакав.
- Я завжди думав, що ненавиджу його, завжди так думав... Ми ж майже весь час б'ємося... мабуть, я таки й ненавидів його... іноді... але тепер... тепер... Ой, містере Джонас, якби ж то...
- Що «якби ж то», хлопче?
- Якби ж то у вашому фургоні знайшлося щось таке, що допомогло б... Таке, щоб я взяв, одніс йому і він одужав.
І Том знову заплакав.
Містер Джонас дістав свою червону носову хустинку й поДав йому. Том утер носа й очі.
- Ще й літо цього року таке погане,- мовив він.- То те на Дуга звалиться, то те.
- Ану, розкажи,- попросив лахмітник.
- Ну,- почав Том, шморгаючи носом, бо ще не зовсім здолав сльози,- по-перше, він загубив свою найкращу [512] скляну кульку, ну просто чудову... А на додачу хтось поцупив його ловецьку бейсбольну рукавичку, дуже дорогу, за долар дев'яносто п'ять. Потім він нагрівся на обміні: віддав Чарлі Вудмену свою колекцію камінців і черепашок за глиняного Тарзана - такого, як ото дають у крамниці, коли принесеш скількись там кришок від макаронних коробок. Та другого ж дня упустив того Тарзана на тротуар, і він розбився.
- Який жаль,- сказав лахмітник і ніби навіч побачив Тарзанові уламки на цементі тротуару.
- І ще - на день народження він дуже хотів книжку про магів і про фокуси, а йому подарували штани та сорочку. Самого цього досить, щоб зіпсувати все літо.
- Батьки часом забувають, що таке дитинство,- зауважив містер Джонас.
- А гіісля того,- провадив Том, стишивши голос,- з горя Дуг забув надворі «справжнісінькі ручні кайдани з лондонського Тауера* і за ніч вони взялись іржею. Та найприкріше йому те, що я підріс на дюйм і майже зрівнявся з ним.
* Тауер - старовинна фортеця в Лондоні, де колись ув'язнювали державних злочинців.
- Оце і все? - спокійно запитав лахмітник.
- Ні, були ще сотні всяких таких бід, а то й гірших, усього не пригадати. Мабуть, це такий рік випав, що як уже не щастить, то не щастить. То в його коміксах міль завелася, то нові тенісні туфлі запліснявіли.
- Я теж пригадую такі роки,- сказав лахмітник. Він подивився ген на небокрай і побачив там усі ті роки.
- Ось воно як, містере Джонас. У тім-то й річ. Через те він і помирає...- Том замовк і відвів очі.
- Стривай, дай мені подумати.
- Ви зможете допомогти, містере Джонас? Зможете?
Містер Джонас заглянув усередину свого старого фургона й похитав головою. Тепер, у ясному сонячному світлі, його обличчя мало стомлений вигляд, на чолі блищали росинки поту. Він пильно вдивлявся в завали ваз, обшарпаних абажурів, мармурових німф, позеленілих бронзових сатирів. Потім зітхнув, обернувся й, підібравши віжки, легенько труснув ними в повітрі.
- Томе,- сказав він, утупивши очі в спину коня,- ми побачимося пізніше. Мені треба поміркувати. Роздивитися, [513] що й до чого. Після вечері я приїду знов. Але й тоді... хто знає... А поки що...- Він сягнув рукою у фургон і дістав низочку японських кришталевих висульок.- Почепи їх у нього на вікні. Вони дуже гарно дзвенять на вітерці, аж наче холодять.
Фургон поїхав, а Том лишився стояти з японськими кришталиками в руці. Тоді підняв їх за кінець нитки, але вітру не було, і вони й не зворухнулися. Отож і задзвеніти не могли.
Сьома година вечора. Місто скидалося на величезну жаровню, на яку із заходу знов і знов накочувались хвилі гарячого повітря. Від кожного будинку, кожного дерева тяглися тремтливі вугільно-чорні тіні. Вулицею під вікном пройшов чоловік з рудою чуприною. Пригасле, але ще палюче сонце заливало його своїм багряним промінням, і Томові здавалося, ніби там, унизу, гордо виступає чи то живий смолоскип, чи то вогненний лис, чи то сам володар пекла у власній стихії.
О пів на восьму місіс Сполдінг вийшла на задній ґанок викинути в помийне відро кірки від кавуна й побачила, що на подвір'ї стоїть містер Джонас.
- Як там ваш хлопчик? - спитав він.
Місіс Сполдінг хотіла щось відповісти, але губи її затремтіли і вона промовчала.
- Мені можна з ним побачитися? - спитав містер Джонас.
Вона й тепер не здобулася на слово.
- Ми з ним добрі знайомі,- сказав містер Джонас.- Мало не щодня зустрічалися, відколи він почав бігати самостійно. Я йому дещо привіз - там, у фургоні.
- Він...- Місіс Сполдінг хотіла сказати «непритомний», але не змогла.- Він спить, містере Джонас. Лікар сказав, щоб його не турбували. Ой, і самі не знаємо, що з ним таке!
- Навіть якщо він спить,- не вгавав містер Джонас,- я однаково хотів би сказати йому дещо. Часом те, що почуєш уві сні, ще й більше важить, його краще чути, і воно доходить до глибини душі.
- Пробачте, містере Джонас, я просто не можу так ризикувати.- Місіс Сполдінг узялася за ручку дверей [514] і не пускала її.- Але все одно дякую вам за те, що прийшли. Дякую.
- Еге ж, мем,- мовив містер Джонас.
Але не зрушив з місця. Стояв і дивився вгору, на Дугласове вікно.
Місіс Сполдінг зайшла в дім і зачинила за собою двері.
Нагорі в своєму ліжку сипло дихав Дуглас. Звук був такий, наче хтось то витягав із піхов, то вкладав назад гострого ножа.
О восьмій годині приїхав лікар і, виходячи з дому, знову хитав головою. Він був без піджака, у попущеній краватці, і вигляд мав такий, ніби за один той день схуд фунтів на тридцять.
О дев'ятій Том, мати й батько поставили надворі під яблунею складане ліжко, знесли Дугласа вниз і поклали спати просто неба: мовляв, якщо повіє бодай найменший вітрець, сюди він долине швидше, ніж у задушну кімнату нагорі. До одинадцятої вони раз по раз виходили до хворого, а тоді поставили будильник на третю годину ночі, щоб устати й наколоти свіжого льоду, і пішли спати.
Нарешті в домі стало темно й тихо, всі поснули.
О пів на першу повіки в Дугласа здригнулися. Зійшов місяць.
І десь далеко хтось заспівав.
Тужний високий голос то підносився, то завмирав у чистому й мелодійному співі. Слів було не розібрати.
Місяць піднявся над краєм озера, подивився на місто Грінтаун у штаті Іллінойс, побачив його як на долоні й немовби виставив на огляд - з усіма його будинками, всіма деревами, всіма наділеними предковічною пам'яттю собаками, що неспокійно стеналися, дивлячись свої нехитрі сни.
І, здавалося, чим вище підбивався місяць, тим ближчим, гучнішим і дзвінкішим ставав голос співака.
І Дуглас у гарячковому забутті засовався на ліжку й глибоко зітхнув.
Може, це було за годину до того, як місяць затопив своїм промінням цілий світ, а може, й раніше. Але таємничий голос усе наближався, і тепер разом з ним стало чути щось ніби калатання серця - а насправді то був [615] стукіт кінських копит по цегляній бруківці, приглушений гарячим рясним листям дерев.
Чути було й ще один звук: час від часу щось тихенько, чи то квилило, чи то вищало, наче десь там відчинялися й зачинялися двері. То порипував старий фургон.
І ось на залитій місячним світлом вулиці показався кінь, що тяг за собою фургон, а на високих козлах звично похитувалась худа постать містера Джонаса. Він був у капелюсі, так ніби й тепер пекло літне сонце, і зрідка перебирав руками віжки, що струміли в повітрі над спиною коня, мов тихий потічок. Фургон ледь-ледь посувався вулицею, містер Джонас співав, і Дуглас уві сні неначе затамував подих і прислухався.
- Повітря, повітря... Кому повітря?.. Чисте, мов сльозинка, прохолодне, мов крижинка... Повітря з квітневих Лугів, з осінніх садів, з Антільських островів... Свіже, духмяне, чисте, прозоре, з-за гір і з-за моря... В пляшку налите, корком закрите... Раз купиш і знов прибіжиш... Дихай не хочу - і все те за гріш!
З останніми словами фургон зупинився біля бровки тротуару. І ось уже на подвір'ї тінню став чоловік, тримаючи в руках дві зелені пляшки, що зблискували в темряві, як котячі очі.
Містер Джонас подивився на ліжко під яблунею і тихенько гукнув хлопця на ім'я - раз, потім ще і ще. Нерішуче переступив з ноги на ногу, поглянув на пляшки у своїх руках, а тоді зважився, обережно підійшов ближче, сів на траву і втупив погляд у хлопця, знеможе-ного величезним тягарем літньої спеки.
- Дуг,- мовив він,- ти лежи собі спокійно. Не треба нічого казати, не треба розплющувати очей. Можеш навіть не вдавати, що слухаєш. Ти мене чуєш, і цього досить. Я старий Джонас, твій друг. Твій друг,- повторив він і кивнув головою.
Потім сягнув рукою вгору, зірвав з гілки яблуко, покрутив у руках, відкусив шматок, прожував і повів далі;
- Є люди, що надто молодими впадають у зажуру. Начебто й причини ніякої нема, але такі вже вони, мабуть, уродилися. Від усіх інших вони різняться тим, Що їх легше вразити, довести до сліз, вони швидше занепадають духом, довше пам'ятають кривди і, як я сказав, надто рано починають журитися. Я це знаю, бо й сам із таких. [516] Він одкусив і з'їв ще шматок яблука.
- Ну, то що ми маємо? - запитав потому. І сам собі відповів:- Гарячу серпневу ніч, ані найменшого вітерцю. Просто дихати нічим. Та й літо було таке довге, і стільки всякого сталось, еге? Аж занадто. І ось уже майже перша година, а ні вітерцем, ні дощиком і не пахне. Зараз я встану й піду. Та перед тим - ти це добре запам'ятай - я залишу в тебе на ліжку оці дві пляшки. І коли я піду, ти трохи почекай, а тоді помалу розплющ очі, сядь, візьми ці пляшки й випий з них усе до дна. Тільки пий не ротом, ні,- пити треба носом. Нахили пляшку, відкоркуй її і втягни в себе усе, що в ній є, аби пішло просто в голову. Та спершу, звісно, прочитай, що написано на етикетці. А втім, краще я сам тобі прочитаю...
Містер Джонас підняв одну пляшку до світла.
- «Зелена сутінь - дає змогу подихати вві сні добірно чистим повітрям з Півночі,- почав читати він.- Зібрана над вічними снігами Арктики навесні тисяча дев'ятсотого року й змішана з квітневим вітром тисяча дев'ятсот десятого року над долиною у верхів'ях Гудзону, із золотистим пилком, що сяяв одного дня при заході сонця в лугах навколо Гріннелла, штат Айова, і з прохолодою від озера, струмків та лісових джерел, уловленою там-таки й тоді ж таки»...
А тепер те, що дрібними літерами,- сказав містер Джонас і, примруживши очі, став читати далі:- «Містить також молекули запахів м'яти, цитрини, папайї, кавуна та всіх інших просякнутих духом вологи, прохолодних на смак плодів і рослин, зокрема камфори й зимолюбки, з домішкою вітру з-над самої Міссісіпі. Приймати літніми ночами, коли температура повітря сягає понад дев'яносто градусів».
Він підняв до світла другу пляшку.
- Тут те саме, тільки я додав ще вітру з Аранських островів, солоного бризу з Дублінської затоки та пасемце сизого туману з узбережжя Ісландії.
Містер Джонас поклав обидві пляшки Дугласові на ліжко.
- І ще одна, остання настанова.- Він нахилився над ліжком і тихо промовив: - Коли питимеш цей трунок, пам'ятай: його зробив для тебе друг. Виробництво компанії С. Дж. Джонас, Грінтаун, штат Іллінойс, серпень [517] тисяча дев'ятсот двадцять восьмого року. Доброго року, хлопче, доброго року.
За хвилину легенько ляснули віжки по спині коня, і на залитій місячним світлом вулиці заторохтів, віддаляючись фургон.
А в наступну мить Дуглас ворухнув повіками й помалу, дуже повільно розплющив очі.
- Мамо! - пошепки покликав Том.- Тату!.. Дуг.., чуєте, Дуг... Він одужує. Я оце спустився вниз подивитись, а він... Ну йдіть же!
Том вибіг надвір. Батьки поспішили за ним.
Дуглас спав. Том нахилився до нього і, широко всміхаючись, махнув рукою батькам. Вони підійшли і теж нахилились над ліжком.
Віддих -пауза, віддих -пауза. Усі троє стояли й слухали.
Рот Дугласа був трохи розтулений, і з губ та тонких ніздрів піднімався легкий дух прохолодної ночі й прохолодної вологи, прохолодного білого снігу й прохолодного зеленого моху, прохолодного місячного світла на сріблястому камінні на дні тихого струмка й прохолодної води на дні невеликої кринички, обкладеної білим каменем.
То було так, наче вони на мить схилилися над висхідними струменями фонтана, і прохолодні, просякнуті яблуневим духом бризки, злітаючи вгору, зросили їхні обличчя.
Вони довго стояли там і не могли зрушити з місця.
●Другого ранку пропала вся гусінь. Ті невеличкі чорні й руді волохаті черв'яки, що заполонили були все довкола й лізли вгору по тремтливих билинках трави, кишіли на зеленому листі дерев, тепер раптом зникли без сліду. Завмерли звуки, яких і звуками не назвеш,- оте нечутне лопотіння мільярдів гусениць, що без угаву-тупцяли у своєму зеленому світі. І Том, який завжди запевняв, ніби чує ті невловні звуки, тепер вражено роздивлявся кругом, не бачачи ніде в місті жодного птаха з поживою у дзьобі. Замовкли й цикади.
Аж ось серед цієї тиші прокотився схожий на зітхання [518] шурхіт, і всі зрозуміли, чому так раптово зникла гусінь і нараз замовкли цикади.
Літній дощ.
Він почався непомітно, мов легкий дотик. Потім посилився й линув рясніше. Застукотів по тротуарах і покрівлях, як по клавішах величезного фортепіано.
А нагорі, вже знов у своїй кімнаті, у прохолодному сніжно-білому ліжку, Дуглас повернув голову, розплющив очі, побачив, як проливається на землю посвіжіле небо,-і повільно-повільно потягся рукою до свого п'яти-центового жовтого записника та жовтого олівця марки «Тайкондерога»...
●Як ведеться, з приїздом гостей, у великому будинку запанувало неабияке пожвавлення. Звідкись долинали гучні голоси. Там, у кімнатах, зібралося до надвечірнього чаю повно пожильців і сусідів. Приїхала тітка Роуз, голос її здіймався звуком сурми над іншими голосами, і здавалося, ніби вона заповнює собою всю кімнату, величезна, розпашіла, мов теплична рожева троянда, про яку нагадувало саме її ім'я. Та Дугласові в цю хвилину було байдужісінько й до тітчиного голосу, й до всього того шарварку. Він щойно прийшов із свого флігеля і стояв перед дверима бабусиної кухні, а сама бабуся якраз перед тим, вибачившись перед гостями, залишила гомінку, мов курник, вітальню й подалася в свої володіння готувати вечерю. Помітивши за сітчастими дверима Дугласа, вона впустила його, поцілувала в чоло, відхилила в нього з-над очей звисле біляве пасмо й уважно придивилася до обличчя - чи вже зовсім минув жар,- а впевнившись, що таки минув, замугикала щось собі під ніс і взялася до роботи.
Дугласові не раз кортіло запитати: «Бабусю, чи не тут і починається світ?» Бо ж напевне тільки в такому місці йому й належало починатися. Атож, саме кухня була центром світобудови, все оберталося навколо неї, вона являла собою той наріжний камінь, на якому тримався весь храм.
Заплющивши очі, щоб краще чути, Дуглас утягнув носом повітря. З одного боку на нього віяло пекельним жаром від плити, з другого раптом сипнуло хурделицею борошна, а серед того дивовижного клімату орудувала [519] бабуся, і в погляді її очей було щось чаклунське, під корсетом сукні немовби ховалися дві вгодовані теплі курки, а руки так і мигтіли, наче їх було не дві, а тисяча,- щось просівали, колотили, збивали, різали, кришили, чистили, ліпили, солили, помішували.
Не розплющуючи очей, Дуглас навпомацки рушив до дверей комори. З вітальні долинув вибух сміху та брязкіт чайних чашок. Але він простував далі, до прохолодної, мов підводна печера, царини їстівного зілля та дикої хурми, де йому одразу вдарив у ніс густий дух вершково-жовтавих бананів, що тихо достигали на полиці. Над пляшками з оцтом знялася дрібна мошва й сердито задзижчала йому у вуха.
Він розплющив очі. І побачив свіжі хлібини, що лежали, чекаючи, коли їх наріжуть скибками теплої літньої хмари, а довкола, мов їстівні обручики в якійсь грі, розкотилися смаглі пампушки. У Дугласа аж слина потекла. Тут, за затіненою сливовими деревами стіною будинку, де кленове листя проти вікна мовби дзюрчало струмком на гарячому вітрі, хлопець узявся читати на бляшанках у шафі назви різних спецій.
«Як же віддячити містерові Джонасу за те, що він для мене зробив? - думав Дуглас.- Як відплатити йому за добро? Нема чим, ну просто нема чим. Таке не відплачується. А що ж тоді вдіяти? Що?.. Може, зробити добро комусь іншому? - подумав він.- Передати його по колу. Оглядітися довкруг, знайти когось, хто цього потребує, та й до діла. Мабуть, це єдиний спосіб...»
Перець із Кайєнни, майоран, цинамон...
Назви загублених казкових міст, де знялись і розлетілися по світу насичені прянощами бурі.
Дуглас підкинув на руці сухі цибулинки, привезені з якогось невідомого континенту, де колись вони падали на молочно-білий мармур з коричневих рук тамтешніх дітлахів, правлячи їм у грі за камінці.
Він зупинив погляд на наклейці однієї з банок і полинув уявою у зворотний бік календаря, до того заповітного дня на початку літа, коли, озирнувшись довкруг, порочив, що весь світ обертається навколо нього.
На наклейці було написано: «Смакота».
І Дуглас зрадів, що вирішив повернутися до життя.
Книга: Рей Бредбері Кульбабове вино Переклад Володимира Митрофанова
ЗМІСТ
На попередню
|
|
