Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Рей Бредбері Кульбабове вино Переклад Володимира Митрофанова
Том спитав, чи не можна взяти з шоколадною підливкою, бо він не любив ванільної, і мати дозволила. Він затиснув гроші в кулаці й побіг босоніж по темному цементу вечірнього тротуару під яблунями й дубами. У містечку стояла така тиша, що здавалося, ніби воно відступило ген у далину, і чути було тільки сюрчання цвіркунів десь за розпашілими темно-синіми деревами, що підпирали всіяне зорями небо.
Хляпаючи босими ногами по бруківці, Том перебіг вулицю. Місіс Сінгер важко чапала по крамничці, наспівуючи якісь єврейські мелодії.
- Пінту морозива?- перепитала вона.- 3 шоколадною підливкою? Можна!
Том дивився, як вона із зусиллям знімає з морожениці тугу металеву покришку, орудує ложкою, щільно натоптуючи морозиво в пінтову коробку, а тоді поливає його зверху: «З шоколадною підливкою? Можна!» Він віддав гроші, взяв холодний пакунок, потерся об нього лобом і щокою, засміявся і, хляпаючи босими ногами, бігцем подавсь додому. Позаду блимнуло й згасло світло в останній відчиненій крамничці, і тепер на цілій вулиці лишився тільки мерехтливий ліхтар на розі, і здавалося, все містечко поринає в сон.
Відхиливши сітчасті двері веранди, Том побачив, що мати й досі прасує. Було видно, що їй жарко і вона чимось невдоволена, та все ж вона всміхнулася до нього.
(1) Пінта - міра об'єму рідких і сипких тіл у країнах, де поширена англійська система мір; приблизно 0,5 літра. [355]
- А коли тато повернеться з тих своїх зборів? - спитав Том.
- Годині об одинадцятій чи о пів на дванадцяту,- відказала мати.
Вона понесла морозиво до кухні й поділила його. Щедро поливши Томову порцію шоколадом, вона почала трохи морозива собі, а решту сховала «Дугласові й татові, коли повернуться».
Вони сиділи, ласуючи морозивом, у самому осередді глибокої тиші літнього вечора. Тільки він, мати і вечір - самі в усьому їхньому невеличкому будиночку на невеликій вулиці. Том щоразу ретельно облизував ложку, перш ніж знову набрати в неї морозива, а мати, відсунувши прасувальну дошку й полишивши гарячу праску ; холонути, сиділа в кріслі біля грамофона, помалу їла морозиво й казала:
- Ой, ну й пекло ж сьогодні! Цілий день земля всотувала жар, а тепер віддає його повітрю. Парко буде спати.
Обоє сиділи й дослухалися до темряви, мовби напакованої в усі вікна та двері, і до глибокої тиші - радіоприймач не працював, бо треба було замінити батареї, а платівки квартету «Нікербокери», Ела Джонсона й «Двох граків» усі були грані-переграні, аж з душі вернуло. Отож Том просто сидів на дерев'яній підлозі веранди й дивився у темну-претемну темряву, притиснувшись обличчям до протимоскітної сітки, так що зрештою на кінчику його носа відбилися маленькі темні квадратики.
- Де ж це Дуг? Уже майже пів на десяту.
- Прийде,- сказав Том, цілком певний, що нікуди Дуглас не дінеться.
Мати пішла мити тарілки, і він подався за нею. Кожен звук, найменший брязкіт ложки чи тарілки гучно лунав у жаркому вечірньому повітрі. Потім вони мовчки перейшли до великої кімнати, зняли з канапи валики й разом розсунули її так, що вийшло справжнє двоспальне ліжко. Мати послала постіль і гарненько підбила подушки, щоб хлопцям зручно було лежати. Том уже взявся розстібати сорочку, але мати сказала:
- Постривай, Томе.
- Чого?
- Того, що я так кажу.
- Якась ти дивна, мамо. [356]
Мати на хвильку сіла, тоді підвелася, пішла до надвірних дверей і стала гукати Дугласа. Том чув, як вона знов і знов гукає: «Дугласе! Дугласе!.. Ду-у-уг!.. Дуг-ласе-е-е!..» її голос линув у теплу літню темряву й пропадав без вороття. Навіть луна не озивалася.
- Дугласе! Дугласе!.. Ду-у-гла-а-се-!
Том сидів на підлозі, і його проймало холодом, але не від морозива, не від зимової остуди й не від денного жару. Він бачив, як мати роззирається навсібіч і кліпає очима, яка вона розгублена й стривожена. Усе те одразу впадало в око.
Вона відхилила сітчасті двері веранди. Ступила в темряву, спустилася східцями й пішла доріжкою між кущами бузку. Том прислухався до її ходи.
Біля хвіртки вона знов погукала.
Ніхто не озвався.
Вона погукала ще двічі. Том усе так само сидів у кімнаті. Він чекав, що з довгої вузької вулиці ось-ось відгукнеться Дуглас: «Я тут, мамо! Все гаразд! Іду!»
Але Дуглас не відгукувався. Хвилини зо дві Том сидів, дивлячись на розіслане ліжко, на мовчазний радіоприймач, на мовчазний грамофон, на люстру, де незворушно жевріли кришталеві висульки, на килим з червоними й ліловими візерунками. Він зумисне стукнув ногою об ліжко - щоб перевірити, чи буде боляче. Виявилося, що боляче.
Рипнули двері веранди, і мати сказала:
- Ходім, Томе. Прогуляємося.
- Куди?
- Просто по вулиці. Ходімо.
Том узяв її за руку. Вони разом рушили по Сент-Джеймс-стріт. Цементований тротуар під ногами був і досі теплий, і в дедалі густішій темряві ще гучніше сюрчали цвіркуни. Том з матір'ю вийшли на ріг вулиці й повернули до Західного яру.
Десь віддалік, сяйнувши фарами, проплив автомобіль. А більш ніде не було жодних ознак життя - ні світла, ні руху. Лише ген позаду, далеко за їхнім домом, подекуди виднілися тьмяно освітлені прямокутники вікон, де люди ще не полягали спати. Та більшість будинків стояли темні - їхні мешканці вже спочивали, а ті, які не обляглися, сиділи на верандах своїх темних осель і вели тихі неквапливі вечірні розмови. Проходячи повз ті [357] будинки, можна було почути, як на веранді порипують лави-гойдалки.
- І батька, як на те, немає вдома,- сказала мати. Своєю великою рукою вона стискала малу руку Тома. - Ну, постривай, негідний хлопчисько, я тобі покажу! По околицях знову вештається отой Нелюд і вбиває людей. Тепер ніхто не може почувати себе в безпеці. Бо невідомо, де й коли він з'явиться. Отож хай тільки Дуг вернеться - шкуру з нього злуплю!
Тим часом вони пройшли ще квартал і тепер стояли : перед чорним силуетом німецької баптистської церкви на розі Чепел-стріт і Глен-Рок. За церквою, кроків за сто далі, починався яр. Том уже чув його нюхом. Звідти тхнуло стічними водами, прілим листям, густим духом зелених хащів. Яр був широкий, звивистий, він перетинав усе містечко, і мати часто казала, що там і завидна дикі нетрі, а поночі його краще обминати десятою дорогою.
Хоча поруч була церква і це мало б додавати Томові сміливості, проте він однаково боявся, бо церква стояла темна й здавалася холодною, нікому не потрібною руїною на краю яру.
Йому було всього десять років. Він ще мало знав про смерть, страх, жахіття. Смерть була для нього восковою подобою, яку він бачив у шість років, коли помер його прадідусь і лежав у труні, наче величезний підбитий яструб, німотно й відчужено, вже не в змозі ніколи сказати Томові, щоб він шанувався, чи докинути слівце до розмови про політику. Смерть була його малою сестричкою, коли він, уже семирічний, прокинувшись одного ранку, зазирнув у її колиску й побачив утуплений в нього застиглий, невидющий погляд її мертвих блакитних очей; а потім прийшли дорослі, поклали її в плетений лозовий кошик і винесли з кімнати. Смерть нагадала йому про себе й через місяць по тому, коли він спинився перед сестриччиним високим стільчиком і раптом збагнув, що вона вже ніколи там не сидітиме, ніколи не засміється, не заплаче, а він сам уже ніколи не приревнує до неї батьків і не нарікне, що вона з'явилася на світ. Отак він уявляв собі смерть. А ще смерть була Нелюдом, який невидимо скрадався за деревами, чигав десь по околицях, щоб раз чи два на рік прийти в це містечко, на ці вулиці, де не бракувало темних закапелків, і когось [358] убити, - за останні три роки він убив у такий спосіб трьох жінок. Ото все була смерть.
Але тепер ішлося про щось більше, ніж просто смерть. Цей літній вечір ген унизу під високими зорями ввібрав усе, що Том звідав, побачив чи почув у своєму житті, і все те враз наринуло й захлюпнуло його з головою.
Вони зійшли з тротуару й рушили втоптаною, всіяною дрібним камінням стежкою між бур'янами, в яких лунко, на повен голос гучав хор цвіркунів. Том покірливо ступав за матір'ю - сміливою, гарною, дужою, його заступницею від усього світу. Отак разом вони пройшли ще далі й спинилися на самому краю цивілізації.
Яр...
Там, у глибокій чорній хащі, в цю мить зосередилось усе, чого йому не судилося пізнати чи збагнути, усе те, що ке мало назви й ховалося в темряві безладних заростей, серед важкого духу гнилизни.
Аж раптом він усвідомив, що вони з матір'ю самі-самісінькі.
І що рука її тремтить.
Він справді відчував це тремтіння. Але чому? Мати ж була більша, дужча, розумніша за нього, хіба ні? Невже й вона зачула ту невиразну загрозу, оту лиху силу, що зачаїлася там унизу й шукала виходу з темряви? То, виходить, людина, дорослішаючи, не стає дужою? І бути дорослим - це ніяка не втіха? І немає в житті жодного захистку? Нема такої твердині, що встояла б перед чіпкими страхіттями ночі?
Тома обсідали сумніви. У горлянці, в шлунку, по спині, по руках та ногах мовби знов розтеклося морозиво, і його пройняло холодом, так наче раптом повіяв із забутого грудня зимовий вітер.
І в нього сяйнула думка: це ж усі люди такі, для кожної людини існує тільки вона сама. Одна-єдина, і хоч вона й живе серед великої громади, проте завжди чогось боїться. Як оце й тепер, стоячи тут. Марно кричати, марно кликати на допомогу - яка з того користь? Темрява нарине враз і поглине тебе: одна жахлива крижана мить - і буде по всьому. Задовго до світанку, задовго до того, як полісмени почнуть присвічувати ліхтариками на темну розворушену стежку, задовго до того, як зашурхотять камінці під ногами розгублених людей, що поспішать на допомогу. Навіть якби вони були оце тепер за [359] п'ятсот кроків і напевне зарадили б, усе одно тій чорній 1 хвилі вистачило б і трьох секунд, щоб здійнятися й забрати в нього всі десять літ його життя і...
Це усвідомлення самотності людського життя впало на Том а навальним ударом, і він весь затремтів. І мати теж була самотня. В цю хвилину вона не могла сподіватися ні на святість шлюбу, ні на захист люблячої родини, ні на конституцію Сполучених Штатів, ні на поліцію, не мала до кого звернутися, крім власного серця, та й у ньому знайшла б хіба тільки нездоланну відразу і страх. У цю хвилину кожне з них опинилося віч-на-віч із власною скрутою і мусило шукати ради самотужки. Отож йому треба було змиритися з цим і діяти на власний розсуд.
Том проковтнув тугий клубок у горлі й притулився до матері. «О боже, не дай їй померти, прошу тебе! - подумки благав він.- Не завдавай нам ніякої кривди. За годину тато повернеться зі зборів, і якщо вдома нікого не буде...»
Мати рушила стежкою в дикі нетрі.
- Мамо, з Дугом нічого не станеться.- Голос Тома тремтів.- Нічого з ним не станеться... Він прийде. Неодмінно прийде!
Мати відказала високим, напруженим голосом:
- Він завжди вертається цією дорогою. Скільки разів я йому казала не ходити тут, але ті бісові хлопчиська однаково лізуть навпростець. А колись він піде сюди й більше не повернеться.
Більше не повернеться. Це могло означати все що завгодно. Бродяги. Злочинці. Темрява. Лиха пригода. А над усе - смерть!
Сам-один у цілому світі...
На світі з мільйон таких містечок. І в кожному так само темно й самотньо, кожне живе так само відрубно, в кожному так само повно страхіть і незбагненних речей. Пронизливі й тужливі звуки скрипок - ось музика цих містечок, де немає світла, але багато тіней. А яка безмежна, неосяжна в них самотність! Які там глухі, провологлі яри! І на який жах обертається життя в тих містечках уночі, коли твоєму розуму, подружжю, дітям, щастю звідусіль загрожує лиха, кровожерна потвора на ім'я Смерть!..
Мати знову голосно погукала в темряву: [360]
- Ду-у-уг! Дугласе!
І раптом обоє збагнули: щось довкола не те.
Чомусь замовкли цвіркуни.
Скрізь панувала цілковита тиша.
Ще ніколи в Томовому житті не було такої тиші. Такої глибокої й безшелесної. Чому ж це замовкли цвіркуни? Чому? З якої причини? Раніше вони ніколи не вгавали. Ніколи.
Отже... Отже...
Щось мало статися!
Здавалося, яр увесь напружується, напинає свої чорні жили, вбирає в себе міць із поснулої округи, на багато миль навколо. З просяклих росою лісів і долин, з хвилястих пагорбів, де собаки, задерши морди, вили на місяць, з усіх усюд стікалась в одне місце велика тиша, і Том з матір'ю були в самому її осередді. Ось-ось, за кілька секунд, щось мало статися, доконче мало статися. Цвіркуни й далі не озивались, а зорі спустилися так низько, що ще трохи - і Том міг би змести з них сухозлітку. І була їх сила-силенна, гарячих і гранчастих.
А тиша все наростала й наростала. І все наростала й наростала напруга. Ой, як було темно, як пустельно й самотньо! Ой леле!
Аж раптом ген-ген із-за яру долинуло:
- Я тут, мамо! Іду, мамо! Потім знову:
- Гей, мамо! Іду-у-у!
А потім часто-часто захляпали підошви тенісних туфель по дну яру, де чимдуж, весело регочучи, бігли троє хлопчаків - Томів брат Дуглас, Чак Вудмен і Джон Хафф. Бігли й весело реготали...
Зорі миттю знялися вгору, так ніби десять мільйонів сполоханих равликів разом утягли свої ріжки.
І знов заспівали цвіркуни!
Темрява відступала, налякана, приголомшена, люта. Відступала, втративши апетит,- так грубо їй завадили, коли вона саме наготувалася поживитись. А коли темрява відлинула, наче хвиля від берега, з неї зі сміхом виринули троє дітлахів.
- Гей, мамо! Гей, Томе! Ось і ми!
1 одразу запахло Дугласом. То був справді його дух - Дух поту і трави, листя дерев і струмка.
~ Ось я тобі полатаю боки, юначе,- пообіцяла мати. Де й подівся враз увесь її страх. Том знав: вона нікому [361] про це не розкаже, нізащо в світі. Одначе воно назавждй залишиться в її душі, так само, як і в його, Томовій, душі. Пізнього літнього вечора вони йшли додому спати. Том радів, що Дуглас лишився живий. Дуже радів. Бо там, біля яру, була хвилина, коли він уже подумав...
Далеко на оповитій тьмяним місячним світлом околиці, над віадуком і далі, за долиною, промчав поїзді з таким гуркотом і гудінням, наче то якась величезна залізна істота заблукала в лісі й жене напролом. Том ліг у ліжко поряд з Дугласом і аж тремтів, дослухаючись до того гудіння й думаючи про їхнього двоюрідного брата, що жив колись на околиці містечка, там, де тепер мчав поїзд, а потім однієї давньої ночі помер від запалення легень...
Від Дугласа, що лежав поряд, пахло потом. То був чудодійний запах. І Том перестав тремтіти.
- Тільки дві речі я знаю напевне, Дуг,- прошепотів він.
- Які?
- Що вночі страшенно темно, це одне...
- А друге?
- А друге: навіть якщо містер Ауфмен колись збудує оту Машину щастя, з яром вона однаково нічого не вдіє.
Дуглас якусь мить міркував над Томовими словами.
- У цьому щось є...
Вони замовкли, нараз почувши на вулиці чиюсь ходу - спершу віддалік під деревами, потім на тротуарі біля самого будинку. Зі свого ліжка тихо озвалася мати;
- Це тато йде. То був справді він.
●Пізно ввечері на веранді сидів Лео Ауфмен і писав список, якого й сам не бачив у густій сутіні. Час від часу він вигукував: «Так-так!..» або «І це теж!» - коли йому спадало на думку ще щось цікаве. Раптом від дверей на веранду до нього долинув глухий звук - так ніби нічний метелик налетів на протимоскітну сітку.
- Ліно, ти? - пошепки спитав він.
Дружина сіла поруч нього на лаву-гойдалку, в самій нічній сорочці, не надто худа, якими бувають сімнадцятирічні дівчата, коли їх ще не люблять, і не надто повна, [362] якими бувають п'ятдесятирічні жінки, коли їх уже не люблять,- а саме в міру, налита й міцна; такий вигляд мають жінки будь-якого віку, подумав Лео, якщо їм нема чого про це тривожитись.
Вона була дивовижна жінка. її тіло, як і його власне, завжди думало за неї, але по-іншому: воно виношувало дітей або з'являлося поперед чоловіка в кожній кімнаті, щоб змінити там атмосферу відповідно до того, в якому він настрої у цю хвилину. Здавалося, вона ніколи не замислювалась ні над чим надовго: думка одразу ж ішла з голови в руки і оберталася в дію так природно, невимушено, що чоловік навіть якби й захотів, то не зміг би накреслити схему того процесу.
- Ця машина...- мовила Ліна зрештою.- Нам вона не потрібна.
- Не потрібна,- погодився Лео,- але часом слід зробити щось і для інших. Я оце саме міркував, що туди прилаштувати. Кіно? Радіо? Стереоскоп? Поєднати все це разом, щоб кожен помацав, усміхнувся і сказав: «Еге ж, оце і є щастя».
Атож, подумав він, змайструвати таку хитромудру машинерію, яка, хай там з тобою хоч що - промокли ноги, болить виразка, мучить безсоння, і ти до ранку соваєшся в ліжку, і душу твою точать нічні страхіття,- а вділить тобі щастя, немов ота магічна дрібка солі, вкинута в океан, що без кінця народжувала нову сіль і перетворила морську воду в солону ропу. «Хто б не виліз із шкури, аби здійснити такий винахід?» - запитував він цілий світ, запитував містечко, запитував свою Дружину.
Сидячи поруч нього на лаві-гойдалці, Ліна напружено мовчала, і то була її відповідь.
Замовк і він і, задерши голову, став дослухатися, як шелестить на вітрі листя великого в'яза.
«Не забудь,- сказав він собі подумки,- цей шелест листя теж має бути в твоїй машині».
А наступної хвилини на лаві-гойдалці і на веранді вже не було нікого.
●Дідусь усміхнувся вві сні.
Відчувши цю усмішку, він не міг збагнути, що її викликало, і прокинувся. Якусь хвилю полежав, наслухаючи, а тоді зрозумів, чому він усміхнувся. [363]
Тому, що почув звук, куди важливіший, ніж співи пташок чи шелест молодого листя. Щороку був день, коли він так само прокидався й чекав цього звуку, який означав, що тепер літо й справді настало. А наставало воно саме отакого ранку, коли хтось із пожильців, племінник чи двоюрідний брат, син чи онук, виходив з газонокосаркою на лужок під вікном і, керуючи від країв до середини - на північ, на схід, на південь, на захід - починав виписувати нею чимраз менші прямокутники, і металева машинка із дзижчанням і стрекотом посувалася по духмяній літній траві. З-під ножів вилітали кульки конюшини, золоті зірочки поодиноких уцілілих після збирання кульбаб, мурахи, сухі стеблинки, камінці, обгорілі рештки торішнього святкового фейєрверку на Четверте липня *, але все те переважав суцільний зелений трав'яний потік. То був чистий і прохолодний потік, і дідусь уявив собі, як свіжоскошена трава пестливо лоскоче йому ноги, освіжає розпашіле обличчя, сповнює ніздрі одвічними пахощами нового літа й немов обіцяє: усі ми - атож, усі - проживемо ще один рік. Благословенна річ - газонокосарка, думав дідусь. Який це дурень вигадав, щоб новий рік починався першого січня? Ні, слід би виставляти дозорців, щоб спостерігали, як росте трава на мільйонах лужків Іллінойсу, Огайо та Айови, і того ранку, коли вона стане придатна до косьби, хай повсюди гряне велична бравурна симфонія газонокосарок, що стинатимуть свіжу соковиту траву на лугових обширах. І того єдиного дня на рік, що насправді знаменує собою Початок, хай би люди обсипали одне одного не конфетті й серпантином, а свіжоскошеною травою!..
* Четверте липня - День незалежності, національне свято в США.
Дідусь насмішкувато фиркнув на ті свої роздумування, а тоді підійшов до вікна й висунувся в лагідне осоння. Авжеж, на лужку був один з пожильців, молодий газетяр на прізвище Форрестер,- він саме докінчував рядок.
- Доброго ранку, містере Сполдінг!
- Так-так, не давайте їй попуску, Білле! - жваво вигукнув дідусь.
Трохи згодом він уже сидів унизу, їв поданий бабусею сніданок, а за розчиненим широким вікном, скрашуючи йому трапезу, дзижчала й стрекотіла косарка. [364]
- Добре заспокоює нерви,- мовив дідусь.- Це я про косарку. Ось послухай-но!
- Недовго їй лишилося торохтіти,- сказала бабуся, ставлячи на стіл тарілку з пшеничними млинцями.- Сьогодні Білл Форрестер посадить якусь нову траву, то її не треба буде косити. Не знаю, як вона зветься, але виростає на скількись там І далі не росте.
Дідусь невдоволено подивився на неї.
- Не дуже вдало ти сьогодні жартуєш.
- Іди сам подивися,- відповіла бабуся.- Це піде на користь землі, вважає Білл Форрестер. Розсада тієї нової трави стоїть у лоточках під бічною стіною- Треба тільки викопати по всьому лужку невеличкі ямки й посадити її. На кінець року нова трава заглушить усю стару, і, тоді ти зможеш продати свою газонокосарку.
Дідусь підхопився зі стільця, швидко перейшов передпокій і за кілька секунд був уже надворі.
Білл Форрестер спинив косарку і, мружачись від сонця, з усмішкою підійшов до нього.
- Так,- підтвердив він.- Учора купив розсаду. Я ж у відпустці, от і подумав: засаджу-но вам лужок!
- А чому ви в мене не спиталися? Це ж мій лужок! - вигукнув дідусь.
- Я думав, ви будете задоволені, містере Сполдінг.
- Ні, я не задоволений. Ану, дайте гляну на ту вашу бісову траву.
Вони підійшли до прямокутних лоточків з розсадою. Дідусь недовірливо торкнув її носаком черевика.
- Як на мене, то звичайнісінька собі трава. Ви певні, що вам не накинули кота в мішку?
- Я бачив у Каліфорнії, як вона росте. Отака заввишки виростає, і край. Якщо вона приживеться в нашому кліматі, наступного року нам не доведеться щотижня морочитися з косьбою.
- Отож-то й біда з вашим поколінням,- сказав дідусь.- Мені соромно за вас, Білле, а ви ж іще й газетяр. Ви ладні знищити все, що надає життю чарівливості. Вам аби тільки заощадити час і працю.- Він зневажливо копнув ногою лоточок з розсадою.- А доживете до моїх літ, Білле, то зрозумієте, що малі втіхи варті більше, ніж великі. Прогулятися пішки весняним ранком куди приємніше, ніж мчати з швидкістю вісімдесят миль на годину в найпотужнішому автомобілі. А знаєте чому? Тому що все довкола сповнене пахощів, усе росте й буяє. І ти [365] маєш час роздивитися навкруги і все те добачити. Я знаю, вам тепер хочеться осягти якнайбільше, і, як на мене, це цілком природно для молодої людини. Одначе як газетяр ви повинні вміти розгледіти й дрібні ягідки, а не тільки кавуни. Вас захоплює цілий кістяк, а мені любі-ший легкий слід пальців, і нічого тут не вдієш. Сьогодні такі дрібниці наганяють на вас нудьгу, а чи не в тому річ, що ви просто ще не навчилися цінувати їх? Коли б на те ваша воля, ви б ухвалили закон, який скасував би всі малі справи, всі дрібниці. Але тоді б ви не мали чого робити у проміжках між великими справами і мусили б сушити собі голову над тим, до чого докласти руки, щоб не збожеволіти від безділля. То чи не краще було б повчитися дечого в самої природи? Адже косити траву й виполювати бур'ян - це теж потрібні речі, синку.
Білл Форрестер дивився на нього з лагідною усмішкою.
- Розумію,- сказав дідусь,- я надто розбазікався.
- Та що ви, вас я ладен слухати скільки завгодно.
- Тоді продовжимо лекцію. Бузковий кущ корисніший за орхідеї. І кульбаби, і конюшина корисніші! Чому? А тому, що вони схиляють нас до себе, змушують бодай ненадовго віддалитися від решти людей, від міста, трохи попріти, привертають нас до землі, де ми віднаходимо свої втрачені природні чуття. І коли залишаєшся отак на самоті, то на якусь часинку стаєш справді самим собою, і ніщо не заважає тобі вдаватися в роздуми про всяку всячину. Праця в садку - найкраща нагода зробитися філософом. Ніхто про це й гадки не має, ніхто тебе не осудить, ніхто не дізнається, а ти - ось він, такий собі Платон серед півоній, Сократ, що вирощує сам для себе цикуту. Людина, яка тягне на собі через лужок лантух добрива, доводиться ріднею Атласові, на чиїх плечах обертається земна куля. Як сказав колись покійний господар Семюел Сполдінг, «Копаючи землю, ти копаєшся і в своїй душі». Тож наддайте обертів цій газонокосарці, Білле, і на вас проллється живлющий струмінь Фонтана юності. Лекцію закінчено. Крім того, час від часу дуже корисно поїсти салату з кульбабового листя.
- А скільки років тому ви востаннє вечеряли кульбабовим салатом, добродію?
- Ну, не будемо вдаватися в такі деталі! [366]
Білл кивнув і злегка штурхнув ногою лоточок з розсадою.
- І ще одне про цю траву. Я не встиг доказати. Вона росте так густо, що геть заглушить і конюшину, і кульбаби.
- Милий боже! То це, виходить, наступного року в нас не буде кульбабового вина! І бджіл над лужком не буде. Ні, ви просто з глузду з'їхали, синку! До речі, скільки все це вам коштувало?
- По долару за лоточок. Я купив десяток, щоб піднести вам сюрприз.
Дідусь засунув руку до кишені, дістав старомодного гаманця, розстебнув срібну застібку й витяг три папірці по п'ять доларів.
- Білле, на цій операції ви маєте добрячий зиск - п'ять доларів. А тепер зробіть ласку, заберіть усю цю, непоетичну траву й викиньте її в яр, чи на смітник, чи куди хочете, але уклінно прошу вас не садити її на моєму подвір'ї. Ваш намір гідний всілякої похвали, одначе з огляду на мій похилий вік, мабуть, слід усе-таки віддати перевагу моїй думці.
- Гаразд, сер.- І Білл знехотя поклав гроші в кишеню,,
- Слухайте, Білле, а цю траву ви посадите згодом. Коли я помру, другого ж дня можете перекопати к бісу цей лужок. То як, зачекаєте років п'ять, поки старий балакун дасть дуба?
- Та певно, що зачекаю,- відказав Білл.
- Не знаю навіть, як вам пояснити, але дзижчання цієї косарки - то для мене найчарівніший звук у світі, найсолодша пісня літа, і я страшенно тужив би за нею, так само як і за пахощами свіжоскошеної трави.
Білл нахилився й підняв лоток з розсадою.
- Ну, я йду до яру.
- Ви добрий, тямущий юнак, Білле, і з вас вийде чудовий і розумний репортер,- сказав дідусь, допомагаючи йому піднімати лотки.- Оце таке вам моє пророцтво!
Минув ранок, настав полудень. Після обіду дідусь пішов до своєї кімнати, трохи почитав Уїтьєра*, а тоді [367] заснув і міцно спав до третьої. Коли він прокинувся, у вікно струменіло яскраве й веселе сонячне проміння. Він лежав у ліжку і раптом стрепенувся, почувши той самий знайомий, незабутній звук.
* Уїтьєр Джон - американський поет XIX ст., авто з творів, спрямованих проти рабовласництва, а також на релігійні й моральні теми.
- Отакої! - мовив він сам до себе.- Хто ж це там орудує косаркою? Адже лужок тільки цього ранку викошено!
Він знову прислухався. Таки справді, то безугавно, розмірено дзижчала й стрекотіла косарка. Дідусь визирнув у вікно і аж рота розкрив.
- Та це ж Білл Форрестер!.. Гей, Білле! Вам що - голову напекло? Ви ж косите по кошеному!
Білл звів очі, щиро всміхнувся й помахав рукою.
- Я знаю! Та, здається, я не дуже чисто викосив.
Дідусь ще хвилин п'ять полежав у ліжку, потішено всміхаючись, а Білл Форрестер і далі походжав по лужку з косаркою - на північ, на схід, на південь, на захід,- і з-під ножів снопами зелених бризок бив фонтан скошеної трави.
●У неділю вранці Лео Ауфмен тинявся по своєму гаражу, ніби чекаючи, щоб якийсь брусок, моток дроту, молоток чи гайковий ключ вихопився й гукнув: «Почни з мене!» Але ніщо не вихоплювалось, ніщо не зголошувалося на почин.
«Яка вона має бути, та Машина щастя? - запитував себе Лео.- Така, щоб можна було носити її в кишені? Чи така, щоб ти сам умістився в її кишені?..»
- Одначе я знаю напевне,- мовив він уголос.- Вона має бути яскрава!
Він поставив посередині робочого стола бляшанку з оранжевою фарбою, взяв словника й побіг у дім.
- Ліно! - Він зазирнув у словник.- Чи ти «вдоволена, потішена, рада, весела»? Чи тобі «щастить, таланить, фортунить»? Чи все, по-твоєму, йде «гаразд, як слід, добре, чудово»?
Ліна облишила кришити городину й заплющила очі.
- Прочитай мені, будь ласка, все те ще раз. Лео згорнув словника.
- Чим я завинив, що маю чекати цілу годину, поки ти надумаєшся, як відповісти? На всі мої запитання досить [368] сказати лише «так» чи «ні». То ти не вдоволена, не потішена, не рада?
- Вдоволені бувають корови, потішені - малі діти й здитинілі старі, хай буде з ними ласка божа,- відказала дружина.- А чи я рада, Лео?.. Можеш сам побачити, як я радію, коли шарую оцю мийницю...
Лео придивився до неї пильніше, і обличчя його проясніло.
- Твоя правда, Ліно. Чоловіки ніколи не цінують таких речей. Та дарма, може, десь за місяць усе в нас поверне на краще.
- Та я й не нарікаю! - вигукнула вона.- Я ж не приходжу до тебе із словником у руках і не кажу: «Ану, висунь язика!» Лео, ну хіба ти питаєш, чому в тебе серце б'єтвся і вночі? Ні! А спитаєш ти, що таке шлюб? Ніхто ж цього не знає, Лео! Тож і не питай. Коли людина отак до всього докопується - а як це, а як те, як п'яте та як десяте? - в неї починає паморочитися в голові, і вона чи то падає з трапеції в цирку, чи то задихається на смерть, пробуючи з'ясувати, як там рухаються м'язи у неї в горлянці. Тому їж, спи, дихай, Лео, і не витріщайся на мене так, наче оце вперше побачив!..
Ліна Ауфмен раптом прикипіла до місця й нюхнула повітря.
- Ой лишенько, ось що через тебе скоїлось!
Вона смикнула до себе заслінку печі. По кухні попливла хмара диму.
- Оце тобі щастя! - скрушно вигукнула вона.- Вперше за півроку ми посварилися! І вперше за двадцять років маємо до обіду не хліб, а вугіль!
Коли дим розвіявся, Лео Ауфмена в кухні вже не було.
Погрозливо брязкав метал, стинались у двобої людина і натхнення, летіли на всі боки шматки заліза й дерева, молоток, цвяхи, рейсшина, викрутка - і так чимало днів підряд. Часом Лео Ауфмен зневірявся в собі, і тоді йшов блукати по вулицях, знервований, насторожений, рвучко обертаючись на ледь чутний сміх поодаль, прислухаючись до веселого гомону дітлахів і намагаючись вловити, що викликає в них усмішки. А вечорами приставав до гурту на сусідських верандах, сидів і слухав, як старі люди повагом ведуть мову про життя, і тільки-но десь виникали веселощі, він ураз оживав, [369] наче генерал, який на власні очі пересвідчився, що темні ворожі сили розгромлено й що його стратегія виправдала себе. Дорогою додому Лео почував себе переможцем, аж поки знов опинявся у своєму гаражі віч-на-віч з мертвими інструментами й бездушним деревом. Тоді на його радісне обличчя миттю набігала чорна тінь безнадії, і, щоб притлумити почуття поразки, він заходжувався люто бити й ламати готові деталі своєї машини, ніби все лихо й справді було в них. Та зрештою машина все-таки почала набирати форми, і через десять днів та ночей, геть змучений, занурений у себе, змарнілий від недоїдання, насилу переставляючи ноги й маючи такий вигляд, неначе в нього вдарила блискавка, Лео Ауфмен поплентав у дім.
Книга: Рей Бредбері Кульбабове вино Переклад Володимира Митрофанова
ЗМІСТ
На попередню
|
|
