Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Рей Бредбері Кульбабове вино Переклад Володимира Митрофанова
І вона ніби знову бачила тих трьох дітлахів, що бігли геть у затінку розложистих дерев, несучи в своїх холодних від морозива рученятах її юні літа, невидимі, як повітря.
Після вечері місіс Бентлі, не знати чому, бездумно й відчужено спостерігала, як її власні руки, мов пара примарних рукавичок під час спіритичного сеансу, збирають у напахчену хусточку різні предмети. Потім вона вийшла на веранду й нерухомо стояла там з півгодини.
Аж раптом повз будинок, наче сполохані птахи, пурхнули ті троє, але місіс Бентлі гукнула їх, і вони спинилися на льоту. [385]
- Що, місіс Бентлі?
- Ідіть-но сюди, на веранду! - звеліла вона. Дівчатка піднялися східцями, за ними плентав Том.
- Що, місіс Бентлі?
Вони аж надто натискали на оте «місіс», так наче то було справжнє ім'я старої, і воно звучало, як басова струна.
- Я хочу показати вам деякі цікаві дрібнички.
Місіс Бентлі розгорнула напахчену хусточку і спершу зазирнула туди сама, ніби сподівалася побачити щось несподіване й для себе. Потім узяла невеличкий заокруглений гребінець, оздоблений по краєчку блискучими камінчиками.
- Я носила його в косах, коли мені було дев'ять років,- сказала вона.
Джейн повертіла гребінця в руках і промовила:
- Гарненька штучка!
- Ану, покажи! - вигукнула Еліс.
- А оце маленький персник, який я носила у вісім років,- провадила місіс Бентлі.- Тепер він уже не налазить мені на палець. Коли подивитися проти світла, там видно похилену Пізанську вежу, що ніби ось-ось упаде.
- Ой, дайте глянути!
Дівчатка передавали персник одна одній, аж поки він опинився на пальці в Джейн.
- Та він же якраз на мене! - вигукнула вона.
- А гребінець підходить мені! - вихопилося в Еліс. Місіс Бентлі дістала з хусточки кілька гладеньких камінців.
- А оцими камінцями я колись гралася.
Вона підкинула камінці, і вони впали на підлогу таким собі сузір'ям.
- І ще ось! - Вона переможно відкрила свою козирну карту - фотографію, на якій її було знято в сім років, у жовтому, розширеному внизу, мов крила метелика, платтячку, з пишними золотистими кучерями, ясними блакитними очима й пухкими ангельськими губенятами-.
- Що це за дівчинка? - спитала Джейн.
- Це я!
Дівчатка прикипіли очима до фотографії.
- Та вона ж зовсім на вас не схожа,- відрубала Джейн.- Таку картку може дістати хто захоче. [386]
Вони звели очі й довго роздивлялись обличчя місіс Бентлі.
- А ще якісь фотографії у вас є? - запитала Еліс.- Де вам більше років? Ну, на одній там п'ятнадцять, на другій двадцять, потім сорок, п'ятдесят - є такі?
Дівчатка в'їдливо зихихотіли.
- Я зовсім не повинна нічого вам показувати,- відповіла місіс Бентлі.
- А ми не повинні вам вірити,- сказала Джейн.
- Але ж ця фотокартка доводить, що колись я була дівчинкою!
- То якась інша дівчинка, як-от ми. Ви цю картку взяли у когось.
- І одружена я була!
- А де ж містер Бентлі?
- Він давно помер. Коли б він був тепер тут, то сказав би вам, яка я була молода й гарненька у двадцять два роки.
- Але його тут нема, і він не може сказати, то як ви це доведете?
- Я маю шлюбне свідоцтво.
- Ви могли б і його в когось узяти. А я тільки тоді повірю, що ви колись були молоді,- і Джейн аж очі приплющила, так упевнено себе почувала,- якщо хтось мені скаже, що бачив вас, коли вам було десять років!
- Та тисячі людей бачили мене тоді, дурненька ти дитина, але вони або померли, або вже немічні й живуть по інших містах. А в цьому містечку я нікого не знаю, приїхала сюди всього кілька років тому, отож ніхто з тутешніх людей не бачив мене дівчинкою.
- А, он воно як!- Джейн підморгнула Еліс і Томові.- Ніхто не бачив!
- Та ти послухай! - Місіс Бентлі схопила дівчинку за руку.- Такі речі всі беруть на віру. Колись і ви будете старі, як я. І тоді люди вам теж не повірять. Скажуть: «Е, ні, ці старі ворони ніколи не були співочими пташками, не були ці сови іволгами, не були ці папуги синичками». Постривайте, станете й ви такі, як я!
- Ні, не будемо ми такі! - вигукнули дівчатка.- Правда ж, не будемо? - запитували вони одна одну.
- Поживете - побачите! - сказала місіс Бентлі.
А сама собі подумала: «О боже, діти є діти, бабусі є бабусі, і між ними порожнеча. Вони не можуть уявити собі перемін у людині, не бачивши їх на власні очі». [387]
- А твоя мама? - мовила вона до Джейн.- Хіба ти не помічала, як вона змінюється з роками?
- Ні,- відказала Джейн.- Вона завжди однакова. І то була правда. Коли живеш разом з людиною день
у день, вона анітрохи не змінюється. І тільки коли вона кудись надовго від'їжджає і ви знов зустрічаєтеся через багато років, тебе вражають переміни в її зовнішності, бтож місіс Бентлі раптом здалося, що вона сімдесят два роки їхала гуркітливим чорним поїздом, і ось нарешті він зупинився біля перону, і всі гукають до неї; «Елен Бентлі, та невже це ти?»
- Мабуть, ми вже підемо додому,- сказала Джейн.- Дякую за персника. Він якраз на мене.
- Дякую за гребінця. Він справді гарненький.
- Дякуємо за фотокартку тієї дівчинки.
- Стривайте! - гукнула місіс Бентлі, коли вони побігли східцями вниз.- Я не дозволяю! Це мої речі!
- Не треба! - сказав Том, і собі подавшись слідом за дівчатками.- Віддайте!
- Ні, вона вкрала їх! Це все речі якоїсь дівчинки, а вона їх украла... Дякуємо! - крикнула Еліс, обернувшись назад.
І хоч як місіс Бентлі гукала їм навздогін, дівчатка зникли в темряві, мов нічні метелики.
- Пробачте,- сказав Том, уже з лужка дивлячись на місіс Бентлі знизу вгору. А тоді пішов геть.
«Вони забрали мій персник, мій гребінець і мою фотографію,- думала стара, стоячи на східцях веранди й тремтячи від хвилювання.- І нічого, нічогісінько в мене не лишилося. А то ж були частки мого життя».
Минали довгі нічні години, а вона все лежала без сну серед своїх скринь і пам'яток минулого. Нарешті повела очима по всіх тих ретельно складених клаптиках матерії, всіляких цяцьках, страусовому пір'ї і промовила вголос:
- А чи справді все воно моє?
Чи, може, все це просто хитромудрі вигадки старої жінки, яка хоче переконати себе, що в неї було минуле? Зрештою, що згинуло, те згинуло. Ми завжди живемо в теперішньому часі. Може, колись вона й була дівчинкою, але тепер усе те позаду. її дитинство давно минуло, і нічим його не вернеш. [388]
До кімнати війнув нічний вітрець. Біла завіска затріпотіла на темній тростині, що вже багато років стояла, прихилена до стіни, поряд з іншими старими речами. Тростина захиталась і з глухим звуком упала в озерце місячного світла на підлозі. Зблиснула її позолочена головка. То була вихідна тростина покійного чоловіка місіс Бентлі. І здавалося, ніби це він показує тростиною на неї, як бувало колись у тих рідкісних випадках, коли між ними заходила незлагода і він умовляв її своїм м'яким, сумовитим і розважливим голосом.
«Ті дівчатка мають рацію,- сказав би він тепер.- Вони нічого в тебе не вкрали, моя люба. Усі ці речі вже не належать тобі теперішній. Вони належали тій, ким ти була колись, дуже-дуже давно».
«Ой лишенько»,- подумки зітхнула місіс Бентлі. А тоді почула, немов записану на старій грамофонній платівці, що нараз зашипіла під сталевою голкою, одну свою давню розмову з містером Бентлі. І містер Бентлі, підтягнутий і церемонний, з рожевою гвоздикою на бездоганній, без жодної порошинки вилозі, казав їй:
«Моя люба, невже ти ніколи не зрозумієш, що час минає без вороття? Ось ти все намагаєшся бути такою, як раніше, а не такою, яка ти є сьогодні. Навіщо ти зберігаєш усі оті старі квитки й театральні програмки? З часом вони тільки завдаватимуть тобі болю. Викинь їх геть, моя люба».
Але місіс Бентлі вперто зберігала ті пам'ятки. «Цим ти нічого не зарадиш,- провадив містер Бентлі, помалу попиваючи чай.- Хоч би що ти робила, аби лишитися колишньою, ти однаково будеш тільки такою, яка ти є тепер, сьогодні. Час має гіпнотичний вплив. У дев'ять років людина вважає, що вона завжди була дев'ятирічна й лишиться такою довіку. У тридцять їй здається, ніби вона отак і балансує стільки років на цій прекрасній грані розквіту життя. А потім, коли тобі мине сімдесят, то ти вже назавжди, довіку будеш сімдесятирічний. Ти живеш, замкнений у цьому сьогоденні, чи то молодому, чи то старому, але іншого сьогодення тепер для тебе не існує».
То була одна з небагатьох, і завжди лагідних, суперечок у їхньому тихому подружньому житті. Містер Бентлі ніколи не схвалював схильності дружини зберігати всілякі пам'ятки. [389]
«Будь така, яка ти є, поховай те, що минуло,- казав він.- Старі квитки - облуда. Зберігати всілякий мотлох - це щось ніби отой фокус із дзеркалами».
Коли б Джон був живий, що б він сказав їй сьогодні?
«Ти зберігаєш порожні кокони,- сказав би він.- Щось ніби старі корсети, в які тобі вже ніколи не влізти. То навіщо ж їх зберігати? Ти ж однаково не доведеш, що була колись молода... Фотографії? Ні, вони брешуть. Ти ж не фотокартка».
«А письмові свідчення під присягою?»
«Ні, моя люба, ти не сукупність дат, не чорнило, не папір. І не оці скрині з мотлохом і порохом. Ти - це ти сама, тільки та, що є отут, сьогодні, теперішня ти».
Місіс Бентлі кивнула головою, і їй стало легше дихати.
«Авжеж, я розумію. Розумію».
Тростина з позолоченою головкою німотно лежала на освітленому місяцем килимку.
- Вранці,- мовила до неї місіс Бентлі,- я знайду спосіб покласти цьому край і надалі буду тільки самою собою, теперішньою, а не з якихось інших літ. Атож, так я й зроблю.
І вона заснула...
Настав ранок - сонячний, зелений,- і біля надвірних дверей, тихенько стукаючи в дротяну сітку, з'явились обоє дівчаток.
- Ви дасте нам іще що-небудь, місіс Бентлі? Якісь інші речі тієї дівчинки?
Стара провела їх з передпокою до бібліотеки.
- Ось бери.- Вона дала Джейн сукенку, в якій у п'ятнадцять років грала роль дочки мандарина.- І оце, і оце,- віддала калейдоскоп і збільшувальне скло.- Усе беріть, що хочете,- сказала вона.- Книжки, ковзани, ляльки, все... Усе воно ваше.
- Наше?..
- Ваше і нічиє більш. А ви допоможете мені зробити одне діло? Я хочу розкласти на задвірку велике' вогнище. Треба буде звільнити скрині й повиносити весь мотлох, щоб його забрав лахмітник. Усе те вже не моє. Ніщо не можна зберігати довіку.
- Ми допоможемо,- сказали дівчатка.
Місіс Бентлі рушила поперед них на задвірок з коробкою [390] сірників у руці. Дівчатка несли за нею по оберемку старих речей.
І потім, аж до кінця літа, часто можна було побачити на веранді місіс Бентлі обох дівчаток і Тома, що сиділи, мов пташки на жердинці, і чекали. А коли з вулиці долинали срібні дзвіночки морозивника, двері будинку розчинялись, і з них випливала місіс Бентлі, засунувши руку в гаманець із срібною застібкою, і потім з півгодини усі вони, троє дітлахів і стара жінка, сиділи на веранді, ласували крижаними шоколадними брикетами й сміялися. Тепер вони були добрими друзями.
- Скільки вам років, місіс Бентлі?
- Сімдесят два.
- А скільки було п'ятдесят років тому?
- Сімдесят два.
- І ви ніколи не були молодою, ніколи не носили стрічок у кісках і отаких платтячок?
- Ні.
- А як вас звуть на ім'я?
- Мене звуть місіс Бентлі.
- І ви завжди мешкали тут, у цьому-от будинку?
- Завжди.
- І ніколи не були гарненькою?
- Ніколи.
- Ніколи - ні мільйон, ні мільярд років тому?
У задушній тиші літнього надвечір'я дівчатка нахилялися до старої жінки й чекали на відповідь.
- Ніколи,- відказувала місіс Бентлі,- ні мільйон, ні мільярд років тому.
●- Ти наготував свого записника, Дуг?
- Авжеж.- І Дуглас лизнув олівця.
- Що там у тебе вже записано?
- Усі звичайні справи і події.
- А, Четверте липня і все таке... Кульбабове вино, лава-гойдалка на веранді, еге ж?
- Ось тут говориться, що цього літа я вперше їв ескімо першого червня тисяча дев'ятсот двадцять восьмого року.
- То ще не справжнє літо.
- Усе одно, це було вперше, от я й записав. Купив нові тенісні туфлі - двадцять п'ятого червня. Уперше бігав босий по траві двадцять шостого червня. Нумо, нумо, [391] нумо - раз!.. Ну, а що маєш цього разу ти, Томе? Якесь нове «вперше», якусь чудасію про канікули - як там, приміром, зловили рака в річці чи павука-водоміра?
- Ще ніхто ніколи в житті не зловив павука-водоміра. Ти чув коли-небудь, щоб хтось його зловив? Ану, подумай!
- Я думаю.
- Ну й що?
- Твоя правда. Ніхто не зловив. І, мабуть, ніколи не зловить. Надто вже вони прудкі.
- Не в тому річ. Просто їх немає,- сказав Том. Тоді трохи подумав і ствердно кивнув головою.- Атож, їх просто ніколи на світі не було й немає... А записати я хочу ось що...- Він нахилився і щось зашепотів братові на вухо.
Дуглас записав.
Обидва прочитали записане.
- Щоб я пропав! - вигукнув Дуглас.- Я ж ніколи про таке й не подумав! Оце відкриття! І воно таки правда: старі люди ніколи не були дітьми.
- Але це трохи сумно,- тихо мовив Том.- А ми нічим не можемо їм зарадити.
●- Схоже на те, що в місті повно машин,- сказав Дуглас біжачи.- У містера Ауфмена - Машина щастя, у міс Ферн і міс Роберти - Зелена машина. А в тебе, Чар-лі, що?
- Машина часу! - засапано відповів Чарлі Вудмен, не відстаючи від нього.- Слово честі, три слова честі!
- Возить у минуле і майбутнє? - спитав Джон Хафф, легко випереджаючи їх обох.
- Тільки в минуле, не все ж тобі одразу. Ось ми й тут.
Чарлі Вудмен зупинився біля живоплоту. Дуглас придивився до старого будинку.
- Стривай, та це ж дім полковника Фрійлі. Ну, тут ніякої Машини часу бути не може. Він же не винахідник, а коли б і змайстрував таку річ, як Машина часу, ми б давно вже про це знали.
Чарлі та Джон навшпиньки піднялися східцями веранди. Дуглас пирхнув, покрутив головою і лишився стояти внизу. [392]
- Гаразд, Дугласе,- сказав Чарлі.- Лишайся тут, коли ти такий дурний упертюх. Авжеж, полковник Фрійлі не винайшов цю Машину часу. Але він ніби її власник, і вона вже давно тут. Ми були просто Дурні, що не додивилися раніше. Тож бувай здоровий, Дугласе Сполдінг!
Чарлі взяв Джона під лікоть, так наче супроводив даму, відчинив сітчасті двері веранди й ступив за поріг. Двері зачинились не одразу. Дуглас притримав їх і мовчки рушив слідом.
Чарлі перейшов веранду, постукав у двері будинку й відчинив їх. Усі троє зазирнули в довгий темний передпокій, що вів до кімнати, звідки линуло тьмаве, зеленкувате й водянисте, наче в підводній печері, світло.
- Полковнику Фрійлі! Ані звуку.
- Він погано чує,- прошепотів Чарлі.- Але казав мені, щоб я просто заходив і гукав. Полковнику!
У відповідь лише звідкись ізгори посипалася курява, кружляючи в повітрі навколо кручених сходів. Потім з підводної печери в кінці передпокою долинув якийсь шерех.
Хлопці обережно пройшли через передпокій і заглянули до кімнати, де було всього два предмети вмеблювання - старий чоловік і крісло. Ті предмети були дуже схожі на вигляд: обидва такі худі, що одразу впадало в око, як і з чого вони стулені, де в них суглоби, а де м'язи й сухожилки. Решту кімнати становила груба дощана підлога, голі стіни й нерухоме німотне повітря.
- Він наче мертвий,- прошепотів Дуглас.
- Ні, то він обмірковує, куди б йому ще помандрувати,- тихо, але гордо пояснив Чарлі.- Полковнику!
Один з темних предметів поворухнувся - то й був полковник. Він покліпав очима, видивляючись до дверей, і на його обличчі розпливалася широчезна беззуба усмішка.
- Чарлі!
- Полковнику, а це Дуглас і Джон, вони теж прийшли, щоб...
- Заходьте, хлопці. Сідайте, сідайте. Хлопці ніяково вмостилися на підлозі.
- А чому нема...- почав був Дуглас.
Чарлі миттю штурхонув його ліктем під ребра.
- Нема чого? - запитав полковник Фрійлі. [393]
- Він має на думці, що нема сенсу говорити нам самим.- Чарлі нишком зробив промовисту гримасу Дугласові, тоді всміхнувся до старого.- Нам же нічого сказати. Розкажіть щось ви, полковнику.
- Стережися, Чарлі. Старі люди тільки й чекають нагоди побазікати. їх лише попрохай - то як почнуть торохтіти, чисто мов старий іржавий ліфт, що зрушив з місця та й поповз нагору.
- Чін Лінсу,- наче ненароком кинув Чарлі.
- Що? - спитав полковник.
- Бостон,- підказав Чарлі.- Тисяча дев'ятсот десятий рік.
- Бостон, тисяча дев'ятсот десятий...- Полковник нахмурив брови.- А, Чін Лінсу, ну звісно!
- Саме так, полковнику.
- Дайте подумати, зараз...-- Голос полковника став невиразний, мовби полинув ген над водами тихого озера.- Зараз пригадаю...
Хлопці чекали.
Полковник Фрійлі заплющив очі.
- Перше жовтня дев'ятсот десятого року, гарний і тихий прохолодний вечір, театр вар'єте в Бостоні... Атож, оце воно. Повно людей, усі чекають. Оркестр, сурми, завіса! Чін Лінсу, великий східний маг і чародій! Онде він на сцені. А ось і я, посередині першого ряду. «Трюк з кулею! - оголошує він.- Запрошую охочих!» Чоловік поруч зі мною піднімається на сцену. «Огляньте рушницю! - каже Чін.- Позначте кулю!.. А тепер стріляйте з цієї рушниці позначеною кулею, поціляючи мені в обличчя, а я,- каже,- стоятиму на тому кінці сцени й зловлю кулю зубами!»
Полковник Фрійлі важко звів дух і замовк.
Дуглас прикипів до нього очима, вражений і зачудований. Джон і Чарлі теж забули про все на світі.
Аж ось старий заговорив знову, сидячи нерухомо, мов скам'янілий, і тільки губи його ворушилися.
- «Готуйсь, цілься, плі!» - гукає Чін Лінсу. Бабах!- гримить постріл. Бабах! Чін Лінсу зойкає, заточується і падає, обличчя його залляте кров'ю. У залі ґвалт. Усі схоплюються з місць. Щось там негаразд із рушницею. «Він мертвий»,- каже хтось. І справді, він мертвий. Жах, просто жах... ніколи цього не забуду... Обличчя його, мов кривава маска, завіса падає, жінки плачуть... [394] Тисяча дев'ятсот десятий рік... Бостон... Театр вар'єте... Бідолаха... бідолаха... Полковник Фрійлі поволі розплющив очі.
- Ох ти ж! - озвався Чарлі.- Чудова історія, полковнику. А тепер, може, про Індіанця Білла?
- Про Індіанця Білла?
- Про те, як ви були з ним у прерії, давно-давно, у тисяча вісімсот сімдесят п'ятому році.
- Індіанець Білл...- Полковник занурився у темряву минулого.- Вісімсот сімдесят п'ятий рік... Атож, я й Індіанець Білл на узгірку посеред прерії, чекаємо. «Цсс! - каже мені Індіанець Білл.- Слухай». А прерія - наче величезна сцена, і все напоготові до початку грози. Ось загриміло. Ще негучно. Знов загриміло. Вже гучніше. А над1 усією прерією, скільки сягає око,- величезна й лиховісна руда хмара, повна чорних блискавиць, нависла над самою землею, миль п'ятдесят завширшки, миль п'ятдесят завдовжки, з милю заввишки і не більш як на дюйм від землі. «О боже! - волаю я на тому своєму узгірку.- О боже!» Земля гупає, мов знавісніле серце, атож, хлопці, мов серце, охоплене жахом. Я весь трушуся, ось-ось розсиплюся на кістки. Земля двигтить: торох! торох! бам! Громовиця. Тепер мало хто так каже - громовиця. О, як вона гримотіла, та страшна громовиця, як перекочувалась узгірками й видолинками, і як усе довкола вкрила та руда хмара, так що нічого іншого й видно не було! «Онде вони!» - вигукнув Індіанець Білл. А хмара та була суцільна курява! Не пара, не дощ, ні - курява, зметена з усієї прерії, з пересохлої порохнявої трави, і була вона як найдрібніше борошно, як квітковий пилок, і аж яскріла проти сонця, бо на той час і сонце прозирнуло в небі. І тоді я знов як закричу! Чому? А тому, що серед тієї пекельної куряви раптом наче завіса відхилилась, і тут я побачив їх, богом присягаюся! Побачив велике військо прадавньої прерії - бізонів і буйволів!..
Полковник надовго змовк, потім озвався знову.
- Голови - наче кулаки велета негра, тулуби - наче паровози! Двадцять, п'ятдесят, двісті тисяч величезних чавунних снарядів, що вихопились із гарматних жерл десь на заході, збилися з дороги й тепер летіли чимдуж, з палючими, як жар, очима, здіймаючи снопи вогненних іскор і гримко тупочучи, летіли світ за очі!..
Зметнулася до неба курява, і в коротку мить просвітку я побачив ціле море горбатих карків та розмаяних грив, [395] і ті чорні волохаті хвилі то здіймалися, то опадали... «Стріляй! - гукає мені Індіанець Білл.- Стріляй!» Я зводжу курок і прицілююсь. «Стріляй же!» - кричить він. А я стою, почуваючи себе правицею божою, дивлюсь, як шалено мчить повз мене вся та люта сила, все мчить та мчить, мов темна ніч серед дня, мов чорна й лискуча, довжелезна й сумна безконечна похоронна процесія, а не можна ж стріляти в похоронну процесію, правда ж, хлопці, не можна? І мені хотілося тоді тільки одного: щоб курява знов осіла й сховала від мене ті чорні образи фатальної долі, що товклися й колотилися в дикому сум'ятті. І курява таки осіла, хлопці. її руда хмара вкрила весь той мільйон копит, що зняли таку страхітливу громовицю й бурю. Я Почув, як Індіанець Білл вилаявся і вдарив мене по руці. Але я був радий, що не зачепив тієї хмари чи сили, яка в ній була, не зачепив ані дрібкою свинцю. Мною володіло єдине бажання: стояти отак і дивитись, як сам час поминає мене на величезних колісницях під покровом бурі, збитої бізонами, і разом з ними спливає у вічність.
Година, три, шість годин минуло, поки та буря перейшла за обрій, до людей не таких добрих, як я. Індіанець Білл тим часом зник, і я лишився один, оглушений і приголомшений. Сам не свій я подався геть, добрів до якогось містечка за сотню миль на південь, та навіть і там не чув людських голосів і радий був, що не чую. Мені хотілося зберегти в пам'яті гук тієї громовиці. Я й тепер часом чую його, літніми надвечір'ями, як оце сьогодні, коли над озером збирається на дощ... той страхітливий дивовижний гук... добре б і вам колись його почути...
Тьмаве світло просотувалося крізь полковників великий ніс, і він скидався на білу порцелянову чашку, в яку налито дуже ріденького й ледь теплого чаю.
- Він що - заснув? - спитав зрештою Дуглас.
- Ні, - відказав Чарлі.- Просто перезаряджає свої батареї.
Полковник Фрійлі дихав часто й уривчасто, неначе перед тим довго біг. Нарешті він розплющив очі.
- Слухаю вас, сер!-захоплено мовив Чарлі.
- А, Чарлі, привіт! - І полковник здивовано всміхнувся до двох інших хлопців.
- Це Дуг, а оце Джон, - пояснив Чарлі.
- Здорові були, хлопці. Хлопці привіталися. [396]
- А де ж... - знов почав був Дуглас.
- Ну й дурень же ти! - Чарлі ляснув Дугласа по руці. Тоді обернувся до полковника.- То ви казали, сер...
- Я щось казав? - пробурмотів старий.
- Хай розповість про Громадянську війну*,- тихенько підказав Джон Хафф.- Він її пам'ятає?
* Громадянська війна в США (1861-1865) між буржуазною Північчю й рабовласницьким Півднем. Далі згадуються місця великих боїв.
- Чи я пам'ятаю? - мовив полковник.- Пам'ятаю, аякже! - Голос його затремтів, і він знову заплющив очі.- Все пам'ятаю! От забув тільки... на чиєму боці я воював...
- Може, колір мундира... - почав був Чарлі.
- Кольори починають зливатися,- прошепотів полковник. - Неначе тьмяніють. Я бачу поруч себе солдатів, але давно вже не розрізняю, якого кольору на них мундири й кашкети. Я народився в штаті Іллінойс, зростав у Віргінії, одружився в Нью-Йорку, збудував собі дім у Теннесі, а оце тепер, на схилі віку, хвалити бога, знову тут, у Грінтауні. Отож розумієте, чому зливаються і тьмяніють кольори...
- А ви пам'ятаєте, з якого боку гір воювали? - Чарлі говорив тихо, не підвищуючи голосу.- Де сходило сонце - ліворуч чи праворуч? У якому напрямку ви йшли - до Канади чи до Мексіки?
- Іноді сонце начебто сходило з боку моєї здорової, правої руки, а іноді начебто за лівим плечем. А йшли ми в різних напрямках. Відтоді минуло майже сімдесят років. То де вже там пригадати, з якого боку сходило сонце.
- Ви ж, певно, пам'ятаєте якісь перемоги? Якусь виграну битву?
- Ні,- відказав старий наче звідкись іздалеку.- Не пригадую, щоб хтось колись де-небудь вигравав. У війні взагалі не виграють, Чарлі. Завжди тільки програють, і хто програє останній, той просить миру. Я пам'ятаю самі незліченні поразки й гіркоту, а добре було лише тоді, коли все те скінчилося. От кінець, Чарлі, це таки справді виграш, але гармати тут ні до чого. Та ви, хлопці, мабуть, не про таку перемогу хотіли від мене почути.
- Антайтем,- озвався Джон Хафф.- Спитай його про Антайтем.
- Я там був. [397]
Очі в хлопців заблищали.
- Булл-Ран, спитай про Булл-Ран...
- І там був,- тихо мовив полковник.
- А під Шайло?
- Усе життя пригадую його і думаю: який жаль, що така гарна назва збереглася тільки у воєнній хроніці.
- Тоді про Шайло... А форт Самтер?
- Я бачив там перші клубки порохового диму,- замріяно сказав полковник.- Так багато всякого спадає на пам'ять, так багато... Пригадуються пісні. «В цю ніч над Потомаком тихо, солдати наші мирно сплять, лише над місяцем осіннім намети тьмяно мерехтять...» І далі пам'ятаю, аякже... «В цю ніч над Потомаком тихо, струмить потік між берегів, не встануть більш солдати вбиті, в бій не підуть на ворогів». А коли ті капітулювали, містер Лінкольн, стоячи на балконі Білого дому, звелів оркестрові заграти «Пильнуй, пильнуй, Південний краю!». А потім одна жінка в Бостоні склала пісню, яка житиме тисячу років: «Уздріли мої очі, як господь іде до нас, він топче грона гніву, що визріли в серцях». Серед ночі я часом починаю ворушити губами й безгучно співати ті давні пісні. «Славні воїни-південці, варта рідних берегів»... «Коли з перемогою вернуться наші солдати, ми лаврами їх увінчаємо, брате»... Скільки було пісень! Співали й ті, і ті, і нічний вітер ніс їхні пісні то на північ, то на південь. «Ми йдемо, наш батьку Аврааме, триста тисяч воїнів твоїх»... «Напнімо намети, напнімо намети, напнімо намети на бранному полі»... «Ура, ура, ура, святкуймо перемогу, ура, ура, ура, під прапором свободи»...
Голос старого помалу завмер.
Хлопці довго сиділи нерухомо. Потім Чарлі обернувся до Дугласа й запитав:
- Ну, скажеш, він не те?
Дуглас двічі глибоко зітхнув і відповів:
- Ні таки те. Полковник розплющив очі.
- Що там я «таки те»?
- Машина часу,- промимрив Дуглас.- Машина часу.
Кілька секунд полковник пильно дивився на хлопців. А коли озвався знов, у голосі його бринів острах.
- То оце так ви мене називаєте?
- Так, полковнику.
- Так, сер. [398]
Полковник повільно відхилився на спинку крісла, поглянув на хлопців, поглянув на свої руки, а тоді втупив очі в голу стіну над хлоп'ячими головами.
Чарлі підвівся.
- Ну, ми вже, мабуть, підемо. Бувайте здорові, дякуємо, полковнику.
- Що?.. А-а, до побачення, хлопці.
Дуглас, Джон і Чарлі навшпиньки вийшли за двері. Полковник Фрійлі вже не бачив їх, хоч вони пройшли просто в нього перед очима.
І вже на вулиці вони аж здригнулись, почувши з вікна другого поверху:
- Гей!
Хлопці задерли голови.
- Що, полковнику, сер?
Полковник висунувся з вікна й помахав їм рукою.
- Я оце думав, хлопці, про те, що ви сказали.
- Еге, сер.
- І... таки ваша правда! Як це мені самому не спало на думку! Машина часу, справжня Машина часу, їй-богу!
- Атож, сер.
- До побачення, хлопці. Приходьте коли тільки захочете!
У кінці вулиці вони обернулися. Полковник усе ще махав їм рукою. Вони помахали йому у відповідь, а на душі в них було тепло й хороше. Тоді рушили далі.
- Чах-чах-чах,- озвався Джон.- Іду в минуле, на дванадцять років назад. Дзень-дзень, чах-чах!
- Еге ж,- мовив Чарлі, озирнувшись на тихий будинок позаду.- А от на сто років не заїдеш.
- Ні,- розважливо відказав Джон,- на сто не заїду. А ото справді мандрівка! Справді Машина часу.
З хвилину вони йшли мовчки, дивлячись собі під ноги. Потім побачили попереду огорожу.
- Хто перестрибне останній,- сказав Дуглас,- той дівчисько.
Решту дороги додому Чарлі і Джон називали його Дорою.
●Було вже далеко за північ, коли Том прокинувся й побачив, що Дуглас швидко щось пише у своєму записнику при світлі кишенькового ліхтарика.
- Дуг, що сталося? [399]
- Що? Багато чого сталося! Я підраховую свої здобутки, Томе. Ось дивися: з Машиною щастя нічого не вийшло, так? Ну й нехай! У мене однаково вже цілий рік розписаний. Треба поснувати головними вулицями, щоб роздивитися навсібіч і розвідати, що де діється,- на те є міський трамвай. Треба податися кудись далі, на околиці,- я стукаю в двері до міс Роберти і міс Ферн, вони заряджають батареї свого електромобіля, і ми вирушаємо в дорогу. Треба поникати по завулках, пострибати через огорожі, подивитися на те, чого не видно зовні,- я маю свої новісінькі туфлі-легкоступи. Отже, туфлі, електромобіль, трамвай! Усе для мене! Та навіть більше, Томе, навіть більше, ось ти послухай. Якщо я захочу помандрувати аж туди, куди ніхто не помандрує, бо й не додумається до такого,- скажімо, перенестися в тисяча вісімсот дев'яностий рік, потім ще далі, у тисяча вісімсот сімдесят п'ятий, а потім у вісімсот шістдесятий, - мені досить скочити в експрес старого полковника Фрійлі! Ось що я тут собі записую: «Може, старі люди й не були ніколи дітьми, як ми вирішили щодо місіс Бентлі, та хоч які вони були, великі чи малі, а хтось із них таки стояв коло Аппоматокса влітку тисяча вісімсот шістдесят п'ятого року». А зір у них, Томе, наче в індіанців, і назад вони бачать куди далі, ніж ми з тобою будь-коли побачимо вперед.
- Звучить чудово, Дуг. Але що воно означає? Дуглас знов заходився писати.
- Це означає, що вони справжні далекі мандрівники, і нам ніколи з ними не зрівнятися. Якщо пощастить, ми наберемо років сорок, сорок п'ять, ну, може, п'ятдесят, а для них це сущий дріб'язок. Ось коли ти набрав дев'яносто, дев'яносто п'ять, а то й сто - тоді ти справжнісінький далекий мандрівник.
Ліхтарик раптом згас.
Брати лежали в місячному світлі.
Книга: Рей Бредбері Кульбабове вино Переклад Володимира Митрофанова
ЗМІСТ
На попередню
|
|
