Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Рей Бредбері Кульбабове вино Переклад Володимира Митрофанова
- Томе,- прошепотів Дуглас,- мені доконче треба помандрувати всіма тими дорогами. Побачити все, що можна побачити. А найдужче треба навідувати полковника Фрійлі - раз, чи два, чи навіть три рази на тиждень. Куди до нього всім іншим машинам! Він говорить, а ти слухаєш. І що більше він говорить, то дужче тобі хочеться придивитися до всього навколо, все як є побачити. Він каже тобі, що ти їдеш в такому собі особливому, немов чарівному поїзді, і, їй-богу, це правда. Він [400] уже наприкінці дороги, отож знає, що каже. А тепер і ми з тобою їдемо тією дорогою, але ще далі, і стільки всього треба побачити, й понюхати, й помацати, що нам не обійтися без старого полковника Фрійлі. Хай він підштовхне нас і скаже: пильнуйте добре, щоб запам'ятали кожну мить! Щоб запам'ятали кожну дрібницю! А коли ми теж станемо зовсім старі й до нас прийдуть якісь дітлахи, ми зможемо зробити для них те саме, що зробив колись для нас полковник. Ось чому, Томе, мені треба навідувати його якнайчастіше, дослухатися до нього й, коли він тільки може, разом з ним вирушати в ті далекі мандри.
Том якусь хвилю мовчав. Потім подивився в сутіні на Дугласа.
- Далекі мандри. Це ти сам придумав?
- Може, так, а може, й ні.
- Далекі мандри... - прошепотів Том.
- Тільки одне я знаю напевне,- сказав Дуглас, заплющуючи очі.- Від цих слів якось самотньо стає на душі.
●Торох!
Грюкнули двері. З древніх конторок і книжкових шаф шугнула вгору пилюка. Дві старі жінки чимдуж наважили на двері горища, щоб міцніше, якнайміцніше замкнути їх. Обом здалося, ніби з даху над їхніми головами раптом знялася тисяча голубів. Під тим оглушливим хляпанням безлічі крил жінки аж зігнулися, так наче на них навалили якийсь тягар. Потім випростались і здивовано розтулили роти. Те, що вони почули, було лише панічним калатанням їхніх власних сердець. Намагаючись перекрити той стугін, вони заговорили одна до одної:
- Що ми накоїли! Бідолашний містер Квотермейн!
- Певне, ми вбили його. І, певне, хтось побачив це й погнався за нами. Ану, гляньмо...
Міс Ферн і міс Роберта визирнули крізь засноване павутинням горищне віконце. Унизу, на осонні, і далі росли собі дуби та в'язи, наче й не сталося ніякої трагедії. Тротуаром пройшов якийсь хлопчина, тоді повернувся і, дивлячись угору, ще раз поминув будинок.
Дві жінки на горищі пильно поглянули одна на одну, немов намагаючись роздивитися свої обличчя в швидкоплинному струмку. [401]
- Поліція!
Та ніхто не грюкав у надвірні двері, не гукав: «Ім'ям вакону!»
- Що то за хлопець там унизу?
- Та то ж Дуглас! Дуглас Сполдінг. Боже мій, він прийшов, щоб ми покатали його на Зеленій машині! Він ще нічого не знає... Це наш власний гонор нас згубив. Гонор і ота електрична тарадайка!
- І отой жахливий роз'їзний агент із Гампорт-Фолза. То все він і його балачки.
Балачки, балачки - мов лопотіння літнього дощика по покрівлі.
І раптом - зовсім інший день, інший полудень...
Сестри сиділи на своїй затіненій веранді, з білими віялами в руках, а перед ними стояли вазочки з холодним тремтливим лимонним желе.
Аж ось із сліпучого сяева, із золотавого сонячного проміння з'явилася блискуча й прекрасна, наче карета чарівного принца...
Зелена машина!
Вона пливла. Вона шелестіла, як лагідний морський вітрець. Схожа на вишуканий кленовий листок, ясніша від джерельної води, вона поважно вуркотіла, наче кицька на полудневому осонні. А в машині - той агент із Гампорт-Фолза, у солом'яній панамі на масному від брильянтину волоссі. Взуті в гуму колеса машини м'яко й зграбно покотилися по розжареній білій доріжці, і ось уже вона з басовитим дзижчанням під'їхала до самих східців веранди, круто повернула й стала. Агент вискочив з машини й насунув на чоло панаму, захищаючи очі від сонця. В тому невеличкому затінку сяйнула його широка усмішка.
- Мене звуть Вільям Тара! А оце... - Він натиснув гумову грушу, і вона лунко рявкнула.- Це сигнал.-< Тоді підняв чорні, лискучі, як шовк, шкіряні подушки.- Отут - акумуляторні батареї.- У гарячому повітрі війнуло свіжим духом блискавиці...- Ось кермо. Ось приступка для ніг. Ось тент від сонця. А все разом - Зелена машина!..
Пригадавши все те у сутіні горища, із заплющеними очима, сестри аж здригнулися.
- Було б нам заколоти його спицями!
- ЦссІ.. Слухай! [402]
Унизу хтось стукав у надвірні двері. Потім перестав стукати. Вони побачили, як подвір'я перетнула жінка і зайшла в сусідній будинок.
- Та то ж Лавінія Неббс, із порожньою чашкою в руках. Мабуть, приходила позичити цукру.
-- Обніми мене, я боюся.
Вони знову заплющили очі. І знову попливли спогади. Старий солом'яний капелюх ворухнувся, так наче ним махнув той чоловік із Гампорт-Фолза.
- Дякую, чаю з льодом вип'ю залюбки.
Серед тиші було чути, як холодна рідина плине йому в шлунок. Потім він утупився у двох старих жінок, ніби лікар, що, присвічуючи собі круглим дзеркальцем, заглядає пацієнткам в очі, в ніздрі і в горло.
- Шановні дами, як я бачу, ви обидві - жінки заповзятливі. Це видно з першого погляду. Вісімдесят років для вас ніщо! - Він клацнув пальцями.- Але зважте, настане час, коли на вас навалиться сила-силенна всякого клопоту, і тоді вам буде потрібен друг. Як то кажуть, вірного друга пізнаєш у лиху годину. Отаким другом і стане для нас оця двомісна Зелена машина.
І він перевів погляд своїх блискучих, склисто-зеленкуватих, як в опудала лисиці, очей на ту виставлену на продаж дивовижу. Машина стояла на гарячому осонні, нова-новісінька, пахнучи свіжою фарбою, і чекала на них, мов диванчик у вітальні, поставлений на колеса.
- Тиха, як лебедячий пух. - Його віддих злегенька долинав до їхніх облич. - Ось послухайте...
Жінки прислухались.
- Акумуляторні батареї заряджені на всю потужність ї готові до дії. Послухайте. Ані шелесне, не шарпне. Усе на електриці, шановні дами. А ви тільки щовечора перезаряджаєте в гаражі батареї.
- А не може статися... я хочу сказати... - Молодша сестра відсьорбнула холодного чаю.- Нас не може вбити струмом?
- І в голову цього не беріть!
Він знову скочив у машину, і зуби його зблиснули в широкій усмішці, мов дві величезні щелепи у вітрині дантиста, що вишкіряються на тебе, коли проходиш мимо пізно ввечері.
- На чай до знайомих! - Він виписав машиною коло, наче у вальсі.- До клубу пограти в бридж. На вечірку. На святкування. На званий обід. На день народження. [403] На сніданок «Дочок американської революції»*...- Він погнав машину геть, так наче й не думав вертатися. Та за хвилю знову підкотив до веранди на безгучних гумових шинах.- На вечерю в «Материнській лізі»!..- Агент сидів дуже гордий тим, що так тонко знається на жіночій вдачі.- Керувати машиною за іграшку. Рушає з місця і зупиняється тихо й зграбно. Водійські права не потрібні. У гарячі дні вас обвіває вітерцем... Ну просто чудо... - І, захоплено приплющивши очі, ще раз плавно проїхався повз веранду, так що вітер розітнув його намащене волосся рівним проділом.
* Жіноча організація в США.
Потім, тримаючи в руці капелюха, він шанобливо піднявся східцями, обернувсь і скинув на випробувану машину таким поглядом, неначе то був вівтар віддавна знайомої церкви.
- Шановні дами,- тихо мовив він,- двадцять п'ять доларів завдатку, а потім по десять доларів щомісяця протягом двох років.
Ферн перша зійшла з веранди й сіла на м'яке подвійне сидіння. Вигляд вона мала трохи зляканий. Але руки в неї свербіли. І ось вона звела руку й наважилась натиснути гумову грушу сигналу.
Машина рявкнула.
Роберта, стоячи на веранді, радісно скрикнула й перехилилася через бильця.
Агент приєднався до їхніх радощів. Палко щось вигукуючи, він допоміг старшій сестрі зійти з веранди, а сам уже витягав з кишені авторучку й нишпорив у своєму капелюсі в пошуках якогось клаптика паперу.
- Отак ми її й купили! - пригадувала тепер на горищі міс Роберта, жахаючись з власного зухвальства.- І ніхто нас не остеріг! А сама я завжди вважала, що вона немов іграшкова, як оті автомобільчики на ярмаркових катальних гірках.
- Але ж у мене вже стільки років ноги болять,- ніби виправдовуючись, сказала Ферн,- та й ти завжди стомлюєшся ходити пішки. А їздити машиною здавалося так вишукано, так гідно! Наче за давніх часів, коли жінки носили криноліни. Вони не йшли, а пливли! Отак пливла й наша Зелена машина - тихо, рівно. Чисто тобі прогулянковий човник, яким керувати за іграшку - повертай собі стерно, ото й тільки. [404]
О, який чудовий і захоплюючий був той перший тиждень, ті чарівні, сповнені золотого світла надвечір'я, коли машина з тихим дзижчанням пливла тінястим містечком, мов безконечною сонною річкою, а вони сиділи, гордовито випроставшись, усміхалися до знайомих перехожих, перед кожним поворотом статечно показували кощавими зморшкуватими руками вбік, а виїжджаючи на перехрестя, витискали з чорної гумової груші хрипкий гавкучий звук. Часом дозволяли трохи проїхатися з ними Дугласові чи Томові Сполдінгам або й котромусь іншому хлопчиську з тих, що з веселим щебетом бігли підтюпцем поряд з машиною. Гранична швидкість була п'ятнадцять неквапливих і втішних миль на годину. І вони їхали собі крізь літнє осоння і затінок, поминаючи дерева, що відкидали на їхні обличчя хисткі плями світла й тіні, їхали, зникаючи й знов виникаючи, мов стародавні привиддя, тільки на колесах.
- І ось,- прошепотіла Ферн,- сьогодні... Ой, страх навіть подумати!
- То був нещасливий випадок.
- Але ж ми втекли, а це вже злочин!
Сьогодні... Вони їхали своєю безгучною Зеленою машиною по розімлілому від спеки містечку, залишаючи по собі дух шкіряних подушок сидіння і невиразні, задавнені пахощі сухих парфумів від їхнього одягу.
Усе сталося дуже швидко. Вулиці були розпечені полудневим сонцем, тільки попід парканами лежала вузенька смужка затінку від дерев у садибах, і тому вони м'яко виїхали на тротуар і так посувалися до рогу, чимдуж натискаючи свою гавкучу гумову грушу. Аж раптом, не знати звідки, мов чортик з коробочки, перед машиною вигулькнув містер Квотермейн.
- Стережися! - зойкнула міс Ферн.
- Стережися! - зойкнула міс Роберта.
- Стережися! - крикнув містер Квотермейн. Замість ухопитися за кермо, сестри вхопились одна за одну.
Почувся страхітливий глухий удар. Зелена машина попливла далі гарячим полуднем, під тінястими каштанами, повз яблуні, на яких достигали плоди. Тільки раз жінки озирнулись, і очі їхні сповнилися жахом.
Старий Квотермейн лежав на тротуарі безмовний і нерухомий... [405]
- Доїздилися,- скрушно мовила міс Ферн у сутіні горища.- Ой, ну чому ми не спинилися? Чому втекли?
- Цсс!
Обидві прислухались. Унизу хтось знову стукав у двері. Потім стукіт змовк, і в неясному надвечірньому світлі вони побачили хлопчину, що йшов через лужок.
- А, знов Дуглас Сполдінг. Думав, ми його покатаємо.
І обидві зітхнули.
Минали години. Сонце хилилося до обрію.
- Ми сидимо тут уже від полудня,- стомлено сказала Роберта.- Але не можемо ж ми тижнями ховатися на горищі, поки всі забудуть.
- Ми помремо з голоду.
- Що ж робити? Ти думаєш, хтось бачив і пішов слідом за нами?
Вони подивились одна на одну.
- Ні. Ніхто не бачив.
У містечку було тихо, в будинках починало світитися. Знизу долинав дух политої трави й гарячої їжі - скрізь уже готували вечерю.
- Час би вже смажити м'ясо,- сказала міс Ферн.- Хвилин за десять повернеться Френк.
- Як же ми можемо зійти вниз?
- Якщо Френк побачить, що в домі нікого немає, він викличе поліцію. Так буде ще гірше.
Сонце швидко сідало. Тепер у затхлій густій сутіні горища лише ледь бовваніли дві темні жіночі постаті.
- Як по-твоєму,- спитала міс Ферн,- він помер?
- Містер Квотермейн? і Після паузи:
- Так.
Роберта не знала, що відповісти.
- Подивимось у вечірній газеті.
Вони відчинили двері горища й насторожено визирнули на сходи, що вели вниз.
- Ой, якщо Френк дізнається, він забере в нас нашу Зелену машину. А як же хороше в ній їздити - сидиш собі, бачиш усеньке місто, ще й вітрець тебе обвіває.
- А ми йому не скажемо.
- Не скажемо? [406]
Підтримуючи одна одну, раз у раз спиняючись, вони спустилися рипучими східцями на другий поверх. Тоді дісталися до кухні, заглянули в комору, з острахом визирнули у вікна й нарешті взялися смажити м'ясо. Хвилин із п'ять минуло в заклопотаній мовчанці, потім Ферн сумно подивилася на Роберту й сказала:
- Я оце думала... Ми вже старі й немічні, а признатися в цьому не хочемо. Ми стали небезпечні. І завинили перед людьми тим, що втекли...
- То що ж тепер?..
У кухні запала мовчанка, лише м'ясо шкварчало на сковороді. Сестри, опустивши руки, дивились одна на одну.
- Я вважаю... - Ферн на довгу хвилю втупилась поглядом у стіну.- Я вважаю, нам більше не можна їздити Зеленою машиною.
Роберта взяла тарілку й тримала її в тендітній руці.
- Більш... ніколи? - спитала вона.
- Ніколи.
- Але ж... - мовила Роберта.- Але ж ми не повинні... зовсім позбутись її? Хіба не можна залишити її в себе?
Ферн подумала.
- Та, мабуть, можна.
- Принаймні хай хоч так. Я піду від'єднаю батареї. Роберта рушила до дверей, та в цю мить на порозі з'явився Френк, їхній молодший брат,- йому було всього п'ятдесят сім років.
- Привіт, сестрички! - гукнув він.
Роберта, не озиваючись і словом, прослизнула повз нього і вийшла в літні сутінки. Френк тримав у руках газету, і Ферн миттю вихопила її, Вся тремтячи, вона гарячково перебігала очима сторінку за сторінкою, а тоді зітхнула й віддала газету братові.
- Я оце щойно бачив на вулиці Дуга Сполдінга. Він просив переказати вам, щоб-ви не тривожилися: він усе бачив, і все гаразд. Про що це він?
- І гадки не маю.
Ферн повернулася до нього спиною і почала шукати хусточку.
- Ох, ті вже мені хлопчиська!
Френк довго дивився у спину сестрі, тоді знизав плечима.
- Я бачу, вечеря майже готова? [407]
- Так.
Ферн накрила на стіл.
Знадвору долинув звук автомобільного сигналу. Потім ще і ще - глухо, ніби здалеку.
- А це що таке? - Френк виглянув з кухонного вікна в сутінки.- Що там робить Роберта? Ти глянь: сидить у Зеленій машині й тицяє пальцем у ріжок!
Ще раз, ще і ще в сутінках почувся жалісний, наче стогін якоїсь скривдженої тварини, звук гумової груші.
- Що це їй набрело в голову? - запитав Френк.
- Дай їй спокій, бога ради! - крикнула Ферн. Френк здивовано розширив очі.
За хвилину тихо, ні на кого не дивлячись, до кухні зайшла Роберта, і всі троє сіли вечеряти.
●Ранній ранок. Дахи за вікном ледь сіріють у світанковому серпанку. Листя на деревах тихо тріпоче від найлегшого подуву вранішнього вітерцю. Аж ось ген з-за повороту сріблястої колії, похитуючись на невеликих сталево-голубих колесах, випливає трамвай, жовтогарячий, як мандарин. Його мідний дах мерехтить, мов еполети, оздоблені золотою облямівкою, а блискучий дзвоник лунко дзенькає, щоразу як старезний вагоновод стукне по ньому ногою в стоптаному черевику. Номери спереду й по боках вагона ясніють лимонною барвою. Його зелені плюшеві сидіння немовби вкриті прохолодним шорстким мохом. А на даху стримить щось ніби довга мітла, що мете по павутинці, напнутій високо між дерев, і бере з неї живлющий струм. З усіх вікон лине всепроникний, мов ладан, таємничо-блакитний дух літніх гроз та блискавиць.
Трамвай біжить усе далі довгими вулицями поміж в'язів, і рука вагоновода в сірій рукавичці раз у раз легко торкається важелів керування.
Опівдні вагоновод зупинив трамвай посеред кварталу й висунувся у вікно.
- Усі сюди!
І, побачивши, як він заклично махнув рукою в сірій рукавичці, і Дуглас, і Чарлі, і Том, і всі хлопчиська та дівчатка з цілого кварталу поскочувалися з дерев, покидали на траву білі змійки скакалок, а тоді чимдуж побігли до трамвая й повсідалися на зелених плюшевих [408] сидіннях - і то зовсім безплатно. Містер Трідден, вагоновод, накрив отвір каси своєю сірою рукавичкою, і трамвай, лунко видзвонюючи, рушив далі тінястою вулицею.
- Гей,- мовив Чарлі,- а куди ми їдемо?
- Останній рейс,- відгукнувся містер Трідден, не спускаючи очей з електричного дроту, що тягся попереду.- Не буде більш трамвая. Від завтра почне ходити автобус. А мене пошлють на пенсію. Отож сьогодні безплатно для всіх!.. Постережися!..
Він шарпнув убік мідну рукоятку, трамвай застогнав і круто повернув, виписуючи величезну зелену криву, і, здавалося, раптом зупинився час у цілому світі, й тільки містер Трідден і дітлахи пливли на тому чарівному кораблі безконечною річкою не знати куди.
- Останній рейс? - вражено перепитав Дуглас.- Та хіба ж так можна! Досить того, що більш немає Зеленої машини, її замкнули в гаражі, і ніякі умовляння не помагають. Досить того, що мої нові тенісні туфлі старіють і вже не такі прудкі, як були. То як же мені тепер?.. Ні... ні... не можна знімати трамвай! Хай там хто що каже, а автобус - це не трамвай. І звук у нього не той, і рейок нема, і дротів. І іскри від нього не летять, і колію він піском не посипає, і колір зовсім не такий, і дзвоника нема, і приступка не спускається, як у трамвая.
- А таки правда,- докинув Чарлі.- Я страшенно люблю дивитись, як спускають приступку - ну чисто тобі міхи в гармонії розтягують!
- Авжеж,- мовив Дуглас.
Скоро вони доїхали до кінцевої зупинки; проте трамвайна колія, ось уже вісімнадцять років як занедбана, тяглася й далі пагористою місцевістю. У 1910 році люди ще їздили трамваєм до Чессмен-Парку на заміські прогулянки, везучи із собою великі кошики, напаковані провізією. Відтоді ті рейки так ніхто й не зняв, і вони лежали й іржавіли серед пагорбів.
- Ось нам і повертати назад,- сказав Чарлі.
- Ось ти й помиляєшся.- Містер Трідден клацнув перемикачем аварійного генератора.- Гайда!
Трамвай шарпнувся, плавно виїхав за околицю міста, а там звернув з вулиці й покотився далі, то вихоплюючись на духмяні сонячні галявини, то пірнаючи в густу тінь дерев, де пахло мухоморами. Подекуди колію перетинали струмочки, а сонячне сяйво пробивалося крізь [409] листя дерев, наче крізь зелене скло. Трамвай із шелестом перепливав луки, затоплені дикими соняшниками, поминав давно безлюдні зупинки, де про минуле нагадували лише розкидані довкола, мов конфетті, старі трамвайні квитки, потім їхав далі понад лісовим струмком, заглиблюючись у літній ліс, а Дуглас усе не міг заспокоїтись.
- Та що казати, у трамваї навіть пахне особливо. У Чікаго я їздив в автобусах, то в них якийсь чудний Дух.
- У трамвая замало швидкості,- сказав містер Трідден.- Ось вони й надумали пустити автобуси. Загальні, для всіх, і шкільні, що возитимуть вас до школи.
Трамвай протягло зойкнув і спинився. Містер Трідден зняв згори чималі кошики. Дітлахи радісно закричали й разом з ним понесли ті кошики туди, де лісовий струмок впадав у тихе озеро. Колись там стояв поміст для оркестру, але за довгі роки, підточений комахами, він майже розсипався на порох.
Вони сиділи, їли бутерброди з шинкою, свіжі полуниці й лискучі, мов навосковані, апельсини, і містер Трідден розповідав, як усе там було двадцять років тому: ввечері на прикрашеній естраді грав оркестр, музиканти старанно дмухали в мідні труби, і товстенький диригент, спливаючи потом, чимдуж вимахував своєю паличкою; у буйній траві ганяли діти й мерехтіли світляки, по дерев'яних хідниках-ксилофонах, лунко цокаючи підборами, прогулювалися дами в довгих сукнях і з високими зачісками в супроводі чоловіків у тісних, давлючих комірцях. Осьде, показав містер Трідден, рештки одного такого хідника, що перетворився на суцільну трухлятину. Озеро лежало німотне, голубе й незворушне, риба ліниво хлюпалася серед білястого очерету, а вагоновод усе говорив та говорив, і дітям здавалося, ніби вони перенеслись у зовсім інший час, і містер Трідден став тепер навдивовижу молодим, і очі його світилися, мов дві голубі електричні лампочки. День спливав тихо, непомітно, ніхто нікуди не поспішав, довкола стіною стояв ліс, і навіть сонце неначе зупинилося на місці; голос містера Тріддена то гучнів, то затихав, а в повітрі меткою голкою невпинно снувала бабка, гаптуючи невидимі золоті візерунки. Якась бджола забилася в квітку й дзижчала не вмовкаючи. А трамвай стояв мовчазний, наче зачароване механічне піаніно, лише зблискували на ньому то [410] там, то там, пробившись крізь листя, сонячні промені. Зате мідний дух трамвая вчувався на руках дітей навіть тоді, коли вони їли стиглі вишні. І коли теплий літній вітрець обвівав їхній одяг, від нього теж виразно пахло трамваєм.
По небу з криком пролетіла гагара.
Хтось із дітей здригнувся.
Містер Трідден натяг свої рукавички.
- Ну, час додому. А то ваші батьки ще подумають, що я викрав вас назовсім.
У вагоні було сутінно, тихо й прохолодно, мов у аптеці-закусочній, де подають морозиво. Примовклі дітлахи повернули шурхітливі плюшеві сидіння й посідали спинами до тихого озера, до занедбаної естради та дерев'яних хідників, що мелодійно гучали під ногами, коли хтось ішов ними понад озером у невідомі краї.
«Дзень!» - негучно озвався дзвоник під ногою містера Тріддена, і трамвай полинув назад, через уже посутенілі луки з прив'ялими квітами, через зелені гайки, назад до міста, де цегла, асфальт і дерево враз немов затисли його з усіх боків. Містер Трідден зупинив вагон і випустив дітвору на оповиту тінню вулицю.
Чарлі й Дуглас останні спинилися перед схожою на висунутий язик складною приступкою вагона, вбираючи в себе гострий дух електрики й дивлячись на рукавичку містера Тріддена на мідній рукоятці важеля.
Дуглас провів пальцями по шорсткому зеленому моху сидіння, обвів поглядом срібло, мідь, вишневого кольору стелю.
- Ну що ж... бувайте здорові, містере Трідден.
- На все добре, хлопці.
- Ми ще побачимося, містере Трідден.
- Неодмінно побачимося.
Стиха зітхнули, зачиняючись, двері, сховався гофрований язик приступки. Трамвай рушив і поволі поплив у надвечір'я, ясніший за сонце, весь жовтогарячий, як мандарин, виблискуючи золотою і лимонною барвами, а потім завернув за далекий ріг і пропав, зник з очей.
- Шкільні автобуси! - мовив Чарлі, йдучи до бровки тротуару.- Так і до школи ніколи не спізнишся. Приїздитимуть і забиратимуть тебе від самого дому. Більш ніколи в житті не спізнишся. Який жах, Дуг, ти тільки подумай! [411]
Але Дуглас, уже стоячи на лужку, уявляв собі, що буде завтра: сріблясті рейки заллють гарячою смолою, і потім ніхто й не знатиме, що тут колись ходив трамвай. Та він сам ще багато років, скільки може сьогодні осягти думкою, не забуде цієї колії, хоч би як глибоко її поховали. І якось уранці, чи то восени, чи взимку, чи навесні, прокинувшись від сну, він не підійде до вікна, а залишиться лежати у м'якому, теплому й затишному ліжку,- і тоді знов почує, як десь далеко, ще невидимий, по місту їде трамвай.
І ось із-за їхнього будинку, з-за повороту вранішньої вулиці, з широкого проїзду між рівними рядами платанів, в'язів і кленів, серед тиші, що передує початку звичного денного життя, до нього долинуть знайомі звуки. Так ніби зацокає годинник, ніби покотиться з гуркотом десяток залізних бочок, ніби задзижчить на світанні од-на-єдина велетенська бабка. Наче карусель, наче маленький електричний вихор з голубою блискавицею, промайне і зникне з очей трамвай. Тільки дзвоник дзенькне! І засичить, як сифон з газованою водою, пневматична втулка, опускаючи й піднімаючи складну приступку, і знов почнеться сон, а трамвай попливе собі далі своєю потаємною, похованою колією до якоїсь потаємної, похованої мети...
- Поганяємо м'яча після вечері? - спитав Чарлі.
- Аякже,- відказав Дуглас.- Поганяємо.
●Відомості про Джона Хаффа, дванадцяти років, дуже прості, і викласти їх не довго. Він умів читати сліди краще за будь-якого індіанця з племені чокто або черокі, вмів стрибнути з-під самого неба, мов шимпанзе з ліани, міг цілі дві хвилини залишатися під водою та ще й проплисти за цей час ярдів п'ятдесят за течією. Коли у грі на нього йшов м'яч, Джон відбивав його аж ген у яблуневі крони, так що сипалися додолу стиглі яблука. Він міг спритно перескочити через шестифутову садову огорожу, швидше за будь-кого з хлоп'ячої ватаги опинитися на дереві, наїстися по зав'язку солодких персиків і так само швидко зіслизнути вниз. Бігав він сміючись, сідав легко, мов птах. Ніколи ні до кого не задирався. Мав добре серце. Чуприна в нього була темна й кучерява, [412] а зуби білі як молоко. Він знав напам'ять слова всіх ковбойських пісень і залюбки навчав їх кожного, хто просив його про це. Знав назви всіх польових і лісових квітів, знав, коли зійде і зайде місяць, коли має бути приплив, а коли відплив. Одне слово, в очах Дугласа Сполдінга він був єдиним божеством у цілому Грінтауні, штат Іллінойс, яке жило в двадцятому столітті.
І ось Джон і Дуглас бродять поза містом, день знову теплий і якийсь зграбний, наче мармурова кулька, високо над головою здіймається блакитна скляна чаша неба, а під ногами, виблискуючи проти сонця, розбігаються по білому камінні прозорі струмки. Погідний день, досконалий, мов вогник свічки.
Дуглас ішов крізь цей день, і йому здавалося, що отак усе й триватиме вічно. І оця досконалість, зграбність, і дух трави, що лине ген поперед тебе зі швидкістю світла. І так само йтиме поруч вірний друг, який висвистує оце шпаком і підбиває ногою м'ячика, а ти тим часом хвацько гарцюєш тут-таки курною стежкою і більш нічого тобі не треба, до всього можна доторкнутися рукою- так воно близько, напохваті,- і все воно таким залишиться.
Навдивовижу гарний був той день, і раптом на ясне небо набігла хмара, закрила сонце і далі ані руш.
Джон Хафф уже кілька хвилин щось неголосно говорив. Аж ось Дуглас зупинився на стежці й звів на нього очі.
- Джоне, повтори, що ти сказав.
- Та ти ж чув, Дуг.
- Ти сказав, що... їдеш звідси?
- Ось і квиток уже в кишені. Ту-ту-у, бам! Чах-чах-чах-чах! Ту-ту-у-у... - Голос його завмер.
Потім Джон урочисто видобув з кишені жовто-зелений залізничний квиток, і обидва хлопці почали його розглядати.
- Сьогодні ввечері! - вигукнув Дуглас.- Оце маєш! Ми ж збиралися пограти ввечері у світлофор, у статуї! Як же це, отак зненацька? Усе моє життя ти був тут, у Грінтауні. Не можна ж раптом просто взяти та й поїхати!
- Так вирішив батько,- сказав Джон.- Він знайшов роботу в Мілвокі. Але ще до сьогодні ми не були певні...
- Ах ти ж чорт, а тут на тому тижні баптисти влаштовують виїзд у ліс, а потім буде великий карнавал на [413] День праці, а там і День усіх святих... Невже твій батько не може почекати? Джон похитав головою.
- Ну й халепа,- сказав Дуглас.- Дай я сяду... Вони сиділи під старим дубом на зверненому до міста
схилі пагорба, навколо них колихалися розлогі тіні, і під деревом було прохолодно, як у печері. А вдалині на осонні лежало місто, немов розфарбоване пекучим промінням, і вікна всіх будинків були розчинені навстіж. Дугласові захотілося мерщій бігти туди - може, місто всім своїм громаддям, усіма будинками навалиться на Джона, зімкнеться довкруг і не дасть йому звестись і втекти.
- Але ж ми друзі... - безпорадно мовив Дуглас.
- І завжди будемо друзями,- сказав Джон.
- Ти приїздитимеш сюди на кінець кожного тижня чи десь так, еге?
- Батько каже: лише раз чи два на рік. Це ж вісімдесят миль.
- Вісімдесят миль - зовсім недалеко! - вигукнув Дуглас.
- Так, справді недалеко,- погодився Джон.
- У бабусі є телефон. Я тобі дзвонитиму. А може, й ми колись виберемося туди до вас. Ото буде чудово!
Джон довго не озивався.
- Ну то побалакаймо про щось,- сказав Дуглас.
- Про що?
- Отакої! Ти ж їдеш звідси, то ми маємо побалакати про мільйон усяких речей! Про все, про що балакали б наступного місяця і ще через місяць. Про богомолів, про цепеліни, про акробатів і шаблековтачів. Так наче ми про щось не добалакали - ну, приміром, про те, чому в коників слина жовта, як тютюнова жуйка.
- Дивно, але мені не хочеться балакати про коників.
- А раніше завжди хотілося!
- Авжеж. - Джон невідривно дивився на містечко, що лежало віддалік. - Та, мабуть, тепер просто не час про це.
- Джоне, що з тобою? Ти якийсь дивний.
За мить перед тим Джон заплющив очі, і обличчя його скривилося.
- Дуг, ти знаєш Терлів будинок? Пам'ятаєш, який він нагорі?
- Звісно, пам'ятаю. [414]
- Там такі малі круглі віконця з кольоровими шибками. Вони завжди там були?
- Ну звісно.
- Ти певен?
- Та тим віконцям більше років, ніж нам із тобою. А чому ти питаєш?
- Я їх ніколи раніше не бачив. А сьогодні проходив там, аж глядь - оті віконця. Дуг, як же це я стільки років їх не помічав?
- Ти й без того мав що робити.
- Справді? - Джон повернувся і трохи розгублено подививсь на Дугласа.- От чортівня, чого це ті віконця так мене налякали? Я хочу сказати... цього зовсім нема чого боятися, правда ж? Просто... - Він говорив непевно, затинаючись.- Просто коли я досі не помічав тих віконець, то, виходить, не помічав і ще чогось? А як з усім тим, що я помічав у нашому місті? Чи зможу я пригадати його, коли поїду звідси?
- Усе, що захочеш пригадати, завжди пригадаєш. Он позаминулого літа я був у таборі. То там я все як є пригадував.
- Ні, не все! Ти сам казав мені. Вночі ти прокидався й не міг пригадати обличчя своєї матері.
- Неправда!
- Так і зі мною буває вночі, навіть удома, це просто жах! Я встаю, іду в спальню батьків і дивлюся. Вони сплять, а я дивлюся на їхні обличчя, щоб добре запам'ятати. А тоді повертаюся до своєї кімнати й знов не можу пригадати їх. Ой Дуг, як це страшно! - Він міцно обхопив руками коліна.- Слухай, Дуг, пообіцяй мені одну річ. Пообіцяй, що ти пам'ятатимеш мене, пам'ятатимеш моє обличчя і все інше? Обіцяєш?
Книга: Рей Бредбері Кульбабове вино Переклад Володимира Митрофанова
ЗМІСТ
На попередню
|
|
