Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Рей Бредбері Кульбабове вино Переклад Володимира Митрофанова
- Нема нічого легшого. У мене ж не голова, а справжній кіноапарат. Ось я лежу поночі в ліжку, і досить мені повернути вимикач, як на стіні враз усе стане видно, чисто мов у кіно, і там будеш ти, гукатимеш до мене й махаїимеш рукою.
- Ану, зажмурся, Дуг. А тепер скажи: якого кольору в мене очі? Не підглядай! Якого кольору в мене очі?
Дугласа пройняв піт. Повіки його затремтіли.
- Та ну тебе, Джоне, так нечесно!
- Ти скажи!
- Карі!
Джон відвернувся. [415]
- Ні, сер.
- Як це ні?
- Нічого схожого.- І Джон заплющив очі.
- Ану, повернися,- зажадав Дуглас.- Розплющ очі, дай я побачу.
- Ні до чого,- відповів Джон.- Ти вже забув. Точнісінько, як я оце казав.
- Ні, ти повернися!
Дуглас ухопив його за чуприну й помалу повернув обличчям до себе.
- Гаразд, Дуг.- Джон розплющив очі.
- Зелені... - скрушно мовив Дуглас, і рука його впала.- Вони в тебе зелені... Ну то й що, все одно схожі на карі. Майже ясно-карі!
- Дуг, не треба мені брехати.
- Гаразд,- тихо сказав Дуглас.- Не буду.
Вони й далі сиділи під деревом і чули, як гасали по пагорбу інші хлопці, гукаючи їх.
Вони бігли наввипередки залізничним полотном, потім спинилися, відгорнули краї пакетів з цупкого паперу й смаковито понюхали свій підобідок - бутерброди з пряною шинкою, мариновані корнішони та різноколірні м'ятні цукерки. Потім вони бігли далі й далі, а тоді Дуглас нахилився, припав вухом до гарячої сталевої рейки й почув, як десь далеко, в інших краях, біжать коліями невидимі поїзди, посилаючи йому азбукою Морзе звістки про себе аж ген сюди, під це палюче сонце. Він приголомшено випростався.
- Джоне!
А Джон біг собі далі, і це було жахливо. Бо коли ти біжиш, разом з тобою біжить і час. Галасуєш, верещиш, ганяєш чимдуж, качаєшся по траві, перекидаєшся, аж раптом глядь - а сонце вже сіло, гуде вечірній поїзд, і ти плентаєш додому вечеряти. Ганяв-ганяв і не помітив, як сонце зайшло тобі за спину!.. І єдиний спосіб уповільнити плин часу - це спостерігати, що діється довкола, а. самому нічого не робити. Так можна запевне розтягти день на цілих три - тільки спостерігати!
- Джоне!
Ні, тепер годі було й сподіватися від нього якоїсь допомоги, от хіба що схитрувати.
- Джоне, звертай з колії! Хай вони біжать далі! [416]
Дуглас і Джон з криком кинулися вниз по схилу, аж здіймаючи вітер, прискорювані силою земного тяжіння, а тоді подалися далі луками, за стодоли, аж поки голоси хлопців, що гналися за ними, затихли далеко позаду.
Тоді вони залізли в стіг сіна, що потріскувало під ними, наче хмиз у багатті.
- І нічого не робімо,- мовив Джон.
- Оце ж саме і я хотів сказати,- озвався Дуглас. Вони посиділи нерухомо, зводячи дух.
Щось тихенько цокотіло, немов комаха в сіні.
Обидва чули той звук, але не додивлялися, звідки він долинає. Коли Дуглас пересунув руку, зацокотіло в іншому місці. Він поклав руку на коліно - і зацокотіло на коліні. Тоді він мигцем позирнув туди. Годинник показував третю годину.
Дуглас нишком простяг праву руку до годинника й перевів стрілки назад.
Тепер вони мали вдосталь часу, щоб як слід, не кваплячись, придивитися до навколишнього світу, відчути, як швидко, наче вогненний вітер, біжить по небу сонце.
Та зрештою Джон, мабуть, помітив, як посунулись і подовшали їхні безплотні тіні, й запитав:
- Котра там година, Дуг?
- Пів на третю. Джон поглянув на небо.
«Не дивись!» - подумав Дуглас.
- Швидше схоже на те, що пів на четверту, а то й четверта,- сказав Джон.- Бойскаутів навчають таких речей.
Дуглас зітхнув і поволі поставив стрілки як належало. Джон мовчки дивився, як він це робить. Дуглас підвів очі. Джон легенько стуснув його в плече.
Навально, мов буревій, не знати звідки вихопився поїзд і пронісся так швидко, що хлопці, серед яких були й Дуглас та Джон, ледь устигли відскочити вбік і з криком замахали руками йому навздогін. А поїзд зі своїми двомастами пасажирами вже гуркотів оддалік і за хвилю зник з очей. Шлейф куряви потягся за ним на південь, а потім, коли знов запала золотава надвечірня тиша, влігся між голубими рейками.
Хлопці поверталися додому. [417]
- Коли мені сповниться сімнадцять, я поїзду в Цінціннаті й стану кочегаром на паровозі,- сказав Чарлі Вудмен.
- А в мене є дядько в Нью-Йорку,- озвався Джім.- Я поїду туди й стану друкарем.
Дуглас не спитав, що збираються робити інші хлопці. Він уже чув, як гудуть поїзди, й бачив обличчя друзів, що швидко віддалялися за шибками вагонних вікон чи на задніх гальмівних площадках. Одне по одному вони зникали вдалині. Залишалися тільки голі рейки, ясне літнє небо і він сам - в іншому поїзді, що йшов у протилежний бік.
Дуглас відчув, як земля попливла в нього під ногами, й побачив, що тіні хлопців зметнулися з трави й затьмарили простір перед очима.
Він натужно проковтнув клубок, що застряг у горлі, щодуху гигикнув і, широко замахнувшись, відбив у небо уявний м'яч.
- Хто останній добіжить додому, той носороговий хвіст!
Регочучи й вимахуючи руками, хлопці чимдуж погналися колією. Попереду мчав Джон Хафф - легко, майже не торкаючись землі ногами. А Дуглас біг так, наче ноги його весь час прилипали до землі.
Настала сьома, усі вже повечеряли, і хлопці почали сходитися до гурту, один по одному грюкаючи дверима, своїх домівок і чуючи, як батьки гукають навздогін, щоб вони так не грюкали.
Невдовзі Дуглас, Том, Чарлі та Джон стояли разом з десятком інших хлопців, готові до гри в хованки й статуї.
- Тільки в щось одне,- сказав Джон.- А потім мені треба додому. Поїзд відходить о дев'ятій... Ну, хто водитиме?
- Я, - мовив Дуглас.
- Зроду не чув, щоб хтось сам зголосився водити,- озвався Том. і
Дуглас пильно подивився на Джона.
- Ну, розбігайтеся! - гукнув він.
Хлопці з криком кинулися хто куди. Джон позадкував, тоді повернувся й вистрибом подався геть. Дуглас лічив повільно. Він давав хлопцям час забігти [418] якнайдалі, відбитися від гурту, залишитись на самоті в своєму маленькому світі. А коли вони взяли такий розгін, що вже, здавалося, й не зупиняться і ось-ось зникнуть з очей, він набрав у груди повітря й гукнув:
- Статуї, стій!
Усі заклякли на місці.
Дуже повільно Дуглас попростував лужком туди, де стояв у присмерку, мов залізний олень, Джон Хафф.
Ген віддалік у різних місцях завмерли інші хлопці, з піднятими руками, з гримасами на обличчях, і тільки очі їхні яскріли, як у білячих опудал.
А Джон стояв тут, сам-один, нерухомий, і ніхто не міг підбігти, щось загорлати й зіпсувати цю хвилину.
Дуглас обійшов статую з одного боку, потім з другого. Статуя не ворухнулася. Не озвалась і словом. Вона дивилася в простір, на устах її застигла ледь помітна усмішка.
Щось подібне було багато років тому в Чікаго, коли батьки повели його у якийсь великий будинок, де скрізь стояли незворушні мармурові фігури, і він боязко ходив серед них у тій мертвій тиші. А тепер перед ним стояв Джон Хафф, його коліна та штанці ззаду були замащені травою, руки подряпані, на ліктях підсохлі садна. Джон Хафф, у тенісних туфлях, які теж завмерли, і здавалося, ніби його ноги поринули в тишу. А ось його рот, що перемолов цього літа хтозна-скільки пиріжків з абрикосами й висловив чимало розважливих міркувань про життя та про все довкола. Ось очі - не сліпі, як у статуй, а сповнені розтопленого зеленого золота. Темна чуприна, яку легенько ворушить з боку в бік лагідний вітрець. Руки, що немовби зібрали на себе все, що можна зібрати в місті,- і куряву з доріг, і лусочки кори з дерев, і дух конопель, виноградного листя, недостиглих яблук, старих мідяків, зелених жабок. Ось вуха - вони тепло світяться проти сонця, схожі на рожеві персики,- а в повітрі невидимо лине його віддих, ніби присмачений м'ятою.
- Ану, Джоне,- сказав Дуглас,- гляди мені, й оком не змигни. Наказую тобі стояти тут і не зрушати з місця цілі три години!
- Дуг... - ворухнулися Джонові губи.
- Заклякни! - звелів Дуглас.
Джон знову втупив очі в простір, але губи його вже не усміхались.
- Мені треба йти,- прошепотів він. [419]
- Ані руш! Таке правило.
- Та мені ж уже час додому,- не вгавав Джон.
Статуя заворушилася, опустила руки й повернула голову до Дугласа. Вони стояли й дивились один на ©дно-го. Інші хлопці й собі поопускали руки.
- Гаразд, зіграймо ще раз,- сказав Джон.- Тільки тепер водитиму я. Розбігайтесь!
Хлопці кинулися врозтіч.
- Стій!
Хлопці завмерли. Дуглас також.
- Ані руш! - гукнув Джон.- Ні на волосинку! - Тоді підійшов до Дугласа й став проти нього.- Дуг, інакше нічого не вийде,- мовив він тихо.
Дуглас дивився ген у сутінкове небо.
- Статуї, всі до одної, заклякніть на три хвилини!- звелів Джон.
Дуглас відчував, що Джон обходить його, точнісінько так, як він сам щойно обходив Джона. Потім відчув, як той легенько стуснув його ззаду під лікоть.
- Ну, бувай,- сказав Джон.
Позаду щось шурхнуло, і Дуглас, навіть не дивлячись, зрозумів, що там уже нікого немає.
Десь далеко загудів паровоз.
Дуглас простояв нерухомо ще цілу хвилину, чекаючи, поки затихне позаду тупотіння Джонових ніг, але воно не затихало. «Як це він - біжить, біжить, а все наче на місці? - подумав Дуглас.- Чому не віддаляється?»
А тоді збагнув, що то калатає в грудях його власне серце.
Годі! Він рвучко приклав руку до грудей. Не калатайї Я не хочу цього чути!
Потім він усвідомлював, що йде через лужок повз інші статуї, але не знав, чи й вони вже ожили. Йому здавалося, що вони й досі стоять непорушно. Та й сам він тільки переставляв ноги, а решта його тіла була заклякла, холодна й важка, наче камінь.
Уже піднімаючись східцями на свою веранду, він раптом озирнувся на лужки, що лишились позаду.
Там не було ні душі.
У повітрі залунали звуки, схожі на рушничні постріли. То грюкали, зачиняючись одна по одній, надвірні двері будинків обабіч вулиці - такий собі прощальний вечірній салют.
«Нема нічого кращого за статуї,- думав Дуглас.- [420] Тільки їх і можна втримати на своєму лужку. Головне - не дозволяти їм рухатись. Бо як хоч раз дозволиш, то вже нічого з ними не вдієш».
Зненацька його кулак метнувся вгору, наче вистрелений, і люто погрозив лужкам, вулиці, дедалі густішим сутінкам. До обличчя Дугласові прилила кров, очі його палали.
- Джоне! - гукнув він.- Гей, Джоне! Ти мені ворог, чуєш? Ти не друг мені! І не вертайся сюди, ніколи! Забирайся геть! Ти мені ворог, чуєш? Ось ти хто! Все між нами кінчено, ти погань, та й годі, погань! Джоне, ти мене чуєш? Джоне!..
Небо ще дужче потьмяніло, ніби хтось трохи прикрутив донизу ґнота величезної ясної лампи над містечком. Дуглас стояв на веранді, важко сапаючи, губи його тіпалися. Кулак і далі був погрозливо простягнутий в напрямі будинку по той бік вулиці. Дуглас подивився на свій кулак, але не побачив його: він потонув у темряві, і все навколо потонуло.
Потемки піднімаючись нагору, він тільки відчував своє обличчя, але не бачив нічого, навіть власних рук, і знай повторював подумки: «Я себе не тямлю з люті, ненавиджу його, ненавиджу!.. Я себе не тямлю з люті, ненавиджу його!..»
Минуло хвилин із десять, поки він помалу добувся в темряві нагору, на верхню площадку сходів...
●- Томе,- сказав Дуглас,- пообіцяй мені одну річ, гаразд?
- Обіцяю. А що?
- Ти мій брат, і, може я часом буваю лихий до тебе, але ти завжди тримайся мене, гаразд?
- Ти хочеш сказати, мені можна бути коло тебе, коли ви з більшими хлопцями кудись ідете?
- Ну... звісно... навіть і тоді. Але я мав на думці, щоб ти взагалі нікуди не подівся, зрозумів? Гляди не вскоч під якусь машину, не впади десь зі скелі.
- Таке скажеш! Що я тобі - недоумок який, чи що?
- І тоді, як і станеться найгірше й ми обидва постаріємо, десь років у сорок чи сорок п'ять, ми зможемо придбати на Заході золоту копальню, сидіти собі там, палити люльки й відрощувати бороди. [421]
- Бороди! Ох ти ж!..
- От я й- кажу, завжди тримайся мене і пильнуй, щоб нічого з тобою не сталося.
- За мене будь певен,- відказав Том.
- Та я не так за тебе турбуюся,- мовив Дуглас.- Більше за те, як бог порядкує світом.
Том на хвильку замислився.
- Ну, не так уже й погано, Дуг,- сказав він зрештою.- Він робить усе, що може.
●Вона вийшла з ванної, мастячи йодом палець, що його глибоко, майже до кістки, полоснула ножем, відрізаючи собі скибку кокосового торта. Саме в цю мить східцями веранди піднявся листоноша, відчинив двері і зайшов. Двері грюкнули. Елміра Браун аж підскочила.
- Семе! - гукнула вона, махаючи пальцем у повітрі, щоб не так пекло.- Ніяк не звикну, що мій чоловік листоноша. Щоразу як ти заходиш у дім, лякаюся мало не до смерті!
Сем Браун стояв з напівпорожньою поштовою сумкою і збентежено чухав потилицю. Тоді озирнувся на двері, так наче погідний літній ранок нараз затопило туманом.
- Раненько ти сьогодні, Семе,- мовила його дружина.
- Я тільки на хвилину,- відказав він заклопотано.
- Ну, то розказуй, що там сталося.- Елміра підійшла і глянула йому в обличчя.
- Може, й нічого, а може, неабищо. Я оце щойно приніс пошту Кларі Гудвотер, що живе на нашій вулиці...
- Кларі Гудвотер? Он як!
- Та ти не розходься, послухай. То були книжки від фірми «Джонсон - Сміт» з Расіна, що в штаті Вісконсін. Одна з них називається... стривай, пригадаю...- Він наморщив чоло, потім воно розгладилось.- «Альбертус Маґнус», ось як. «Схвалені, перевірені, добротворні й природні єгипетські таємниці, або ж... - Він утупив очі в стелю й провадив, немовби читаючи звідти: - ...або ж біла й чорна магія в застосуванні до людей і тварин, що розкриває заборонені відомості та секрети стародавніх філософів»!
- Ти кажеш, це прислали Кларі Гудвотер?
- Поки дійшов до неї, я мав час перебігти очима перші [422] сторінки, нічого поганого в тому немає. «Приховані таємниці життя, розгадані славнозвісним ученим, філософом, хіміком, природознавцем, психологом, астрологом, алхіміком, металознавцем, магом і тлумачем таємниць чародійства і чаклунства, а також роз'яснення незбагненних поглядів у численних науках і мистецтвах - елементарних, складних, практичних і таке інше». Отак! Ій-богу, не голова в мене, а справжня скарбничка. Все до слова запам'ятав, дарма що нічого не второпав.
Елміра стояла й дивилася на свій намащений йодом палець так, наче ним тицьнув на неї хтось чужий.
- Клара Гудвотер... - пробурмотіла вона,
- А коли я віддав їй книжки, вона поглянула мені просто в очі та й каже: «Тепер я вже напевне стану неперевершеною чаклункою. Враз дістану диплом і почну практикувати. Заворожуватиму гуртом і поодинці, старих і молодих, великих і малих». А тоді ніби засміялася, встромила носа в ту книжку й пішла в дім.
Елміра уважно оглянула синець на руці, обережно поторкала язиком розхитаний зуб.
Грюкнули двері. Том Сполдінг, що саме стояв навколішки на лужку перед будинком Елміри Браун, підвів очі. Перед тим він никав довкола, спостерігаючи, як живуть по різних місцях мурахи, коли оце натрапив на особливо примітний мурашник - великий, з широченним отвором, де просто-таки кишіли вогненно-руді мурахи, хто чимдуж кудись біжачи, хто насилу тягнучи в свою підземну домівку шматочок мертвого коника чи малесеньку дрібку якоїсь бідолашної пташини. Аж раптом на веранду вискочила місіс Браун і стала, хитаючись, на краю сходів, неначе тільки-но виявила, що земна куля летить крізь усесвітній простір зі швидкістю шістдесят трильйонів миль на секунду. А за нею з'явився й містер Браун, який і сном-духом не відав про ті милі на секунду, а коли б і відав, йому однаково було б до того байдужісінько.
- Гей, Томе! - гукнула місіс Браун.- Мені потрібна моральна підтримка, ти будеш у мене за жертовне ягня. Ходімо!
І стрімголов подалася до хвіртки, чавлячи по дорозі мурахів, збиваючи головки з кульбаб і залишаючи на квітниках глибокі ямки від гострих підборів.
Том ще хвильку постояв навколішки, роздивляючись на кощаві лопатки та хребет місіс Браун, яка вже розгонисто [423] ступала вулицею. Ті кістки промовисто дали йому наздогад, що заноситься на якусь драматичну пригоду, і, хоч у Томовій свідомості такі речі ніколи не пов'язувалися з жінками,- щоправда, місіс Браун мала над верхньою губою темні вусики, які цілком могли належати й піратові,- наступної хвилини він і собі тюпав поруч неї.
- Ну й люті ж ви сьогодні, місіс Браун!
- Е, хлопче, ти ще не бачив мене люту!
- Стережіться! - гукнув Том.
Місіс Елміра Браун з розгону повалилася на залізну фігуру сплячого собаки, що прикрашала зелений моріжок.
- Місіс Браун!
- Ось бачиш! - Місіс Браун сіла на траві.- Це наслала на мене Клара Гудвотер! її чаклування!
- Чаклування?
- Та ти не зважай, хлопче. Ось і її ґанок. Іди вперед і відкидай з дороги всі невидимі перепони. Онде дзвоник, подзвони, але одразу ж відсмикни руку, а то тебе спалить струмом на попіл.
Том і не подумав торкнутися дзвоника.
- Кларо Гудвотер! - Місіс Браун сама тицьнула в кнопку дзвоника темним від йоду пальцем.
Десь віддалік, у сутінних прохолодних кімнатах великого старого будинку, дзенькнув і замовк сріблястий дзвоник.
Том прислухався. Десь ще далі почувся шурхіт, наче там пробігла миша. У далекій вітальні майнула тінь - мабуть, хитнуло вітром завісу.
- Добридень,- мовив спокійний голос.
І за сітчастими дверима нараз з'явилася місіс Гудвотер, свіжа, як м'ятна цукерка.
- А-а, це ти, Томе, і ви, Елміро... Чого це...
- Не квапте мене! Ми прийшли, бо дізналися, що ви збираєтеся стати справжньою чаклункою.
Місіс Гудвотер посміхнулася.
- Ваш чоловік не просто листоноша, а ще й охоронець закону. І сюди стромив свого носа!
- Він ніколи не заглядає в чужу пошту.
- Тільки по десять хвилин тягнеться від будинку до будинку і сміється, читаючи листівки, а то й наміряє чиїсь замовлені поштою черевики. [424]
- Нічого він не бачив, ви самі сказали йому про ті книжки.
- Я ж просто пожартувала. Сказала: «Тепер стану, чаклункою». Аж глядь - Сем як дремене, наче я блискавку в нього метнула. Б'юсь об заклад, що в того чоловіка жодної звивини в мозку!
- Ви й учора хвалилися своїм чаклунством, в іншому місці...
- А, це ви, мабуть, про Сандвіч-Клуб?..
- Куди мене зумисне не запросили.
- Та ви ж, добродійко, цього дня завжди навідуєте свою бабусю.
- Якби мене хтось кудись запросив, я б могла навідати бабусю й іншого дня.
- А в клубі тільки того й було, що я сиділа, їла бутерброд із шинкою та маринованим огірком і просто так промовила вголос: «Нарешті вже я отримаю диплом чаклунки. Стільки років учуся!» ,
- Оце мені й переказали по телефону!
- Ну чи не диво ці новітні винаходи! - мовила місіс Гудвотер.
- А що ви в нас голова жіночої спілки «Жимолость» мало не від Громадянської війни, то хочу запитати вас руба: усі ці роки ви здобували голоси на виборах з допомогою чаклування?
- А ви ще сумніваєтеся в цьому, добродійко?
- Завтра в нас чергові вибори, то я хотіла б знати: невже ви знову будете балотуватися і невже вам анітрохи не соромно?
- Так, буду, і ні, не соромно. А тепер послухайте мене, добродійко. Я замовила ті книжки для свого племінника Рауля. Йому всього десять років, і він у кожному капелюсі шукає кролика. Я сказала йому, що шукати кроликів у капелюхах - марна праця, так само як шукати розуму в головах декотрих людей, і я могла б їх назвати. Але він затявся на своєму, то оце я й купила йому в подарунок такі книжки.
- Хоч богом присягніться, однаково не повірю.
- А проте це щира правда. Ну, а сама я просто люблю побазікати про всякі такі речі. Наші дами аж заверещали, коли я розказала їм про свою відьомську силу. Шкода, що вас там не було.
- Я прийду завтра й стану проти вас із золотим хрестом і всіма силами добра, які тільки зможу зібрати,- [425] відрубала Елміра. - А поки що скажіть мені: яке ще чаклунське причандалля ви маєте в домі?
- Я купую всіляке чарівницьке зілля. Воно чудно пахне й дуже до вподоби Раулеві. Онде в торбинці духмяна рута, ото корінь копитника, а отам ебенова трава. Ще я маю чорну сірку, а ото, як мені сказали, товчені людські кістки.
- Людські кістки! - Елміра відсахнулася назад і боляче зачепила ногою Томову щиколотку. Том аж зойкнув.
- А отут - гіркий полин і листя папороті. Полин заворожує будь-яку рушницю, а від папороті людина стає здатна літати вві сні, як кажан,- так сказано в розділі десятому оцієї книжечки. Як на мене, то десятирічним хлопцям дуже корисно забивати собі голову такими речами. Та я бачу, ви так і не вірите, що Рауль існує насправді. Ну, то я дам вам його адресу, він живе у Спрінгфілді.
- Де ж пак,- сказала Елміра,- і того ж таки дня, як я йому напишу, ви сядете у спрінгфілдський автобус, доїдете до тамтешньої поштової контори, заберете мого листа й відпишете мені хлоп'ячою рукою. Знаю я вас!
- Місіс Браун, скажіть по щирості: ви хочете стати головою «Жимолості», правда ж? Ось уже десять років ви виставляєте свою кандидатуру. На кожних виборах. І щоразу здобуваєте один-єдиний голос «за». Свій власний. Та якби решта жінок хотіли вас обрати, вони б теж голосували за вас. А так я бачу, що ніхто, крім вас самої, і пальцем за вас не ворухне. Слухайте, то, може, мені самій висунути вас на завтрашніх виборах і проголосувати за вас першій? Що ви на це скажете?
- Тоді вже я напевне провалюся,- відказала Елміра.- Торік я перед самими виборами страшенно застудилася, так що й з дому вийти не могла, аби позмагатися з вами віч-на-віч. А позаторік під цю ж пору зламала ногу. Дивина, та й годі.- Вона злісно зиркнула крізь сітчасті двері на місіс Гудвотер.- Та це ще не все. Минулого місяця я шість разів порізала палець, десять разів забила коліно, двічі впала з заднього ґанку - чуєте, двічі! Крім того, я розбила шибку, впустила на підлогу чотири тарілки й вазу, за яку заплатила в Бікс-бі аж долар і сорок дев'ять центів! Отож від сьогодні я виставлятиму вам рахунок за кожну тарілку, яка розіб'ється у мене в домі чи коло нього! [426]
- Так я до Різдва зовсім зубожію,- сказала місіс Гудвотер. Потім відчинила сітчасті двері, швидко вийшла, і двері позад неї грюкнули.- Елміро Браун, скільки вам років?
- Та у вас же, мабуть, це записано в котрійсь із чорних книг. Тридцять п'ять!
- Подумати тільки - тридцять п'ять років...- Місіс Гудвотер підібгала губи й закліпала очима, щось підраховуючи.- Це ж приблизно дванадцять тисяч сімсот вісімдесят п'ять днів. Якщо взяти по три випадки на день, це буде дванадцять тисяч і так далі струсів, дванадцять тисяч галасів з нічого й дванадцять тисяч усіляких нещасть. Багате й змістовне у вас життя, Елміро Браун, Дозвольте вас привітати!
- Та хай вам абищо! - огризнулась Елміра.
- Не журіться, добродійко, ви все-таки не найнезграбніша жінка у Грінтауні, штат Іллінойс. Хоч ви й не можете сісти, щоб не зламати стільця. Не можете встати й не наступити на кота. Не можете пройти лужком і не впасти у криницю. Усе своє життя, Елміро Еліс Браун, ви котитеся вниз, то чом би не визнати цього відверто?
- Усі ті нещастя валяться на мене не через мою незграбність, а через вас. Досить вам опинитися ближче ніж за милю від мого будинку, як у мене чи то каструля з бобами із рук упаде, чи то мене струмом торохне.
- Добродійко, в такому малому містечку хочеш не хочеш, а за день не раз опинишся ближче ніж за милю то від того, то від того.
- То ви підтверджуєте, що в такі хвилини були десь поблизу?
- Я підтверджую, що я народилася тут, і це справді так, хоч тепер я дорого заплатила б, щоб народитися в Кеноші чи Зіоні. Слухайте, Елміро, пішли б ви до зубного лікаря, може б, він щось удіяв з вашим зміїним жалом.
- Ага! - вигукнула Елміра.- То он ви як!
- Ви самі мене до цього довели. Раніше я ніяким чаклунством не цікавилась, а ось тепер, мабуть, справді візьмуся до цього діла. Слухайте! Та вас же вже не видно! Поки ви отут стояли, я вас зачарувала. Ви зовсім зникли з очей.
- Не може бути!
- Щоправда,- визнала відьма,- я й досі ніколи не бачила вас, добродійка. [427]
Елміра швидко видобула з кишені дзеркальце.
- Та ось же я! - А коли придивилася ближче, їй аж дух забило. Вона підняла руку до голови, тоді обережно, мовби пробуючи струну арфи, висмикнула волосину й виставила її на огляд як важливий речовий доказ.- Дивіться! До цієї хвилини в мене зроду не було жодної волосинки сивої!
Відьма мило всміхнулася.
- Вкиньте її у глечик із стоячою водою, і до ранку вона стане дощовим черв'яком. Ой, Елміро, та погляньте ж ви на себе зрештою! Вже стільки років ви звинувачуєте інших у тому, що у вас за кожним кроком затинаються ноги і все падає з рук. Ви коли-небудь читали Шекспіра? У нього в п'єсах трапляються такі-от ремарки: «На сцені метушня і галас». То оце наче про вас писано, Елміро: метушня і галас! А тепер ідіть додому, поки я не обкидала вам голову ґулями і не накликала проти ночі вітрів у живіт. Киш! - І замахала руками в повітрі, неначе Елміра була хмарою комашні.- О боже, стільки мух цього літа! - сказала вона.
А потім зайшла в дім і взяла двері на засувку.
- Ну що ж, місіс Гудвотер, усьому є межа,- промовила Елміра, згорнувши руки на грудях.- Даю вам останню нагоду. Зніміть свою кандидатуру в «Жимолості», а ні - то виходьте завтра віч-на-віч проти мене, і я здолаю вас у чесному двобої. Я й Тома з собою приведу. Він безхитра, добра душа. Отож безхитрість і доброта візьмуть гору.
- Ви на мою безхитрість не дуже сподівайтеся, місіс Браун,- озвався хлопець.- Моя мама каже...
- Помовч, Томе, що добре те добре! Завтра ти будеш там поруч мене.
- Гаразд, мем,- сказав Том.
- Звісно, якщо я переживу наступну ніч,- додала Елміра.- Адже ця лиходійка наліпить з воску фігурок, що зображатимуть мене, й повстромляє їм просто в серце іржаві шпильки. І якщо завтра вранці ти побачиш у моєму ліжку тільки величезну геть зів'ялу фігу, Томе, то знатимеш, чиїх то рук діло. Отоді вже місіс Гудвотер головуватиме в «Жимолості» до ста дев'яноста п'яти років, згадаєш моє слово!
- Помиляєтесь, добродійко, озвалася з-за сітчастих дверей місіс Гудвотер.- Мені вже тепер триста п'ять. За давніх часів люди й імені мого боялися, казали «вона».- [428] І махнула рукою в бік вулиці.- Абра-кадабра-зімміті-зел! Як вам таке?
Елміра стрімголов збігла з ґанку.
- Завтра побачимо! - гукнула вона.
- До завтра, добродійко! - відказала місіс Гудвотер.
Том знизав плечима й подався за Елмірою, на ходу скидаючи з тротуару мурахів.
Перебігаючи чиюсь під'їзну доріжку, Елміра раптом голосно зойкнула.
- Місіс Браун! - гукнув Том.
Автомобіль, що саме виїжджав задом із гаража, проїхав просто по великому пальцю Елміриної правої ноги.
Серед ночі нога в місіс Елміри Браун так розболілася, що вона встала з ліжка, пішла до кухні, з'їла там шматок-холодної курятини, а тоді заходилася складати точний і повний список своїх кривд.
По-перше, всі її недуги за минулий рік. Три застуди, чотири розлади шлунка, один флюс, артрит, простріл (вона вважала його за подагру), тяжкий бронхіт з кашлем, початкова стадія астми, якісь плями на руках, запалення середнього вуха (від якого вона кілька днів ходила хитаючись, наче п'яна), а до того ще напади болю в попереку, головного болю й нудоти. Вартість ліків: дев'яносто вісім доларів сімдесят вісім центів.
По-друге, речі, зламані й розбиті в домі за той же таки останній рік: дві лампи, шість ваз, десять тарілок, одна супниця, дві віконні шиби, один стілець, одна диванна подушка, шість склянок, одна кришталева підвіска від люстри. Загальна вартість: дванадцять доларів десять центів.
По-третє, її сьогоднішні страждання. Пошкоджено палець на нозі, на який наїхала машина. Розладнався шлунок. Спини не зігнути, ноги страшенно болять. Очі ріже й пече як вогнем. Язик у роті наче брудна ганчірка. У вухах гуде і дзвенить. Скільки воно варте? Міркуючи про це, вона повернулася до спальні. За такі страждання - не менш як десять тисяч доларів.
- Тут без суду не обійдешся! - мовила вона півголосом.
- Га? - озвався, прокидаючись, її чоловік.
Вона лягла в ліжко.
- Я не збираюся помирати.
- Що-що? - перепитав він. [429]
- Я нізащо не помру,- відповіла Елміра, дивлячись у стелю.
- А я що завжди казав,- мовив її чоловік і знову захропів.
Другого дня Елміра встала раненько й подалася до бібліотеки, потім зайшла в аптеку, а тоді повернулася додому, і коли її чоловік Сем опівдні прийшов з порожньою поштовою сумкою підобідати, вона вже змішувала у великій склянці всяку всячину.
- Їжа в холодильнику,- сказала йому Елміра, розмішуючи якусь зеленкувату бурду.
- Боже милий, що воно таке? - запитав чоловік.- Скидається на молочний коктейль, що років сорок стояв на сонці. Онде вже начебто й пліснявою взявся.
- Чар проти чару.
- Ти збираєшся пити оце?
- Вип'ю перед тим, як піти до спілки «Жимолость» на великі звершення.
Семюел Браун понюхав суміш.
- Ось що я тобі пораджу. Ти спершу піднімися сходами туди, а тоді вже пий. Чого тут наколочено?
- Сніг з ангельських крил - ну, власне, це ментол,- щоб остудити пекельний вогонь, який вас пожирає. Так Написано в оцій книжці, я взяла її в бібліотеці. Сік із свіжого винограду, тільки-но з куща,- щоб мати супроти темних привидь ясні й чисті думки, це теж там сказано. А ще червоний ревінь, винний камінь, білий цукор, яєчний білок, джерельна вода, пуп'янки конюшини - в них добра сила землі... Та всього й не злічиш. Отут воно все, в оцьому списку,- добро супроти зла, біле супроти чорного. Тепер я неодмінно візьму гору!..
- Та певно, що візьмеш,- сказав чоловік.- Ось тільки чи вже дізнаєшся про це?
- Я проймуся ясними, добрими думками. І поведу з собою Тома, він буде мені за талісман.
Книга: Рей Бредбері Кульбабове вино Переклад Володимира Митрофанова
ЗМІСТ
На попередню
|
|
