Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Рей Бредбері Кульбабове вино Переклад Володимира Митрофанова
Літня льодовня.
Літня льодовня літнього дня! Вони радісно сміялись і повторювали ці слова, а тоді підступили ближче, щоб заглянути в ту величезну печеру, де серед аміачних випарів і кришталевих крапель спочивали п'ятдесяти, сто- й двохсотфунтові крижані бруси, що колись були льодовиками, айсбергами, давніми, але не забутими січневими снігами.
- Оце ж воно,- зітхнув Чарлі.- Чого ще треба?
Вони стояли на гарячому осонні, а їх знов і знов обвівало холодним подихом зими, і в ніздрі линув дух мокрого дерев'яного помосту, над яким завжди стелився райдужний туман від машинерії, що десь там нагорі виробляла холод.
Хлопці гризли бурульки, від яких дубіли пальці, так що вони мусили загортати крижинки в носовики й смоктати їх крізь матерію.
- Скрізь там лід, скрізь туман... - прошепотів Том.- [460] Снігова Королева... Пам'ятаєте ту казку? Тепер уже ніхто, звісно, не вірить у такі дурниці, у всяких там снігових королев. Та не дивуйтеся, якщо вона саме тут і заховалась, бо ніхто в неї більше не вірить.
Вони подивилися вгору й побачили, як здіймаються випари і пливуть довгими пасмами холодного диму.
- Ні,- сказав Чарлі.- Знаєте, хто тут живе? Тільки він один. Той, про кого лише згадаєш, як ураз мороз поза шкірою йде.- Він стишив голос мало не до шепоту.- Нелюд.
- Нелюд?
- Він тут уродився, виріс і тут-таки живе! Скрізь мороз. Томе, скрізь зима, Дуг! Звідки б йому ще приходити, щоб наганяти на нас дрижаки найжаркішими ночами серед літа? Та тут он і дух його, хіба ні? Ви ж самі добре чуєте. Нелюд... Нелюд...
У сутіні клубочились туманні випари. Раптом Том вереснув.
- Пусте, Дуг,- мовив Чарлі.- Просто я вкинув йому за комір шматочок бурульки, ото й усе.
●Годинник на вежі міської управи вибив сьому. Дзвін прокотився луною і завмер.
Невелике віддалене містечко в штаті Іллінойс, що відгородилося від світу річкою, лісом, лугом і озером, огортали теплі сутінки. Від тротуарів ще пашіло жаром. Одна по одній зачинялися крамниці, і на вулицях ставало дедалі темніше. Зате було аж два місяці - годинник над урочистою чорною будівлею управи, що дивився навсібіч своїми чотирма циферблатами, і справжній місяць, який піднімався в молочно-білому серпанку над темним небокраєм на сході.
В аптеці-закусочній під високою стелею шурхотіли лопаті вентиляторів. На оповитих сутінню пишних верандах будинків сиділи невидимі знадвору люди. Лише вряди-годи то там, то там жевріли рожеві вогники сигар. Час від часу рипіли й грюкали сітчасті двері. По червоних цеглинах бруківки біг Дуглас Сполдінг, за ним слідкували собаки й хлопчаки.
- Добривечір, міс Лавініє!
Хлопці погнали далі. Лавінія Неббс недбало помахала рукою їм навздогін і лишилася сидіти на веранді, самаедна, [461] з високою склянкою холодного лимонаду в білій руці. Час від часу вона підносила склянку до рота, відпивала ковток, а тоді знов сиділа й чекала.
- А ось і я, Лавініє!
Лавінія Неббс обернулась і побачила Франсіну - вся в білому, вона стояла біля сходів на веранду, серед пахощів циній і рожин.
Залишивши недопиту склянку з лимонадом на веранді, Лавінія замкнула надвірні двері й сказала:
- Гарний вечір, саме йти в кіно. Вони рушили вулицею.
- Дівчата, куди це ви? - гукнули міс Ферн і міс Ро-берта зі своєї веранди.
Через м'який океан сутіні Лавінія гукнула у відповідь:
- В кіно «Еліт», на нову картину Чарлі Чапліна!
- Ну, нас у таку темінь з дому не виманиш,- жалісно сказала міс Ферн.- Та ще тепер, коли той Нелюд знову душить жінок. Ми візьмемо рушницю й замкнемось у коморі.
- Ет, вигадки! - відрубала Лавінія і, почувши, як за сестрами грюкнули двері й клацнув замок, пішла собі далі крізь хвилі теплого вечірнього повітря, що здіймалися над розжареним за день тротуаром. Здавалося, ступаєш по твердій скорині свіжоспеченого хліба. Тепло линуло вгору по ногах, заповзало під плаття, скрадливо, але приємно огортало все тіло.
- Лавініє, то ти не віриш усім тим балачкам про Нелюда?
- Цим двом бабусям аби тільки язиками молоти.
- Але ж два місяці тому хтось таки вбив Хетті Макдолліс, ще через місяць - Роберту Феррі, а ось тепер і Елізабет Ремселл пропала хтозна-де...
- Хетті Макдолліс не мала клепки в голові. Закладаюся, що вона втекла з якимсь роз'їзним агентом.
- А інші? Кажуть, їх усіх знайшли задушених, із прикушеними язиками.
Вони зупинилися на краю яру, що переділяв містечко на дві половини. Позаду них були освітлені будинки й музика, попереду - провалля, вогкість, світляки і темрява.
- Може, не треба нам було йти сьогодні в кіно,- сказала Франсіна.- А що, як той Нелюд вистежить нас і вб'є? Боюся я цього яру. Ти тільки поглянь! [462]
Лавінія поглянула, і яр видався їй динамо-машиною, що й на мить не спиняється ні вдень, ні вночі; там весь час щось дзижчало, шелестіло, ворушилось - точилося якесь приховане життя тваринного й рослинного світу. Звідти несло духом теплиці, якимись незнаними випарами, розмитими прадавніми сланцями й сипучими пісками. І завжди те чорне динамо стугоніло без угаву, і в повітря злітали електричні іскри світляків.
- Не мені ж вертатися пізно ввечері цим бісовим яром, а тобі, Лавініє. Отими східцями й через місток. А може, десь там і чигатиме Нелюд.
- Дурниці! - відказала Лавінія Неббс.
- І ти, а не я, ітимеш сама стежкою і дослухатимешся до власної ходи. Всю дорогу, аж до дому, ітимеш сама... Лавініє, а тобі не страшно жити одній у тому твоєму будинку?
- Старі діви полюбляють самотину.- Лавінія показала на вузеньку стежку між чагарів, що вела вниз, у темряву.- Ходім отак навпростець.
- Я боюся!
- Таж іще зовсім рано. Нелюд вилазить тільки десь проти ночі.
Лавінія взяла подругу під руку й повела звивистою стежкою, все вниз і вниз, у теплу сутінь, сповнену сюрчання цвіркунів, кумкання жаб і ледь чутного дзижчання москітів. Вони ступали крізь висушені літом бур'яни, і колючки будяків упиналися в їхні голі ноги.
- Біжімо! - захекано мовила Франсіна.
- Ні!
Стежка звернула вбік - і вони побачили...
У співучій вечірній сутіні під покровом ще теплих від сонця дерев лежала Елізабет Ремселл! Здавалося, вона прилягла там на часинку потішитися лагідними зорями й легким вітерцем, і руки її були випростані з обох боків, мов весла якогось вутлого суденця.
Франсіна зойкнула.
- Не кричи! - Лавінія обіруч обхопила подругу, що хлипала й похлиналася слізьми.- Ну цить, цить!
Елізабет Ремселл лежала так, ніби її винесло туди припливом. В обличчя її світив місяць, очі були широко розплющені й закляклі, мов два камінці-голяки, з рота випинався прикушений язик.
- Вона мертва! - вигукнула Франсіна.- Ой, вона мертва, мертва! Мертва! [463]
Лавінія мовчки стояла серед тисячі чорних теплих тіней, а навколо голосно сюрчали цвіркуни й кумкали жаби.
- Треба повідомити поліцію,- озвалася вона нарешті.
- Тримай мене, Лавініє, тримай, мені холодно... Ой, ще ніколи в житті мені не було так холодно!..
Лавінія пригортала до себе Франсіну, а тим часом по хрусткій траві до них уже наближалися полісмени. Мигтіли кишенькові ліхтарики, перемовлялися голоси, а було вже десь близько половини на дев'яту,
- Холодно, наче в грудні. Мені б зараз светра,- провадила Франсіна, не розплющуючи очей і горнучись до Лавінії.
Полісмен сказав:
- Тепер, шановні дами, ви можете йти. А завтра попрошу вас до відділка, треба буде відповісти ще на деякі запитання.
Лавінія та Франсіна рушили геть від полісменів і від простирадла, яким було тепер накрито заклякле на траві тендітне тіло.
Лавінія чула, як лунко калатає в її грудях серце, її теж морозило, мов узимку, раз у раз наче снігом обсипало, а її тонкі пальці в місячному світлі стали ще біліші; і вона пригадувала потім, що цілу дорогу говорила сама, а Франсіна тільки плакала й тулилася до неї.
Ззаду долинув голос:
- Може, вас провести, дами?
- Ні, дійдемо самі,- відказала Лавінія не знати кому, і вони пішли далі. Йшли сторожким, зачаєним яром, сповненим таємничого шепоту й потріскування, і невеличкий острівець, де велося слідство, світили ліхтарики й лунали голоси людей, лишався все далі позаду.
- Я ще ніколи не бачила мерців,- сказала Франсіна.
Лавінія придивилася до свого годинника, так наче її рука простяглась у неосяжну далеч і він опинився за тисячу миль від очей.
- Усього пів на дев'яту. Зараз зайдемо по Гелен і ще встигнемо в кіно.
- В кіно?! - аж сахнулася Франсіна.
- Нам це якраз до речі. Треба забути про те страхіття. [464]
Не можна думати про нього. А якщо ми зараз вернемося додому, то тільки про те й думатимемо. Отож ходімо у кіно, ніби нічого й не сталося.
- Лавініє, та невже ти це серйозно?!
- У житті не казала нічого серйознішого. Нам треба посміятися, про все забути.
- Але ж там Елізабет... твоя подруга... і моя теж...
- Ми їй уже нічим не зарадимо, тож подбаймо про себе. Ходім.
Вони рушили потемки кам'янистою стежкою, що вела вгору протилежним схилом яру. І раптом попереду, заступаючи їм дорогу й не помічаючи їх, бо вся його увага була прикута до того місця внизу, де лежало мертве тіло, танцювали плями світла й перемовлялися полісмени, виник Дуглас Сполдінг.
Він стояв білий, мов привид, руки його звисали вздовж тулуба, а очі невідривно дивилися вниз, у яр.
- Ану, йди додому! - гукнула до нього Франсіна. Він не почув її.
- Гей ти! - закричала Франсіна.- Йди додому, забирайся звідси, чуєш?! Зараз же додому, додому, додому!
Дуглас шарпнув головою і втупився в них невидющим поглядом. Губи його заворушилися. Та вихопилося з них тільки якесь мугикання. Потім він мовчки повернувся й побіг геть. Мовчки побіг у теплу темряву до віддалених пагорбів.
Франсіна знову хлипнула, заплакала і, плачучи, пішла далі з Лавінією Неббс.
- Ось ви нарешті! А я вже думала, добродійки, ви зовсім не прийдете! - Гелен Грір стояла на східцях веранди й нетерпляче потупувала ногою.- Усього на годину спізнились, ото й тільки. Що сталося?
- Та ми... - почала була Франсіна. Лавінія міцно стиснула її руку.
- Там такий переполох... Хтось знайшов у яру Елізабет Ремселл.
- Мертву? Вона... мертва?
Лавінія кивнула головою. Гелен судомно хапнула ротом повітря й схопилася рукою за горло.
- Хто її знайшов?
Лавінія міцно стискала Франсінин зап'ясток. [465]
- Ми не знаємо.
Три подруги стояли в сутіні літнього вечора й дивились одна на одну.
- Мені захотілося піти в дім і позамикати всі двері,- перша порушила мовчанку Гелен.
Та зрештою вона тільки пішла надягти светр, бо хоч надворі було ще тепло, її теж раптом пройняв зимовий холод.
Поки вона ходила, Франсіна гарячково прошепотіла до Лавінії:
- Чому ти не сказала їй?
- Навіщо її засмучувати? - відказала Лавінія.- Дізнається завтра. Ще встигне.
Три подруги пішли вулицею під чорними деревами, повз будинки, де враз позачинялися всі двері. Як швидко поширилася новина - від яру, від будинку до будинку, від ґанку до ґанку, від телефону до телефону! Ідучи, вони відчували на собі погляди з-за спущених завіс, чули, як клацають засуви на дверях. Як дивно: був собі вечір, пахло ваніллю й маззю проти москітів, скрізь їли морозиво, дітлахи гралися надворі, гасали з паличками солодкого льоду в руках,- аж раптом усіх їх наче вітром змело й занесло між дерев'яні стіни, за позавішанї вікна, і тільки покинуті льодяники плавали в калюжках розталого лимонного й суничного сиропу. Таки дивно: люди позабивалися в задушні кімнати і там, за бронзовими шишками й кільцями на дверях, упрівали в тисняві. На безлюдних лужках валялися бейсбольні м'ячі та битки. На розжареному й розпареному за день тротуарі біліли недомальовані крейдою «класи». Здавалося, хвилину тому хтось оголосив, що зненацька вдарить лютий мороз.
- Ми просто розум стеряли, що ходимо поза домом такого вечора,- мовила Гелен.
- Одразу трьох Нелюд не вб'є,- заперечила Лавінія.- Гуртом ходити безпечно. До того ж іще не час. Він знов виходить на полювання не раніш як через місяць.
Раптом на їхні перелякані обличчя впала якась тінь. За деревом бовваніла темна постать. І так, наче хтось угатив кулаком по клавішах органа, всі три разом вереснули на різні голоси.
- А-а, попалися! - гарикнув грубий голос. І до них метнувся якийсь чоловік. Вискочив на світло й зареготав. [466]
А тоді прихилився спиною до дерева, тицьнув пальцем на подруг і зареготав ще дужче.- Гей! Ось він я, Нелюд! То був Френк Діллон.
- Френк Діллон!
- Френк!
- Френк!
- Ну, Френку,- сказала Лавінія,- якщо ви ще колись утнете таку дурницю, хай вас усього подірявлять кулями!
- Таке вигадали! - І Франсіна істерично заридала. Френк Діллон перестав усміхатись.
- Та ви мені пробачте...
- Ідіть геть! - сказала Лавінія.- Ви що, не чули про Елізабет Ремселл? її знайшли в яру мертву. А ви шастаєте тюночі й лякаєте жінок! Мовчіть, і слухати вас більше не хочемо!
- Стривайте, та я ж...
Дівчата подалися своєю дорогою. Він рушив був за ними.
- Ні, залишайтеся тут, містере Нелюд, і лякайте самого себе. Підіть погляньте на обличчя Елізабет Ремселл, побачите, який то сміх. На добраніч!
І Лавінія, підхопивши під руки подруг, пішла далі вулицею під деревами й зорями. Франсіна все ще притискала до обличчя хусточку.
- Та ну, Франсіно, він же просто пожартував,- сказала Гелен і обернулася до Лавінії.- Чому вона так плаче?
- Потім розкажемо, коли дійдемо до центру. Хай там що, а ми однаково ідем у кіно! І годі про це. Ану, наготуйте гроші, ми вже майже прийшли!
В аптеці-закусочній, мов у великому резервуарі, застоялося тепле повітря, і великі дерев'яні лопаті вентиляторів гнали на забруковану цеглою вулицю хвилі різних запахів - то арніки, то тоніку, то содової води.
- Мені на п'ять центів зелених м'ятних карамельок,- сказала Лавінія аптекареві.
Обличчя його було бліде й застигле, як і в усіх, кого вони бачили того вечора на малолюдних вулицях.
- Пожуємо в кіно,- додала вона, тимчасом як аптекар срібним совочком насипав у паперовий мішечок на вагах зелені карамельки. [467]
- Ви всі сьогодні дуже гарненькі, дівчата. А ви, міе Лавініє, коли заходили вдень випити шоколадного коктейлю, то така вже були неприступна краля, що тут один навіть став розпитувати про вас.
- Он як?
- Сидів отут, біля прилавка, а коли ви пішли, провів вас очима й питає: «Хто це така?» А я йому: «Та це ж Лавінія Неббс, найперша красуня в місті». «Справді красуня,- каже він.- А де вона живе?..» - І тут аптекар знітився й замовк.
- Та ви що! - вигукнула Франсіна.- Невже ви сказали йому адресу? Не може бути!
- Та я ж нічого такого не подумав. «На Парк-стріт,- кажу,- знаєте, біля яру». Отак просто вихопилось у розмові. А тепер, уже ввечері, як почув, що знайшли тіло, то враз схаменувся: ой, боже, що ж я наробив!- І він подав Лавінії мішечок з карамельками куди повніший, ніж належало.
- Який же ви дурень! - крикнула Франсіна, і на очі їй знову набігли сльози.
- Ви вже пробачте. Та, може, й нема чого боятися. Усі троє дивилися на Лавінію, дивилися, не відводячи
очей. А вона стояла й нічого не відчувала. Хіба що легенько задряпало в горлі. Тоді машинально простягла аптекареві гроші.
- Ні, грошей я з вас не візьму,- сказав той і, відвернувшись, став перебирати якісь папірці.
- Ну, а я зроблю ось що! - Гелен рішуче ступила до дверей.- Зараз гукну таксі, хай розвезе нас усіх по домівках. Я не маю бажання розшукувати твій труп, Лавініє. Від того типа добра не жди. Недарма ж він розпитував про тебе. Чи ти хочеш, щоб наступного разу в яру знайшли тебе?
- То був просто собі чоловік,- відказала Лавінія і, вже стоячи на ґанку, повільно обвела поглядом вулицю та навколишні будинки.
- Он і Френк Діллон просто чоловік, та, може, він і є Нелюд.
Тут вони помітили, що Франсіна з ними не вийшла, і, обернувшись, побачили її в дверях.
- Я наполягла, щоб аптекар розказав мені, який він був із себе, той один. Нібито нетутешній, у темному костюмі. Худий, з блідим обличчям. [468]
- Усі ми надміру збуджені,- мовила Лавінія.- І навіть якщо ви візьмете таксі, я нікуди не поїду. Якщо мені судилося стати наступною жертвою, то й нехай. У цьому житті так мало хвилюючих подій, а надто коли дівчині вже тридцять три, тож дайте мені хоч у такий спосіб потішитись. А загалом усе це дурниці, і ніяка я не красуня.
- Ой, та що ти, Лавініє, ти ж справді гарна, другої такої і в місті нема, особливо тепер, коли Елізабет... - Франсіна прикусила язика.- Просто ти не підпускаєш до себе чоловіків. А якби була не така сувора, то давно б уже вийшла заміж.
- Годі тобі словоблудити, Франсіно! Онде каса, я плачу сорок один цент і йду дивитися Чарлі Чапліна. А ви, коли хочете, їдьте собі в таксі. Я піду в кіно сама і додому сама дійду.
- Лавініє, та ти що! Хіба ж ми можемо покинути тебе на таке...
Вони ввійшли до кінотеатру.
Перший сеанс уже закінчився, була перерва, і людей у тьмяно освітленому залі лишилося зовсім мало. Подруги сіли в середньому ряду, відчуваючи дух начищеної старовинної бронзи, що прикрашала зал. Тоді побачили, як із-за потертої червоної оксамитової завіси вийшов адміністратор.
- Поліція попросила нас закінчити сьогодні раніше,- оголосив він,- щоб усі ви потрапили додому до півночі. Тому ми не показуватимемо кінохроніки, а одразу пустимо фільм. Сеанс закінчиться об одинадцятій. Усім радять іти просто додому. Не затримуйтесь на вулицях.
- Це стосується нас, Лавініє! - прошепотіла Франсіна.
Світло згасло. Замерехтів екран.
- Лавініє,- пошепки мовила Гелен.
- Що.
- Коли ми заходили в кіно, якийсь чоловік у темному костюмі перейшов вулицю. А оце щойно він з'явився у залі й тепер сидить у першому за нами ряду.
- Ой, Гелен!
- Просто позад нас!
Усі три по черзі озирнулися.
- Я йду до адміністратора! - Гелен підвелась і рушила проходом.- Зупиніть картину! Дайте світло! [469]
- Гелен, повернися! - гукнула Лавінія, і собі підводячись...
Вони поставили на столик порожні склянки від содової і, сміючись, злизали з-над губ рештки ванільного морозива.
- Бачте, яка дурниця вийшла! - сказала Лавінія.- Стільки галасу з нічого. Сором, та й годі.
- Атож, я винна,- тихо озвалася Гелен.
Годинник показував уже пів на дванадцяту. З кінотеатру подруги вийшли останні, коли там уже погасили світло і колихливий потік глядачів квапливо розтікався на всі боки, хто куди. Опинившись на вулиці, вони почали кепкувати з Гелен. Вона й сама намагалася підсміюватись із себе.
- Ой, Гелен, а як ти бігла проходом і репетувала: «Дайте світло!» Я думала, зараз умру! А той бідолашний чоловік!..
- Уявляєте собі - брат адміністратора, приїхав із Рейсіна!
- Та я ж вибачилась... - сказала Гелен, дивлячись на великі лопаті вентилятора під стелею, що все крутився, крутився, розмішуючи тепле вечірнє повітря й знов і знов сколихуючи хвилі запахів - ванілі, малини, м'яти, лізолу.
- Даремно ми сюди зайшли. Поліція ж застерігала...
- А, що там поліція! - засміялася Лавінія.- Я нічого не боюся. Той Нелюд уже, мабуть, десь за тисячі миль звідси. І повернеться не раніш як за місяць, а тоді поліція враз його зловить, будьте певні. А правда ж, гарний був фільм?
- Я вже зачиняю, добродійки.- І аптекар погасив світло в тихому обкладеному прохолодним білим кахлем приміщенні.
На вулицях була пустка - ні людей, ні машин, скрізь наче виметено. Тільки світилися вітрини невеликої крамниці, і в тому теплому світлі воскові манекени простягали рожеві воскові руки з голубувато-білими діамантовими перснями на пальцях чи виставляли напоказ оранжеві воскові ноги в гарних дорогих панчохах. Яскраві блакитні очі манекенів пильно стежили за подругами, а ті йшли собі схожою на пересохле річище вулицею, їхні [470] постаті невиразно відбивались у склі вітрин, наче водорості, ледь видимі у темній воді.
- А цікаво - якби ми зараз закричали, вони б щось удіяли?
- Хто?
- Оті, що у вітринах, манекени.
- Ой, Франсіно!
- Та я ж...
У вітринах було безліч чоловіків і жінок, а на вулиці тільки три жінки, і стукіт їхніх підборів по нагрітій за день бруківці, відлунюючи від фасадів крамниць, скидався на рушничну стрілянину.
Вони поминули червону неонову вивіску, що тьмяно блимала в темряві й зумкотіла, наче прибита комаха. А попереду тяглися довгі вулиці, білясті від спеки. З обох боків над трьома тендітними жіночими постатями височіли великі дерева, і вітер ворушив лише верхівки їх густих крон. Якби подивитися з вежі над міською управою, подруги видалися б під ними трьома далекими легкими пір'їнками.
- Спершу ми проведемо додому тебе, Франсіно,- сказала Лавінія.
- Ні, я сама проведу вас.
- Не кажи дурниць. До твого Електричного парку он який світ. Якщо підеш мене проводжати, потім муситимеш вертатися яром сама-одна. А там хай тільки-но якийсь листочок на тебе впаде, то ти враз духу пустишся.
- Я можу переночувати в тебе,- сказала Франсіна.- А найпривабніша з нас усе-таки ти!
Отак вони й ішли, мов три вичепурені манекени, посуваючись уперед морем зелених лужків і цементованих тротуарів, залитих місячним світлом, і Лавінія сторожко додивлялася до мелькання дерев обабіч себе, прислухалась до голосів подруг, що тихо перемовлялися й навіть пробували сміятись,- і навколишня ніч немовби поспішала й підганяла їх, і ось вони вже, здавалося, припустили бігом, хоч насправді йшли так само повільно, і все довкруг кудись мчало, забарвлюючись у колір гарячого снігу.
- Заспіваймо, чи що,- сказала Лавінія.
Вони заспівали «Світи, світи нам, місяцю осінній...».
Співали тихо, мелодійно, узявшись під руки й не озираючись назад. Під ногами в них помалу холов нагрітий тротуар, а вони усе йшли та йшли.
- Послухайте!- мовила Лавінія. [471]
Вони прислухалися до літньої ночі. Сюрчали цвіркуни, далеко на вежі годинник вибив чверть до півночі. - Слухайте!
Лавінія напружила слух. У темряві порипувала лава-гойдалка - то містер Терл мовчки сидів собі сам-один на веранді й курив останню перед сном сигару. Подруги побачили рожевий вогник, що помалу хилитався сюди-туди.
Та всі вогні один по одному гасли, гасли, аж поки згасли зовсім. І в невеликих будиночках, і у високих кам'яницях, і жовті ліхтарі, і зеленкуваті «блискавки», і свічки, і гасові лампи, і світильники на верандах. «Усе живе,- подумала Лавінія,- замкнулося на мідні, залізні, сталеві запори, усе сховалося, відгородилося, укрилося, заслонилося». Вона уявила собі, як люди, освітлені місяцем, лежать у своїх ліжках, загорнувшись в укривала. І дихають рівно й спокійно, бо їм нема чого там боятися, всім укупі. «А ми ось тут,- подумала Лавінія,- ступаємо по напеченому сонцем нічному тротуару. І над нами лише поодинокі вуличні ліхтарі, що відкидають униз непевні, наче п'яні, тіні».
- Ось ти й удома, Франсіно. На добраніч.
- Лавініє, Гелен, залишайтеся ночувати. Уже пізно, майже північ. Ви можете лягти у вітальні. Я зварю какао - ото буде втіха! - Франсіна тримала подруг за руки, не відпускаючи від себе.
- Ні, дякую,- відказала Лавінія. Тоді Франсіна заплакала.
- Ой, Франсіно, не заводься знову,- сказала Лавінія.
- Я не хочу, щоб ти вмерла! - хлипала Франсіна, і по щоках її текли сльози.- Ти така гарна, така мила, я хочу, щоб ти жила! Ну, зроби мені ласку, прошу тебе!
- Франсіно, я й не думала, що все це так на тебе вплинуло. Обіцяю, я подзвоню тобі, тільки-но прийду додому.
- Справді подзвониш?
- Авжеж, і скажу тобі, що я жива й цілісінька. А завтра ми вирушимо на весь день в Електричний парк. Я сама наготую бутербродів із шинкою. Ну як? Ось побачиш, я житиму ще сто років!
- То ти подзвониш?
- Я ж пообіцяла, хіба ні?
- Ну, на добраніч, на добраніч! [472]
Франсіна прожогом збігла східцями, прошмигнула в двері і в ту ж мить захряснула їх за собою й засунула засувом.
- А тепер,- обернулася Лавінія до Гелен,- я проведу додому тебе.
Годинник на вежі вибив північ, його бамкання линуло над пусткою - таким місто ще ніколи не було. Линуло й завмирало над безлюдними вулицями, над безлюдними подвір'ями й безлюдними лужками.
- ...дев'ять, десять, одинадцять, дванадцять,- лічила Лавінія, тримаючи під руку Гелен.
- Ти не почуваєш себе якось дивно? - спитала Гелен.
- Про що це ти?
- Ну, коли подумаєш, що ми з тобою отут, на вулиці, під деревами, а всі ті люди лежать собі в ліжках, за замкненими дверима, і ніщо їм не загрожує. Я певна, тільки ми вдвох і лишилися в цю ніч просто неба на тисячу миль навколо.
До них уже долинали таємничі звуки із задушної темної глибини недалекого яру.
За хвилину обидві вже стояли перед домом Гелен і дивились одна на одну довгим поглядом. Вітер віяв на них свіжим духом скошеної трави. Небо почало хмаритись, і світло місяця помалу мерхло.
- То що, марно просити тебе, щоб ти залишилася ночувати, Лавініє?
- Я піду додому.
- Іноді...
- Що «іноді»?
- Іноді мені здається, що є люди, які хочуть померти. Ти цілий вечір поводишся дуже дивно.
- Просто я не боюся,- відказала Лавінія.- І, мабуть, мені цікаво. До того ж я маю здоровий глузд. Судячи з усього, той Нелюд аж ніяк не може бути десь поблизу. Кругом поліція і все таке інше.
- Вся поліція давно вдома і хропе собі в подушку.
- Або, скажімо, отак я розважаюся, трохи ризиковано, але безпечно. Якби мені справді щось загрожувало, я б, звісно, залишилася в тебе, будь певна.
- А може, ти сама не усвідомлюєш, що десь у тобі ховається нехіть до життя?
- Ой, ви з Франсіною таке верзете, їй-богу! [473]
- Мене гризе сумління. Я отут уже питиму гаряче какао, а ти тільки спустишся в яр і йтимеш через отой місток.
- Випий чашку й за мене. На добраніч.
Лавінія Неббс простувала сама опівнічною вулицею серед глухої тиші. Довкола були будинки з темними вікнами, десь далеко гавкав собака. «За п'ять хвилин,- подумала вона,- і я буду вдома. За п'ять хвилин уже дзвонитиму тій дурненькій Франсіні. А потім...»
Раптом вона почула чоловічий голос.
Віддалік, між деревами, хтось співав:
- Де ж літня ніч, місяць і ти...
Лавінія наддала ходи.
Голос співав:
- В обіймах моїх... дівоча краса...
У тьмяному місячному світлі вулицею повільно й безтурботно йшов якийсь чоловік.
«Якщо припече,- подумала Лавінія,- побіжу й постукаю в чиїсь двері».
- Де ж літня ніч... - виспівував той перехожий, в чиїх руках уже видно було доброго дубця,- місяць і ти... Е, а це хто тут такий?.. Ну, міс Неббс, знайшли ви собі час гуляти!
- Полісмен Кеннеді!
Авжеж, то був не хто інший, як він.
- Проведу-но я вас додому.
- Дякую, я дійду сама.
- Та вам же на той бік яру...
«Так,- подумала Лавінія,- але з чоловіком я через яр не піду, хай він навіть і полісмен. Звідки мені знати, хто з них Нелюд?..»
- Не треба мене проводжати,- сказала вона.- Я швидко перейду.
- Тоді я почекаю тут,- сказав полісмен.- В разі чого гукніть. Тут добре все чути. Я вмить прибіжу.
- Дякую.
Лавінія пішла далі, а він лишився під ліхтарем, мугикаючи свою пісеньку. «Ну, ось воно»,- подумки мовила вона сама до себе.
Вона стояла на першому із ста тринадцяти східців, що вели вниз крутосхилом; далі вона мала пройти кроків [474] сімдесят через місток, а тоді піднятися вгору до Парк-стріт. І на всю цю дорогу був тільки один ліхтар. «Через три хвилини,- подумала Лавінія,- я встромлю ключа у свої двері. Нічого зі мною не станеться за сто вісімдесят секунд».
І рушила довгими темно-зеленими сходами в глибокий яр.
- Один, два, три, чотири, п'ять, шість, сім, вісім, дев'ять, десять... - лічила вона пошепки.
їй здавалося, ніби вона біжить, але вона не бігла.
- ...п'ятнадцять, шістнадцять, сімнадцять, вісімнадцять, дев'ятнадцять, двадцять... Це вже п'ята частина сходів! - захекано підбадьорила вона себе.
А яр був глибокий і чорний, чорний-чорний! І весь світ лишився позаду: люди, що спокійно спали в своїх ліжках, місто, замкнені двері, аптека, кінотеатр, вуличні ліхтарі,- все те було позаду. Тепер скрізь навколо неї існував і жив тільки яр, чорний і неосяжний.
Нічого ж не сталося, правда? І нікого тут нема... двадцять чотири, двадцять п'ять... Пригадуєш оту моторошну історію, якою всі лякали одне одного в дитинстві?.. Вона прислухалась, як її підбори стукотять по східцях. ...Історію про чорного незнайомця, що приходить у дім, коли ти вже у ліжку. Як він ступає на сходи, що ведуть нагору, до твоєї кімнати. Ось він на першому східці, на другому... на третьому, четвертому, п'ятому!.. Ой, як усі завжди сміялись і верещали, слухаючи цю історію! І ось уже той жахливий чорний незнайомець на дванадцятому, останньому, східці, а ось він відчиняє двері кімнати і вже стоїть біля твого ліжка. А-а, попалася!..
Вона закричала. Такого крику вона зроду ще не чула. І сама ніколи не кричала так пронизливо. Вона спинилась, аж заклякла на місці й учепилася в дерев'яне поруччя сходів. Серце немов вибухало у неї в грудях. І те нажахане бухання лунало на весь світ.
«Онде, онде! - беззвучно вигукувала вона сама до себе.- Отам унизу, під ліхтарем! Якийсь чоловік!.. Ні, вже немає! Але він був, чигав мене!» Лавінія прислухалась. Усе тихо.
На містку- ані душі.
«Нічого там немає,- подумала вона.- Анічогісінько. От дурепа! І треба ж було пригадати ту історію! Яка глупота! Що ж тепер робити?..» [475] Серце її вже не бухало так шалено. «Може, покликати полісмена? Чи почув він, як я закричала?»
Вона знову прислухалась. Ніде нічого.
«Треба йти далі. Все це через оту безглузду історію».
Вона рушила далі й знов почала лічити східці:
Книга: Рей Бредбері Кульбабове вино Переклад Володимира Митрофанова
ЗМІСТ
На попередню
|
|
