Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Любко Дереш. ПОКЛОНІННЯ ЯЩІРЦІ.
Хіппі, та й ми з Дзвінкою, були переконані, що по кулі вичислити нас буде простіше, ніж два пальці обісцяти. Коли вияснять, що стріляли не з табельної зброї якогось міліціонера, почнуть перевіряти цивільних. Мама, за його словами, знала про пєстік, і вона довго не приходила б до тями, якби мєнти прийшли до них на хату і сказали, що куля, вочевидь, належить пістолету системи Макарова.
- А може, коли він нап’ється на випускному, - заговорила Дзвінка, - скажімо, я заманю його до річки, десь на глибоке місце. Він би міг спіткнутися...
- Не без нашої помочі, звичайно.
- Звичайно... Спіткнувся, впав лицем на камінь... а може вдарився головою об шось. Нахлебтався води... ну і... сталося неминуче. Цікаво, чи судмедексперти вміють відрізняти, вдаряються жертви головами об камінь, чи то камені б’ють жертв по голові...
- Струс мозку... П’яний... Ми змогли б налити в нього ше водяри. П’яні... п’яних часто виловлюють мертвими з річок чи озер.
- Ненадійно.
- Небезпечно.
- Ненадійно, небезпечно і малоефективно. Все рівно, шо кидатись під колеса авто в центрі.
Автомобілі в центрі, та й узагалі в Мідних Буках, проїжджали рідше, ніж на вулицях збирався натовп.
- Гаразд, - сказав я. - Уявімо собі, шо ми вже замочили його. Конкретно, так шо пряма дорога в морг. І нехай інших слідів, окрім тих, що на тілі, ми не залишили.
Де подінемо тіло?
- Можна затягнути високо в гори, щоб його з’їли вовки.
- Хіппі, такого не буває, - резонно заперечила Дзвінка. - Найвірніший спосіб - це закопати. У безлюдному місці.
- Може, на цвинтарі? Ніхто би не звернув уваги на свіжу могилу, крім як трунаря.
І мєнти би там не шукали, а це вже щось та й значить.
- Та, колєґи. Якщо ми вже вирішили замочити його, треба приготуватися до зустрічі з органами, - я побачив, як зблід Хіппі.
- А спалити? Міську, можливе таке? Спалити, га?
- Майже неможливо. Треба, щоб у Мідних Буках був якийсь крематорій. Або якась теплостанція на вугіллі, шоби мали куда тіло запхати. Сране тіло, де його подіти?!
- Слухайте, а може... Може, закатрупити його, розрізати, ну, розчленувати на кавалки, спакувати в наплечники і поїхати електричкою десь дуже далеко? А там викинути на якомусь смітнику?
- Слухай, ти ЗМОГЛА БИ таке зробити? Розпиляти його і всі такі діла? До біса, ми не якісь там садисти, ми...
- Ми просто хочемо замочити одного мерзотника, який вже всіх задовбав. Я права?
Ми невинні, як ягнята.
- Я просто кажу, що нам після того треба ще буде жити. ЖИТИ З ТИМ. Я не хочу збожеволіти від спогадів того, як я відпилюю Фєдіну голову кухонною пилкою до костей.
- А можна його просто-напросто прирізати, наприклад, розбитою пляшкою. Зробити все в рукавичках. Шоби все скидалося на п’яну бійку. А нас навіть не буде до чого прив’язати...
- Хріна з два ми його приріжемо. Він же здоровий, як бугай!
- О, Михаську! А пам’ятаєш про болото, ну, яке я тобі показувала? Тоді.
Я кивнув головою. Якщо йти по дорозі, якою ми з Дзвінкою мандрували, то десь на п’ятнадцятій хвилині убік збігає стежина. Веде вона углиб лісу. А там розгалужується. Одна дорога веде до велетенського мурашника, а інша - у величезне багновище. Воно також огороджене і ззовні нагадує милу оку галявинку зі сочистою травицею. Однак під тонкою кіркою прошитого травою ґрунту - підступна каламуть болота. Повідають, колись там утопилася ціла корова. Люди туди не лазять, бо знають, чим це загрожує. А тин довкола багна - для туристів і худоби.
- Ти, Хіппі, знаєш, пра’? Так ось: припустімо, ми його замочили. У випускну ніч беремо його, і лопату, і ще шось важке, і кидаємо тіло в болото. Рискалями перед тим трішки розпушимо то місце. Щоби добре пішов. Ну, і його засосе. Чи засмокче.
І все, квітка... Ніхто в життю не здогадається шукати його в тій баюрі. Шо скажете?
Ми з Хіппі обмінялися поглядами. Ідея досить таки непогана. Бо якщо все зайде справді далеко, і почнуться серйозні пошуки тіла, то жоден акваланґіст туди не полізе. Принаймні ми на те уповали.
- А його точно затягне? Ну, не буде такого, шо ми з Міськом кинемо його на середину болота з рельсою на шиї, а він там залишиться лежати?
- Затягне полюбе... Була злива. Воно розкисло. Там, певне, вода навіть через траву проступає.
- Послухайте, - перебив їх я, бо саме в голову сяйнула непогана думка. Звісно, за умови, що у такому ділі бувають хороші думки. - Ми зачекаємо, коли Фєдя вже буде достатньо бухим... Котрийсь із нас заманює його в ліс. Там б’ємо важким чимось по голові. Він падає без свідомості й опритомнює аж на дні болота. З отим важким чимось на шиї. Ну, як вам?
- А якщо вдаримо недостатньо сильно... Або занадто сильно? І замочимо завчасу?
- А нам хіба є різниця? Однаково він уже мертвий.
- Нє-а, Михасю. Заманюємо за місто. САМОГО. То дуже важливо...
- О, чуєте, а може відразу заманимо його в болото?
- Хіппі, Фєдя, тим більше будучи бухим, не побіжить ТАК далеко. Він махне рукою.
Запала тиша. Кожен розмірковував над власним варіантом, вдосконалюючи всілякі щеґули. Наші тіні згорнулися маленькими чорними котиками біля наших ніг, з довгими пухнастими хвостиками, що тягнулися вздовж тіл. Тіло. Ми вже маємо куди його подіти. Я був упевнений, що це спрацює.
Знову заговорила Дзвінка. Повільно, підбираючи точні слова, перевіряючи, напевне, у голові, чи не суперечать її твердження одне одному.
- Хтось заманює бухого Фєдю до лісу. Де нікого немає. Там вискакує решта, один із пістолетом, інший з ізолєнтою. Поки перший тримає його на прицілі, решта змотує його руки, заліплює рота. Тоді відконвойовуємо його до болота. Заліплюємо носа і змотуємо ноги. Ви двоє кидаєте його на середину полянки, тонкий шар землі під вагою тіла тріскає, і Фєдя йде на дно без усіляких зайвих тягарів.
- Але мерці переважно спливають...
- Ну добре, почіпимо йому на груди кавалок арматури, о’кей? Він лежить собі на дні, а до нас ніхто не домахується.
Мені стало направду лячно. Думаю, Гладкому Хіппі, та й Дзвінці, теж. Від власних слів. Мабуть, саме тоді ми ДІЙСНО усвідомили, ЩО заміряємося зробити. Але, холєра, мене вже так трафило все те лайно, яке я відчував на собі, відколи запізнав Фєдю, що єдиною реакцією у відповідь на страх стало бажання якнайшвидше то зробити. Просто щоби відчути, як це - замочити свого найлютішого ворога...
Замочити і вийти сухим, і забути, що таке гівно, як Фєдя, колись топтало Божу землю галицьку.
- Ну, блін... - тихо видавив із себе Гладкий Хіппі. - Ми… Фєдя… Ми зробимо то. І воно залишиться тільки в нашому колі - між нами і Фєдьою.
Чи отак просто стати вбивцею? Не знаю, чи так уже й просто.
Але ми ставали, отак. Ми вчилися, як ними стати.
І слід сказати, ми були ретельними, старанними учнями. Фєдя змусив нас.
5.
Ми розійшлися по домівках, бо у кожного ще була якась робота. Коли я вертався на дачу, постійно озирався через плече, чи не видно де Фєді.
Захотілося з’їсти чогось такого, на зразок омлєтте ду фромаж із перепелиних яєць під соусом із слимачиних ніжок.
Кілька хвилин перевертав уміст холодильника і вирішив насмажити бульби на шкварках.
6.
По ситному обіді полежав трохи на канапі. Раптом зіскочив на ноги і підійшов до дзеркала.
Чорне волосся, яке я зачісував виключно розчепіреними пальцями правиці. Від цього воно, хоч і було у загальній масі спрямоване назад, буяло смоляними пасмами, що нагадували пера крука у якогось шамана племені сіу. Це мені імпонувало: у Львові такого андеґраунду не бачити мені сто років.
Хворобливо бліде обличчя. Шкіра матінки, подумав я. Виразні вилиці. Рухливий рот і губи, завше такі, ніби я вже три дні, як утопився. Синювато-фіолетові. Це, кажуть, від батька.
Посмішка й очі. Холєра, очі - невідомо чиї, а вишкір на губах точнісінько, як у тата. Очі кольору товченого льоду з кришталем. Ледь підсинені.
У кожного з нас блакитні очі, подумалося раптом. У Гладкого Хіппі - шалений кобальт, нічим не стримувана переможна синь, берлінська лазур зими 1941-го. Вони магічним чином могли палати, його очі...
Дзвінка? М’який, глибокий відтінок. Як небо під час бабиного літа в погожім листопаді. Добрий колір.
Я ще раз глянув на свої. Товчений лід із дрібкою мідного купоросу. Занадто малою, щоб надати їм того сексуального відтінку, що властивий Дзвінці. Холодні очі та холодний рот в усмішці. Підозрілий вишкір, радше скидається на защемлення нерва, фізіологічну ваду, пошкодження щипцями під час пологів, аніж на вияв дружніх емоцій. Звичайно, Місько Крвавіч уміє широко посміхатися на всі тридцять два, весело махаючи рукою друзякам - цього в нього не забереш.
Інша, альтернативна першій, була лиш вигином кутиків губ.
З такою посмішкою й очима чомусь дуже легко вірять, що зранку ти затовк своїх старих роздвоєним кінцем молотка.
Що ти, коли краля-однокласниця не захотіла з тобою зустрічатись, облив ту на великій перерві бензином і спалив живцем прямо під вікнами учительської. І при цьому ти, можливо, гриз яблуко, і взагалі - непогано провів час. Зняв, так би мовити, зайве напруження. І що кусень яблука точно не ставав поперек горла, коли дівчина катулялася по землі, намагаючись збити вогонь, молячи тебе, обіцяючи дати тобі ВСЕ, ВСЕ, ВСЕ тільки погаси вогонь бо вона ГОРИТЬ, вона ЗГОРАЄ...
І тому Дзвінка звернулася до тебе, просячи допомогти вчинити вбивство. Бо у тебе, Михайле, це завжди було. Як сталева голка від крапельниці десь у мозку чи як шматок чарівного люстерка в серці. Особливо холодний шматок. І, якщо ти вирішиш похвалитися перед сербом-татком, що вбив одного смердючого покидька, який обмацав твою дівчину, холєра, він повірить тобі! Відразу ж! І, можливо, скуйовдить однією рукою твоє буйне волосся, а другою поплескає по плечі. Можливо, навіть пригостить пивом і скаже: “Який ти вже в мене самостійний, Михайле! Так тримати, синку!” З такими очима й посмішкою завжди вірять у подібні речі.
Чому мені по спині подер мороз? Тому що ти знав, що воно є в тобі. І ти знав, що єдиний з вас трьох здатен зробити ЦЕ у найжорстокіший спосіб. І після цього спати без нічних жахіть.
7.
Пробач нам, Боже.
Це буде божевільна жертва Ящірці. Шалене поклоніння Їй...
Розділ 7.
1.
“Кохані Віруню, Юрцю, Дзвінцю та Квітуню, Вітаю Вас усіх сердешно із Зеленими святами. Як ваше родинне здоровлячко? Чи завершила вже Квітуня студії в Кийові? Чи завершила Дзвінця черговий рік на перфект?
У нас все досить добре. Христя сподівається внука (альбо внучку, на що дуже уповає). Мовить, що внуку назве Роксолянкою, а внука Богданчиком, хоч Анаміка дуже протестує і має власну опінію щодо імені своєї дитини. Ричард почуває ся зле, і доктори кажуть, жи мус робити операцію. А він на то ніяк ані не відреаґував, бо й надалі палить по пачці сиґаретів на день, і сорок годин на тиждень нерухомо сидить перед компутером.
Нам усе ще прикро, жи до влади прийшов не Чорновіл, а той східняк. Сливі, Чорновіл обіцяв автономію для Галичини. Як ваші реформи? Чи падає купон далі (тричі стукаю по дереву)?
Надсилаю вам наші світлини. Під нумерком 1 то Христя, Стефко, Рональд та їх песик Скиппі. Під нумерком 2 Ричард, я та наші сусіди Лищенки на пікніку у Саус-Блюр Парку.
Найщиріші цьомчики та привітаннячка, Ольця, Ричард, Христя та Майкл P.S. Омаль не забулам! Надсилаю моїй Дзвінці тасьми для філмопружектора, фільм одійозного містера Стовна про гурт “The Doors” (бо пам’ятаю, маленька, як мі писалась), а також поціновуваного тутай Аляна Паркера фільм “Pink Floyd. The Wall”.
Конфіденційно: Дзвінцю! Остання тасьма - для того твого батяра, шо має татка-серба.
Цьом-цьом, твоя тета Ольця.”.
2.
Вищезгаданий філмопружектор належав Дзвінчиному таткові, але той люб’язно дозволив недовго ним покористуватися. Пан Юрцьо був великим любителем фільмувати геть усе, що потрапляло в об’єктив його аматорської кінокамери. Він накручував вінчання, першотравневі демонстрації, дні народження, хрещення, посвяти в піонери, відкриття фігури святої Анни, перші дзвінки обидвох донечок тощо.
Навіть блюз-сейшн “Покет-Гаузу” не уникнув бензиново-фіолетового погляду його камери. (Правда, він досі шкодує, що не залишився назовні: там ТАКЕ побоїще діялось, що просто ого-го!).
Якось, пригадую, запросили мене до Олельків на гербату з м’ясивом на рушті, чи то пак із шашликами. Ми саме збиралися тихцем втекти із Дзвінкою від того гамору, диму та їдчих шпильок Квітки десь за хату. Але того дня Дзвінчин тато був у настільки піднесеному настрої, що під кінець святкування впав у справжній кіноаматорський екстаз: змусив цілу сім’ю переглянути весь кіноархів, супроводжуючи німу картинку захопленими пояснювальними репліками, що стосувались найдурнішої дрібниці (чи навпаки - найдрібнішої дурниці), починаючи тим, яка того ранку була погода, закінчуючи детальним переліком, хто з ким був тоді у сварці й чому не посміхався в об’єктив.
Я, звісно ж, завив від задоволення, коли Дзвінка розповіла про плівку. Я ніс важкенний проєктор, Дзвінка - плівки й сумку митих яблук-папирівок. Хіппі побіг додому за простирадлом на екран.
3.
Він уже чекав на нас, нахабно розвалившись у лежаку, закутаний у біле простирадло - не то як примара, не то як Ґай Юлій, не то як потенційний клієнт психлікарні.
- Чуваки, ви Фєді не бачили?
Я стривожено сіпнувся.
- А шо таке?
- Та, вспів замітити його. Він, Сєрий косий і ше Ігорич. Сидять у затінку на бордюрі, навпроти хімчистки... Жруть сємочки і втикають на дівчат. Я б, напевне, закричав, якби він подивився на мене таким поглядом. Ніби тебе соплями обмащують.
Серйозно.
Ми засміялися, надто нервозно як на щирий сміх. Відчув плечем, як внутрішньо напружилася при згадці про ту падлюку Дзвінка. Хіппі зрозумів, що не варто було бовкати про дівчат, і сказав: - Ідемо на кіно, чуваки.
На горищі, де мав би відбутися сеанс, стояла задуха, але витримати можна було.
Там, у темряві, десь була розетка. Поки Хіппі світив мені запалками, я млів від передчуття, що котрийсь непогаслий сірник упаде на діл і за півхвилини перетворить нас на печеню з яблуками. Поки Хіппі під Дзвінчиним керівництвом витягував колонки, я пропихав повз коліщатка вузеньку стрічку з кольоровими кадрами. Якщо її згорнути у кільце, плівка скидатиметься на браслет на нозі Крішни.
Було щось магічне в тому, що ми замірялися переглянути такі славетні фільми на широкому екрані. Віяло ностальгією і дитинством, коли тато водив мене щонеділі на мультики в кінотеатр “Левеня”. “The Doors” i “Pink Floyd” - і це в той час, як иньчі пруться в не надто чистий льокаль вже вкотре помилуватися на “Зіту і Ґіту” чи “Хон Гіль Дона”.
Спершу ми поціновували харизму пана Стовна. І хоч фільмик був так собі, ми вищали від задоволення, від ревіння Джима Моррісона і Лу Ріда, від того, що колонки аж гойдалися від заборонених децибелів - але для того їх і створили, правда ж?
Після прем’єри Хіппі заспішив додому. Його мама пообіцяла відродити призабуті традиції племені навахо і здерти із сина шкіру тонкими смужками, якщо сьогодні той не прополе буряки.
Фільм “Стіна” гримнув мене по голові ще сильніше. Ми сиділи на дертому матраці на розпеченому стриху, і Дзвінка тулилась до мене, незважаючи на спеку. Коли у фільмі здох щурисько (“мишка”, як ніжно згадувала вона), Дзвінка не витримала і розплакалася, тихо схлипуючи десь на моєму плечі.
У Мідних Буках стін було забагато. Поміж дітей. Поміж дорослих. Між поколіннями, між батьками і дітьми, між учителями й учнями. Чи зуміли б ми троє зруйнувати стіни бодай всередині нашого гурту?
Я знаю: ми злі діти, раз надумали вбити когось. Зате ми не споруджуємо стін усередині. Ми залишаємо їх назовні.
4.
шукаємо двері виколюємо очі блукаємо сліпі відчуваючи шкірою присутність ящірки прийдімо поклонімося ящірці злизуймо кров життєдайну з її Ран з Рани ран терпку холодну кров із присмаком заліза.
THE DOOR.
Звуки Вогню свистки брязкальця кастаньєти.
я Король-Ящірка я можу зробити все на світі я можу затримати Землю на її шляху я прогнав блакитні авта геть.
сім років мешкав я в просторих залах вигнання в сумнівні ігри граючи із острів’янками.
тепер я повернувся у землю мудрих сильних справедливих.
брати й сестри блідого лісу о Діти Ночі хто з-поміж вас піде на полювання?
- Крики схвалення - приходить Ніч із пурпуровим леґіоном ідіть назад у свої шатра й свої сни завтра вступаємо у місто мого народження я хочу підготуватись Музика Затемнення Кінець.
хто вибирає: ти чи ящірка?
з’ясуй це на дозвіллі...
Розділ 8.
1.
Синій колір.
Пройшли чотири дні, достатньо гарячі, щоби зрозуміти: тиждень завершиться небувалою грозою.
Бурю передчували всі, але ніхто не надавав цьому значення, оскільки неспокій притуплювався очікуванням свята. Старшокласники скуповували єврейську горілку “Стопка”, від якої, як уже згадувалося, блювотиння набирає приємного динного запаху, пиво, яскраві турецькі лікери найнесподіваніших кольорів, дешевий самопальний коньяк, поповнюючи власну нехитру бакалію десь у шафі, подалі від батьківського ока.
У центрі, там, де в будень продають молоко й сир, розпочали спорудження подіюму.
Для себе я зробив цілком вірний висновок - місто оживає тричі на рік: на випускний, День Незалежности та Паску. Усі решта дні містечко скидається на Мачу-Пікчу.
Хіппі підластився до мами й вивідав сценарій випускного вечора, так що ми могли розробити детальний план.
Отож уся дефіляда мала вовтузитися від костелу до фіґури святої Анни, де покладуть частину квітів на честь жертв НКВС (весело, правда? Але Український Випускник має навіть у хвилину найбільшої радости пам’ятати, що наші предки помирали у страшних муках. За нас із вами), решта квітів - для Батька Нашого Тараса Григоровича. Затим назад до школи, де вже пріє нарізана полядвиця, течуть холодці, а зелені мухи апетитно повзають по мисках з вінеґретом. Директор ще пробує когось напоумити (“Не пити, не курити, поважати старших, допомагати слабшим, думати правильно, трахатись обережно” і т.д.). А поки випускники розливають під столами прикуплені запаси, решта молоді розважається на концерті від Левка Дурка. Під вечір - ґрандіозна дзіскацєка для всіх, аж до самісінького рання, доки оббльовані, оббухані випускники не підуть зустрічати сонечко. Одним словом, буде гамірно й весело, і невеличке вбивство зауважити ніхто не повинен.
2.
Наш тріумвірат не витрачав часу надаремно. Протягом чотирьох днів перед гуляннями ми уважно вивчали ареал проживання та живлення такої незвичної й аґресивної інфузорії, як Фєдя. На саморобну карту нанесли маршрути пересування, точки живлення та місця тусівок.
Найчастіше піддослідна тварюка відвідувала: а) бляшаний фурґон, де за двісті купонів можна подивитися “Еммануель”, “Зловєщіє мєртвєци” чи “Поліцейську академію-2”; б) високий бордюр навпроти хімчистки “Дністер”, що за два кроки від центру. З бордюра класно видно таке: — дівчат, які йдуть у музичну школу, що по вул. Лисенка, 3; — малих дітлахів, які купують у кіоску біля хімчистки сиґарети татам чи собі.
Вилучити в них курево простіше, ніж запісяти штани.
— власне кіоск, де продавала сестра Фєдіного знайомого. До неї можна позамаланюватись або разом пити пиво на халяву.
в) клюб, де по вихідних бувають гульки.
г) бордюр у парку, де Фєдя з компанією має звичку бухати.
- Ну шо, стратєґ? - спитав у мене Хіппі. - Шо ти на це скажеш?
- На випускний вони за звичкою підуть у парк. Заливати. У парку безлюдно.
- Дивися, - перебила Дзвінка. - Ми взнаємо, де конкретно він сидить. Тоді я проходжу повз нього, вихиляючи стегнами. Він іде за мною, я біжу за місто, до вас. Розумієте?
- А якщо він буде таким п’яним, шо не захоче бігти за тобою?
- Ми почнемо операцію ще завидна. Вони, можливо, вип’ють лиш по пляшці пива. Але ше не налижуться, як свині.
- Ну добре, Дзвінко, а раптом за ним піде й Сєрий? Ми ж не будемо обидвох мочити?
І не скажемо йому: “Звиняй, старий, сьогодні не твій день?” - Та, або, наприклад, вони нап’ються і ВСІ підуть за тобою? І доженуть? - Хіппі обережно скосив очі, перевіряючи мою реакцію.
- Я заризикую. Скажу, врешті-решт, що мені треба поговорити тільки з Федьком. І він клюне, це я даю ґарантію.
Раптом я нагадав собі одну цікаву річ.
- А знаєте стару буду за містом? Ту дерев’яну, шо ледве тримається?
Гладкий Хіппі наморщив чоло.
- Така, яку роблять на будові для інструментів, тільки що не обшита руберойдом?
Знаю... Її мали двоє старих. Пасли корови, а там, в разі потреби, перечікували бурю.
- О’кей, тоді слухайте. Ти, - я глянув на Дзвінку, - втікаєш від Фєді. Чи йдеш із ним попід ручку. В ту халабуду. А там вже сидимо ми, з лопатами, ізолєнтою і пістолєтом системи Макарова. Ти забігаєш, він слідом за тобою. Ми зачиняємо двері, стукаємо по голові дошкою і змотуємо руки й рота. Шоби не розкричався.
Всяке ж може бути... Ну, і... І всьо.
- Точно. Але нам бажано засвітитися на святі. Щоби нас побачили. Правда, Михасю?
Все-таки мені було тривожно. СИЛЬНО тривожно. Те саме читалося на обличчях моїх компаньйонів. Однак ми не відступимо.
3.
Ми готувалися. Ретельно, немов до випускного екзамену з історії. Проробляли різні можливі повороти ситуації. Я зауважив: чим більшої уваги приділяємо дрібничкам, тим примарнішою стає мета, до якої ми так уперто прямували. Я був вдячний Богу (хе-хе!), що таке можливе, і ми не зациклились.
Ми готувалися. Що ти будеш робити, якщо Фєдя побіжить за тобою і дожене? Скажу, що хтіла серйозно побалакати, “ти-знаєш-стосовно-чого”.
Ну а що зробиш ти, якщо тебе злапають інші васі саме в той час, коли вона власне наближатиметься до стаєнки разом із Фєдьою? Буду кричати, як дурний.
А от що МИ робитимемо, якщо Дзвінка забігає в халабуду, а там нікого немає? А Фєдя по п’ятках? Ми сховаємо пістолет десь там, під лахами. Просто так - про всяк випадок. А там уже хай болотяники розбираються, мертвого їм кинули, чи тільки оглушеного.
Ну добре. Шпокнули ми його. В понеділок приходить до тебе молодий, але дуже падлючий мєнтик і каже: “Неповнолітні С. та І. стверджують, що бачили Вас, громадянко Д-ко, останньою, хто спілкувався з пропалим безвісти Ф. Що Ви скажете у своє виправдання, шановна п. Д-ко?” І шо ти на те?
А те, шановний, шо неповнолітній Ф., котрий учинив спробу ґвалту ще у школі, про що може свідчити добродій Г.Х., вчепився за мною. Я втекла до свого товариша М.
на дачу, господар же в той час був на святкуванні. Я просиділа близько двох годин, після чого вищезгадані Г.Х. та М. повернулися, і ми втрьох дивилися фільм “Стіна”. Ну не стала б я Вам брехати!
Ну а що ви скажете на те, що вашу трійку бачили випускники? Вони стверджують, буцім є свідками того, як ви відконвойовуєте громадянина Ф., пригрожуючи тому пістолетом системи Макарова, десь углиб лісу. Що ви зробили з нещасним хлоп’ям, ви, нелюди?
А ви впевнені, що ваші випускники не наплутали чогось? Вельми, вельми цікаво, адже Г.Х. рано вернувся додому; так, його бачили мама і сусіди, ще було видно, а я заночувала в М. Так, я часто залишаюся в М. на ніч, хіба це карно? Боюся, ваші випускнички трохи перебрали... бо що б вони робили надворі в розпал дискотеки, як не пили?
Холєра... маєте рацію. Як я не подумав! Бля! В натурі! Ну що ж, привіт сестричці!
Па-па!
Па!.
4.
Синій колір.
Щоночі мені ставало все важче заснути. Прокидався із важкою, затуманеною головою.
Все через погоду, заспокоював себе доволі невпевнено. Я надто багато думав.
- Слухайте, - поцікавився я у четвер. - Якщо ми дійсно надовго затримаємося? Що скажете ви батькам?
- У мене мамця буде на випускному, - радо повідомив Хіппі. - В неї випускний клас.
- А в тебе?
- А я сказала, що не знаю, чи прийду пізно з Дня молоді... Але буду разом із Михасем, і в разі чого, ночую в тебе. Круто, нє?
- Ше би.
Чи могли виникнути проблеми з батьками? Раптом старому пердунові пану Юрцеві спаде на гадку перевірити, чи, бува, не курить його доня на дачі у того шмаркача.
“Ні, пане Юрцю, вона не курить, - запевнив би я його. - Але в неї неприємна манера квитатися з боржниками. Однак не найприємніша із можливих звичок, скажу я Вам. Деякі дівчатка в її віці, знаєте, вже люблять і випити”.
Треба мати безліч готових версій на всі випадки життя. І щоби вони якось трималися купи.
Синій колір.
5.
Оранжевий колір.
П’ятниця.
Ми не панікували. Якщо хтось і піддався нервам, то хіба Хіппі, та й то глибоко всередині.
Я почав тихо поскрипувати зубами. Часто зауважував, що руки гудять і ледь помітно тремтять, як після підіймання штанґи. Хіппі ж раз по раз проводив рукою по волоссі. Занадто часто.
Ловив себе на тому, що несвідомо чіхраю руки, зовнішню сторону передпліччя. До суботнього вечора я, мабуть, зможу виколупувати з-під нігтів шматки м’яса.
Змусив себе перестати.
Того дня ми сиділи в мене на подвір’ї. До теми Фєді навіть не поверталися. Я нагадав Гладкому Хіппі, щоби той не забув занести завтра у буду пістолет, ізолєнту й лопату. Про всяк випадок. Я не зовсім уявляв, у які ігри ми гратимемо з лопатою... можливо, копатимемо яму в болоті, якщо Фєдя не піде на дно добровільно. Одним словом, про всяк випадок.
Небо вкрилося легкими хмаринками. Назавтра, певно, слід чекати дощу.
Дзвінка була самим спокоєм, залишалася жвавою, немов бджілка.
Ми узгодили, де зустрічаємося завтра; Хіппі пішов додому на панщину, Дзвінка залишилась.
6.
Через десять хвилин Гладкий Хіппі повернувся. Ми з Дзвінкою саме пили малинову зупу в затінку веранди.
- Слу!. ух!. - він тяжко дихав, розпашілі щоки вкрилися пилюкою, а погляд став не на жарт стривоженим.
- Слухайте! Я... ху-у... Одним словом, я щойно зустрів малого Зеника, і він мені ТАКОГО наговорив!
Малий Зеник був братом великого Зеника. Справжнє ім’я малого звучало якось інакше, але всі звали його саме так: малий Зеник. Зеник-старший вважався в компанії Фєді поважною птицею. Його тато мав свій кіоск, і Зеник міг виносити спиртне та сиґарети.
- Так-во: малий побачив мене і сказав, що чув від брата, буцім Фєдя має на гадці усіх нас запасти на День молоді. Малий розповів, що нас чекає, якщо Фєдя побачить нас на святі. Нічого приємного. І ше малий сказав, шо ніколи не бачив Фєдьку таким злим і нервовим. Він стає все нервовішим, чим довше ми вислизаємо.
Фєдя, за словами малого Зеника, навряд чи заспокоїться вибитим зубом. Фєдя казав, що любить, коли хрустить зламана кістка. І ше сказав: “Шоби береглася тьолка, бо з нею буде окремий базар.” - Хіппі виразно подивився на Дзвінку. Прецінь, вона сьогодні вперше виглядала стривоженою.
- Малий Зеник - сопляк, - із показною недбалістю кинув я. Йому справді не було й дванадцяти, і старші мають звичку не зауважувати малих сопляків. - Він сопляк, і хоче трохи полякати нас, аби відчути себе крутим, як брат.
- Міську! Ти не збагнув пришпилу! Малого Зеника не підіслали залякати нас. Він сам казав, що особисто проти нас нічого немає, тому й почувається зобов’язаним розказати нам про Фєдькові плани. Це серйозно, це не жарти!
Хіппі і Дзвінка запитально дивилися на мене, ніби я знав відповіді геть на все на світі. Можливо, в їхніх очах я саме так і виглядав. Але чому вони (очі) так легко (очі й посмішка) зробили з мене лідера? За що возвели мене в кумири? За красиві очі? Пес срав!
- Ми підемо туди, на свято. Якщо... - я поволі підбирав слова. - Якшо розпочнеться бійка, серйозна бійка... Хрін його знає, що ті мудаки приволочать зі собою: кастети, палки - це як пити дати. Так от: якщо пахне смаленим, я стріляю пєстіком у повітря. Вони нашугаються. Я завтра зайду до тебе, і ти даш мені. А ми будемо в кожного у полі зору.
Сам того не зауважуючи, я спростував власні рішення, ні на мить не задумуючись, що ж робитиме Дзвінка у буді без пістолета... який буде в цей час у мене.
Але тоді все виглядало на булку з маслом.
- Якшо справа набирає серйозного тону, переносимо операцію.
І вони не сміялися з набуньдючених слів: “серйозний тон”, “операція”... Вони розуміли, ЩО САМЕ чекає нас завтра. Можливо, нам не просто дадуть копняка в дупу...
Можливо, Фєдя хоче крові.
“Шоб береглася тьолка, бо з нею буде окремий базар.” Поза всякими сумнівами, ми ВСІ мали що сказати Фєді.
7.
Гладкий Хіппі з тим же затравленим обличчям поплентався додому. Дзвінка знову залишилася.
Хмаристий день, гарячий, ніби п’єц. Магнітофон награвав “End of the night” від “The Doors”.
Лежати з нею на веранді, на старезній скрипучій канапі було просто і спокійно, так, як буває при звільненні від ілюзії існування світу, як розуміння того, що Фєдя - всього лиш сон Будди, напрочуд невдалий; сон, як і все навкруги. Дзвінка перекотилася з канапи на мене, і важко сказати достеменно, хто кого почав цілувати першим.
Ми кохалися, й це принесло відстороненість. Зненацька, тоді, коли Дзвінка лежала поруч, обійнявши рукою мене за груди, видихаючи тепле, ледь солодке повітря мені у щоку, зробилося пекуче самотньо. Не за себе - за нас. Якимось чином ми виявилися відгородженими від цілого світу - хай навіть цього літа весь світ помістився в одне провінційне містечко. Відгороджені грубезним цегляним парканом, через який не докричатися до невидимих, але неодмінно присутніх там жалюгідних людців. Людців, котрим немає діла до того, що трійко ненормальних підлітків, ще зовсім дітей, надумали уколошкати одного скурвого сина. Людців, яким не було ні найменшого діла до того, що скурвий син мало не трахнув ту дівчинку, що зігріває диханням мою щоку. Кричи хоч тисячу років, а хочеш - бийся об стіну головою, розтовчи її до крови, напиши на її шорсткій цегляній поверхні власними витеклими мізками МЕНЕ НЕ ЧУЮТЬ!!!
але все одно до тебе нікому не буде діла.
Бо кому ти, врешті-решт, потрібен, крім оцього дівчиська поруч?
Книга: Любко Дереш. ПОКЛОНІННЯ ЯЩІРЦІ.
ЗМІСТ
| 1. | Любко Дереш. ПОКЛОНІННЯ ЯЩІРЦІ. |
| 2. | Ми й справді планували повернутися за два дні: ранок і день в... |
| 3. | Була вже восьма, коли від каші залишились хіба останні крихти, а... |
| 4. | Чи котиться вона взагалі, а чи загниває без руху, як оті... |
| 5. | Хіппі, та й ми з Дзвінкою, були переконані, що по кулі вичислити... |
| 6. | За якусь крихту секунди в голові пронісся вихор думок: спакувати... |
| 7. | Звідкіль йому там узятися? Фєді видалося, що я пробую тягнути час,... |
На попередню
|
|
