Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Любко Дереш. КУЛЬТ.
– Нам тоді дорога не в коледж, а в реанімацію. Серце стане…
– А скільки будем?
– Хапнемо зараз пару тяг, якщо буде бажання – можна і після вечора.
– "Хапнемо"?
– Означає "затягнемось".
Дарця з розумінням кивнула. Її почало загрібати від одного лише диму.
Вони затягнулися тричі. Банзай здивовано мугикнув, побачивши, які титанічні тяги робить Дарця. Вона пояснила, що колись ходила на кларнет. На третій тязі Дарця закашлялася аж до сліз, так що вихилялась через прочинене вікно, щоб дихнути свіжого повітря. Кашель поступово перейшов у нестримний регіт. Банзай вирішив, що годі. Погасивши на певний час вуглинку, вони пішли на забаву.
По дорозі до коледжу вони йшли, тримаючись за руки, і дико реготали.
9.
Сеся вечірка була присвячена електронній музиці. Зі швидкими високими пульсуючими ритмами, які заворожують і затягують.
Коридори були ледь освітлені, як і останнього разу. У пітьмі якийсь волохатий хлопчина розкішно цілувався із забійного вигляду дев'ятикласницею. "Чи не Павук, бува?" – подумав Юрко, коли волохатий хлопака обернувся. Банзай ніскілечки не здивовано впізнав у тому, хто цілував дівчину, одну з учениць одинадцятого-Ве.
Дарця намагалася вести його, тримаючи за руку, крізь тіла збуджених синтетиків, які шаленіли під жорсткий нічний goa-tranсe. Нарешті Дарця знайшла два вільні місця при стіні. У спортзалі було дуже вогко від дихання людей, від чого неприємно стискало груди. Банзай тяжко опустився на підвіконня і нерозбірливо промовив:
– Ну, Кобра… ну ти, старий, і дав!..
Дарця притулилася до нього, щоб не втратити почуття присутності Юрка. Здавалося, мозок не сприймає неперервний потік часу, а тому зі сприйняття випадають зайві слайди. На їх місці залишаються наносекундні провалля в пам'яті. Дія відчувалась у теплій руці, що притулилась до шкіри на потилиці й не давала черепу занадто крутитись.
Банзай гласкав її по волоссю. Дарця сиділа прямо, розмито дивлячись у зал, а в наступний момент осіла вперед. Це виглядало, наче сили вилетіли з неї одним видихом. Мала дивилась у спалахи світла цілком нерухомо, без жодних ознак життя.
Банзай відчув: щось не гаразд.
– Дарцю?
Вона нерухомо дивилася далі. Юрко похолов і сильно, не довго думаючи, врізав їй по спині долонею. Дарця різко задерла голову догори.
– Ні фіга собі… Ні фіга собі… Ні фіга… – вона глибоко втягувала повітря, повторюючи те саме.
– Шо з тобою було?
Вона знизала плечима.
– Сиджу, слухаю музику, тут бах! – все зупинилось. А потім знову набрало швидкості.
Банзай так само знизав плечима. Він притис її міцніше до себе й дивився, як рухаються постаті у синьому світлі. В якийсь момент здалося, черепна коробка розчинилась, і музика грала всередині його голови, до нестями чітка і приворожуюча. Несподівано звуки сповільнилися аж до повного згасання. Рухи постатей теж сповільнились і зупинились одночасно із музикою. Зі здивуванням Юрко зрозумів, що бачить увесь простір навколо себе, включаючи той, що за спиною. Навіть не було потреби водити очима – все було видно ВОДНОЧАС.
Але постаті знову, дуже повільно, набрали темпу, як і музика. Все повернулося на місце. Шкіра спини на рівні серця пекла від удару Дарці. Та злякано заглядала йому в лице.
– З тобою також?
Він кивнув. Що такого, до біса, трапилося?
– Йдемо до тебе, покуримо ше.
Він знову кивнув. Божевільнішої думки чути йому ще не доводилось.
Поверталися вони вже без сміху. Банзаю було страшно. Причому не просто так, від накуру, а всерйоз. Страх був на вулицях, в'ївся у стіни кам'яниць, в'ївся у саму реальність, як запах коноплі має властивість в'їдатися у речі. Страх не був усередині. Він був назовні, поколював шкіру холодом, і заперечити його присутність було просто неможливо.
Він був таким же реальним, як ті вертикальні тіні, що копирсались у ночі навколо них, як і те, що обоє сьогодні мали зупинку серця.
Або їм це все здавалось.
10.
Удома вони зробили те, що й дві години тому: Дарця запарила чаю (слина у роті загусла до ледь вогкого, липучого слизу), а Банзай розкурив кальян. Грав (причому голосно так грав) Пітер Гемміл з "Van der Graaf Generator". Що б там Соля не казала, а це таки є класною музикою. Музика, що належить йому одному, про яку ніхто не знає. Пітер Гемміл – це була сила.
Вони знову сиділи коло кальяну, курячи і слухаючи музику.
– Знаєш, Дарцю, ось тут… – Банзай непевно крутнув головою. Вони лежали на підлозі, бо сидіти не було сили. – От тут… чітко відчувається вплив наркотиків… На музику…
Розвинути думку якось не випало, бо надто вже важко й незатишно було ворушити язиком і губами. Кілька кольорових спалахів – і Банзай опинився у трансценденції.
11.
Банзай у трансценденції
[хто ти?]
[а ти хто?]
[я банзай]
[банзай залишився там; дуже сумніваюсь, що ти банзай]
[а хто ти?]
[я ніщо. Я просто так. Порожнеча. Сказати б, твій далекий родич]
[чого ти хочеш?]
[запитань]
[хто такий Йог-Сотот?]
[Великий Хробак]
[хто такий Йог-Сотот?]
[Творець Тіней, Той, Хто Плете Безконечність, Ткач. Достатньо?]
[що таке Йог-Сотот?]
[Великий Древній, останній Великий Древній]
[говори чіткіше]
[слухай уважніше]
[Йог-Сотот – це бог?]
[так]
[він Диявол?]
[ні. На твому рівні Диявол і Йог-Сотот не мають нічого спільного]
[але він зло, так?]
[зла не існує, як і добра. Є протилежні енергії. Але на твоєму рівні він є зло]
[Азатот – також бог?]
[колись був, тепер він просто окрема, паралельна до твого всесвіту реальність]
[не розумію]
[Азатот, як і дехто з інших Великих Древніх, колись був богом, але у силу власної недоумкуватості деґрадував. Як гусінь – спочатку повзає, потім завивається у кокон, потім стає метеликом. Азатот перетворився на окремий простір, замкнуту в собі реальність. Це називається метаморфозою. Це надзвичайно глобальна річ. Не форма – процес. Вона присутня на всіх рівнях, можливо – і в тих найвищих. Азатот перетворився в реальність тонкої матерії, але на диво примітивну, у таку собі просторову плерому. Вона достатньо розвинена, щоб володіти безконечністю, але надто проста, щоб помістити у собі час, виміри чи розміри]
[така доля кожного бога?]
[невідомо, Азатот був найдревнішим, існував дуже довго, надто довго, навіть як на бога]
[як довго?]
[як для твого рівня – вічність]
[а фактично?]
[фактично? Немає фактичності, немає об'єктивності, є лише рівень сприйняття; тобі може видатись об'єктивним мій рівень, але все ілюзія]
[як довго?]
[він існував задовго до Великого Вибуху, неймовірно довго. Він уже був навіть тоді, коли прийшли Йог-Сотот, Дагон і Ктулху. Тепер залишився лиш один Йог-Сотот. Але повір мені на слово – жоден із богів не існує в часі лінійно. На твому рівні усвідомити це – означає перескочити відразу кілька щаблин. Але не хвилюйся – тобі це не світить]
[і всі ті боги стали окремими реальностями?]
[ні, вони не існували стільки. Можливо, Азатот таки справді був тупим, тому й деґрадував. Можливо, такою є доля кожного бога]
[тоді чому залишився лише Йог-Сотот?]
[Дагона знищили Боги Сивої Давнини, хоча він і був одним із наймогутніших, Ктулху навіки запечатаний у підводному місті Р'лайх, інші Великі Древні живуть у вигнанні на далеких закинутих і забутих планетах. Але в деяких усе ще є виходи у ваш світ]
[виходи?]
[вони з'являються при старінні матерії у певних місцях. Місцях тонкої реальності. Це також метаморфоза. Люди відчувають такі місця і в більшості випадків уникають їх: покинуті будинки, осквернені й неосвячені наново храми… будь-що, довільний шматок простору – навіть окрема алея у парку може виявитись недобрим місцем для людей. Там пропадають безвісти. Риф Диявола, де мало не знищили вихід Дагона ви, прості люди, – одне з таких. Дуже часто це віддалені куточки планети: пустелі, гори, підземні озера… або як у вас – підвали]
[де "у нас"?]
[у коледжі, в підвалах, там є дуже цікаве місце… воно веде прямісінько на болота Гтха'ата, де існує в екзилі Йог-Сотот]
[чому ці місця виявилися близькими? Де є то болото?]
[простір у Всесвіті складчатий. Але між вами і Йог-Сототом є Азатот, вир хаосу]
[яка природа Йог-Сотота?]
[у нього немає природи, він є вічністю, енергією в часі]
[не розумію]
[ти живеш у своєму світі, думаєш: "Свідомість прив'язана до тіла – тонша матерія до грубшої, тіло до часопростору". Насправді все не так – свідомість на вашому рівні прив'язана не до тіла, вона має подвійні властивості: вона є полем і корпускулою водночас, корпускула – всього лиш максимально згущене поле свідомості, те, що ви називаєте енергетичним тілом, астральною проекцією; тіло складається з матерії, частки матерії є згущенням поля реальності. Поле є енергією. Все на світі, навіть матерія, – це енергія. Йог-Сотот не прив'язаний практично до жодного з полів, він на дуже високому рівні. Він є вічністю у собі]
[яка тут роль Корія?]
[Корій одержимий думкою, що Йог-Сотот наділить його небувалою владою і силою, якщо прийде у твій світ. Дещицю сили він уже має, але те, що в нього є, – лише бризки з хвиль від океану сили. Йог-Сотот прийде, щоб встановити свої порядки і закони. Він абсолютно чужий людині, чужий не тільки вашому уявленню про життя, але й про природу реальності, про час і простір. Він інший настільки, наскільки це лиш можна уявити]
[що станеться з нашим світом?]
[ти знаєш, що]
[чому в такому разі ти не врятуєш себе і нас?]
[справа не йде про якусь одну занюхану галактику чи навіть один Всесвіт. Ціною є панування у вашій реальності. У всіх Всесвітах, що лежать у вашому макрокосмі]
[тоді чому ти не врятуєш нас?]
[на твоєму рівні тобі цього не зрозуміти, все підкоряється певному механізмові]
[бо так задумав Бог?]
[ти кажеш "Бог" просто так; у вас паскудна звичка все одягати у слова. Ви не можете жити без інтерпретацій. Бог набагато більше, ніж ти можеш собі уявити]
[він як Азатот? Він є нашим Всесвітом? Макрокосмом?]
[на твоєму рівні взагалі краще про таке не думати… але я скажу – у безконечну кількість разів більше, ніж усе Буття, що містить макрокосми]
[ти хочеш, щоб я не допустив виходу Йог-Сотота у наш світ?]
[так чи інакше, до цього зводиться все і завжди. Це вічність: не форма, а процес. Це як метаморфоза. Завжди є ті, що відчиняють та ті, що замикають. Це опора макрокосму. Запам'ятай: ті, що відчиняють та ті, що замикають. Вони є завжди; можливо, у різних формах; можливо, не завжди усвідомлюють це. Але так є і так буде. Це процес, а не форма. Форма минуча, процес – вічний]
[чому саме я? Чому завжди я?]
[тому що ти дав обіцянку]
[я нікому нічого не обіцяв, я не хочу цього робити! І не буду! Чому завжди я?!!]
[твої бажання нікого не цікавлять. Ти то зробиш. Ти знаєш, як. Ти обіцяв, і зараз саме час виконувати обіцянки]
[Я НЕ ОБІЦЯВ НІЧОГО І НІКОМУ!!! Тим більше, я не уявляю, як повинен то зробити! Не знаю, не знаю, не знаю, абсолютно не знаю, навіть не здогадуюсь!!!]
[ти був у бібліотеці. Ти мусиш знати. Ми більше не могли тебе туди затягувати, оскільки корієва сила стала відчутною і помітною на моєму рівні. Насправді ж ніхто і ніколи не знає наперед. Чекай, і ти зрозумієш]
[коли я то взнаю?]
[чекай, і ти зрозумієш]
[я не хочу, чому саме я?!! Поясни!!!]
[чекай]
12.
Банзай лежав у своїй кімнаті нерухомо, серце ледь калатало, а губи посіріли. Дарця лежала коло нього, поклавши свою голову Юркові на груди. Коли вони обоє повернулись (дія гашишу ослабла), Дарця прийшла до тями і почала штурхати Банзая. Його сірі губи лякали, серце не прослуховувалось, Юрко не рухався. Дарця била його по лицю долонею, відчуваючи, як сльози біжать по щоках; вона не переставала бити до тих пір, поки очі Банзая не почали ворушитися під повіками. За якісь три хвилини він отямився.
Тої ночі Банзай вирішив не спати. Дарця сказала, що складе йому компанію. Вони слухали Пітера Гемміла аж до світу, намагаючись розвіяти страх. Кілька разів Дарця була готова розповісти, що бачила вона, але не наважувалась. Банзай читав їй свій щоденник зі сновидіннями, ті моменти, коли він був у Бібліотеці. Вони зовсім не розуміли, що діється.
Останнім записом про Бібліотеку було описання найглобальнішої книги – "Книги Мертвих", або "Некрономікона", що була буцімто написана безумним арабом Абдулом аль-Хазредом. У книзі розповідалось про видіння араба: про божевільні світи, які начебто були йому показані; книга підсумовувала знання Банзая, почерпнуті там. Про дуже древніх монстрів, які нібито прийшли з далеких зірок; вони були богами чогось абсолютно чужого і протилежного нам. Про війни між ними та Богами Сивої Давнини, іншої великої раси, котра розвивалась у нашому макрокосмі. Повна маячня, але як усе збігалося зі сновидіннями та галюцинаціями! Всі древні протоцивілізації та дикунські племена сповідували їхні криваві культи, перетворивши чужорідних монстрів на диких, незбагненних богів.
На ранок, коли, здавалося б, обоє мусили валитися з ніг від виснаження, Банзай і Дарця відчували нездорову бадьорість і шалену енергію.
У коледжі на перерві Банзай пішов до лазнички. На кахлевій стіні червоними літерами було виведено:
ЙОГ-СОТОТ ПГ'НГЛУ'ІН'ГЛАХ
Банзаїв рот пересох, як пісок. Хлопака, що стояв під написом, читаючи пожмакану "шпору", перехопив його безумний погляд і сам глянув уверх.
– В натурі, здоровий павук, ше такого не бачив, – сказав той, маючи на увазі павука на одній із червоних літер.
Холодний, Банзай пішов на урок. Після уроку, крадькома провівши Дарцю у хлопчачу лазничку, він показав їй заклинання. Так, я бачу його, підтвердила вона, сковтнувши слину.
Зрештою, тут усе пояснюється: не поспіть добу – і не таке примариться.
13.
Повертаючись додому, у сутінках Банзай побачив знайому постать Корія. Той лише стояв і спостерігав за Юрковими діями. Банзай озирнувся через плече, чи немає, бува, когось і позаду. А глянувши на місце, де щойно стовбичив Корій, не зауважив нікого.
Безсумнівно, усе це було сумними наслідками куріння гашишу.
Прийшовши додому, Банзай увімкнув музику і ліг на ліжко. На подушці, якщо принюхатись, можна було натрапити на запах Дарці. Тоді не так страшно. Порожня квартира вперше наганяла на нього ляк.
Згодом він заснув.
14.
О сьомій тридцять чотири вечора Банзай все ще спав, а тому не бачив, як на секунду ззовні до шиби його вікна припало чиєсь бліде обличчя. Блискучі очі проглянули кімнату і так само беззвучно, як і з'явилися, зникли у пітьмі ночі.
РОЗДІЛ 1
1.
У п'ятницю, 24-го листопада на дошці оголошень з'явилася дивна афіша. Судячи з усього, її повісили так, щоб потрапила на очі лише деяким учням і жодному вчителю. Вона виглядала наступним чином:
КІЧ-ДЕСТРУКЦІЯ: ПОЇДАННЯ КАЛУ
Початок о 19.00 в актовому залі.
Перформенс відбувається за сприяння наступних організацій:
МО "Аґресивна молодь Христова" (Rzepetski und Sempl GmbH)
Польсько-українська асоціація анархістів "Niespodzianka" (Борхес)
Львівський клуб нігілістів та борців за легалізацію марихуани
при відкритому університеті Магаріші (Банzай)
Галицька бригада смерті "Ржіс" (pavooсky в малаяламі)
ЗАСТОРОГА:
– будуть зриватися дахи;
– неможливість зворотної інсталяції ґарантована
І справді – нікому з учительської банди афіша на очі не потрапила. Тим паче, що оте оголошення було здерте через дві години після приклеєння, на пам'ять.
Знаєте, хто це зробив?
Це був особисто я.
2.
Появі оголошення передував ряд вагомих і не зовсім подій з життя міста й коледжу.
Ніхто не міг зрозуміти, чим так манять сов ліси за містом. Птахами просто кишіло. Вночі ліс перетворювався на хащі, до краю виповнені тихим лиховісним пугуканням.
Котрогось із тих днів – між виходом із власного тіла та появою афішки – Банзай зазирнув до Діми. Той сидів на своєму м'якому кріслі повністю розбитий, такий, наче він підчепив гонконзький ґрип. Не ховаючись, він цмулив коньяк прямісінько з горла плящини. У нормальному стані Діма обмежувався тим, що підливав абсенту собі до кави.
– Мені недобре, – пояснив психо-холог. – Не знаю, як тобі, – але тільки не кажи Славцьові, так, між нами! – тобі не здається, що тут, у коледжі, у нас в "Шкурі", діється шось не то? Не зовсім гм… скажем так, позитивне?..
Банзай у відповідь знизав плечима, сам тим часом внутрішньо напружившись. Кому ще, як не йому, знати, якими підступними бувають психо-хологи.
Наступного дня Діму завезли у Сколе в реанімацію. Він перебрав заспокійливих. Після реабілітації його без зайвих балачок відправили у психодиспансер. Він безупинно марив потворами та жахливими велетенськими червами.
"Наслухатися чужих проблем – ше би дах не поїхав від такого", – подумали усі.
Банзай не наважився відвідати Діму, свого кращого кумпля. Він просто до смерті боявся того, що може почути.
Саме у ті буремні дні почалися перші спалахи ґрипу й поодинокі випадки кіру. Як наразі, нічого серйозного – п'ять-шість випадків, але пані Полісунка зі своєю кращою подругою – молоденькою медсестричкою з медпункту (у той момент вони саме почали відчувати неабиякий потяг одна до одної) – зійшлися на думці, що може трапитись, як і торік: істинна пандемія.
Банзай тим часом проводив таємні репетиції зі своєю чотою – Дарцею, Павуком та Семплом. До чого вони готувались – не знала жодна жива душа. На одній із репетицій в актовому залі Семпльований несподівано спитав:
– Слухайте, старі, а вам не здається, шо тута діється шось не так, як мало би бути?
Це було майже калькою з бідаки Діми. У Банзая від здивування аж відвисла щелепа. Він швидко глянув на Дарцю; та знизала плечима. Мовляв, ні, нічого не знаємо, а що? Дійсно щось не так?
Банзаю видалось, що Павук застережливо подивився на кумпля. Той замовк. Більше тими днями до подібних тем вони не поверталися.
Ще ці дні були відзначені суттєвим поменшанням кількості вуличних псів та котів. Суттєвим поменшанням.
Також у ті дні зникло безвісти троє дівчат. Вони спакували свої речі, аби їхати на вихідні з гуртожитку додому, і пішли ввечері на вокзал. Їхні батьки зі Старого Самбора зовсім не сподівалися побачити своїх чад раніше католицького Різдва. Дівчата пішли у темінь вулиці, заповнену чіпким та вогким туманом, і зникли безвісти. Просто розчинилися в імлі. Так склалися обставини, що ніхто, окрім хіба, сторожа Корія на дверях, не відав причин їхнього швидкого від'їзду. За правилами коледжу, цього було достатньо. Самі дівчата пояснили це так: у кімнатах усі живуть по двоє (саме тому свого часу Дарці не дозволили перевестися у хлопчачий гуртожиток), сусідка однієї з дівчат уже захорувала на ґрипу; Корію сказали, що "уроків вчити немає", тож запросто можна "скакнути додому на вихідні".
Вони пішли у темінь і не повернулися. Батьки зачули щось лихе лиш по 25-му грудні.
На запитання пана Андрія, чому Корій відпустив дівчат, не сказавши нікому ані слова, той задумливо почіхрав заживаючі укуси та подряпини на руках і сказав, що, на його думку, дівчата пояснили все доволі переконливо – захворіли на ґрипу від колєжанки, подзвонили мамі, мама казали негайно приїжджати. Даю слово.
Корій, звісно, міг би й нагадати пану Андрію, хто тут насправді головний; міг би й натякнути, що та медсестричка, до якої в пана Андрія, за відсутності пильного ока дружини, розвинулись нездорові бажання, має зовсім протилежні нахили. Міг би. Але… не варто відразу всім за столом показувати, що в тебе є всі тузи, з козирним включно, та ще вісім-дев'ять запасних у рукаві.
Приблизно семеро молодих людей родом із Мідних Бук у ніч Дня всіх святих сиділи за коледжем, пили вино чорнильного типу "Золота осінь" (більш відоме в народі як "Зося") і свистіли у вікна дівчачого гуртожитку. Один із молодиків мав військовий бінокль: батяри прагнули чогось перченого. Коли вони вже гадали, що нарешті котрась із гімназисток вирішила переодягнутись при ввімкненому світлі й незашторених вікнах, почувся низький шум, надто низький, пригнічуючий, щоб бути чутним насправді, – вібрація барабанних перетинок. Десь із-під "Шкури Оленя" доносився низький гортанний спів, завивання та речитативи. В одну хвилю замовкло все – спів, голоси з гуртожитку, їхнє п'яне ґавендіння. Було чутне лиш хорове пугукання сов, що громадилися на деревах поруч, а потім знову розспівування шамана – потік незрозумілих звуків, кидаючи в жах мертві літанії. По цегляній стіні заметушилися тіні, так, наче позаду хлопців хтось тримав смолоскип.
Тільки ніякого смолоскипа не було. З лісу взагалі не йшло ніякого світла. І для найменшого руху тіней причин не було зовсім.
Вібрація наростала, і хтось із компанії промовив:
– Не знаю, як ви, а я смахую.
Ніхто не сказав, що він боягуз, лох і зовсім не пацан. Всі тихенько знялися і пішли. І нікому чомусь не стало соромно, що їх хода плавно перейшла у біг.
У лісі двоє – пара старшокласників, що блукали горами, тримаючись за руки – натрапили на просіку. Дівчина спеціально прихопила фотоапарат, щоб зазнимкуватися з кавалєром (в альбом до колекції). Просіка виглядала так, ніби там проїхав циклопічний танк, який просто вивертав землю, валячи дерева на два боки у вигляді траншеї. Не викликало сумніву одне: просіку зробило щось велике. Дівчина сфотографувала просіку, а світлину, яку зробили потім, подарувала хлопцеві на пам'ять. До хлопця на Різдво приїжджав вуйко; побачивши світлину з просікою, він сказав, що подібне бачив, коли на ліс упав невеличкий літак.
А поза тим – усе було о'кей.
Тільки люди трохи переживали. Чи, точніше, боялися.
Тільки Банзай почав здригатися від різких звуків і злегка скрикувати, коли до нього несподівано починали говорити.
Тільки Дарці було лячно ввечері йти самій у туалет слабо освітленими порожніми коридорами. Але, оскільки, крім Банзая, підтримати її більше було нікому, Дарця залишалася зі своїм страхом наодинці.
Тільки Семпльований і Малаялам, що жили у кімнаті, де у 76-му повісилась дівчина, і навпроти кімнати, де жив Ґєник Брєвнов, сусід якого у 98-му потрапив під електричку "Мукачево-Львів", вважали, що поступово втрачають глузд. Все через паскудні сни й паскудні звуки, які було чути ночами в їхній кімнаті.
А назагал, усе було в порядку, якщо це можна назвати порядком. Містом панувала певного роду Ідилія-після-чуми: порожні акуратні вулички, чисті сквери, безлюдний прибраний парк…
Тільки не раджу гуляти тими вулицями затемна: можна й заблукати.
Як це вже не раз траплялось.
3.
Вони готувалися до дійства дуже специфічно: з одного боку, ретельно продумувалися декорації та хід перформенсу, з іншого ж – навіть сам Банзай не зовсім уявляв собі, що конкретно вони робитимуть на сцені.
Малаялам невідомо звідки приволік старий телевізор, цю диявольську скриню, як писав про неї В.Реланіум (він же Д.Еленіум), Семпльований зумів дістати відеокамеру і відеопроектор. Решта була за Банзаєм і Дарцею.
Цей акт супроти сірості та банальності мав потрясти і заворушити, і шокувати увесь коледж до самих архетипічних глибин підсвідомого.
У п'ятницю на перформенс залишилося напрочуд багато людей – не тільки і не стільки з гуртожитку: були там Шкряб, Ґаден і Флойд, і навіть нікому не відомий поет-декадент Влодко Реланіум (також знаний як Данко Еленіум) – уже розсівся, закинувши ноги в чорних військових черевиках на спинку крісла ряду перед ним та смалячи підозрілого вигляду цигарку. Чорний шкіряний саквояж, напханий поезіями та чорна шкіряна камізелька a la Джек Керуак, ці незмінні атрибути ніким не визнаного, усіма забутого та вигнаного лідера львівського андеґраунду, були, як завжди, при ньому.
Світло з'явилося квадранс по сьомій – Юрко переконався, що графік вимкнення останнього існує виключно у хворобливій фантазії кількох душевнохворих, яких з академічної цікавості допустили до вимикачів. Бажаючі зґвалтувати власну незайману свідомість заходили у маленький – не набагато більший за звичайну аудиторію – актовий зал і сідали на скріплені травмованими тріадами крісла чи парти, виставлені півколами, як у амфітеатрі. У далекому мороці зали стояли велетні-динаміки, що зрідка бадьорили попсою гопівське вухо на дискотеці.
Банзай позирав з-за декорацій на публіку: упізнавав знайомих – його учні, кумплі по універу, просто знайомі (як, наприклад, Ґєник Брєвнов – він й оте зелене блідолице руде дівчисько, що останнім часом не відступало від нього ні на крок). Була там і лицескривлена Риба-Сонце. Глядачі збуджено гуділи і голосно реготали один до одного.
Несподівано зникло світло, і дійство почалось.
4.
І було все так:
Погасло світло і майже відразу почулися перші вкрадливі акорди Джиммі Гендрикса, "Дитя Вуду". Тихі, вони поступово наростали до такої міри, що починали дрижати кишки необачних глядачів, котрі так довірливо прийшли, незважаючи на засторогу. У повній темряві на стелі зали з'явився тьмяний рисунок, що ставав чіткішим та яснішим разом із музикою. На всю стелю проектувався кліп Гендрикса.
Так само зненацька спалахнули чотири яскраві кварцові юпітери, вимазуючи сцену болючим білим світлом. Окрім юпітерів, був іще один червоний прожектор та великий увімкнутий стробоскоп. На заваленій різним непотребом сцені стояли вони – Банзай, спираючись задом на парту, Малаялам із трубою в руках, немов Майлз Дейвіс у молодості, та Семпльований з бас-гітарою в руках. На старому телевізорі, що розмістився справа від центру, стояла Дарця Борхес. Вона несміливо склала руки перед собою; Дарця була одягнута у вузесенькі шорти та тонку картату сорочку, під якою було ніщо (точніше, під якою не було нічого). Згодом увімкнули ящик: Дарця почала пластично танцювати на ньому, немилосердно збуджуючи усіх хлопців у залі. Згідно із концепцією видива, Дарця мала бути (і, зрештою, була) символом хіті, сексу та бажання. Танцівниця на телевізорі символізувала покійного Джима Моррісона – як знак еротичності у колі смерті.
Джиммі Гендрикс затихав, але ініціативу перехопили хлопці: вони грали Ґріґову "Пісню Сольвейг" під барабанну партію самого Джо Бонзо Бонхема, прославленого перкусиста "Цеппелінів" (делікатний натяк на попередника мас-культу?); виходило доволі різкувато, проте все ще мелодійно.
Банзай, що розсівся на парті, тримав у ґрабах якусь книжечку і читав звідти вірші. Це був його пестунчик – сердега Тичина, пізній Тичина, якого розчавив єдиновірний художній метод, перетворивши добірний імпресіонізм на фураж для совіцької худоби. По залу роздавалися невеличкі оголошення:
УОНТЕД:
Тичина Павло Григорович
("Тичинка")
молодий талановитий поет-імпресіоніст
Пішов з дому і не повернувся.
Винагорода – в межах розумного.
ГЕЛП!!!
SHUKANO:
Tychyna Pavlo Grygorovych
("Tychynka")
a young talented poet-impressionist.
Had left his house & didn't return
Reward – sensible
DOPOMOZHIT'!!!
Коло Юркових ніг стояв порцеляновий унітаз, підібраний на смітнику. На сусідній парті стояли касетний магнітофон-мильниця, в народі – "Інтернаціонал", та стовпчики касет до нього. Іще далі – великі картонні паки з-під холодильників, меблів та інших громіздких речей. На картонних декораціях висіли старі картини, які могли б продаватися на вернісажі. Подалі від людського ока тримались гори макулатури, кувалда і добротний замашистий молоток.
Непомітно згас один із юпітерів, від чого спалахи стробоскопа стали чіткішими.
Хлопці почали грати у незначний дисонанс; руки Дарці легко пурхали по її тілу, рухи її заворожували. Банзай замовк і жбурнув книжечку з Тичиною до унітазу. Із шухляди стола витяг запальничку і купу ґазет; по черзі підпалював і кидав до кібля різного роду "Факти", "Нострадамус", "Український шляк", "Бєлая калдунья", "Високий замок", "Ванґа" та іншу жовту бульварну читанину, котра горіла на диво яскравим полум'ям.
Поки Банзай знову взявся за поетику та поезію, Дарця зіскочила з телевізора, підпалювала потихеньку і викидала пошматовані рештки журналів для жінок-домогосподарок та слюсарів-інженерів-соціал-сантехніків та інших роботів (або дітей, котрі дуже скоро стануть ними): "Ліза", "Атдухні", "Вот так!", "Тєлєнідєля", цілу ґенерацію журнальчиків "Кул" ("У нас кльовиє шмоткі і дєвчьонкі нічєво, а у тєбя?"). І, нарешті, вражеський дзот "Наталі", підданий кремації в останню чергу. Загас черговий юпітер, з'явилася картинка на позиралку телевізора (до нього непомітно був під'єднаний відеомагнітофон): там показувалися змонтовані Семплом ув один сюрреалістичний бунюелівський сон програми "Полє чудєс", "Уґадай мєлодію", "СВ-шоу". Дарця знову повільно звивалась на ящикові.
Поезія ставала все жорсткішою, але тепер вона не летіла до мушлі: Банзай по пам'яті цитував Покальчука, Антонича й Андруховича, пронизуючи їх усіх нитками Рембо. Чуваки з інструментами грали тепер абсолютно протилежні мелодії, голосно, вражаюче й іритуюче. Банзай увімкнув "Інтернаціонал" (на кілька секунд замовкло все – Семпльований, Павук, Джо Бонзо Бонхем), і з мильнички потекли звуки "Атпєтих машенніков", потім "Запрєшшьонних барабаньшьшіков" і "Рукі ввєрх".
(Залою покотився шепіт схвалення подібного вибору.)
ЗМІСТ
На попередню
|
|
