Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Любко Дереш. КУЛЬТ.
Дарця розвернулася обличчям до стіни і голосно сказала:
– Ти, козел, ти навіть Банзая добре не міг зробити! В житті він зовсім інший!
Банзай втомлено підпер голову рукою. У легенях клекотіло, а чоло пашіло.
– То не сон…
– Ти!.. ти ше шось говориш до мене? Сновида!
– Якщо то все сон, то чому ти прийшла до мене? Чи ти думала, що я не сплю?
Дарця знизала плечима, але відразу ж схаменулась:
– Я зі сновидами не розмовляю.
– Дарцю, то НЕ сон. Тебе той старий перекидав зі сновидіння у сновидіння, але тепер то не сон.
– Ти не маєш ніяких доказів.
– Нє, не маю, але якщо то й сон, то я також його усвідомлюю.
– За тебе може думати Корій. Звідки мені знати, шо ти Банзай? Хоч і подібний…
– Ми з тобою курили кальян перед вечіркою. А потім ти в мене ночувала…
– Ну і шо, – Дарця не відривала свого блискучого погляду від його очей. Поїдала його. – Корій, наприклад, знав і не таке. Чого взагалі ніхто не знає.
Банзаю враз стало нестерпно важко на душі. Голос в його голові (звідки йому взятися?) промовив стиха: "Та вдар ти ту сучку по писку. Може, тоді зрозуміє, що це не сон. Вдар… покажи, хто господар у хаті… Вдар – і в підвал. І там, у підвалі… одним словом, як тоді"…
Хвиля дратівливості піднялася з глибини мозку, так що засвербіло у носі і страшно захотілося вибити на коліні оте вперте дівчисько,
(по писку – і в підвал)
показати, хто в хаті
(як тоді)
господар.
Раптом він і сам злякався своїх думок. Здалося, ніби вони прийшли звідкись іззовні.
Дарця подивилася на нього з-під лоба. Нижня губа почала дрібно трястися.
– Сон, я сплю… тебе немає… Сон…
– Не сон, Дарцю, не сон…
– Заткни рило, сновидо! Тебе ніхто не питає!
А потім Дарця почала плакати. Точніше, надривно ревіти, розмазуючи сльози по цілому лицю, поскільки не мала при собі хусточки. Банзай згріб її руками, притискаючи до себе. Дарця спершу пручалась, але майже відразу перестала, лиш ревіла на все горло. Банзай міцно притискав її до себе, зачудовуючись до болю знайомим запахом дівчиська.
Треба віддати належне: плакала вона довго.
Банзай витер її обличчя рукавом своєї футболки. Дарця обвилася руками навколо його шиї і дивилася за вікно, де вар'ювала хуртовина.
– Все? Можеш говорити? – тихенько спитав на вухо Банзай.
Дарця кивнула ствердно головою, проте відразу ж розревілася знову. За кілька хвилин вона, врешті-решт, виплакалась і заспокоїлась. Юрко запарив чаю, заскочив до Діминого кабінету за коньяком і валер'янкою.
Пили чай мовчки, кожен гадаючи власні важкі думи. Дарця відставила горнятко і залізла йому на коліна, знову обвивши Юркову шию руками. Притулилася губами до його вуха і дуже тихо сказала:
– Мені паралельно, сон це чи нє. Я тебе хочу, чуєш?
– Зараз? – так само пошепки спитав Банзай.
– Та.
– Тут?
– Де завгодно.
Банзай задумався. Його нутро кайфувало і тріумфувало.
– Давай підем до мене. Тут є всі, включно з Корієм. Після уроків підем до мене, добре?
Дарця сховала лице у нього під рукою. Тихо посопівши, вона кивнула головою.
– Чому зараз нє? – все ще шепотіла вона.
– Є ше питання до вирішення. Та ти знаєш… я хочу піти з тобою, подивитися, шо за справа з тим підвалом. Всьо зводиться до нього, правда? Підвали. Корій згадував про нього, коли я накурився, мені також говорили про підвали. Треба сходити перевірити. Не більше, Дарцю. Якщо там буде заходити на шось серйозне…
– Як, наприклад, шо?
– Якшо побачимо там Корія.
– То що тоді?
– Тоді втікаємо. Якшо хочеш, тоді до мене…
– Та. Хочу. Посидь ше трошки зі мною. Обійми мене.
Що Банзай і зробив.
За вікном шаленіла хурделиця, а вони сиділи, обійнявшись собі, як малі діти, а потім трішки цілувались, зовсім трішки, майже пристойно. Майже.
Але їм було добре; незважаючи на всі події зовнішнього світу, їм обом було добре.
РОЗДІЛ 1
1. Дарця
Дарці було зовсім зле. Уже досить тривалий час. Вона дуже чітко відчувала, як повільно зсовується шифер. Хоч вона, мабуть, була не єдиною у своїх страхах, проте надзвичайно закинутою і самотньою, як на її вік і вигляд. Прийшла саме та пора, коли дурити себе, що ти вже доросла, стає простіше, ніж будь-коли дотепер.
І вона обманювала себе, що вона зовсім не покинута, і настільки вже доросла, що прямо ого-го. Насправді ж, єдиний і чи не перший, хто подолав Великий Водороздільний Риф, що відділяв звичайних людей і її саму, формальні стосунки та емоційні зв'язки, зовнішнє і внутрішнє, став не хто інший, як Банзай. Єдиний.
У ньому було щось, що споріднювало з Дарцею. Можливо, летальний ген божевілля або потяг до усамітнення за високими мурами. Не відкриватися нікому і ні за яких обставин. Як дві перлівниці, що нагулюють поміж рожевих мантій дивні перли. Так, у Дарці не було сумніву щодо Банзая. Особливо після того, як вона ночувала в нього вдома. Коли ті кобили з гуртожитку прогнали її, сучки. Їй було соромно сказати навіть самій собі, як сильно вона хоче бути з отим дивакуватим Банзаєм.
Він зумів прийняти її і всю її нетутешність і неформатність.
Проте шифер гуркотів усе голосніше, і Дарця лякалася все більше й більше. Корій приходив до неї уві сні, показував їй… ну, різні неприємні речі. Брав зі собою у дикі сновидіння, зі сну в сон, без пробудження. Вона не прокидалася століттями, мандруючи химерними аморфними пластами марень в уяві диявольського Корія, каплана зла в коледжі. Вони (вони усі) ще не відчули всієї його моці, його надприродної влади над тканиною реальності. Навіть Юрко лише приблизно уявляє собі, що можна чекати від того підірваного.
Зовсім недавно (приблизно вчора на уроках, яких і так не було), коли ще не зникла тонка межа між сном і не-спанням, Дарця пішла в кімнату до Семпльованого та Малаялама. Вона з ними трішки товаришувала, більше з Павуком, бо Семпл попервах доволі жорстоко дер з неї лаха. Вона до кінця не уявляла собі, що хоче там почути чи побачити, чи кого збирається там застати (може, Банзая), проте сподівалася, що сяка-така компанія трохи піднесе її дух.
Дарця постукала і майже відразу ж зайшла. Семпл гарячково ховав попільничку до тумбочки, а Павук у паніці намагався руками вигнати сизий дим у вікно. Ще двоє присутніх сиділо практично нерухомо і зовсім незворушно – Ґєник Брєвнов із сусідньої кімнати та мале дівчисько, що міцно тримало його за руку й сиділо поряд на ліжку. Дівчисько мало вималюване на червоно волосся, стягнуте у два маленькі хвостики і величезні очі, якими буквально пожирало своє уподобання, себто Ґєника.
– А, то ти, – з полегшенням зітхнув Семпльований, і його обличчю знову повернулись барви. Очі його весело поблискували і були геть червоні від диму, як у крілика. Такі ж очі були й у решти. Павук витягнув попільничку і знову запалив цигарку. Звідкись Дарця вже знала цей запах.
Сіла на ліжко поруч із Ґєниковим рудим дивом. Тим часом хлопці покурювали (вони вже добивали цигарку до останнього, загнувши кінчик із начинкою догори, по формі люльки), передаючи шмаль по колу. Дарця звернула увагу, що хлопці затулили шпарину між порогом і низом дверей вогкою шматою до підлоги. Дівчисько вже, видно, добряче нахапалось, бо тепер лиш задумливо вивчало тріщинки на підлозі, притулившись вухом до плеча Брєвнова. Друзі розмовляли про щось особисте, загорнуто шифруючись:
– А коли ви думаєте туда полізти? – поцікавився Брєвнов тихим голосом.
– Коли, Павучара? Завтра, пра'?
– Скорше за все… – кивнув головою Павук.
– Ну як хочете, але мене і не вмовляйте. Був я вже там, ше в дев'ятому класі. Так, як і ви, з цікавості, давай, думаю, провірю одну теорійку…
– Яку теорійку? – спалахнули очі в Павука.
– Та так… були тоді діла дивнії. Шось типу як тепер. Я б на вашому місці туда не потикався, направду, чуваки. Страшне місце. Мокро і смердить дивно.
– Ну а як туда залізти?
– Я ж уже казав вам, – спокійно і плавно вів Брєвнов. – У дівчачий гуртожиток йдете, на другому поверсі, там збоку такий коридорчик. В кінці коридорчика – сходи вниз, загороджені ґратами. Перелізете через них – буде всьо о'кей. Хоча… сумніваюсь.
– У чому? Що переліземо?
– Що буде все о'кей. Не лізьте туда, я вас прошу, чуваки. Паскудне місце, пра'? – звернувся він до дівчиська.
Руде диво кивнуло і міцніше пригорнулося до його плеча.
– Я вам кажу: їдьте додому і перечекайте то всьо. Хай затихне. Тут вже раз було подібне, тільки локальніше… Ви тоді того не відчували. Але тепер все виглядає на серйозну біду, розумієте, шо я маю на увазі? – Брєвнов уважно, проте все так само ж спокійно вивчав лиця хлопців навпроти.
Він гіпнотизував Дарцю: більш врівноваженої особи зустрічати їй іще не доводилось, хоча часами видавалося, що в погляді Ґєника проскакують такі ж оранжеві іскорки божевілля, як і в неї. В очах Дарці він був однією з найзагадковіших і найдивніших особистостей коледжу. Він був важливою фігурою на Полях Всевишнього, але то вже зовсім інша історія.
Диво злякано вислухало засторогу Ґєника і запхало в рот вільний великий палець. Запала лиховісна тиша.
– Нє, старий, – нарешті заговорив Семпл. – Нам по-справжньому треба. Ми підемо, і той, як його… К… кгм!
Семпльований мав сказати щось важливе, але Павук штурхнув його під бік ліктем.
Брєвнов, здавалось, усе зрозумів.
– То було ше за першого дєріка, його кликали Псіхом… Але він вас, певно, не вчив.
Хлопці заперечливо похитали головою.
– Шо він, шо теперішній – два черевики пара. Так от: мій друг, той, якого потяг збив, казав, що тут шось в корені неправильно. Ясно вам? Тому я не хочу, шоб ви шастали по… ну, ви знаєте, де. Добром то ся не скінчить, – Ґєник виразно подивився на Семпла з Павуком, а потім на Дарцю. Та зачудовано слухала їхні балачки, нескінченно близька до розуміння змісту; проте знала вона не достатньо, щоб ухопити нитку.
Семпл кашлянув у кулак і спитав начебто просто так:
– До речі, Дарцю, ти прийшла шось запитати?..
Дарця не мала що відповісти. Дивний запах від цигарок по-особливому діяв на неї – дуже знайоме відчуття. У будь-якому випадку, зараз вона тут – непроханий гість, виглядає, що й у тих чуваків проблеми.
– Та нє, – вповіла врешті вона пересохлим ротом. – Думала, може, де Банзай тут є. Але раз нема…
– Нє-нє, його тут точно немає, – з розуміючим виглядом закивав головою Павук, кривлячи кутик рота у вишкірі.
Дарця попрощалась і вийшла.
Не знайшовши відради (Банзай пропадав невідомо де – цікаво, кому він читав зараз лекції?), Дарця пішла до себе в кімнату прилягти подрімати.
Вона заснула. Так для неї розпочалася сюрреалістична криза в Маґічному театрі.
Вона блукала онейроїдними лабіринтами, гранично підходячи до межі божевілля, поки не зірвалася зранку, іще перед шостою, уся залита липучим потом, з повною недовірою до навколишньої дійсності. Суки спали (дякую, Боже, за скромні дари Твої); Дарця роздяглася догола й помилася в холодній воді з-під крану. Теплої тут не було від 1943-го, а дівчачі душові, на відміну від хлопчачих, були закриті і перетворені на непрацюючі підвали. Ані холодна вода, ані водичковість холоду не змогли переконати у тому, що вона вже не спить. Потім переодяглась у все чистеньке, зварила собі чаю і вийшла на коридор. Там собі трохи поплакала і подумала, як було б добре зараз знову полежати з Банзаєм у теплому ліжку; просто полежати й нічим не перейматись, як тоді. Бо все, що оточувало її, що мало на неї вплив, – все вже до смерті втомило її: звуки і голоси, які чула тільки вона, суки з гуртожитку, сновидіння і батьки, до яких іще треба було зрідка навідуватись.
А потім вона пішла до Банзая, наговорила йому купу бздур, облаявши з ніг до голови. А потім повірила йому, що сон закінчився, а ще пізніше сказала, що зовсім не проти завершити почате однієї осінньої ночі.
Але вона продовжувала боятись. І Банзай, судячи з усього, теж. Вони мали йти у якийсь підвал. (Пам'ятаєш, і Корій щось згадував про підвали.)
Коли вони сиділи у його кабінетику, де так приємно пахло Банзаєм (Дарця саме обіймала його за шию), сумно-сумно вона призналася, що їй жахливо важко. І страшно. І чи не могли б вони не йти ні в які підвали, а ще посидіти так з півгодини і піти собі під завірюхою до Банзая додому… І вони б увімкнули музику, не надто голосно, щоб не налякати сніг, і "Creedence Clearwater Revival" дуже тихо співали б "I put a spell on you", і вона б так само тихо підспівувала, а потім вони б лежали на ліжку, у теплі, у затишку, без страху перед шумом і невідомим, і дивилися б, як падають на вікно сніжинки.
– Ми лишень спустимося, туди й назад, – намагався заспокоїти її Юрко. – Якщо хочеш, зачекай мене тут. Корій панує тільки над сновидіннями, а ми прокинулися. Почекаєш?
Дарця заперечливо буркнула і міцніше притислася. Спати, тільки спати без сновидінь, перечекати, поки все не мине безслідно, а тоді прокинутися й радіти життю, нормальному життю, де тебе всі люблять, і шанують, і поважають, і мають за авторитета. ВСІ, а не один виснажений і хворий на пневмонію Банзай.
– Ідемо?
Дарця знову буркнула щось невиразне, але злазити з колін не хотіла.
Дикий, наче виття мандраґори, крик, що розлігся коледжем, змусив її здригнутися і втиснутися у тепло.
(нікуди не йдемо, сидимо тут, хочу тебе, Банзаю, хочу спати в тиші й безпеці ну чомучомучому? Чому так все котиться?)
Юрко дивно зблід. Він ледве зняв із себе Дарцю і зіп'явся на рівні ноги (вона спробувала вилізти йому на руки).
– Дарцю, злізь, там шось трапилось…
Дарця заперечливо замотала головою, все ще висячи в Банзая на руках, обвивши ногами Банзаєву талію, як лемур.
– То всьо Корій, не йди туда, чуєш? – пропхенькала вона. – То навіть не Корій, то хтось із учнів вар'ює, бо оголосили карантин. Не йди, ну будь ласочка…
Юрко зітхнув:
– Ми на три хвилинки спустимося в підвал. Ти постоїш при вході, я зиркну всередину, побачу, шо там нічого немає, беру тебе знову на руки і йдемо до мене.
– Нє, я хочу спа-ати, – вже знову майже плакала Дарця, ніякими вмовляннями не вивільнюючи його шиї. Вона відчувала невмотивований тваринний жах, приторне передчуття катастрофи, що трапиться з хвилини на хвилину.
Нарешті розплела руки, що обвивали шию. Злізла на підлогу. Схопила Юрка за руку.
– Три хвилинки, ти пообіцяв.
– Три хвилинки. Не більше, – промовив Банзай у відповідь. – Чим скорше підемо, тим скорше повернемось.
Вони вийшли на коридор і поплентались на другий поверх, у дівчачий гуртожиток.
Дарця відчувала, що у неї гарячка. Судячи з усього, те саме було і в Юрка. Він виглядав, як покійник, з фіолетовими колами під очима, кольору подушечок у труні мафіозі, із мертвотною блідістю на лиці.
Банзай знайшов маленький коридорчик і сходи донизу, перегороджені ґратами.
– Всьо, ми не пройдем. Тепер вертаємось, – швидко потягла Дарця його назад.
Але замок на ґратах був збитий.
– Ідеш зі мною, чи залишаєшся тут, почекаєш?
Дарця тупнула ногою від безсилля й закусила губу, аби знову не розревітися від безвиході. Переляк, як волохатий кігтистий страшок, вмощувався десь між її нутрощами, вовтузився, скручуючи з кишок зручне гніздечко, час від часу запускаючи свої кігтики та зуби-голки у живу плоть: "Гей, Дарцю, я вже тут! Зручно вмостився! Я готовий боятися, А ТИ?"
Пролунав іще один нестямний крик. Крик
(чуєш дихання Женця з іржавою косою?)
болю. Коли дізнаються про карантин, так не волають.
Дарця схопила його за руку і пішла у темряву підвалів.
2. Семпльований і Малаялам
Семпльований і Малаялам, Сем(пл) і Павук, Бівіс і Батгед з претензіями на IQ вище 150, два вар'яти, два збоченці, що хворобливо цікавляться питаннями статі, два психотерористи спудейської спільноти, два психопати і невротики, два самогубці, що не відбулися, два планокури, два неонацисти, два розбещені підлітки з язиками брудними, наче дно помийного відра. Такою була думка про них.
Дійсність мало чим відрізнялась від стереотипу.
Зараз у них, подібно до багатьох, була криза. Вони вирішили перебороти її, спустившись у підвал. Так, вони поговорили на цю тему з великим спецом у гуртожитку, Ґєником Брєвновим.
До кімнати прийшов він і те руде безіменне сотворіння, котре не полишало його ні на мить. Якось так уже вийшло, що поговорити про наболіле не вдалося. Натомість вони вдули по трубі на кожного – Брєвнов великодушно пригощав. Єдине, що вдалося їм запам'ятати, це те, що Ґєник дуже застерігав від ходіння в підвал. Хлопці сказали, що мають піти туди в одній пильній справі, а точніше – з цікавості. Руде диво впливало на них вельми збуджуюче, від чого вони розгубили усі свої думки, окрім декількох не по темі.
Психічному колапсові передував цілий ряд неприємних подій. Як любив повторювати Семпльований, "шиза падкралась нєзамєтна". З їхньої кімнати по ночах було чутно дуже неприємні звуки – постійне стогнання і підвивання, ніби богохульна літургія глибоко внизу, під коледжом. Поскільки ніхто більше – крім них, звісно, – цих нощних літаній не чув, робився відповідний висновок про стан психіки.
Ще у десятому класі друзі виявили, що обидва намагалися покінчити життя самогубством; Семпльований – аби привернути до себе увагу т.зв. рідних, Павук – просто так, з горя (а точніше, через муки сердечні). Після Різдва вони мало не вчинили повторний суїцид, тепер уже подвійний, хотіли наковтатися пергідролю, проте передумали.
У Павука розвивалася параноя. Він розказав про свої переживання Семпльованому, і той намагався зрозуміти, проте марно. А може, це й не була параноя.
Останній тиждень був знаменний тим, що якість м'яса в їдальні різко покращилася: воно стало набагато ніжнішим і соковитішим. І надзвичайно солодким, як на телятину.
А ще безслідно зник їхній однокласник, Левко Цур-і-Пек, начебто зліг із ґрипом, проте ніхто не був певний у цьому на всі сто. Нікому не хотілось пов'язувати першу подію з другою.
Позавчора Павук трохи припізнився на роздачу їжі свого класу, тож тепер мав просити, щоб недобра пані Свєта вділила йому ще одну порцію. Пані Свєта була далеко не найприємнішою людиною в коледжі – вона дуже нагадувала низеньку діжку з квашеною капустою (пахла вона, до речі, саме так). Верхню губу й підборіддя пані Свєти покривала дрібна колюча щетина.
Павук підійшов до віконечка, де роздавалися порції. Сказав, з якого класу, і сказав, що не проти отримати свою порцію.
Пані Свєта (це ім'я усі вимовляли як "пані Шьвєта") підозріло подивилася на нього і щось гиркнула собі під ніс.
– Не маю часу, інші дітиска просят їсти.
Тим не менше, Павук продовжував стояти при вікні, чекаючи на порцію. Він уважно вивчав рухи кухарки, швидкі, точні і трохи хижі.
Вона відставила вбік одну тарілку, продовжуючи накладати в інші гуляш із загального чану. Потім налила у відставлену миску також гуляшу, проте вже з іншого, набагато меншого баняка, розмірами з відро.
"Мабуть, для вчительської еліти", – подумав Павук.
Тоді тарілки змішалися, але Павук тримав ту особливу (три надщерблення в ряд – Бог любить трійцю, згадав Павук) на прицілі. Пані Шьвєта продовжувала переставляти тарілки (намагалася заплутати його, чи що?), наче грала в "п'ятнашкі". Потім розвернулася до вікна спиною, таким чином затуляючи його собою, й посипала зверху все сіллю.
До пані Шьвєти підійла молодша, але така ж повна кухарка і схотіла спробувати гуляшу з однієї тарілки (з тої самої, мабуть). Але шеф-кухарка вдарила її по руці й закрутила пальцем-сарделькою коло скроні:
– Ти шо, зовсім вже здуріла? – спитала вона в необачної. – Так то ж… (тут Павук не розібрав, бо на пательні зашкварчало масло).
Молодша кухарка злякано відсахнулась і побігла вглиб кухні. Павук заглянув у вікно і побачив, як вона панічно відмивала руки господарським милом.
Пані Шьвєта робила вигляд, що не зауважує голодного хлопця з гуртожитку. Та загадкова тарілка стояла, нічим не виділяючись, поміж інших порцій, хіба що надщерблена більше, ніж інші. Павуковий живіт голосно забурчав, бо запах гуляшу дратівливо лоскотав ніздрі. Шеф-кухарка крадькома кидала на нього насторожені погляди з-під лоба, вимішуючи довгою ложкою гречану кашу; вона гадала, що Павук тих поглядів не зауважує.
Раптом пані Шьвєта розігнула спину, приставивши масні руки до попереку. Повернула голову до вікна і здивовано-радісним тоном сказала:
– А! То знову ти! Та вон, бери собі, яку хочеш порцію, поки діти не прийшли! Бери – я не шкодую!
Щоб пані Свєта посміхалася так радісно, Павук не бачив ще ні разу.
Кухарка простягла руку й дала Павуку саме ту тарілку, за якою він уважно стежив. Павук несподівано для себе злякався:
– А чому ви дали мені власне ту порцію?
– Шо? Га? – вдала, що не розібрала, кухарка. В її очах спалахнуло легке здивування та роздратування. І підозра, так йому тоді видалось.
– Питаюся, чому ви дали мені саме ту порцію? – вже голосніше повторив хлопець.
Кухарка незадоволено підтисла зубами товсті варґи.
– Нічо я не вибирала. Взяла першу-ліпшу… Хочеш, вибери собі сам.
– Он ту, – Павук вказав пальцем на сусідню тарілку.
Кухарка знизала плечима і взяла до рук вказану порцію.
– А вон і Андрій Ярославович, – начебто знічев'я кинула та. Павук глянув через плече. Справді, у їдальню крокував пан Андрій.
Він знову повернувся, уже ладний взяти порцію, коли очі розпізнали знайомий візерунок і три надщерблення під ряд – як на тій тарілці.
У ту хвилину він і відчув, наче зісковзує у провалля.
– Я перепрошую, – дуже несміливо знову озвався він, – а можна іншу порцію?
Пані Шьвєта подивилася на нього вбивчим поглядом і повільно закивала головою:
– Ну вже знаєш, такий пан великий! Яку хтів, таку маєш! Панич страшний!
Павук із присмаком міді у роті сів за стіл. Він ретельно вивчав вміст тарілки. Якось він мусів відрізнятися від усіх інших, але як? І в чому ВЗАГАЛІ справа? Він обережно й непомітно глянув на пані Свєту. Та стояла за плиткою, слухала, що їй каже молодша кухарка, а сама пильно стежила за Павуком.
У животі щось запекло і стало дуже голосно вимагати негайно напхати чимось шлунок. Хлопака пересів таким чином, щоб тілом заступити свою їжу. І почав робити вигляд, ніби наминає за обидві щоки.
Через хвилини три відніс тарілку, повну запашного гуляшу, що манив своїм м'ясним перченим запахом, до іншого вікна, куди ставилось брудне начиння.
Його безупинно муляли два запитання – де подівся Цур-і-Пек? І з якої радості їм почали щоденно давати м'ясо?
Семпльований взагалі не виказував жодних ознак занепокоєння. Такий же божевільний, як завжди.
І все ж таки вони наважились спуститись у підвали. Ті, що під дівчачим гуртожитком. Без конкретної цілі, просто здогадувалися, що там можуть бути відповіді на певні запитання.
За півгодини до того, як до ґрат на другому поверсі мав підійти Банзай із Дарцею, туди ступили двоє друзів.
– А ти би хоч якийсь ліхтарик взяв, – незадоволено кинув Павук.
На що Семпльований радісно закалатав повною коробкою сірників. Колодка на ґратах виявилася збитою, хтось уже випередив їх.
– Сциш? – поцікавився, між іншим, Сем.
Павук злегка кивнув
(гей, ніхто не бачив Цур-і-Пека?)
волохатою головою.
– Трохи. Глянем, шо там, та й підем назад.
Павук почував сильне занепокоєння. Сніданок (котлети з відмінної полядвички) просилися
(друже Цур-і-Пек, де ти пропадаєш?)
назад. У голові нав'язливо крутилися
(з чого, цікаво, були вранішні котлетки?)
погані думки, від яких хотілося блювати. Він прогнав їх і першим пішов вниз по масних, забруднених порохом десятиліть сходах.
Ані Павука, ані бідаку Семпльованого ніхто більше не бачив.
3. Банзай
Банзай, все ще стискаючи долоньку Дарці, зачаровано водив рукою по написі. Вони спустилися вниз, на перший поверх, а потім іще нижче, у саме жерло підвалів, і тепер стояли перед масивними дверима, вщерть розписаними загадковим візерунком, котрий сотні тисяч років слугував письменами для неймовірних рас і цивілізацій.
Червоним атраментом, ніби запрошення на страту, було виведено:
'Ктафлагн Йог-Сотот уфнпла'ая х'і – л'геб
ПРИЧИННИЙ ХРОБАК, ЩО БІДУ НАКЛИКАЄ,
а під написом – дивна печатка: підківка, до кінців якої домалювали по кілечку.
– То писав Корій, та? – поцікавилась Дарця.
Банзай знизав плечима. Відчинив двері й зайшов досередини. Дарця спершу вперлася, але по секунді послідувала за своєю долонькою.
Першим, що сказав Банзай, було:
– Не може такого бути. Бо такого не буває. Бо такого бути не може…
Юрко стояв у дверях, відчуваючи спиною Дарцю, з відкритим ротом й очима, повними здивування, він дивився у глибину тунелю. Перед ними не відкрилася смердюча прокислими онучами паща підвалів-душових, де десятки років тому милися дівчата.
– Такого не може бути тут. Тут таке не поміститься…
Бо перед ними розгорнувся довжелезний коридор, майже точна копія тих коридорів, що були нагорі; довжелезна горизонтальна штольня, з поодинокими слабими лампами, котрі кидали на землю жовті острівці світла. Жарівки дозволяли розгледіти лише оті бліді овали в межах снопа і верхівки залізних плафонів. Усе решта тонуло в темряві.
Банзай ступив іще кілька кроків допереду.
Діл був дуже навіть справжнім, як і світло, і лампи. Лиш темрява за межами світлових плям була апофеозом усієї темряви земної, зібрана під коледжом і згущена до консистенції смоли. Банзай зовсім не мав бажання зізнаватися собі у власних страхах. Найбільше він боявся, що вони виявляться небезпідставними.
Виглядало на те, що за темрявою не було нічого. Абсолютно.
– Банзаю, дивися там! У кінці! – Дарця показала пальцем на велетенські ворота чи, радше, Ворота в кінці тунелю. Не менше п'яти метрів заввишки, обковані навхрест широкими металевими смугами, запорошені і надзвичайно старі. Він сковтнув слину. До біса, вони не були старими, вони були древніми.
На дверях висіло велике кільце, грубо обточене і важке. "Щоб достукатись до мертвих", – спало на думку.
Все ще не відпускаючи руки своєї супутниці,
(Головне не забути: такого не буває, бо бути такого не може),
Банзай крокував коридором. Він роздивлявся на всі боки, силкуючися побачити хоча б якісь ознаки матерії в мороці, переходив з одного острівця до наступного, наближаючись до дверей. За ними, за тими Дверима, було те, чого вони шукали.
Раптом голову пробив наскрізь крижаний, мов січнева бурулька, здогад. Він зупинився і потер гаряче чоло рукою: такого не буває, але таке сталося. Насправді ніякого коридору не існує, як немає тих Воріт у кінці тунелю. Це все – геть усе довкола – лише воскрешені Корієвою силою метафори. Він змусив свою хвору уяву викинути в реальність ці форми, уявні, але водночас лякаюче реальні.
Але Ворота, так чи інакше, мусять щось відмежовувати. І так чи інакше, за Ворітьми була ціль їхнього екскурсу в підземелля.
– Банзаю, давай краще вернемося, ну? – тихо сказала Дарця. Але Банзай ніяк не відреагував: треба було йти, поки ніщо не стояло на перешкоді.
– Відчуваєш, що зараз те місце порожнє? Корія тут немає.
Дарця розглянулася навкруги. Лиш порожня черепашка, вільна від свого ненормального мешканця.
– Тут взагалі нічого, крім тих дверей, не існує! – вигукнула вона. – Ідемо, ти обіцяв, ну будь ласка, невже ти не відчуваєш, що зараз хтось прийде? – усе це подобалось Дарці щосекунди менше. Вона відчувала, як ось-ось, вже за мить, трапиться щось непоправне.
Дарця продовжувала шарпати його за руку. Банзай розвернувся до неї і спробував заспокоїти, притуливши її до себе у жовтому промінні. Незатишно. Пекельно незатишно почував він себе під цим самотнім світлом у непроглядній темряві.
– Ще секунду, ти ж дозволила три хвилини, Дарцю? Не переживай, ми вже йдемо до мене…
Дарця глянула на нього (в очах її стояли сльози), хотіла щось промовити, щось важливе, що змусило б Юрка негайно забратися з цього гнітючого місця, якого насправді не існувало в реальності, лише десь у позачассі, коли голосно затраснулися двері. Ті, котрими вони зайшли.
У темряві стояла самотня фігура.
– Досконало, – промовила постать. – Можна починати.
4. Аліска
Директор, білий та вимащений кров'ю, наче сартрова статуя Сатурна, скочив на неї, виставивши наперед циркуль. Аліска ще раз запищала і кинулася в протилежний куток. Якщо вона добереться до сусідньої кімнатки, вона врятована. У дверях був надійний (Аліска дуже хотіла вірити у це) замок, у кімнаті був телефон. А телефон – синонім до слова "порятунок".
– Відчепі-і-і-іться!!! – знову закричала вона, заливаючись слізьми. Директор підходив до неї, обережно, аби не злякати передчасно жертву. Кров на оці трохи заважала, але то дурниця для справжнього чоловіка.
Аліска скулилась у куточку. Вона була готовою прийняти смерть, але якийсь голос, дуже глибокий і сильний, із надр свідомості крикнув
(тепер давай біжи, тепер або ніколи),
щоб вона ворушилась. Аліска зірвалась, як пружина, випрямила ноги, цілячись каблуками в пах нападника, але втрафила в коліна. Директор скрикнув, лайнувшись, і махнув навпомацки циркулем.
Дівча голосно заревіло від болю – сліпий удар прийшовся по її обличчі. Голки ніжок пробили щоку, в кров роздираючи ясна, і видерли чималий шмат плоті. На лівій щоці утворилась рвана дірка із яскраво-червоними від крові краями.
ЗМІСТ
На попередню
|
|
