Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: ЛЮБКО ДЕРЕШ ТРОХИ ПІТЬМИ або На краю світу
ЛЮБКО ДЕРЕШ ТРОХИ ПІТЬМИ або На краю світу
Харків 2007
ISBN 978-966-343-553-4
ББК 84.4УКР Д36
Дизайнер обкладинки Андрій Цепотан
© Любко Дереш, 2006
© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українською мовою, 2007
© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», художнє оформлення, 2007
У нього в голові була тріщина, і трохи пітьми увійшло в неї, що й привело його до смерті.
Р. Кіплінг. Рікша-Привид
Цей текст було записано на аудіоплівку влітку 2006 року під час сеансу монодрами, проведеної для мене колегою-психологом V. Під час перенесення монологу на папір додані зміни були мінімальними. Цей твір не можна вважати ані художнім, ані терапевтичним — жодної з таких цінностей до нього не закладалося. Записи, що містяться у цій книзі, — не більше, ніж картографія певних теренів людської свідомості. Можливо, для тих психо-туристів, у кого є досвід орієнтації на місцевості, матеріал стане в пригоді.
L. D.
[початок плівки]
(на фоні віддаленого щебету горобців і ластівок чутно чоловічі голоси. Двоє по черзі вигукують фразу: «Я призиваю магічний театрі» Кожен із них робить це тричі, після чого аудіоплівка фіксує приблизно хвилинну паузу)
V.: Перш за все треба визначити ролі для каменів.
Л.: Я буду називати героїв по черзі, як вони з'являються, а потім думатиму, яка їм найбільше підходить каменюка, о'кей? Першим з'являється персонаж, що говоритиме від свого імені, тобто оповідач. Він є той, хто прихований від самого себе... Напевне, так його наразі й назвемо. Я не знаю, хто цей персонаж. Він є тим, що я приховую в самому собі. Щось скрите... якась таємниця. Бррр, мороз по шкірі. Я думаю, ним напевне буде отой камінь (підходить до каменя № 1). Мені треба на нього накласти руки?
V: Просто дай спрямування, що він буде виконувати роль Того, Хто Прихований Від Себе.
Л.: (робить пас у бік каменя, урочисто) Ти будеш Тим, Хто Прихований Від Себе. Ти будеш моїм особистим секретом, який я ховаю.
V: Якщо хочеш, можеш сказати йому щось більше. Л.: Я ТЕБЕ НЕНАВИДЖУ!
(пауза)
V: Чуєш якусь відповідь від нього?
Л.: (тихо) «Я тебе теж», (до Того, Хто Прихований Від Себе) Я радий, що ми нарешті можемо подивитися одне одному в очі. (до У.) Він сумний, він весь у тіні.
V.: Ти бачиш, де він зараз?
Л.: Так. Він зараз на галявині, втомлений з дороги. Він старший, років 30-32, смаглявий, чорний. Його шкіра темна через його інтереси.
V.: Ти знаєш, що це означає?
Л.: Ні. Я бачу на ньому одежу темного кольору. Темно-зелені тони. Колись він захоплювався наркотиками, опіатами. Темно-зелений - це колір приходу. На його плечах важкий тягар. Я бачу цей тягар в образі шкіряної куртки із блискучими заклепками. Шкірянка придавлює його до землі. Зараз він просто сидить... дивиться на полонину. Він шукає людей. У ньому велике напруження. Він не отримує відповідей від світу... Здається, останні роки він щось безперервно шукає. Але постійно залишається без відповіді. Він прагне з кимсь поговорити, вилити душу, але сам себе стримує, вважає це проявом слабкості. Тому вирішив сидіти на місці. У його житті багато темного світла.
V.: В якому сенсі?
Л.: Я не розумію цього. Можливо, у нього внутрішній світ темний. Але це не пов'язано із субкультурою: ні з металістами, ні з блекерами, ні з готами. Хоча він близький до цих людей. Колись він тусувався з ними. Бачу в ньому «темні епізоди». Тьмяне освітлення в дитинстві, темні приміщення. Стривай, я розумію. Зараз його робота пов'язана з темрявою, він працює в нічну зміну... Він звик бути сам.
V.: Ти відчуваєш його десь у своєму тілі?
Л.: Печінка.
(пауза)
Наркотики середньої важкості. Це найбільша частина його теперішнього життя. Зараз у нього глибока криза. Депресія навіює суїцидальні думки.
V.: Чим викликана твоя ненависть до нього?
Л.: Не знаю. Коли дивлюся на нього, в мене аж груди стискає.
V.: Спробуй це йому сказати.
Л.: (Тому, Хто Прихований Від Себе) Старий, у мене аж груди розпирає від емоційної хвилі, коли я думаю про тебе. Я боюся... тебе... а може, боюся разом із тобою... (до V.) Він боїться чогось. Боїться майбутнього. Він не знає, що буде далі, тому що для нього все дуже невизначено. Зараз у нього життєвий злам. Усе валиться з рук, усе тріщить по швах. Він нічого не може нормально робити, нічого не може довести до кінця, і це муляє. Зараз у нього найгірші дні в житті.
(пауза)
Л.: (тихо) Я відчуваю, що брешу, коли говорю про нього.
(пауза)
Л.: (запитує і відповідає різними голосами) Чому я брешу, коли говорю іншим про тебе? — Тому що про мене ніхто не знає. — Ти хочеш відкритися? — Я стидаюся. — Кого ти стидаєшся?
Л.: (до V., тихо) Йому здається, що на нього спрямовано безліч очей, хоча він завжди сам. (до Того, Хто Прихований Від Себе): Кого ти шукаєш на Шипоті? (до V.) Він сам достеменно не знає. Може, когось, щоби побазарити... Він прагне спілкування. Він хоче, щоб на нього звернули увагу. Від браку уваги йому зле. Він почувається дуже нещасним. Можливо, це тому в нього так темно усередині.
V.: Після цього маленького діалогу, що ти почуваєш до нього?
Л.: Тепер я можу погодитися, що така людина має право на існування.
V.: Це те, що ти думаєш. А що ти відчуваєш?
Л.: Я не хочу, щоб ця людина існувала... Хочу, щоб це все виявилося неправдою! Щоб його не існувало!.. Він просочений жалем, і я просочений жалем.
V.: А зараз, у цей момент, які відчуття в тобі?
Л.: Ніби ми обидвоє розплакались.
V.: Де ти відчуваєш свій жаль?
Л.: Де? Задня частина шиї, біля черепа. В горлі. Праве вухо.
V.: Спробуй зараз не ігнорувати ці відчуття, а посилити їх.
Л.: Спина... Ох-х, сильний біль... Він смертельно втомлений...
V.: Якщо ти зараз переключишся на інший канал, ти зможеш цю втому побачити
Л.: Так, проявляється. Тепер я це все бачу. О Господи, як усе чітко! Це гори, Карпати. Я сиджу на галявині, перша тераса полонини біля Шипота. Найнижчий рівень, зразу біля входу, там, де великий корч. Я завжди зупиняюся спершу на ньому, переводжу подих. Плечі просто провалюються від знемоги. .. (до V.) Я відчуваю, що мої слова стають його словами. У нього свій стиль. Він буквально проривається крізь мене. Він ХОЧЕ ГОВОРИТИ багато і гарно.
V.: Це навіть краще. Відкрий себе цим картинам. Тому, як він це повідає.
Л.: На Шипоті спека. Ледь відчутний вітер з гір шелестить біло-зеленим листям буків. Мене глючить... Правобіч, метрів за двадцять від мене, розляглися хіпі. Вони зовсім не втомлені, їм просто ліньки. Мене вітають байдужими пальцями, складеними літерою реасе. Відповідаю тим же. Все довкола сприймається уривчасто через мою втому. Але напрочуд гостро. Я знову сканую поглядом терасу, шукаю червоні шма-тини-прапорці.
V.: Кого ти бачиш?
Л.: Зліва панки, вони завжди займають рівну площадку відразу біля входу. їм на всіх насрати, і я, звісно, не підходжу і не вітаюся, бо й мені вони по це саме. їх дівчата всі в чорному: чорні шкірянки, чорні бандани. Футболки у тон тільки підкреслюють їх панківську окремішність. Це якісь молоді панки, підгниваючі. Дівчата ще доволі свіженькі, юнаки жваві та матюкливі. П'яні в дрельку. Б'ються за цигарки. Квиток на літак і пачка сигарет. Тоска, блін, яка тоска.
Праворуч і вище — олдові хіпі-щорічники. Вони завжди базуються в колі дерев, напинають барвисті полотнища і слухають з магнітофона Jefferson Airplane. Це патріархи Шипота, старі друзяки-хіпарі: українці, поляки, росіяни, словаки. Вони дбають про атмосферу довкола себе — ретропацифізм. Я з котримсь зустрічаюся поглядом і вітаю його піднятою рукою.
У відповідь — теж підняті руки й посмішки.
Правіше цих, ближче до обриву над водоспадом, ще одні хіпі, залюбовані в американських індіанців, поставили типі. З димового отвору куриться дим. Над галявиною панує спокій і блаженство. І жодного червоного прапорця.
Дивлюся вище і, відповідно, далі. Зір пливе, та я все одно розрізняю зграйки наметів, зібраних барвистими гронами, до яких так і кортить підійти і роздивитися, і розпитати, що по чім, та де, та звідки.
Помічаю кілька українських прапорів. Це, далебі, Львів або Тернопіль. Як правило, на Шипіт приїжджають кагалами і, за невеликими винятками, підтягуються свій до свого.
Напружую очі, і погляд відкриває нові скупчення наметів, аж до верхньої риски, звідки починається ліс. По-думки оцінюю відстань. По прямій, мабуть, трохи менше кілометра. Тераса здіймається часом полого, часом стрімко. Як би не рухався — повільно чи швидко — на підйомі впріваєш.
Не бачу жодного червоного прапорця. Мій власний поки що схований у наплічнику, глибоко під спальником.
Закидаю на спину броцак і повільно, крок за кроком, продовжую рух догори.
Зупиняюся. Український прапор, п'ять зведених наметів. Дотліває ранкове вогнище, збоку лежить перевернутий казанок. Трава довкола добряче витоптана. Можна здогадатися, що ці молоді люди приїхали чи не першими — числа так тре-тього-четвертого... Дівчата розгнузданої тілобудови, в самих лише трусиках, гріються на сонечку. Наразі спинами до неба, але я готовий зачекати.
Знову скидаю наплічника і падаю на землю.
— Я вам не заваджу? — питаю у дівчат, не дивлячись. Вони, так само не дивлячись на мене, мовчать.
З намету вилазить бухий в дупель хіпусьо. Він по-собачому кудлатий і весь вкритий червоними смужками від коматозного лежання в траві. Хайр чувака схожий на гніздо птеродактиля. Його руки по лікоть обвішані феньками, а на шиї теліпається сталевий пацифік. Його джинси м'яті, пописані ручкою і мокрі на дупі й нижче. Це значить — спав на мокрій землі.
Взагалі, трохи припарює. Напевне, вночі був дощ.
Каламутними очима чувак дивиться на мене, поправляє окуляри і приліплює до губи сигаретку.
— Буде?.. — випукує волохатий, похитуючись, і робить жести черкання сірником.
Я кидаю сірники. Пуделко пролітає повз нього, а він повільними очима простежує його траєкторію. Запухле обличчя набирає виразу, який би я окреслив як «офігілий».
Чувак повільно хитає головою і видавлює з себе:
— Як я вас, хіпаблудів, ненавиджу...
Нагинається по сірники, поточився, обламується і валиться на траву.
З намету вилазить іще один гість, уже зовсім іншої стилістики. Він довгий і тонкий. Теж голий по пояс. Дві тонкі коси звисають аж до ліктів. Цей припалив собі цигара ще в наметі і ясними очима дивиться мені за спину, на гірське пасмо й долину ген унизу. Він затягується й зітхає. Ясно — лірик-самородок.
Патлатий в окулярах підіймається. Він наче вже трохи оговтався і вирішив припалити від тліючої в попелі головешки.
Закурює, дивиться на мене і прорікає:
— Ненавиджу очкариків... особливо патлатих. П'єш? Я стенаю плечима. Ні хайру, ні окулярів у мене немає. Чувак теж стенає плечима і робить ковток із військової
фляги.
— Мукта, — каже він.
Ще трішки ввічливої мовчанки. Раптом мене осяює, що то таке прізвисько.
— Гєра, — представляюся я. — Але можеш мене називати Гер.
— А-а-а-а...
Повільно затягується сигаретою і гарчить:
— Геррр... Типу, геррр Шнітцель?
— Саме так. Або гер Штрудель.
— Пудель, бля! Будеш тепер гер Пудель!
Довгий сухарик тим часом витягає гітару і береться награвати щось із Craneberries. Виходить переконливо. Стосовно пуделя не заперечую. Підбираю свої сірники, кладу назад до кишені.
— Чаю, може, вип'ємо? — питаю у них.
Чувак із гітарою, не перестаючи грати, киває у такт головою. Каламутний гуморист Мукта не відповідає нічого. Похмілля вчить людей людинолюбію, і в Мукти зараз важливий іспит.
Одна з дівчат від згадки про чай починає ворушитися. Перевертається до неба лицем, а до моїх очей грудьми, але картина чомусь не настільки хвилююча, як можна було сподіватись. Слідом за нею на спину перевертається й інша ляля. Отут вже відчуваю міцний притік оптимізму.
У глибокій безсловесності, під майстерну гітару сухарика ми випили по горняткові чаю. Нічого не кажучи, гер Пудель встав і пішов далі.
По лівому фланзі від самого низу і аж до броду, понад потічком вздовж вимитого водою яру, розтягнувся табір панків. Панки з Києва, панки з Вінниці, панки зі Стрия. Панки з Рівного, з Одеси і найстрашніше — панки з Шостки!
Десь роки два тому на Шипіт приперлися якісь непевні типи — не зовсім гопніки, не цілком репери, не до кінця кислотники. З ними був дебелий собацюра породи мастіно наполітано. Пес бігав, гавкав, лякав дітей, слинився і поводився непристойно щодо ніг окремо взятих товаришів. Кислотники з того перлися. їх улюбленим жартом було йти в село під «феном» і питати: «Бабуля, а ґдє здєсь мака можна намацать?»
Однієї ночі кислотники-репери до того обковбасилися, що вкрали в Пилипці (селі під Шипотом) косу, наробили в господі переполоху і зникли у невідомому напрямку. Приїхали стрьомні воловецькі міліціонери, почали поночі з ліхтариком шниряти по наметах і доводити миролюбних, але мєнтофоб-них хіпунчиків ледь не до інфарктів.
Міліція виявила гоп-кислотників на ранок на чужому городі, заставши за незвичним у тутешніх краях заняттям: перший кислотник жав маковиння косою, мов пшеницю, другий натирав мозолі, в'яжучи макові снопи. Пов'язали обидвох.
На денних сходинах патріархи Шипота глибоко засудили чужинців, які зробили тутешнім лояльним відпочиваючим отаку антирекламу. До того ж у спадок від кислотників мешканцям полонини перейшов отой самий мастіно наполітано. Панки з Шостки перейнялися долею тварини найбільше. Не довго думаючи, вони пригріли псюру обухом, оббілували й з'їли.
А коли за тиждень повернулися юнаки невизначеної орієнтації зі слідами відпочинку на лиці й поцікавилися, де ж, до граної мами, ЇХ РЕКС, усім стало трішки соромно.
Усім, крім панків із Шостки.
По праву руку згори, з боку підйому на гору Стій, розіп'яли свої шатра позитив-парапацифісти — люди, налаштовані загалом на все оптимістичне, конструктивне і життєствердне. Вони не б'ють по ночах пляшок, не кричать матюків, не співають страшних пісень «Гражданской Оборони». Більше того, від них не відчувається запаху того кармічного фатуму, який панки намагаються згустити над собою і передати іншим.
На правому фланзі було світло та спокійно. Тут ніжилися напівоголені, не завжди зрілі, але вже розіпрілі німфи, на яких час від часу наскакували їхні козлоногі, перезбуджені надлишком кисню фавни — в подертих джинсах, голі й босі. Фавни хотіли трахатися, та, не маючи змоги реалізувати це бажання негайно, робили юним дівам різні пакості: бризкали холодною водою, лоскотали травинками, здирали купальники тощо. Тут усім чогось хотілося, але це не стосувалося за великим рахунком ні курива, ні випивки, ні, врешті, сексу (хоча після сексу це хотіння притуплювалося). Невловиме маєво хотіння робило все водночас і бажаним, і нудним. Чудна амплітуда. Із вродженої делікатності я не заглядав у намети, не дуже завтикував на цицьки. А при зустрічі з черговим ню виявляв вершини галантності, цілуючи нагим паннам ручку.
Ще вище, майже на краю можливого, розбила намет ужгородська молодь протесту. Ці молоді люди із самого ранку сиділи обурені, кожен повернувшись лицем у бік долини, і споглядали горизонт на знак непокори. Один із них обурився до такої стадії, що я запропонував йому попити води, але інші наказали мені не лізти, у них сесія. Так і сказали: сесія.
Я поцікавився, чи багато в них ще протестного матеріалу і де його назбирали. Вони сказали, що то їх, регіональний, а мають його стільки, що вистачить, аби обурилося пів-Ши-пота до кінця сезону.
«А якщо навпаки, — перепитую: — весь Шипіт, але тільки на півсезону?» Вони на те: «No woman no cry».
Я спитав у них щодо лінії партії. Мені відповіли: «Всьо зігзагообразно». Такій політпідкутості можна тільки позаздрити.
Мене запитали, чи я б не відмовився. Я б не відмовився — так і відповів.
За кільканадцять хвилин, коли перша хвиля обуреності минає, відходжу на кілька кроків, аби насолодитися цим екзотичним явищем здаля: семеро протестуючих, як один, сидять клином і споглядають північний схід. Очі червоні від лозунгів, а на обличчях — вселенська печаль.
Я уважно пройшовся вздовж наметів, кілька разів підіймав привітно відкриту долоню, але так і не здибав ані одного червоного прапорця.
Над потічком зазвичай осідали растамани. Вони готували їсти «всі для всіх» і були добряче згуртовані. Чужинців приймали радо, але на відстані, до наметів не підпускали, дозволяючи переступати свої пороги тільки справжнім джа растафарай.
Навіть коротка подорож на їхні терени справляла враження. Растамани цілими днями сиділи у своїх типі, били в барабани, гриміли маракасами і співали негритянські псалми. Всі як один були набожними і намоленими, але, на відміну від заціпенілих протестантів із Ужгорода, їхній стан був рухомим, колихливим, немов замішаним на даб-ритмах.
Від безперервного моління до Джа між растаманами встановлюється телепатичний зв'язок, як у тих індіанців, що варять в джунглях Амазонії з ліан аяхуаску — «вино душ». Це відчувалося зразу, тільки-но потрапляв на їх священну територію за потічком, яка, зазначу, виглядала справжнім анклавом Ефіопії, спроектованим сюди їх колективною інтуїцією. За растаманськими піснями причувалося муркання гепардів й інші звуки савани. Я шукав поглядом доказів присутності Африки і впізнавав у місцевій флорі типові ендеміки екватора.
Я ввійшов на їх землю з відкритими долонями — ні списа, ні дрюка, ні каменя — і мене зустріли ввічливим мовчанням. Дреди сиділи тісним колом довкола виварки з підкипаючою зупою. Я відчув, як вони телепатично обговорюють між собою, чи не замірився я перевернути їм баняк з їдлом або розвалити типі й продірявити тамтам, а новий натягнути зі шкур їхніх дітлахів. Але ж ні, мирнішої істоти за мене на Шипоті годі було відшукати. Я просто обвів очима всі намети. Перед кожним висів зелено-жовто-червоний прапор Ямайки. Флагштоки було оздоблено відповідно до смаку власника — пір'їнами, іклами кабанів, камінцями і, звичайно ж, растами.
Раста, на погляд чужинця, виглядає як шнурівка-триколор (традиційні барви), або поєднання якихось інших доступних кольорів. Як правило, расту вплітають у волосся, туго намотуючи нитку спершу довкола пучка волосин, а потім — довкола доштукованої шворочки. Для баласту на кінчик расти прив'язується камінець із отвором, хто знає — «курячий бог».
Взагалі, растамани виглядають на полонині найбільш яскравими у зовнішньому аспекті. Ті психо- та географічні терени, де пустили roots їхні тіла, мусять бути екзотичними з погляду осілих і фіксованих тубільців, яким, крім «файка» та «майка», більше рим до слова «Ямайка» не відпущено.
А растамани — вони як леви. Африканські воїни саван, buffalo soldiers, зі страшними локонами на головах, із білими зубами й червоними очима, вони просто звіріють, коли опиняються на природі. Звіріють, дичавіють і кричать: «Алілуя, Джа!»
Як співав Афрік Сімон, «whenna naumija hafanana» — «нема різниці, чорний ти чи білий». Коли ти куриш траву так довго, як ми, — твоя шкіра не чорна й не біла, а радше земляниста.
Ретельно обдивився всі намети, але так і не побачив потрібного мені сигналу: червоної хустинки, червоного прапорця, а чи бодай клаптя шмати червоного кольору. Зрештою, я й не чекав знайти серед таких релаксованих, таких неконфліктних растаманів людей, котрі б мали упізнатися за кольором насильства.
Не вполювавши й на цей раз нічого, я вирішив нарешті й собі заякоритись. Більшість стратегічно вигідних місць — щоб і до води, і по дрова недалеко — вже були зайняті. Над лівим краєм темніла аура панків. Тому я піднявся на похилий правий край полонини, до солодких чорничників, що соковитим поясом відмежовували твердь лугу од тверді лісу. Там і спинився.
Без поспіху розкладаю наплічник. Орієнтую двомісний намет головою на південний захід. Два місця — це для мене і для наплічника. Більше ні на кого я не розраховую.
Розгорнув рулон, постелив каримат, струснув спальник. Звідти випала червона шматина. Я сховав її до кишені: із цим підождемо.
А потім прикинув, скільки вже тут людей подумало так само: «підождемо». Двоє? П'ятеро? Скільки?
Вирішив, що при такому розкладі можна чекати до нескінченності й назад. Сходив у ліс, знайшов підходящу тичку і прив'язав до неї червоний віхоть. Повернувся до намету й устромив у землю прапор. Вітерець підхопив його, і червінь затріпотіла. У Тибеті б запитали: що перебуває в русі — прапор чи вітер? Я оглянув усю полонину — пістряві намети під подихом полуденного вітру напиналися й теж тріпотіли. Де вони, ці люди з червоним? Що в русі — намети чи вітер? Люди чи обставини? Рухається щось усередині нас самих. Так кажуть на це у Тибеті. Що край — то звичай.
V.: Ти знаєш, про які «червоні прапорці» він говорить?
Л.: Ні. Ще ні. Але це щось муторне. Він зараз не хоче про це думати. Щось, пов'язане з темрявою, яку він носить у собі. Він хоче відволіктися. Хоче піти й підкорити якусь дівчину.
V.: Хай піде і зробить.
Л.: Він сидить біля свого намету...
V.: Говори від його імені, тоді зв'язок буде повнішим. Поглянь на свою тінь. Твоя тінь лежить на шипітській траві.
Л.: Так, я сиджу біля намету... Помічаю тінь на траві й вирішую провести ревізування. Потираю шию. Тінь моя, вона слухається моїх рухів. Певне, на шиї буде шкіра злазити. Сонце перейшло зеніт, і я відчуваю бажання зварганити собі щось поїсти. Меню на найближчі дні виглядає цілком прозоро. Шматок сала, нашпигованого часником, і буханець хліба, придбаний у Воловці. Маю кілька пачок вермішелі швидкого приготування, а ще кілограм гречаної крупи. Загалом харчу, при моєму режимі, має вистарчити днів на п'ять. По хліб можна спускатися в село Подобовець, де також є дуже солодке молоко по гривні за літр.
Оцінюю свої запаси оптимістично — вселяючими апетит. Взагалі, зараз я — втілення піднесеності та благодаті.
Блядь. Навіщо я брешу собі? Навіщо продовжую брехати? Мені так хуйово, як не було ще ніколи. Мені хочеться вити вовком і накласти на себе руки просто зараз. Я розумію, що мені хуйово після вінта, чий відхідняк я намагався змазати трамадолом. Але дія трамадолу закінчилася вчора вночі близько третьої й перейшла у середню, найважчу, фазу вінтового відходняку. Мене пробило холодним потом і, щоб зняти страх, який навалився на мене, я подрочив, потім увімкнув комп'ютер і спробував подивитися фільм, вже не пам'ятаю назви, але це було якесь психоделічне гівно, від нього хотілося лізти на стелю. Я зрозумів, що знову допускаюся помилки — замість того, щоби знімати страх чимось легким і світлим, рука сама тягнеться по бісівське й причинне, по альбом Coil, наприклад, і думки знову помчать натоптаним шляхом. Отак лежиш у ліжку — третя ночі, і здається, до ранку не доживеш. У ці моменти зовсім не розумієш, нахріна було його колоти — нахріна? Щоб попустило. Щоб попустило від чого? Від того, що колов. І т. д.
Тому моя іронія з приводу запасів, «вселяючих апетит», так само як і «аватару піднесеності й благодаті», доступна тільки мені одному, оскільки решта публіки не посвячена в амбівалентність цих означень, як і в те, що коли мені хуйово, я говорю довгими й плутаними фразами, стилістично еклектичними, семантично ідіотичними і те де і те пе.
Все. Помовчу.
Підкидаю ще полінце у вогонь. Сонце переміщається на захід.
Я вибрав тінисту місцину для постою. За годину в мене буде напівморок і тьма комарів. Сідаю спітнілим лицем до диму — наді мною настирливо в'ються мушки. Облизую верхню губу. Солона.
Дивлюся вниз. Захотілося знову навідатися до тернопільців. Чимось вони мені симпатичні.
Тернопільці щойно пообідали і збираються пити чай. Сидять розніжені, поспиралися на лікті і дмухають у горнята. Серед цієї буколіки я здивовано впізнаю К., з котрою познайомився тут же, на Шипоті, років так зо три тому, якраз коли друзі з Житомира пригостили циклодолом. Тоді вона була зовсім сопливою, нечіпаною. Я вже й сам не пам'ятаю, що тоді я насправді сказав, що зробив, а що тільки дофантазував. Слава Богу, вона мене не пам'ятає. Напевне, нафантазував я тоді більше.
Відстороненим оком відзначаю: К. перетворилася на справжню лялю. По її світлому, прозорому погляду вгадую, що дівчина наділена неабияким музикальним слухом.
Запрошують сідати. К. зацікавлено вивчає мене, потім виймає цигарку і підкурює від запальнички. Погляд вниз, на індіанські типі. Вона мене впізнає, хоч і прагне це приховати. Я намагаюся не помітити, як мені від цього стає незручно. Вона старається не помічати, що я стараюсь не помічати її примітливості.
Якась дівчина вилазить із намету і просить припалити у К. Дівуля в самих трусиках і майці. Вона, кістлява й малоінтересна, нагинається до вогника, запропонованого красунечкою К. У дівулі в одній руці цигарка. У другій — клапоть червоної тканини.
Уважніше придивляюся до неї.
Сонце золотить повітря. Часом вітер приносить холодні аромати з лісу. Шкіра вкривається сиротами. Вечоріє.
Пізніше.
Сиджу біля вогню. У себе на пагорбі. Німим поглядом втуплююся в чорне листя полум'я. Чую: хтось наближається. Підіймаю очі (на сітківці зелена тінь від чорного багаття, темно-зелене на темно-зеленому) — нагору суне та сама кістлява дівуля. Вона йде і курить на ходу. Тепер бачить, що її помітили. Не махає у відповідь, але повільно вилазить на горб.
Стоїть переді мною, переводить подих. Мовчить, сапає ротом повітря.
— Віка, — представляється врешті.
У неї в ніздрі кульчик-зірочка. Дірка від нього червона, подразнена. Мене перешарпує. Кульчики над її правою бровою дратують теж, але не так сильно.
— Сідай, — кажу я. — Герман.
Віка сідає на колоду зліва від мене. За її плечима видно край гори Стій і далекий обрій Карпат. Вивчаю Віку поглядом. Тонку сіру шию обхоплено шкіряним нашийником із колючками. Темні кільця довкола очей, зачіска каре. Коли вона рухає головою, волосся падає на лице і губи. Проблискує щось сексуально-вульгарне.
Волосся помальоване начорно. Виглядає неприродно, схоже на перуку. Очі в неї бляшано-сірі.
Надвечір Віка натягнула штани. Майка та сама — тонка, блакитна, на вузьких лямках. Стирчать кістляві плечі. Коли ця дівчина курить, вона дуже сутулиться.
З-за майки визирають циценята, але їх споглядання не є чимось принадним. Оцінюю їх байдужим зором м'ясника. Віка — типово наш персонаж. Тобто одна з тих, хто погодився зустрітися під червоною шматою.
Я з цікавістю заглядаю їй між лікті, шукаю сліди уколів. Здається, немає, але думка про венеричні захворювання, в тому числі СНІД, нікуди не дівається.
На лівій руці шкіряний напульсник. Чомусь уявив прихований під ним потворний шрам від порізу. Пальці у дівчини чорно-фіолетові — не інакше, як паслася у чорниці. Тут кругом її повно.
Віка зирить на мене своїми тремтячими зіницями. Вона вся якась заморочена. Очі бігають, метушаться, дратують — я не можу вдивитися в них, своєю нервовістю вони ламають мій погляд.
Щось згадавши, вона лізе до кишені джинсів. Видобуває зіжмаканий, стертий по краях папірець і простягає мені.
Я розгортаю аркушик. Це ксерокопія документа.
Анкета ф. 1
Прізвище, ім'я: Хантирбиева Вікторія Миколаївна
Рік народження: 1986
Місце проживання: м. Стрий
Чи є потреба в оплаті дороги до місця проведення фестивалю:
Так:____ Ні: х
Контактний телефон (бажано): ________
Чи були попередні спроби суїциду:
Так: х Ні:_______
Якщо так, вказати причину незадовільного результату спроби: Прийшла подруга і знайшла
Чи схильні Ви до різких перемін у настрої?
Так: х Ні:_____
Чи маєте нав'язливі фобії? (вказати)
Так: х, а саме: переслідує хлопець Ні:___
Чи готові Ви покінчити життя самогубством?
(оцінити за 5-бальною шкалою:
0 — не готовий; 5 — готовий зробити це у будь-який час)
____4____
Чи вживаєте Ви:
алкоголь:
ні, зрідка, часто, узалежнений (потрібне підкреслити)
Наркотики:
ні, зрідка, часто, узалежнений (потрібне підкреслити)
Токсичні речовини:
ні, зрідка, часто, узалежнений (потрібне підкреслити)
Анкету надіслати не пізніше 15 червня. При зустрічі з координаторами фестивалю мати копію анкети для уточнення. Тим, хто почуває потребу у фінансуванні подорожі, прохання заповнити форму 2.
* * *
Віка очікувально дивиться на мене.
— Ти координатор, да?
— Я?! Ні! Свят-свят-свят!
Віддаю їй листочок, і Віка засовує «документ» назад до кишені. Ми знову мовчимо. Віка крутить браслет на руці. Вона думала, що я координатор. А тепер просити в мене, щоб я пред'явив свою анкету, не наважується.
— Їх ще, певно, немає. Координаторів. Певне, завтра з'являться, на відкриття.
Віка мовчить.
— Це ж завтра відкриття? — уточнюю я. Вона киває.
— Ну да, — говорить вона з особливою інтонацією, у якій встигаю розгледіти ледь не половину її життєвого шляху. Принаймні ту частину, де вона вперше усвідомила, що назад дороги немає.
Завтра шосте липня, ніч на Івана Купала. Завтра ж — відкриття щорічного шипітського фестивалю. Віка озивається:
— Вони пасуть нас. Зирять у бінокль. Прямо зараз. Сто пудів.
— Хто?
— Вони. Координатори. Придивляються до нас із тобою...
— Та ну. Нахріна їм це? Самі ж нас запросили... Ти, до речі, як дізналася про збіговисько? — питаю, щоби трохи змістити акценти. Від згадки про координаторів мені й самому незатишно.
Віка дивиться у вогонь, ворушить бровами.
— Звідки дізналася? Та подружка одна розказала. Ну, тіпа не подружка, а так, одна дєвчонка знакома. Їй прийшло це мейлом, вона зависала на вашому сайті, і їй приходили різні розсипки.
Я киваю.
— Вона, корочє, тоже з проблемами була, ну, у вас там тільки такі й тусуються. Але їй, — Віка киває, маючи на увазі наш фестиваль, — їй таке не хавається. А я прикололась, я така, люблю всяке інтересне в житті попробувати.
Віка трохи попускається, знімає бар'єр.
— З тим листом — гон. Питала я у піплів, чи хтось чув про подібне. Казали, тіпа шось таке чули, але ніхто нічого конкретно не знає. Ніхто чогось не їздив. Тіпа, деколи такі фішки організовують якісь люди... Семінари, тіпа шоби попустило... — Подумавши, вона докинула: — Може, це якась секта?
— Яка ше секта? — не второпую.
— Ну, запросила нас. Типу, розсилає анкети. «Прочитай сам і передай іншому». Кому вже всьо пофіг, такі вірять і їдуть. А тут зараз нам почнуть якусь хєровину проповідувати, мозги зомбувати.
— Не знаю. Може й таке бути. Треба дочекатися організаторів.
— А ти, до речі, не сектант? — дивиться вона підозріло.
— З чого ти взяла?
— А чого голова побрита?
Я пояснюю, що мені так на голову легше. Тоді думок дурних менше.
Віка недовірливо глипає на мене.
— Дурний, чи шо? — питається, хоча дізнатися про мої звички ще не встигла.
На спині в мене наколка у вигляді монади Джона Ді — ще з часів, коли ми з друзями захоплювалися не тільки прогресивною алхімією, але й творчістю гурту Coil. Приблизно тоді ж я пробив собі губу. Сам. Дома, під трамадолом. Циркулем.
Пропоную попити чогось теплого. Ставлю на вогонь казанок із водою. На небі сходить зірка.
— І все одно. Ти не схожий, — каже Віка.
— Шо?
— Ти не схожий на суїцида. Ти старший. Ти схожий на координатора. Покажи анкету.
Байдуже знизую плечима і дістаю з кишені «паспорт самогубця».
— «Ге-си...» ой, «Ге-ра-си-мов Гер-ман Іва-но-вич», — читає Віка вголос по складах, як мала дитина. Спочатку я вирішую, що це жарт, але майже відразу втямлюю, що таки ні.
— Ого! Тобі вже тридцять три! — озивається вона, не відриваючи носа від аркуша. — Так, так... «Місце прожи-ван-ня — місто Одеса». Ого, і я колись в Одесі жила! Як там зараз?
Знизую плечима.
— Нормально, — кажу. — Так, як всюди.
Ми п'ємо каву.
Віка просить розказати щось про себе. А в мене якраз настрій вигнати на-гора пару муль. В мене з'являється бажання помститися цій дівчині — незрозуміло за що, правда. Може, за те, що назвала мене дурним?
— Я лікар, — кажу. — Лікар-гінеколог.
Бачу, Віка такого не чекала. Дивиться на мене вже іншими очима. Мабуть, перебудовує зараз свої перші враження.
— У мене щось не в порядку з головою.
— Це я помітила, — без іронії каже Віка.
— Розумієш, я не хотів бути гінекологом. Я хотів стати ендокринологом, — додаю поволі. — Ендокринологом, Віка. Лікувати стидливих гермафродитів, притулятися фонендоскопом до страждаючих ожирінням підлітків... Милуватися потворними криптохорами-мутантами з піськами, як скам'янілі слимачки.
— Фу-у... ти в натурі хворий, — майже схвально зауважує дівчина.
— От і я кажу: хворий на всю голову. Тому ендокринологія — це моє. Моє. А доля відправила мене на гінекологію. Теж начебто мальовнича професія. Нічого не скажу, попервах я був задоволений. Інколи таке траплялося побачити, уночі весь в поту зривався. Поки молодий був, цікаво було. Був ентузіазм, розумієш? А потім попустився. Запалу не стало.
Я ж бо чекав, коли мене відправлять на медогляди. У вузи, у технікуми. Ось що мене манило. Ставити вагінальні клізми ніжним красуням. Витирати губки їхніх «ротиків» марлевими тампонами. А гачечки? Шпателі? Пінцети?! Натомість я мав справу із сорокарічними закомплексованими прихожанками місцевої православної церкви. Їх навіть спринцювання не розбудить.
Мене відправили на периферію, в районну лікарню. Моя професія духовно старить людину. І так то вже ця робота влаштована, що до найцікавішого ти зможеш отримати доступ тільки тоді, коли воно вже стане абсолютно непривабливим. Мої очі постарілися на цій роботі, а серце замулилось. І що з того, що тепер я мав і клізми старшокласницям, і аборти пенсіонеркам? Нічого.
Віка міряє мене поглядом і з розумінням киває.
— А потім... знаєш... потім зовсім іншими очима подивився на свою професію. Зовсім іншими. Я уявив собі, ніби я кухар і маю справу з молюсками. Без гидливості, без ажіотажу — але й без паніки. Моя професія міняє людину.
Зітхаю, і Віка ніби відчуває всю вагу хреста, що його несуть гінекологи.
— Так, гінекологія міняє людей, особливо чоловіків. Як правило, у не зовсім хороший бік. Це як радіація. Спочатку весело — лічильник тріщить, серденько калатає, а потім бац — і відвалилось. І ніде ніщо не ворухнеться, не затріпоче. Ну, ти розумієш, про що я. В жінок цього немає, у вас усе по-іншому. Я ж бо знаю...
— Замість того, — продовжую, — щоби возлюбити дівчат всією душею і серцем, я навпаки, замкнувся. Став відлюдьком, перестав мити голову. Я знав: у кожної дами між ногами живе молюск. І, дивлячись на контури жіночого обличчя, на розріз губ, на форму вилиць, на ніс, на підборіддя, я у деталях міг спрогнозувати, якою буде мантія в молюска. Передчував, ясним чи темним буде його глибоководний погляд, а також чи схильна дама до грибкових захворювань.
— Ну ти, дядя, псих... Майже як мій Вітас, — із повагою впереміш із відразою накидає вона.
— А ти думала, у нас життя — малина? Життя гінеколога - це суп-молочниця з немитих молюсків.
— Буе-е-е!
— Слухай-но, ідо далі було. Це ж не смішно, це мій біль! У мене почались параноїдальні стани. Тому я пив. А з бодуна знову опинявся в компанії мешканців солоних вод, які дихали мені в лице трясовиною та йодом. Я торкався їх липких поверхонь, пальпував живіт, брав мазки із самих глибин їх драговиння! Проолієними пальцями я проникав у їх сухі земляні нірки на предмет потовщень на внутрішній стінці матки. Я на цьому гастрит заробив!
Переводжу подих. Я ніби переключив канал у своєму бо-дуні й випускав його (бодуна) через ці фантазії.
— І ще, знаєш? Нікель. Чи хром. Чорт, це повна шиза. Мої інструменти були з лискучого нікелю. Нє, ти просто не шариш, наскільки це антигуманно! Гінекологія — це фашизм у мініатюрі. Шпателі, щипці, люстерка. Здавлені зойки, надламана сором'язливість і загнана в підсвідомість травма на все життя. Це наруга над жіночою гідністю. В гінекологію йдуть душі, котрі в минулих життях були ідеологами тоталітаризму.
— Це точно, — погоджується Віка задумливо. — О, згадала! Throbbing Gristle! — раптом вигукує вона, ніби знайшла рішення. — Ти би послухав Throbbing Gristle і все зрозумів!
Я не можу допетрати, про що вона говорить, хоча Throbbing Gristle слухав, навіть задуже. Віка пояснює:
— Throbbing Gristle — це така музика. Називається індас-тріал. Я їх фанатка, я тобі про них ше розкажу. Але якби ти їх почув, то подивився б на свою болячку зовсім по-іншому.
— Чому ти так думаєш?
Від балаканки про Throbbing Gristle очі у Віки загорілися.
— Розумієш, вони фашисти!. Вони садисти! Хворі на всю башку. Вони... блін, вони такі, як ти!
— То це комплімент?
— А ти сам розкумекай! Але, дядя, ти дійсно на всю башку порваний. Мене, може, теж не з консерваторії випустили, але ти — номер один. Правильно робиш, що голову голиш, раз тобі хоч від цього легше.
— О так. Воістину легше. Але ж найскорботніше ти не почула. Я категорично не міг.
— Чого не міг?
— Нічого не міг. Взагалі. І не хотів, головне. Навіть кинув пити. Хотів усе поміняти. Захоплювався фіточаями, робив припарки з урини і дзьобав проростки пшениці, а на вихідних в'язав гачком і слухав гурт Coil... І доля наче посміхнулася мені. Одного дня в моєму житті з'явилася Вона. Надія Кирилівна. Освічена, інтелігента особа, вийшла на пенсію, але продовжувала працювати лікарем-андрологом на півставки. Можна сказати, моя половинка. Добра. Привітна. Ще цілком квітуча. Ех... Ми з нею знаєш шо робили? У лікарні на Новий рік двома сніжинками переодягнулися! Ото вже веселощів було... Любилися, одне слово. Та щастя не тривало довго. Поповзли поліклінікою чутки. А вона, голубонька, була такою тонкою душею! — Тут я починаю істерично бити себе в груди. — Вона повісилася, Віко, рибонько, взяла і повісилась! Ти чуєш? Я не вибачив цього людям! І відтоді, — я вмикаю завершальну інтонацію, — відтоді, теоретично і практично, я готовий до останнього, рішучого кроку... — роблю рух, наче затягую собі на шиї удавку. — І, ніби невипадково, до мене в електронну скриньку прислали з нашого форуму листа про цей ото фестиваль. От така от оказія.
Кілька хвилин Віка сидить і дихає ледве-ледве. Бридкий нашийник, з якого я впродовж усієї історії черпав натхнення, заважає їй нормально ковтати. Можу закластися, зараз Віка шкодує, що прийшла до невідомого «дяді» на вечірню каву.
Аж тут я справді здивувався: Віка нахилилася до мене і поплескала розрадливо по руці.
А мені навіть не соромно. Мені жахливо фуйово. Який же я поц. Навіщо отаке було розказувати? Я згадав тісну, задушливу кабінку, де я продавав поповнення на мобільні телефони у нічну зміну. Згадав пекучу гіркоту трамадолу, коли розсмоктуєш желатинову капсулу. Ніч для мене досі має гіркий присмак трамадолу. Чому, щойно мене питають про моє особисте життя, я починаю вибріхувати щось на кшталт оцього?
Довкола сіріє, повітря заповнюється таємничим сріблястим блиском. З наметів починають вилазити намолені растамани та інші істоти, котрим яскраве проміння різало зіниці. Ці висохлі створіння рухалися, мов паралітики на морозі, притому в них вистачало сил обмінюватися захопленими репліками про довколишні красоти й дивовижну свіжість повітря.
— Повечеряєш зі мною? — питаюся у Віки.
Та ствердно киває, і я відправляю її по миску й ложку.
Запарюю в окропі три пачки «Мівіни». Віка приносить із собою трохи розчинної кави в бляшанці. Небо всипається зорями. Знизу, де всі лагідні й нелагідні відпочиваючі збираються біля загального вогнища, доносяться радісні голоси та бадьористі акорди гітари. Стрекотять тамтами й бубни. Там радість і свято. Тут їдять кару небесну швидкого приготування. Сидить понура дівка з нашийником (любить, коли її прив'язують?) і лисий суб'єкт без слідів паспортних даних на лиці — ненадійний компаньйон на вечір. На поголеній потилиці в мене теж татуювання. Воно означає алхімічний знак «сульфур».
Ех, шкварчати мені за діла мої в пеклі. Втім, я не вірю в пекло.
Відомо, що «Мівіну» можна споживати як першу страву і як гарнір. Ми зупинилися на «першій страві». Я навалюю плутані клуби вермішелі собі до пащеки і невдовзі відчуваю сите задоволення. Скинув черевики і грію босі п'яти біля вогню. Вітер дме з долини, задуває дим до очей. Баньки сльозяться. На ранок будуть, як розварені галушки.
Закурюю і пригощаю сигаретою Віку. Я взяв із собою цілий блок сигарет з фільтром. У роздріб вони коштують одна гривня за пачку. В колі моїх друзів (якщо цих уродів так можна назвати) це вважається особливим «протестним» пафосом. Вони не знають, що я курю ці сигарети з міркувань прагматичніших. Без шкарпет я часто ходжу теж не через ідеологію.
Долиною повзе прохолодний сутінковий спокій. У лісі пожвавлюється пташиний переспів. Трохи зимнішає — не настільки, щоби турбуватися про якусь одежину. Віка, відзначу, повернулася зі своїми ложкою й горнятком і вже одягнута у байкову сорочку.
Нарешті дівчина наїлася. При світлі багаття її риси трохи м'якшають. У помірних дозах нею навіть можна милуватися. Знову ставлю на вогонь казанок із водою. Я придумав гарний держак для казанка. Замість того щоби пердолитися з рогачками, котрі треба міцно вбити в землю, я зв'язав докупи три палиці. Триногу, в центрі якої над вогнищем висить на шнурі казанок, легко регулювати. Конструкція міцна й проста — перлина «зеленого» хайтеку.
Віка закурює. Вона постійно курить, і навіть коли видихає, цигарку тримає тут же, біля вуст. Хапається ротом за фільтр, мов за кисневу трубку. Її шкіра зраджує у ній великого друга нікотину. Віка палить і задивляється на вогонь.
Задивлятися — це щось унікальне. Коли несподівано, не-очікувано погляд раптом завмирає. Затримавшись на якійсь | точці, людина впивається в неї очима. Недоречно казати в таких випадках «задумався», бо, коли задивляєшся, насправді не думаєш, а тільки по-особливому дивишся. Кажуть, не можна людину відривати від того, на що вона задивилася, бо тоді щось їй там в голові може заскочити, вона кинеться на тебе і покусає голодними очима.
Тому я вирішив не турбувати Віку, а сам задивився на малиновий жар. Із тонших гілок зібралося достатньо розпеченого приску, щоби зайнялася товста колода. Я додав полінце зі своїх запасів за спиною.
Змалку люблю сидіти біля багаття і маю в цій справі чималий досвід. Саму ватру я, по можливості, обкладаю камінням. Якщо цього не зробити, в один не прекрасний момент (часто, саме коли ти задрімаєш) трава, підсушена жаром, спалахне і вогонь розлетиться димним кільцем, пожираючи тебе, і твій дешевий поліестеровий спальник, й не менш благенький намет. Це одна з можливостей, яких я намагаюся не допустити. Тому, ще раз кажу, завжди обкладаю багаття камінням.
Найцікавіше за вогнем спостерігати, звісно, вночі. Для цього бажано підготувати якусь колоду, щоб на ній було зручно сидіти. На голій землі в горах довго не посидиш, навіть улітку. Щоби робити менше рухів, я акуратним чином організовую простір довкола свого місця для сидіння. Складаю дрова на такій відстані, щоби до них можна було дотягнутися без напрягу. Краще тримати дрова за спиною, подалі від вогню, знову ж таки, щоб не спалити себе разом із полониною. Якщо дрова мокрі, їх варто викладати акуратними конструкціями довкола жару. Так вони потроху підсихатимуть.
Типовою справою є сушити на ніч шкарпетки. Особливо, коли ввечері налазишся по полонині — вся трава вкрита рясною росою, і ноги промокають разом зі штанами аж по коліна. З досвіду знаю: сушити шкарпетки краще, попередньо знявши їх із ніг. Хіба що, хто має охоту зробити зі своїх стіп печеню в синтетичній упаковці. Такі трапляються нечасто, та коли вже трапляються, їх оригінальні бажання на цьому не закінчуються. Часто ці люди залишають на ніч просто неба черевики. Либонь, ці професіонали виживання знайомі з техніками спецслужб по добуванню води в посушливих місцевостях, бо на ранок із взуття воду можна пити, як із глечика.
Такі самі туристи подеколи демонструють безпричинну любов до дрібних гризунів. Забігаючи наперед, скажу: на мій погляд, нечесно бавитися в піддавалки. Навіщо залишати навстіж розкритий наплічник? Мишки і так прогризуть його, причому там, де їм потрібно. І не тільки наплічника, а й спальник, і стінку намету. І людина, котра в припадку сентиментальності щойно пропонувала мишці-полівці дружбу і всі сухарики, а також руку й серце, тільки-но побачивши діри у дні наплічника, волатиме: «Сука! Сука!»
Я добув із гармонізованого простору за спиною ще важкеньке полінце (ліси довкола Шипота букові), поклав поверх уже нагромадженої деревини.
Ми замішали собі кави.
— Ти коли сюди приїхала?
— Позавчора. Прилізаю, дивлюся — а тут свої люди. Я з тернопільськими в Криму познайомилася. Я ж без палатки приїхала, бо й так знала, шо в когось впишуся.
Вписатися — означає втертися до когось під дах. Можна сказати, вступити у зносини з хазяями намету (колись — у благородному, а в наш час — у будь-якому сенсі).
— І вони тебе вписали?
— Та. Ми з ними на «Рейваху» класно відірвалися минулого літа. Я їх у печери водила. Я ж у Криму народилася, у мене бабка татарка.
— Он як. А шо, потім із батьками переїхала?
— Та, до Мукачева. — Віка задумується. — А у мене в Стрию пацан жив. Ну, і я до нього на квартиру вже вписалася.
— Шо, з дому втекла?
— Та чого втекла. Так, пішла собі. В мене старі крейзануті.
— Ясно. А нормальний хоч який був? Цей пацан?
— Жартуєш? Афіґєнний! Ми з ним стопом всюди їздили, у Болгарії навіть були... Але він був трохи з цими... зі странностями.
— Наприклад?
— Ну, раз взяв мене бинтами до батареї примотав, як мумію. Голу причому. І пішов з хати... На два дні. Прикидуєш?
Я пробую прикинути.
— І шо, ти розв'язалася?
— Не змогла. Він потім прийшов, напустив ванну води... правда, холодної... відмотав мене і прямо такою, як була, взяв у ванну поклав. Казав, як побачив мене, злякався, як би я часом не вмерла. Любить мене. Переживає.
— А нащо він так прив'язував?
— Ну, я ж кажу, зі странностями пацан. Потім, правда, признався, що ходив блядувати, але боявся, що я побачу. Нормально, та? — Віка затягується. — Ну, я йому, ясно, вибачила. Я ж тоже не святенька.
— А ше шось таке, оригінальне? Віка знов задумується.
— А... Ну ми, я казала тобі, ми з ним індастріалом захоплювались. Чув, може?
— Чув. Сам полюбляю.
— А ми вмирали за тою музикою. Нам один пацан із Бун-деса таких касет наприсилав! Ми там всі в Стрию в шоці ходили. Це така музика, я тобі не можу описати...
— Сильна?
— Пудово. Сильна! Мені башку так зривало, я такі істерики закатувала!.. Слухай, дядя... як взагалі тебе... я шось забула...
— Герман.
— Герман. — Віка пальцем зафіксувала це слово в повітрі. — Хоч, я тобі про цю тему розкажу?
— Ну давай. Вали.
— Але ти ж не повіриш.
— Та ти розказуй, не ламайся.
— Ну, тоді слухай. І не кажи, шо такого не буває.
Я відчуваю, як її голос, коли вслухатися у нього, прокладає шлях до її пам'яті. З голосу можна дізнатися що завгодно. Я дозволяю її голосу ввійти в мою голову, і так по ньому, мов по нитці, сам проникаю у пам'ять Віки. Я вже не дивуюся тому, що зі слів постають образи, бо знаю: так працює психічне телебачення.
— Коротше, ми з Вітасом були класними друзяками. Реально класними. Він мене всюди із собою брав. Розказував різні історії. Всяке мені показував, що я ніколи би не додумалася зробити... Ну ладно, я ж казала, ми з ним і до бабки у Крим їздили, і в Кишиньові тусувалися, в Болгарію навіть заїхали раз були. Та ми і в Стрию нормально гуляли. Правда, в Стрию Вітас мав багато дружків і поверх мене. Ну, і подружок мав. А я, крім нього, там нікого не мала. Поки я не знала його ше так близько, він ширявся дай Боже. А я прийшла і...
Як розповіла Віка, Вітас був трішки не в собі. Він відчував незрозумілу неприязнь до дрібних та немічних істот. Усіляко демонстрував це, часто саме за присутності Віки. Вона мусила асистувати Вітасу в тому, що він охрестив «природним потягом до пізнання». Домашні препарації, в деталі яких Віка вдаватися не бажала, мабуть, залишили у ній осад на все життя.
Вітас мріяв навчитися робити чучела. А що ніякого уявлення про основи цього ремесла він не мав, то мусив починати із малого. Горобчик там, жабеня. Ну і так далі, по висхідній. Деяких експонатів спершу треба було наздогнати — не кожен хотів стати Вітасовим чучелом.
На перший погляд Вітас нагадував молодого кримінального елемента. Стрижений під нульку, із лицем землянистого кольору та повним ротом пахучих погнилих зубів. Віка казала, що в нього зуби від браку кальцію хиталися. Коли Вітас тиснув на них зсередини язиком, вони вигиналися назовні, немов гребінець.
Колись Вітас нівроку ширявся, але Віка допомогла зав'язати. Шкода, однак важкі хмари «похмурого» так і не розвіялися над його головою. Складалося враження, коли Вітас заходить у кімнату, відразу слабне світло. Темна персона, нікуди дітися*
(* V.: Цей Вітас мені трохи нагадує нашого Германа.
Л.: Треба промайцати зв'язок між ними. Мені здається, Вітас є віддзеркаленням Германа.
V.: Або навпаки...).
У компанії Вітас міг безкінечно довго й нудно присікуватися до людини, поки не діставав по морді. Ловлячи в долоню кров з рота, посміхався страшними зубами і обіцяв кривднику показати, де єті зимують. З такими смішками Вітас хапав Віку за руку й тягнув її кудись на кілька тижнів від світського життя подалі. Вітас був... надміру нав'язливим, чи як?
— Мого Вітаса ніхто, крім мене, не любив, — продовжує Віка. — бо він був реально напряжний. От дійсно, важкий характер у людини... А ше мій Вітас цікавився чарами. Читав собі книжки про чорну магію, називав себе сатаністом і влаштовував навіть якісь там меси. Поки ширявся, мав власну банду малолєток. Був для них верховним.
Але то були одні пацани, а Вітас хотів ще й дівчат. Тому з сексуальною магією він звернувся вже до мене. А малолєтки, між іншим, його уважали. Разом там котів на цвинтарі палили, гроби розкопували, ну таке. Не сатаністи, корочє, а просто живодьори. У них там все не по якихось правилах було, а так — по безпрєдєлу. Хочуть — целочку спіймають, ізнасилують. Хочуть — хлопчика спіймають, заставлять каку їсти. Ублюдки. Але Вітас пішов від тих малолєток, і от чого, слухай.
Раз нажерся циклодолу і пішов до своєї малишні на кладовище, де вони тусувалися. І шось він такого їм там почав говорити, шо та малишня просто збісилася. Взяли й так його побили, що ледь не угробили. Тільки листям сухим притрусили й залишили подихати. Півтори доби пролежав під дощем, у сирій могилі. Уявляєш? Всі нирки собі позастуджував.
З того часу Вітас зі своїми малолєтками більше не зустрічався. У них потім новий пахан з'явився, серед своїх обрали. Але буквально через тиждень, коли вони Вітаса віддубасили, їх всіх мєнти пов'язали. Половину в трудколонію у Прилуки забрали, а старших — серйозніше. По повній дали, за ізнасилування малолітньої.
А як Вітаса попиздили, так з того часу ми й подружилися. Це ж я його і виходила, і вигодувала, коротше, зробила з нього нормальну людину. До речі, Вітас казав, що то іменно він своїми чарами нагнав мєнтів на тих виродків. Але мені чомусь видається, він на них настукав по-простому, по-людськи. Я все хотіла ті книжки попалити, та він не дозволив. Казав, що тепер у вигнанні, мусить пізнавати чорну науку. А я мала бути його слухняною рабинею.
А мені шо — я погодилась. Лиш би любив.
Окультними речами Вітас цікавився ще відколи підвисав на «чорному». Любив він це діло — повтикати, почесатися, Кроулі почитати на приколі... Добрий такий, тихий.
Один із друзяк-чорнушників, із тих, що мали родичів десь у Бундесі, підкинув йому пару касеток із записами ранніх Psychic TV.
Вітас, так би мовити, приторчав. Так він уперше дізнався про дуже близьких йому людей — Ґєну К-Кашку, Нечепуру та Івана Баланса. Вітасові розповіли про їхні сексуальні практики. Зокрема, про те, що в пошуках натхнення троє лондонців проводять ритуал, під час якого вступають у зносини із тваринками. Записані звуки при цьому семплюються й безпосередньо використовуються під час запису альбому. Вітас впав у захоплення. Такий світогляд виявився близьким йому по духу, він же зараховував себе до людей, що глибинно співпереживають музику в стилі industrial.
— Ну от. І тоді нам його друган із Бундеса ще надіслав цілу коробку касет з різними індастріалами. Тут-то ми вже пішли в рознос. Вінт, кетамін, ну, трава... Я ше тако-сяко, а Вітасові башку знесло капітально. Він, знаєш, завжди мав схильність до всього хворобливого...
— Патологічного, — підкидаю.
— Во-во.
Ті, кого слухали Вітас і Віка, були справжніми звеличниками пітьми. Вона назвала мені їх імена: Джон Велене, Пітер Крістоферсон на прізвисько «Нечепура» і, ясний пень, містер Дженезис (Ґєник) Пі-Орридж. Я переклав собі цю гру слів як «пан Буття К-Кашка».
— Страшний чоловік.
— Не те слово. Я чула, він собі зробив пластичну операцію на статевий хуй і має там тепер жіночий орган.
Про щось подібне, очевидно, марив і Вітас. Він вишукував усілякі факти з біографій кумирів і силувався наслідувати їх у демонічності. Троє британців вивчали і шанували Алістера Кроулі — батяра й збиточника, педрилу й наркомана. Всі троє з дитинства мали дивний потяг до потойбічного й демонічного. Вітас розказував Віці, що містер Беленс із дитинства був наділений баченням світу потойбічного. І надивився стільки моторошного лайна, що ледь не загримів у Бедлам. Часто перед сном до нього приходили чорти і забирали на всю ніч у темні сфери, де показували всяку нечестиву срань. Як результат, з'явилися такі розчудові речі як «Фетиш гівна», або «Хвала стічним водам», або «Анальні сходи».
— Натуральна клініка, — робить висновок Віка і додає: — Тепер ти розумієш, чому я казала, шо гінекологія — це фашизм. Знаєш, якби ти не був таким хворим, я би тобі цієї історії й не розказувала. Там далі таке буде, шо я й не знаю, чи ти повіриш. Але я тобі повірила, май на увазі.
— Повірю, — запевняю її. Господи, скажи чесно, чому мені так везе на всяких ублюдків? Причина в мені, я вгадав?
Себе Віка вважала світлою стороною Вітаса. Мало того, що допомогла підв'язати, так ще й витягла на поверхню його соціальну свідомість. Вона невимовно страждала від того, яким іноді Вітас бував жорстоким, але розуміла, що більше нікому не під силу спинити цей політ дельтапланериста над долиною смерті. Віка відчувала себе святою праведницею від усвідомлення своєї місії. І для неї не мали суттєвого значення ані Вітасові походеньки до якоїсь Марінки, ані його не зовсім вдалі жарти стосовно того, що якось він задушить її вночі подушкою і зґвалтує в жопу (що за чим, незрозуміло), ані п'яні спалахи агресії, коли Вітас гасив об неї недопалки.
(Коли Вітас попробував забичкувати цигарку їй під пахвою, Віка не стерпіла і втекла у Мукачеве, до батьків. Але вже наступного дня їй здалося, що вона надто круто з ним обійшлася. Сіла на електричку й поїхала назад. Вітас за такого коника дуже образився на неї, не розмовляв цілий день, поки Віка в сльозах, на колінах не вимолила в нього пробачення.)
Навіть коли Вітас прибинтував її до батареї під вікном, коли вона ледь не здуріла від сверблячки, Віка все вибачила йому. Адже він зізнався, що ходив до Марінки і боявся, що вона побачить його в її компанії. А раз боявся, значить, йому розходилося, що про нього думала Віка, так? Значить, вона йому небайдужа. Це втішало.
До того ж у Віки й самої траплялися романи на стороні, правда, не більше, ніж на вечір. Вітас, коли йому доповідали його кєнти про такі її походеньки, психував і дратувався, навіть плакав, що було справжнім жахіттям. Віка наче й відчувала, що має таке саме право на адюльтер, як і її бойфренд, але не могла чітко сформулювати думку. Вітас іноді, як їй невиразно здавалося, подавляв її.
— Ну і, коротше, так ми з ним жили. Вітас деколи ходив на роботу, він підробляв нічним продавцем у кіоску*.
* ( V.: Герман теж, по-моєму, підробляв нічним продавцем у кіоску?
Л.: Це збіг. Що б він міг значити? Дзеркалиться все...)
Але щось у його голові пішло не в ту сторону.
— Шо саме?
— Я не знаю. Це взагалі стрьомна історія, якщо чесно. Мені шось перехотілося розказувати її.
— Та вже давай, раз почала. Віка тяжко зітхає.
— Ладно. Приходжу я раз до нього на квартиру, дивлюся, а двері не закриті. Входжу на кухню, а на кухні Вітас сидить, котика до грудей притискає. Котик виривається, нявчить, а Вітас його своїми клешнями тільки сильніше до себе прижимає. Я вже йому стільки раз казала: щоб я більше не бачила, як ти тварин мучиш. Бо ж цей псих знаєш шо робив? Він котів розрізав, псів розрізав. Казав, шо вивчає їх. Ага, я знаю, шо він там вивчає. В нього хуй без того не вставав. Ну, це після «чорного» таке, просто зрозумій його. Так от — я йому категорично заборонила тварин мучити. І трупи тварин до хати приносити заборонила. Він із трупів окремі частини використовував. А я вже тих чучел мала по горло. Знайде на дорозі курку збиту — підбере. Знайде ворону дохлу — теж підбере. Всьо додому тащив. А потім з них різні ужаси ліпив. Він же не прості чучела складав. Які він страшидла вмів робити, ти би зацінив! Прикинь — череп собачий, з пащі крила воронячі вилазять, а в очницях риб'ячі голови стирчать. Ну там копита козлячі — це його улюблена тема була. Він же все одно сатаністом себе щитав. І це все добро в нього дома могло місяцями валятися. В хаті штин стоїть такий, шо можна матку виригати. Заходиш у ванну, хочеш хоч руки помити — а там шкура якась двохмісячної давності в розсолі кваситься. Ну, я коли до нього переїхала, то він це діло закинув, всі трупи повикидав, тільки чучела свої чортячі оставив. Ну, для приколу. То я вже змирилася...
— Так шо там з котиком?
— А. Ну, котик виривається. Я заходжу на кухню, кажу: «Ану не муч тварину!» Він злякався, і кішка втекла через двері. А котяра така зарепана, шо страшно торкнутися. Вся в парші якійсь, лущиться, блохаста — фу! Я до Вітаса: ти шо, блядь, зовсім голови на плечах не маєш? Соображаєш, шо робиш? А він тільки стоїть і либиться. І тут я дивлюся — а в нього всі груди в крові. Мені аж ноги стерпли, як я то побачила. Коротше, він собі всю грудь порізав, аж до живота... А від котика ше кров розмазалася, шерсть поналипала. Мене там чуть не стошнило. «Ти! — кричу йому. — Ти шо робиш, демоне?» А він стоїть, усміхається. Ну і розказав, урешті, шо він собі задумав. Сказав, готується стати першим космонавтом.
— Ким-ким?!
— Першим космонавтом, так і сказав. За декілька днів ті його рани, шо він до них кота притискав, загноїлися і почали сочитися. Він це все діло акуратненько бритвочкою зішкріб — і на блюдечко. І всі виділення, разом із кров'ю, із кіркою засохлою схавав. Ну, ти представляєш, яка людина хвора?
— А нашо він це робив?
— Він хотів навчити свій організм харчуватися самим собою. Мріяв виростити на собі колонію лишаю, виділення яких можна було б хавати. Вітас більше не хотів робити чучела. Він захотів стати першим космонавтом на самопідтримці. Якого не треба було б забезпечувати хавкою. Типу, шо майбутні космонавти всі такими і будуть — з лишаями на тілі, які вони пожиратимуть. Я, коли це почула, поняла, шо треба зматуватися. Ясно: в пацана запобіжники перегоріли. А тут він заявляє, шо в космос хоче летіти не сам, а зі своєю бойовою подругою. Яка теж, між іншим, повинна бути самодостатньою. Коротше, хотів і мені на животі рани зробити. Щоб не голодувала на орбіті.
— А ти?
— А я не погодилася. Сказала, хай шукає собі нову подругу. І пішла. Але ж я така, ти знаєш... Де би я людину хвору кинула? То й вернулася. За два тижні...
Книга: ЛЮБКО ДЕРЕШ ТРОХИ ПІТЬМИ або На краю світу
ЗМІСТ
На попередню
|
|
