Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: ЛЮБКО ДЕРЕШ ТРОХИ ПІТЬМИ або На краю світу
Хазяї квартири, на чий балкон ми впали, викликали міліцію. Нас у наручниках забрали в машину, але виявилося, що Жанна зламала собі ногу. Я заробила тріщину на великому пальці ноги. Нас завезли в лікарню. А через кілька днів, коли пересуди про наше «самогубство» поширилися серед знайомих, мені подзвонив Йостек і сказав, що хоче зустрітися. Він і розповів нам про фестиваль самогубців. Я думала... думала, йобане чмо покинуло мене... після нашої спроби самогубства воно не з'являлося. Вчора... вчора воно ввійшло в мене і ледь не забрало ТУДИ... Сьогоднішньої ночі не пережити нікому. Йостек гмикає.
— Та ви тут всі, я бачу, скоро послання з Марса ловити будете, якщо й далі будете в тому ж дусі продовжувати... Люди... — він хитає головою, — люди... Хоч якісь крихти розуму у вас залишилися?.. Чи ці два інопланетяни вам зовсім голову задурили?
Алік на цих словах аж підскакує.
— Які два інопланетяни? — питається він.
— Ти і Лорна, дурню.
Але Алік не реагує на образу, він притискає до губ руки, його очі бігають, він щось швидко-швидко мудрує.
— Все сходиться... — бурмоче він. — Йостеку, все сходиться! Ви підтвердили мої здогадки!
— Які ще здогадки, чорт забирай?
— Ви, Йостеку, обмовилися, сказали: «ці два інопланетяни зовсім голову задурили»... так і є! ТАК ВОНО І Є! Два інопланетяни! Боже, якщо це дійсно... — Алік розхвилювався не на жарт. — Якщо це дійсно так, тоді ми всі у справжній небезпеці!
— Аліку, поясніть нам, що робиться? — озивається Віра. Алік починає, наче поривається злетіти.
— Послухайте, друзі, ось що. Мені снився нині віщий сон. Я вже давно не мав віщих снів, ще відтоді... Я їх умію добре розпізнавати, ці сни. Вони такі... такі дивні, їх не сплутаєш. А цей сон, друзі, був особливо тривожний. Мені снилося...
Ми прислухаємося уважніше. Поволі, ледь не пошепки, Алік продовжує:
— Снилося, друзі, що я сиджу біля намету, як оце зараз. Ви всі спите, а я сиджу сам і дивлюся на вогонь. І раптом помічаю: навпроти мене стоять двоє високих людей, натуральні велетні. Вони одягнуті в лижні костюми. Стоять нерухомо і дивляться на мене. Я намагаюся роздивитися їхні обличчя. Мені здається, що вони чимось відрізняються від людських, тільки не ясно чим. Придивляюся до одного і бачу: лице його закрите чимсь схожим на шалик. Темно-зелений шалик закриває усе лице, аж під очі. І раптом кмітую — а це ж не людські в нього очі. Білки вкриті темно-зеленим ворсом, немов плюшеві. А посередині цих плюшевих очей світиться по малесенькій білій дірочці. І крізь оті крихітні дірочки я раптом бачу густий снігопад, що падає по той бік їхніх очей. Аж тут помічаю — лапатий сніг справді падає довкола нашого табору. І все таке реальне, як зараз, і ті істоти — такі самі справжні, як ото ви переді мною. Мені робиться жахно. Я усвідомлюю, що на їхніх лицях немає ніяких шаликів, то самі вони вкриті зеленим ворсом, наче мохом. Я бачу, як вони водять своїми ворсистими, плюшевими очима — і мій жах стає таким нестерпним... Десь у глибині в мене забилася думка, що це тільки сон, я зо всіх сил хотів прокинутися. Але не знав, як це зробити! У відчаї я жбурнув у цю пару першим, що було під рукою — буковим поліном. І прокинувся у холодному поті, а серце калатало, мало не вискакувало.
— І що в цім кошмарі віщого, питається? — скептично озивається Йостек.
— Ці істоти... вони реальні. Лорна, їх опис нагадує тобі твоє воно? Навіть не описово, а суто асоціативно, за відчуттям?
— Ну, як... те, що ти описав... воно чомусь лякає мене. Можливо, і нагадує...
— От бачите! І це наснилося мені якраз тоді, коли, як нам розповіла Лорна, це її воно опинилося дуже близько до нашого світу. Практично, дихало нашим повітрям, висловлюючись поетично. Хіба ніхто з вас не помітив, що поруч нас, відколи приїхали ви з Лорною, присутнє щось неясне? Вам, Йостеку, так не здається? Посудіть самі. З'явилися ви з Лорною тоді, до великого вогню на відкриття — і тут якийсь бідолаха падає в багаття лицем. На ранок до нас приходять дівчата, збирають гроші, бо хтось із хлопчаків упав із водоспаду, зламав стегно. Потім Лорна взагалі розтовкла голову якомусь піцикові, невідомо за що, і мені ледь щелепу не розгаратала. Надвечір довела до істерики Жанну. Я відчуваю, що є стихії, які кружляють довкола неї в причинній сфері, і я бачив проекції цих стихій у тім своєму сні, ось що я хочу вам сказати! Ці істоти якраз і є координаторами! — Алікове лице від напруги побагровіло.
— Блі-і-ін! Точно... — вигукує Лорна, і її очі палають так само, як в Аліка. — Я теж це зрозуміла!.. Координатори і воно — це одна й та сама сила... Точно збігається... Безосо-бистісна! З чоловічим відблиском! Але тоді... тоді це повний кошмар! Тоді нам справді не вибратися звідси!
Алік дивиться на Лорну. Зараз між ними контакт.
— Значить, вони хочуть нашої смерті? — питає він.
— Виходить, так, — відповідає вона. — Значить, воно хоче нам влаштувати справжній фестиваль самогубців...
Алік ствердно киває. Лице його стає суворим.
— Я знаю цей тип нечисті, вона дуже підступна. У Даниїла Андреєва в «Розі Світу» їх називають ігвами. У нашій брам-фатурі вони шукають слабких людей, аби ввійти в них і діяти через них. Ці істоти якраз і є справжніми координаторами нашого зібрання, а ми — якраз і є ті слабкі люди, котрі відгукнулися на їхній клич смерті. Все сходиться! Ігви якраз працюють у причинному полі, їм таке зібрання організувати — раз плюнути. Адже, погодьтеся, тут скрізь явно бачиться містика каузального. Навіть у тому, як ми всі отримали запрошення. І справжній центр нашого фестивалю — це Лорна. Через неї діяли всі ці сили...
— А хочете, я вам розкрию секрет, — озивається Йостек. — Хочете секретик один почути? Мале-е-енький такий секретик, хочете?
Всі зирять на Йостека. Він грає на паузі, а тоді випалює:
— Немає ніяких координаторів! Уявляєте? Немає!
— Що значить — немає? — каже Алік. — Звісно, є!
— А от так! Немає, розумієте? Це я їх вигадав, я. І фестиваль цей — його теж організував я, а не якісь ваші демони.
— Не може бути, — каже Алік. — Не вигадуйте. Йостек криво посміхається.
— О'кей, раз тут вже всі почали душу вивертати, я теж трохи у стриптиз пограюся з вами. Тут уже мої коліжанки трохи розповідали, які в нас непрості стосунки по життю склалися, тому я вдаватися в деталі не буду. Розкажу з місця, достатнього, аби ви уявили собі, що ж насправді відбувалося... Попрошу присутніх не ображатися, я просто переповідаю факти і свої почуття, як то все було. Отже...
...Коли прийшла есемеска від Лорни про те, що вона забирає Жанну собі, я не повірив своїм очам. Але пам'ятаю, одразу ж відчув страх. І те, що я відчув страх від цієї ахінеї (як це так — вона забирає собі Жанну?), далебі, злякало мене ще більше.
Я відверто не розумів, що коїться. Тільки-но я познайомив Жанну з Лорною, як уже над ранок вони приповзають п'яні, нічого не пояснюючи, до мене в хату. Потім так само без пояснень пропадають. Жанна поводить себе, як несповна розуму, а я нарешті отримую цю фатальну есемеску від Лорни.
Я ніколи не кваліфікував Лорну як об'єкт, що здатен викликати страх: до цього наші стосунки були винятково нейтральними. Ну, а до Лорниного інтенсиву з кетаміном вони взагалі були теплими і навіть зворушливими, якщо про Лорну можна говорити як про людину, здатну до «жіночності». Поведінкою вона більше нагадувала хлопця, і тільки зрідка я бачив у ній прояви якоїсь лютої, неприйнятної для мене агресивної сексуальності, яка в мене асоціювалася з жінками-членами СС... чи просто із жінками з членами... З чимось таким, мати справу з чим збитково для психіки.
Кілька разів я мимоволі ставав свідком того, як Лорна психічно катрупила людей, що ступили їй поперек дороги не з тої ноги. Хоч це й було важке видовище, відверто кажучи, при цьому я захоплювався її силою. У глибині душі я радів, що доля добра до мене і я з нею по один бік барикад.
Есемеска ж та означала: вона знову збирається взяти те, що, на її думку, належить їй. Виступити проти — перейти їй дорогу. Опинитися по інший бік барикад.
Признатися, я так розхвилювався, що кілька годин не міг знайти собі місця. Телефон Жанни не відповідав. На есемески вона теж не реагувала. Я хвилювався.
Десь о пів на другу ночі мені прийшло повідомлення з телефону Жанни: biljwe ne pywy meni. Я перечитав його разів, може, з двадцять, так наче сподівався отримати з цих кільканадцяти літер ще хоч кецик інформації. Десять по другій я викликав таксівку і поїхав у Лорнин район. Її вікна були темними. Піднявся, подзвонив у двері й почув, як після третього дзвінка хтось підходить до дверей.
«А Лорну можна?»
«Забирайся к чортовій матері. Сука, блядь, спати не дають», — відповіли мені грубим жіночим голосом. То була Лорнина мати, якої я боявся не менше, ніж її доньку.
О пів на четверту ранку я знову був удома. Значев'я поставив музику і зварив собі кави. Яскраве, зовсім неінтимне світло лампи на кухні робило приміщення незатишним. Послідовно спливали асоціації з приймальним покоєм, із лікарняною палатою, з операційною і, врешті, з моргом. Я збагнув: до моїх голих вікон терміново потрібні штори. Як тільки залагоджу цю ідіотську ситуацію, поїдемо з Жанною на базар, купимо красиві штори.
Отже, о четвертій ранку я пив каву, дивився на голі шиби у вікнах... І тут згадав, як одної ночі до всирачки перелякався, коли у тінях та відблисках шиб мені привиділося обличчя Лорни, котра буцімто стояла на балконі.
Від цієї згадки мені стало моторошно — далі я вже допивав каву, стараючись більше не задивлятися на вікна... І чим більше я уникав поглядів у той бік, тим тривожніше робилося в душі. І тим чіткіше — мати рідна — тим чіткіше мені уявлялося, що ось погляну, а там і справді буде стояти Лорна з опущеними плечима і вдивлятиметься у мене своїми важкими очима. Як тоді.
Я вийшов з кухні, не помивши горня (бо злякався), й поспішно заліз під ковдру.
Наступного дня я пішов на роботу невиспаний. Весь день був схожим на задовгий вечір — час від часу припускався дрібний дощ, як буває у жовтні, і від його одноманітного шамотіння й примарного світла мене переслідувало відчуття, наче я так і не прокинувся зі сну. Напади безпричинної радості й гарячки змінювалися в мене на приступи нудоти й холодного поту. Я повертався до написання Жанні есемесок типу: «як справи, мала?», «чому не пишеш?», «коли приїдеш?». Отож по вікнах офісу з монотонним шумом сік дощ, приглушене освітлення мого робочого столу починало навіювати спокій, а коли моя рука торкалася п'ятки трави у кишені джинсів, дика бравада охоплювала мене, і тоді я уявляв собі те, що трапилося, як дуже смішну пригоду з елементами містики. Казус, можливо, середньовічну байку. Уявляв, що Лорна — це зла чорна королева, яка забрала мою лапуську до свого замку, зачаклувала її (наобіцявши цілий світ і ковзани), а я — не хто інший, як благородний месник-лицар, якому судилося ці чари розбити. Після недоспаної ночі щось монументальне ввижалося мені в нашій банальній, в принципі, ситуації, й свій безбашенний героїзм я виливав у затяжні повідомлення Лорні, все менше й менше фіксуючи у свідомості їх реальність. Простіше кажучи, я слабо розумів, що чиню і які це може мати наслідки. Мої есемески тої години були:
1. «Лорна, в тебе нічого не вийде»
2. «Лорна, сука йобана. Віддай мені Жанку»
3. «Лорна, як там мама? 8)»
4. «давай влаштуємо швецію 8)»
5. «Тішся, бо скоро прийде кінець твому щастю». Особливо сподобалась мені остання — по-чоловічому проста, рішуча і категорична. Я пішов на офісну кухню, зготував собі чаю й вийшов з паруючим горням на невеликий пожежний балкончик, де зробив пару хапок дусту зі штахети. Я міг не турбуватися, що мене хтось помітить. Я знав, що, крім мене, періодичино покурювали ще два співробітники і наш зав. Не знаю, правда, чи робив він це на роботі. Але не в тому річ. Сьогодні був такий день, що здавалося, мене помістили у паралельний вимір: хоч і я всіх бачу, і сам наче на виду в усіх, однак ми — я і вони — не перетинаємося. Почував себе привидом.
Дощ барабанив по бляшанім піддашку. Іскристі краплі падали на арматурні поручні балкончика. Все набрало особливого забарвлення й контурів, хоч я ще не курив, а тільки взяв горбатого до рук.
Зробив затяжку, другу. Зрозумів, що торкнуло (причому неслабо... ой, в натурі неслабо), і сказав собі під ніс: «Пєрвий пашол». Мобіла завібрувала — прийшло якесь повідомлення. Воно було від адресата 777. Напевне, з інтернет- клубу.
«ЦЕ ТИ тішся, бо скоро все закінчиться ДЛЯ ТЕБЕ. Я ТОБІ ПОРОБИЛА. ЛОРНА»
Спочатку я не в'їхав у зміст послання. Потім, коли в'їхав, спробував закритися (не знаю, як іще це описати), зробитися недоступним для інформації за допомогою відчуття, ніби Лорна належить одному світу, світу людей, а я іншому — світу привидів. Але не втерпів. Перечитав повідомлення ще раз і з деякою навіть панікою виявив, що Лорна ТУТ, теж у цьому світі привидів. І її слова та дії навіть більше пристосовані для ЦЬОГО, ірраціонального часу сновидінь, в який мене закидує від недосипання, від накуру та ще в такий день, з притлумленим світлом, як оце нині. Я збагнув, що перебуваю на території суперника. А ще утямив, що затіяв прикру кашу.
Дома у поштовій скриньці лежав конверт без адреси відправника. Наплічна сумка, що я тримав за шлейку в одній руці, була важкою від продуктів. Я поклав листа до кишені й відкрив його вже в квартирі. В конверті виявився принт-скрін з Google Earth — супутникова фотографія, на якій якраз помістився центр міста — квартал, де я мешкаю, і той, де мій офіс. Водостійким маркером мій будинок було позначено чорною точкою і стрілкою з підписом: йостек. Все це діло гарно обрамлене пречудовою пентаграмкою. І кілька приголосних поруч: шбтздх!
Я знав, це був прийом із магії, яку «вивчала» Лорна. Свою команду такий «маг» мав записувати у зашифрованому вигляді, викидаючи голосні. Здогадатися, що там було закодовано, не складало труднощів: «шоб ти здох». І знак оклику.
«Іди нахуй, відьма!» — сказав я вголос і показав кілька факів невидимим істотам довкола мене. От же запара, нахріна я перший почав? Це ж який напряг тепер буде. Вона мені оголосила війну.
Можливо, я ще зможу виправити ситуацію і провести переговори. Якщо не дружба, то хоча б якийсь статус-кво.
Сідаю я на табуретку, стикаючись із думкою, що кухню маю на диво необжиту. Запалюю легку «Lucky strike» і набираю одним пальцем повідомлення.
1) «вибач, я сьогодні був накурений цілий день. Не знаю, що найшло (...)»
2) «(...) тому, будь ласка, не бери до серця, я не хотів тебе образити (...)»
3) «(...) вибач, будь ласка, я не шукаю собі ворогів ти розумієш про що я»
Який жалюгідний тон ввечері після тих хоробростей, що вдень... Лорна любить, коли їй лижуть нижче спини, і саме в цю хвилину я відчув, що морально готовий трохи прогнутись і трохи лизнути, аби лиш не вступати у це виснажливе протистояння.
За якийсь час пройшла наступна серія.
«Сиґілу отримав?» от: Лорна
Ответ: «Да» от: Йостек
«Тоді іди нахуй зі своїми вибаченнями» от: Лорна
Все ясно, думаю собі, але відповідати вже не маю сил. «Сиґілу» — аркуш з персональною анафемою і «побажаннями всіх благ» — роздратовано зминаю і жбурляю до мийки.
Поки я готував собі їсти, думки крутилися довкола них — Лорна і Жанна. Лорна + Жанна. Я міг тільки уявляти собі, чим вони там займаються в цій брудній Лорниній халабуді. Щодо моєї педантичної, як дехто вважає, любові до порядку й чистоти, Лорна висловилася в тому сенсі, що це від сексуальної закріпаченості. За допомогою банана вона запропонувала вдовольнити мене так, як, на її думку, я підсвідомо хотів, але не наважувався попросити. Такі провокації характерні для Лорни.
Господи, що вона узріла в Жанні? Які приховані інстинкти вирішила допомогти їй вивільнити з підсвідомості?
Вперта і всезнаюча, вона мене дратувала на відстані. У серці нив розпач за Жанною. Зрадили.
Від цих думок (або від недосипання, або на відхідняку від трави) в мене розболілася голова. Щось давило на мене.
Вимкнув музику, щоб розвантажити психіку спокоєм. Велика, порожня квартира дзвеніла підводною тишею. Про те, щоб догнатися недобитою п'яткою, не могло бути й мови. По накуру я легко роблюся тривожним. Зараз же моя хата була втіленням моїх дитячих страхів перед порожніми, мовчазними приміщеннями.
Лорна перешкоджала мені зануритися в постканабіноловий спокій. Я був переконаний, що зараз ця руда відьма щось там ворожить проти мене. Майже відчував це. Це діяло мені на нерви.
Ні, не тому, що я насправді вірив у ці речі. Якраз навпаки — воно так діяло тому, що я у них не вірив. Мене бісило, що у них вірила Лорна. Вірила в якусь алогічну маячню, виводила мене з себе цими своїми туманними багатозначними фразочками. Цим багатозначним менторським тоном. Ніби вона щось пізнала. Ніби вона щось пережила. І ніби вона після цього — причина й основа.
Мене напрягало те, що саме зараз Лорна може сидіти у себе в кімнаті, у цій своїй брудній блядській норі, насилати на мене своїми «магіями» розмаїті нещастя й немочі. Яке вона має право? Дратувало навіть не те, що вона мені бажає зла, а те, що вона бажає мені довести, що вона непохитна у своїй вірі — десь у такому плані. Просто вона не реалізовує себе в іншому, говорив я собі, тому й намагається комусь щось довести.
І все ж її впертість мене дратувала (і лякала). Її нахабство мене дратувало (і лякало). Дратувала й лякала її потрясаюча абсурдність, ІРРАЦІОНАЛЬНІСТЬ, чорт забирай, віра в те,
що вона ПРЯМО ЗАРАЗ НА МЕНЕ МОЖЕ ЯКИМОСЬ ЧИНОМ ВПЛИВАТИ!
«Лорна! Ти! Слухай сюда! Якщо ти думаєш, що ти мене цим затравиш, ти глибоко — глибоко! — помиляєшся, бейбі», — сказав я вголос. І замовк.
Тишею відповіла мені квартира.
Я усвідомив, що це стерво таки здійснило щойно вплив на відстані. Змусило мене відреагувати на її БЕЗГЛУЗДІ, хай їм грець, спроби вивести мене з себе.
До біса, вона таки вивела мене з себе!
І зразу ж наступна думка: спалити листівку!
Це було геть алогічно. Але на секунду я припустив... що, можливо, через сиґілу, а можливо, й іншими шляхами... Лорна справді маніпулює мною. Насилає немочі й нещастя... Я відчував себе геть вразливим, відкритим для усіх її «магічних» злодіянь.
Я витягнув з раковини сигілу й вискочив на балкон. У старому відрі, що там стояло, я підпалив папір і спостерігав, як він горить.
«Заради Бога, не вдихни тільки цього диму! Це буде фатальною помилкою!»
От чорт! Думка ще більш параноїдальна, але я моментально відсахнувся від летючої кіптяви. І так розізлився, що з усієї сили вдарив ногою по балконній решітці. Зараза, чому я піддаюся цьому? Ці всі інфернальнощі не мають на мене впливу.
Я залишив папір дотлівати і покинув балкон. Голосно сказав порожній кухні:
«Ці всі інфернальнощі не мають наді мною сили! Я в це не вірю».
Від звуку свого голосу й тиші хати мені стало боязко.
Наступного дня на роботі у моїй приватній поштовій скриньці був мейл від Лорни.
«93!
Уродам превед.
Вчора вночі я присадила на твою хату демона (стихія води, 723). Він тепер буде у тебе жити гггг. Кароче, сам побачиш. Якщо думаєш, що з сиґгілою це шутка, то глибоко помиляєшся, Гемор.
Л.
93. 93/93»
На що я відповів лаконічно й не без гумору:
«Демон? ахуєть, дайте два%)
шпрехен зі ідіш?
кіш мін тухес, бейбі!»
Дома я передусім зачинив двері на балкон, звідки добряче налило дощу. Я завжди, коли йшов з хати, залишав двері на балкон відчиненими: люблю, коли в квартирі свіже повітря. Але то було влітку, а тепер, коли почалися дощі, буду закривати.
Поки витирав підлогу, встиг відчути, що в хаті якось заду-же сиро. Я збагнув дві, ба навіть три фішки, третя була далебі найприємніша: я куплю собі на зиму олійний обігрівач і буду всій тепломережі показувати великі факи.
А перші дві думки стосувалися головно того, що на дворі вже холодно, тепла вмикати ще не збираються і що не варто сподіватися на милість від ЖЕКу, а треба поставити в хаті колонку, щоби мати гарячу воду завжди, коли потрібно, і цим самим збільшити кількість факів у бік комунальних служб на 50—60%.
Раптом мені страшенно захотілося спати. Тягар дня давався взнаки. В мене буквально заплющувалися очі. Повіки стали важкими, мов свинцеві ляди. Це затертий вираз, але скільки в ньому правди життя! Я зрозумів, що коли й надалі сидітиму за столом і куритиму, то просто відрублюся тут же й, імовірно, згорю. Тому я придушив у попільничці сигарету, насилу змусив себе роздягтися, накрутив будильник на 5 ранку (щоб устигнути прибрати в квартирі) й провалився в пітьму.
І відразу прокинувся. Ніч злетіла, мов мить. Верхнє світло у спальні чомусь горіло. Напевне, звечора я був такий сонний, що забув погасити, так і ліг. Наступної секунди я вже стояв на кухні, геть не пам'ятаючи, як там опинився. Тут теж горіло світло і панував безлад, все було поперекидане догори дном. Холодильник відчинений і вимкнений з розетки. Якісь старі засмерджені продукти, подібних до яких я ніколи не тримав у себе в морозильнику, валялися на підлозі в калюжах талої води, на столі, в мийці. У відчаї я глянув на годинник, але, так і не розібравши, котра година, почав хаотично прибирати. Знову натягнуло сирістю з балкону. Чорт, я ж пам'ятаю, що закривав двері на цей балкон. Що, на біса, коїться? Я почав гарячково згрібати гори тютюнових недопалків у миску із прокислою кашею, яку знайшов на підлозі, але бичків і попелу так багато, він обліплює мені руки. Сверблять очі, я тру їх брудними руками, замурзуючи й обличчя собі мокрим попелом.
Я знову відчув сильний холод знадвору.
На бога, я ж тільки-но закривав цей клятий балкон!
Розвернувся туди, і мене стьобнув жах: на балконі стояла Лорна. Це від неї віяло холодом. Вона вхопила мене за руки (які у неї довгі, довгі руки) і почала тягнути до себе, в холод. Мене спаралізувало, я не міг поворухнутися, тільки відчував, як поступово німіють, затерпають передпліччя, плечі, горло... Коли я відчув, як вже німіє язик, перетворюється на мокру дерев'яну колоду в роті, отут нарешті я прокинувся. Зубами я стискував край підковдри, геть мокрої від моєї слини.
Я почав розтирати занімілі від довгого лежання на них руки, розтирав щоки, вуха, шию. Все тіло затерпло.
Світло не горіло. Я побіг на кухню — двері на балкон зачинені, холодильник теж, стоїть, акуратно працює, помитий ще на минулому тижні. Але все одно, чіпкий жах зі сновидіння не відступав від мене: я тілом, фізично продовжував чути на собі погляд Лорни зі сну.
Я повмикав світло у цілій хаті й включив телевізор. Годинник показував пів на другу ночі. Та в мені клекотав такий гормональний ураган, що я не міг всидіти на місці. Щоб якось викинути з себе цей шал, упав на кулаки й почав віджиматися від підлоги. Взагалі-то, я віджимався від підлоги в кращому випадку раз на тиждень, а то й два, нехтував цим. А тут без перепочинку я відтиснувся шістдесят разів, поки руки не обламалися згинатися. Знайомий розказував, що схоже буває після стрибка з парашутом — зразу після приземлення в організмі бушує стільки гормонів, що можеш віджиматися, «як машина».
Їй-богу, тоді я віджимався, як автомат. Я вже був упевнений, що не засну. Здавалося, ніби в хаті стоїть той самий сирий туман, що й уві сні. У квартирі й справді було прохолодно. Я переконав себе, що варто бодай спробувати заснути, хай зараз це й виглядає абсурдним. Накрившись двома ковдрами, я моментально заснув.
Але, хоча таких кошмарів я більше не бачив, сон не приніс мені заспокоєння... Я прокинувся на ранок геть виснажений, розбитий, ба ледь не хворий. Очі сльозилися. Мужньо примусив себе піднятися з ліжка після другого дзвінка будильника і пішов у душ. Там я пригадав свій кошмарний сон і сам собі не повірив.
Приготував гірку ранкову каву й під звуки радіо кілька хвилин попивав її, обпікаючи губи, дивлячись на жовті дерева за балконом.
На вулиці знову сік дощ. Я відчув гостру потребу послухати щось бадьоре і життєствердне. Наприклад, Глюк'оzu. Як я шкодував у ці хвилини, що не додумався купити собі її альбом. Просканував радіочастоти — зазвичай я старався слухати щось менш попсове, рефлекторно уникаючи російськомовних каналів — а тут відчув, що душу готовий продати за одну веселу пісню Глюк'ози.
І, дякувати Богу — чи кому я там збирався продавати душу? — втім, я матеріаліст, я її таки знайшов. Викрутив звук на максимум і спробував пропустити настрій співачки крізь себе:
Женіха хатєл-ла Вот і залєтел-ла Ла-лала-ла-ла
Від цих дурнуватих слів мені стало набагато краще. Я відчув, що готовий дивитися в суворі очі дійсності з тим же оптимізмом, що й ця блондинка: «Женіха хатєлла, вот і залє-телла, ла, ла-ла, ла, ла».
Зі мною раптово почалося таке, про що в гороскопі жовтої газети могли б написати: «Вкрай небезпечний, кризовий період вашого життя. Усе просто валиться з ваших рук. Остерігайтесь і не втрачайте пильності 24 години на добу! Небезпеки й підстави, а також засади і западло чекатимуть на вас усюди. Не беріться ні за що нове. Ви увійшли у темну смугу своєї долі й навіть не сподівайтеся щось змінити. Ваші спроби тільки розширять горизонти метафізичної жопи, в якій ви опинились. Ваші колеги по роботі не розуміють вас, а кохана людина знайде собі іншого. Усвідомте, що ви мудак, і покайтеся, поки не пізно. Йдіть у бібліотеку і читайте класиків. Якщо це не допоможе, прийміть йаду».
Я без надії пробував видзвонити Жанну — складалося враження, ніби вона поміняла картку в телефоні. Її домашнього номера, як це не смішно, я не знав. У мене залишався варіант: піти до Жанниної домівки й підстерегти її там. Але, з іншого боку, якби Жанна хотіла цього, вона б сама далася чути. Зрештою, не тримає ж її Лорна на ланцюгу?
Уявилася картина, яка змусила мене здригнутися: Лорна посадила Жанну на ланцюг і годує її з миски на підлозі. Час від часу виводить на прогулянку... Теж на ланцюгу. Бррр. Щось я вже надмір демонізую Лорну.
(Згадався недавній кошмар, і подальші обставини, достойні того, щоб демонізувати кого і що завгодно.)
У мене почалися серйозні неприємності в офісі. Раптом виявилося, що переді мною непочатий край роботи, яку я, на думку заввідділу, мав зробити ще минулого місяця. Один за одним почали давати збої алгоритми, які я склав для документообігу, і це придавлювало мене ще і ще одною плитою. Я не міг нормально виспатися. Мені здавалося, що я підчепив якийсь вірус, який уже ось два тижні, як не може розродитися нормальним викидом токсинів, а потихеньку труїть мене крихітними дозами, як Наполеона на острові Святої Гелени. Ночі були важкі, наповнені стражданнями і неясним хвилюванням. На ранок я прокидався виснажений, ніби й не спав. Днями я, як ніколи, гостро відчував, що не маю з ким поспілкуватися. Зазвичай я проводив перерви на обід з колегами по відділу. Але зараз наближався кінець місяця, у кожного був свій аврал, і нема дива, що нікому до моїх проблем не було діла.
Тому я сам ішов у найближчу «корчму швидкого харчування» і з'їдав там обід: перше, друге і тістечко. Старався харчуватися калорійніше: навіть попри загальну заклопотаність, колеги помітили і казали мені, що я змарнів за останні тижні. Я не міг позбутися ірраціонального почуття, ніби довкола мене витає деяка затхла, підвальна аура, сирий холодок, що глибоко проникає у кості й не дає зігрітися. Я насилу проганяв це відчуття горнятками гарячої кави, яку пив тепер літрами. Сонливість, чи то хронічна перевтома, ніби накривали світ товстою пеленою, крізь яку я мало що бачив. Катастрофічно падав зір, я пов'язував це з нелюдськими обсягами часу, що я його проводив біля комп'ютера, оптимізуючи систему обліку, документообігу, поставок товарів. За дози опромінення, які я ловив у ці дні, сидячи перед монітором, мені мали б дати посвідчення ліквідатора аварії на ЧАЕС.
Вдома, у своїй улюбленій, випещеній і, курва, абсолютно голій і незатишній квартирі на чотири кімнати я старався проводити якомога менше часу. Тепер ця квартира давила мені на психіку. Мене брала тривога, а ночами, при вимкненому світлі, зі мною не раз траплялися напади паніки. Я прокидався в поту, не пам'ятаючи конкретно, що мені щойно снилося. І тільки кислуватий металічний присмак в роті навіював смутні образи чогось задушливого, глевкого, потойбічного.
Нерви мої були вже достатньо розхитані, коли я зустрів на вулиці Лорну... і Жанну. Ми торкнулися плечима на вулиці — інакше я би й не помітив, що це Жанна переді мною, якби за лікоть її настирливо не тягнуло щось худе й руде.
Передусім я побачив, що Жанна змінила свій стиль. Вона була у довгому чоловічому шкіряному плащі, з нашивкою гірських стрільців 88 на рукаві, й у химерному старушачому береті мишачої барви. Бездумне синьо-зелене обличчя Жанни викликало в мені приступ безсилля перед світом.
Вони обидві були «на ізмєні» — скорше за все, якісь таблетки. Лорна виглядала збудженою, а Жанна мовчки дивилася на мене якимись не своїми, водянистими очима. Страшно було бачити її в такому стані. Вона нагадувала мені ходячого мерця. Кольнула думка, що вона може скоро померти.
«Ну, як там справи?» — першою спитала Лорна. Я був у такій прострації, що просто кивнув головою, мовляв, усе добре, хоча нічого доброго не траплялося вже тижнів зо три — відколи ми з Лорною розсварилися.
«Нормально живеться? Шось ти хуйовенько виглядаєш, — кинула вона. — Ладно, Гемор, ше побачимось». Лорна багатозначно обвела мене поглядом, зробила пальцями «козу» і побігла, тягнучи за собою Жанну.
Запис у Livejournal користувача yo! $tek (йостек):
Цієї ночі мені наснився кошмар. Я знову прибирав у себе на квартирі — це якийсь нав'язливий сюжет, ця кухня, потрібно проаналізувати, що це значить. Коли раптом відчув потужний низький гул, вібрації та скрегіт, ніби десь зовсім поруч працює охіренно потужний агрегат по перемелюванню гравію. В раковині зашипіло, і зі стічного отвору почала фонтанувати чорна густа юха, й у сні я не міг розібрати, помиї це чи нафта. На кухні я тепер був не сам. Раковина продовжувала здригатися від викидів гидотних стоків, вони бризкали на стелю й стіни, а в куті кімнати стояло щось приземкувате й циганкувате. Це була стара жінка-жалібниця у чорній хустині, таку можна зустріти десь хіба на похороні, такі люблять сидіти цілу ніч біля померлого. Баба відкрила рота, і я побачив, що її рот повен живих червоних скорпіонів. Це видовище паралізувало мене своїм жахом, однак не стільки потворність істоти била по нервах, як повна беззахисність, доступність перед нею. Зрештою, сам факт цієї нечистої сили, існування якої наяву я категорично заперечую... У сні я глибоко в собі знав, що ось це і є справжня нечиста сила і з нею жарти погані.
Книга: ЛЮБКО ДЕРЕШ ТРОХИ ПІТЬМИ або На краю світу
ЗМІСТ
На попередню
|
|
