Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: ЛЮБКО ДЕРЕШ ТРОХИ ПІТЬМИ або На краю світу
Світло потьмяніло. Атмосфера в присутності жалібниці згустилася до жаркого, виснажливого відчуття тривоги. Я знав, що не зможу сховатися від неї ні у ванні, ні у спальні, ні навіть у шафі. Ця баба прийде і торкнеться мене скрізь. І вона явно збиралася це зробити, але тут я прокинувся. Мене ще довго не полишало відчуття, ніби я от-от відчую її противний, паралізуючий доторк.
ЖЖ-юзер Lorna прокоментувала цей запис таким чином:
«Шо, дристуняра? Нравиццьо?Я тобі не простила і не прощу. І мій бабка зохаває тибе».
Після чого я забанив Лорну у своєму же-же на віки вічні.
Це була повна параноя. Щоденна пригніченість після нічних кошмарів, регулярні записки з побажданнями всього най-най-від Лорни, якісь заледве не містичні завали на роботі та погіршення зору — це все стало причиною моєї невідступної хандри, яку вважали «осіннім синдромом», пов'язуючи цей стан зі скороченням світлої частини доби. Не маючи інших приятелів, крім кількох вірних блог-френдів у же-же, котрі щодень читали мої записи, я почувався покинутим і ослаблим. Все було майже так, як півроку тому навесні, коли я шукав собі пристойну давалочку, а натомість знайшов Жанну.
Ірраціональна складова мого життя катастрофічно збільшилась. Майже все приносило мені клопіт і смуток. Я залогінився як нікому не відомий жж-юзер Ан-ту-ан і поліз в інтернетрі шукати людину, котра могла б розрадити мене, а то й дати цінну пораду. В інтернет-ком'юніті, де спілкувалися аматори паранормальних явищ, я виклав свій сон і спитав, що мені робити, у двох-трьох словах змалювавши загальну картину морального занепаду. Мені радо відповіли, що діла мої геть злі і що, напевне, у скорійшому часі мені присниться білий полярний песець. Хтось із милим прізвиськом Гавнодав порадив зробити оберіг і зарядити його енергією Сонця. Панянка Indi-Rygandi написала, що істинний йогін і саньясин для звільнення повинен віддати свої прив'язаності на харчі голодним духам мертвих, а Марфа62 намовляла, не зволікаючи, бігти до батюшки і висповідатися, оскільки я «впав у прєлєсть» і нижчі демони обступили мене.
Щодо класифікації й причини появи демона: дехто з фахівців визначали його як «стихіалю води», інші — як однозначного представника демонів повітря, ще інші — як правило, випадкові мадрівники сторінками живого журналу — впевнено писали, що це результат недойобу, перейобу, нетуди-зайобу і т. д., а їхні практичні поради зводились до одноразового прийому великої дози йаду та освіжаючих мандрівок у Бобруйськ. Так от, щодо роботи з демоном, то поради відрізнялися не менше, ніж спроби таксономії нечистої сили. Один профі на прізвисько ВнукСотоны радив чимскоріше знайти Лорну (яку я з доброти душевної приховав за збиваючим зі сліду ініціалом) і відрізати їй голову, оскільки за насилання демона 9-го розряду (ВнукСотоны відкинув усі попередні спроби опізнання нечисті як дилетантські. За тільки йому відомими симптомами, він чітко визначив різновид мого сисуна — власне, це був сисун 9-го розряду, генетично споріднений з архидемоном Аполіоном) маг отримує етичне і містичне право покінчити із суперником на фізичному рівні, тому що, як не крути, а сисун 9-го розряду — це вам не коники з гівна ліпити. Я спитав у ВнукСотоны, чи може він дистанційно усунути демона (дехто вже пропонував зробити це, а дехто був упевнений, що вже зробив це), на що той досить безпардонно сказав, що він такими дріб'язками не займається, у нього зараз на прямому контакті колективний розум Рахмаїл-712 (я так розумію, числовий індекс — це кількість членів колективного розуму Рахмаїла).
З усіх коментів я виніс хіба одне — стривайте, два! — переконання: по-друге, мені з цими шизами не по дорозі, ну, а по-перше, — Лорна втягнула мене у магічну війну.
Та якось у сні я отримав видіння.
Я побачив себе на зеленій, освітленій сонцем галявині. З одного боку я бачив сіре спокійне море, з другого — високий, міцний дуб. Поруч мене на траві сидів актуальний прем'єр-міністр, чомусь у костюмі бурятського лами. Мир і спокій місця напували мене, а прем'єр в манатті лами променився світлом. Він усміхнувся мені й звернувся на ім'я, та я був так зачарований щастям цього місця, що забув, як говорити. Прем'єр-лама сказав, що кожного разу, коли я вранці слухатиму пісню «Imagine» Джона Леннона, пітьма відступатиме, а світ ставатиме кращим. Слова прем'єра пройняли мене, і я кивнув, пообіцявши собі чинити саме так. Далі прем'єр порадив пити на ніч липовий чай з медом і сходити на концерт Бориса Гребенщикова.
Цей сон був чи не єдиною світлою цяткою в моїй нічній боротьбі з посланцями мороку, після нього в мою душу бодай ненадовго зійшло почуття гармонії та рівноваги.
І от одного вечора, коли до найкоротшого дня в році залишалося зовсім небагато, я пішов прогулятися містом.
Осінній парк, особливо перед сутінками, завжди лячний і таємничий. Але я був надто занурений у власні роздуми, щоб зважати на довкілля. Зокрема, я перебирав у голові поради людей з інтернету. Серед них, на жаль, мені не трапилося жодної, якій би я повірив усім своїм серцем. Всі вони, ці велеслівні порадники, виходили з того, що я насправді погруз у магічній війні з Лорною. Але ж насправді я не вірю у магічні війни. Я не вірю у демонів і взагалі в нечисту силу, тому що вона намагається заперечити третій закон Ньютона. Я не вірю в метафізичну інтерпретацію «паранормальних» феноменів. Натомість я вірю у світло науки. Я вірю у раціо, у логіку, у дискурс, у збалансований полілог! Мій шлях — це шлях інтелектуального самурая, а правило інтелектуального самурая: «тримай меч!» Кожної хвилини будь готовий практично виступити проти приниження свободи духу й розуму.
І все ж (чи краще — незважаючи ні на що) за останні два тижні я став набагато забобоннішим. У документації мене почали лякати спершу цифра 13, а потім 23 і 93 — стало здаватися, що між ними й фатумом існує не до кінця явний, але беззастережний зв'язок. Також тривожною прикметою стало побачити себе у темряві в дзеркалі, так само як і визирати поночі з вікон. Не можна було лягати спати, не попивши на ніч гарячого чаю з медом, а вранці вийти з дому, не послухавши Леннонову «Imagine». Важкість і несвобода — от що я відчував, коли в секунди прояснення розумів, наскільки моє життя стало залежати від цих забобонів. Я завжди уникав пускати у своє життя щось ірраціональне й нелогічне, але воно все одно опинилося там.
Коли я врешті відірвав свій невидющий погляд від землі, то виявив, що в парку вже споночіло. Тіні шугали між стовбурів дерев, вітер шумів галуззям, і, якби не голі крони, зараз було б уже цілком темно. Довкруг ні душі. Під ногами біліла доріжка, яка мовби створювала додаткову підсвітку. Тут я відчув до болю знайомий страх. Фантазія вже почала малювати щось лячне — якщо не хуліганів, котрі вискочать із тіні, щоб відібрати в мене гроші, то страшну бабцю зі сну, яка може ввігнати в інсульт своєю появою. Сіро-біле небо над головою.
Ворони мостяться на гілках. Мені було страшно, і я не мав куди подітися від цього.
І раптом, мов за чиєюсь командою, я різко вигукнув:
«Я не вірю в нечисту силу!»
Вітер шумів голим гіллям.
«Я не вірю в духів і демонів! Я не вірю ні в Бога, ні в чорта!»
Щось у мені стиснулося і в паніці шепотіло: «Ти що, здурів, що ж ти таке говориш, безбожнику, пощо богохульствуєш, знаєш, що зараз станеться? Візьми слова назад, візьми ці слова назад, тобі ж тепер не жити...»
«Я сам вибираю, у що вірити, а в що ні! Я сам вибираю, як жити!»
Голос у голові притих, і вітер притих, мовби у злагоді зі мною. А якщо не у злагоді, то принаймні у згоді за двадцять метрів од мене зажевріли перші ліхтарі вздовж центральної алеї.
Здивований, що опинився тут непомітно для себе, я пішов у напрямку світла й дуже скоро вийшов прямо з парку на вулицю Личаківську. Всередині мене запанував дивний спокій. Поки спускався кривою бруківкою до людної зупинки трамвая, мою голову ніби заповнив затишнй, м'який ефір. Люди на зупинці мовби й не помічали мене, а я не пересікався з ними поглядом. Проблиснуло відчуття, як по накуру — ми в дещо різних площинах реальності. Сів на трамвай (спокій, спокій опанував мене), і відтак, в дивнім стані плавності, я прийшов до себе додому. Усе тепер прочитувалося ясно й гладко. Я знав, за що братися, аби розплутати цей дивний гордіїв вузол, яким ледь сам себе не задушив. Отак-от.
— А тепер, любі друзі, будьмо уважні, — Йостек обводить нас радісним поглядом. — Зараз буде розвічання магії, нервових прошу покинути приміщення... Я дуже ретельно проаналізував події, які зі мною відбувалися, і дійшов ось яких висновків.
По суті, всі мої проблеми почалися відтоді, коли Лорна прислала ту записку — сиґілу. Якщо пригадуєте, тоді я накурився дусту й раптово написала наша красавіца. Підсвідомо я вже боявся її, боявся її покарання, тобто внутрішньо вже налаштувався на поразку. Тож коли вона ще й кинула мені есемеску в цей беззахисний час накуру, я просто не мав чим закритися від удару. Інформація пішла просто у підсвідомість. Тож на всі ці її так звані «команди смерті» я реагував уже як треба: як налаштований до управління автомат. Типовий приклад програмування свідомості, скажу вам. Лорна, мої тобі шануваня. Ти перемогла мене однією влучною есемескою, першою. — Йостек робить їй клоунський «салям». — Все подальше пекло я зробив собі сам, Лорна тільки підштовхувала.
— А як же кошмар? І демон води? — озивається Алік скептично. — Я, звісно, не збираюся зараз давати моральну оцінку діям Лорни, я від цього права далекий. Однак я з подібними речами стикався і знаю, що демон води — це не жарти. І в жодному разі не вигадки.
— Аліку, все елементарно. Давай проаналізуємо присутні в моїх кошмарах символи. Вода — це і є маніфестація підсвідомого. Таким чином, демон води, якого я бачив уві сні, — це справді «демон», але не якогось містичного потойбіччя, а всього лиш моєї підсвідомості. Демон — це усе, що я ховав за душею й боявся випустити назовні. Зважте, що кожен раз демон, чи то в образі Лорни, чи то в образі жінки, виходив до мене із дзеркальної поверхні. А це ж явна підказка, що всі ці «демони» є тільки моїми відображеннями, не більше! Вони — це прояви моїх власних страхів.
— А каламутна вода з умивальника у вашому сні? Це дуже небезпечна прикмета. Я тлумачу її як катастрофічне забруднення щонайменше трьох тіл: ефірного, астрального і ментального...
— На бога, Аліку, які «тіла»? Будьте простішим! Каламутна вода б'є звідки? З-під землі, фактично. Тобто із мого прихованого «я». Вода брудна, тому що у мені було багато застійних емоцій, пов'язаних із Лорною, із Жанною, із багатьма проблемами на роботі. Це символ глибоко витісненої у підсвідомість депресії, яка врешті почала виходити на поверхню. Який, до речі, гарний приклад синхронізму: на ранок після сну, де помиї били фонтаном, я зрозумів суть проблеми. Підсвідоме вилазить назовні, його більше не можна втримати у собі. Кухня символізує осердя мого повсякденного життя, куди ці стічні води вихлюпнулись. А червоні скорпіони — ознака того, що я боявся не стільки тебе, Лорно, як того, що виходить у тебе з рота. Тобто слів, котрі боляче жалять. А Жалібниця... можливо, назва фігури походить не від слова «жаліти», а від слова «жалити»... Вона символізує природний страх смерті. Аґресивне ревіння повітря довкола неї — це психічна енергія того страху, що був затиснутий у мені. Чорний колір одягу жалібниці — колір стресу і разом з тим тотального заперечення. Бажання уникнути ситуації. Жінка сприймалася такою ворожою тому, що вона уособлює глибоке заперечення в мені мого жіночого «я».
— Чому ж тобі не щастило на роботі? Хіба це не містика каузального?
— Ні, батьку, це ніяка не містика. Це називається «само-справджуване очікування». Коли тобі з дитинства кажуть: «У тебе велике майбутнє», або «Ти наша розумничка», або «Баран ти тупорилий», ти підсвідомо сприймаєш ці слова як наказ. Наказ до дій. Так само, коли тобі кажуть: «Ти скоро помреш» — це теж може спрацювати як наказ для підсвідомості, який ти сам берешся реалізувати. Наскільки ти безборонний психічно на момент зомбування, настільки й узалежнюєшся від наказу. Між мною і Лорною був дуже сильний суґестивний зв'язок. Я довіряв їй, боявся її, і вона могла мені навіяти що завгодно. Але я заявив своєму страхові в парку, що сам вибиратиму, у що вірити, і цим перекодував себе. Вивів себе з автоматичного режиму на ручне управління. Відтоді магія Лорни перестала діяти на мене, тому що не було насправді ніякої магії, розумієте? Єдина магія — це те, що я дозволив страхові керувати собою, а не навпаки.
Так, я не відмовився від гарячого липового чаю з медом на ніч. Я й далі щоранку слухаю вдома «Imagine», тому що продовжую вірити: щоразу, коли звучить ця пісня, світ стає кращим, а пітьма відступає. Тепер тринадцять стало моїм числом удачі, хоча я розумію, що насправді тринадцять — це просто число. От і все. Хоча ні, ще одне: під час всієї цієї історії жоден інопланетянин не постраждав. От тепер кінець.
— Як це — кінець?! А фестиваль? Де ж історія про те, як ви зробили фестиваль, Йостеку?
Йостек гмикає.
— Та що вже тут розказувати... Не вдалося мені те, що задумав, якщо вже бути чесним. Я придумав легенду про фестиваль, коли взнав, що Лорна і Жанна потрапили до травматології з переломами. Це коли ці дурепи стрибнули з даху, щоб розбитися, а гепнулися на чужий балкон. Було ясно, що мої красавіци можуть на цьому не зупинитися, а повторюватимуть свій подвиг, поки не досягнуть задуманого. І мені спало на думку: як, блін, шкода, що не існує фестивалю самогубців-невдах, куди б я міг запросити дівчат, щоби вони розвіялися... Щоби з них спала ця облуда, через яку їм не видно елементарних речей. Вони ж самі себе загнали в глухий кут цими страшними історіями про демонів, про кошмари... Я вам щойно продемонстрував, як усе це легко пояснити нормальною людською логікою, без притягнення всіляких демонів... Розумієте, коли ви проникли у структуру магії, вона більше не має влади над вами... і я подумав, стоп! А чому б мені самому не організувати цю тємку? Можливо, вийде щось розумне? На природу приїхали б люди, які зіткнулися у своєму житті з нерозв'язними проблемами. Якщо вони досі не покінчили із собою — це знак, що насправді вони не хочуть цього. Вони шукають вихід. І значить, я можу допомогти їм знайти його. І було б супер-бупер, якби ми з дівчатами на цьому фестивалі самогубців опинилися в ролі пересічних гостей, котрі в колі однодумців теж по ходу тверезіють від смут і тривог.
Так само я придумав механізм, який самоорганізовується в інтернеті. Як потім можна листами робити запрошення, ну, цей фокус із шестіркою, що я вам розказував. Це моя власна ідея. Я відправив понад сотню таких запрошень, бо підозрював, що насправді приїде мало. Так і трапилося. Приїхало зовсім нічого. Крім нас, троє. Ви, Аліку, Герман та Віка. І то добре. Я боявся, що затія провалиться капітально.
Йостек протирає лице, ніби втомився від роботи з паперами.
— Коротше, не вийшло нічого. Тільки гірше все стало. Тому все. Офіційно оголошую фестиваль закритим.
Всі напружено мовчать. Першим озивається Алік:
— Ну, чому ж нічого не вийшло... Он, Віка переродилася. Лорна розслабилась трохи... Жанні стало вільніше... правда?
— Хуйня це все, Аліку, на пісному маслі. Ви самі себе дурите. А мені це більше не вдається. Тому що нікому насправді легше не стало. Тільки гірше стало... І великою мірою вина лежить на вас, Аліку. Це ви розпалюєте в моїх друзях цей містичний жах. І я розумію чому. Тому що саме в таких обставинах ви — за головного. Автоматично ви стаєте тим, хто володіє правильним баченням ситуації. У вас для всього є відповіді, на все є поради. Ви головний. І вам це подобається. Я вгадав?
Алік червоніє.
— Ні... зовсім ні...
— Ну чому ж «ні», коли ясно, що «так». Вам подобається, коли на вас дивляться шанобливо. Коли ваші знання й досвід комусь цікаві й потрібні. Вам подобається, що ви тут найстарший, ще й із такою екстраординарною біографією. Екстрасенс! Цілитель! Хранитель раси! А ми що? Ми молодняк, нам до вас, духовного велетня, ще рости і рости... Але ви, звісно, можете нам допомогти в цьому! І робите це з великим задоволенням!
— Йостеку, ви знову хочете звалити на мене всю вину, ніби я винуватий, що сьогодні по нас прийдуть демони...
Йостек ляскає себе по чолі.
— Господи, ну коли ви відкриєте очі! Які демони? Які демони, га? Де ви бачите цих демонів? Немає ніяких демонів! Замість них — жменька придурків. Хіба не ясно?
— Йостеку, я відчуваю, що на вас давить якась сила зсередини... Вона готова от-от вирватися назовні.... Ви вже ладні ослабити свій контроль, але все ще тримаєтесь за раціональність. Давайте, я вам допоможу відпустити це...
— Що? Це ви що надумали?
— Хлопці, не сваріться! — скрикую я, вже не в силах терпіти те, що відбувається. — Я, здається, дещо теж зрозуміла... Може, це все бздури, але можна, я теж дещо скажу?
Вони припиняють сварку, і мені стає легше. Я звертаюся до Лорни.
— Я хочу попросити зараз тебе, Лорна, одну річ. Розкажи, будь ласка, нам всім ще раз ту історію про дядю і про те, як ти трогала небо...
Лорна вивчає мене поглядом.
— Воно вже зовсім близько, Жанна... — шепоче вона. — Ще ніколи не було так близько...
Мене починає знову бити дріж, але я не дозволяю собі піддатися цій слабкості.
— Це дуже добре, що воно вже близько. Пам'ятаєш, ти обіцяла мені, що, коли прийде мить, ти будеш відвертою, як ніхто на світі?
Лорна мовчить. Закриває очі й, розплющивши їх, дивиться в нікуди. Монотонним голосом вона починає свою історію.
Я вслухаюся в її суху, різку мову. Пітьма довкола нас робиться такою густою, ніби серед білого дня западає ніч. Я не можу зрозуміти причини темряви, можливо, вона через затягнуте хмарами небо...
А пітьма посилюється.
— 23-го вересня 1987 року я готувалася зустріти свій четвертий день народження без батьків. Я тоді жила у Казахстані, у невеличкому містечку Каркарали у свого дяді Валєри, брата мого батька. Дядя Валєра вирішив зробити мені подарунок до дня народження. Він взяв мене в гори на озеро Шай-тан-коль і сказав, що збирається навчити мене одного фокуса. Цей фокус називався «гасити сонце»...
Лорна оповідає цю історію вголос, а я бачу її внутрішнім зором. Ось маленька дівчинка, ось дядько просить її загасити сонце. Ось маленька дівчинка говорить дядькові, що їй нічого не виходить. А ось і дядько, що курить їдку папіросу, каже, ніби цим він торкає небо. Ось дівчинка просить у дяді дозволу й собі торкнутися неба. Дядя в поцілунку передає їй цю здатність, і дівчинка далі пробує загасити сонце. Ось вона розплющує очі й бачить, що сонце дійсно погасло. Дівчинка нажахана до півсмерті, вона боїться покарання за вчинене. Адже те, що вона накоїла, — жахливо. Вона занурила світ у пітьму. Тепер все живе загине, і цей гріх ляже на неї. Дівчинка не витримує такої провини і з відчаю стрибає в провалля... Після цього стрибка (після одужання від стрибка) починається, власне, історія тієї Лорни, яку я знаю.
Я ще раз подумки прокрутила цей сценарій, і він один в один збігся з моєю здогадкою.
— Як темно... — тихенько каже Віра. Вона обіймає себе за плечі, бо холодний вітер неприємно залазить під одяг.
— Напевне, зараз так само темно, як у той день, на горі, — кажу я. — Лорно, так само темно чи ні?
Лорна киває. її погляд зосереджений на багатті, єдиному джерелі світла, що поєднує нас.
— Воно вже тут. Прямо у мене за спиною. Я відчуваю його. Ще один порив крижаного вітру змушує мене застогнати.
Вітер дме з гір, спиною до яких сидить Лорна. На секунду мені ввижається, ніби вітер за спиною Лорни має форму, і я насилу стримуюся, аби не зойкнути з переляку...
Йостек, намагаючись не показувати виду, теж перелякано роззирається. Тільки Алік у якійсь м'якій задумі.
— Феноменально, — врешті вирікає він і пляцкає себе по коліні. — Феноменально. Ким був твій дядя, Лорна?
— Фокусником, — ледь чутно відповідає та.
— Лорна, твій дядя був не фокусником. Твій дядя був магом. 23-го вересня вісімдесят сьомого року в Казахстані було видно кільцеподібне сонячне затемнення!
Лорна піднімає очі.
— Що?
— Того дня, коли сталися описані тобою події, між Казахстаном і Тихим океаном смугою пролягло сонячне затемнення. Я можу говорити з абсолютною певністю, тому що якраз того дня сам я був у Казахстані з важливою місією. Я вам вже розповідав, що мав відвернути торнадо. Збігається навіть місце, де повинна була зародитися смертельна стихія — озеро Шайтан-коль!
Алік видає саме ту інформацію, яка мені зараз потрібна. Пасьянс починає складатися.
— Аліку, — питаю в нього, — а ти можеш нам пояснити наміри дяді Валєри? Чого він, як маг, хотів цим добитися?
Алік замислюється на мить.
— Можемо поміркувати. Я думаю... тобто я впевнений: дядя знав, що має бути сонячне затемнення. Скоріш за все, він хотів змусити Лорну повірити, ніби вона має достатньо сил, аби впливати на природу... на зовнішній світ загалом... що, в принципі, і є суттю магії.
Всі очі прикуті до Аліка, і ніхто, крім мене, не помічає: що далі він говорить (а говорить він дедалі впевненіше), то сильніший дме вітер з Лорниного боку. Я намагаюся не дивитися в її керунку, але краєчком ока все одно помічаю, як щось темне стоїть за її плечима. Холодний жах у вигляді вітру б'є звідтіля, ніби гірське джерело.
— Знаєте, друзі... Я, здається, починаю розуміти... Дядя намагався переконати Лорну в тому, що вона має силу впли-
вати на світ. І ти, Лорна, таки повірила в це... Боже, звідки цей вітер узявся?
— Аліку, заради Бога, не зупиняйся, пояснюй далі... — благаю я його, пригинаючись під поривами буревію.
— ...і Лорна повірила в те, що справді загасила сонце. Це був настільки травматичний досвід для дитини, що вона не витримала відповідальності за накоєне. І стрибнула у провалля...
— Той самий сценарій! — волаю я, перекрикуючи вітер, що реве в наших вухах. — Скрізь у житті Лорни я бачила той самий сценарій. Лорна підіймалася, творила чудо і намагалася покінчити із собою, стрибаючи вниз. У найширшому розумінні! Лорна! Дивись на нас!
Всі переводять погляди на неї. Хоча Лорна сидить тут же, за метр від мене, ця несподівана сутінь і штормовий вітер створюють ілюзію, ніби Лорна зменшилась у кілька разів... Або ніби я дивлюся на неї через перевернутий бінокль. Лорна повільно підіймає голову. Мене проймає відчуття, ніби Лорна зараз перебуває в зоні надпотужної гравітації, і кожен рух дається їй непереборно важко. Я зараз тут, біля вогню, а Лорна — десь там, на краю чужого світу. В пітьмі.
— Лорна! — кричу до неї. — Коли сонце виходило з-за хмар, твоя депресія відступала, коли сонце зникало, депресія посилювалася! Все твоє життя зачепилося за той день у горах. Ти прокручуєш усім своїм життям той самий день на різні лади! Навіть сьогодні, зараз, якоюсь частинкою себе ти проживаєш той самий день неподалік від Шайтанового озера!
Віра роззирається, і Алік, і я роззираємося й переконуємося, що те, що стало видно мені — не ілюзія. Ми зараз на вершині тієї самої скелі, майже у повній темряві, вітер доносить сирий озерний запах, а дуже здалеку долітає нестямне валування псів.
— Ти проживаєш досі той самий день тільки з однієї причини! Ти не прожила його ще жодного разу до кінця!
— «НІ!» — кричить Лорна з краєчку скелі. Вона заперечливо мотає головою, її волосся на вітрі страшно розвіюється.
— Щоразу, коли ти доходиш до краєчку і здійснюєш чудо, ти лякаєшся!
— «НІ-І-І!»
— ...лякаєшся і намагаєшся викреслити зі свого світу тут частину тебе, яка ці всі чудеса й робить! СИЛА, ЩО СТОЇТЬ У ТЕБЕ ЗА ПЛЕЧИМА - ЦЕ І Є ТИ! ТА САМА ТИ, ЯКА ПОВІРИЛА, ЩО МАЄ СИЛУ ЗАГАСИТИ СОНЦЕ!!!
Мої слова, важкі, мов глина, летять у Лорну, як в потьмарену озерну гладь. Після глибокого сплеску я відчуваю: вони попали, куди слід. Лорна, долаючи ґравітацію, розвертається до нас спиною і розкриває обійми. Щось щільне і напружене вривається в неї. Вітер поволі слабшає, і Лорна безвільно падає на землю.
Я кидаюся до неї, підіймаю із землі її голову, притуляю її до свої грудей.
— Жива, жива... — ридаю я. — Слава тобі Господи, жива! Лорна усміхається.
— Жанна, ти свята, — шепоче вона мені.
Я не даю їй говорити, тільки притуляю до своїх грудей, обіймаю і плачу.
Жанна з Лорною підходять до багаття. Я здивований тим, що темрява над Шипотом практично моментально розсіялась. Хмари порідшали, з-за них виглядає сонце.
— Дивіться, сонце, — озивається Віка, яку всі після вчорашнього чомусь називають Вірою. Знову ці Алікові маніпуляції...
Я закурюю. Алік, Віка й Жанна жваво обговорюють раптову переміну погоди. Алік з гумором розповідає, що неодноразово був свідком того, як погода кардинально мінялася в моменти рішучих духовних трансформацій у його колег-екстрасенсів. Жанна обіймає Лорну за плечі з одного боку, а Віка (нізащо не назву її Вірою!) — з іншого. Вони сміються з Алікових дотепів і поводять себе вільно й невимушено, мовби на відпочинку після напруженої роботи.
З того, що долетіло до моїх вух, я зробив деякі висновки. Зокрема, стало ясно, що цей жук переконав дівчат, буцім щойно Лорна, а також усі вони, пережили велике духовне потрясіння-зцілення...
Я з болем усвідомлюю, що безнадійно програв цю гру Алікові. Алік намагається не дивитися в мій бік, бо напевне знає, що я єдиний з присутніх, хто насправді бачить, як найменшу нагоду цей шарлатан використовує, аби зміцнити свій імідж гуру. Навіть цю химерну мінливість погоди, притаманну для гір, він ухитрився використати собі на руку. От жучара!
От... щойно ми перетнулися поглядами, й Алік винувато відводить очі. Соромиться. Чи боїться?.. Звісно, йому б за краще було, якби мене тут не було взагалі. Тоді б він безроздільно заволодів довірою дівчат. Премудрий гуру в оточенні юних створінь — приваблива роль не для одного «духовного шукача». Я його навіть розумію, чесно.
І все-таки, мені зараз боляче й прикро через те, що то я — саме я вигадав, я організував цей з'їзд, я йшов на ризик, а він... він пожинає плоди слави. Завжди чомусь так.
Кидаю недопалок у ватру і, щоб якось відволіктися, починаю докладати дров до багаття.
— Йостеку! — гукає Віка. — А ти бачив, як під час буревію з'явилася та сама скеля, де була колись Лорна з дядьою?
— Ні, — буркаю я.
Алік натомість втручається жвавим голосом:
— А мені здається... мені здається, друзі, я навіть озеро під горою бачив! Це взагалі фантастично! Такої сили психокінезу я ще не зустрічав! Лорна, у тебе великі здібності!
На ці компліменти Лорна невпевнено посміхається. Я ще ніколи не бачив її такою зм'яклою й розпруженою.
— А я ще ніколи не бачив, як формується секта, — кидаю їм. Передразнюючи гуру, додаю саркастично: — Це взагалі фантастік!
Дівчата трохи ніяковіють, Алік теж пригасає, але, видно, не хоче втрачати ейфоричного настрою, який вдалося створити в собі й у групі.
Групі? Значить, четверо проти одного?
Що ж. Буду вести своєї вперто.
Мені страшенно хочеться зараз гаркнути щось таке викривальне й гостре, від чого Алікова маска вмить облізе і всі побачать його справжнє обличчя. Але, як на зло, нічого дотепного на думку не спадає. Мушу користуватися найпримітивнішим знаряддям: сарказмом. Що ж... Як істинний інтелектуальний самурай, котрий присягнув воювати за свободу духу та ясність розуму, я кидаю Алікові свій останній виклик. Вирушаю у свій останній бій.
Змочивши горло водою, я випростувався. «Банзай!» — прошепотів собі стиха під ніс. Скориставшись моментом мовчанки (усі в якусь хвилину стежили за тим, як я п'ю воду), я відкашлююсь і наче продовжую незакінчену думку:
— А ви знаєте, Аліку, я вас навіть розумію і, можна сказати, навіть починаю симпатизувати вам, — мій голос фальшиво миролюбний. Мені незручно через невдалий початок атаки. — Ви, Аліку, просто людина, яка заблукала... Ви людина чесна, тут слів нема, але, як то кажуть у мене на роботі, «хороший хлопець — це ще не професія». Чесним бути мало. Потрібно бути тверезим. А ви заблукали серед химер... Знаєте, від містика до шизофреніка один крок. Повірте, я й сам свого часу був близький до подібного. Тоді, з Лорною — я розповідав про це. Чесне слово. Я відчував, що в один момент можу цілком втратити увесь свій скепсис, усю критичність і почати залежати від чогось «потойбічного»: від демонів, магічних впливів і так далі. Але я сказав собі: «Йостеку, це шлях слабаків».
Я роблю паузу, аби додати наступним словам більшої ваги:
— Аліку, повірте, набагато легше збожеволіти, ніж зазирнути в очі дійсності.
Короткими поглядами Алік оцінює мене і раптом невластивим йому сухим тоном каже:
— А знаєте, Йостеку, чому у вас на носі такі товсті окуляри?
— Напевне, з тої ж причини, що й у вас.
— Хе-хе, дотепно. — Насправді старому не смішно. Він заціплений. — Ви праві, Йостеку. З тої самої причини, що й у мене. Ми схожі один на одного. І знаєте чим? Нас обидвох засліпило наше прагнення бачити світ таким, яким ми його собі уявили. Ви — у своїй манері, раціональній і механічній. Я... у своїй... містичній... і... і релігійній...
Алік сковтує грудку в горлі, яка заважає говорити. Вдихнувши глибоко і різко видихнувши, він знімає з перенісся окуляри, втомлено тре собі очі й нахиляється в мій бік:
— Мені нелегко зараз говорити... Тому краще погляньте, друже, що я зроблю...
Алік підносить окуляри в повітря і скручує їх у криву вісімку, аж чутно тріск пластмаси. Враз він весь розслабляється, його плечі опускаються, і він з усмішкою кидає свої поламані окуляри мені під ноги.
— Дивіться, Йостеку. Дивіться уважно, що я зробив. Щойно весь мій світ упав до ваших ніг. Ви перемогли мене.
Мої уста напружуються. Щелепу зводить судома. Сучий він син, он хто. Миротворець, блядь. Позер йобаний, а не миротворець.
— Не клейте дурня, — кажу черство. — Навіщо ви це зробили?
— Я пожертвував щойно своїм світоглядом, уявляєте? — Алік розпливається в усмішці. — Щойно я відмовився від своїх поглядів. — Він ляснув себе по коліні. — І — уявляєте? — почуваюся дуже легко. Хто б міг подумати!
Книга: ЛЮБКО ДЕРЕШ ТРОХИ ПІТЬМИ або На краю світу
ЗМІСТ
На попередню
|
|
