Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: ЛЮБКО ДЕРЕШ ТРОХИ ПІТЬМИ або На краю світу
Алік роззирається довкола: на прояснене небо, на ліси, осяяні призахідним сонцем, на гори у золоті, на дівчат, і кожному усміхається. Він полегшено зітхає.
— Дивіться! Дивіться всі! — заманює він рухами рук. — Ви свідки, так, ви свідки! Я більше нічого не знаю про жругрів, про уіцраорів. Ні слова більше про квантовий перехід і біополе. Я просто собі людина. Йостеку, я вас благаю... Зробіть так само. Окуляри заважають вам.
Напруження наростає в мені. Ах ти ж дристуняра старий. Скільки можна насміхатися з мене?
Все має бути написано на моїм обличчі — холодний інтелект, який достойно протиставляє себе зубатому, шизофренічному, безпричинно радісному старому алкашеві.
— Перестаньте. Ви вже в літах, а поводитеся, мов паяц. Збережіть бодай рештки гідності.
— Скиньте, скиньте свої товсті окуляри, Йостеку, скиньте свій багаж знань. І гідність свою теж скиньте! Подивіться, який світ великий. — Алік дедалі більше поводить себе, як клоун, він доводить свою гру до абсурду.
Ненавиджу таких людей.
Щойно я усвідомив, як глибоко я ненавиджу людей, котрі говорять абсурдні речі... котрі породжують і примножують абсурд. Вони — зло.
Алік присунувся навколішках, аби ще на кільканадцять сантиметрів наблизити своє обличчя до мене. Він зазирає божевільними очицями до мене просто в душу, при цьому рот його не закривається. Я відчуваю: ось-ось, і все, що тримається на останніх нитках у мене в душі, зараз вихлюпнеться назовні. Голос його змушує мене закипати. Я усвідомлюю, що зненавидів цей голос, відколи вперше почув його.
— ...Йостеку, ваші окуляри — це щит. Вони ваша раціональність, друже. Відкиньте її вбік, подивіться на цей широкий, цей прекрасний світ. — Алік протягує руку до мого перенісся і додає лагідно: — Дайте я вам допоможу...
— Руки! — вискнув я й відсунувся. — Руки при собі тримай!
— Ну що ж ви так! Визнайте, визнайте загадковість, визнайте незбагненність цього світу. Він не вміщається у жодні схеми, в жоден погляд... А погляд, який вміщатиме цей світ, ніколи не потребує окулярів...
Алік швидким рухом цапнув мої окуляри, їх перекосило на моєму обличчі, й тут я не витримав. Права рука сама собою смикнулася й заїхала Алікові просто під дих. Ліва, так само неконтрольовано, дала хук знизу вгору, прямо в носа. Хруск хряща, віддача в плече. Алік точиться назад, обома руками затуливши очі, з його носа юшить кров. Враз мій нюх загострюється так, що я чую важкий, але до біса звабливий дух-ман кров'яри. Щось у мені перевертається, й немовби якийсь звір вступає в моє тіло. Я хапаю перше, що попадається під руку, — поліно. З тваринним риком кидаюся на нього. Я вже не контролюю себе ані на йоту, моєю рукою орудує хтось інший. Мов крізь червону заволоку я спостерігаю, як рука з поліном раз за разом опускається на голову, на плечі, на руки чоловічка, котрий навіть не чинить захисту, і ця розслаблена беззахисність мене заводить ще більше. Я бачу дівчат, що кидаються відтягувати мене, але хтось замість мене з розмаху, з розвороту б'є котрусь із дівчат поліном прямо по плечу, а потім знову повертається до нікчемного, слабкого чоловічка, який заслуговує смерті, я його хочу вбити, вбити, тому що ніхто ще не будив своїм поглядом Того, Хто зараз орудує палицею. Алік закриває голову руками, та поліно опускається на неї знову й знову, його закривавлені губи щось шепочуть, і раптом...
раптом все
раптом все зупиняється ніби зупинилася картинка у фільмі або зажувало касету
я бачу водночас себе що б'є аліка
я бачу водночас себе який спостерігає за цим і є ще я-третій який бачить і першого і другого.
Я хочу зрозуміти, що сталося зі світом, чому все завмерло, і роблю рух, націлююся глянути через плече, собі за спину. Я згадую презирливі, повні хизування слова, кинуті в обличчя Алікові: легше збожеволіти, ніж заглянути в очі дійсності.
І от вона.
Вертикальна Дійсність колишеться прямо за моїм плечем, неначе морська хвиля, в якій замість води — скраплена шизофренія. Я опинився у місці, де зв'язано в єдиний вузол наші душі — моя, Алікова, Жаннина, Лорнина й душа Віки/Віри, і навіть душа Германа, котрий зараз десь між ялиць і сосен тягнеться вичитати вердикт світу — всі вони сплетені в одне. І я розумію кожну з них. Ось Лорна, така маленька і самотня в цьому світі, але така щедра. Ось Жанна, велична і прекрасна у своєму божевіллі. Ось Віра, чиє ім'я на санскриті означає «доблесть», — безстрашна і благоговійна. Ось Алік, душа його прозора й дзвінка.
Звук на плівці знов оживає. Реверберації Вертикальної Дійсності втрачають металічний брязкіт і стихають, гублячись у шумі сосен.
Я скидаю окуляри й ошелешено виявляю, що без них світ просто накриває мене своїм безумством кольорів, своєю чіткістю, фактурністю. Мої очі бачать опукло, мов крізь невидиму кришталеву лінзу. Я роздивляюся на Аліків рот. Тепер він справді, як у блазня, — залитий кров'ю. Алік лежить на землі, не маючи сили поворухнутися. Він насилу повертає до мене голову. Його рот ворушиться. Коліна мої підкошуються, земля набігає ззаду, і я боляче (але приглушено) приймаю удар цілим тілом. Голова лунко б'ється й відскакує від землі, я відсторонено думаю, що, напевне, у мене тепер струс мозку, але це — зовсім, зовсім не має значення... Ми з Аліком лежимо зовсім поруч. У мене вже не стане сил підвестися. Дивлюся просто в біле, затягнуте хмарами небо. Аж ось наді мною нависають обличчя наших дівчат. Вони спокійні й печальні, мов ангели. Вони лягають біля нас, пригортаючи нас до себе. Я знаходжу в собі останні сили, щоби відірвати погляд від білого, може, навіть трохи сірого, але дуже тихого, дуже тихого неба. Повертаю голову й бачу лице Аліка. Воно розбите, страшне і мало схоже на обличчя того Аліка, якого я знав кілька хвилин тому. Але я бачу його рот, він щось шепоче. Шепоче для мене.
Алік дивиться мені в очі, і в його погляді — радість. Нарешті я можу розібрати його шепіт:
— Світ прекрасний, Йостеку... Світ великий і прекрасний...
Немає більше сил. Голова сама відвертається, і мій погляд знову рине в небо. Але цей шепіт: «Світ прекрасний і великий, Йостеку, світ великий і прекрасний...» — цей шепіт залишається зі мною...
V.: Ти зараз бачиш мене?
Л.: Так, світ знову стає ближчим... реальнішим, чи як. У мене враження, ніби я прожив півжиття...
V.: У мене приблизно таке ж... А як зараз самопочуття?
Л.: Я знову почуваюся собою. Немає більше нікого з персонажів, усі камені вільні. І ще... Таке враження, ніби вся пітьма залишилася позаду. Приблизно так... Мені подобається ця фраза: «ніби вся пітьма залишилася позаду»... Де тут на диктофоні «стоп»?
[кінець плівки]
Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
Літературно-художнє видання
ДЕРЕШ Любко Трохи пітьми, або На краю світу
Головний редактор С. С. Скляр
Літературний редактор О. І. Красюк
Художній редактор Я. В. Переверзєва
Технічний редактор А. Г. Верьоекін
Коректор Н. Я. Косенко
Дереш Л.
Трохи пітьми, або На краю світу. — Харків: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2007. — 288 с. ISBN 978-966-343-553-4.
Влітку на далекій полонині в Карпатах відбувається молодіжний з'їзд неформалів Шипіт. Сюди приїжджає Гер, у якого є домовленість із невідомими людьми: вони мають приїхати, аби організувати фестиваль у фестивалі — фест самогубців. Упродовж двох днів збираються шестеро майбутніх мерців: юна мазохістка, екстрасенс-невдаха, двійко дівчат із фобією переслідування, розчарований молодий програміст і Гер — панк та алхімік з глибокою душевною травмою. Незрозумілі, несподівані події, неформальні герої, танці навколо вогнища, сеанси «шаманотерапії» не залишають Часу на роздуми, вони обрушуються на всіх без винятку «самогубців», призводячи до трагічного фіналу.
ББК 84.4УКР
Книга: ЛЮБКО ДЕРЕШ ТРОХИ ПІТЬМИ або На краю світу
ЗМІСТ
На попередню
|
|
