Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: ЛЮБКО ДЕРЕШ ТРОХИ ПІТЬМИ або На краю світу
А Вітас стрімко рухався до своєї мети. Крім власних струпів, він практично нічого не їв. Живіт перетворився на суцільну гнійну рану, і Вітас методично відкраював на шкірі щораз нові й нові наділи для гнійних культур. Він нього відгонило гнилизною. Здавалося, Вітас зовсім не розумів, що він робить, однак робив усе методично, послідовно і головне — дуже цілеспрямовано. Щоб зняти напруження перед польотом, Вітас на всю гучність слухав Throbbing Gristle.
— Я прийшла до нього раз всього на пару хвилин, тільки подивитися, як він там живе, — Віка сковтнула слину і замовкла.
— Але він заманив тебе в пастку. Захлопнув двері...
— Замовчи. Не кажи нічого.
Я промовчав. Я просто вже побачив усе, що відбулося, в самій Віці. Я би ніколи не повірив, що таке насправді буває в житті. Апофеоз нещасливої любові. Є люди, які тільки само-руйнації і прагнуть. Потім це називають нещасливою любов'ю. Я теж такий, хулі тут додаси.
— Після того хотіла скочити з дев'ятого поверху. Ти собі не уявляєш, як таке можна пережити. Тиждень прив'язана до батареї. Із лишаєм на животі. Знаєш, чого я така худа? Бо я пообіцяла собі не їсти свій гній. Тиждень я не їла нічого... а потім не витримала.
Віка починає плакати.
Мене верне від її історії, і я радий, що не почув усього, що мав шанс почути. Чесно зізнаюся, не сподівався, що доведеться стикнутися з чимось подібним. Особливо тепер. Тому я обіймаю Віку, а Віка обіймає мене і якийсь час не плаче, але дрібно-дрібно труситься.
Коли я розмикаю обійми, від багаття залишається тільки червоне, мерехке око приску. Довкола нас густа темінь. Вже замовкли внизу крики та брязкання гітар. Але горять вогні, і деякі пізні птахи сидять нерухомо, задивляючись на полум'я, курять цигарки і зрідка перекидуються простими словами. Темрява між ватрами заповнена ацтецьким співом цикад.
Я чую фінальну і, як на мене, куди більш моторошну частину історії. Віка, перебуваючи в трансі, сіла на потяг «Мукачеве — Львів». У туалеті останнього вагона перерізала собі вени уламком бритвочки. Але її врятували. Хтось увійшов у туалет і побачив, наробив галасу, і Віку на наступній станції передали «швидкій».
Все. З мене досить.
— Я лягаю спати, — каже Віка.
Мовчу. Вона встає, потягується і зникає кудись у темряву. Очі всмоктують картину тліючих вуглин. Очі — два пустих нулі.
Віка повертається зі спальником на плечах. Під рукою — згорнутий каримат.
— Я з тобою буду спати, як ти на це дивишся?
— Збентежено, — бовкнув я. — Але нічого, ночуй. Дівчина витирає рукою ноги від налиплого сіна і лізе в намет. Вповзає там у глиб мішка. Чутно, як вмощується.
За якийсь час я роблю так само. Думав, відчуватиму якийсь конфуз, чуже дихання, незнайоме тіло, не ті запахи. Але нічого — всередині все спокійно й лагідно. Віка пахне тільки димом. Як і я. Намацую в рупцаку светра: треба спати у светрі, інакше прохолонуть груди. Мене м'яко всотує сон. Не слід зволікати, поскоріше треба піддатися цьому владному повелителю.
Угніжджуюся на своїй половині (зліва) і солодко зітхаю. Чую, Віка повертається і кладе руку мені на тім'я. Її рука гладить лисину, раз по щетині, раз проти.
— Хочеш, я тобі добре зроблю?
— Наприклад, як?
— Ну... ротом.
— Не. Вибач, я не витерплю цього. Моя сніжинка не простить мені.
— А так, просто — не хочеш? — дальше гладить вона, все делікатніше, самими лиш пазурками.
— Як «просто»?
— Як собачки.
— У собачки хуй не встане. Спи давай.
— Добраніч, — рука забирається.
— На добраніч.
— Вибач.
— За шо?
— Та нє. Нічого. Я така дура! Добраніч.
— Не кажи так. На добраніч.
Л.: Вона себе вичерпала, ця дівчина. Теж наркоманка. Колишня або періодична. Теж з опіатами пов'язано. Їй здається, що вже нічого не зміниш, і вона хоче погубити себе, щоби не розуміти, що сталося. Вже було в житті в якийсь момент ніби нормально все, якийсь порядок проглядався. А потім — вона сама не зрозуміла, як це сталося, — все понеслося. Вона не може вибачити собі цього. Просто якась її глибинна частинка не може повірити, що все зайшло так далеко. Що була ця бридка історія. Віка зразу зреагувала на Германа. Дає зрозуміти, що вона хоче його. А він, Герман, ще й садист у душі. Тому не хоче її трахати... зі зла.
V.: Що вона означає для тебе?
Л.: Вона якась така мимольотна...
V.: А взагалі, вона потрібна тут?
Л.: Ні. (пауза) Віко, бай-бай. Ти зникаєш із цієї гри (кидає камінь Віки геть, але камінь відлітає зовсім недалеко). V.: Схоже, в каменя свої плани щодо цього персонажа.
(пауза)
Л.: Ранок. Розплющую очі. Поруч сопе Віка. Обличчям до стінки. Повіки маю набряклі, як після плачу. Це від диму. Вибираюся зі спальника, розстібаю клапан намету й лізу в колючий ранок. Очі сльозяться, ніс закладений. Зранку моя носоглотка, подразнена ввечері димом, — завжди так поводиться. Віка щось промукала і перевернулася на інший бік. Закриваю клапан, щоб її не турбувати.
Світає. Дивлюся вдалечінь, із висоти пагорба на долину. Але бачу тільки імлу. Сіро. Ранкові сутінки. Гори сплять, дерева у дрімоті — спокійні й всуціль у собі. Зате галасують птахи. Прислухаюся до їх щебету, і мій слух магічно розлітається: я чую все в радіусі багатьох кілометрів. На світанку ліси — велетенські павільйони пташиного співу. Цвірінчать горобці. Пощикує чикалка. Торохтить дятел. Каркає ворона. У ранковий час птахи дуже активні. Ще раз вони оживуть так само вже у надвечір'ї — перед сутінками.
Від спання у синтетичному мішку я спітнілий і липкий. Ранковий бриз влітає під гольф і створює оману, буцім надворі зимно. Це облуда, якщо її негайно не розвіяти, можна цілий день кутатись у светр і навіть не запідозрити, що температура повітря в тіні плюс двадцять п'ять.
Я повільно скидаю з себе светр, повстяну сорочку, але відчуваю, що мені муляють шлейки комбінезона, хоча не пригадую, щоби лягав спати у комбінезоні. На пару секунд мене охоплює клаустрофобія, коли я пробую зняти ще один светр через голову, голова вже пролазить крізь горловину, але панічно застрягають руки, і я одна за одною скидаю себе купу шмат, одна за одною, одна за одною, поки врешті вольовим зусиллям не припиняю цього... і, мов уві сні, бачу себе вже роздягнутим догола. Точніше, по пояс. Я роззираюся, шукаючи, куди поділися мої лахи. Яскраве вранішнє світло здається надто густим.
Скидаю вогкі шкарпетки і походжаю по мокрій траві. Поки роса приводить мене до тями, намацую м'яту пачку папірос і на автоматі закурюю. Мимоволі пригадується, ніби щойно я пережив доволі сильний стан дискомфорту, навіть паніку, але думки якісь настільки незвичні, що я просто дозволяю увазі прослизати між речами, як прирученій змії.
Небо у сріблястій імлі — виглядає на погоду.
Сідаю біля вчорашнього багаття. Попіл ще випромінює тепло. Кладу пару сухих і не надто тонких патиків.
За якийсь час дрова починають диміти.
Сонце вже піднялося, але гора заступає його. Верхівки крон із густо-зелених змінюються на золото.
Докладаю ще пару гілляк на вогонь. Треба б заварити чаю. Дим тягнеться просто угору.
Намети всі сплять. Далеко знизу чути дзеленькання й голос, мене облягають ілюзії: раз видається, наче звуки далеко внизу, а раз — наче прямо під вухом.
Хвилин за двадцять із долини з'являються вівці та чабан. За чабаном біжить дрібний песик, безпородний, але із зухвало закрученим хвостом.
Поки нема спеки, вирішую полізти на гору. Взуваюся й вирушаю у східному напрямку — догори, по схилу хребта.
Коли повертаюся, сонце вже припікає. Місце, де я поставив намет, тінисте ввечері, що не дуже добре, але просто на сонці із самого ранку, що теж, певна річ, не завжди комфортно. Вже від світанку в наметі просто неможливо: повітря всередині жахливо прогрівається, душно і масний піт липне до тіла.
Здалеку бачу Віку. Вона сидить біля вогню з коматозним виразом на обличчі. Підходжу ближче. Віка помічає мене.
— Приві-і-і-іт, — тягне вона. — А я щойно вста-а-ала.
Я радий за неї. Добре, що ми вчора не трахалися. Прокинувся — а ніхто нікому нічого не винен. Легко як!
Віка вже поставила казанок із водою на вогонь. Вода парує, скоро поп'ємо чогось тепленького. Знову роззуваюся — так приємно босяка. На Шипоті це тенденційно — ходити босим. Битого скла немає, гадюки не показуються. Час від часу шипотські босяки навіть організовують акцію масового обосячення. За день до того вони ходять від стійбища до стійбища і на повному серйозі повідомляють про те, що завтра відбудеться спалення взуття. Всі сміються, відгукуються жартами, а на другий день не можуть знайти своїх залишених без нагляду шкарбанів. Бо босяки влаштували наліт, згребли все взуття в купу і спалили на великому багатті.
Мені мої шкари, та й решта речей, можуть ще пригодитися, тому я не забуваю пильнувати, чи не залишив часом щось життєво необхідне отак без ока. Хоча всього не встережеш. Може, цього року будуть палити намети? Акція «Сон просто неба».
— Ти злишся на мене? — питає Віка.
— З чого б це?
— Мовчиш, не говориш нічого.
— Е-е-е-е там, — махаю рукою. — Не звертай уваги. Зранку я небалакучий.
І посміхаюся так страшно, що Віка від щастя кидається мені на шию.
— Но-но! Небалакучий, але дратівливий, — кажу, відпихаючи її. — На тебе не злюся, але якщо будеш дражнитися, можу цапнути за ногу. Одного вже покусав, потім ходив, плакав, як маленький.
Віка відсовується на метр, витягує з нагрудної кишені сорочки цигарку і припалює від вуглини.
Пішла ненав'язлива розмова. Мабуть, Віка теж відчула, що ніхто нікому нічого не винен. Вона знову приготувала нам по каві. Властиво, з розчинної кави виходить хіба кавовий напій, але претензії на природі — це пусте.
— Маєш цукор? — питає Віка.
Ні, не маю ні цукру, ні цукатів, ані кренделиків до чаю. Віка задумується.
— Треба зараз піти до тернопільських. У тих там всякого добра навалом. Заодно й поснідаємо. Там у них гітарка є, пограємо. Ти вмієш на гітарі грати?
— Ні, а ти?
— Трохи вмію. — Віка вдає, наче б'є по струнах і реве: — «3-закуріла дєвачка-а-а! І зас-снула п'яная-а-а-а!»
— Круто, — гмикаю я. — Заграєш її мені повністю, добре?
Допивши каву, відчуваю, як у горлі, мов гіркий лотос, розпускається кавовий присмак. Віка стискає зубами цигарку і захоплено вдає, буцім грає на гітарі. Волосся скаче по її вовчому обличчю. З жахом усвідомлюю, що біля мене справді сидить вовк у людській подобі, а в його лапах блищить на сонці стара гітара. Ой.
— Слухай, — витягую себе назовні, і знову бачу Віку. — А це ж сьогодні відкриття? Так?
— Та! Сьогодні Івана Купала. Буде великий вогонь, всі будуть на гітарах грати, співати будуть!.. Ми минулого року з Вітасом на відкриття не попали, нас в електричці мєнти хапанули.
— А це чого?
— Та... Вітас кумарився, приставав до пасажирів. Але ми потім доїхали сюда на попутках. Розказують, дуже весело було, якісь придурки навіть кетамін привезли.
— Он як... Ну гаразд. Ідемо до тернопільських.
Я ховаю черевики до намету (мало що), й удвох набосяка збігаємо вниз.
Скоро переходимо на крок. Віка чогось корчить міни, зітхає. Мовби під імпульсом (а насправді після чималих вагань), вона озивається:
— От ми йдемо зараз до тернопільських, та?
— Ну, напевне...
— То ти знаєш, ти так дуже близько до мене не сідай... Ну, і роби вигляд, ніби ми не дуже знайомі.
Роблю натомість вигляд радше здивований.
— Ну, розумієш, там є один хлопчик, Роберто. Ну, ти його зразу впізнаєш. Він такий русявий, загорілий. З волоссям довгим, от десь по цих, — Віка проводить долонею по середині плеча. — На ельфа похожий. І він мені зразу чогось сподобався дуже. Ну і ми з ним трохи там говорили, про любов там, про всяке. А як він тебе побачить, злякається і не буде на мене навіть дивитися. Буде думати, шо я з тобою чортзна-шо витворяла.
— А те, шо ти в моєму наметі спала, це тебе не компрометує?
— Не сильно, — каже Віка невпевнено. — Головне, ти не дуже... мммм... не дуже на мене дивися. Ніби ти тут ні при чому.
— Добре. Буду тихо, як суслик.
— Але ти не ображаєшся?
— Боже упаси.
Тернопільські тільки починають чухатися.
Заглядаю до крайнього намету. Там, по-турецьки склавши ноги, сидить Мукта. Тулуб оголений, крізь діри в джинсах стирчать його волохаті коліна. Поруч лежить наге тіло молодої панни, ледь прикрите матер'яним спальником. В наметі пахне жіночим: гострим і лоскотним. Мукта осоловілим поглядом дивиться мені кудись на підборіддя. Рот в нього трохи роззявлений, окуляри накребень.
— Ге-ге-е-е, — впізнає. — Так це, блядь, лорд Кабель прийшов!
— Гер Пудель, — виправляю його з почуттям власної гідності. — Або граф Кобель. Як спалося?
— Ніхуя не пам'ятаю. Пам'ятаю лиш, прийшов Омар... Каже: «Мудак, блядь. Водяру п'єш?» А я йому: «Пішов нахуй, блядь. Хіпаблуд ванючій». А потім кажу: «Ладно. Давай, — кажу, — давай сюда свою водяру. Давай вип'ємо. По чуть-чуть»... І піздєц. Канєц фільма.
Мукта вирячив очі й ляскає в долоні мені перед лицем, при цьому видає губами короткий непристойний звук. В натурі, кінець плівки.
— Органічно, — зауважую. — Маєте щось пожерти? Мукта переводить погляд на голе жіноче тіло в анабіозі.
— Ната, мудак їсти хоче. Треба нагодувати. Тіло не відзивається.
— Спить, сука. — І раптом, склавши руки рупором, кричить чомусь у небо: — ВАЛЬКА! ШО В НАС Є ЖЕРТИ НА СНІДАНОК?
Тиша.
— ВАЛЬКА!
Із сусіднього намету чути сонний голос:
— Заткни пельку. Піди й візьми собі сам.
— ВАЛЬКА!
— Заткни рило, скільки можна кричати? — ХТО ТУТ, БЛЯДЬ, ХАЗЯЇН? Уй-й-й!
Мукта згинається навпіл, руками тримається за живіт, з його губ мимоволі, власне, й виходить звук «Уй-й-й...». Це тіло голої панни тицьнуло кулаком йому прямо під дих, навіть не підводячи голови.
— Шо за людина, — бурмоче тіло, не розплющуючи очей. — Від самого ранку крики, матюки. Поки в кишку не даси, не заспокоїться.
Мукта рачки вилазить з намету і розважливо каже:
— Каратістка, блядь. Третій дан. Розпрямлює спину. Дружньо плеще мене по плечі.
— Не сци, Пудель. Поки я з тобою, вона тебе і пальчиком не троне. О! А он і мадам Ку-ку. — Мукта тицяє на Віку. Та сидить біля іншого намету й шепочеться з якимось хлопчаком років 17-ти. — Шо, твоя тьолка?
— Ні. А чого «мадам Ку-ку»?
— У неї в голові зозулька живе. Все ніби добре-добре, а раз на годину мусить прокукати. Вкидуєшся?
Мукта знаходить сигарети і відразу ж закурює.
— Будемо, блядь, чоловічий сніданок готувати. Дайан, ти ше спиш?
З третього в ряді намету вигулькує розпатлана дівоча голова.
— Ану цить. Не буди мені короля. Бо буде ще більше шуму, ніж від тебе.
Мукта пахкає димом. Рот його перекошує либа.
— Король дрихне, бляді дрихнуть, а я тут маю, як васал, вкапувати?. Я КОГО, МАТЬ ВАШУ ЗАПИТУЮ? Я? ТУТ МАЮ ВКАПУВАТИ?
З третього намету чується той самий голос.
— Ну ти, Мукта, догрався. Король вже прокинувся. Зараз він тобі дасть.
— Но-но, шо я, короля не знаю?
Із намету вилазить зовсім голий молодий чоловік з прикметно довгим і тонким пенісом. На дрібному, тибетської засмаги личку елеґантна щетина. Темно-русе волосся заплетене в тонку косицю.
— Доброго ранку, — тихим голосом вітається молодик і дає мені руку. Я не знаю, тиснути її чи поцілувати. — Ми є Король Галичини Дайан Перший і Прецінь Останній.
— Гер Хельґ фон Пудель. Герман, — тисну його долоню.
— Пудель, — мовить король. — Дуже мило. А звідки ви будете?
— З Жовкви, — не кліпнувши, збрехав я.
— О, Жовква — це наші землі. Там живе один наш лицар, брат Василь. Він зараз у Крехівському монастирі. Ви не знайомі, бува?
— Такий із борідкою?
— Саме він.
Король посміхається, підносить долоні до міжбрів'я і промовляє:
— Оммм.
Мукта порається біля вогню. Упівголоса він кляне світ, газети й сірники, називаючи їх при цьому такими, що пережили протиприродний статевий акт.
Супутниця короля, що непомітно вилізла з намету, накидає монархові на плечі банний халат зі смугастим узором.
— Вдягнися, — каже вона. — Стоїш, як мудак, яйцями світиш.
— Маєте запалити? — з незмінно просвітленим виразом запитує король.
— Не пали натще, тобі не можна. Після їжі покуриш.
Я вирішую, що це королева. Жінка міцна, вольова. По всьому видно — права рука Його Величності.
Коли королева відвертається, король нахиляється до Мук-ти, і випростовується вже з цигаркою в зубах. Король не розмінюється на дрібні дискусії, він стоїть у своєму узбецькому халаті, виставивши праву ногу поперед себе, й потягує папіроску. Струшує попіл у маленьку срібну попільничку, яку тримає у лівій руці. Король дивиться на північ.
Королева повертається з намету вже вдягнута у свої шати — джинси, футболку, шльопки на босу ногу. Вона висмикує із зубів Його Величності папіросу і кидає її в багаття. Король незворушний, він тримається вищою мірою достойно. Смиренно киває головою.
— Оммм...
— Іди мийся.
Король неспішно зникає. Я спостерігаю за цією сценою, сидячи біля вогню. Мукта поруч, скалить зуби і почісує волохаті груди. Спітнів, бідака — діло вже йде до полудня. Я теж укриваюся потом. Щось не бачу Віки.
З четвертого намету (всього наметів п'ять, вони розташовані літерою Г) вилазить іще пара: юнак, схожий на тюленя в матросці, та моя знайома К.
— Добрий ранок, — вітаються вони.
Я оцінюю, як пара глядиться у тандемі.
Вельми злагоджено. Навіть чимось схожі. Кажуть, це свідчення близькості душ. Усі тернопільці такі заморені, що спадає на думку, ніби вони пов'язані між собою виснажливими оргіями.
Молоді люди беруть туалетні причандали і йдуть до води.
Ніяк не можу зрозуміти, куди заникалася моя Віка. Найімовірніше, сидить у п'ятому наметі. Звідти справді доноситься якесь жужукання і вовтузіння.
Тільки-но я подумав про це, як останній намет розстібується і з нього вилазить Віка. Підозрюю, що вона спробувала витерти сльози ще в наметі (і їй це вдалося), але, поки вилазила, набігли свіжі. Пробую спіймати її погляд, та вона демонстративно відвертається і йде вгору, до нашого постою. Видно, як рукою вона витирає лице.
Мукта теж вловив ситуацію. Він дивиться на мене.
— Ку-ку! Ку-ку! В Пєтропавловскє-на-Камчаткє — полночь. — Мукта хитає головою.
З намету висовується голова ще якоїсь дівчини і злякано дивиться Віці у спину. Та не озирається. Дівчина з п'ятого намету знову зникає всередині. Чути, як вона каже до когось: «Все вже, пішла собі».
— Ох, дівки, дівки... — зітхає Мукта, не знати про що думаючи, почісуючи волохате пузо. — Будемо їсти гречку з кількою в томаті. У нас, Гєра, тої кільки — нємєряно. На, відкривай ти, бо я вже заїбався консерви зубами розгризати.
Він кидає мені спершу бляшанку, а потім ножа — досить необдумано з його боку, ледве відскочив. Відкриваю банку й вивалюю її вміст в казанок із паруючою кашею.
Мукта кладе мені в миску добрячу порцію гречки. Так само щиро навалює й собі. Чоловічий сніданок. Накриває казанок покришкою і знімає з вогню.
Я методично нагортаю кашу в пельку. Відчуваю, як за кожною ложкою стаю добрішим, лагіднішим, розм'якшуюся. Повертається галасливою юрмою решта тернопільських.
Пригріває сонце.
Не зронивши зайвого слова, сиджу біля вогню, якраз так, що дим віє просто на мене. З очей біжать сльози. Мешканці п'ятого намету все ще всередині. Решта вже поїли і тепер розляглися мальовничою трупою довкола багаття — хто посьорбує чай із цукром, хто гризе пісочне печиво. З того, як невимушено тут курять цигарку за цигаркою, роблю висновок, що в людей неміряно не тільки цукру й печива, але й інших споживацьких достатків. Легкий флер розпусти, що панує у стійбищі, викликає в мені відчуття, ніби я попав на бенкетування контрабандистів.
Гітарист стиха бренькає, настроює струни. Спека, місце тернопільських якраз на пригріві. Починає жарити у спину. Добре було б скупатися. Шкода, не маю панами — тім'ячко прикрив би.
На небі з'являється тонка паволока хмар. Синоптики такі називають cirrostratus — пір'ясто-шаруватими. Ще можна додати «фракталіс» — подерті. Вишукую поглядом атмосферний фронт. Судячи зі співрозміщення хмар, він за хребтом, Далеко на заході. Я недавно статтю читав про погоду, вона в мені просто перевернула все.
Ген за Мукачевим ллють проливні дощі. Десь холодні низхідні потоки крають теплі коржі висхідних із долини повітряних мас. Десь завихрюється циклон. А тут, над головою — страто-циррус фракталіс, і тихий вітерець, і спека.
Цвіркуни.
Король Дайан сидить, склавши ноги по-турецьки, а руки долонями догори — у «келих дев'яти коштовностей». Він ледь посміхається і дивиться просто на мене. Я бачу довкола нього химерний бурштиновий серпанок. Серпанок розсипається на дивну райдугу — ближче до тіла червоний контур, потім виразно жовтий, ще далі після жовтого яскраво зелений і темно-синій кольори, обрамлює цю дивовижу ясно-фіолетовий, майже круглий абрис. Дайан посміхається кожною зі своїх оболонок.
Поволі кольорова з'ява тане у фоні.
Відчуваю, треба щось запитати.
— А от ви м'ясо їсте?
Дайан, не перестаючи посміхатися, відповідає:
— Ні. Дайанізм не примушує мене їсти м'ясо. А ви?
— Теж ні. Тільки деколи, коли вже нікуди тікати. Король розуміюче киває.
— Авжеж, авжеж... Нікуди тікати. Гм... Гарне гасло для нашого королівства.
— О, — дивуюся. — То у вас є королівство?
— О, так. Теократична монархія. Панівна релігія — дайанізм. Скоро ми проголосимо нашу монархію урочисто відкритою. Це станеться двадцять восьмого серпня у Тернополі. Між іншим, приєднатися не волієте?
— На правах кого?
— На правах васала, звісно. Хто перший приєднався, отримав аванс у вигляді титулу й наділу. Шкода, ви не перший.
— То є вже й інші?
— Натурально. Круглий стіл і дванадцять лицарів. Ось один із них, — Дайан десницею показує на Мукту.
— А що роблять лицарі?
— О, лицарі управляють підвасальними їм панянками. От як, наприклад, учора. Учора у нас був типовий вечір стосунків «сеньйор-васал». Приходьте й ви до нас увечері. У нас дуже весело.
Король мрійливо дивиться на небо.
— Шкода, Віки не було. Вона таке любить, — Дайан ледь киває головою, при цьому заплющуючи очі. — Хороша дівчина. Вона, мабуть, вас учора висвячувала? Цікаво, як: усно чи заднім числом?
— Ні, ні, що ви. Боже упаси! Ом ґате ґате параґате, — похапцем хрещуся я.
— Парасамґате. Абсолютно погоджуюсь. Теж цього не люблю. Даруйте, вилетіло, звідки ви...
— Із Жовкви.
— Жовква. Наші землі, — муркоче Дайан. — Ми вас завоюємо.
— Не треба. Ми самі здамося.
— Ні, дозвольте все-таки вас підкорити. От ви, такий проникливий, такий серйозний молодий чоловік. Організуйте проти нас у Жовкві спротив. І нам приємно, і вам воздасться. А коли ми звільнимо жовківчан від спротиву, я представлю вас до ордена. Це дуже почесно.
— А як щодо офіціозу?
— У нас — на висоті.
— А у Жовкві?
— Ми діємо тихо. Без помпи. Скромність — окраса монарха. У нього і так незаперечні достоїнства.
— Бом шанкар?
— Но пасаран, — і складеними, як до молитви, долонями, король торкається чола. — А от і Віка. Віко, заждіть. Віко, ви вже не гніваєтеся на мене? Прошу, сядьте біля моїх лотосних ступнів.
— Пішов нахуй, чурка довбаний.
— Оммм...
— Хуй стовбом! — огризається Віка. — Уявляєш? Цей гандон хотів мене на ланцюг посадити!
— Ну, це ж усе були жарти, Віко. Чого б це, цікаво, я вас прив'язував тут?
— Тобі тільки поводок у руки дай. — Віка знову повертається до мене. — Прикинь, доїбався до мого нашийника, каже: «Давай, ти моїм чихуахуа будеш».
Дайан блаженнійше всміхається і киває головою.
— Давайте покуримо джа, — пропонує монарх. — Віко, ви покурите з нами джа?
— Я йду купатися. Йдеш? — це стосується мене.
Саме час до води. Я дякую монархістам за сніданок і пришвидшую ходу, аби здогнати Віку.
Водоспад недалечко, в урвищі, засипаному ясно-жовтим листям, заваленому камінням та стовбурами дерев. Шум водоспаду долинає аж нагору. (На Шипоті скрізь стоїть легкий шерхіт річок.)
Віка збігає до обриву, навіть не дивиться під ноги. А даремно — якраз тут можна ступити на бите скло.
Річка біжить порогами мальовничого урвища. Ми злізаємо крутим схилом до водоспаду. Добрі люди колись висікли тут сходинки. Подумки дякую благодійникам — без їхньої завбачливості спускатися було б набагато важче.
Я зупиняюся на масивному кам'яному виступі, що нависає акурат понад водоспадом. Далі, метрів за сім піді мною, милуються стихією руссіше турістен у яскравих лахах. В Карпатах цього року наплив гостей зі Сходу.
Опасисті цьоці в рейтузах несміливо прилаштовуються на мокрих, оброслих мохом брилах і завмирають перед об'єктивом у вигадливих позах, акробатичних рівно настільки, скільки дозволяє почуття рівноваги й самозбереження. Урвище дихає холодом. Шумить, аж закладає вуха, водоспад. На тлі прогрітого повітря шкірою чуєш льодяні токи від каменюк і води.
Тітки з дітьми. Дітиська бігають довкола мамів і передають одне одному ляпаса-«лову». Шум води глушить всі звуки.
— Ей, не завтикуй! — кричить знизу Віка. Зір прорізується болючою контрастністю: я бачу білу шкіру у проділі її смоляного каре. Віка заходить у воду по кісточки, але тут же з перекошеним лицем вибігає й починає стрибати.
— Ну й холодна! Спробуй!
Я приєднуюся до неї й пробую рукою. Дійсно — холодна, як ну! Купаються у водоспаді, як правило, над кручею, у «джа-кузі», за пару метрів від місця, де вода шугає з висоти. Через потік поклали стовбур дерева. За нього тримаються, щоби не знесла течія. Купаються на Шипоті наголяса.
Я скидаю штани і майтки. Складаю їх по-армійськи на камені — під ногами тепле, чорне болото впереміш із листям. Дивлюся на Віку. А та дивиться на мене. Мені соромно за свої наколки. Зараз мені здається, ніби то мене накололи на них, так закріпивши на моєму тілі все, що я тепер хотів би відпустити.
— Я чогось думала, він у тебе інший, — нарешті знаходиться Віка і стягує через голову майку. Нічого нового. У неї під майкою, маю на увазі.
Ступаючи по камінню, заходжу у воду — холодно, аж вивертає кістки. Віка не заходить, вона забігає, і шубовсть — з головою занурюється в найглибшому місці. Тут же зринає і з криком вилітає на берег. Я набираю повітря. І теж — з головою!
— ААА! Мама! — тіло скручується у вузол, і я каракатицею, в судомах ся викидаю на сушу. Льодяні пазурі розламують мої м'язи на довгі скалки, потім вколюють їх одна в одну і розжовують крижаними беззубими писками. Моє тіло, як заведене, само скаче на місці, а руки накручують кола. Віка пригинається, щоб не потрапити під удар, і задля безпеки відходить на метр убік. Рушником вона енергійно розтирає собі груди й спину. Худий таз, натягнутий гусячою шкіркою, стирчить кістками — два зведені револьвери. Шорсткий бурий квачик між ногами.
У тому, як її волосся облямовує обличчя, ввижається щось вовче, знову ці глюки. Вона стежить за моїми очима й виразом губ. Їй цікаво, куди я дивлюся. Ну от, перехоплює погляд і починає витирати собі між ногами, не відриваючи від мене очиськ. Від їх блиску в мене сіпаються яйця. Вікині фіолетові від холоду губи дрібно дрижать. Ще секунда — і мені захочеться їх поцілувати, притиснутися животом до її живота. Гаряча кров прибуває у печеристі тіла, і я в негайному порядку ще раз забігаю у воду.
К-К-К-К-К.
Один звук про холодну воду — К-К-К-К.
І ще пару:
— А-А-А! ОО-О-ОО! — мене знову пережовують беззубі духи водоспаду, я вискакую на берег. Віка послужливо простягає вже мокрого рушника, я хапаю його, одночасно пробую розтиратися, брикатися ногами і робити рухавку руками. Нарешті напливає хвиля соковитого тепла, всередині робиться аж гаряче. Переводжу подих і підскакую з болю — Віка вліпила мені смачного ляпаса по дупі.
— Ку-у-ур-р-рва! — видавлюю крізь дрож. Вмастила, аж у носі закрутило.
Ще й хихоче. Кидаюся за нею, вона пробує дертися вгору, але марно — ляпас правосуддя таки впечатується в її сідницю. З виском Віка хапається за зад.
Ми ганяємося, боляче ляскаємо одне одного долонями по сраці, спині, плечах, наші тіла пашіють від червоних відбитків, аж раптом Віка хапає мене за прутень, стиснувши його міцно в руці. Я вклякаю, у живіт проскакує тінь млосного передчуття.
Не відпускаючи здобичі, Віка тулиться так близько, що її грудки торкаються холодними пипками моєї шкіри. Мене пробиває мороз. Її губи ворушаться:
— Ну шо, будеш кусатися?
Я хочу відсторонити її від себе, але роблю це так невдало, що Віка, намагаючись втриматися за мій пиндюр, рвучко падає задом на землю. Від різкого болю я скрикую: «Сука!» — і чую у відповідь: «Хуй!» Віка боляче вдарилася об камінь. Вона розтискає долоню. Дивиться на мене, а потім на долоню.
Дякувати богу, її долоня порожня.
Я не маю, що сказати. Зате Віка має. На її очах сльози болю.
— Прид-дурок! — плаксивим голосом вигукує вона й лізе вгору, час від часу хапаючись за спину трохи вище попереку — там пропотіває росами з крові її здерта шкіра. Віка крекче й надривно підвиває, але при цьому спритно дереться вище.
— Зачекай! Я ненароком! — по тривалій паузі, та й недоречно, гукаю вслід. Але Віка навіть не озирається. Тільки блимають п'яти. Зникає. Десь побігла вже плакатись.
Мені прикро. Чомусь мрієш про одних тьолок, а трапляються завжди інші. Я витираюся, вдягаю штани на голе тіло й підкочую ногавиці десь до середини гомілки, щоби не змокли. Споліскую в потічку майтки, шукаю поглядом рушник. Підбираю Вікині лахи (ці квітчасті трусики розчулюють навіть мене) й сам лізу нагору. Наказую собі не думати, а бути уважним — щоб не полетіти у прірву. Ступаю по листю, вгрузаючи у рихку землю. Пальцями ніг відчуваю тонке коріння.
Вилажу якраз до типі над урвищем. Біля ватри сидить засмаглий чувак у джинсовій безрукавці й помішує щось у казанку. У мене бурчить в животі. Обмінюємося поглядами.
Книга: ЛЮБКО ДЕРЕШ ТРОХИ ПІТЬМИ або На краю світу
ЗМІСТ
На попередню
|
|
