Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: ЛЮБКО ДЕРЕШ ТРОХИ ПІТЬМИ або На краю світу
Я отримую безмовну відповідь на невисловлене запитання, бо мої очі несподівано збігають із чувака на камінь далеко
вліво. Там, обійнявши коліна, сидить гола Віка. Вона плаче страшним ревом. На неї ніхто не звертає уваги.
Підходжу. Тінь у траві коротка й нерізка — небо все в баранцях. Уже полудень.
Віка помічає мене і замовкає. Ховає голову між коліна й накривається зверху руками, наче тюлень ластами. Я направду не знаю, що мені слід робити, тому просто сідаю поруч і кладу біля Віки її одежину. Користуючись хвилиною, розпростовую на гарячій поверхні каменя свої мокрі труси — хай сохнуть.
Віка бубонить під ніс:
— Яка я дура, як-ка я дура! — знову шльохає носом і далі, більш адресно: — Ну чому мені так не везе з пацанами? Той блядун... цей казьол... Чому?!
Я мовчу, а Віка плаче ще сильніше. Тоді я підсовуюся ближче і обережно обіймаю її за гострі плечі. Віка з готовністю лягає мені на коліна калачиком, і я кілька хвилин гладжу її голову по мокрому волоссю.
— Мені ж просто треба любові! Просто-напросто! Мені в житті так не везе на любов! Ніхто, ніхто-ніхто мене...
Але я не слухаю. Тобто слухаю, але неуважно. Мої очі саме піймали цікавого прибульця. Не можу втямити, чим він привертає увагу, однак моя увага вперто чіпляється саме за його постать.
Очі вхоплюють кожен його рух — це низький огрядний чоловічок з круглим обличчям, колись брюнет, а тепер капітально лисіючий суб'єкт. Зараз він розмовляє з двома хіпі — високими бородатими легінями з аурами на голові. (Аура — це не те, що я колись думав, а всього лиш стрічка, яку зав'язують довкола голови. Вона горизонтально перетинає середину чола, створюючи впізнаваний типаж.) Волохаті бородані сутуляться над балакучим коротуном і покивують йому. Вони чи то розгублені, чи то розсіяні — а чоловічок продовжує щось розказувати, малює руками в повітрі якісь ковбаси, нарізає їх... Усе це — з легенькою посмішкою на сирому обличчі.
Напевне, кругловидий добре знає, яке справляє враження, йому зрозуміле сторопіння молодих легенів. В одній руці дядько тримає білу квітку, щойно зірвану.
Дядько немолодий, уже давно за п'ятдесятку. Розтягнуті спортивні рейтузи, брудно-зеленого кольору куртка (грибник, либонь) і біла панамка з козирком. І ще, у тон вітрівці, старомодний наплічник-«колобок»... Я їх не переварюю. Ці «колобки» не просто врізаються у плечі та спину. Вони протиприродні, аморальні, антигуманні. Вони просто абсурдні.
Дивлячись на «грибника», я живо уявив собі, в яких тонах говоритиму прямо йому в лице все, що сам думаю про «колобки». А він, навіть не знімаючи цього абсурду з плечей, буде всміхатися, кивати і, схиливши голову, делікатно нюхати ромашку.
Чоловік, набалакавшись досхочу, м'яко киває долонькою (мовляв, забудьте все, мон амі, не беріть до серця, сіль ву плє), комічно віддає честь (хіпани шкіряться, крізь бороди блискають зуби, вони такі прикольні, ці бородані — вони також козиряють старому). А старий розвертається до полонини лицем, підбирає з трави свою паличку-підпиралочку і бреде у наш бік.
Але що це? До його патичка прив'язаний вицвілий клапоть червоної тканини!
— Дивися, — тихо кажу Віці. — Он іще один з'явився. Суне до нас.
Віка зразу ж замовкає.
— Дивись, дивись, — розвертаю їй голову на червоно-шматника. — Кого він тобі нагадує?
— Якогось вчителя. Дай подумаю... М-м-м... Вчителя музики в середній школі! Такий, на баяні грає. А тобі?
Я пильно вдивляюся у повне, аж занадто рум'яне обличчя типового гіпертоніка. Він пересунув окуляри собі на лоба і кулаком протирає око.
— А мені, Віко, він нагадує інженера. Любитель кросвордів і типовий грибник. Розведений, але в душі сім'янин. Не він, а жінка від нього пішла, між іншим.
— Як знаєш?
— А так. Ляпнулось. Будемо знайомитися? Пропоную робити, як нас просять координатори. Підібрати й обігріти.
Віка зиркає через плече. Мене знову глючить на тему вовків.
— Почекаємо.
Чоловік іде просто на нас і дивиться так, наче достеменно знає, хто ми і що ми (надто я). Чомусь я упевнений, що окулярник зупиниться. Але камрад у білій кепочці тільки усміхнувся нам і махнув долонею. Потім кумедно спохопився — «ах, як я міг забути?» — і показав нам два мирні пальці: мовляв, «свій».
Відповідаю взаємністю. Віка не реагує, тільки розвертається тілом услід за ним. Вище, біля компанії зі Здолбунова, він зупинився і щось спитав. Йому дають баклажку, він п'є, напевно що воду. Водночас, як мені здається, косить оком на мене. Дякує кивком голови і чимчикує поволеньки далі.
— І що ти на таке скажеш?
— Що ти козел, — каже Віка. Сідає, нервово натягує на себе лахи. — Доганяймо його. Це ж один із наших!
І першою зіскакує з каменя, біжить угору. Ну от, зашпорталася і ледь не зарила носом. Підіймається і йде вже поволі. Я теж біжу, доганяю Віку.
Чоловічок сидить коло нашого вогнища й жує канапку. Розшнурований рюкзак лежить біля його ніг. Поруч із моїм прапором він спробував устромити свій, але невдало. Його флагшток повалився, мій полощеться на вітрі.
— Добрий день, — першим вітаюся я і пробую вдати з себе того, ким себе завжди позиціонував. (Чув, як про мене говорили поза очі: «Апасний штріх». Да, це тіпа я. Апасний штріх з пробитою губою.)
— Смачного, — каже Віка.
Чоловічок смішно здригається, витріщає очі в радісному привіті й махає вільною ручкою. У нього повний рот їжі. Поспіхом прожувавши відкушене, він несміливо гукає:
— Добридень, добридень!
І, переборюючи сором'язливість, обіймає мене з трохи перебільшеною ревністю. Я теж обіймаю грубасика і поплескую по спітнілій спині. У нього в голові, мабуть, якісь зовсім химерні асоціації від усього цього Шипота — весна народів, Інтернаціонал та інші шматки нетутешнього м'яса.
— Хогой! — знову розводить руки коротун (ніби перезарядив рушницю) і тягнеться обіймати Віку. Віка обіймає дядька, навіть плескає того по лисині.
— Альберт Геннадійович, — каже він, сівши знову на полінце.
— Герман.
— Вікторія, — каже Віка й розвертається до мене.
— Вогню? — запитую. Придумала ж — «Вікторія»... А сама ледве-ледве по складах читає.
— Так, будьте ласкаві, — і Віка невинно кліпає оченятами. Дурепа.
Припалює від тліючого патика у моїй руці. Кокетливо тримає цигарку, відставивши мізинчика. Дурепа капітальна. Чи це в неї такий гумор?
Зуби в Альберта Геннадійовича великі й рідко посаджені, темнуваті. Коли посміхається — рот при цьому напіввідкритий — зуби надають його круглому обличчю специфічної декоративності. Окуляри в пластмасовій оправі, лінзи товсті, замацані. Піт із нього так і тече. Дядько скидає панамку і витирає нею обличчя та шию.
Усмішливий такий — коли не глянеш, все чогось либиться.
Помічаю, що окуляри підтримуються на його голові резинкою — може, навіть резинкою від трусів. Альберт Васильович здогадується, на що я дивлюся, і пояснює:
— Спеціально для гір приладнав. Знаєте, давненько вже не виїжджав нікуди. Раптом ще впадуть у прірву? Я без них — ні кроку. Що, на олігофрена схожий? — запитує у Віки.
Його шарм добродушного даунітоса гіпнотизує Віку. Вона охоче киває у відповідь і мило посміхається.
Дядько, наче задоволений такою реакцією, кілька разів кліпає. За збільшуючими лінзами окулярів це кокетство виглядає і страшно, й смішно. Я гигочу. Віка переводить мрійливий погляд на Геннадійовича і каже (про мене):
— Не звертайте уваги. Він такий дурний!
Альберт Геннадійович розуміюче киває. Я вгамовуюся.
— А ви звідки будете? — питаю.
— Ой, друзі, давайте на «ти». Називайте мене Альбертом. А краще — Аліком. Ми ж наче всі тут рівні. Таке цікаве місце, вам не здається?
Віка киває.
— Я теж так відчув, одразу ж. Особливе місце. Знаєте, я ж старший за вас, я у вашому віці про таке міг тільки мріяти. Тут усі такі люб'язні, мені так приємно, ви просто не уявляєте. Це ж хіпі, так? Хіпі? О, я пам'ятаю ці часи: Смоукі, «АББА», «Іґлз»... Так-так. Вони тепер трохи інші, ніж колись, ці хіпі, ви знаєте? Я їх пам'ятаю зовсім ще молодими. Тоді — такі наївні, а тепер — такі... такі ненав'язливі. А тут — тут просто чудово. Просто чудово, ви знаєте це? Така атмосфера, це щось зовсім нове для мене. Так вільно! Так незакомплексовано! Нашому поколінню у вас можна стільки навчитися! — Алік нахилився до нас і вже трохи тихіше продовжив: — Я от тільки виліз там, внизу, ледь серце не вискочило. Стою, дух переводжу. Аж тут дивлюся — такі красиві молоді люди: дівчата, хлопці. Всі такі самобутні, дехто навіть у вишиванках. Мені там двоє з них розповіли, що це такий щорічний фестиваль, я правильно зрозумів? Так? Дуже добре, ду-уже добре. Я дуже радий, що вас зустрів і ми ось тут.
Я теж запевнив Аліка, що в натурі, бля, радий його приїзду. І Віка — Віка теж, без викрутасів, сказала, що дуже класно зустріти серед шпани такого торчового дядька, як він.
Алік витягує з «колобка» загорнуті в папір канапки, на ходу пояснюючи:
— Я целофаном не користуюся. Чисте божевілля, цей целофан. В мене тут канапки з ковбасою, в целофані вони би вже зеленими стали. Така духота... Як їхав у поїзді, стільки людей напхалося...
— То звідки ви? — перепитала Віка, беручи одну з канапок.
— З-під Хмельницька. Шабанівка, ге?.. Нє?.. Не чули? Ми хитаємо головами: ні сном ні духом.
— О, це маленьке сільце. У мене там сад є невеличкий, господарка.
— Корову маєте? — питаю з цікавістю. Перед Одесою я жив у Добромилі на Львівщині, і батьки тримали корову.
Алік посміхається.
— Ні, корови не маю. Маю кроликів. Курей дванадцять маю. Авкаріуми тримаю.
— А город?
— Аякже. І город... і сад... Я тепер ближче до природи намагаюся. Знаєте, так ніби щось само мене тягне. Раніше цього не було, а тепер таки легше з природою спілкуватися.
Я з розумінням киваю і мружу на нього око. Який же він хитрющий тип, усе-таки. Найголовніший момент залишається поза словами і поза поглядами. Вітер полоще прапор, і це власне те, про що не хоче згадувати ні Алік, ні Віка — важке і неприємне, із віддухом кислятини. Теж вирішую не привертати зайвої уваги до червоного. Почекаю, хай спливе само.
Алік явно вчув мої думи, бо знічено стих і опустив погляд, а кутики посмішки прив'яли.
— Щось вітер здіймається, — зауважує він.
Справді, вітер з гір набрав свіжості, пахнув промоклими схилами і погнав небом дедалі густішу димку хмар. Їх напівпрозора білявість ущільнювалася, перетворюючись на не дуже затишну сіру матерію, рухому й неспокійну. Мені уявилось, як високо-шаруваті хмарки густішають від холодної вологи й опускаються щораз нижче, називаючись тепер ку-мульо-німбус, шарувато-дощовими.
Віка лізе в намет, дістає звідти пом'яту сорочку. Розтріпує на вітрі й надіває. Небо сутеніє (зразу міняється щось у настрої), і поривчастий вітер тріпоче зеленим тентом... червоним прапором. Віка мерзлякувато потирає плечі.
— Он іще одні. Теж у нашу компанію, — стиха каже Алік і показує, де під гору ледве повзуть троє молодих людей. Новоприбулі. Судячи з часу (якраз друга пополудні), вони приїхали з Воловця автобусом на Міжгір'я.
— А ти як знаєш? — питаю.
Алік напружено дивиться мені в обличчя.
— А ти хіба не бачиш? — й відразу посміхається.
Я знизую плечима. Віка, обійнявши себе руками, теж стежить очима за новачками. Прості собі відпочиваючі. Хлопець, дівчина й дівчина. Не бачу в них нічого суїцидального. Скажу напевне, що до цього вони були незнайомі, хоч і не поясню, від чого така впевненість.
Зараз вони просуваються нижньою лінією тераси, підходячи до кожного намету, вітаються, обмінюються з тамтешніми кількома словами. Дівчата витримують дистанцію — отже, не подруги. І хлопець окремо. Значить, не кавалер. Одначе хлопець видається надто штивним, як на незацікавленого — котрась усе-таки йому сподобалася.
Небо захмарене, світло скупе й сіре. Тривожні думки про передчасну осінь.
Найдовше трійця затрималася біля наметів рівненських. Там люди зробили симпатичний курінь із зеленого галуззя — можна сидіти на свіжому повітрі навіть у дощ. Перед навісом багато людей, тісним колом сидять біля вогню. Видно, товариські рівненці запросили гостей до себе у компанію. Але гості сканують поглядами радіус полонини. Ось, здається, нас засікли.
Алік відриває погляд.
— Знаєте, — каже він. — У мене є досить апетитний пиріг із ревеню. Ви б не пригостили мене чимось гарячим?
Ми з Вікою стратегічно плануємо: варити кашу вже чи зачекати. Віка каже, що треба вже й негайно, бо вона голодна, їй канапки мало, а як зійде злива, доведеться суху вермішель лупати.
Я ж переконую, що наразі пирога з ревенем буде досить. А потім, коли розмістимо Аліка, то можна розслабитися й біля кашки.
Питаю в Аліка:
— Ти намет маєш?
— Звичайно. Правда, невеличкий, одномісний. Рибальський такий.
Це добре, що Алік з наметом. У моєму для трьох місця точно не стане. Оскільки Віка саме пішла до монархістів по наплічник, це треба розуміти так, що вона перебирається на мій пансіон? Над Шипотом збираються присмерки, віє холодний вітер.
Беруся до вогню. Підкладаю трохи сухої трави і галузочок, роздмухую приск. Летять іскри — вітер у поміч. На гарячому попелі в лічені хвилини розгорається нова ватра.
Алік розпаковує рюкзак, дістає звідти легкі шльопанці на піногумі, мейд ін чайна, куплені в Хмельницьку на барахолці. Перевзувається, ставить паркі черевики подалі вивітрюватися. Скидає куртку грибника, знімає мокру тільняшку й переодягається в сухе — запрану футболку з ледь помітним словом СПОРТ.
— Я можу тобі чимось допомогти? — питається в мене.
— Зараз, розгориться вогонь, та й підемо по дрова.
Алік задоволено киває, впирає руки в боки (у нього круглий животик) і спостерігає за народом унизу. Там весела метушня — люди стягують дрова на середину поляни, де має горіти святкове багаття. Це традиція Шипота — щороку в ніч на Купала палити велику спільну ватру. Кожен, хто хоче посидіти поруч, вважає за честь притарабанити пару колод чимдовших. Молоді люди змагаються, хто приволоче масивнішу. Благо, повалених дерев у лісі від зими неміряно... Весь табір, незважаючи на хмари (а то й завдяки їм), жваво готується до вечора.
Вітер стихає. Коли раптово тихне вітер, це означає, що циклон опинився якраз над головою. Безвітряне коло у центрі вітряної лійки циклона називається «оком». Ми з Аліком йдемо вище в ліс за гілляками, і я подумки смакую ці словечка: «око циклона», х-хе!
Віка принесла води у пластикових пляшках. Пляшки перемазані болотом, з налиплими листочками бука. Вода холодна, поверхня пляшок вкривається росою. Роблю кілька ковтків із рипучої пляшки. Алік теж пробує тутешню воду і хвалить її солодкий присмак.
Віка в печалі — походи до тернопільчан завдають їй болісних уражень. Щось там вона не поділила з дівчатами — чи то хлопця, чи що інше... Вона сидить, упершись підборіддям у коліна, длубається патичком у вогні. Коли патичок загорається, Віка витягує його з жару і задмухує. Витягує — і задмухує.
Ламаю гілки на годящої довжини дровечка.
— Так те-е-емно, — ниє Віка, вкотре задмухуючи вогник на гілочці.
— Ну, пригощайтеся, — Алік розгортає пляцок і на колінах нарізає його на шматочки. — Трохи прим'явся, але нічого. Я його спеціально на сам верх клав.
Беремо по шматочку. В животі бурчить. Все-таки щодо обіду Віка мала рацію. Коли це вона витягує банку розчинної кави «Галка» й насипає нам по купчастій ложці до горнят. Звідки це в неї такі запаси?..
— Каву де взяла?
— А... в тернопільських вкрала. У них там хавчика — завалитись. .. Так їм і треба, буржуям.
Віка заливає порошок окропом. У ньому плавають утоплі мушки, травинки, лусочки й таке інше. Віка намагається лити повільно, щоби це добро залишилося в казанку.
— А цукру ти не вкрала, бува?
— Цукор в іншій палатці.
Алік лізе до своєї торби й дістає звідти майонезний слоїчок з білими кристаликами (ні, не ЛСД, а рафінаду). Десь здалеку чути грім. Віка старається — сама кожному цукрує і сама розмішує. Хоче, щоби з нею говорили, гладили її, шанували і любили.
Пробую пляцок.
— Нічого такий, — кажу, жуючи.
Віка теж киває. Вона пхає у себе кусок усіма пальцями враз. Алік витягує з кишені рюкзака столові салфетки і кладе біля нас. Сам кладе собі пляцок на салфетку.
Знову грім, на цей раз ближче. Від пляцка залишаються самі крихти. Віка, переконавшись, що ніхто на них не претендує, витрушує дрібки з паперу до рота.
Потягую каву. Від постійного кавування в роті оскома. Для різноманітності можна піти в село купити молока. Тут воно дешеве й солодке.
Порив вітру. Шкіра вкривається сиротами. Циклон переміщується.
— Зимненько щось, — зауважує Алік, він накидає на плечі куртку й озирається. Буки вгинаються, шумлять білим листям. У прихистку лісу вітер не так відчутно, а над деревами, він, мабуть, скаженіє. Ми ж високо в горах. І звідки ця негода взялася так раптово?
— А що це там, внизу, таке буде? — питає Алік.
— Ватра, — каже Віка. — Купальський вогонь. Щороку розводять велику ватру. Біля неї всі збираються, сміються, пісні співають. Ми підемо, правда? — Віка дивиться благальними очима.
— Само собою, — відповідаю їй. — Але тоді треба принести трохи дрівець.
Алік зауважує:
— Ніч на Купала — це дуже цікаво. Це, друзі, містична пора. Духи виходять з лісів. Ви це знаєте? А вогонь на Купала очищає всіх.
Віка пожвавлюється й лізе в кишеню по куриво. Цигарки у неї тепер теж інші, модніші. Мабуть, із резерву монархії.
— А ще на Купала люди збирають трави, — твердить Алік зі знанням справи. — Ці трави діють зовсім по-особливому. Оберігають проти нечистої сили, відганяють все погане, ось.
Над головою блискавка, тріснуло прямо за спиною. Я аж підскакую. Оглядаюся. Древко мого саморобного прапора зламано, знамено на землі. Переможно наступивши на штандарт, стоїть низькоросла розпатлана дівчина зі страшними болотяними очима.
— Ш-шо, бляді?! Думали, ми вас не знайдемо? Аж тут б'є грім.
Вилазять іще двоє з наплічниками — хлопець і бліда дівиця, схожа на бродячий труп.
Між собою вони не знайомі, здибались у Воловці. Шукали, чим добратися на Шипіт, навіть думали брати таксі на трьох. У хлопця, я так зрозумів, до фіга бабла. Але водій розпоясався — заломив ціну п'ятдесят гривень. У розсилці координаторів значилося, що о 12 дня від продуктового магазину, що за базаром, на Подобовець їде автобус «Воловець — Міжгір'я». Автобус коштує усього дві гривні.
З їх слів випливає, що допіру в автобусі вони перебороли цнотливість і навзаєм перезнайомились. Хлопець представився Мар'яном, але порадив називати себе Йостеком. Він високий, вугластий блондин. Волосся стягнуте у хвіст, тільки прищаве бліде чоло прикриває хвилястими локонами. У блідо-блакитних джинсах — надто нових та чистих, як на подорож у гори. Зеленоока дияволиця, темно-руда і довгокоса (привабливість на межі фолу) назвалася Лорною — «так її звуть всі друзі». Такій хіба у порно зніматися. Блядське обличчя.
Ну а на третє — тоненька кучерява скромниця з лякливими очима. Цю звати Жанна. Он як цікаво: Лорна, Жанна і Мар'ян.
«Йостек», — виправляю себе.
Народ тулиться ближче до вогню (довкола щось геть темно), Лорна навпочіпки. Мар'ян сидить на своєму наплічнику, курить сигарети «Суперлайт», пачка в нагрудній кишені. Ця
Жанна така слабенька й дірява, що, здається, колишеться в такт хвилям геомагнітних полів. Стоїть, склавши руки на грудях, стиснувши щільно ноги. Може, їй пісяти хочеться? Стирчить над вогнем і не наважується сісти поруч. На заклики присісти вимучує посмішку: «Я й так постою». Складається враження, начеб її безперервно нудить.
Тільки-но з'явилися прибульці, Алік знову почав усіх обіймати. Особливо пручалася ота розпатлана, Лорна, чи як її. Глянула на старого з таким презирством, що той аж вибачився за нескромність. Йостек натомість радо йшов назустріч. Міцно обіймався зі мною, з Вікою, плескав кожного по спині.
Лорна дивилася на це зеленим оком, тільки сказала Віці: «Дай цигарку». У наказовому тоні. Віка розгубилась і дала. Лорна присіла біля вогню, припалила і задиміла. Вона маленька, низенька, але дуже енергійна. І дратівлива.
Жанна обіймалася обережно, стараючись не торкнутися мене грудьми. Ніяковіючи від Аліка, обійняла і його. Ще більше сконфузилась від того, що треба обіймати Віку. Мабуть, Віка вразила її своїм нашийником. Але за допомогою всіляких награно-веселих «О-о-ох!» та «А-а-ах!» таки подолала цей етап.
Алік:
— Як ви добиралися? Важко було йти на гору?
— Думала, здохну, блядь, — бурчить Лорна. — Якась бабка ще нас із дороги збила.
— О, а це чого? Йостек посміхається.
— Ідемо ми, бачимо — якась жінка, з місцевих, із торбами йде. А нам куда йти, незрозуміло. Ми питаємо в жінки, кудою на Шипіт треба, а вона давай шось пояснювати, туда, сюда, отутво буде то, а потім такуво, коротше, заморочила нас.
— А потім починає нас грузити, — вставляє Лорна. — По всіх каналах.
— Точно, — продовжує Йостек. — 3 понтом, вона цілителька. І починає сходу наше біополе обслідувати. Сказала мені браслети всі познімати, бо вони прориви в полі роблять.
Алік посміхається. Віка коситься на Жанну, ще раз тихо, приязно так, просить її сісти. «Ні-ні, я постою». Погляд у землю, руки на грудях.
— Ну, почала вона там руками вимахувати, потім дала води своєї свяченої попити. Мене зцілила... А як підійшла до Лорни... — Йостек зам'явся.
— Я, карочє, в неї харкнула.
Не можу справитися з посмішкою.
— І шо далі?
— Ну, вона почала клясти, але Лорна вже побігла. Я вибачився, як умів, але цьотка не слухала. Тільки курвилася й витиралася. Ну, і я теж тихенько побіг.
— Пішли через ту суку не тою дорогою, — Лорна затягується димом. — На якусь стройку вийшли.
— На каменоломню, — виправляє Йостек. — Там із річки камінь вибирають і в такому горниві перемелюють. У якихось робочих спитали, і ті вже правильно підказали. А тут ше Жанну ледве не загубили... Мусили назад вертатися, до каменоломні.
— А вона там стоїть, дура безголова, каже: «Я не зна-а-ала, кудавипішли-и-и...»
Жанна кривиться. Ну, ніби посміхається.
— А шо-о-о я, ви-инна?..
— Та нічо, вже. — Йостек закінчує: — Так що ішли ми весело. От. А ви, я так розумію, координатор? — це питання до Аліка.
— Я? — дивується той. — Ну чому ж? Герман координатор.
— Я?!
— А що, хіба ні? — знову дивується Алік. — Чомусь я був упевнений, це ти.
Лорна привалює мене важким поглядом. Йостек із Жанною, та й Віка з Аліком зазирають мені в очі.
— Ні. Упевнено заявляю — я не координатор.
— А де ж тоді вони?
— Звідки я знаю? Я вчора приїхав, зустрів Віку. Жодного червоного прапорця не було, тому я вирішив виставити першим. Всього-на-всього.
Звучить переконливо.
Коли всі уявляють собі координатора цього з'їзду, чомусь неодмінно здригаються.
— Значить, треба чекати далі, — каже Алік. Ми замовкаємо. Потріскує вогонь.
Лорна озивається:
— Чого мовчимо? Чого, блядь, ніхто не говорить, нащо ми тут? Це ж фестиваль самогубців, їби його мать! Я, взагалі, туда потрапила чи не туда?.
Накрапає дощик.
— Ще трохи, і роз'ясниться, — кажу, дивлячись на небо.
— Ніхуя не роз'ясниться, — заперечує Лорна. — Зараз буде гроза і блискавки. То чого всі мовчать? Я кого питаю? Тут суїциди зібралися чи так — попиздіти приїхали?
— Давайте не шуміти, — каже м'яко Алік. — Ми саме ті, за кого себе видаємо. У всіх, я думаю... є певне питання в житті. Але не будемо провалюватися в нього прямо зараз, із головою. Гаразд? Пропоную дочекатися координаторів. Особисто я приїхав для того, щоби порозмовляти саме з ними, — ковтає слину, — а якщо в когось буде бажання, то про... про наші думки з приводу фестивалю поговоримо ввечері, біля вогню. Друзі, попереду чудова ніч. Герман каже, що буде зоряне небо. Правильно, гер Хельґ?
Я киваю. Звідки він знає про гер Хельґа?
— Мені от Віка розказала, тут уночі біля вогню всі люди збираються, розважаються. Давайте й ми нині влаштуємо собі відпочинок? Забудемо про наші проблеми, га?
Йостек шкіриться, йому Алікова пропозиція подобається. Віка дивиться на старого, як на гуру. Лорна кидає у вогонь недопалок і спльовує. її колюче личко зібране в будячок.
— Буде буря вночі. Ніякого вогню не буде.
Але дощик, покрапавши хвилин десять, минає. Крізь сіру пелену просвічує око сонця.
Питаю у хлопця, чи є в нього намет. Йостек розказує, що спеціально взяв чотиримісний, ще й двокамерний, бо знав, що будуть люди без крівлі. Як, наприклад, Жанна й Лорна. Він розпаковує наплічник (оцінюю всі понти з наворотами, типу водонепроникного клапана і титанових замочків на кишенях). Алік допомагає розкласти тент. Шатро і справді виглядає велетенським.
— Може, ви з нами будете? — звертається Йостек до Аліка.
— Давай на «ти», Йостеку, я вже казав, більше нагадувати не буду. Дякую, я подумаю.
Алікові не хочеться зраджувати свою стару кабінку. Я таке розумію.
Віка готує воду для зупи. Лорна й надалі сидить по-пташиному біля вогню. Жанна так само паралізовано стоїть, схрестивши руки на грудях. Чую, Віка її научає: «Шо стоїш? Йди їм поможи, назбирай листя! Під низ підстелите, а то зимно в дупу буде». Жанна озирається довкола, ніби шукає листя. «Та в лісі листя!» — пояснює Віка. «А-а-а...» Жанна топає в ліс. Як воно взагалі до Воловця добралося?
Ідея стосовно підстилки слушна, але того букетика, що я врешті бачу в руках у Жанни, явно замало. Ми втрьох ліземо вгору до крайки лісу. Йостек має сокирчину. Алік боляче реагує на її вигляд і просить нічого живого не рубати. Він скидає куртку. Як у лантух, згрібаємо в неї листя.
Ділянка для табору незручна — занадто горбкувата. Йостек, як начальник намету, сам вибирає місце: зліва від мого. Комусь доведеться спати на перекосі.
Збираємо каркас із вуглецевих стержнів. Накидаємо полотнище. Дивуюся, як у Йостека стало сил притягти отакенний сувій полотна. Віка приходить нам на допомогу. Разом із Жанною вони тримають напнутими протилежні кути, в той час як Йостек забиває кілочки.
Виходить не намет, а ціла мечеть. Всередині два об'єми — вхідний коридорчик і чотиримісна «спальня». Тент кольору вареного жовтка, із зеленими вставками. Залазити всередину намету при денному світлі дуже незвично, і коли я кажу про це вголос, всі по черзі починають залазити всередину і голосно дивуватися.
У старого нора куди як простіша, типу куреня. Разом натягуємо нескладну накривку на дві алюмінієві трубки — і куток готовий. Алік має клейонку, на випадок дощу можна кинути поверх. Алік глибоко втягує запах церати і мружиться від задоволення.
— З теплиці зняв, — пояснює він. — Огірками пахне.
Дівчата з Йостеком зникають у своїх хоромах — розпаковуватися, Алік теж стелить у себе спальник. Віка нудиться біля вогню, чекає, коли почне підкипати вода. Води повний казанок — каші потрібно зварити на шістьох.
— Ну, як тобі? — питаю змовницьки у Віки й киваю в бік оранжевого намету.
Віка водить пальцем біля скроні, хитає головою. Кипить вода. Засипаю крупу.
Їмо потихеньку, мовчки і вдумливо. Небо розвиднюється достатньо, щоби на душі стало світліше. Те, що робиться над головою, вражає масштабами та величчю. Купчасті хмари, розсунувшись, відкрили просвіт і крізь нього, мов з тунелю, визирає сонце. Вечір, година сьома, і світло в цій порі описувати марна справа. Спокійне, золоте. Для мене це хвилинка радості в неперервному потоці відчаю. Сліпучо-білі хмари, кумулюс-кумулюс-кумулюс, масивні, величні. Отвір у небо засмоктує глибиною. Дивлюся на зелень буків, яка у призахідному освітленні стала палевою. В поетичному сум'ятті зітхаю:
— Як описати, як назвати цей химерний колір? Ані зелений, ані жовтий, ані золотий... Не вловити його, не вловити...
— Що, колір? — пожвавлюється Йостек. — Ти правий. На фотографіях його не видно. Але три-де графіка й відео таке ловлять. Якщо плівка JVC. Це називається «вол'юметрік ґловінґ».
Ні хріна собі.
— Це твоя професія? — питаю про всяк випадок. Йостек киває. Він програміст і веб-дизайнер.
Віка нагадує, що варто принести дров до загального вогнища:
— Ми ж підемо вниз, правда? Йостек каже:
— Із задоволенням.
Він тут уперше, йому страшенно все цікаво. Алік теж «за». Саме в цю хвилину вони всі мене харять. Не погасли ще в зад-ниці піонерські багаття, чи який хрін?
Лорна сидить на землі, біля вогню, й апатично бавиться шворочкою у волоссі. Нас вона зневажає й ненавидить, на ній це прямо написано.
Мене до неї тягне, як магнітом. Мені здається, з нею можна поговорити на спільні теми.
Нарешті й Жанна прийшла до тями. Вона теж із цікавістю дивиться вниз. Надвечір потеплішало, це робить людей більш відкритими до зовнішнього. Золоте світло приємно лоскоче. Зелені гори стають чорно-золотавими.
Знову глипаю на Жанну. Вона як хворий зуб: і торкатися боляче, і перестати не можеш. Жанна переодяглася у чисту футболку і спортивні штани. Крізь футболку манячить цупкий кутастий ліфчик. Жанна у шкарпетках і тенісних туфельках. Наївна дівчинка. Звичайно, приємно вдягнутися на вечір потепліше, підсушити ніжки, натягти сухі шкарпетки. Приємно, але ж безглуздо — зараз ми підемо вниз і від росистих трав Жаннині капчики за п'ять хвилин розклеяться по швах. Хто ти, Жанночко? Шепни мені, що тебе непокоїть. Може, ти вагітна?
До сутінків залишається менше двох годин. Чоловіки йдуть по дрова.
— Я чув, тут у ніч на Купала можна кого хочеш виграти, — каже Йостек і дивиться на мене.
— Почни з Лорни, — раджу. — Вона в тебе закохана. Алік сміється.
— Тільки вважай, щоб вона тобі нічого не відкусила. Бачив, які у неї щелепні м'язи розвинуті?
— Та йдіть ви... я серйозно. Можна когось тут вжик-вжик?
— Можна, звичайно, — я приховую посмішку. — Там, біля вогню, будуть голі дівки лежати, у віночках на голові. Вибереш собі якусь незаразну, та й підеш до лісу вжикатися.
Алік погоджується. Старий ловить настрій.
— Тільки вважай, — застерігає він, — у лісі на Купала за такими, як ти, чорти бігають. Можуть і за дупу цопнути.
— І шо?
Книга: ЛЮБКО ДЕРЕШ ТРОХИ ПІТЬМИ або На краю світу
ЗМІСТ
На попередню
|
|
