Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: ЛЮБКО ДЕРЕШ ТРОХИ ПІТЬМИ або На краю світу
— І півдупи відпаде. Взагалі, краще сьогодні про таке не думай, бо скочить тобі чорт у калитку, не заснеш до ранку. Вся господарка розпухне і посиніє, ще й свербітиме. І так, поки не знайдеш у землі нору зміїну і не зіллєш у неї сім'я.
— Всяке буває, — підтакую. — Тільки мені розказували, що то не чорт залазить, а така комашина. Залізе у яєчко й починає там вовтузитись. Дуже неприємний зуд з'являється. Це страшенно вимотує людину. Ти, певне, знаєш, про шо я.
— Та ну, — каже Йостек, — ти гониш.
— Гонить, — погоджується Алік. — Бо не комашина то, а справді чорт. Знаєш, як його виганяють? Треба кропивою відшмагати поміж ноги, поки він не вискочить із поганим сім'ям.
— А сім'я треба з'їсти. Або наточити в компот дівчині, яка тобі подобається. Краще навіть не в компот, а відразу в горло.
— От, наприклад, тій же ж Лорні, — каже Алік, і ми удвох сміємось.
У лісі темніє. З полінами в руках, повертаємося до табору.
Внизу, на місці загальних зборів, пробують розпалити вогонь. Сонце вже зайшло, небо вияснюється. Ознаки хорошої погоди назавтра. | Довкола вогню зосереджується пістрява публіка. Молоді хлопці й дівчата. Чоловіки та жінки, дехто навіть із грудними дітьми на руках. Чиїсь малі діти гасають одне за одним. Барабанщики сидять біля холодної скирти гілля і бубнять у тугі барабани. Лине дріб аж до опуклого неба.
Кілька хлопців-панків, голих по пояс і блискучих від поту, рачкують біля вогню і тикають у глиб гілляччя запаленою газетою.
— Горить? — гадає один, що схилився над спиною в товариша.
Той, що рачкує, порядно роздратований.
— В пизду, блядь! Сире, як хуй, блядь!
— Давай, може, я трохи...
— Блядь, не кумар, я тебе прошу!
Матюкливий панк із поголеними скронями, весь розчервонілий, вилазить із-під гілок. Уявляю собі, як свербить його тіло. На піт сідають мушки, на спину налипла труха. Панк лається і тре очі — під гілками надихався диму з газети.
На природі матюкатися кайфовіше, ніж у місті. Особливо матюкаються наймолодші — ті неформали, що приїхали на
Шипіт уперше, матюкаються крутіше за старих кочегарів. Це різновид катартичних психотехнік. В Карпатах матюки звучать, як намолені мантри. Кажеш «нахуй» — і в ефірному тілі відкриваються пори. Кажеш «похуй» — і пересохлі меридіани освіжає життєдайна енергія. Так гори заповнюють душу, а матюки, як дренажні стоки, виносять увесь негатив назовні. Земля поглинає їх без сліду, а люди стають спокійнішими й трішечки ближчими до неба.
Очі бігають — у напівтемряві з'являються небуденної миловидності хіпасі та неформалочки, що приберегли усю свою вроду для Купальської ночі... Неначе пещені плоди, такі стиглі, що, здається, опиняться в руках, варто тільки торкнутися їх долонями, вони сходять теплими росами й соками, ароматними тілесними секретами. Скрізь розливаються прянощі й токи липневого присмерку. Випадкові доторки у темряві — вогонь усе ще не розпалено. Чужа шкіра, раптові озвуки за спиною. Біля вогнища юрмиться дедалі більше людей.
Нарешті замерехтіла оранжева заграва, чується тріск гілочок. Вогонь являється народові першим полиском і зриває аплодисменти. Люди збуджені. Стоять, переминаються з ноги на ногу, часто сплетені в обіймах. Сидять хіба одиниці, в тому числі кілька азартних растаманів із лункими бонґами. Панує атмосфера товариськості, надзвичайне піднесення. Кров моя розбурхана гормонами.
Збудження приносять дівчатка-підлітки, заледве не діти. Може, років тринадцяти, гора — п'ятнадцяти. У розхристаних картатих сорочках, у хустинах, косинках, зі шворками на руках, на шиї. Коралі, талісмани, шкіряні аури, пістряві пасочки. Вологі очка. Вони тут чи не вперше, їх тут не занадто — якраз досить, щоби не перетворити містерію на пиятику старшокласників. Але вони освіжають собою натовп. Для них все скрізь нове, вони реагують на втілення своїх мрій про мир і любов потужними викидами сексуальної енергії... Дівчатка зовсім не ніяковіють, хвацько п'ють вино прямо з горла — і напиваються чи не першими. Вони регочуть дурним сміхом, і добре, якщо сміються в компанії дівчат. Коли ж бачиш таке сексапільне маля, що п'яно ірже у компанії бородатих парубіїв, мимоволі передчуваєш непристойне. І сам, звісно, прагнеш долучитися до нього безпосереднім чином.
З'являється кілька людей із гітарами, й охочі поспівати згуртовуються поближче до музики. Тремтять барабани, растамани енергійно вигукують свої примовки і звуконаслі-дують макак. З'являється чувак із диджериду. Перші трелі цієї флейти проймають аж до крижів. Хрипкий, характерний тембр. До флейтиста долучається одна із гітаристок — Це русява голосиста дівчина, що знає багато російських пісень: її було чути здаля, аж від нашого постою. Чуваки сейшенять, інтуїтивно ловлять ритми, підбирають акорди, русявка самовіддано терзає струни, її товсті дреди трясуться, мов антени.
Людей стає справді багато. І ще люди підтягуються, вже не сідають на землю, а просто стоять за спинами передостанніх, аби побачити цей великий купальський вогонь, аби послухати цих пісень.
Помічаю біля себе знайомих: Віку й Аліка. Алік підтримує Віку під руку й зніяковіло посміхається. У своїх окулярах на резинці та зі смиренною посмішкою він уособлює душку-дебіла. На Віку ж напала ржачка. Сміється, аж згинається навпіл. До того ж не зовсім скоординовано переставляє ногами. Дізнаюся від Аліка, що по дорозі до вогнища Віка затягнула його із собою до знайомих панків. А після того виявилася вже добряче накуреною.
Розверзається ватра. Тепер це триметрова купина, що плює у нічне небо іскрами-сніжинками, така гаряча, пече в лице навіть здалеку. Хтось зі спини передає каністру з вином: ковтни сам і передай іншому.
— Будеш? — питає мене якийсь патлатий, щойно добряче лигнувши з горла. Я беру каністру, роблю ковток тієї бодяги й передаю Віці. Вона п'є, вино тече по підборіддю, заливає сорочку. Віка сміється, витирається, Алік дає салфетку, але Віка відштовхує його і сміється. Вона вже геть п'яна.
Трохи поодалік помічаю Йостека з його дівулями. Лорна сидить посередині, витріщилася на вогонь. Раптом глипає строго на мене — прошиває поглядом до дна душі. І знову на вогонь, як нічого й не було.
— Чо' ти такий сумний? — Віка дихає на мене винним духом. — Веселися, дурак!
— Іди нахєр, — відсовую її губи від своїх. — Я не сумний. — Знов відпихаю її настирливу пику і Віка втрачає рівновагу, падає задом на землю. П'яно регоче. Трохи вгамувавшись, підіймається. Очі посоловілі. Ще трохи, і вона відрубиться.
— Ей, закурити хтось має? — вона роззирається довкола, але ніхто не звертає на неї уваги. — Мальчік, маєш закурити? — Віка тягнеться до сорокалітнього щетинистого мордоворота з самокруткою в зубах. Той одягнутий у джинсовий комбінезон на голе тіло, на голові в нього атласний циліндр. Мордатий відхиляється назад, і Віка падає просто йому в обійми.
— Ну, вот і всьо. Тєпєрь ти мая, — каже він і шкіриться крупними зубами. Віка, зі звуком «Поухх!» збиває тому з голови циліндр, при цім гигоче, аж заходиться.
З боку водоспаду до ватри з'являються троє нудистів: два хлопці та дівчина. В руках несуть клумки одягу, а самі мокрі — певне, лазили вночі купатися. Перед ними народ розступається, звільняючи дорогу поближче до вогню, погрітися. Довгокосій дівчині (вона могла ховатися у своєму волоссі, як русалка) на першу ж вимогу дають цигарку та вина. Хтось виявляє бажання сфоткатися з нудистами, а ті радо позують голими дупами до об'єктива.
Люди жваво балакають між собою про все на світі. Безліч історій, тьма подій. Мені стає стрьомно, що ніхто не хоче поговорити зі мною, хоча я розумію, що міг би заговорити до когось першим. Але тільки-но уявляю собі, що почну з кимось говорити, мене скручує корч відрази та притупленого роздратування впереміш із жалем до себе. «Чому мені так стрьомно жити в цьому світі?» — хочеться виплакатися комусь. Інша моя частина, яку я хотів би називати «апасним штріхом», дивиться на це все з презирством і холодною ненавистю. Ось вона бере ситуацію під контроль, силою заганяючи жалюгідного гівнюка десь подалі у підсвідомість.
Мій погляд повертається до Лорни, котра сидить між цим Йостеком і дурою в тапочках, як її... Жанна. У відблисках вогню вони своєю закляклістю нагадують неживі предмети, а обличчя Лорни здається висіченим з граніту. Їхня нерухомість так контрастує з рухливим галасливим натовпом, що на якийсь час все в мені зупиняється, перетворюється на статичне зображення, спроектоване на колихливу пітьму. Стає тихо, як у вусі, й мені здається, ніби я бачу не трьох людей, а три каменюки в чистому полі.
Л.: Найбільший камінь — це Лорна. Тому що вона найсильніша. Вона дуже важка. Коли вона входить у чиєсь життя, вона просто як камінь. Неможливо не рахуватися з нею і дуже важко її носити в собі. Вона завжди думає тільки про себе (пауза) ... Лорна, з тобою деколи буває так важко... Ти найнапряжніша людина в моєму світі. Ти завжди хочеш, аби все було по-твоєму. Ти з'явилася на сцені разом із хлопцем і дівчиною. Оця дівчина (показує на невеликий камінь зліва) і цей хлопець (показує на значно більший камінь правильної форми, менший, однак, за камінь Лорни, такий великий, важкий і необроблений) — вони були поруч із тобою, коли ми побачили тебе. Дівчину звуть Жанною, хлопець називає себе Йостеком. Вони думають, що стали твоїми друзями, а насправді вони твої слуги. Ти вважаєш себе королевою, яка може отак просто забавлятися людьми.
V.: (до Лорни) Чому вона вважає себе королевою?
Л.: Тому що у неї великий досвід. Вона переконана, що до неї приходив сам Диявол. У неї нездоланне відчуття нереальності. Це відчуття лякає її, бо сильніше за неї.
V.: Лорна, чому тебе тягне до дівчат?
Л.: З ними вона почуває себе завойовницею. З ними вона почуває силу, владу. Вона хоче все контролювати, стискати, смоктати... душити... Надзвичайно забобонна особа. Боїться містичних знаків, які вбачає скрізь і в усьому. Боїться поганих знамень... Фоновий стан постійного страху. Містичного страху.
V.: Лорна, що ти відчула, коли вперше побачила цього чоловіка? (показує на камінь Германа)
Л.: Я його злякалась. Він надто темний і непроникний. Я боюсь таких людей. Боюсь людей, яких я не можу читати з обличчя. Герман закритий. Напружений, готовий тріснути, вистрілити, змести все. Він як вулкан. Мене не радує, що він приїхав сюди. Нам буде тісно на одній території. Коли він дивиться на мене, мені хочеться сховатися. Тому я захотіла прикритись від його погляду Иостеком. Йостек стає між нами. (L. перекочує камінь Йостека між Лорною і Тим, Хто Прихований Від Себе). Я відьма, і завжди стається так, як хочу я.
V.: Лорна, чи тепер ти себе почуваєш краще?
Л.: Так. У такій ситуації я почуваю себе більш впевнено.
V.: А як реагує на таке переміщення Герман?
Л.: (пауза) В ньому вона викликає цікавість. Йому здається, що Лорна чимось подібна на нього, і з нею можна поговорити по душах. Його страх... його страх також має метафізичний присмак.
V.: Герман може сформулювати їй свою потребу в спілкуванні?
Л.: (не почув або не захотів почути запитання) Цікаво... Йостек відчуває, що Лорна боїться. Йостек, сам того не усвідомлюючи, став прикривати Лорну... Глянь, Йостек дуже солідна фігура (камінь справді великий і рівний). А цей (показує на камінь Германа) підсвідомо відчуває роздратування. Йостек теж о'кей, але його цікавить Лорна... Цілий вечір він шукає нагоди, щоби підсісти до неї, прозондувати її. Лорна здається йому таємничою. У неї суворе, кам'яне обличчя. Глянеш на таку — страшно підійти. Остерігаєшся, як би не нахамила, не образила. Бо така ображати вміє. Я боюся, що, коли підійду до неї, ця малолєтка опустить мене, як пацана.
V.: Ти би міг підійти до неї і подивитися, як вона зблизька виглядає?
Л.: Зараз. Вечір... точніше, вже ніч, горить купальське вогнище, п'ять метрів заввишки. Всі збуджені, грає музика... (до каменя Лорни) Лорна, можна, я сяду біля тебе? — Звісно, сідай. — Лорна дивиться на мене знизу догори, і ми обидвоє знаємо, що це означає для людей, в чиїх душах живуть тварини. Це означає, що я — старший у зграї. Все, Лорна більше не може виставляти проти мене свої щити. Вона усміхається мені, підсувається до Йостека, і я сідаю поруч з нею, лицем до вогню. Ми мовчимо і дивимось гуртом у вогнище.
Що ж, зараз я можу підбити перші підсумки моєї участі на фесті, і вони мене не радують. Настільки не радують, що з того горя я закурюю папіросу, вже надцяту за нині...
Що, і собі хочеш, гівно мале? Таке мале, без цицьок, а вже курить. На, на, бери, я не скупий. Я ще й посміхнутися тобі можу. Хоча насправді я хотів би, щоб зараз мій вигляд говорив про те, як мені на вас усіх насрати. Я знаю, ви зараз зирите на мене, що це за обкурок, думаєте ви, якого хріна робить тут цей урод? Ви всі обговорюєте, як я жадібно припалюю цигарку, як легко я піддаюся цій поганій звичці, як ламається моя воля перед спокусою закурити...
Насправді на мене зараз ніхто не звертає уваги. Мені стає сумно й самотньо.
Отож мої перші підсумки такі. Я розстроєний ситуйовиною і тим гамноїдським, фальшиво миролюбним настроєм, що запанував на фесті суїцидників. Не знаю, може, приїде завтра кращий піпл, тому що оці, хто вже є, смакують надто кисло. Вони смакують мені, як гівно. Мене прихарює ця пиздувата атмосферка панібратства, яка з'явилася з приїздом Аліка, Йостека і всіх, всіх, всіх. Вони не те що не викликають інтересу, вони наганяють на мене важку депресивну нудьгу, від якої я насилу втік зі Львова. Все. Якщо завтра ніхто новий не приїде, просто піду в гори...
Але думка, що я буду сам у горах, мене страшно напрягає, не менше ніж думка про шипотських чорнушників чи алка-шів, до яких я повертатися не маю ані найменшого наміру. Як же болісно розуміти, що від себе не втечеш.
Хтось із темряви махає мені привітно рукою. Упізнаю монарха та його регіну. Вони з почтом сидять з іншого боку багаття. Я привітно махаю у відповідь. Відтак встаю — надумав дещо спитати в Дайана.
Хоча моїй основній частині («апасний штріх») прикро це визнавати, але сопливий гівнюк у глибині душі втішився, що про нього (про мене, про нас?) згадали. Та що там — я зрадів! Мене пам'ятають! Мене кличуть до себе! Люди, біжу до вас!!!
Нудисти тим часом лягають гладкими сосисками поближче до вогню, навзаєм обійнявшись. Видно, що утрьох їм найкраще. Десь ізбоку чую ображений голос з московським акцентом:
— Ну-у-у во-о-от, пакрасавалісь і хватіт. Пусць адєваюцца. А то ета уж савсєм випєндрьож начінаєцца.
У відповідь такий вальяжний басок:
— Да ладна тєбє, Варабєй. Пусть люді атдихают. Чьо ти напряґаєшса?
Коли ватра щойно запалала заввишки з метр-півтора, стався один прикрий випадок. Якийсь юнак (як потім стверджували, добряче напідпитку) вихопився з темряви і в могутньому плигові перелетів через багаття. Всі були вражені його доблестю й охоче плескали.
За кілька хвилин він удруге вискочив на світло й, дико волаючи, відірвався від землі. Але невдало — перечепився нога об ногу перед ватрою і впав обличчям просто в полум'я. Крики, шухєр. Тієї ж хвилини двоє кинулися до нього, витягнули бідолаху. Шпурнули на траву, збили вогонь, почали поливати водою. Юнак стогнав і корчився. Кілька співчутливих сердець визвалося нести бідаку в село. Потерпілий попросився до свого намету, де він мав обліпихову олію. Хлопці обережно понесли його в темряву. Ще двоє стурбованих дівчат пішло слідом доглядати за пораненим.
Це сколихнуло спокій товариства, викликавши низку спекуляцій, які дуже скоро набрали жартівливого тону — мовляв, п'яний... накурений... нагалоперидолений... тощо.
Знов ожили барабани, й інші жарти та балачки поточилися далі.
V.: Яке тепер ставлення Германа до Лорни?
Л.: ...дружнє. Вона непогана людина, коли не демонструє нічого з себе.
V.: Як це може вплинути на загальну картину? Перетворення Лорни з істоти залякуючої на приємну?
Л.: (до Германа) Тепер тобі цікава така Лорна?.. Тепер вона якась така нудна для нього. Просто роздуте еґо, і більш нічого. Скучна людинка, зі своїми мізерними фантазіями і страхами. Надуманими причому. Та нє, нормальна дівчина. Коротше, така, як всі. Почуваюся розчарованим, що вона виявилася такою... простою...
V.: Не рівня.
Л.: Так, не рівня. Герман уже наважився був торкнутися у собі найглибших глибин, геть потаємних і засекречених. Тих, звідки йде вся його чорнота, оця туга. А Лорна, на жаль, тільки здавалася такою багатообіцяючою.
V.: Вона буде ще якусь роль відігравати?
Л.: (до каменя Германа) Чувак, ти хочеш чогось іще від Лорни? Ні, він уже почув усе. Вона пустишка. Прибираємо? (відкочують камінь Лорни подалі від каменя Германа). Може, з нею ще будуть мати справу інші. Набагато більше його тепер цікавить Жанна. Поглянь. Вона геть маленька, мовчить. Нічим себе не видає. Вона занадто... скута... покинута.
V.: Сильним напруженням віє від цього каменя...
Л.: Так, вона відчуває дискомфорт серед цих людей.
V.: Можеш спробувати доторкнутися до неї, щоби відчути її тілесність, якщо хочеш.
Л.: (Накладає руки на камінь Жанни) Мммм, біль над лівим оком. Якийсь хлопець ударив її в голову. У неї був струс мозку. Вона через це тепер боїться всіх чоловіків (пауза, забирає руки з каменя, вражено) Хух, ну в неї й проблеми! Жанна якраз і цікава Германові.
V.: А він виходить тільки на пошуки цікавого? (сміється) Походжає й вибирає туди-сюди?
Л.: Він і приїхав з такою ціллю. Світ не дає йому відповіді, і він шукає людину, з якою можна порозумітися.
V.: Навіщо?
Л.: Тому що він просто у відчаї. Він уже стільки людей побачив... Навіть тут. Ті люди, що приїхали сюди... ці самовбивці... вони всі ніякі не самовбивці. Вони пусті для нього. Він ще, правда, не знає, як там Алік. Йостек підозріло життєрадісний... Вони всі разом просто ще не попадають в такт.
Я раптом усвідомлюю, що трохи задрімав. Вже близько півночі. Згадав, що збирався піти до Дайана, котрий привітно махав мені рукою. Чи це теж мені наснилося? Зараз біля великого вогнища від Дайанової шайки не залишилося й сліду. Як і від змісту премудрої бесіди, яку ми з ним в тому сні вели. Здається, щось про природу каміння...
Я поборов сонливість і знову почувався готовим до переворотів. Більшість люду повернулося до своїх вогнищ, а ті душі, що залишилися, перебувають у романтично-елегійному настрої. Найвищий час на лірику.
Я струшую з обличчя рештки дрімоти і знову налашовуюся на теперішність. Бард сухуватим голосом співає про щось щемке, флейтист підігрує йому на бамбуковому диджериду.
Лорна, Йостек і Жанна сидять поряд, туляться до мене, посхиляли голови. Не видно лише Віки. Алік теж закуняв, усе-таки мав старий тяжку дорогу.
— Йдемо нагору, — штурхаю своїх сусідів, — а то я вже тут засинаю.
Назустріч вітру з гір смертники тягнуться до себе в табір млявим ланцюгом.
Йостек пропонує лягати спати. У мене відкривається друге дихання. Саме зараз я чуюся в силах сидіти хоч до ранку. Роздмухую попіл і кидаю пару гілляк, хай тліють. Пропоную бажаючим випити кави.
Жанна втомлена. Вона готова йти спати.
Йостека біля вогню вжалила оса. Видно, в траві ховалася, придушив коліном випадково. Коротше, Йостек п'є каву. Алік теж вип'є, і Лорна вип'є. Доведеться Жанні засинати одній. Вона каже, що їй буде страшно, і залишається теж.
Комусь треба піти по воду. Певна річ, це випадає робити мені.
Загалом, лазити вночі до струмка — то найбільші ломи. Не рахуючи, звісно, поклику до випорожнення, теж серед ночі й під час грози. Якщо до цих викликів підійти творчо, можна з невеличкої експедиції зробити захоплюючу одісею. Але про це іншим разом. Зі сну я небалакучий.
Просто вважаю, щоби не полетіти шкеребеть у пітьмі.
Повертаюся, коли вогонь уже розгорівся — невеличкий, зате яскравий. Переміна планів — із негайного «байцю» у нічне кавування — міняє настрій на менш кислий.
— Давайте поговоримо, — каже Йостек. — От ви, Аліку, ви така цікава людина. Ви на нас зовсім не схожі. От чим ви займаєтесь?
Алік криво посміхається.
— Я просив на «ти», але вже нехай. Я так... я в селі живу, на городі роблю. Кролів розводжу.
— Шо, все життя? Вам.. кгм.. тобі десь років п'ятдесят є. Шо, все-все життя отак на городі?
— Ну...
— Ну кажіть, я ж бачу, шо ви шось приховуєте. Ким ви були раніше?
Алік зітхає і знову натягує усміх.
— Взагалі ви, Йостеку, праві. Як сказано у Біблії, «не свідчи ложно». Я екстрасенс.
Всі добряче здивовані. Тільки Йостек ніби й здогадувався.
— Я знав: шось тут не те! Такий чоловік просто так тут би не опинився!
— Та нє. Не треба робити з мене якесь диво. Звичайнісінький собі екстрасенс. Властиво, не просто екстрасенс, а контактер. Тепер просто вже відійшов від цього. З огляду на певні причини. Ви ж не думаєте, що я би просто так приїхав сюди? Лорна правильно сказала: ми тут не просто, даруйте, язиками почесати зібралися. У мене були вагомі причини приїхати сюди. Тому, якщо вже почали з мене, то можемо поговорити про те, що дійсно нас всіх цікавить. Зокрема, чого ми тут усі зібралися. Не забуваймо, це ж фестиваль... мммм... фестиваль самогубців, — таки вимовив він. — Це дуже серйозно.
— Правильно, Зубастік, — озивається Лорна. — Давно пора. А то, бля, сидимо, як дюдіки. Може, стидаєтеся говорити, нашо ви сюди приперлися? Шо, блядь, тіпа у всіх усьо в порядку? Шо, тіпа...
Йостек осмикує Лорну, яка вже заходиться слиною.
— А ти не смикай, Геморойчик. Не чіпай мене, ясно?! Я вже й так спокійна... Але Зубастік тепер має нам всім розказати, хто він за один. Всі мені, блядь, розкажуть, хто вони такі. Всі, я сказала! Більше ніяких хіханьок. По ділу тільки. До речі, то нічого, шо я тебе Зубастіком називаю?
— Нічого.
— Ну, так шо сидиш, їблом торгуєш? Розказуй!
Алік, ніскілечки не шокований тайфуном її прокльонів, потягуюючи каву, розпочинає свою історію.
— Навіть не знаю, за що братися. Певне, розкажу вам одну байку. Як притичину. Принаймні вона мені чимось цінна. Та й іншим теж є над чим подумати... Раз я, цілком випадково, опинився на лекції такого собі Валентина Комарова. Він виступав у нас у червоному кутку. Еге ж, я тоді ще працював на заводі опалювальних систем. Я, знаєте, за освітою інженер. Це вважалося досить пристойною роботою — інженером на заводі. Тим більше займати посаду інженера-конструктора.
Ну, то про лекцію. Зібралося людей чимало, понад сотню — майже весь наш цех. Товариш Комаров, скажу вам, ще раніше, у сімдесятих, написав кілька атеїстичних книжок для дітей старшого шкільного віку. Основна тема його книжок — наукове розвінчання різного роду таємниць та забобонів, які ні-ні, а таки були популярними серед народу. Всілякі там привиди, полтергейсти, інопланетяни — кожен аномальний випадок товариш Комаров міг легко пояснити з наукової точки зору. А це, нагадаю, був час, коли в Союзі почали вилазити на поверхню різні екстрасенси, йоги, різноманітні ворожбити. Усі ці диваки були прекрасною мішенню для публічних викриттів. Валентин Комаров — гроза всіх шарлатанів, які думали, що радянський народ можна безкарно дурити. З нашого часу, то Комаров трохи нагадує мені екзорциста. Ви знаєте, друзі, хто такі екзорцисти?
— Ті, шо чортів виганяють, — каже Лорна. — У мене тьотка тим займалась.
— Точно. Комаров виганяв з народних мас тих самих чортів, тільки в профіль... Ну, як в анекдоті про яйце, те саме, тільки в профіль, ха-ха. Так от.
І трапилась на тій лекції певна історія.
«На адресу московського планетарію, — розпочав лектор, — надійшов цікавий лист». Його автор повідомляв, що якось у звичайному господарчому магазині він придбав звичайний собі скляний графин. Графин поставили в сервант на полицю, де він і простояв кілька років.
Одного разу господаря несподівано розбудив різкий звук, що нагадував вибух. Стривожений, той скочив з ліжка і побачив, що й справді стався вибух. Вибухнув... графин. На полиці серед розкиданих бокалів і чарок валялися осколки графина.
«Що ж сталося? — з тривогою запитував автор листа. — Чи не чортовиння якесь?»
«Признатися, — признавався лектор, — випадок, наведений у листі, загнав мене у глухий кут. Досі ніколи мені не доводилося чути, щоб самі собою вибухали графини. Я знав, звичайно, що коли в холодну склянку налити окропу, то склянка може луснути. Але ж, судячи з листа, у графин ніхто нічого не наливав і взагалі ніхто його не торкався — він «вибухнув» сам».
Лектор переповів, як він пішов до бібліотеки, переглянув чимало книг з питань технології виготовлення скляних виробів. Але відповіді знайти не зміг. Врешті-решт довелося звернутися по допомогу до фахівців скляної промисловості. І пояснення таємничого вибуху було знайдено.
«З'ясувалося, що причина подібного явища полягає у порушенні технології, — вів лектор далі. — Коли гарячій скляній масі надано форму, її треба охолодити. І цей процес потрібно здійснювати дуже повільно й поступово. Інакше в склі утвориться внутрішня напруга. Вона невидима, невідчутна і до пори до часу нічим себе не виявляє. Та річ у тому, що будь-яке скло з роками старіє. У ньому розвивається дуже повільний процес кристалізації. І якщо хоча б один кристалик потрапить в зону внутрішньої напруги — скляний виріб розлетиться на друзки...»
Не встиг лектор закінчити розповідь про «розколотий графин», як пролунав глухий удар, а за ним — пронизливий дзенькіт, і реальний графин, немовби ілюструючи (чи заперечуючи) слова лектора, розвалився на друзки...
— Я довго не міг збагнути цього трафунку, — каже Алік. — На мене мовби щось найшло. Я підходив до знайомих, які побували на лекції, і питався в них: «Це ж не була випадковість, правда? Ви ж не вважаєте, що це збіг обставин? Ну скажіть, що ні!» Але мене всі відштовхували, ніби я несповна розуму. Я почав привертати до себе непотрібну увагу. Розумієте, друзі, для всіх інших це було просто збігом обставин! Просто збігом!
Не знаю, чи передав я вам той особливий настрій? Розумієте, друзі, для мене це був як невидимий урок... Хтось без слів дав мені відчути, що поруч із нами існує невідоме. Є все-таки речі, про які ми не знаємо. Ви погоджуєтесь?
Дехто — Віка, Лорна — кивають.
— Сам випадок призабувся. А от настрій залишився. Людину завжди вабить усе таємниче. І залишилося якесь бажання скинути з речей цю покрівлю пояснень, ви розумієте? Оголити всі нестиковки таких лекцій. Що вони замовчують, ці лектори? Що вони вже зуміли пояснити?
Я, взагалі, досить мало мав приятелів. Мене, взагалі-то, вважали трохи дивакуватим. Я й не одружився через те. Якось не вмів із жінками поводитися, чи як? Завжди спочатку все ішло з ними гладко, а потім щось ставалося — і вони йшли до моїх друзів. І це таке не раз траплялося. Не знаю, не знаю...
Якось наступив у мене такий період в житті, що став я, наче привид. У колективі до мене змінили ставлення з нейтрального на холодне. Ніхто зі мною не вітався. Я був повністю покинутий на самого себе.
Це відчуття покинутості досягло вершини, коли мене зі старого перевели в інший кабінет. Такий тісний кабінетик на другому поверсі. Зовсім тісненький, тільки діаграма на стіні і вогнетривка шафа. І бюро. Мені казали, це тимчасово, поки робиться ремонт. А ви ж знаєте, у нас немає нічого постійнішого за тимчасове.
Я сидів там із дев'ятої до п'ятої, працював з документацією і навіть на обід не виходив з кабінету, бо зазвичай брав собі з дому щось поїсти. Воно й не дивно, що про мене стали забувати. Мій кабінетик був у кінці коридору, крайні двері наліво. Хто би там лазив? У мене розвинувся специфічний настрій. Така, знаєте, химерна байдужість.
Якось я засидівся на роботі. Ніяк не міг зосередитися, щоб закінчити квартальний звіт. В коридорі якраз міняли проводку, тож постійно за дверима шум, метушня.
Коли я нарешті скінчив писати, в коридорі вже було тихо. Збираю свій портфель, відчиняю двері. А за дверима — стіна. Натуральна стіна, свіжовикладена. Ще кладка не підсохла. Замурували, демони.
Ну, я людина інтелігентна — ламати стін не буду. Тим більше нічим, та й робочі цілий день старалися. Покричав, покричав трохи, але нікого вже не було... За вікном у мене росла магнолія. Була весна, і магнолія саме випустила пуплюхи. Гілками вона впиралася просто в підвіконня. І я, недовго думаючи, зліз по дереву на землю. Мого кабінету вікно виходило на пустир поза заводським парканом, так що ніхто навіть не побачив мене.
Ви знаєте, був вечір. І було так по-весняному тепло. Сонце вже заходило і світило мені просто в обличчя. Дивно. Я раніше не знав про цей пустир. Я завжди після роботи поспішав на автобус. А тут подумав, що раз уже опинився в цьому місці, незле буде трохи прогулятися, розім'ятися. Повітря пахло такими легкими ароматами — зовсім не тими смородами, що всередині заводу. Я обернувся до магнолії, що врятувала мене. її різка тінь на сірій, позолоченій призахідним сонцем стіні — вона ніби щось пояснила мені. І так, знаєте, стало мені легко, так добре! Я аж вирішив пробігтися. Я біг назустріч лагідному сонцю і розумів, що в моєму житті закінчився певний період. Період, коли до мене ставилися так холодно, мовби мене не існує. Я відчув: усе буде гаразд. Все буде прекрасно! Просто по-інакшому й бути не може! Усе стискалося в мені від радості, аж запирало дихання. Я перейшов на ходу, бо бігати, знаєте, не дуже звик, усе-таки з дитинства сердечник. Отак я йшов і йшов — сонце вже всідалося за горизонт, а чагарник тягнувся все далі. Я насолоджувався думкою, що весь цей приплив сил вкладу в свої трудові старання, зароблю премію, відзнаку, підвищення... Переїду в Київ, зустріну таку ж, як сам, романтичну особу... Купимо квартиру, купимо «Москвича», а коли ще й у Києві дістану підвищення, то купимо «Волгу». Це було б чудово — їздити на роботу «Волгою».
Аж тут повіяв холодний вітерець. У ньому ще відчувався запах зими. Сонце, коли я випірнув з мрій, уже зайшло. І пустир раптово наїжачився на мене. Я роззирнувся, і щойно тепер зауважив, що зайшов десь глибоко на болота. Кумкали жабки, але їхні голоси перестали в мені ростити радість. Навпаки, чулася в тому кумканні якась ворожість. Жаби були вдома, їм не треба було кудись бігти. А я тут гість. Мені ще до автобуса і ним добиратися.
Книга: ЛЮБКО ДЕРЕШ ТРОХИ ПІТЬМИ або На краю світу
ЗМІСТ
На попередню
|
|
