Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: ЛЮБКО ДЕРЕШ ТРОХИ ПІТЬМИ або На краю світу
Я спохопився, глянув на годинник. До останнього автобуса залишилося сім хвилин.
Я в темпі почав вибиратися з тієї діри. Повертався назад тим самим маршрутом — спершу прямо, потім направо, оминаючи деревця. Пустище поросло невисокими чагарями, чи то глодом, чи то бузиною. Але ж кущі все'дно були вищі за мене, і ховали від очей чотириповерхові заводські мури, широкі труби. Доводилося поспіхом лавірувати. От же ж, невдаха, забрів у хащі. Я був такий сердитий на цей пустир, аж пінився. Стрімко насувалися сутінки. Навесні, самі знаєте, темінь рання й сліпа. І коли вона наскочила, я вже не намагався вибирати стежку. Я панічно ломився навмання, мріючи тільки, щоби автобус, як воно бувало, затримався...
— Страшно, — кидає Йостек, поки Алік зволожує горло кавою.
— Авжеж, страшно. Беручи до уваги той факт, що я таки заблукав. — Алік усміхається. — Мені вистарчило приблизно сорок хвилин блуканини у темряві, щоби я почав волати по допомогу. Але, звісно, це не мало сенсу. Безлюдне місце, розумієте? Я збагнув, що надто глибоко зайшов у це пустище. Завод і так стояв на краю міста, а далі самі чагарі та болота. Ноги в мене промокли, я подер собі куртку, ще й щоку подряпав, добре, хоч очі окулярами були захищені... Так, знаєте, гілка цьвохнула, міг і без ока лишитися. Ви не знаєте, яке це відчуття — заблукати поруч із домівкою. Рідним заводом.
— Треба було йти на світло міста! — радить Йостек. — Місто ж повинно давати заграву!
— Я не бачив заграви. Я взагалі був, мов сліпий, тільки злився на себе. Почався дощ. Такий противний дощик, від якого я наскрізь промок. Біля мене тріснула гілка, і я почав плакати, благав не чіпати мене. Стільки нового про себе довідався... А це, певне, всього-то якась пташка була, ну, може, пес який. А я так плакав. Гм... Потім люди розказували мені, що в цих болотах можна було не тільки мешта загубити, можна було самому бовкнутися. Ах, забув сказати — болото засмоктало мені мешта. Це був перший день тієї весни, що видався достатньо сухим. І зранку я вирішив узути мешти. Це ж треба так...
Десь біля другої ночі я здався. Просто сів під деревцем, закутався у куртку і спробував задрімати.
— Споримо, — втручається Лорна, — споримо, ти заночував під своєю магнолією?
Алік криво посміхається.
Ні, не під нею. Але досить близько, щоби зрозуміти про цей світ кілька важливих речей. На світанку я легко вийшов на дорогу і там мене підібрав автобус. Я багато про що думав, поки ним їхав. За вікном падав дощ, шибав по шибах. А я за ніч добре дізнався, як це, коли дощ січе просто по голові. Вдома я поїв, вимився, привів себе до порядку. Хотів було розхворітися, взяти лікарняне, але мені нічого не боліло. Тоді поїхав знову на завод, написав заяву і за день звільнився звідти.
— А чого ти звільнився? Образився? — питає тихеньким голосом Жанна і скашлює.
— Ні, не через це... Хоча й емоції теж вплинули... я не знаю, Жанно... Просто дійсно відчув — закінчився певний період мого життя. Я не міг більше жити так, як раніше. Я мусив щось кардинально поміняти. Ну, і пішов із заводу. Після цього в мене зовсім не залишилося знайомих — всі ж заводські були. І це теж було добре. Бо ніщо більше не пов'язувало мене із колишнім життям, розумієте? Я просто став іншим після такої прогулянки. Не кращим, ні. Просто іншим, ніж був. Тимчасово я влаштувався двірником при кінотеатрі. Працював якийсь час там. А потім померла мати, я її поховав, продав квартиру і переїхав на село, в стару хату. Де й живу по цей день.
Лорна питає:
— А чого ти приїхав на фестиваль? В чому твій прикол?
— А-а-а, до приколу тоді ще було далеко. Хоча... гаразд, розказувати, то розказувати.
— Так от, я замешкав сам у будинку, де колись народився. Ні з ким не спілкувався, займався тільки городом, почав розводити кроликів. Ну, були деякі книжки, самвидав... Деякі люди знайшлися, які цим цікавились і мені давали. Ви ж, може, знаєте, у вісімдесятих таке все стало доступнішим — східні вчення, парапсихологія. Я потроху займався цим. Працював із рамкою, з біополем. Потім відчув, що маю силу зцілювати людей на відстані...
Тут я мушу трохи пояснити. Річ у тім, що я ніколи не заводив собі повноцінної практики як цілитель. Я не приймав нікого і взагалі нікому про свої цілительські здібності не говорив. Щось у моїй натурі опиралося тому, аби робити свій дар товаром. У жодному разі я не шукав публічності. Тісне коло моїх знайомих мене цілком влаштовувало. Тому я вирішив зцілювати хворих дистанційно. Тобто на відстані. Таким чином я зцілив дуже багато людей, між іншим.
— Ну-ну. На відстані, — скептично кидає Йостек. — Мою маму плутяги такі, як ви, «зцілили» по повній програмі.
Алік не звертає уваги.
— Хоч і не ліз нікому на очі, а різні мав пригоди. Запрошували мене всякі «маги» до себе в ордени. Та я — ні, не йшов. Я, знаєте, всю цю їхню «духовність» намагався відштовхнути від себе подалі. Липуче воно якесь.
— А звідки про тебе ці маги довідалися? — цікавиться Лорна.
— Ну як. У нас торсіонний канал зв'язку. Телепатія, по-простому. А ще, кожного четверга о 23-й годині за московським часом, ми проводили спільну медитацію. Всі екстрасенси колишнього Радянського Союзу. Називалася медитація «До Світла». Нею ми оздоровлювали нашу планету, а заодно між собою знайомилися.
— Як у чаті, — гмикає Йостек і хитає головою, мовляв: «Аліку, ви безнадійний».
— Так вони на мене й вишли, ці маги, через канал. Але, кажу ж, я не збирався із ними співпрацювати, бо не хотів особистих контактів. А мене якраз усі шукали і хотіли. Навіть із Ка-Ге-Бе приходили, до себе в психотронку запрошували. Потім, вже при Кравчуку, теж — у «сибазоновий» кликали. Вибачте, може, ви не знаєте? «Сибазонка» — це такий секретний відділ спецслужб, займається психотронною зброєю і дистанційним управлінням свідомістю. Багато чим займається. Псі-генератори всякі, лептонні сканери, щоби думки читати. Вербували всяких чутливих індивідів, деколи навіть просто з вулиці, з метро. Щоби не здуріти від випромінювання всієї цієї апаратури, там у відділі всі поголовно «стирчали» на сибазоні.
— От кайф, — мружиться Лорна.
— Та не дуже й кайф, — заперечує Алік. — Там таке шкідливе виробництво — гірше, ніж у нас на заводі в обробному цеху. Безкоштовним молоком не врятуєшся. А від сибазону перш за все страждає печінка. Кальцій вимивається, нервова система виснажується. Людина мізернішає. Повільна деградація, одним словом. Але менше з тим. Не пішов я до них в оператори, хоч і настійливо просили. Є така спеціальність — оператор лептонного генератора. Майже всі оператори потім дивачіли. Ставали агресивними, психотичними створіннями. Багато хто перетворювався на справжніх садистів. Хтось тікав, організовував власні банди. Називали себе «психокілерами». Як згадаю, що тоді діялось... Фу, це гнітюча тема, друзі. Не хочеться мені більше про це...
Я від усього такого прагнув утекти подалі. Тож тому й жив на селі. Поміж люди — в сенсі на колег по спеціальності — виходив тільки по четвергах. А так — городом, кролями займався. Мав собі в хаті три акваріуми, кожної неділі виїздив у Хмельницьк, торгував рибками: цихлідами, дискусами, гурамі різними — блакитними, золотистими, мармуровими, рожевими, двоцятковими. Гурамі — це моя любов, моя пристрасть. А взагалі-то, я мав талант до всяких видів рибок, дуже рідкісних в тім числі — ні в кого вони не розмножувались, а у мене не гірше, як на волі. Мені акваріуми дуже добре стрес знімали, відновлювали енергетику. У селі знали, що я маю гарних рибок, і до мене часто приводили дітей подивитися на ці красоти. А це дійсно, знаєте, як приємно, з акваріумами бавитись? Надворі зима лютує, хуртовини крутить, а ти сидиш собі в теплій кімнаті, на кріселку біля акваріума, і милуєшся: он брабуси суматранські зграями плавають. Он неончики до самочок пристають, невдовзі треба буде відсаджувати для нересту. Гурамі мої улюблені плавають. Зелень підводна буяє, водичка чистенька, компресор бульки пускає. Верхнє світло вимкну собі, тільки крізь акваріуми світиться — сиджу, милуюся. До третьої ночі деколи просиджував.
Якось мене запросили у сільський клуб відновити їм у фойє акваріум на чотириста літрів. Я його почистив, підлатав, молодняк запустив, усе як годиться. Почув про це директор школи і спитав, чи не хотів би я в них живий куток доглядати. Тож я йому не відмовив — і то копійчина. А далі якось викладачка з біології переїхала до міста, то мені запропонували за літо підготуватися, і вже восени я читав восьмикласникам біологію. Добре тоді було. Що називається, знайшов собі тепле місце. Возив дітей на екскурсії, проводив уроки на природі — дуже мене це все підносило духом. Це, далебі, й був у мене розквіт мого зрілого життя, друга молодість. У компанії дітей воно якось не зауважуєш, що вже сам підтоптався добряче. Я ж до своїх учнів, як до рівних, завжди ставився.
Один весняний день став для мене знаменним. Я тоді відчув, що вмію керувати погодою у своєму районі. Дуже швидко, проте, я збагнув, що мої втручання відбиваються на кліматі ледь не цілої країни. Наприклад, вирішив розігнати хмари в себе на селі, як на вечір вже в новинах передають: страшний град у сусідній області. Чи там вибух газу в столиці. Або ще якась капость. Тому з цими речами я дуже обережно поводився. Направду, ніколи всіх наслідків не передбачиш.
Єдиний випадок, коли я брутально втрутився у Природу, був у вересні 1987-го. Тоді, за добу до катаклізму, я отримав інформацію, що в Казахстані у певному місці утвориться торнадо, яке може зайти на 300 кілометрів у глиб країни і забрати сотні тисяч людських душ. Тоді я зрозумів, що не можу залишатися осторонь...
— І що? — питає Йостек.
— І я відвернув його.
— Торнадо? У Казахстані?
— Так, — відповідає Алік. — відвернув торнадо. Але внаслідок цього розпався Радянський Союз. Більше у природний хід речей я не пхався. У мене є багато знайомих, які впливають на хід виборів, наприклад. Я до цього ставлюся з пересторогою, розумієте? На гарячому попікшись, і на холодне дмеш.
— Але головна подія сталася зі мною цього року, ранньої весни, коли ще не зійшов сніг. Якось до мене на урок прийшли інспектори з районного відділу освіти. Вони сиділи на задніх партах, разом з ними сиділи завуч і директор. Але я сприймав їх напрочуд відсторонено. Того дня на світанку я мав глибоку медитацію і наче не зовсім повернувся із неї. Веду я урок, коли раптом з'являється дуже дивне відчуття. Щось глибоко в мені наче перевернулося догори ногами, і я почув чіткий, абсолютно реальний голос, що звучав ніби зі стін класу.
Ніхто з присутніх — ані діти, ані пани інспектори — ніяк не відреагували на голос, отже, чув його тільки я. Я прислухався, про що він говорить, і голос відчув, що я помітив його. Це був голос ангела,- одного з тих, що колись були людьми. Голос відрекомендував себе як інформаційне поле академіка Вернадського. Голос повідомив мені, що я є одним із дванадцяти хранителів раси...
— Отак, не більше й не менше, — кидає Йостек й обводить усіх поглядом, та Алік держиться своєї теми:
— ...Ми розкидані в різних часах і культурах, і нам судилося виконати певну важливу місію. Голос назвав мені моє істинне ім'я. Як тільки я почув своє істинне ім'я, щось у мені сколихнулося вдруге. Я намагався не подавати вигляду, щоб не помітили, що зі мною щось не те. Як зумів, закінчив урок і швидко пішов додому.
Тим часом голос продовжував звучати у моїх вухах. Він давав мені чіткі й однозначні інструкції про те, якими повинні бути мої дії. Звичайно, всього я вам відкрити не можу, бо то таємниця. Але в загальному плані я довідався таке. Отже, наша планета виходить на завершальний виток розвитку. Точкою переходу на інший квантовий рівень буде рік 2012-й. Ми, дванадцять аполітичних представників людської цивілізації, будемо тими, хто поведе людство у Невідоме після квантового стрибка.
Алік мне пальці, ніби справді боїться розповісти більше, ніж дозволено.
— Впродовж наступних сорока днів хранителі мають отримати знання про те, куди вести свої народи після квантового переходу. На сорок перший день наші вібраційні характеристики буде посилено і ми першими проскочимо туди, куди послідує людство 20 грудня 2012-го року. Особисто я, друзі, для себе називаю це місце За Межею Слів, тому що там ще не існує мови. Ми, хранителі, повинні перенести На Там-тий Бік слова, немов розсаду, і дбати про їх розмноження. Кожен хранитель несе слова своєї епохи і вирощує Там, За Межею, Новий Єрусалим, про який сказано в Об'явленні святого Івана Богослова.
Алік заплющує очі й декламує:
— «І бачив я небо нове й нову землю, перше бо небо та перша земля проминули, і моря вже не було. І я, Іван, бачив місто святе, Новий Єрусалим, що сходив із неба від Бога, що був приготований, як невіста, прикрашена для чоловіка свого».
Старий замовкає, буцімто в нерішучості, та все-таки продовжує:
— Новий Єрусалим — це новий світ, куди ввійде людство після квантового переходу. І ми, хранителі, повинні звести цей світ словами, які пронесемо крізь час і простір. І буде в Новому Єрусалимі дванадцять підвалин, і дванадцять брам, і дванадцять імен дванадцяти янголів буде записано на тих брамах... Але не всі, мушу зауважити, подолають квантовий перехід, а лише ті люди, чиї вібрації будуть резонувати з вібраціями Нового Єрусалиму: «І не ввійде у нього ніщо нечисте, ані той, хто чинить нечистоту й неправду, але тільки ті, хто записаний у книзі життя Агнця». Голос показав мені не-вісту Агнця — Новий Єрусалим. Лорна насуплена.
— Це шо, місто таке буде? Поясни, бо я так і не вдуплила...
— Ні, це не «місто». Це щось інше. Щось більше. У Біблії сказано, що місто буде зі щирого золота, подібного до чистого скла. І що підвалини його зроблені з каменю: яспису, сапфіру, халкидону, смарагду... Я бачив те «місто», і я, Альберт Пшеничка, говорю вам: це все не так! Зовсім не так! І в той же час — це суща правда, по-інакшому й не скажеш. Те видіння змінило мене назавжди. І я зрозумів, яке важке завдання покладено на мене.
Той голос мав магічну здатність — показувати картини словами. Я питав, як це може бути, що він говорить слова, а я бачу картини. На що голос мені відповідав, що саме в такий спосіб Господь творив і творить землю, і так само постане Новий Єрусалим — зі слів, принесених нами. Я спитав, звідки я знатиму потрібні слова, на що голос пояснив, що має настати Та Година, після якої я почну чути Істинні Імена, тобто слова, на яких тримається наше все. Там, За Межею, я повинен буду промовити їх разом з одинадцятьма іншими хранителями, аби Новий Єрусалим постав, як «невіста, прикрашена для чоловіка свого»...
Йостек совається, я бачу, як за кулаком він хоче приховати усмішку.
— Знаєте, що мені ця ваша маячня нагадує? — не стримує більше сміху Йостек. — Форматування жорстких дисків і переінсталяцію операційки. А ви, Аліку, виступаєте в ролі одної з дванадцяти дискет з бек-ап файлами... Ну це так, не зважайте, глюки програміста, — Йостек вже не може опанувати регіт. — Дуже цікаво... га-га! Ні, ні справді цікаво... Бу-га-га! Ой, іржу, не можу...
Йостек тримається від сміху за живіт. Нарешті вгамовується, схлипуючи, витирає сльози і переводить подих.
— Ой... Ну ви, батьку, смалите... Фу-ух, давно вже так не ржав... Продовжуйте, будь ласка, Аліку.
Дівчата, і я з ними, мовчки дивляться на Йостека, не розуміючи причин для його веселощів. Алік натомість спокійно сприймає ескападу Йостека і продовжує.
— І того ж дня пробила Та Година. Я справді став чути Імена, бо це Голос академіка Вернадського почав начитувати мені Перелік Імен, який я повинен був вивчити напам'ять. Голос нагадував мені голос офіцера, котрий інструктує рядового. Розділ один. Пункт один. Підпункт один. Тра-та-та-та. Підпункт один, субпідпункт один. Тра-та-та-та. Підпункт один, субпідпункт один, метасубпідпункт один. Тра-та-та-та. Голос не замовкав ані на хвилину, і я відчував, що мушу сидіти й безвідривно слухати, що мені кажуть. Як виявилося, це вимагає колосального напруження. Перелік Імен зводив мене з розуму.
Періодично Голос роздвоювався, а то й троївся-четверив-ся... Але це завжди був той самий академік Вернадський. Одне з відлунь академіка безупинно начитувало Перелік, чиї пункти дробилися, розгалужувалися на нескінченні підпункти й субпідпункти. Інше відлуння одночасно з цим говорило мені, як саме я повинен слухати цю інструкцію: в повній зосередженості, усвідомлюючи послідовність пунктів. Третє відлуння голосу пояснювало, що в тому місці, звідки академік Вернадський звертається до мене, — а це, звісно, був один із віддалених сегментів ноосфери, — для людського розуму немає жодних обмежень, і перше, чого я повинен навчитись — це мислити багатоканально, тобто так, як це робить сам академік. Четвертий голос мені паралельно пояснював, що до мене звертається, звісно, не сам академік Вернадський як особистість, а лише ті надособистісні структури, які залишилися у ноосфері після його розумової діяльності — а це дуже сильні структури, це рівень ангела. П'ятий голос відразу ж вносив поправку, що й ноосфери як такої не існує, існує тільки вібраційний потік Слави Господньої як наслідок Звучання Слова, з Якого Все Стало, а шостий голос тут же говорив: якщо я відволікатимуся від запам'ятовування Переліку, то він синхронно з основною начиткою в прямому порядку почне читати її задом наперед, щоб хоч якось передати мені необхідні знання.
Алік знову собі сміється, ніби згадує хоч і не легкі, зате веселі дні.
— З того моменту я не мав спокою ні на мить. Тільки мій розум відволікався від запам'ятовування Переліку, — а це траплялося дуже часто — Голос у голові множився відлуннями. Вони коментували щонайменші думки, які мимохіть спливали в моїй свідомості. Але оскільки ці коментарі були не менш складними, ніж генеральна інструкція, то четвертий, п'ятий, шостий голоси тут же надавали роз'яснення по специфічній термінології, якою користувався Голос академіка. Та найгірше було в тому, що я не міг запам'ятати всього, що мені говорив Голос-інструктор. І тільки-но я усвідомлював, що не можу пригадати пункту один підпункту один субпідпункту два метасубпідпункту дванадцять крапка сім, Голос це помічав — і все наново.
— Боже ж ти мій, — хитає головою Йостек у лицемірному зачудуванні. Він скидає окуляри і протирає їх краєм сорочки. — Все, народ, я йду спати. Бачу, всесвіт в надійних руках і можна трохи перепочити.
Ми переводимо погляди на Йостека. Я перемінюю ногу, на якій сиджу, бо лише зараз відчуваю, як та затерпла.
— Дослухайте до кінця, Йостеку, вже трохи. Може, після того ви будете менше цуратися мене. Це ж моя сповідь.
Йостеку явно неохота, але він залишається.
— Я, Йостеку, може, значною мірою саме для вас це й розказую. Чому? Тому що ви можете з цього витягнути щось мудре. Тому що я, на вашу радість, не пройшов випробування. Десь на двадцять шостий, може, день я вже був розчавлений голосами, які переповнювали мою голову. Голоси, а точніше Голос, не покидали мене ані вдень, ані вночі. І врешті, я наказав Голосові замовкнути. Зараз я не можу пояснити, як це я наважився на таке... Але я різко наказав Голосу закритися. Тут же змовкли й сам Голос, і всі його відлуння. Тоді академік Вернадський уточнив, чи я підтверджую свою відмову від подальшої передачі інформації... Ну, і я... Зрештою, ви ж свідомі того, що коли людина виснажена, вона готова на вчинки, які ніколи б не зробила в нормальному стані. Ситий голодного не розуміє. Звинувачувати себе в тому, що я здався, немає сенсу, але все одно... Все одно не покидає відчуття зради найсвятішого...
Старого намагається заспокоїти Жанна:
— Ти просто не витримав, з ким не буває, якщо...
— Ні, Жанно! — люто викрикує Алік. — Це не той випадок, коли можна сказати: мовляв, не витримав, з ким не буває. Це не той випадок. Я здався! ЗДАВСЯ! Ти відчуваєш різницю між не витримав і здався'?
Жанна злякано мовчить. Алік пом'якшується й посміхається.
— Після того я провалився в сон без сновидінь. Спав сім днів! А як прокинувся, зрозумів, що постарішав за цей час на сім років. Коли зникли голоси, я втратив усе, що до того мав. Я втратив знання вітру. Втратив знання хмар, Я не міг керувати не те що стихіями, я не міг керувати, пробачте, сечоспусканням. Став мішком із кістками. Але найстрашніше — я забув своє істинне ім'я. Я би все міг стерпіти, крім цього. Коли ти знаєш своє ім'я, то знаєш, навіщо ти. Ти розумієш, що все має певний сенс. І що все зле поправиме. Коли ти забуваєш ім'я, ти просто губиш себе. Але втрата себе — ще дурниці. Набагато гірше ось що. Я зрозумів, що більше не стану хранителем. Ніколи. Мене ніхто не покарає, тому що Господь усім дав свободу волі, й Він милосердний.
Можливо, знайдеться інша людина, котра стане хранителем. Але... Чи достатньо добре я пояснив вам, що означає стати хранителем? Чи усвідомлюєте ви, які це масштаби?
Алік знову заплющив очі й підвів обличчя до зоряного неба, пригадуючи цитату:
— «Мур воно мало великий і високий, мало дванадцять брам, а на брамах дванадцять анголів та ймення написані, а вони — імення дванадцятьох племен синів Ізраїля». Тепер розумієте? Одне з імен на брамі могло бути моїм ім'ям... Я мав бути янголом, що стереже одну з брам.
Старий замовк. Якийсь час панує тиша.
— На що ви, Аліку, розраховуєте? Що ми отак візьмемо і повіримо? — гмикає Йостек. — Теж собі придумали! Хранителі раси. Квантовий перехід! Та ви хоч маєте елементарне уявлення, що таке квантовий перехід? Ви фізику в інституті вчили? Ненавиджу, коли людям у голові вінегрет. Ненавиджу.
— Приймати мої слова чи не приймати — ваша справа, Йостеку. Я не Господь, я від вас віри не вимагаю. Я, може, й сам собі вже не дуже вірю. Я багато втратив. Багато що забув... Забув стільки, що починати все спочатку немає сил. Знаєте, в чому різниця між мною і вами, Йостеку?
Йостек мовчить, дивиться на Аліка спідлоба. Нарешті буркає:
— Ну, і в чому?
— Для вас буття вимірюється в кращому разі кількома десятиліттями. Я ж вибув із гри на тисячі, тисячі реінкарнацій. На так довго, що починаю осягати значення слова «назавжди».
Йостек мовчить, його щоки пашіють.
— Зубастік, а до нас як ти потрапив? — питається Лорна.
— Я молився до космічного Розуму, щоби мені було показано вихід із ситуації. І одного дня, коли я повіз у місто продавати рибок, я зустрів молодих людей. Думав, баптисти. Вони запросили мене на каву. Я невідь-чому погодився... Вони мені й розповіли про цей фестиваль, ще й дали запрошення з картою. Я зрозумів, що мої молитви були почуті. І просто скористався шансом утекти.
— Аліку, я зрозумів, у чому річ! Це дух академіка Вернадського опромінив вас єрусалимськими вібраціями через торсіонну гармату! — пирхає Йостек. — 3 вами точно чокнутись можна... Аліку, я вам при всіх серйозно кажу: ви — чокнутий.
— Я знаю, — каже Алік і допиває залишки холодної кави. Він хоче додати ще щось. Але надто довго не може підібрати слів. І тому просто мовчить.
Я щоранку прокидаюся о тій самій порі — коли ще сіро і вогко. Вчора ми лягли, здається, не раніше третьої, але все одно заснути зараз вже не зможу. Десь близько обіду мене розморить, і я посплю ще пару годинок.
Десь над ранок мені наснився сон, від якого почуваю себе загидженим. Як і всі сни, що приходили останнім часом, він був темним і важким, із гнітючим відчуттям безвиході. Я був не сам, зі мною був хтось мовчазний і молодий. Мені здалося, що ми — мешканці Парижа кінця 19-го століття, ймовірно богема. Поети. Або художники. Була ніч, мій мовчазний приятель у сюртуку завів мене в якийсь темний двір. Ми підійшли до якихось дверей, і товариш постукав. Двері трохи прочинилися, і пляма жовтого світла виповзла в довколишню пітьму. Я почувався вельми непевно в цьому районі. Товариш щось стиха проказав недобрій старій, котра не пустила нас далі порогу. Жінка кивнула і зникла. Знову вона з'явилася, штовхаючи поперед себе дівча років дванадцяти, у світлому платті, з розпущеним волоссям. Я хочу роздивитися обличчя дівчинки. Спершу воно виглядає симпатичним, та вже наступної миті складається таке враження, ніби дівча недоумкувате. Ми йдемо темним двором у стайню чи то, може, виходок. У тім приміщенні чомусь горить мутна електрична жарівка. Дівча стає переді мною на коліна, витягує з матні мого члена і бере його до рота. Я відчуваю її дрібні, рідкі, колючі зубки. Витягую члена з її губ і бачу, що з ним щось негаразд. Якийсь біло-сірий шанкер вкриває ледь не цілком головку. Мені стає огидно від місця, від дівчиська з дебілуватими очима, від самого себе. Дівчинка дивиться на мене знизу догори риб'ячими лупаками. Спересердя б'ю дівча по щоці долонею й виходжу.
Зараз, після сну, продовжую носити в серці почуття огиди до себе.
Вилажу із намету. Я спав цілу ніч сам, Віка так і не з'явилася. Небо сьогодні зовсім інше: затягнуте пеленою хмар.
Здивовано глипаю на Жанну.
Не втямлю, чого це вона так рано прокинулась. Ладно я — у мене сни довбануті. А їй чого? Сидить біля погаслого вогнища, закутана в куртку з капюшоном. Капшук оторочений поганково-синюшним синтетичним пухом. Лице зібране у грудку болісних рисок, губи різко бліді. Мене від Жанни вивертає. Якийсь тухлий душок витає довкруж неї.
Жанна курить. Дивно, учора я не помічав її з цигаркою.
Раптом здогадуюся: вона спати й не лягала. Така змучена, чого не поспати? Що їй так муляє?
— Доброго ранку, — вітаюся я, ще й підіймаю долоню. Жанна злякано зиркає на руку, кутики рота здригаються і пробують прогнутися в посмішку. Кидаю погляд в імлу, понад пасмо. Жанна викликає у мене відчутний дискомфорт у грудях, наче звідти відкачують повітря. А ще — нудоту, цілком реальну нудоту, як при перших ознаках отруєння. Тому розчиняю це гнітюче відчуття у спогляданні холодного краєвиду.
Жанна дивиться на мене, але не бачить у мені, крім тривожної нудьги, більше нічого. Вона смокче сигарету, аж чути, як шкварчить сирий тютюн. Видно, почала палити зовсім недавно: затягується і тут же видихає.
Стягую светра, всідаюся навпроти Жанни. Вона кидає короткі погляди, не наважується глянути на мене прямо. Я не можу намацати зоровий контакт — все вона з'їжджає десь очима. Це дратує — складається враження, ніби вона чекає, коли я, нарешті, почну її принижувати. За такі нечестиві підозри хочеться від душі дати цій здохлячці по шиї.
— Як спалося? — питає Жанна. — Ти так рано прокинувся...
— Нормал спалося. Тільки миші товклися. Тебе миші не турбували?
Її рот знову здригається у посмішці, вона ховає погляд у ніжному шарі попелу в кам'яному колі ватри. Каміння обкопчене, присипане блідим пухом. Кілька каменів розкололися, зрадивши свої рожеві нутрощі.
Мовчимо. Я внюхуюся в запах вітру — теплого, але поривчастого.
На кінчик носа Жанні накочується велика крапля. Вона змахує сльозу (пальці тремтять) і продовжує нервово курити.
— Чого ти? Не плач...
Жанна все ще силується відшукати посмішку. Ця робота так перекошує їй обличчя, що страшно глянути. Сльози біжать вже по щоках. Жанна кидає недопалок у ватру, розмазує сльози по обличчю і голосно шльохає носом. Я підсідаю до неї ближче і беру за руку. Вона виривається, різко встає. Жанна здригається від плачу.
— Ти не зрозумієш, — харчить вона крізь схлипування. — Ви ніхто не зрозумієте...
Дівчина в пуховику розвертається і бреде в ліс.
На душі мені тоскно. Пощо було взагалі до неї чіплятись? Небо хмариться і хмариться. Червона шматина — прапор смертників — тріпоче під вітром.
Піду-но я в село, куплю молока.
Спускаюся з гір у Пйлипець. Ранкова вилазка — достойний спосіб позбутися мороку зі сну. Йду вздовж тихих різнобарвних наметів: «дзвіночків», «будиночків», стрілчастих, трикутних, конусоподібних — яких лише хочеш.
Вітаюся звіддаля з іншим раннім пташком — сивим бороданем. Волосся у хвіст, голий по пояс, з червоною хусткою на шиї. Босий, він сидить у позі лотоса й інтенсивно дихає животом. Він відповідає темним поглядом і знову зводить очі собі на кінчик носа.
Ненадійним, кам'янистим спуском йду-перестрибую через товсті коріння дерев. Збігаю до потічка, вже спітнілий, з провентильованими легенями. Чвакають важкі від роси черевики, обліплені насінням трав. По-ранковому холодно і по-пташиному щебетно.
Занурюю в потічок долоні й протираю ними шию, лице та під пахвами. Потічок зовсім мілкий, зате завширшки десь метрів п'ять. На інший берег проліг дерев'яний місток. За містком загорожа для сміття. Віднедавна на Шипоті почали стягувати екологічний збір.
З правого боку долинає гучний шум водоспаду. Перш ніж іти на село, лізу по протоптаній туристами стежині до падучої води.
Величне видовище. Абсолютно незалежне від тебе. Віє льодом і каменем. Дурість сну щезає зовсім.
У Пилипці взяв у жінки, що верталася із Подобовця, півтора літра молока в капроновій пляшці. Скуштував — холодне, ситне.
Понад табором самогубців в'ється дим. Стегна ниють від швидкого підйому. Як високо ми забралися з наметами! Пітнію, мов коняка, а з потом виходять продукти розпаду амфе-таміну.
Наблизившись, помічаю Аліка. Видираюся на пагорб і падаю біля вогню. Вітаємося: добрий ранок — добрий ранок. Роззуваюся, скидаю промоклі наскрізь шкарпети й ставлю ноги ближче до полум'я. Шкіра на ступнях сира, побабчена.
Мовчимо. Потягую каву з молоком.
Кава з молоком на сніданок — щось особливе. Але, на відміну від тріади золотих С — cigar, cognac, chocolate — що визнано трьома піками смаку, пиття coffee with milk я вважаю чимось заледве не сакральним. У всякому випадку дуже інтимним. Кава з молоком ніколи не повторюється однаково — ти ніколи не здобудеш бажаного автоматизму. Крім того, кава з молоком не підпадає під диктат елітарності кавових зерен. Немає різниці, яку — натуральну чи розчинну — каву ти використовуєш, все одно отримаєш чудовий вранішній напій. Звичайно, є свої нюанси між кавою, приготованою з додаванням згущеного молока (грубі заводські вібрації), і кавою з натуральним молоком (прозоріше, тонкіше, спіритуалістичніше).
Книга: ЛЮБКО ДЕРЕШ ТРОХИ ПІТЬМИ або На краю світу
ЗМІСТ
На попередню
|
|
