Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: ЛЮБКО ДЕРЕШ ТРОХИ ПІТЬМИ або На краю світу
— Я мушу знати можливу реакцію на шаманські сили, які прийдуть до тебе. Християни, навіть непрактикуючі, мають деякі психологічні складнощі. Тому питаю.
— Ну... — Віка поправляє пасмо волосся, чорного як смола. Дивиться вбік, потім на мене. Я підбадьорливо киваю. — Ну... я нє. Бабка православна... мамка православна... вобше вся сім'я православна. А я нє. Ми з Вітасом, — Віка поправила нашийник, що мовби став тіснішим, — ми з Вітасом займалися магією. Я боюся, що Бог мені не простив цього. Тому я не вірю в Нього.
— Віка, розкажи пару слів про Вітаса, — каже Алік і бере до рук бляшанку з кавою. У нешвидкому темпі він ритмічно потрушує неповну бляшанку, і сухий, сипкий звук стає фоном бесіди.
— Ну, я вже все розказувала вам. — Віка озирається. — Може, давай вже сеанс проводь?.. Шо ти все питаєш?
— Я допомагаю тобі й собі зібратися з думками. Вважай, що ми вже почали. Скажи, Віка, ти в Криму жила біля моря?
— Та.
— Ти пам'ятаєш, як ти лежала на сонячному пляжі? Дивилася на хвилі?
— Ну... та.
— Віка... Мені важливо, щоб ти згадала одну річ. Коли ти лежиш на пляжі, гріє сонце, шумлять хвилі, точно як зараз, чи ти пам'ятаєш, як блищить сонце на воді?
— Та...
— Ти пам'ятаєш блиск сонця на морі. Ти пам'ятаєш запах моря?
— Та...
— Віка, ми зараз на пустельному пляжі. І море шумить так само, як тоді, у дитинстві. І сонце гріє руки, обличчя, зігріває ціле тіло, як тоді, у дитинстві. І хвилі, одна за одною, накочуються і шумлять... накочуються... і шумлять... ти чуєш цей шум хвиль, Віка?
— Та...
— Ти не сама на цьому пляжі. З тобою завжди буде мій голос. Він буде додавати тобі впевненості й сили, що б не діялось.
— Що б не діялось...
— Що б не діялось, Віка, мій голос буде додавати тобі впевненості й сили. Подивися навколо. Цей безлюдний берег... цей шум хвиль... вони стають дедалі чіткішими. Віка, перед тобою стоїть дзеркало душі. Поглянь у нього.
— Я не можу. Мої очі закочуються. Вони не хочуть дивитися в нього.
— Розплющ очі. Поглянь у дзеркало.
— Я бачу туман...
— Дивися глибше.
— Я бачу... собаку. Бездомного собаку, якого всі гонять від себе. О Боже, він потворний. Він гниє. Живцем гниє.
— Він живий?
— Та. Він задихається. Його очі скаламутніли.
— Що ти відчуваєш, коли дивишся на нього?
— Страх... жаль... відразу... удушшя... Його нашийник душить мене.
— Ти пам'ятаєш, хто тобі надів цього нашийника?
— Вітас. Він десь поруч. Він прив'язував мене до батареї, як собаку... Цей собака — це я.
— Це було насправді чи це порівняння? З нашийником і батареєю?
— Насправді.
— Віка! Наберися мужності й подивись у дзеркало душі знову. Ти бачиш там Вітаса?
— Боже... Бачу. І він бачить мене. Він живий. О Боже, він шукає мене, Боже, він вже так близько...
— Віка, слухай мій голос. Вітас усередині дзеркала. Він у Задзеркаллі. Не назовні, він у тобі. Він гниє у тобі. Ти чуєш сморід? Сморід гниття?
— Та-а-а....
— Це гниє у тобі Вітас.
— Він хоче мене забрати із собою... туди... Не віддавайте мене йому! Не віддавайте! Хоч хтось, прийдіть сюди!
— Віка... Мій голос додає тобі впевненості. Ти стаєш хоробрішою, сильнішою. Ти мусиш сам на сам вистояти проти Вітаса. Це Вітас хоче, аби ти покінчила з собою?
— ...у мене рак душі. О Боже, я приречена.
— Віка, послухай, це Вітас хоче, аби ти покінчила із собою? Так чи ні?
— Ні, це не Вітас... У Вітаса теж рак душі. Його кров болить мені.
— Хто стоїть за Вітасом, ти бачиш у дзеркалі?
— Я бачу туман... бачу Вітаса... на ньому таке... за нього вчепилася якась істота. Вона схожа, мабуть, на гієну. У неї замість шкіри опариші, а замість очей гнояки. Я зрозуміла: це її Вітас хотів повторити у своїх чучелах. Він сам не знав, звідки цей образ. Господи, я пропаща, я вся в опаришах... я гнию, я розсипаюся...
— Віка, це демон із темних світів. Це він поїдає твою душу. Ти чуєш мій голос, і він дає тобі силу. Підкорися моєму голосу, він проведе тебе через усі небезпеки. Демон смокче з тебе страх, він живиться ним. Якщо страх помре, демон навіки відчепиться від тебе й від Вітаса, де б він не був. Ти чуєш мій голос?
— Я гнию... гниття... мені пече... це пекло... Мені звідси не вибратися... Я була тут у снах. Я тут вже давно. І мені тут залишатися навіки...
— Якщо ти будеш слухати мене, ти виберешся назад, на світло. Мої слова ідуть у самі глибини твого «я». Віка, твоє гниття пришвидшується.
— Ні, ні, не треба!..
— Гниття пришвидшується. Придивися до нього. Гниття — це тільки гниття. Ти мужня, ти можеш поглянути на гниття. Воно частина світу. Частина колообігу природи.
— Я не можу... я гнию живцем!
— Дивися на гниття відсторонено. Ти не є тим, що гниє. Ти є тим, що спостерігає гниття. Ти відсторонено спостерігаєш, як...
— Ріки гною, гною і крові... я не можу тут бути...
— Відсторонено спостерігаєш, як протікають ріки крові та гною. Вони просто частина світу.
— Я розсипаюся, врятуйте мене хто-небудь... Господи, врятуй мене...
— Слухай мій голос! Ти не є тим, що розсипається. Ти те, що спостерігає за розсипанням.
— Я майже вся згнила, я купа гною, я лайно! Я гній і кров! Я гидота гидот!
— Гниття підходить до завершення, але ти не лайно. Ти є те, що спостерігає лайно. Ти є те, що спостерігає гидоту гидот.
— Від мене тільки пил... Сухий пил...
— Ти є те, що спостерігає пил...
— Я ніщо... Я ніщо... мене... нема... АМЕНЕНЕМА!..
— Ти є те, що спостерігає свою відсутність.
— АМЕНЕНЕМА!!! АМЕНЕНЕМА!!!
— Ти сягла дна дзеркала душі. Ти є те, що є, і те, чого нема. Ти не є ніщо, і ти не є щось. Ти не є десь, і ти не є ніде. Тепер скажи: «Я є».
— Я...є...Я...є...Я...є...
— Скажи: «Я є. Я є воля».
— Я є... Я є воля...
— Скажи це впевнено! Вслухайся у значення цих слів і скажи це впевнено.
— Я є. Я є воля. Я є... Я є воля... Я є! Я є воля!
— Перед тобою нескінченний порожній простір. Він не має кольору. Він не має форми.
— Так. Я бачу його.
— Простір заповнюється безколірним сяйвом...
— Я бачу це безколірне сяйво.
— Безколірне сяйво стає темрявою. Темрява густішає. Зараз ти дивишся зсередини на заплющені повіки. Перш ніж ти розплющиш їх, я дам тобі нове ім'я. Воно поведе тебе по життю і буде давати силу та хоробрість. Тепер ти сильна, безстрашна істота, яка сама будує своє життя. Ти наповнюєшся енергією. Могутній приплив енергії й радості... Тебе переповнює спокійна радість і сила... Ти є та, що померла і народилася. Твоє нове ім'я, о безстрашна, я беру із санскриту. Це дуже давня мова, о безстрашна. Таких, як ти, в Індії називали «героями». І на санскриті це звучало, крикнемо хором: Vira!
— Віра!
— Звучало: Vira!
— Віра!
— Всі хором: Vira!
— Віра!
— Віра, ти сила і безстрашшя! Ти впевненість і чистота! Розплющ очі!
Я розплющую очі, і світ обдає мене з ніг до голови яскравим полум'ям зелені. Я бачу все крізь легке марево. Небо. Дерева. Гори... Все у легкому тумані, який я бачила у нескінченному порожньому просторі.
Навпроти мене сидить... пробую підібрати влучне ім'я... згадала — Алік. Він посміхається.
— Віра, — шепочу я. На санскриті так називали героїв. — Я Віра, чуєте?
Я озираюся навколо. Бачу зачудовані, аж витягнуті від здивування обличчя Жанни, Лорни. Навіть похмуре, сплюснуте обличчя Германа розтягнулося під вагою відвислої щелепи. Я опускаю погляд і бачу, що зовсім гола — зовсім гола, в чім мати народила.
«В чім мати народила», — думаю я. Моя середина спокійна, як ніколи. Воїтельці без різниці, гола вона чи одягнута. Срібна паволока, яку я бачила у безмежному порожньому просторі, зараз тут, перед очима. І вона робить світ святковим.
— Дивіться, — каже Алік тим, хто навколо. — Вона навіть в йогічній асані сидить, яка називається «позою героя»!
Я посміхаюся йому. Його дитячій радості. Моя рука сама торкається шиї і не може там віднайти чогось.
— Це шукаєш? — показує Герман. В його руці нашийник. Мені хочеться забрати нашийник назад. Я знаю, що мені по-справжньому хочеться зробити з ним: закопати в землю десь у лісі, глибоко-глибоко. Мій погляд опускається нижче, я вся така плавна, як у дитинстві, коли бавилась у балет.
— Він душив тебе, і ти скинула його, — каже Герман. — Твоє обличчя було аж посиніло!
— А коли ти скинула його, то почала роздягатися, — каже Жанна. — Ось твій одяг.
— А потім ти виригала оце, — додає тихо Лорна, очі в неї круглі й величезні. Я дивлюся, куди показує Лорна, а показує вона на дві миски, з яких ми їмо. Вони заповнені якоюсь гидотою.
— Я виригала це? Не може бути!
— Бля буду, — шепоче Лорна, і в її голосі я чую захоплення. Краєм ока я заглядаю до мисок. У першій живий клубок заслинених спагеті. У другій — жовта юха впереміш із піною і кров'ю.
— Це дійсно я виригала?
— Це аскариди, — каже Лорна.
— Ні. Це душа Вітаса вийшла з тебе, — каже Алік. — Кинь сама ту гидь до вогню.
Я беру дві миски і граційно рушаю до багаття, біля якого сидить, витріщившись на мене, очкарик Йостек. Виливаю жовч у вогонь. Кидаю клубок глистів у вогонь. Вогонь шипить і поглинає.
Сідаю біля вогню і просто дивлюся в нього. Мої нутрощі світяться зсередини. Кожна моя клітинка ніби наповнюється чистим повітрям. Не хочеться робити нічого іншого, тільки сидіти біля вогню і всотувати його тепло й світло. Хтось накидає мені на спину куртку. А я дивлюсь і дивлюсь у вогонь.
До ватри підсідають мовчазні дівчата й хлопці. Алік сідає поруч на ковбичку і каже стиха Германові щось типу: може, будемо їсти? Той бурчить, що не голодний. Я відчуваю, що в Германа великий тягар на плечах.
— Германе, ти ж брехав мені тоді, правда? Ти ж не гінеколог. Навіщо ти мені брехав?
Герман опускає голову між коліна, щось тре на шкарах.
— Розкажи, чому ти такий пригнічений?
Він підіймає на мене очі, дивиться вбивчим поглядом. Потім ніби нагадує собі, де він і хто він, і гмикає. Знову ховає голову, хитає нею, ніби насилу сміється з несмішного жарту.
— Геро, не тримай це у собі, — каже стиха Алік. — Я бачу над тобою темну пляму. Вона схожа на великого зубатого сома. Він чорний. Розкажи, що це за чорна риба?
— Чорна риба? — перепитує Герман. Натужно сміється. Я відчуваю, зараз йому самотньо, як ніколи. Його лице набирає виразу, ніби він ось-ось або чхне, або розсміється... або розплачеться.
— Ви, блядь, подуріли... Чорна риба, блядь... — Герман рвучко встає, різкими рухами затягує шнурки на бєрцах, накидає на плече шкірянку і без жодного слова йде в напрямку лісу. Лискучий ланцюг біля пояса гучно бряжчить.
— Геро, зажди! — гукає йому Алік. — Нам не варто зараз розходитись! Можливо, сеанс іще триває!
Не обертаючись, Герман відмахується. Великими кроками він чалапає до потічка і далі бреде по воді, вгору за течією, поки ми не втрачаємо його з очей. Відриваю погляд від місця, де ще ніби висить у повітрі силует Германа, і стикаюся поглядом з Йостеком. Я кажу йому поглядом, що мені зараз охота зробити з ним. Йостек стидливо ховає очі.
Нарешті я почуваю себе жінкою, яку ніхто не смикає за поводок. Яка ходить, де хоче. Я почуваю себе так, ніби мені все дозволено. Я можу підійти до будь-якого хлопа на цій галявині й виграти його. Мене ніщо не стримує. Я проста, як природа. Я вільна, як природа. Це здається мені смішним.
— Я і є природа, дурненькі, — кажу зі сміхом. Пояснюю їм, як маленьким діткам: — Я, розумієте? Я. Це і є — природа!
Вони дивляться на мене переляканими очима. Вони сковані своїм страхом перед власною природою.
— Я і є природа! — вигукую я. Мені радісно й просторо. Я задираю голову до захмареного неба і голосно, щоб усі почули, кричу: — Я ПРИРОДА!
Цей раптовий вереск «Я природа!» сягає моїх вух і мовби добуває зі сну, в якому я плаваю після шаманського експерименту. Виявляється, я зараз іду вгору по ледь помітній стежині, протоптаній пастухами та лісорубами серед сушняку й прогнилих колод. Дно лісу завалене блідим гілляччям та чорною корою, сьогодні ліс відчужений, негостинний.
Тепер рухаюся вздовж смуги лісоповалу, наді мною відкритий простір. Ясне світло зверху в поєднанні з негостинним лісом поряд створює ефект похмурості. Просуваюся сосновим молодняком. Насадження, в якому листяні дерева трапляються тільки де-не-де, клином врізається у буковий масив. Мені глицеві ліси завжди здавалися суворими. Певне, через контрасти — то вони темні й непролазні, то прозорі, сухі й сонні. Стовбури сосен руді, лускаті. Високо над головою погляд натикається на їхні всохлі оцупки. Сосни хизуються своїми розкішними кронами хіба перед вітрами та птахами, але не звертають уваги на мешканців найнижчого ярусу.
Переміна середовища трохи допомогла моєму мозкові впоратися з навалою емоцій і спогадів, що накотилися під час Алікових біснувань. Жанна, Лорна — вони, я встиг помітити, теж дістали якісь свої переживання, щось у їхніх душах зринало на поверхню, а я не впевнений, що з ден душ підіймається добре, світле й достойне бути вічним. Після сеансу картини того одеського вечора в кіоску раз по раз поставали перед очима. Аліковий голос, усі ці шаманські фішки кидали мене в нервовий дрож. Та й зараз я відчуваю посмикування у ліктях, грудях, у паху, в ногах. Подібний ефект на мене був справив хіба спіритичний сеанс із духом покійного Джона Беленса. Тоді я насправді переконався, що такі речі існують. А це неслабо б'є по психіці.
Роблю нескладні маневри вгору-вниз, не виходячи на хребет. Рухаюсь під покрівлею лісу, за звичкою шукаю очима якісь гриби. Знайшов одного білого і тепер несу його, як талісман. Загалом маю намір вийти на Шипіт з іншого боку — взяти його своїм маршрутом у кільце.
Ступаю на невеличку, більш-менш пласку галявину. Посутенішало, це за хмарами сховалося сонце. Озираюся.
Похолодало. Розтираю вкриті сиротами передрамення. Волосся на руках напружене, прямо як шерсть. Несамохіть принюхуюся до повітря, мені вже хочеться додому, до рідних самогубців, хоча годину тому я втікав від цих придурків світ за очі. Стискаю гриба, ніби це моя остання надія на зв'язок зі світом (не знаю, звідкіля такі фатальні думки). Але от прийду я назад у табір, і кому я там зможу радісно похвалитися, якого я знайшов гарного гриба? Мені стає нестерпно шкода себе.
— Забий, мудак, — кажу собі. Бля, куди я заліз, скажіть мені хто-небудь?
Якась балка. Не знаю, може, й неправильно звати це балкою. Прорізане потоками русло потічка, тепер безводне, сухе й кам'янисте. Скелясте дно забите товстими деревами, наполовину видертими із землі. Масивні камені оброслі мохом. У сутінках, що настали так зненацька, ці брили справляють холодний візуальний ефект. Все об'ємне та нерухоме. І як тихо...
Повертаюся, починаю підйом, заважає сила тяжіння.
Ось бачу: між камінням буяє трава. Над головою темніють смереки. Вже кілька разів я встиг поміняти думку щодо того, скільки часу до настання справжньої темряви. Навіть змирився з тим, що в разі чого доведеться перекимарити десь на каменях. Але не тут, серед вітролому, від хащів якого паморочиться в голові. Не серед цієї мертвотної, могильної тиші.
Я вийшов на лісову просіку, метрів сім завширш. Минаю пару викорчуваних пнів, вони геть обросли довкола травою. Спиняюся біля одного і знову не збагну, чого мені не йметься. Надто нерухомі ці дерев'яки. Викорчі обліплені землею. Коріння нетовсте, стовбури тонкуваті — молодняк.
Дивлюся вперед, чи видно там просвіт. За моїми підрахунками, я скоро вийду на стежку, якою ходять на гору Стій.
Але замість стежки бачу щось неадекватне. Посеред просіки стоїть похмура кам'яна маса. Кліпаю очима. Примари в горах — відома справа. Та ні, блядь, стоїть собі й далі.
Кам'яний курган із навалених брил. Такі, здається, називаються дольменами. Тільки дольмен — це така кам'яна коробка, а переді мною просто купа наваленого каміння, мегаліт. Це виразно рукотворна конструкція: надто струнка. Метрів сім, а то й десять заввишки. Я здригаюся від холоду, що став відчуватися ще гостріше. Кам'яна споруда нависає наді мною. Я повільно наближаюся до неї. Повітря довкола помітно густішає.
Озираюся, і мене ошпарює перестрах. Невідь-звідки, ніби з трави, вискакує зграя сірих вовків. Дрібно-дрібно, пригинаючи морди до землі, вони стеляться, крадуться до мене.
Перша дія — кидаюся бігти до каменища. Вовки теж зриваються на рівні. На бігу оглядаюся й терпну від вигляду жовтооких сіроманців. Вдаряє думка, що все це відбувається насправді, і я чимдуж біжу до каменів. Відстань між мною й вовками скорочується так швидко, що я просто автоматично дію, як потрібно у смертельній ситуації. З розмаху вискакую на шмат породи, раз, два, вище, вище, деруся на самісінький верх кургану. Погляд униз — худющі, схожі на собак гірчичної масті потвори. Одно видряпується на камінь, і — я не вірю власним очам! — вилазить вище і вище сливе по вертикалі. .. За ним пнуться наступні. Жовті блимавки, роззявлені пащі. Вовки шкірять ікла.
Тільки-но перший намагається дістати моєї ноги, я зо всієї сили б'ю ногою у важкому ботку по його пласкій черепушці. Вовк шкереберть летить донизу, збиває за собою ще пару сірих, вони скавчать. Повертаюся до них спиною, чіпляюся за камінь, хочу лізти ще вище, аж помічаю на брилі висічений знак:
Безтілесний голос з-за плеча промовляє: «Це їхня святиня».
Зиркаю через плече і бачу... замість вовків... сім чи вісім викорчуваних пеньків, які хтось склав біля підніжжя кургану...
Кургану?
Насправді я тулюся, буквально прикипів до каменя, вгрузлого посеред балки. Піді мною ще пара каменюк, які формують щось на кшталт порогів. Навкруг трухляве галуззя. Повно сухого листя й букових горішків. І весняного намулу. Розслаблююся, відпускаю з обіймів шмат скелі. Розумію, що здатен стояти на рівних ногах. Навіть пострибав на місці, перевірив, чи не провалиться піді мною земля. Це річище, звідки я почав був вибиратись.
Мене осяює геніальна ідея: треба негайно уябувати звідси! Чимдуж ломлюся вбік, чвалом через жереп та косодеревину, й не зупиняюся, аж поки не вибираюся на полонину. Біжу, притискаючи до грудей білого гриба, біжу, ледь не падаю — полонина завширшки з футбольне поле — заки не наскакую на вузький плай. Рідна стежка! Рідна стежка! Ноги самі впізнають її, я стрімголов злітаю вниз, вниз, вниз.
Ще здалеку бачу затишне світло ватри. Воно додає мені наснаги, і я буквально спурхую на наш горбок. У самогубців атмосфера спокійна. Алік порається біля казанка, Віка з Йостеком миють посуд, а Жанна з Лорною мирно гомонять. Вриваюся в цей затишок, ніби в церкву. Падаю біля вогню і кілька хвилин хапаю ротом повітря, відновлюючи нормальний ритм дихання.
— Як ти? — озивається Віка. Вона вже одягнулася, і навіть помила голову. Від її ще вогкого волосся лине п'янкий аромат шампуню. Неможливо не зауважити в ній великих перемін.
— Це тобі, — кажу і простягаю їй гриба. Правда, заки я відбивався від вовків і біг, він втратив трохи імпозантності. Ну й хулі. Любиш мене — люби й мою парасолю.
— Дякую, — Віка бере з моїх рук гриба й цілує мене в щоку, а потім міцно обіймає.
Лорна (зараз вона видається такою доброю, зараз усі видаються такими добрими) подає мені миску з гречаною кашею впереміш з тушонкою і чисту ложку. Я вдячно приймаю цей прояв людяності, але так часто верну голову, аби зиркнути на ліс, що вона не витримує:
— Ти, блядь, або їж, або йди ше побігай. Зайчик, блядь, побігайчик. Ми тут без тебе мусили з панками базарити. Суки, блядь, хтіли нас звідси нахуй виселити. Нормально, та?
Я прошу їх розказати, що тут саме відбувалося, і Йостек оповідає, що якісь голопупенки — типу панки, але недороблені — прийшли й почали їх напрягати.
Вступає Лорна соло:
— Суки, блядь, кажуть, ви тут шо, блядь, залізли, гопота йобана? А я кажу, ти, блядь, жопа недороблена, ходи сюда, блядь, я тобі зараз башку розхуячу, будеш знати! Гоп-пота, блядь.
— І що? Розхуячила?
— А ти, блядь, думав!
— Шо, СПРАВДІ?
Алік і Йостек ствердно кивають. Віка похитує головою, немов досі не може повірити в те, що тут відбувалося. Тільки тепер помічаю — в Аліка розквашена губа.
— А тобі, братику, за що дісталося?
Алік мимрить, що йому важко говорити, кивком передає слово Йостеку. Той яскраво описує, як Лорна казанком розбила голову якомусь чотирнадцятилітньому хлопчику, котрий в компанії п'яних «панків» прийшов сюди чіплятися. Йостек із захватом розповідає, як Лорна стояла над нерухомим тілом хлопчика з «розхуяченою балдою», крутячи над головою казанок, мов пращу. Лорна затуляла собою чотирьох інших суїцидників і погрожувала зробити котлету з кожного, хто ще раз прилізе на цей горб порушувати їх сеанси шаманізму. Другою жертвою її казанка став Алік, який необачно нахилився підібрати з землі своє горня з недопитим чаєм. Підіймаючи голову, попав під удар.
— Потім, — продовжує вже Віка, — хлопчики прийшли пробачення просити. Навіть принесли Алікові перекис водню.
А для остаточного примирення «панки» запросили до себе разом побухати.
Бачу, ці події об'єднали червоношматників чимось на зразок дружби. Шаманськими зайобами не пахне. Лорна чистить пір'ячко, почуваючись впевнено в ореолі заслуженої слави, і вдає, немовби їй запросто щодня когось рятувати — як не заручників, то зубастиків.
— Треба було взагалі тобі зуби вибити, — миролюбно звертається вона до Аліка.
— І окувяви восхуяцити, — гугняво жартує сам поранений. Нарешті моя миска порожніє, і я задираю голову до неба.
Після споглядання вогню пітьма небес — безпросвітня. Хмари натягнуло, вітер із гір віє, шумить листя. Буря буде. Грім гряде.
На серці мені щемко. Варто тільки відірвати погляд від заспокійливого вогнища і знайомих облич, як він губиться в глупоті ночі, де намети з людьми внизу — лише декорація, а насправді тут тільки гори.
Дивлюся знову на обличчя, з них десь поділися маски знайомості. Бачу п'ятьох невідомих мені людей, їх міміка розчиняється у чорному й золотому. З вогню до неба рвуться іскри, потріскують дрова. Шумить темрява лісу. Невідоме, що всі ми його пробуємо відтіснити, нікуди не ділося. Воно тут, одразу за спиною. Тріщить вогонь.
— М-да, — каже Лорна і закурює. — М-да, — повторює вона, пускаючи дим вниз до землі. — Я за то, шоби ми всьою бандою йшли бухати. А потім зловимо ше якогось підсвинка і зажаримо в палатці.
Я бачу барвисту сцену: п'яна Лорна вихоплює з вогню палаючу довбню, войовничо розмахує нею, аж поки не заганяє жертву в намет і підпалює. Морок якийсь, а не дівчина, істинно кажу: морок.
Але є щось у ній таке приманливе, що змушує нас усіх піднятися і рушити гуртом до панків. Бухати.
— Онде вони, — показує Віка на один із наметів унизу. Зі схилу нашого пагорба відкривається панорама, яку — намалюй цю картину принц Чарлз — він назвав би її «Shypit bonfires by night»: у гущу пітьми угвинчені димні кульки вогнищ. Поволі переступаючи, я йду за Вікою, яка знає дорогу, за мною слідом ступають Жанна та Йостек з Лорною. Йостек стиха врозумляє
Лорну не звертати уваги на дрібниці, щоб не наробити дурниць. Лорна категоричним тоном відрубує, щоби той не вчив ії жизні, бо вона, блядь, покаже, що жизнь — то не булка з медом. Особливо з тобою, здогадуюсь я. Замикає колону поранений. Алікова варґа викопилюється, а в кутику рота чорніє присушена перекисом кров.
Входимо на територію «панків».
— Панки хой! — каже хтось із темряви і простягає руку. Я потискаю її.
Біля вогню, на ковбицях, сидять підлітки років так п'ятнадцяти-шістнадцяти. Один навіть читає книжку. Пробую розгледіти назву — «Культ» Любка Дереша.
Всі панки якісь щуплі та заморені, наче цілими днями тільки те й роблять, що бухають і трахаються.
Втім, дівчат не видно.
— У вас дівчат немає? — з ходу питаю першого, котрий подав мені руку. Руку я потис, але відповіді на запитання не отримав. Той, що читає книжку, сперши підборіддя на долоню, з деякою затримкою (добивав речення) підняв погляд і мовчки похитав головою.
Я продовжую потискання панківських рук — всього-то сім чоловік. Останній, хто простягнув мені руку—жертва дня. Смаглявий гостроносий хлопчисько з перемотаною бинтом головою, схожий на щойно з фронту госпіталізованого Піноккіо.
— А чого так? — доколупуюся я. — Чого дівчат немає? Мужики ви чи не мужики?
— Та, блядь, — «Піноккіо» махає рукою: мовляв, гори воно все синім полум'ям.
Із Вікою тут, здається, усі вже знайомі. її зустрічають жваво, це ж бо вона бинтувала пораненого. Хлопчаки наввипередки вправляються в галантності — коли до Віки долучаються Лорна і Жанна, троє панків, що сиділи на ковбицях, зриваються, пропонуючи дамам місця. Особливо обхідливо хухають на Лорну. Їй дісталося поліно, сидіння якого пом'якшене складеним учетверо светром. Поки потискають руки Аліку і Йостеку, Лорні передають термос із невідомим напоєм. Лорна спершу обережно надсьорбує, а потім виливає собі в горлянку добру порцію.
— Нор-р-рмально, блядь, — каже вона і здригається. — Ох-х, бр-р-р! Пішло. На, Герман, бухни собі.
Лорна передає термос мені в руки, і хлопчаки дивляться на мене інакшими очима. Ого! Так он кому Фея Убиваючого Казанка пропонує випити відразу після себе!
Я приймаю термос і принюхуюся. Пахне спиртяком. Ков-таю і передаю термос Йостеку. Ох, пішло по тілу.
Приглядаюся уважніше до панківської компашки, і мені стає смішно. Якісь десятикласники зібралися, чесне слово. Воно й не дивно, що всі такі вони перепуджені: прийшли до них старі хлопи — один лисий, другий олігофрен, третій взагалі веб-дизайнер. Та ще й тьолок своїх привели, які, того й гляди, відірвуть їм яйця. Звичайно, з такими краще помовчати. Для яєць якось безпечніше.
Та раз ми вже прийшли сюди, треба влаштувати свято.
— От ти, — кажу.
— Я? — злякано перепитує один, у джинсовій безрукавці на голе тіло зі словом «ЦОЙ», наведеним кульковою ручкою на плечі.
— Так, ти. Ти тут мухомори бачив?
«О, мухомори!» — засяяли очі в пацана. Ага!
— Та ніфуя, — якнайповажніше намагається відповідати «Цой». — Ми тут з Артьомом півлісу облазили. Тільки три знайшли. Схавали, блін — і ніфуя.
— Бо пожаднічали, — втручається третій, не «Цой» і не Ар-тьом, котрий насправді «Піноккіо». — Я ж казав: давайте нормально почекаємо на Сєрого, він нам всьо пояснить, а ви, голота, зжерли. Сєрий, — пояснює нам цей третій, на прізвисько Юраха, — це такий наш друг, він нам всьо-всьо про ботаніку розказати обіцяв.
— Да, і сказав, навчить робити «Карпатські зорі», — вставляє Артьом. — Це такий напій, на травах і згущонці. Дуже потяжна штука.
Якийсь безіменний скептик зауважує:
— Так-то воно так. Але Сєрий ше як позавчора в нас двадцятник позичив, так і хто його після того бачив?
Молоді панки погоджуються, що двадцять гривень — діло серйозне. Так що мусить Сєрий або віддавати, або якось викручуватися... не знати як. Тільки скептик переконаний, що Сєрого їм вже не бачити.
— А ви, взагалі, вперше на Шипоті? — питається Йостек, він і сам погано знається на грибах та на живій природі в цілому. Термос до нього доходить уже втретє, але на цей раз порожній.
— Та, вперше. Наслухались ми, значить, історій про цей Шипіт, ну й вирішили...
Від випитої чорницівки народ почувся на порядок веселіше. Всі явно оживають. Цой, вже не такий нашорошений, бурмоче щось типу: «Зараз, зараз, гул-ляти так гул-ляти», і лізе в намет по підкріплення. Шурхоче там чимось, щось дзеленькотить, і він виринає під відкрите небо з трьома пляшками «Кадарки». Мимохіть фіксую тактичну помилку: ну хто ж перед незнайомими витягує три пляшки нараз?
У хлопчаків язики потроху розв'язуються, і вони починають навперебій переповідати, як вирішили цього літа усім кагалом поїхати на Шипіт. Говорить Артьом:
— І нам, блін, такого, я тобі атвєчаю, такого нарозказували про Шипіт, шо ну його нафіг. Я приходжу до Вітьки й кажу: «Старік, давай, беремо пацанів і махнем на Шипіт. Там таке-е, шо ну його нафіг».
— А шо вам казали?
— Та, блін, чого нам тільки не казали. Казали, шо тута, блін, баби кругом голі ходять, ти так сидиш біля палатки, а вона, гола, підходить до тебе, так ножкою тебе в груди — піть, шоб ти на спинку ліг, і давай тебе їбати.
— Серйозно, Гера. Ми вже такі були готові... гандонів набрали — по дві пачки на брата. Водяри, вина скільки могли взяли. До всього готові були. До всього. Ну, блядь, тільки не до того.
— А шо таке?
— Та, блядь, невезуха якась. Тільки приїхали, розклали там внизу палатки, як привалюють якісь старші панки, по двадцять п'ять, по тридцять років і давай нас розводити, шо то їхнє місце. Шо вони там, бачте, щороку розкладаються, шо то їхнє місце і шо пічку з каменів теж вони виклали. «Та мені по-о-охуй, — кажу, — хто цю пічку виклав, шо вам, — кажу, — місця мало?» Коротше, як дійшло діло до драки, то нам відважили піздюлів і мусили ми аж сюди переноситися.
— Точно, — підтверджує хтось із друзяк. — Це ж такий лом — знов ці палатки розставляти!
— Перебралися ми сюди, всьо чікі-пікі. Сидимо, бухаємо, тут Сєрий прийшов, навішав нам лапші на вуха, сказав, що Йому треба двадцатнік СРОЧНО. Ну, ми не відмовили, все-таки Сєрий поважна людина.
— Да-а-а, блін. Прокукали двадцятку, — знову коментує невідомий.
— Міша. Не пизди, блядь, бо ше зараз ти получиш, — Цой вже трохи заплітає язиком. — А потім дощ почався, ми набухалися всраку, а вночі просинаємося, дивимся — а ми по коліна в воді. Спальники вжопу мокрі, рюкзаки — всі промокли. Блядь, ну шо за фігня!
Цой, такий печальний, такий кумедний, закурює.
— Дай мені! — наказує Лорна, і Цой пригощає її сигаретою.
— І тут вже всьо, блін, — Цой сигаретою рисує в повітрі пряму. — Всьо пішло гладко, — ще одна рівна лінія сигаретою. — Розумієш, Герман? Гладко. Я аж сам був довольний. Пацани, блядь, ситі, палатки — сухі. Ніякого гавна. Ми вирішили, треба бухнути. І бухнули. А Артьом мені каже: давай берем пацанів і йдем о-о-он на той горб. Там тьолки-прастітутки, мені Омар розказував. Знаєте Омара? Віка киває.
Книга: ЛЮБКО ДЕРЕШ ТРОХИ ПІТЬМИ або На краю світу
ЗМІСТ
На попередню
|
|
