Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Гаррі Гаррісон Білл — герой Галактики Переклад Олександра Коваленка
«Голосуйте за добропорядного Гіка — друга солдат». Білл нахилився і відкусив добрячий шмат від «Г». Він поперхнувся і виплюнув вологе шмаття на палубу.
— Картон, — спустошено мовив він. — Мама завжди економить. Навіть на зневоженому шоколаді...
Він потягся за чашкою, щоб змити з рота смак друкарської фарби, але чашка була порожня.
Десь у високих інстанціях можновладців було прийнято рішення і видано наказ. Все велике починається з малого; екскремент крихітної пташки падає на вкриту снігом вершину гори, котиться, облипає снігом, стає дедалі більшим і більшим, величезним і ще більшим, поки обертається на страшне громаддя снігу з льодом, лавину, усепожираючу масу стрімкої смерті, яка змітає ціле селище. Від незначної причини... Хто знає, що було причиною тут, може, доклали рук боги, але вони лише усміхаються. Може, якась пихата чванлива дама, дружина міністра, побачила якусь дрібничку, що їй припала до смаку і почала докучати своєму чоловікові, а той, щоб дати собі спокій, пообіцяв їй ту абищицю і став шукати гроші на її покупку. Можливо, він шепнув імператорові, що в квадраті 77/7, де вже кілька років триває затишшя, слід розпочати нову кампанію — переможна битва або навіть битва, яка закінчиться внічию, якщо в ній складуть голови чимало солдатів, могла забезпечити міністрові орден, нагороду, гроші. Так жіноча забаганка, немов екскремент крихітної пташки, зсунула лавину війни: збиралися могутні флоти, будувалися корабель за кораблем. Так камінь, упавши в ставок, пожмурює поверхню, і хвилі від нього розходяться й сягають найнижчих шарів...
— Ми йдемо в бій, — мовив Тембо, понюхавши свою чашку із сніданком. — Вони поклали в їжу стимулятори, знеболююче, селітру й антибіотики.
— Чи не тому весь час передають патріотичну музику? — вигукнув Білл, щоб перекрити нескінченний туркіт барабанів і сурм, який лився з гучномовців. Тембо кивнув головою.
— Залишилося мало часу для врятування, щоб забезпечити собі місце в легіонах Самеді...
— Чому б тобі не поговорити з Брудотою Брауном, — скрикнув Білл. — У мене вже голова гуде від тамтамів! Варто мені глянути на стіну, як з'являються сонми ангелів, що ширяють на хмарах. Не займай мене. Займись Брудотою — будь-хто, спробувавши зробити те, що він чинить з гозами, напевне з радістю Миттю приєднається до твого шамаиістського гурту.
— Я говорив з Брауном про його душу, але результат сумнівний. Він жодного разу не відповів мені, і я не певен, чув він мене взагалі чи ні. З тобою, сину мій, все інакше: ти виявляєш гнів, отже — сумніваєшся, а сумнів — то перший крок до віри...
Музика урвалася на півноті, і протягом трьох секунд лунко звучала тиша, що так само раптово скінчилася.
— Слухайте. До відома усіх... увага... за кілька секунд ми розпочнемо прямий репортаж з флагманського корабля... увага... повідомлення адмірала...
Голос замовк, перекритий сигналом з командного пункту, але заговорив знову, коли бридкий звук ущух.
— ...ми перебуваємо на командному містку цього велетенського конкістадора космічних просторів: двадцять миль завдовжки, убраний у важкий панцер, з могутньою артилерією — лінкор «Фейрі Квін»... ось вахтові відступають, і до мене підходить у простому мундирі, затканому платиною, Грос-Адмірал Флоту Справжній Почесний Лорд Археоптерикс... Дозвольте затримати Ваше Лордство на одну мить? Чудово! Голос, який ви зараз почуєте, належить...
Замість голосу зазвучала музика: поки вона тривала, запобіжникові пильнували пояски, потім пролунав голос з багатою гамою аденоїдальних тонів, притаманної голосам перів імперії.
— Хлопці, ми йдемо в бій! Цей наймогутніший з усіх флотів, що будь-коли виходили у всесвіт, прямує просто в лігво ворога, щоб завдати йому нищівного удару, яким ми зможемо виграти війну. У моєму оперативному танку я бачу перед собою міріади світлих крапок, що розкинулися наскільки сягає око, і кожна крапка, а мушу сказати — їх немов дірок у ковдрі, це не корабель, навіть не ескадра, а цілий флот! Ми мчимо вперед, наближаємося...
Повітря сповнилося звуками тамтамів і на пояску запобіжника перед Білловими очима виник ряд золотих розчахнутих воріт.
— Тембої — вигукнув Вілл. — Негайно вимкни! Я хочу почути про битву...
— Це старий запис, — чмихнув Тембо. — Краще використати кілька миттєвостей, які залишилися тобі в цьому житті, для пошуку спасіння. Це не адмірал, це — плівка. Я чув її вже п'ять разів: її програють, щоб підняти бойовий дух, коли певні, що буде битва з важкими втратами. І взагалі, він ніколи не був адміралом, це — уривок із давньої телевізійної передачі.
— Ой, ой! — закричав Білл і стрибнув уперед. Запобіжник, на який він дивився, затріщав яскравими розрядами, і тої ж миті поясок на ньому обвуглився, ставши із червоного чорним. — Ох! — простогнав він, а потім: — Ох! Ох! 0х1 — обпікши долоні об іще гарячий запобіжник, упустивши його собі на ногу і, врешті, скинувши у запобіжниковий люк.
Коли він повернувся, Тембо вже вставив новий запобіжник у порожній затискувач.
— То був мій запобіжник — ти не повинен... — в очах у Білла бриніли сльози.
— Вибач. Але згідно статуту, я маю допомагати, якщо вільний.
— Що ж, принаймні ми вступили в бій, — мовив Білл, знову ставши на пост і погладжуючи забиту ногу.
— Ще не вступили: занадто прохолодно. Просто перегорів запобіжник, таке іноді трапляється, коли вони зношуються.
— ...зіуртовані армади з героїчними екіпажами...
— А може, ми вже в бою, — не здавався Білл.
— ...грім атомних гармат і яскраве полум'я стрімких торпед...
— Так, мабуть, уже вступили. Здається, тепліше, відчуваєш, Білле? Давай роздягнемося — якщо почнеться справжня битва, у нас не буде часу.
— Ану, по місцях, — ревнув першого класу Сплін, підскочивши, немов газель, до ряду запобіжників: на ньому були лише брудні шкарпетки і татуїровані відзнаки, його звання.
Раптом щось десь затріщало і Білл відчув, як заворушилося коріння його коротко обстриженого волосся.
— Що це? — зойкнув він.
— Вторинний розряд з цього пакета запобіжників, — показав Тембо. — Усе,пов'язане з цим розрядом, засекречено, але я чув, що так буває, коли один з екранів піддається радіаційній атаці: мірою перевантаження він змінює кольори спектра від зеленого до синього, потім до ультрафіолетового, поки врешті стає чорним — і екран проривається.
— Звучить не дуже приємно.
— Я ж казав тобі, що то тільки чутки. Матеріали засекречено...
— ОСЬ ВОНО!!!
Тріскучий удар розколов вологе повітря запобіжникового відсіку, і пакет запобіжників запалав, задимів, обвуглився. Один з них тріснув навпіл, сипонувши в різні боки скалками, немов шрапнеллю. Запобіжникові стрибали, хапали запобіжники, міняли їх спітнілими руками, ледве видимі один одному в пасмах диму. Запобіжники було поставлено на місця, й на мить запала тиша, яку порушували тільки пискливі сигнали з екрана зв'язку.
— Сучий сині — пробурмотів першого класу Сплін, відпихнувши з дороги запобіжник, і рвонувся до екрана. Його мундир висів на гачку поруч, і він вліз в нього, перш ніж ударити по перемикачу. Сплін саме застібав останній ґудзик, коли екран просвітлів. Він віддав честь — отже на зв'язку, певно, офіцер. Білл не бачив екрана, тож не міг твердити напевне, але голос мав той безпідборідно-зубатий тон, який у нього став асоціюватися з офіцерами.
— Ви забарилися з відповіддю, першого класу Сплін... Можливо, другого класу Сплін буде меткішим?
— Зжальтеся, сер... Я літня людина, — він упав навколішки, благаючи, але завдяки цьому зник з поля зору екрана.
— Встань, ідіоте! Ви відремонтували запобіжники після останнього перевантаження?
— Ми замінюємо, сер, не ремонтуємо...
— Мене не цікавить твоя технічна абракадабра, свинюко! Відповідай прямо!
— Усе в порядку, сер. Діємо без затримок. Жодних скарг, ваша милість.
— Чому ви не в формі?
— Я у формі, сер, — проскиглив Сплін, наближаючись до екрана, так щоб не було видно його голий зад і тремтячі нижні кінцівки.
— Не сміти брехати мені! У вас на чолі піт. Вам не дозволяється пітніти у формі. Хіба ви бачите на мені піт? До того ж на мені кашкет — і під правильним кутом. На цей раз вибачаю тебе, бо маю золоте серце. Вільно.
— Брудний мотлох! — вилаявся Сплін, зриваючи мундир зі свого тіла, що задихалося. Температура перевищила 120* і зростала далі. — Піт! У них на містку кондиціоноване повітря, а куди ж вони,по-вашому,дівають тепло? Сюди! У-у-уі!
Два пакети перегоріли водночас, три запобіжники вибухнули, мов бомби. У ту саму мить підлога відчутно здригнулася в них під ногами.
— Оце-то вибух! — вигукнув Тембо. — Якщо він такий сильний, що відчувається крізь силове поле, то може розплескати цей корабель, мов корж. Ось іще! — він кинувся до пакета, вибив запобіжник і вставив новий.
Почалося справжнісіньке пекло. Запобіжники вибухали, як авіабомби, стріляючи уламками керамічної смерті, що із свистом проносилася в повітрі. Сяйнула блискавка — закоротило контакти на металеву підлогу; пролунав жахливий зойк, на щастя короткий: стріла блискавки простромила тіло запобіжникового. Масний дим клубочився і стелився шарами, заважаючи бачити. Вілл звільнив уламки перегорілого запобіжника із потемнілого затискувача і стрибнув до стелажа. Він ухопив сорокакілограмовий запобіжник зболеними руками і тільки обернувся до контактів, як всесвіт вибухнув-Здавалось, ураз закоротило усі запобіжники, і удар блискавки електричного розряду пронизав відсік з кінця в кінець. В її сліпучому світлі, протягом одної нескінченної миті Білл побачив, як полум'я лизнуло ряди запобіжникових, розкидавши їх і спалюючи, немов порошинки на вогнищі. Тембо зсудомився і упав: шмат обпаленої плоті; пролітаючин уламок заліза розпанахав першого класу Спліна від шиї до паху в єдину огидну рану.
— Гляньте на цю діру в Сплінові, — вигукнув Брудота й зойкнув — куля вогню прокотилася по ньому і за долю секунди обернула на почорніле шмаття.
Волею долі, чисто випадково, коли шугонуло полум'я, Білл тримав перед собою масивний запобіжник. Полум'я обпалило його ліву руку, яка була із зовнішнього боку запобіжника, але тіло захистив товстий циліндр. Вибухова хвиля збила його з ніг, шпурнула до стелажів із запасними запобіжниками, прокотила по підлозі, поки смертоносний язик полум'я метлявся над його головою. Полум'я згасло так само раптово, як і з'явилося, залишивши по собі лише дим, жар, сморід паленої плоті, руйнування і смерть, смерть, смерть. Білл поповз до люка: окрім нього, нічого не рухалося в почорнілому й пожолобленому запобіжниковому відсілі.
Приміщення під ним було так само розпечене, легеням тут так само бракувало живлючо^о повітря, як і там, звідки він щойно вихопився. Білл повз далі, майже не усвідомлюючи, що коліна в нього — суцільна рана, що одна рука скривавлена. Друга висіла безживно: покручена, почорніла й потрощена, — тільки благословенний глибокий шок не давав йому відчути нестерпний біль.
Він повз, через поріг, по коридору. Повітря тут було чистіше і набагато прохолодніше, він сів і вдихнув його блаженну свіжість. Цей відсік був йому знайомий і водночас незнайомий. Він обвів його очима, намагаючись збагнути чому. Довгий і вузький, з опуклою стіною, з якої виступали казенні частини велетенських гармат. Звичайно ж, це головна батарея, гармати, які фотографував чінгсрівський шпигун Трудяга Бігер. Зараз вона змінилася, стеля провисла й пом'ялася, немов іззовні по ній молотили величезною довбешкою. Перед найближчою гарматою у кріслі наводчика скоцюрбився чоловік.
— Що сталося? — спитав Білл, підповзаючи до чоловіка і беручи його за плече. На превеликий подив, канонір важив усього кілька кілограмів і звалився з крісла: легкий, немов лушпиння, із зморщеним пергаментним обличчям; здавалося, жодної краплі вологи не залишилося в його тілі.
— Дегідраторів промені, — промимрив Білл. — Я гадав, що вони існують тільки в кіно.
Крісло каноніра було м'яке і виглядало набагато зручнішим від пожолобленої металевої палуби. Білл сів на щойно звільнене місце й уп'явся незрячими очима в екран перед собою. Там рухалися маленькі цятки світла.
Просто над екраном великими літерами було написано: «Зелені вогні — наші кораблі, червоні — ворог. Забути це — злочинне порушення військового статуту».
— Я не забуду, — пробурмотів Білл і став сповзати з крісла. Щоб утриматись, він ухопився за велику рукоять, що стирчала перед ним, і одразу на екрані зарухалося світне коло з перехрестям всередині. Це його зацікавило. Він навів його на один із зелених вогників, але пригадав про порушення статуту;
трохи зсунув рукоять, і коло перемістилося до червоної цятки, яка опинилася якраз у перехресті. На рукояті була червона кнопка, і він натис її, бо вона виглядала так, що не натиснути було неможливо. Гармата перед ним бухнула... дуже тихо, і червоний вогник згас. Не дуже цікаво; він випустив рукоять.
— Та ти справжній боєць! — пролунав голос, і Білл із зусиллям обернувся. Позаду стояв чоловік у золотих позументах.
— Я бачив! — вигукнув він. — До свого смертного дня не забуду про це. Боєць! Яка мужність! Безстрашність! Вперед на ворога, ніщо нас не втримає, не здавати корабель...
— Що ти верзеш? — втомлено спитав Білл.
— Герой! — мовив офіцер, плескаючи Білла по спині, від чого його пройняв гострий біль. Це стало останньою краплею. Білл знепритомнів.
Розділ VIII— Будь солдатом-молодцем і випий свій обід-Лагідний голос пробився до свідомості Білла, урвавши бридкий сон. Білл радий був, прокинутися. Зробивши зусилля, він спромігся розплющити очі. Покліпавши, він навів різкість і побачив перед собою чашку на таці, яку тримала біла рука, з'єднана з білою уніформою і великим жіночим бюстом. З глибоким звіриним гарчанням Білл відкинув тацю і рвонувся до одягу. Йому це не вдалося, бо його ліва рука була сповита і звисала на дротах, тож він тільки крутився в ліжку, немов пришпилений жук, і кричав хрипким голосом. Нянечка зойкнула й утекла.
— Радий бачити, що вам уже краще, — мовив лікар, натренованим рухом б'ючи Білла і паралізуючи його вільну руку вправним прийомом дзюдо. — Я наллю вам ще обіду, і ви негайно вип'єте його, а потім я впущу ваших товаришів, які чекають за дверима — хочуть побачитися з вами.
Рука потроху віджила, і обхопивши чашку пальцями, Білл відсьорбнув.
— Які товариші? Яке побачення? Що тут коїться? — підозріливе спитав він.
Двері розчинилися й увійшли солдати. Білл удивлявся в їхні обличчя, шукаючи друзів, але це були колишні зварювальники або зовсім незнайомі хлопці. І він пригадав.
— Брудота Браун спікся! — закричав Білл. — Тембо згорів! Першого класу Спліна випатраної Вони всі мертві!
Він сховався під ковдру і моторошно застогнав.
— Так героєві не годиться, — мовив лікар, витягуючи його знову і підтикаючи ковдру йому під пахвами. — Ти — герой, солдат, людина, чиї мужність, винахідливість, чесність, відданість, бойовий дух і зірке око врятували корабель. Усі екрани прорвано, силовий відсік розбито, гармаші мертві, управління втрачено і ворожий дредноут наводить свої гармати, щоб добити нас, коли це з'являєшся ти, немов ангел помсти, поранений, напівмертвий, і останнім зусиллям волі робиш постріл, який лунає на весь флот, завдаєш удару, який розтрощив ворога і врятував наш корабель, велику стару леді нашого флоту «Фанні Хілл», — він подав Біллеві аркуш паперу. — Звісно, я цитую офіційне повідомлення, особисто ж гадаю, що то був просто щасливий випадок.
— Ви заздрите, — чмихнув Білл, уже закоханий у свій новий образ.
— Не роби з мене фрейдистаї — вигукнув лікар, але потім — схлипнув: — Я завжди хотів бути героєм, але тільки лікую руки й ноги героїв. Зараз я зніму цю пов'язку.
Він відстебнув дроти, що підтримували Біллову руку, і став розмотувати бинт. Піхотинці обступили їх, спостерігаючи.
— Як моя рука, лікарю? — раптом стурбовано спитав Білл.
— Засмажилася, немов відбивна. Я мусив відтяти її.
— А що ж тоді це? — зойкнув нажаханий Білл.
— Інша рука, яку я пришив. Їх багато залишилося після битви. Корабель втратив 42 відсотки екіпажу, і я вже нарізався, напилявся і напришивався, мушу тобі зізнатися.
Упав останній виток бинта, і і піхотинці ахнули від захвату.
— Слухай, яка чудова могутня рука!
— Зроби нею що-небудь.
— А який гарний шов на плечі — на диво акуратні стібкиї
— Скільки м'язів: розвинені й довгі, не те що на іншій — маленькі й короткі.
— Довша й темніша — який чудовий колір шкіри!
— Це рука Тембо! — завив Білл. — Заберіть її! Він сахнувся від неї, але рука рушила за ним. Його знову посадили на подушках.
— Ти щасливчик, Білле. Отримав таку гарну руку. До того ж, руку твого товариша.
— Ми знаємо — він хотів, щоб вона належала тобі.
— У тебе тепер є те, що завжди нагадуватиме тобі про нього. Це й справді була непогана рука. Білл зігнув її і поворушив пальцями, усе ще підозріливе давлячись на неї. Здавалося, все було гаразд. Він випростав її, схопив одного солдата за лікоть і стис. Білл відчув, як затріщали його кістки — бідолаха зойкнув і засіпався. Білл пильніше глянув на руку і раптом вигукнув:
— Ти, дурний костоправе! Гозячий лікарю! Це ж права рука!
— Ну, права — то й що?
— Але ж ти відрізав мені ліву руку! Тепер у мене дві праві руки...
— Послухай, лівих рук не вистачало. Я не чудотворець. Я зробив усе що міг, а ти ще скаржишся. Радій, що не пришив тобі ногу. А може, краще було пришити тобі...
— Це гарна рука, Білле, — мовив солдат, який потирав свій щойно потиснений лікоть. — Ти щасливчик. Тепер ти можеш віддавати честь будь-якої рукою, ніхто, окрім тебе, не здатен на таке.
— Твоя правда, — покірно сказав Білл. — Я й не подумав про це. Дійсно, я дуже щасливий.
Він спробував віддати честь своєю ліво-правою рукою — лікоть черконув йому по грудях, а кінчики пальців торкнулися брови. Усі піхотинці виструнчилися і теж віддали честь. Прочинилися двері, і з'явилася голова офіцера.
— Вільно, хлопці. Візит старого неофіційний.
— Сюди йде капітан Зекіяльї
— Я ніколи не бачив старого... — піхотинці загомоніли, немов птахи, були знервовані, як дівчата перед дефлорацією. Увійшло ще трійко офіцерів, врешті гувернер завів десятирічного недоумка у капітанському мундирі слюнявчику.
— Дластуйте, хлопці.. — мовив капітан.
— Капітан хоче висловити вам свою повагу, — чітко переклав лейтенант.
— То це той дядько у лізку? — А особливо висловлює свою особисту повагу героєві дня.
— Хотів сказати сце сцось, та забув...
— Далі він хоче повідомити відважного бійця, який врятував наш корабель, що його підвищено в званні до запобіжникового першого класу — це автоматично продовжує його контракт на сім років. Далі, одразу після виходу з госпіталю, його буде переправлено на імператорську планету Геліор для вручення геройської нагороди Пурпурового Дротика і Зірки Вугільного Мішка з власних рук імператора.
— ...хоцю пісі...
— А тепер командні обов'язки потребують його присутності на капітанському містку, і він якнайтепліше прощається з вами.
— Здається, старий трохи замолодий для своєї посади, правда? — спитав Білл.
— Та ні, є ще молодші, — лікар перебирав голки, шукаючи найтупішу. — Слід пам'ятати, що всі капітани мають походити із шляхетних родин, а навіть численного шляхетства занадто мало для галактичної імперії. Ми беремо те, що можемо.
Він знайшов криву голку і вставив її в шприц.
— Бог з ним, що він юний. Але погодьтесь, що він трохи тупуватий для такої посади?
— Притримай язика, йолопе! Нашій імперії кілька тисяч років, а діти шляхетних родів спаровуються тільки між собою. Гени стикаються, у нащадків акумулюються рецесивні дефекти, і як наслідок, наше керівне шляхетство — це придурки, яким місце в божевільні. Наш старий цілком міг би витримати випробування на розумові здібності за нашими новими нормами! Бачив би ти капітана останнього корабля, на якому я служив...
Він злостиво встромив голку в Біллову руку. Білл скрикнув, а потім, коли голку висмикнули, похмуро стежив, як по руці тече кров.
Двері зачинилися, і Білл залишився сам, вдивляючись у білу стіну і міркуючи про своє майбутнє. Він став запобіжниковим першого класу, і це було приємно. Але обов'язкове продовження контракту на сім років було вже не таке приємне. Він зажурився. Йому хотілося поговорити з кимось із старих друзів, але він згадав, що всі вони загинули, і зажурився ще дужче. Хотілося втішити себе, але як? Зрештою додумався, що може сам собі потиснути руки. Від цього йому стало трохи легше.
Він ліг на спину і потискав собі руки, аж поки заснув.
КНИГА ДРУГАКУПАННЯ В БАСЕЙНІ АТОМНОГО РЕАКТОРА Розділ I
Вони сиділи перед величезним ілюмінатором — товстим шаром броньованого скла в носі космічного катера, що, знижуючись, пронизував спіралі хмар. Білл зручно відкинувся у протиперевантажному кріслі, з хвилюванням роздивляючись краєвид. У тісному салоні катера було двадцять три місця, але лише на трьох із них, включаючи Біллове, зараз сиділи. Поруч із ним (він намагався не дивитись в той бік занадто часто) сидів канонір першого класу, у якого був такий вигляд, наче ним вистрілили з однієї з його гармат. Замість обличчя в нього була пластикова маска з єдиним налитим кров'ю оком. Він нагадував пересувний контейнер, оскільки чотири відірвані кінцівки йому було замінено на блискучі важелі, сяючі поршні, електронні перемикачі й кільця дроту. Розрізнювальні знаки йому приварили до сталевої конструкції на місці плеча. Третій пасажир — кремезний сержант-піхотинець — заснув одразу після пересадки з міжзоряного транспорта.
— Чортівня якась! Погляньте-но! — вихопилося в Білла після того, як їхній корабель вихопився з хмар і внизу під ними засяяла золота сфера Геліора, імператорської планети, столиці того, хто правив десятьма тисячами сонець.
— Яке альбедо, — буркнув канонір звідкись ізсередини свого пластикового обличчя. — Очам боляче.
— А чого ж ти ще хотів? Чисте золото — можеш уявити — планета вкрита золотими плитами?
— Ні, цього я не можу уявити. І я не вірю в це. Де настачити стільки грошей? Але я уявляю собі покриття з анодованого алюмінію. Таке, як оце.
Тепер, придивившись пильніше, Білл побачив, що поверхня дійсно не сяяла, як золото, і на нього знову навалилася гнітючість. Ні! Він змусив себе піднестися духом. Можна забрати золото, але славу не забереш! Геліор усе ще залишався імперським центром, невсипущим, усевидящим оком у самому серці галактики. Про все, що траплялося на будь-якій планеті чи на будь-якому космічному кораблі, сповіщалося сюди, тут усе сортувалося, кодувалося, підшивалося, анотувалося, губилося, знаходилося, вирішувалося. З Геліора надходили накази, що правили людьми, які стримували натиск чужинців. Геліор — планета, змінена людиною, — моря, гори, континенти на ній було вкрито шаром металу кілька миль завтовшки, поверхи й поверхи, з населенням, цілком відданим ІДЕЇ. Правлінню. Сяючий верхній рівень було всіяно цятками космічних апаратів різних розмірів, а в темному небі жевріли інші — ті, що прибували й відлітали. Ближче й ближче напливала поверхня, потім — раптовий вибух світла, й ілюмінатор потемнів.
— Ми розбилися! — заволав Білл. — Оце вляпалися...
— Заткни свою пельку. Просто порвалася плівка. Оскільки на кораблі немає нікого з начальства, вони не завдали собі клопоту склеїти її.
— Плівка..?
— А що ж іще? Невже у тебе в голові такий вітер, що ти гадаєш, ніби вони будуватимуть катери з великими вікнами в носовій частині, саме там, де тертя найбільше і пропалює дірки в ньому? Фільм. Програвання. Окрім того, ми знаємо, що зараз тут ніч.
Під час посадки пілот ледве не розчавив їх перевантаженням (він також знав, що в цьому рейсі на борту немає начальства), і, поки вони вправляли собі хребці й терли очі, щоб повернувся зір, люк розчахнувся.
Було не лише темно, але й дощило. Помічник начальника пасажирської служби другого класу зазирнув у каюту і обдарував їх професійно приязною посмішкою.
— Вітаю вас на Геліорі — імператорській планеті тисячі втіх... — його обличчя враз звично скривилося. — Гей, нечупари, тут що, немає офіцерів?
Давайте, вимітайтеся звідси. Геть, ми повинні дотримуватися, графіка.
Вони не звертали на нього увагу, поки він підмітав салон, а заходилися розбуркувати сержанта, який усе ще хропів, немов зламаний вентилятор — його сон не могла потурбувати отака дрібниця, як п'ятнадцятикратне перевантаження. Хропіння перетворилося на горлове клекотання, яке урвав зойк пасажирського помічника, — його вдарили ногою в пах. Усе ще бурмочучи, сержант приєднався до них і допоміг поставити брязкітливі металеві ноги каноніра на мокру поверхню трапа. Вони стримали обурення, бачачи, як їхні полотняні сумки викинули з багажного відсіку у глибоку калюжу. Під кінець, пасажирський помічник підло помстився, вимкнувши силове поле, що стримувало дощ, і вони миттю змокли і змерзли на крижаному вітрі. Вони закинули на плечі сумки — за винятком гармаша, який котив свою на маленьких колесах, — і рушили до найближчого вогника, який був щонайменше за милю від них і ледве просвічував крізь потоки дощу. На півдорозі гармаш зупинився — в нього закоротило реле, тож вони підставили під нього колеса, поклали йому на ноги сумки, і з каноніра вийшов чудовий візок.
— З мене вийшов чудовий візок, — прогарчав гармаш.
— Не скигли, — сказав йому сержант. — Принаймні тепер маєш цивільну професію.
Він штовхнув двері ногою, й вони увійшли і вкотилися у затишне тепло оперативного відділення.
— У вас є банка розчинника? — спитав Білл у чоловіка за конторкою.
— У вас є посвідчення про відрядження? — спитав чоловік, пропустивши повз вуха запитання.
— У мене в сумці є банка, — мовив гармаш.
Білл розкрив її і став порпатися всередині.
Вони подали свої посвідчення — гармашеве було застебнуте на ґудзик у нагрудній кишені, — і клерк опустив їх у проріз на величезній машині, що стояла в нього за спиною. Машина загула, заблимала лампочками, а Білл тим часом поливав розчинником електричні контакти гармаша, поки не позмивав з них усю воду. Пролунав дзвінок, посвідчення вилетіли назад, і з іншого отвору стала виповзати друкована стрічка. Клерк відірвав її і швидко прочитав.
— Вам не пощастило, — мовив він із садистською втіхою. — Ви, усі троє, повинні отримати Пурпуровий Дротик на церемонії в імператора — зйомки розпочнуться через три години. Ви вже не встигнете.
— Не твоя справа, бевзю, — проревів сержант. — Ми щойно з корабля. Куди нам йти?
— Район 1457-Д, рівень К9, блок 823-7, коридор 492, відсік ФЛМ-34, кімната 62, спитати продюсера Рета.
— Як ми дістанемося туди? — спитав Білл.
— Це ваша справа, у мене своїх клопотів по горло. Клерк шпурнув на стіл три товсті томи — розміром фут на фут і майже такі самі завтовшки, з ланцюгом, прикутим до корінця.
— Шукайте свій шлях самі, ось ваші поверхові плани, але за них слід розписатися. Втрата їх карається військовим трибуналом...
Клерк раптом усвідомив, що він у кімнаті сам на сам з трьома ветеранами, і, мірою того, як бліднув на лиці, він тягся рукою до червоної кнопки. Та перш ніж його пальці доторкнулись до неї, гармашева металева рука, вивергаючи іскри й дим, пришпилила її до стільниці. Сержант наблизив своє обличчя до клеркового, а тоді промовив тихим крижаним голосом, від якого кров холонула в жилах:
— Ми не знайдемо самі дорогу. Ти покажеш нам її. Даси гіда.
— Гіди лише для офіцерів, — кволо заперечив клерк і задихнувся, коли сталеві пальці штрикнули його в живіт.
— Вважай нас за офіцерів, — буркнув сержант. — Ми не заперечуємо. Цокочучи зубами, клерк викликав гіда, і в протилежній стіні розчахнулися металеві дверцята. Гід мав циліндричне металеве тіло, яке рухалося на шести гумових колесах, і голову, що нагадувала голову собаки-шукача, та пружний металевий хвіст.
— Сюди, хлопче, — сержант скомандував гідові, і той рвонувся до нього, висолопивши червоний пластиковий язик, і, тихо гуркочучи коліщатами, став механічно хекати. Сержант схопив надруковану стрічку і швидко набрав код 1457-Д К9 823-7492. Гід два рази гавкнув, червоний язик сховався, він заметляв хвостом і рушив коридором. Ветерани за ним.
Цілу годину вони, послуговуючись ескалаторами, ліфтами, пневмокарами, своїми двома, монорейковим поїздом, рухливим тротуаром і змащеним стовпом, добувалися до кімнати 62. Дорогою вони прикріпили ланцюги своїх планів до поясних ременів, бо навіть Білл почав усвідомлювати цінність путівника у цьому всепланетному місті. Перед дверима кімнати 62 гід три рази гавкнув і покотився геть, перш ніж вони встигли його затримати.
— Треба бути меткішими, — мовив сержант. — Цей пристрій вартий своєї ваги в діамантах.
Він штовхнув двері, і вони побачили товстого чоловіка, який сидів за столом і кричав у візіфон.
— Мені абсолютно байдужі ваші виправдання, я можу купити їх з тельбухами. Я знаю лише, що в мене є розклад зйомок, камери готові,! де ж мої головні герої? Я питаю вас — і що ж ви мені кажете... — Тут він поглянув на ветеранів і заверещав: — Геть! Геть! Хіба не бачите, я зайнятий!
Сержант простягнув руку і кинув візіфон на підлогу, а тоді розтоптав його на друзки.
— У тебе безпосередній спосіб привертати увагу, — зауважив Білл.
— Два роки боїв роблять людину дуже безпосередньою, — мовив сержант, роздратовано скреготнувши зубами. — Ми прийшли, Ретт, що нам робити? Продюсер Ретт пройшов по уламках і розчахнув двері за своїм столом.
— Місце! Світлої — верескнув він; одразу зчинився страшний рейвах, і спалахнуло сліпуче світло.
Ветерани, яких мали чествувати, пройшли за ним крізь двері на просторий зйомочний майданчик, де організовано метушилися кіношники.
Камери на моторизованих візках каталися довкола декорацій, що відтворювали куток тронної зали. Матове скло вікон жевріло уявним сонячним світлом, і золотий сонячний промінь з прожектора падав на трон. Підстьобуваний настановами, що їх вигукував режисер, натовп вельмож і старших офіцерів розташовувався перед троном.
Книга: Гаррі Гаррісон Білл — герой Галактики Переклад Олександра Коваленка
ЗМІСТ
На попередню
|
|
