Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Гаррі Гаррісон Білл — герой Галактики Переклад Олександра Коваленка
— До обіду ще далеко, ти не будеш заперечувати проти доббінбургера? Поряд із головою з'явилася рука й кинула Біллеві яскравий пакет. Недовірливо розглянувши його, Білл розпечатав пластиковий мішечок. Повітря, що ввійшло всередину, з'єдналося з горючою підкладкою — бургер задимів і за три секунди був гарячий. Узявши булочку, Білл видавив кетчуп з іншого боку контейнера і підозріливе відкусив. Це було справжнє соковите кінське м'ясо.
— Ця стара кобилиця смакує зовсім непогано, — сказав Білл із набитим ротом. — Як тобі вдалося роздобути це в тюрмі? Чорниш усміхнувся і радісно підморгнув.
— Зв'язки. Мені приносять, варто лише попросити. Як, ти кажеш, тебе звати..?
— Білл. — Утамувавши голод, він подобрішав. — Рік і один день за сон на посту. Мене мали розстріляти за дезертирство, але я найняв чудового захисника. Бургер, теж чудовий, погано тільки, що немає чим його запити.
Чорниш видобув пляшечку з етикеткою «Мікстура від кашлю» й подав її Біллеві.
— Спеціально приготовлена одним друзякою із медиків. Наполовину пшеничний спирт, наполовину ефір.
— У-ухі — мовив Білл, утираючи сльози, після того, як відпив півпляшечки. Він майже примирився із світом. — Гарно мати такого приятеля, як ти, Чорнишу.
— Можеш сказати це ще раз, — зрадів Чорниш. — Ніколи не завадить мати приятеля чи то в рейнджерах, чи в піхоті, або на флоті, будь-де. Спитай Чорниша, він знає. У тебе є м'язи, Білле?
Білл ліниво напружив м'язи Тембо.
— Оце мені подобається, — у захваті мовив Чорниш. — 3 твоїми м'язами і моїм розумом ми будемо чудово жити...
— У мене теж є розум!
— Розслабся! Дай йому відпустку, а я думатиму за двох. Я служив у багатьох арміях — їх більше, ніж днів, які ти прослужив у рейнджерах. Своє перше Пурпурове Серце я заслужив під командуванням Ганнібала, ось шрам, — він показав на біле півколо на зап'ястку. — Та я вгадав, що він програє війну, і переметнувся до хлопців Ромула і Рема, поки ще був час. З того часу я багато чого навчився і завжди падав на ноги. Я бачив, звідки вітер дме, і з'їв трохи прального мила, тож у мене випала пряма кишка у ранок Ватерлоо, і мушу тобі сказати — я нічого не втратив. Я передбачив, що те ж саме може статися на Соммі — чи Іпрі? — зараз я вже призабув давні назви, тож пожував сигарету і сунув собі під пахву: нагнавши температуру, я пропустив і цю виставу. Я завжди казав, що ситуацію треба вміти оцінити.
— Я ніколи не чув про ці битви. Війна проти чінгерів?
— Ні, раніше, набагато раніше. Це давні, прадавні війни.
— Тоді ти, певно, дуже старий, Чорнишу? А ти не виглядаєш таким старим.
— Я дуже старий, але я не кажу про це людям, бо вони тільки глузують з мене. Та я пам'ятаю, як будували піраміди, пам'ятаю ту паршиву юшку, якою годували в ассірійській армії, і те, як ми перемогли ватагу Вуга, коли вони хотіли захопити нашу печеру — ми скидали на них брили.
— Для мене це суцільна маячня, — розслаблено промовив Білл, висмоктуючи вміст пляшечки.
— Атож, усі так кажуть, тому я більше й не розповідаю про давні часи. Мені не вірять, коли я показую свій талісман. — Він видобув маленький білий трикутник із зазубреним краєм. — Зуб птеродактиля. Я його сам вибив каменем із пращі, яку щойно винайшов...
— Схоже на уламок пластику.
— Ти мене розумієш? Тому я більше не розповідаю про давні часи. Просто поновлюю контракт і пливу за течією... Білл рвучко сів, роззявивши рота.
— Поновлюєш контракт, та це ж самогубство...
— Немає нічого безпечнішого. Найбезпечніше місце під час війни — в армії. Психопатів на передньому краї підстрілюють, а цивільних убивають у власних домівках. А ті, хто посередині, — немов у сейфі. Потрібно 30, 50, а може й 70 чоловік в тилу, щоб забезпечити кожного бійця на фронті. Варто тобі стати писарем і ти в безпеці. Хто-небудь коли-небудь чув, щоб підстрелили писаря? Я великий писар. Але це під час війни. В мирний час, коли володарі роблять помилку і на якусь мить настає мир, краще служити в бойових частинах. Краща їжа, довгі відпустки, неробство. Багато подорожуєш.
— А що робити, коли починається війна?
— Я знаю сімсот тридцять п'ять різних способів, як потрапити в госпіталь.
— Навчиш і мене кількох?
— Для друга — що завгодно, Білле. Сьогодні я тобі дещо покажу, після того, як принесуть вечерю. А охоронник, що роздає їжу, затявся і не хоче виконати одне моє проханнячко, хлопче. Треба, щоб він зламав собі руку.
— Котру руку? — Білл хруснув кісточками пальців.
— Справа смаку.
Військова в'язниця «Пластиковий дім» була пересильним пунктом, де в'язні зупинялися дорогою звідкись кудись. Легким, привільним життям насолоджувалися як охорона, так і в'язні — ніщо не порушувало рівну течію днів. Був, правда, один новий охоронник, справжній новачок-служака з Національної територіальної гвардії, але під час роздачі їжі з ним трапився нещасливий випадок, і він зламав собі руку. Навіть охоронники раділи, що спекалися його. Раз на тиждень Чорниша під озброєною охороною відводили до канцелярії бази, де він підробляв документи для полковника, що проявляв неабияку діловитість на чорному ринку і хотів стати мільйонером ще до виходу на пенсію. Працюючи З особовими справами, Чорниш стежив, щоб охоронники в'язниці отримували незаслужені підвищення, грошові премії за понаднормову роботу і медалі за нездійснені подвиги.
Як наслідок, Білл з Чорнишем дуже гарно їли, пили і гладшали. Життя в них було таке спокійне, яке тільки можна уявити, поки одного ранку, повернувшись після роботи в канцелярії. Чорниш розбудив Білла.
— Гарні новини, — мовив він, — нас відправляють.
— Що в цьому гарного? — спитав Білл, якого ця звістка стурбувала, але він ще не зовсім оговтався від учорашньої пиятики. — Мені тут подобається.
— Для нас тут скоро стане гаряче. Полковник давно вже зиркає на мене і, гадаю, збирається заслати нас в інший кінець галактики, де точаться запеклі бої. Але він нічого не робитиме до наступного тижня, коли я закінчу для нього звіти, тож я таємно підготував наказ відіслати нас цього тижня, на цементні копалини Табес Дорсаліс.
— Світова Курява! — хрипко вигукнув Білл, схопив Чорниша за горло і трусонув. — Всесвітня цементна шахта — люди мруть там від силікозу протягом кількох годин. Пекельна яма всесвіту...
Чорниш вивернувся і відповз у протилежний кінець камери.
— Заспокойся! — сказав він задихано. — Ти що, з глузду з'їхав? Закрий свій капсуль і тримай порох сухим! Невже ти думаєш, що я послав би нас у таке місце? Так, його показують по телебаченню, але в мене є вірогідна інформація. Якщо ти працюєш на цементних копалинах, згода, це не дуже корисно. Проте там є величезний відділ забезпечення, де прірва роботи для писаря, і вони використовують довірених людей на автобазі, оскільки солдатів не вистачає. Працюючи над особовими справами, я змінив твою військову спеціальність із запобіжникового, що є роботою для самогубців, на водія, і ось твоє посвідчення з правом керувати всіма транспортними засобами від моноцикла до 89-тонного атомного танка. Отже ми отримуємо гарну роботу, й окрім того, повітря на базі кондиціоноване.
— Тут було так гарно жити, — мовив Білл, сердито розглядаючи пластикову картку, що засвідчувала його здатність управляти різноманітними транспортними засобами, більшість яких він у вічі не бачив.
— Люди приходять, люди відходять, але всі вони однакові, — виголосив Чорниш, збираючи свої речі туалету.
Після того, як колону в'язнів закували в залізо, а потім з'єднали ланцюгами за ошийники і кайдани, Білл із Чорнишем стали усвідомлювати, що тут щось негаразд. До космічного корабля їх підганяв взвод польової військової поліції.
— Швидше, швидше! — гукали вони. — У вас буде досить часу для відпочинку, коли дістанетесь до Табес Дорсальгії.
— Куди нас везуть? — Біллеві перехопило подих.
— Ти ж не глухий, заткни рота, поганцю.
— Ти казав Табес Дорсаліс, — рикнув Білл до Чорниша, який ішов попереду на ланцюгу. — Табес Дорсальгія — це база на Веніолі, де точиться війна. Нас кидають у бійню.
— Маленька помилка у правописі, — зітхнув Чорниш. — Ніхто від цього не застрахований.
Він ухилився від Біллового носака, а потім терпляче чекав, поки поліцейські забивали Білла до непритомного стану і тягли на борт корабля.
Розділ IIIВеніола... Оповита туманом планета, сповнена невимовних жахів, що оберталася довкола бридкої зеленої зірки Гернії, схожа на волоцюгу, який щойно виліз з якогось кишла. Які таємниці ховала ця одвічна імла? Які безіменні почвари звивалися й ревли в похмурих карстових озерах і бездонних чорних лагунах? Живучи серед страхіть цієї планети, люди божеволіли, бо не наважувалися глянути в лице безликому. Веніола — болотяний світ, лігво гидких і потворних веніанців.
Було спечно, вогко, кругом сморід. Дерево нещодавно збудованих казарм уже пом'якшало і погнило. Варто було зняти черевики, і перш ніж вони падали на підлогу, в них проростав грибок. Ланцюги з них познімали одразу після того, як привели в табір, оскільки в'язні трудової колонії не мали куди тікати, тож Білл нишпорив по табору в пошуках Чорниша, пальці правої руки Тембо стискалися, мов голодні щелепи. Потім він пригадав, що Чорниш перемовився з одним охоронцем, коли їх виводили з корабля, щось тицьнув йому і згодом його відімкнули від шеренги й повели геть. Тепер він, мабуть, уже працював у канцелярії, а взавтра напевне отабориться у госпіталі. Білл зітхнув і примусив себе забути про всі ці незлагоди, бо вони були лише ще одним ворожим фактором, з яким йому було несила боротися, і впав на найближчу койку. Миттю з тріщини в підлозі випорснула лоза і, чотири рази оплівши койку, надійно припнула його до неї, а потім застромила йому в ногу вусики і стала висмоктувати кров.
— Xp-p-p... — прохрипів Вілл, борсаючись під захльостом зеленої петлі, що все тугіше стискала його горло.
— Ніколи не лягай без ножа в руці, — мовив худий жовтолиций сержант, підходячи й розрубуючи лозу своїм ножем там, де вона вилізала з-під дощок підлоги.
— Спасибі, сержанте, — подякував Білл, зриваючи з себе пагони і викидаючи їх у вікно.
Сержант раптом задрижав, мов торкнута струна^і повалився біля Біллової койки.
— Кишеня... сорочки... т-т-таблеки... — затинаючись, процідив він, клацаючи зубами.
Білл дістав таблетки у пластиковій коробочці із сержантової кишені й засунув кілька йому в рот. Той перестав труситися й підвівся, тримаючись за стіну, ще більше змарнілий, пожовклий, у струменях поту.
— Жовтуха з болотяною лихоманкою і швидкоплинним філіарізом — ніколи не вгадаєш, коли станеться напад, тому вони не можуть знову послати мене в діючу армію: я не втримаю гвинтівку. Мене, старшину Феркеля, кращого вогнеметника між горлорізами Кір'ясова, примушують працювати за няньку у виправно-трудовому таборі. Невже ти гадаєш, що я шкодую? Зовсім ні, я просто щасливий і був би ще щасливіший, якби мене одразу викинули з цієї вигрібної ями.
— Як ти гадаєш, тобі не погіршає від алкоголю? — спитав Білл, подаючи пляшечку із мікстурою від кашлю. — Схоже, тут непереливки?
— Не тільки не погіршає, але й... — пролунало глибоке булькання, і коли сержант заговорив знову, його голос став хрипкіший, але й зміцнілий. — Непереливки — не те слово. Війна з чінгерами і так затягнулася, а на цій планеті їх підтримують веніанці — аборигени. Ці веніанці нагадують тритонів, а інтелекту в них мабуть тільки й вистачає, щоб тримати гвинтівку і натискати на гачок, проте це їхня планета, і вони в цих болотах, немов риба у воді. Веніанці ховаються у багнюці, плавають під водою, стрибають з дерев, і вся планета роєм роїться ними. У них немає служби постачання, ні армійських підрозділів, ніякої організації, вони просто б'ються. Якщо один гине, інші з'їдають його. Якщо когось поранять у ногу, решта з'їдає ногу, а той відрощує собі нову. Якщо в когось скінчилися боєприпаси чи отруйні стріли, або ще що-небудь, він просто пропливає сотню миль до бази, бере все потрібне і повертається назад у бій. Ми воюємо тут уже третій рік і зараз контролюємо сто квадратних миль території.
— Сто, це здається багато.
— Тільки такому йолопові, як ти. Це десять на десять миль, і мабуть на пару квадратних миль більше, ніж ми захопили під час першої посадки.
Почулося човгання втомлених ніг, й охлялі, просякнуті багном чоловіки стали заходити в казарми. Сержант Феркель звівся на ноги і видув довгий свист із свого свистка.
— Гаразд, а тепер слухайте, новачки. Вас усіх приписано до загону Б, який зараз збирається на подвір'ї й вирушає в болота, щоб скінчити роботу, розпочату сьогодні вранці цими дохляками із загону А. Ви відробите там повну денну зміну. Я не закликаю вас до лояльності, вашої честі чи почуття обов'язку... — Феркель вихопив атомний пістолет і пробив у стелі дірку, з якої одразу закрапав дощ. — Я хочу лише спитати, чи лишилась у вас воля до життя, бо якщо хто-небудь ухилятиметься, клеїтиме дурня чи не виконуватиме свою частку роботи — такого я власноруч пристрелю. А тепер, рушаймо.
Ошкірені зуби і тремтливі руки надавали йому досить хворий, досить зловісний і досить божевільний вигляд, щоб виконати погрозу. Білл з рештою загону Б вихопився під дощ і став у шеренгу.
— Беріть сокири, беріть кайла, будете добувати уран, — звеліли капрал і озброєні охоронці, коли вони забрьохали по багну до воріт.
Робочий загін, несучи знаряддя праці, чалапав дорогою, його оточувала озброєна варта. Завданням охорони було не завадити в'язням тікати, а створити сякий-такий захист від ворога. Вони повільно тяглися по дорозі, що петляла болотом. Угорі пролунав раптовий свист і над ними промайнули важкі транспортні літаки.
- Сьогодні нам пощастило, — мовив один із літніх в'язнів. — Вони знову посилають важку піхоту. Я й не знав, що вона ще залишилася.
— Гадаєш, вони захоплять нову територію? — спитав Білл.
— Ні, єдине, що вони добудуть — смерть. Але, поки їх вирізатимуть, нам будуть менше докучати, і, можливо, ми втратимо не дуже багато людей.
Без наказу вони зупинилися подивитись, як попереду важка піхота зливою падала в болото — і зникала в ньому так само безслідно, як дощові краплі. Щомиті лунали вибухи крихітних атомних бомб, що, може, й знищили кількох веніанців, але мільярди їх утекли й зачаїлися. Десь далеко стрекотіли автомати й бухкали гранати. Аж ось вони помітили людину, яка до них наближалася стрибками. Це був важкий піхотинець у броньованому скафандрі, обвішаний бомбами і гранатами — звичайним похідним озброєнням. Чи правильніше сказати, стрибковим озброєнням, оскільки пройти брукованою вулицею, тягнучи на собі все те залізяччя, йому було б важкенько; тож він рухався стрибками за допомогою двох реактивних двигунів: по одному на кожному стегні. В міру того, як він наближався, його стрибки ставали дедалі нижчими.
Він опустився метрів за п'ятдесят від них і занурився по пояс у болото; попавши у воду, його ракети зашкварчали. Потім він стрибнув ще раз, зовсім недалеко, ракети сичали й захлиналися.
Піхотинець відкинув забрало шолома й загукав:
— Гей, хлопці, брудні чінгери захопили мою цистерну з пальним. Ракети ось-ось відмовлять, я більше не зможу стрибати. Подайте руку товаришеві... — і він шубовснув у воду.
— Вилазь із цього блазенського вбрання, і ми тебе витягнемо, — гукнув капрал.
— Ви що, ідіоти! — закричав солдат. — На це потрібно не менше години. Він увімкнув ракети, але ті лише пирхнули, піднявши його менше як на півметра у воді, й опустили назад.
— Паливо вичерпалося! Допоможіть же мені, байстрюки! Що за гидотний тиждень... — прокричав він, занурюючись. Голова його сховалася під водою, на поверхню вискочило кілька бульбашок і все скінчилося.
— Інших тижнів і не буває, — виголосив капрал. — Колона, марш! — наказав він, і вони почовгали вперед. — їхні скафандри важать півтори тонни, пішов на дно каменем.
Якщо це був спокійний день, то що ж творитиметься в неспокійний? Позаяк уся планета Веніола являла собою суцільне болото, то наступати без доріг військо не могло аж ніяк. Окремі солдати ще спромогалися долати трясовину, але для техніки чи тилових служб, або навіть для важко озброєних солдатів потрібна була дорога. Ось тому трудовий корпус і будував її з повалених дерев. Будував на передовій.
Черги з атомних гвинтівок спінювали довкола них воду, а отруйні стріли сипалися, немов опале листя. Вогонь з обох боків не вщухав, а в'язні знай рубали дерева, обтісували і зв'язували докупи, щоб іще на кілька сантиметрів продовжити дорогу. Білл тесав і рубав, намагаючись не звертати увагу на зойки і тіла, що падали навколо. Зрештою стало темнішати. Загін, дуже поріділий, повертався у сутінках.
— Сьогодні по обіді ми просунулися метрів на десять, — звернувся Білл до літнього в'язня, який ішов поруч.
— То пусте. Веніанці підпливуть уночі й розтягнуть колоди. Білл одразу став міркувати, як вибратися звідси.
— У тебе ще залишився напій радості? — спитав сержант Феркель, коли Білл повалився на койку і став зішкрібати ножем багно з черевиків. Перш ніж відповісти, Білл рубонув ножем по рослині, що вигулькнула поміж дошками підлоги.
— Чи не виділите якусь хвилину, сержанте, щоб дати мені порадуЗ
— Якщо моє горло змастити — я просто невичерпне джерело порад. Білл дістав із кишені пляшечку.
— Як звідси можна вибратись? — спитав він.
— Виберешся, коли тебе вб'ють, — сказав йому сержант і підніс пляшечку до губів.
Білл вихопив її в нього з руки.
— Це я і без тебе знаю, — гаркнув він.
— А це і все, що ти повинен знати без мене, — гаркнув сержант у відповідь. Вони торкалися носами і гарчали один на одного з глибини горлянок. Довівши, що не поступляться один одному, і показавши, які вони відважні, хлопці, обидва розслабилися, сержант Феркель відхилився назад, а Білл із зітханням передав йому пляшечку.
— Може, влаштуватися в канцелярії? — спитав Білл.
— У нас немає канцелярії. У нас немає особових справ. Усі, хто потрапляє сюди, гинуть рано чи пізно, тож нікого не цікавить, коли саме.
— А якщо поранять?
— Посилають в госпіталь, виліковують, посилають назад.
— Залишається тільки заколот! — вигукнув Білл.
— Останні чотири рази жоден не вдався. Вони просто припинили постачання і не давали нам їжі: врешті ми погодилися битися знову. Тут інша хімія, вся їжа на цій планеті — чиста отрута: порушує наш обмін речовин. Кілька хлопців переконливо довели це ціною власного життя. Щоб удався заколот, треба спершу захопити достатню кількість кораблів, аби можна було вшитися з цієї планети. Якщо в тебе є якісь корисні думки з цього приводу, я зведу тебе з Постійним заколотницьким комітетом.
— Невже немає способу вибратися звідси?
— Я ж казав тобі шпочатку, — відповів Феркель і беркицьнувся п'яний.
— Я сам пошукаю, — сказав Білл, витяг сержантів пістолет з кобури і вислизнув крізь задні двері.
Потужні броньовані прожектори освітлювали позиції переднього краю, тож він рушив у протилежний бік, до далеких білих спалахів ракет, які приземлялися. Казарми і склади були розкидані по болоту, але Білл обійшов їх подалі, бо там була охорона, а у вартових пальці так і свербіли, щоб постріляти. Вони стріляли в усе, що бачили, в усе, що чули, а навіть, якщо нічого не бачили і не чули, то все одно час від часу пострілювали. Щоб підняти свій бойовий дух. Попереду яскраво світилися вогні, і Білл порачкував, щоб добутися до кущів — звідти можна буде озирнути високу, залиту світлом прожекторів, огорожу з колючого дроту, яка губилася в далечині по обидва боки.
Черга з атомної гвинтівки вибила дірку в багні, десь за метр від нього, промінь прожектора повернувся, і Білл опинився в яскравому крузі.
— Привіт від твого командира, — загримів голос із гучномовців на огорожі. — Це попередження, записане на плівку. Ти робиш спробу вийти з бойової зони в штабну зону. Це заборонено. Твоя присутність була викрита автоматичними приладами, і ці прилади націлили на тебе кілька кулеметів. Якщо ти не повернешся за шістдесят секунд, вони відкриють вогонь. Будь патріотом, чоловічеі Виконуй свій обов'язок. Смерть чінгерамі П'ятдесят п'ять секунд. Ти хочеш, щоб твоя мати дізналася, що її син боягуз? П'ятдесят секунд. Твій імператор вклав силу грошей у твоє навчання — отак ти віддячуєш йому? Сорок п'ять секунд...
Білл вилаявся й вистрілив у найближчий гучномовець, але голос і далі лився з інших, по всій довжині огорожі. Він обернувся і рушив назад тим самим шляхом, яким прийшов.
Коли він наблизився до казарм, пройшовши уздовж переднього краю, щоб уникнути стрілянини знервованих вартових у будинках, у таборі погасли всі вогні. Тієї ж миті довкола залунали постріли і вибухи бомб.
Розділ IVЩось заворушилося десь поряд у багні. Біллів вказівний палець імпульсивне натис на гачок. При короткому атомному спалаху Білл побачив димучі рештки мертвого веніанця, а також силу-силенну живих веніанців, що вилізали, чалапаючи, з болота. Білл відскочив убік: вогонь у відповідь його не зачепив, і він побіг назад. Він думав тільки про те, як би врятувати власну шкіру. І йому це пощастило зробити: він встиг утекти з поля обстрілу нападників. Тієї миті він не усвідомлював, що біжить до непролазного болота. Його маленьке тремтяче «я» кричало: «Вижити!» — і він тікав чимдуж.
Бігти стало важче, коли під ногами зачвакало багно, а ще важче, коли багно поступилося місцем воді. Безконечно довго він брьохав по коліна у воді, а тоді знову став місити грязюку. Перший страх минувся, стрілянина долинала здаля глухим рокотанням, і його пойняла страшенна втома. Білл опустився на багнистий берег, і тут же в його сідниці уп'ялися гострі зуби. Хрипко закричавши, він побіг і наштовхнувся на дерево. Біг він не настільки швидко, щоб забитися, а відчуття шорсткої кори під пальцями оживило його найглибші інстинкти самозбереження: він поліз на дерево. Високо над землею було дві гілки, що відгалужувалися від стовбура: він умостився в розгалуженні, спиною до стовбура, тримаючи напоготові націлений перед себе пістолет. Тут йому нічого не загрожувало, нічні звуки дедалі глухішали й даленіли, пітьма була суцільна, і за кілька хвилин Білл став куняти. Кілька разів він підводив голову, кліпав очима і врешті поринув у сон.
Білл розплющив злиплі повіки з першими сірими проблисками світанку і розглянувся навкруги. Поруч на гілці примостилася невеличка ящірка і стежила за ним яскравими, наче самоцвіти, очима.
— Ой, бідолахо, тебе зовсім замучили, — сказав чінгер. Біллів постріл залишив димучий рубець на гілці — чінгер вкринув з-під неї і обтрусив попіл з своїх лапок.
— Не треба гарячитися, Білле, — сказав він. — Я ж бо міг убити тебе вночі, якби тільки захотів.
— Я тебе знаю, — хрипко сказав Білл. — Ти — Трудяга Бігер, правда?
— Здається, наче ми знову в нашій рідній казармі, хіба не так? — По гілці бігла стоніжка, і чінгер Трудяга Бігер схопив її своїми трьома руками, а четвертою став відривати ніжки й класти їх собі в рот. — Я упізнав тебе, Білле, і хотів поговорити з тобою. Відтоді, як я обізвав тебе донощиком, мене мучить сумління, я був неправий. Ти лише виконував свій обов'язок, виказавши мене. Може, ти розповіси, як тобі вдалося розпізнати мене..? — спитав він і підморгнув.
— Іди ти під три чорти, пролазо! — простогнав Білл і застромив руку в кишеню за пляшечкою мікстури від кашлю. Трудяга Бігер зітхнув.
— Ні, я не збираюся випитувати у тебе військових таємниць, але сподіваюсь, ти відповіси на кілька моїх запитань. — Він відкинув тулуб стоноги і, покопирсавшись у сумці під своїм черевом, видобув Дощечку і крихітну ручку. — Ти повинен збагнути, що я не сам обрав своєю професією шпигунство, мене залучили на службу завдяки тому, що я — ексополог — може, ти чув про таку науку..?
— Одного разу ексополог читав нам лекцію, теревенив про інопланетних почвар і чудовиськ.
— Так. Грубо кажучи, вона вивчає саме їх. Це наука, що досліджує чужі форми життя, і, звичайно ж, для нас ви, гомо сапієнс, чужа форма... — Він швидко сховався за гілкою, бо Білл підняв пістолет.
— Як ти смієш таке казати, поганцю!
— Вибач, просто така в мене манера розмовляти. Коротше кажучи, оскільки я спеціалізувався на вивченні вашого виду, мене заслали шпигуном, примусово, але це та жертва, на яку доводиться йти під час війни. Проте, побачивши тебе тут, я пригадав, що є безліч питань, на які я не можу знайти відповідь, і чимало невирішених проблем, тож я був би дуже вдячний, якби ти допоміг мені, звісно тільки в інтересах науки.
— Наприклад? — підозріливе спитав Білл, спорожнюючи пляшечку й кидаючи її в кущі.
— Ну... для початку нескладне запитання: які почуття викликають у тебе чінгери?
— Смерть усім чінгерам!
Маленька авторучка ковзнула по дощечці.
— Але ж тебе привчили так говорити. Які в тебе були почуття до призову на військову службу?
— Я й не думав про ніяких чінгерів, — краєчком ока Білл бачив, що листя над ними підозріло ворушиться.
— Чудово! Тоді, можеш ти пояснити мені, хто саме ненавидить чінгерів і веде війну, аби нас знищити?
— Гадаю, ніхто насправді не ненавидить чінгерів. Просто довкола нсмаь;
більше нікого, з ким можна воювати, тож ми воюємо з вами.
Листя розсунулося, і між ним з'явилася велика пласка голова, позираючи вузенькими, наче шпаринки, очима.
— Я так і знав! І тут ми підходимо до дуже важливого питання. Чому ви, гомо сапіенс, любите воювати?
Біллова рука міцніше стисла зброю: за спиною Трудяги Бігера безгучно опустилася страхітлива голова, приторочена до зміїного тулуба у фут завтовшки і нескінченної довжини.
— Воювати? Не знаю, — мовив Білл, загіпнотизований безгучним наближенням велетенської змії. — Гадаю, тому, що нам це подобається, я не можу знайти іншої причини.
— Вам це подобається? — запищав чінгер, підстрибуючи від збудження. — Жодна цивілізована раса не може любити війну, смерть, убивства, насильство, тортури, біль, якщо називати лише кілька із супровідних факторів. Ваша раса не може бути цивілізованою!
Змія метнулася блискавкою, і чінгер Трудяга Бігер, ледь чутно зойкнувши, зник у вкритому шпичаками горлі.
— Так... гадаю, ми просто не цивілізовані, — сказал Білл, тримаючи пістолет напоготові, але змія, не зупиняючись, повзла вниз. і
Метрів п'ятдесят її тулуба проплазувало мимо, перш ніж майнув хвіст і вона зникла із зору.
— Брудний шпигун отримав по заслузі, — радісно вигукнув Білл і звівся на ноги.
Спустившись на землю, він почав усвідомлювати, в якому кепському місці опинився. Мочарі поглинули усі його сліди з попередньої ночі, а він не мав анінайменшого уявлення про те, де точиться бій. Сонце, хоч і світило, було надійно сховане за шарами туману і хмар — у нього мурашки побігли по шкірі, коли він збагнув, наскільки в нього мало шансів знайти зворотний шлях. Квадратний плацдарм із сторонами в десять миль був лише дрібною крапкою на тілі цієї планети. А якщо не знайдеться дорога назад, то, вважай, він уже мертвий. А якщо залишитися тут, то напевне помре. Тож, обравши найвірогідніший, з його точки зору, напрямок, він вирушив у путь.
— Я дурень, — сказав Білл, і це було правда.
Після кількох годин чалапання по болоту він лиш ослабив м'язи, тіло його вкрилося укусами комах і позбулося кварти чи двох крові, виссаної п'явками, заряд його пістолета зменшився, бо йому довелося підстрелити з десяток місцевих форм життя, що хотіли ним поснідати. Окрім того, йому хотілося їсти і пити. І він не знав, куди прямує.
Решта дня нічим не відрізнялася від ранку, тому, коли стало сутеніти, він був близький до повного виснаження, а його запас ліків від кашлю скінчився. Білл був дуже голодний, залазячи на дерево в пошуках місця для ночівлі, і зірвав апетитний на вигляд червоний плід.
— Мабуть, отруйний, — він недовірливо оглянув його і понюхав. Запах був чудовий. Білл викинув його геть.
Вранці він відчув себе ще голоднішим.
— Може, засунути ствол пістолета собі в рота і розвалити голову пострілом? — спитав він себе, зважуючи в руці атомний пістолет. — Але для цього ще є гибель часу. Безліч чого може трапитись.
І все-таки він не повірив своїм вухам, почувши голоси, що наближалися до нього крізь джунглі, — людські голоси. Білл причаївся на дереві й націлив свій пістолет.
Голоси ближчали, почулося брязкання і дзвякання. Під деревом протрюхикав озброєний веніанець; Білл не вистрелив, бо в тумані забовваніли інші постаті. З'явилася довга вервечка бранців — людей у залізних нашийниках, у яких Білла й інших засуджених приставили у трудовий табір; вони були з'єднані довгим ланцюгом. Кожен з людей ніс на голові велику коробку. Білл пропустив колону, порахував веніанських конвоїрів, їх було п'ятеро, шостий прикривав колону ззаду, і коли цей останній проходив під деревом, Білл стрибнув на нього, забивши своїми важкими черевиками. Веніанець був озброєний виготовленою чінгерами копією стандартної атомної гвинтівки, й Білл злостиво усміхнувся, відчувши ЇЇ знайому вагу. Заткнувши пістолет за пояс, він став скрадатись за колоною військовополонених, тримаючи гвинтівку напоготові. Йому вдалося прикінчити п'ятого конвоїра, підібравшись до нього ззаду і вдаривши прикладом по шиї. Двоє бранців, що йшли останніми, бачили це, але в них стало розуму мовчати, поки він підкрадався до четвертого. Сум'яття поміж бранцями чи якийсь випадковий звук, насторожив конвоїра, і він обернувся, піднімаючи гвинтівку. Можливості прибрати його безгучно не було, тож Білл вистрелив веніанцеві в голову і побіг до голови колони. Коли рушничний постріл луною прокотився в тумані, запала напружена тиша: Білл порушив її криком:
— На землю — швидко!
Книга: Гаррі Гаррісон Білл — герой Галактики Переклад Олександра Коваленка
ЗМІСТ
На попередню
|
|
