Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Марк Твен. ПРИНЦ І ЗЛИДАР
Розділ X. ПРИНЦ У ТЕНЕТАХ
Ми залишили Джона Кенті тоді, коли він під свист і регіт захопленої юрби тяг законного принца в Смітний двір. Якась добра душа наважилася заступитись за нещасного бранця, але серед гамору ніхто на неї не звернув уваги. Принц пручався і так завзято обурювався проти грубого насильства, що роздратованому Джонові Кенті урвався терпець, і він люто замахнувся на хлопця дубовою палюгою. Але в ту ж хвилину до нього підскочив єдиний оборонець принца й підставив руку, спиняючи удар.
— Ти чого лізеш? — загорлав Джон Кенті. — Ось я провчу тебе!
І він щосили трахнув сміливця по голові. Той зойкнув, поточився і впав під ноги глядачам. Нещасний так і лишився лежати на землі в нічній темряві, а юрба побігла далі: цей випадок анітрохи не порушив її веселого настрою.
Нарешті принц опинився за наглухо зачиненими дверима в хаті Джона Кенті. При тьмяному світлі встромленої в пляшку лойової свічки він ледве розгледів цю гидку нору і її мешканців. В одному кутку, немов зацьковані тварини, тулилися до стіни двоє розпатланих дівчат і ще не стара жінка. А з другого кутка, злісно виблискуючи очима, виповзла суха, як тріска, відьма з розкуйовдженими сивими косами. Джон Кенті сказав їй:
— Слухай, тут у нас завівся ого який комедіант! Хай він тебе трохи розважить, а тоді вже відчухрай його, як слід. Ану, дурню, йди сюди. Покажи нам ще раз свої фіглі, якщо не забув їх. Як тебе звуть і хто ти такий?
Принц спалахнув від образи, але, пильно глянувши в обличчя Кенті, презирливо промовив:
— Ти грубіян! Як смієш ти мені наказувати? Ще раз кажу тобі — я Едуард, принц Уельський.
Відьма так і прикипіла на місці, наче їй хто ноги прибив цвяхами. їй аж дух захопило. Вона так спантеличено й безглуздо втупилась очима в принца, що її бешкетник-син раптом зайшовся гучним реготом. Але матері й сестрам Тома Кенті було зовсім не до сміху. Вражені несподіваним лихом, вони забули свій страх перед побоями й підбігли до хлопчика, жалісно промовляючи: «Бідний Том! Бідолашне хлоп'я!»
Томова мати стала навколішки перед принцом, обняла його за плечі й заглянула йому в обличчя повними сліз і тривоги очима.
— Бідне моє хлоп'ятко! — мовила вона. — Твої дурні книжки таки наробили лиха — звели тебе з розуму. Нащо ти так закопувався в них? Чому не слухався матері? У мене з горя серце кров'ю обкипає.
Принц подивився на неї й лагідно відповів:
— Заспокойтеся, пані, ваш син здоровий і не втратив розуму. Відведіть мене до палацу, і король, мій батько, зразу віддасть його вам.
— Король — твій батько? Бідний мій сину! Не кажи таких слів. За це тебе можуть скарати на смерть, та й ми через тебе загинемо. Викинь з голови цю страшну ману. Вернись до тями. Поглянь на мене. Невже ти не пізнаєш своєї рідної матері? Вона ж так любить тебе!
Принц похитав головою і сказав винувато:
— Мені боляче смутити вас, пані, але, слово честі, я вперше вас бачу.
Жінка безвладно сіла на підлогу й, затуливши руками обличчя, розпачливо заридала.
— Ну, приставляйся далі! — гаркнув Кенті. — Гей, Нен, Бет, неотесані дівки! Як ви смієте стояти в присутності принца? На коліна, злидарське кодло! Падайте ниць! І він знову голосно заіржав. Дівчатка почали боязко просити за брата.
— Пусти його спати, тату, — сказала Нен. — Він виспиться й знов отямиться. Будь ласка, пусти його.
— Пусти його, тату, — підтримала сестру Бет. — Том сьогодні занадто стомився. А завтра він опам'ятається, старанно проситиме милостиню і вже вернеться додому не з порожніми руками.
У Джона Кєнті враз пропала вся охота жартувати. Повернувшись до принца, він сердито сказав:
— Завтра ми маємо заплатити хазяїнові два пенні за цю нору. Чуєш? Два пенні комірного за півроку. А ні, то він нас вижене на вулицю. Ану, ледащо, що ти назбирав?
— Не ображай мій слух ганебними своїми справами, — відповів принц. — Знов кажу тобі, що я син короля.
Змахнувши здоровенною рукою, Джон Кенті так ляснув принца по плечу, що бідолаха захитався й впав у обійми Томової матері. Нещасна жінка пригорнула хлопця до грудей і, захищаючи його всім тілом, прийняла на себе рясний град ударів. Перелякані дівчата забилися в куток, а їхня жахлива баба кинулась на допомогу синові.
Принц вирвався з обіймів місіс Кенті й вигукнув:
— Нащо вам страждати за мене, пані! Хай уже ці звірюки знущаються з мене самого.
Від цих слів «звірюки» до того розлютилися, що, не гаючи й хвилини, взялись до катування. Коли на принці вже не лишилося живого місця, вони як слід побили й дівчат, і місіс Кенті за співчуття до їхньої жертви.
— Ну, а тепер усі спати! — гукнув Джон Кенті. — Мені набридла ця комедія.
Свічку погасили, і всі полягали спати. Коли глава родини та його мати гучним хропінням сповістили, що вони вже бачать сни, обидві дівчини нечутно прокралися в куток, де лежав принц, і ніжно вкрили його від холоду соломою та лахміттям. Пробралася до нього й місіс Кенті. Вона тихенько гладила хлопчика по голові й гірко плакала, шепочучи йому на вухо втішливі, пестливі слова. Вона приберегла для нього й шматочок хліба, але хлопець так змучився за цілий день, що не міг їсти — принаймні черству несмачну скоринку не міг. Він був зворушений самовідданістю своєї мужньої захисниці й по-царственому вишукано висловив їй подяку, побажавши душевного спокою і ясного сну. Він додав, що король, його батько, не обмине її своєю ласкою за її доброту. При цих словах вона з новою силою відчула своє лихо і міцно пригорнула до серця «божевільного» хлопчика. Нарешті вона з ним попрощалася і, заливаючися слізьми, лягла на своє ліжко.
Приголомшена горем, вона довго лежала, не стуляючи очей, і помалу в душу їй закралася чудна підозра. Адже ж у цьому хлопчику було щось таке, чого бракувало Томові: однаково — здоровому чи божевільному. Вона не могла б пояснити цього, не могла б сказати, в чому була різниця, але тонким материнським інстинктом відчувала її й розуміла. А що, як цей хлопчик справді не її син? Та ні, це дурниця! Хоч як їй було тяжко в ту хвилину, та вона мимоволі усміхнулася крізь сльози. І все ж ця думка не йшла їй з голови. Вона ні на хвилину не покидала її, бентежила, мучила, і не було від неї порятунку. Нарешті бідній жінці стало ясно, що вона не матиме спокою, аж поки переконається, що це справді її син, і розвіє докучливі й болісні сумніви. Так, безперечно, це була єдина рада, і вона почала добирати способу, як це перевірити. Але це було не таке-то легке діло. На думку їй спадаЭ то один план, то другий, проте всі вони були непевні, ненадійні. Марно сушила вона собі голову — тут нічого не можна було вдіяти. І коли в неї промайнула ця сумна гадка, до її слуху досягло рівне дихання хлопчика, і вона зрозуміла, що він спить. Раптом він тихенько скрикнув, наче злякався чогось у сні. І враз їй набіг на думку новий план, вартий усіх інших. Нечутно, з гарячковим поспіхом вона засвітила свічку, бурмочучи про себе: «Коли б я тільки бачила його в ту мить, я б уже знала, мій це хлопчик чи чужий». Томові, коли він був маленький, якось обпалило порохом обличчя, і з тої пори, злякавшись чогось спросоння, він неодмінно затуляв рукою очі, тільки долонею назовні, а не до очей. «Він завжди так робить. Я бачила це тисячу разів, — шепотіла місіс Кенті. — Так, так, зараз я про все дізнаюсь».
Прикриваючи рукою свічку, вона тихенько підкралася до сонного хлопчика й обережно нахилилася до нього, ледве дихаючи від стримуваного хвилювання. Потім ураз піднесла огонь йому до обличчя й постукала об підлогу. Хлопець широко розплющив очі і сполохано озирнувся навколо, але рукою навіть і не ворухнув.
Бідна жінка мало не зомліла з подиву й горя, але, приховавши свій відчай, заспокоїла хлопця, і той знову заснув. Потім вона відійшла від нього й замислилася про жахливий наслідок своєї спроби. Вона намагался запевнити себе, що Том, збожеволівши, забув свою звичку, але сама собі не вірила. «Ні, — казала вона,- хай він слабий душею, але руки ж у нього здорові. Як могли вони так швидко відучитися від такої давньої звички? Ох, який важкий сьогодні день для мене!»
Але тепер надія стала так само невідступною, як раніше сумнів. Нещасна мати не могла примиритися зі своїм страшним відкриттям. Вона мусила спробувати ще раз — може, то вийшло якось випадково. Отож вона вдруге й утретє розбудила хлопця, але він ні разу не зробив знайомого їй руху. Вона допленталася до свого ліжка і поринула в неспокійну дрімоту, бурмочучи: «Ні, ні, я не віддам його. Він мій син, мій!»
Коли бідна жінка перестала турбувати принца і всі його страждання помалу втратили владу над ним, страшна втома нарешті склепила йому очі глибоким, мирним сном. Година минала за годиною, а він усе спав як убитий. Так минуло чотири чи п'ять годин. Та ось він став виходити зі свого заціпеніння і спросоння промурмотів:
— Сер Вільям!
А за хвилину знов:
— Сер Вільям Герберт! Ідіть послухайте, який чудний сон мені приснився... Сер Вільям! Чуєте? Мені снилося, що я став злидарем... Гей, хто там є? Сторожа! Сер Вільям! Та що таке? Немає навіть жодного камердинера? Ну, й дістанеться ж...
— Що з тобою? — хтось пошепки спитав принца. — Кого це ти кличеш?
— Сера Вільяма Герберта. А ти хто?
— Та хто ж, як не твоя сестра Нен? Ой Томе, я й забула, ти збожеволів, бідолашний. То ти й сьогодні не вернувся до тями? Краще б я не прокидалася! їїльки мовчи, прошу тебе, а то всіх нас повбивають на смерть.
Принц перелякано схопився, але гострий біль побитого тіла вернув його до свідомості, і він зі стогоном упав на брудну солому.
— То це не сон! — вигукнув він.
І вмить уся нестерпна туга й мука, що їх розвіяв сон, опанували його знов. Йому стало ясно, що він уже не пещений принц, який живе в розкішному палаці і якого обожнює народ, а злидар, одягнений у рам'я, покидько, ув'язнений у норі, що годиться тільки для звірів, разом із злодіями та жебраками.
Раптом з вулиці долинув страшенний гамір, а ще через хвилину хтось загрюкав у двері. Джон Кенті враз перестав хропти й гукнув:
— Гей, хто там? Чого треба? Чийсь голос відповів:
— Знаєш, кого ти уклав своєю палюгою?
— Не знаю й не хочу знати.
— Он як?! Ну, зараз ти заспіваєш іншої. Коли хочеш урятувати шкуру, тікай мерщій. Цей чоловік уже віддав Богу душу. Це наш священик, отець Ендрю.
— Ой боже ж мій! — вигукнув Кенті. Тоді побудив усю родину й хрипко наказав: — Хутчій тікайте, а то ви всі пропали.
Не більш як за п'ять хвилин уся родина Кенті вже була на вулиці й бігла скільки духу. Джон Кенті, міцно схопивши принца за руку, тяг його по темному провулку й стиха напучував:
— Ти, навісний дурню, держи язик за зубами. Нікому не кажи, як наше прізвище. Я вигадаю якесь інше, щоб збити зі сліду лягавих. Гляди ж не пробалакайся.
А решті він сказав:
— Якщо випадком доведеться розгубитися, хай кожне з вас біжить до Лондонського мосту і дожидає інших коло останньої сукнярської крамниці. А звідти ми всі подамося до Саутворка.
В ту мить утікачі раптом виринули з темряви на світло й опинилися серед величезної юрби, що галасувала, співала й танцювала на березі Темзи. Понад річкою, скільки оком сягнути, палали яскраві багаття. Лондонський міст і Саутворкський теж були залиті світлом. Уся річка мінилася й сяяла різнобарвними вогнями. До неба безнастанно злітали химерні фейерверки, і на землю сипався густий дощ яскравих іскор, обертаючи ніч на день. Скрізь товкся радісний веселий народ. Здавалося, весь Лондон вийшов на гуляння.
Джон Кенті люто вилаявся й звелів: «Назад!» Та було вже запізно. Всю його родину вмить поглинуло бурхливе море люду і понесло в різні боки. Говорячи про родину, ми не маємо на увазі принца; його Джон Кенті так само міцно держав за руку. Проте у хлопчика з'явилась надія на визволення, і серце його забилося швидше.
Пробираючись крізь натовп, Кенті штовхнув якогось дебеленного човняра, досить уже розпаленого горілкою.
Човняр поклав здоровезну руку на плече Кенті й сказав:
Куди це тобі, друже, так приспіло? Нащо клопотатись якимись нікчемними справами, коли всі чесні й вірні громадяни святкують.
— А тобі яке діло? — огризнувся Кенті. — Пусти!
— Ні, вибач, не пущу, аж поки не вип'єш за здоров'я принца Уельського, — сказав човняр, заступаючи Кенті дорогу.
— Ну, давай чарку, тільки швидше.
Навколо товпилася юрба цікавих, і хтось із них гукнув:
— Чашу любові, чашу любові! Хай цей бурмило вихилить чашу любові, а то ми враз жбурнемо його в гості до риб!
І вмить звідкись принесли величезну чашу любові.
Човняр узяв її за одно вушко і, вдаючи, ніби другою рукою держить серветку, врочисто подав напій Джонові Кенті. Той, за старовинним звичаєм, мав однією рукою взятися за друге вушко чаші, а другою зняти з неї накривку '. Отже, йому довелося на хвилину випустити принцову руку. І хлопець не гаючись гулькнув у хащу людських ніг і зник. За мить його вже так само важко було б розшукати серед цього бурхливого живого моря, як монету в хвилях Атлантичного океану.
Він зразу зміркував це й не турбувався, що Джон Кенті знов знайде його. Він розумів і те, що цієї ночі місто шанувало замість нього самозваного принца Уельського і що маленький злидар зловмисно скористався з надзвичайної нагоди й захопив права, належні королівському синові.
Отже, в нього була єдина рада — пробратися до ратуші, сказати, хто він, і вивести ошуканця на чисту воду. Він вирішив дати Томові змогу підготуватися до смерті, а потім, за законами й звичаями того часу, повісити й четвертувати його як великого державного злочинця.
Книга: Марк Твен. ПРИНЦ І ЗЛИДАР
ЗМІСТ
На попередню
|
|
