Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Марк Твен. ПРИНЦ І ЗЛИДАР
Розділ XII. ПРИНЦ І ЙОГО ВИЗВОЛИТЕЛЬ
Тільки-но Майлз Гендон і маленький принц вибралися з натовпу, вони звернули вбік і глухими завулками подались до річки. Вони спокійно дійшли до Лондонського мосту, а там знову змішалися з юрбою. Гендон міцно держав за руку принца, чи то пак короля.
Приголомшлива звістка вже рознеслася по всій столиці, і хлопчик чув, як з тисячі вуст линуло: «Король помер!» Серце маленького сироти болісно стислося, і він затремтів усім тілом. Він гостро відчув усю безповоротність своєї втрати й пройнявся глибоким смутком, бо жорстокий тиран, що наводив жах на всю країну, до нього завжди був ніжний і ласкавий. Сльози затуманили йому очі й затьмарили світ. На мить він почув себе страшенно самотнім, покинутим, забутим долею. Але раптом, розтинаючи нічну пітьму, наче громовий гуркіт, долинув до нього радісний поклик: «Хай живе король Едуард Шостий!» Очі в принца спалахнули, і гаряча хвиля гордості залила його з голови до ніг. «Ох, — подумав він, — як це велично й дивно — я король!»
7 Див. примітку 7 у кінці книжки. (Прим, автора).
Наші друзі поволі прокладали собі дорогу крізь юрбу, що запрудила міст. Цей міст стояв тут уже шість сторіч і весь той час був гомінливим, багатолюдним місцем. То була досить чудна споруда: по її боках, бід берега до берега, тяглися склади та крамниці з помешканнями у горішніх поверхах. Це було, власне, ціле містечко. Тут був свій " заїзд, свої шинки, пекарні, свої дрібні крамнички, свої базари, майстерні і навіть своя церква. На двох сусідів — Лондон і Саутворк, — які сполучав той міст, жителі його дивилися згорда, як на свої околиці, що тільки завдяки цьому й мають якусь вагу. Жителі Лондонського мосту становили, так би мовити, замкнуту громаду. Місто їхнє було вузьке, з єдиною вулицею, що тяглась не більше як на одну п'яту милі. Жили вони, ніби на селі, і добре знали кожного зі своїх земляків, знали раніш їхніх батьків і матерів, знали, як свої п'ять пальців, усі їхні дрібні сімейні справи. Була в них, звісно, і своя аристократія — старовинні роди різників та пекарів, які п'ятсот років торгували в тих самих крамничках і вміли розповісти з початку до кінця всю славну історію мосту і всі його химерні легенди. Ці аристократи вже й говорили відмінною «мостовою» мовою, і думали на особливий «мостовий» лад, і брехали розлого й рівно, не затинаючись, виразно й доладно, як уміли брехати тільки на мосту. Взагалі, населення мосту було темне, вузьколобе, самовдоволене. Люди, що народжувалися на мосту, там і виростали, доживали до старості і нарешті вмирали, ні разу не побувавши ні в якій іншій частині земної кулі, крім Лондонського мосту. Звичайно, такі люди були певні, що величний, нескінченний похід, який сунув удень і вночі їхньою вулицею, невгамовний шум і галас, іржання, рев, мекання і безупинний тупіт ніг, немов далекий гуркіт грому, — це єдині розкоші світу, а вони самі — їхні володарі. Та воно так і було. Принаймні, коли який-небудь король або герой з тріумфом повертався на батьківщину, вони зі своїх вікон могли за певну плату показувати цікавим це пишне видовище, бо ні в якому іншому місці урочиста процесія не розгорталася перед очима глядачів такою довгою, прямою, безперервною колоною.
Людям, що народилися й виросли на мосту, життя десь в іншому місці здавалося нестерпно нудним і нікчемним. Історія розповідає про одного жителя мосту, який на сімдесят першому році життя покинув своє гніздо і виїхав на село. Але там він цілі ночі кидався й перевертався в ліжку без сну так гнітила його глибока сільська тиша. Нарешті, вибившись із сил, він повернувся в давнє своє кубло, худий, страшний, наче мара, і засинав спокійно, з солодкими снами під колискову пісню хвиль Темзи, під стукіт і гуркіт Лондонського мосту. За тих часів, про які ми оповідаємо, міст давав дітям «предметні уроки» з історії Англії, показуючи їм мертвотно-сині, охоплені тліном голови уславлених людей, настромлені на залізні шпичаки над його ворітьми.
Але ми зовсім забули про наших друзів. Гендон мешкав у невеличкому заїзді на мосту. Коли він зі своїм маленьким приятелем підійшов до дверей, хтось поруч грубо крикнув:
— А, ти таки з'явився! Ну, голубе, тепер ти вже від мене не втечеш! Ось я зараз потрощу тобі кістки, то ти вже не будеш десь ганяти, коли тебе дожидають.
І Джон Кенті простяг руку, щоб ухопити хлопця. Майлз Гендон заступив йому дорогу.
— Стривай, голубе! — сказав він. — Чого це ти розлютувався? Хто тобі цей хлопець?
— Якщо тобі так закортіло стромляти носа в чужі справи, то знай, що це мій син.
— Це неправда! — палко вигукнув маленький король.
— Сміливо сказано, хлопче, і я тобі вірю, дарма що в голові у тебе, може, й не все гаразд. Батько він тобі чи ні, я однаково не дам цьому падлюці бити тебе й мучити, коли ти хочеш лишитися зі мною.
— Хочу, хочу, я не знаю його, я ненавиджу його! Краще вмерти, ніж піти з ним.
— Ну, отже, нічого про це й говорити.
— Це ми ще побачимо! — крикнув Джон Кенті й кинувся до хлопця. — Я його силою...
— Геть, паскудо! Посмій-но доторкнутися до нього, то я тебе проштрикну, як гусака, — вигукнув Гендон, хапаючись за шпагу. — Закарбуй собі на лобі, що я взяв цього хлопця під захист, коли на нього насіла ціла юрма таких лобурів, як ти, і мало не вбила його. То невже я покину його тепер, коли йому загрожує ще гірше? Бо чи батько ти йому, чи ні, — а я гадаю, що ти брешеш, — цьому хлопцеві краще було б умерти наглою смертю, ніж жити з такою звірюкою, як ти. Тож забирайся, та швидше, бо я не люблю кидати слова на вітер,та й терплячкою не можу похвалитися.
Джон Кенті відійшов, бурмочучи загрози та прокльони, і зник у натовпі. А Гендон, сказавши внизу, щоб йому подали вечерю, піднявся із своїм підопічним до себе на третій поверх. Там вони ввійшли до вбогої комірчини з нужденним ліжком та старими випадковими меблями, тьмяно освітленої двома тоненькими свічками. Маленький король насилу дочалапав до ліжка і впав без сил, знемагаючи від голоду й утоми. Він майже цілий день і добру половину ночі — бо вже надходила третя година ранку, — був на ногах і нічого не їв. Промурмотівши: «Будь ласка, розбуди мене, коли накриють на стіл», — він поринув у глибокий сон. В очах Гендона промайнула усмішка, і він промовив сам до себе:
— Їй же Богу, це старченя влаштовується в чужій хаті й на чужому ліжку так невимушено й просто, наче в себе вдома. Хоч би сказало «коли ваша ласка» або «дозвольте». У своїй маячні він називає себе принцом Уельським і справді знаменито грає цю роль. Бідне, безпорадне мишеня! Я певен — воно збожеволіло від батькової жорстокості. Ну, нічого, я буду йому другом. Я врятував його, і він зразу став мені дорогий. Я вже встиг полюбити маленького гостроязикого шибеника. Як безстрашно воював він із зухвалою юрбою, як гордо кидав їй виклик! А тепер, коли сон розвіяв його болі й тривоги, яке в нього гарненьке, миле й лагідне личко! Я його навчатиму й вилікую його недугу. Я буду йому старшим братом, доглядатиму його й берегтиму. І хто посміє скривдити його або образити, хай заздалегідь готує собі саван, бо я, коли буде треба, піду за хлопця у вогонь і воду.
Він схилився над хлопцем і довго дивився на нього жалісливо й ласкаво, великою засмаглою рукою погладжуючи йому щоки й скуйовджене волосся. Раптом по тілу хлопця пробіг дрож.
— Ну ось, який з мене опікун? — промурмотів Гендон. — Не догадався чимсь укрити хлоп'я, а воно ще, чого доброго, на смерть застудиться. А й справді, що ж його робити? Якщо взяти його на руки й покласти в постіль, він прокинеться, а йому ж треба спочити.
Він подивився навколо, шукаючи яке-небудь укривало, але нічого не знайшов. Тоді скинув із себе камзол і закутав принца.
— Мені вже не звикати ні до холоду, ні до вбогої одежі! Зі мною нічого не станеться, — сказав він сам до себе і почав ходити по кімнаті, щоб хоч трохи зігрітися.
— В його схибленому мозку засіла думка, що він принц Уельський, — далі казав сам собі Гендон. — Дивно було б, якби в нас і досі лишився принц Уельський, коли той, хто справді був принцом, нині вже король. Своїм бідним розумом сердега не може збагнути, що має величати себе вже не принцом, а королем. Ось уже сім років, як я був вигнаний на чужину, і за цей час я нічого не чув про своїх. Але якщо мій батько ще живий, він заради мене охоче дасть притулок у себе в домі бідолашному хлопчикові. Так само і мій старший брат Артур. І в Артура добре серце. А ось другий брат Г'ю, — у того серце як у лиса. Та хай він тільки втрутиться не в своє діло, я розтрощу голову цій лютій гадині. Так, ми подамось туди, і то негайно.
Увійшов служник, поставив на маленький столик гарячу страву, присунув стільці й вийшов, не завдавши собі клопоту прислужувати таким злиденним постояльцям. Двері за ним грюкнули, і хлопець прокинувся. Він схопився й сів на ліжку, радісно озираючись навколо. Але враз обличчя в нього посмутніло, і, глибоко зітхнувши, він прошепотів:
— На жаль, це був тільки сон! Який же я нещасний!
Раптом він побачив на собі камзол Майлза Гендона, поглянув на свого захисника і, зрозумівши, що той заради нього мерз, лагідно сказав:
— Ти дуже добрий до мене, дуже добрий. На, одягни, мені він більше не потрібний.
Він підвівся, підійшов до умивальника і став, чекаючи. Гендон весело сказав:
— Ми зараз добре підкріпимось м'ясом і юшкою. Все так смачно пахне й парує. Ти вже трохи відпочив, а ще як підживишся, то зразу як на світ народишся.
Хлопець нічого не відповів. Він тільки пильно дивився на високого лицаря з якимось подивом чи навіть нетерплячкою. Спантеличений Гендон спитав:
— Чого ти хочеш?
— Я хочу вмитися, сер.
— Оце й усе? Роби що завгодно, не питаючи дозволу в Майлза Гендона. Можеш поводитись, як у себе вдома. Тут усе до твоїх послуг.
Але хлопець не рухався з місця. Він навіть нетерпляче тупнув ногою. Гендон остаточно розгубився.
— Та що з тобою?
— Будь ласка, налий води і не балакай так багато.
Гендон насилу втримався від сміху. «Їй же Богу, це чудово!» — сказав він сам до себе і поквапився виконати наказ свого вимогливого гостя.
Потім він стояв поблизу, наче заціпенівши, поки пролунав новий наказ:
— Рушника!
Гендон узяв рушник, що висів під самим носом у хлопця, і мовчки подав йому. Далі він сам почав умиватися, а його приймачок тим часом сів до столу й приготувався їсти. Гендон швидко закінчив свій туалет і вже присунув і собі стільця, як раптом хлопець гнівно вигукнув:-
— Схаменися! Ти збираєшся сидіти в присутності короля?
Гендон був уражений до глибини душі. «Бідолаха! — промурмотів він. — Він що далі, то дужче божеволіє. Почувши про велику переміну в країні, він уявив себе королем. Ну, що ж, доведеться потурати його примхам, а то ще, чого доброго, він посадить мене в Тауер».
Задоволений власним жартом, Гендон став позаду короля і почав прислужувати йому якнайпоштивіше.
Під час вечері суворість хлопцевої королівської гідності трохи пом'якшала, і, коли він наївся, йому захотілось побалакати.
— Якщо не помиляюсь, ти, здається, назвав себе Майлзом Гендоном? — сказав він.
— Так, ваша величність, — відповів Майлз і подумки додав: «Коли вже я взявся догоджати божевільному хлопчикові, то мушу величати його і найяснішим королем, і вашою величністю. Не слід спинятися на півдорозі. Я повинен якнайкраще грати свою роль, бо, як помилюся, можу попсувати добре діло».
Після другої чарки вина на серці в короля стало веселіше, і він промовив:
— Я хотів би познайомитися з тобою ближче. Розкажи мені про своє життя. Поводишся ти відважно й благородно — ти значного роду?
— Ні, рід наш не дуже значний, ваша величність. Мій батько баронет — один з дрібніших лордів на королівській службі, — сер Річард Гендон з Гендон-Холу, поблизу Монксґолма, в Кенті.
— Щось не пригадую такого імені. Ну, гаразд, розказуй про себе.
— Про себе я не маю чого багато розказати, ваша величність, але, можливо, це розважить вас на якісь півгодини — однаково нічого цікавішого немає. Мій батько, сер Річард, людина дуже багата й щедра. Мати моя вмерла, коли я був ще хлопчиком. У мене є два брати. Старший, Артур, в усьому схожий на батька, а молодший, Г'ю, підлий, зажерливий, зрадливий, лихий, підступний — справжня гадина. Такий він був змалку, і такий він був і десять років тому, коли я його бачив востаннє. У дев'ятнадцять років це був цілком викінчений мерзотник. Мені тоді минуло Двадцять, а Артурові — двадцять два. У нас жила ще леді Едіт, моя кузина — їй було тоді шістнадцять років, — вродлива, лагідна, добра, дочка графа, остання в роді, спадкоємиця великого багатства й графського титулу, якого нікому було передати. Мій батько був її опікуном. Я кохав її, вона мене теж кохала. Але вона з дитинства була заручена з Артуром, і сер Річард нізащо не дозволив би порушити цю умову. Артур любив іншу дівчину і умовляв нас не журитися й не втрачати надії — мовляв, час і щаслива нагода допоможуть усім нам добитися свого. Г'ю ж любив багатство леді Едіт, хоч запевняв, ніби любить її саму, — але він завжди так: каже одне, а думає інше. Тільки марно намагався він сподобатися леді Едіт. Він міг дурити лише батька. Батько любив його найдужче з усіх нас і вірив йому. Г'ю був наймолодший, і всі ненавиділи його, а цього завжди буває досить, щоб скорити батьківське серце. До того ж у Г'ю був солоденький, вкрадливий язик і надзвичайне вміння брехати, а це теж обплутує сліпу любов. У мене вдача запальна, навіть шалена, правду кажучи, але від мого шаленства нікому, крім мене самого, шкоди не було. Я нікого не зганьбив, не заплямив себе ні злочином, ні підлотою, нічим не збезчестив свого доброго імені й дворянського титулу.
Проте Г'ю зумів скористатися з моїх вад. Він бачив, що в Артура слабке здоров'я, і сподівався, що смерть старшого брата піде йому на користь, коли тільки прибрати мене з дороги... А втім, це довга історія, ясний мій владарю, і не варто її розповідати. Коротко кажучи, Г'ю так хитро перебільшував усі мої провини, що вони здавалися злочинами, і кінець кінцем, знайшовши в моїй кімнаті шовкову мотузяну драбину, яку він сам підкинув, негідник з допомогою підкуплених слуг та інших брехливих свідків переконав батька, що я збирався викрасти леді Едіт і одружитися з нею наперекір його волі.
Батько вирішив, що вигнання на три роки з дому й батьківщини зробить з мене справжнього чоловіка й вояка і навчить мене розуму. За роки свого тяжкого випробування я брав участь у війнах на континенті, зазнав удосталь жорстоких ударів долі, злигоднів і всіляких пригод. Але в останньому бою я попав у полон і сім років нидів у в'язниці в чужій стороні. Завдяки своїй кмітливості та відвазі я, нарешті, вирвався на волю й відразу подався до Англії. І ось я приїхав. Немає в мене ані грошей, ані пристойної одежі, і я не знаю, що сталося за ці сім років у нашому замку Гендон-Холі з моєю ріднею. От і вся моя сумна історія, ваша величність. — Тебе підло скривдили! — вигукнув маленький король, блиснувши очима. — Але я відновлю твої права — присягаюся! Це слово короля!
Зворушений оповіданням Майзла, молодий король відверто вилив своє горе перед здивованим другом і розказав про всі свої лихі пригоди. Коли він скінчив. Майлз подумав сам собі:
«Ач яка в нього буйна уява! І розум неабиякий, бо так з нічого ані божевільний, ані здоровий не сплете такої чудової й правдоподібної казки. Бідна, пропаща голівонька! Ну, дарма, поки я живий, у нього буде і друг, і захисник. Я не пускатиму його від себе ні на крок. Він буде моїм улюбленцем, моїм маленьким товаришем. І я його неодмінно вилікую! Він цілком видужає, прославиться, і тоді я з гордістю казатиму: «Він мій, я підібрав його, коли він був маленьким безпритульним обірванцем, але зразу помітив, які в нього здібності, і був певен, що колись ім'я його прогримить на весь світ. Дивіться на нього — хіба я не мав слушності?»
А король говорив замислено й повільно:
— Ти визволив мене від образи й ганьби, можливо, врятував мені життя, а отже, й корону. За таку послугу годиться віддячити щедрою нагородою. Скажи, чого ти бажаєш, і я зроблю все, що тільки в моїй королівській владі.
Ця фантастична пропозиція вивела Гендона з задуми. Він хотів був уже подякувати королю й сказати, що він лише виконав свій обов'язок і не бажає ніякої нагороди, як раптом у нього майнула щаслива думка. Тоді він попросив дозволу кілька хвилин поміркувати над милостивою пропозицією. Король поважно кивнув головою, зауваживши, що в таких важливих справах краще не поспішати.
Майзл подумав трохи і сказав сам до себе:
«Отак я й зроблю. Ніяким іншим способом я б цього не добився, а остання година показала, що коли б так тяглося й далі, мені було б дуже незручно й важко. Так, я висловлю йому своє прохання. Яке щастя, що я не пропустив цієї нагоди».
Він став на одне коліно й промовив:
Моя скромна послуга — звичайний обов'язок кожного підданця і тому не має ніякої ваги. Та коли ваша величність гадає, що моя послуга варта нагороди, то я насмілюся звернутись до вас із одним проханням. Років чотириста тому, як відомо вашій величності, під час кривавої ворожнечі між Джоном, королем Англії, і французьким королем було вирішено виставити від кожної країни по бійцю і розв'язати суперечку двобоєм, вдавшись до так званого божого суду. Обидва королі, та ще й король іспанський прибули на місце змагання. Та коли на арену вийшов французький боєць, то всі англійські лицарі були такі вражені його грізним виглядом, що жоден з них не зважився помірятись із ним зброєю. Отже, англійський монарх мав програти важливу справу, бо нікому було виходити на герць. А в Тауері тоді був ув'язнений лорд де Курсі, наймогутніший вояк Англії, позбавлений титулу й володінь, засуджений на довге ув'язнення. Звернулися до нього. Він погодився і в повному озброєнні прибув на поєдинок. Та тільки-но французький боєць побачив його величезну постать і почув його славетне ім'я, як враз утік, і справа французького короля була програна. Король Джон повернув лордові де Курсі всі його титули й володіння, сказавши: «Проси в мене чого хочеш, і твоє бажання буде вволене, хоч би воно коштувало мені півкоролівства». Тоді де Курсі, ставши перед королем навколішки, як оце зараз ваш покірний слуга, відповів: «Я прошу вашу величність надати мені й моїм нащадкам права лишатися з покритою головою в присутності монархів Англії, аж поки в ній існуватиме королівський престол». Як відомо вашій величності, бажання лорда де Курсі було вволене, і за ці чотириста років рід його не припинився. Отже, й досі старший у цій старовинній родині єдиний з усіх людей безборонно лишається в присутності його величності короля в капелюсі або шоломі, не питаючи на це дозволу '. Посилаючись на цей приклад, я прошу у вашої величності лише одної милості, одного права, яке буде для мене цілком достатньою нагородою: дозвольте мені й моїм нащадкам завжди сидіти в присутності короля Англії.
— Встань, сер Майлз Гендон, рицарю! — врочисто мовив король, легенько вдаривши Гендона по плечу його ж таки шпагою. — Встань і сідай. Твоє прохання вволене. Поки існує Англія й королівська влада, це право лишиться за тобою.
Його величність відійшов у задумі, а Гендон з полегкістю сів на стілець.
«Добре я зміркував, як визволити себе з біди, — сказав він сам собі. — Ноги в мене страшенно болять, а якби я не придумав цього, мені довелось би стояти ще багато тижнів, а ж поки мій бідний хлопець вернувся б до тями... До того ж я віднині став рицарем королівства Мрій і Тіней. Досить чудне звання для такої прозаїчної особи, як я. Я не сміюся — боронь боже! — бо те, що для мене химера, для нього дійсність. Але з одного погляду це й для мене дещо важить, бо показує, яка в нього добра й шляхетна душа... А що, як він надумається так пишно величати мене й при людях? Ото буде сміху! Рицар — і в такому дранті! Ну, дарма! Хай називає мене, як хоче. Я не скажу ані слова».
1 Лорди Кінгсейли, нащадки де Курсі, досі користуються цим надзвичайним привілеєм. (Прим, автора).
Книга: Марк Твен. ПРИНЦ І ЗЛИДАР
ЗМІСТ
На попередню
|
|
