Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Марк Твен. ПРИНЦ І ЗЛИДАР
Розділ XIV. LE ROI EST MORT — VIVE LE ROI !
Король умер — хай живе король! (Фр.)
Того самого ранку ще вдосвіта Том Кенті прокинувся від важкого сну й розплющив у темряві очі. Кілька хвилин він мовчки лежав, силкуючись розібратися в переплутаних думках і враженнях, і раптом тихо вигукнув у захваті:
— Тепер я розумію, все розумію! Нарешті я справді прокинувся! Привіт тобі, радість! Зникни, журба! Агов, Нен! Бет! Вилазьте з соломи і йдіть до мене. Я розкажу вам такий чудний, такий неймовірний сон, яким, мабуть, ще ніколи нічні духи не зачаровували людину. Нен, Бет, сюди!
Коло ліжка виросла якась невиразна постать, і чийсь голос промовив:
— Що зволите повеліти?
— Повеліти?.. Ой, горе мені, я пізнаю твій голос. Кажи, хто я такий?
— Вчора ввечері ви були ще принц Уельський, а нині ви — мій найясніший володар, Едуард, король Англії.
Том зарився з головою в подушки і жалісно промовив:
— На жаль, це був не сон! Ідіть спочивайте, добрий сер. Залиште мене з моїм горем.
Том знову заснув і незабаром побачив приємний сон. Йому снилося, що надворі літо і він грається сам на прегарному лужку. Раптом до нього підходить малесенький горбатий карлик з довгою рудою бородою й каже:
— Копай коло цього пня.
Том починає копати і знаходить у землі дванадцять новеньких блискучих пенні — казкове багатство! Та це ще не все, бо карлик каже далі:
— Я тебе знаю. Ти добрий, достойний хлопець. Усі твої злигодні скінчилися, настав день нагороди. Копай тут кожного сьомого дня, і щоразу ти знаходитимеш такий самий скарб — дванадцять новеньких блискучих пенні. Тільки нікому не кажи — тримай це в таємниці.
Карлик десь зникає, а Том біжить із своєю знахідкою до Смітного двору й каже сам собі: «Щовечора я даватиму батькові по одному пенні. Він буде певний, що це я зібрав аж стільки милостині, і з радощів не стане мене бити. Одне пенні я даруватиму щотижня доброму священикові, що вчить мене, а решту чотири — матері й сестрам. Ми не будемо більше голодувати й ходити в лахмітті. Прощай, вічний страх та побої!»
Ось він уже в своїй убогій оселі. Він стомився й ледве зводить дух, але очі в нього горять із захвату. Він кидає на коліна матері чотири пенні й весело кричить:
— Це тобі! Всі тобі, всі до одного! Тобі, Нен та Бет. Я чесно їх здобув, не випрохав і не вкрав.
Здивована й щаслива мати пригортає його до серця й каже: — Уже пізно. Чи не зволить ваша величність устати?
Ох! Він сподівався не такої відповіді. Сон урвався. Том прокинувся й розплющив очі.
Біля його ліжка на колінах стояв розкішно вбраний перший лорд-постельничий. Радість, навіяна облудним сном, погасла. Бідний хлопець зрозумів, що він і досі в'язень-ко-роль. В опочивальні було повно царедворців у лілових, жалобного кольору, мантіях і знатних слуг монарха. Том сів на ліжку й крізь важкі шовкові завіси дивився на ту блискучу юрбу.
Почалась урочиста церемонія одягання, під час якої придворні один по одному ставали навколішки і, вітаючи маленького короля, висловлювали йому глибоке співчуття з приводу його тяжкої втрати. А водночас Тома одягали. Головний лорд-стайничий узяв сорочку, передав її першому лордові-ловчому, той — другому лордові-постельничому, цей — головному лісничому Віндзорських лісів, той — третьому обер-камергерові, а цей — королівському канцлерові Ланкастерського герцогства. Від нього сорочка перейшла до гардеробмейстера, який передав її герольдмейстерові Норройському, потім вона дісталася комендантові Тауера, далі лорду-сенешалеві, тоді спадковому пов'язувачеві серветки, а потім лордові-адміралові Англії, який передав її архієпископові Кентерберійському, і нарешті вона опинилася в руках першого лорда-постельничого. Цей уже надів сорочку на Тома. Бідне хлоп'я! Здивовано стежачи за нудною процедурою, Том мимохіть згадав, як під час пожежі передають з рук у руки відра.
Кожна частина туалету мала пройти цей довгий шлях. Томові ця церемонія так набридла, що він дуже зрадів, коли побачив, що довгі шовкові панчохи теж пустились у подорож, віщуючи кінець. Але радість його була передчасна. Перший лорд-постельничий уже взяв у руки панчохи і збирався натягти їх Томові на ноги, як раптом густа фарба залила йому обличчя; він квапливо віддав їх назад архієпископові Кентерберійському і, показуючи на щось на панчохах, злякано прошепотів: «Гляньте, мілорде!» Архієпископ пополотнів, потім почервонів і, тицьнувши панчохи лордові-адміралові, насилу вимовив: «Гляньте, мілорде!» Лорд-адмірал передав панчохи спадковому пов'язувачеві серветки, і в нього ледве вистачило сили пробурмотіти: «Гляньте, мілорде!» Панчохи помандрували назад через руки лорда-сенешаля, коменданта Тауера, герольдмейстера, гардеробмейстера, королівського канцлера Ланкастерського герцогства, третього обер-камергера, головного лісничого Віндзорських лісів, другого лорда-постельничого, першого лорда-ловчого, і все це під здивований, зляканий шепіт: «Гляньте! Гляньте!» Нарешті панчохи потрапили в руки головного стайничого. Той добру хвилину дивився на причину загального збентеження.
— Господи помилуй! — прошепотів він нарешті. — Від підв'язки відскочив наконечник. До Тауера головного охоронця королівських панчіх! — і безсило схилився на плече першому лордові-ловчому.
Тим часом принесли інші панчохи, де на підв'язках не було ніякого ґанджу.
Але все на світі має свій кінець, і Том Кенті дістав, нарешті, змогу вибратися з ліжка. Один високий урядовець зливав йому, другий наглядав за вмиванням, третій держав напоготові рушник. Щасливо відбувши й цю церемонію, Том наготувався прийняти послуги королівського перукаря. З рук майстра цирульного мистецтва він вийшов гарненький і граційний, як дівчинка, — в ліловій атласній накидці і в капелюсі з ліловою пір'їною. Він поважно рушив до їдальні між рядів придворних, які шанобливо розступалися перед ним і ставали на коліна.
Після сніданку його з пишнотою, гідною короля, повели в супроводі головних сановників держави і п'ятдесятьох охоронців з позолоченими бойовими сокирами в руках до тронної зали, де він мав віддатися державним справам. Коло трону став його дядько, лорд Гертфорд, щоб допомагати королю мудрими порадами.
Насамперед з'явилися вельможні лорди, що їх покійний король обрав виконавцями своєї духівниці. Вони прийшли спитати в Тома згоди на деякі свої розпорядження. Це була формальність, але не зовсім пуста, бо лорд-протектор іще не був призначений. Архієпископ Кентерберійський оголосив постанову ради виконавців щодо похорону покійного монарха і наостанку прочитав їхні підписи: архієпископ Кентерберійський; лорд-канцлер Англії; лорд Вільям Сент-Джон; лорд Джон Рассел; граф Едуард Гертфорд; віконт Джон Лілі; єпископ Даремський Катберт.
Том не слухав — його збентежив у документі один з перших пунктів. Він обернувся до лорда Гертфорда й пошепки спитав:
— На який день, він каже, призначено похорон?
— На шістнадцяте число наступного місяця, ваша величність. — Та це ж безглуздя! Хіба він доти збережеться? Бідний хлопець! Королівські звичаї ще були для нього
новиною. Він звик бачити, що в Смітному дворі покійників якнайшвидше спроваджували на кладовище. Але лорд Герт-форд двома-трьома словами заспокоїв його.
Далі статс-секретар доповів про розпорядження державної ради, яка призначила прийняття чужоземних послів на другий день об одинадцятій годині ранку і просила згоди короля.
Том запитливо глянув на лорда Гертфорда, і той шепнув йому:
— Будьте ласкаві, ваша величність, висловити свою згоду. Посли з'являться для того, щоб засвідчити глибокий жаль своїх державців з приводу тяжкої втрати, що спіткала вашу величність та Англійське королівство.
Том послухався його поради. Після того другий статс-секретар почав читати звіт про витрати на штат покійного короля, що за останнє півріччя становили двадцять вісім тисяч фунтів стерлінгів. Ця сума так уразила Тома, що йому захопило дух. Ще більше здивувався він, коли почув, що з цих грошей двадцять тисяч іще не виплачено ', що державна скарбниця майже порожня і тисяча двісті слуг — у скрутному становищі, бо давно вже не одержують платні. Тут уже Том не витримав і палко вигукнув:
— Та так ми зовсім зубожіємо! Треба негайно взяти менший будинок і розпустити слуг. Однаково вони тут ні до чого, тільки заважають та дратують своїми послугами, які гидко й соромно приймати. Такі послуги потрібні хіба ляльці, яка ані руками, ані головою не може дати собі ради. Добре було б купити маленький будинок якраз проти рибного базару коло Біллінґзгейта...
Лорд Гертфорд міцно стиснув Томові руку. Той враз урвав свою нерозумну мову й почервонів. Але на обличчях придворних не видно було і тіні здивування, неначе в словах короля ніхто не помітив нічого чудного.
Ще один секретар доповів, що покійний король у своїй духівниці заповідав відзначити лорда Гертфорда герцогським титулом, братові його, серові Томасу Сеймурові, надати звання пера, синові Гертфорда — графство, а інших почесних служителів корони теж піднести в званні. Рада ухвалила призначити засідання на шістнадцяте число місяця лютого для обговорення та виконання волі небіжчика.
1 Юм, «Історія Англії».(Прим, автора).
Покійний король у своєму заповіті нікому не дарував маєтків, відповідних дарованим титулам, але рада, знаючи бажання покійного, визнала за потрібне наділити Сеймурові «земель на п'ятсот фунтів стерлінгів», а синові Гертфорда «на вісімсот фунтів», додавши ще ділянку «на триста фунтів з перших же єпископських земель, які звільняться» , — коли на те дасть згоду нинішній король.
Том знову мало не бовкнув, що, перше ніж розтринькувати гроші, слід було б сплатити борги покійного короля. Але обачний лорд Гертфорд вчасним доторком руки врятував його від цієї необережності, і Том мовчки дав свою королівську згоду, хоч у душі був дуже невдоволений. З хвилину він сидів і міркував, як легко й просто йому творити всякі дива, і раптом у голові в нього майнула думка: чом би йому не зробити свою матір герцогинею Смітного двору й не подарувати їй маєток? Але вмить його пройняло гірке розчарування: адже ж він тільки зветься королем, а насправді він підвладний цим поважним воякам і вельможам. Для них його мати — лише витвір хворої уяви, вони недовірливо вислухають його проект і пошлють по лікаря.
Нудні справи тяглися без кінця. Секретарі читали петиції, укази, грамоти і всілякі багатослівні, одноманітні й набридливі папери, що стосувались керування державою. Нарешті Том важко зітхнув і промурмотів про себе: «Чим це я так завинив, що мене позбавили свіжого повітря й сонця, зачинили тут, зробили королем і мучать без кінця?» Раптом його запаморочена голова хитнулась і впала на плече. Справи королівства припинилися, бо монарх, наділений владою перетворювати все в закон, був відсутній. Навколо заснулої дитини запанувала тиша, і мудрі державні мужі урвали нараду.
До полудня Томові пощастило, з дозволу його опікунів Гертфорда і Сент-Джона, пробути приємну годину в товаристві леді Елізабет і маленької леді Джейн Грей, хоч принцеси й були зажурені тяжким лихом, що спіткало королівський дім. Наприкінці їхнього візиту його відвідала й «старша сестра» — згодом вона стала відома під ім'ям «Марії Кривавої». Вона заморозила його своєю урочистою надутою промовою, яка сподобалася йому лише тим, що була коротка.
На кілька хвилин його залишили самого, а потім упустили до нього худенького хлопчика років дванадцяти, одягненого в усе чорне: тільки плоєний комірець та мережива на рукавах
1 Юм, «Історія Англії».(Прим, автора).
були сніжно-білі. В його убранні не було ніяких ознак жалоби, крім лілового банта на плечі. Він ішов несміливо, з похиленою головою і, підійшовши до Тома, став на одне коліно. Том пильно подивився на нього й сказав:
— Устань, хлопче. Чого тобі треба? Хто ти? Хлопець підвівся. Він стояв перед Томом у невимушеній,
спокійній позі, але обличчя в нього було зажурене.
— Ви, звичайно, пам'ятаєте мене, мілорде. Я ваш паж для биття.
— Паж для биття?
— Авжеж, ваша величність. Я Гемфрі... Гемфрі Марлоу. Том подумав, що його опікунам слід було розповісти йому про цього пажа. Становище вийшло незручне. Що йому робити? Удавати, буцім він пізнав хлопця, а потім кожним словом прохоплюватися, що ніколи про нього й не чув? Ні, це не годиться. Але враз його заспокоїла одна несподівана думка: такі випадки, мабуть, ще не раз траплятимуться, бо Гертфорд і Сент-Джон як члени ради повинні будуть частенько відлучатися в справах. Отож слід би добрати способу, як самому виплутуватися зі скрути. Так, він зараз спробує й побачить, що з цього вийде. Том заклопотано потер собі лоба й сказав:
— Тепер, здається, я пригадую тебе, але думки мої затьмарені недугою...
— Яка шкода, мій бідний повелителю! — співчутливо вигукнув «паж для биття» і додав сам до себе: «Отже, це правда, він несповна розуму, сердешний! Але який же я забутливий! Мені ж веліли ніяк не помічати, що з ним щось не гаразд!»
— Дивно, як пам'ять зраджує мене останніми днями, — скаржився Том. — Та ти не звертай уваги, це швидко минає. Часто найменший натяк ураз нагадує мені забуті події й імена. («А часом такі, що я зроду не чув», — додав він подумки). Ну, кажи, яка в тебе справа.
— Справа ця пуста, ваша величність, але я все ж насмілюся вас потурбувати нею, з дозволу вашого. Два дні тому, коли ваша величність на уроці грецької мови зволили тричі помилитися, пригадуєте, вранці...
— Так, здається,пригадую... («Це навіть не зовсім і брехня, бо, коли б я задумав учити грецьку мову, напевне помилився б не тричі, а разів сорок»). Так, так, ну, далі.
— Учитель, розгнівавшись на вас за таку, як він сказав, неохайну й недотепну роботу, обіцяв мене добре відшмагати, але... — Відшмагати? Тебе? — вигукнув Том, нетямлячись від здивування. — Та з якої речі він битиме тебе за мої помилки?
— Ох, ваша величність, ви знов забуваєте! Він же завжди шмагає мене, коли ви погано вчитесь.
— А, правда, я й забув. Ти допомагаєш мені готувати уроки, і, коли я роблю помилки, він гадає, що ти погано виконав свій обов'язок, і...
— О мій повелителю, що ви кажете? Я, найгірший із слуг ваших, посмів би вас учити?
— То в чому ж тоді ти винен? Що це за загадка? Хто ж тут справді збожеволів — я чи ти? Поясни мені.
— Та тут нічого й пояснювати, ваша величність. Ніхто не сміє ображати побоями священну особу принца Уельського. Отже, коли принц робить помилки, за нього б'ють мене. Та так воно й повинно бути, бо це моя служба і з цього я живу.
Хлопець казав це цілком спокійно. Том зчудовано дивився на нього й думав: «Ну й чудасія! Що це за химерна служба! Дивно, як вони не зачісують й не вдягають якогось хлопця замість мене. Ото була б розкіш! Слово честі, я б охоче згодився, щоб шмагали мене самого. Принаймні моє життя було б тоді не таке одноманітне».
А вголос він сказав:
— І що ж, голубчику, тебе відшмагали, як обіцяли?
— Ні, ваша величність. Мене мали відшмагати сьогодні, але, можливо, зважаючи на жалобу, тепер зовсім звільнять від кари. Я ще не знаю і тому насмілився прийти сюди і нагадати вашій величності про вашу милостиву обіцянку заступитися за мене...
— Перед учителем?
— Ах, це ви пам'ятаєте?
— Як бачиш, моя пам'ять вертається. Заспокойся, тебе ніхто не скривдить, я не дозволю.
— О, дякую, мій добрий королю! — вигукнув хлопець і впав навколішки. — Може, я забагато прошу, але...
Побачивши, що Гемфрі вагається, Том, щоб підбадьорити хлопця, сказав, що він сьогодні в милостивому настрої.
— Тоді дозвольте розповісти все, що тяжить у мене на душі. Ви тепер уже не принц Уельський, а король. Ви можете робити все, що побажаєте, і ніхто не сміє вам перечити. Звичайно, ви тепер не схочете втомлювати себе нудними науками, звелите попалити книжки і знайдете собі цікавіші розваги. Тоді я пропав, а зі мною й мої сирітки-сестри.
1 Див. примітку 8 у кінці книжки. (Прим, автора).
— Пропав? Чому?
— Мене годує моя спина, мій добрий повелителю. Якщо її не будуть бити, я помру з голоду. Якщо ви кинете вчення, у мене не буде служби, бо вам же не потрібний буде паж для биття. Згляньтеся, не проганяйте мене!
Том, зворушений цим щирим горем, у пориві справді царської великодушності промовив:
— Заспокойся, друже. Віднині й довіку твоя служба стане спадковою в твоєму роді.
Потім він легенько вдарив хлопця по плечу своєю шпагою і сказав:
— Устань, Гемфрі Марлоу, спадковий головний паж для биття при англійському королівському дворі. Не журись — я знов візьмусь до книжок і буду вчитися так погано, що твою платню, по всій справедливості, доведеться потроїти — настільки прибуде в тебе роботи.
Сповнений палкої вдячності, Гемфрі вигукнув:
— Дякую вам, мій благородний повелителю! Така безмірна щедрість перевершує найсміливіші мої мрії. Тепер я буду щасливий до кінця днів моїх, а зі мною й весь рід Марлоу.
Том зміркував, що хлопець може стати йому в пригоді. Він потроху розговорився з Гемфрі, і той був дуже задоволений. Хлопцеві було приємно думати, що він допомагає маленькому королю зцілитися, бо як тільки він нагадував хворому королю які-небудь випадки, що траплялися з ним у класній кімнаті або взагалі в палаці, той зразу все ясно «відновлював у пам'яті». Не минуло й години, як Том дізнався про цікаві подробиці з життя королівського двору. Він вирішив щодня черпати відомості з цього джерела і тут-таки дав наказ завжди допускати Гемфрі до королівських покоїв, якщо тільки його величність не буде зайнятий розмовою з кимсь іншим. Тільки-но вийшов Гемфрі, як з'явився лорд Гертфорд і приніс Томові нові турботи.
Він сказав, що рада лордів, побоюючись, щоб перебільшені чутки про розладнане здоров'я короля не просочились за кордон, вирішила просити його величність днів через два почати обідати прилюдно. Його квітучий вигляд і впевнена постава разом із стриманими, спокійними рухами й шляхетним поводженням враз розвіють усі сумніви й піднесуть народний настрій, а коли якісь лихі поголоски вже розійшлися, це буде найкращий засіб припинити їх.
Потім лорд Гертфорд почав обережно вчити Тома, як треба поводитися в таких урочистих випадках, роблячи досить прозорі натяки на речі, які той давно мусив знати. На превелику його радість, виявилося, що Томові тут майже не потрібна була чиясь допомога (він для цього уже встиг використати Гемфрі, який, знаючи із швидкокрилих придворних балачок про майбутній обід, сказав про нього королю). Побачивши, що пам'ять короля покращала, граф наважився непомітно перевірити її ще кількома спробами. Наслідки були гарні, хоча й неповні, — бо Том користувався знаннями, почерпнутими від Гемфрі, — і лорд загалом був дуже задоволений. Він так зрадів, що насмілився сказати повним надії голосом:
— Тепер я певен, що, якби ваша величність зволили трохи напружити пам'ять, це розв'язало б загадку щодо великої печатки, пропажа якої тепер уже, правда, не має великого значення, бо печатка мала силу тільки за життя покійного короля. Може, ваша величність спробує пригадати?
Це загнало Тома в безвихідь. Він не мав найменшого уявлення, що таке велика печатка. З хвилину він вагався, а потім, глянувши невинними очима на лорда Гертфорда, спитав:
— А яка вона на вигляд, мілорде?
Граф ледь здригнувся й прошепотів сам до себе: «О горе! Його розум знов затьмарився. Не треба змушувати його так напружувати мозок». І спритно перевів розмову на інше, щоб відвернути думки його величності від нещасливої печатки. Це було неважко зробити.
Книга: Марк Твен. ПРИНЦ І ЗЛИДАР
ЗМІСТ
На попередню
|
|
