Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Марк Твен. ПРИНЦ І ЗЛИДАР
Розділ XV. ТОМ — КОРОЛЬ
Другого дня прибули чужоземні посли в супроводі пишного почту, і Том, урочисто сидячи на троні, приймав їх. Спочатку пишнота цієї церемонії тішила його око й захоплювала уяву, але вона була занадто довга й нудна, так само як і всі промови, і те, що спочатку було розвагою, помалу перейшло в утому й тугу за рідною домівкою. Том говорив слова, які час від часу підказував йому Гертфорд, і намагався чесно виконувати свої обов'язки, але вони були такі незвичні для нього й неприємні, що він спромігся тільки більш-менш задовільно грати свою роль. На вигляд він був досить схожий на короля, але почувати себе королем не міг. Тому він щиро зрадів, коли вся церемонія скінчилася.
Більша частина дня «змарнувалася», на думку Тома, у всяких ділах, пов'язаних з його високим саном. Навіть дві години, присвячені королівським іграм та забавам, були для Тома мукою, бо й тоді він мусив додержувати всяких правил та звичаїв. Але він усе ж урвав часинку на розмову з Гемфрі, і та година була чистим виграшем, бо він і розважився, й здобув потрібні йому відомості.
Настав третій день королювання Тома Кенті й проминув так само, як і попередні, але на душі в нього трохи полегшало — він почував себе вже не так ніяково, як спочатку. Він уже трохи звик до незнайомого оточення й нових обставин. Пута неволі ще обтяжували його, але він почав уже звикати. Присутність і шанобливе упадання коло нього знатних вельмож бентежили його дедалі менше.
Наближення четвертого дня Том чекав би вже без особливої тривоги, якби не страх перед прилюдним обідом. На цей день були призначені й поважні справи: він мусив головувати в раді й висловлювати свої погляди та плани щодо відносин з різними державами, розкиданими по всій земній кулі; Гертфорд мав бути формально обраний на почесний пост лорда-протектора, і ще багато деяких подій мало відбутися того ж таки дня. Але Томові все це здавалося дрібницями проти жахливої перспективи обідати під цікавими поглядами сили-силенної очей і під шепотіння безлічі губів, які сміятимуться з його манер і з похибок, якщо він, на жаль, буде їх припускатися.
Але ніщо не могло відвернути цього дня, і він настав. Том зустрів його похмуро й замислено і ніяк не міг розвіяти свого поганого настрою. Звичайні ранішні діла дратували його й стомлювали. Він знову відчував гнітючий тягар неволі.
Наближався полудень. Том сидів у великій приймальній залі й розмовляв з графом Гертфордом, тоскно чекаючи години, призначеної для прийняття деяких поважних урядовців та придворних.
Трохи згодом Том підійшов до вікна й зацікавився життям і рухом на великому шляху за палацовою брамою; він не просто зацікавився, йому всією душею захотілося взяти участь у цій веселій метушні. Раптом він побачив безладну обшарпану юрбу чоловіків, жінок та дітей, що з галасом і криком бігли дорогою.
— Як би дізнатись, що там трапилося? — вигукнув Том з відвертою хлоп'ячою цікавістю.
— Ви — король! — урочисто, з низьким поклоном відповів граф Гертфорд. — Дозвольте виконати бажання вашої величності.
— О, будь ласка! Прошу, прошу! — схвильовано скрикнув Том. «А бути королем не так уже й погано, — подумав він. — У цьому є й свої вигоди».
Граф покликав пажа й послав його до капітана королівської варти з наказом:
— Спинити юрбу й довідатися, що там сталося. Велінням короля!
Через кілька хвилин з палацової брами вийшов великий загін воїнів у блискучих сталевих панцерах і вишикувався впоперек шляху, перегородивши дорогу юрбі. Незабаром вернувся посланець і сповістив, що юрба сунула за чоловіком, жінкою і дівчинкою, яких вели на страту за злочини проти спокою та честі королівства.
Смерть, люта смерть загрожувала цим нещасним! Від цієї думки в Тома стислося серце. Його охопив глибокий жаль і заглушив усі інші почуття. Він не думав ні про порушення закону, ні про лихо, яке злочинці заподіяли своїм жертвам, він думав тільки про ешафот, про жахливу кару, що чекала засуджених. Том навіть забув, що він не справжній король, а тільки оманлива тінь його, і, не тямлячи себе, вигукнув:
— Привести їх сюди!
Він зразу ж зашарівся й мало не попросив пробачення у графа. Але, помітивши, що його наказ нікого не здивував, стримав слова, готові вже зірватися в нього з уст. Паж із звичайним виразом обличчя низько вклонився й вийшов переказати веління короля. Том відчув приплив гордості і ще раз усвідомив усі вигоди свого становища. «Їй же Богу, — подумав він, — тепер я почуваю себе так само, як тоді, коли, начитавшися книжок, удавав із себе принца, видавав закони, наказував: «Зробіть се, зробіть те», й ніхто не смів мені перечити».
Двері розчинилися. Один за одним виголошували високі титули, почали входити вельможі, і зала швидко наповнилася блискучою аристократією. Але Том майже не помітив присутності цих людей. Він був занадто схвильований у ту мить і глибоко захоплений цікавішою справою. Він сів на своє крісло і, втупивши очі в двері, застиг у нетерплячому чеканні. Вельможі, побачивши те, не стали його турбувати й почали переповідати один одному державні новини та придворні плітки.
Через кілька хвилин почулися розмірені кроки вояків, і до зали ввійшли злочинці в супроводі молодшого шерифа й загону королівської гвардії. Шериф став перед Томом навколішки, потім підвівся й відійшов убік. Троє злочинців теж упали ниць і так завмерли. Гвардійці вишикувалися за кріслом Тома. Том зацікавлено дивився на засуджених. Постать і одяг чоловіка збудили в ньому якийсь невиразний спогад. «Здається, я його десь бачив, — подумав він, — от тільки де й коли — не пам'ятаю». У ту мить злочинець підвів голову й зразу ж опустив її, немов засліплений грізною величчю монарха. Але для Тома досить було тільки глянути йому в обличчя. «Тепер мені все ясно, — сказав він собі. — Це той незнайомець, що колись на Новий рік, у холодний вітряний день витяг Джайлза Вітта з Темзи й урятував його. То був відважний, добрий вчинок. Жаль, що він зробив якусь підлоту й попав у біду. А мені добре врізався у пам'ять той ранок. Бо рівно через годину, об одинадцятій, баба Кенті так мене налупцювала, що ні доти, ні потім я такого лупня більш не діставав».
Том велів вивести на деякий час із зали жінку та дівчинку й звернувся до шерифа:
— В чому завинив цей чоловік? Шериф став на коліна й відповів:
— Смію доповісти вашій величності, він отруїв одного з ваших підданих.
Тома, який жалів засудженого й бачив у ньому сміливця, що врятував його товариша, слова шерифа боляче вразили.
— І це доведено? — спитав він.
— Цілком, ваша величність. Том сумно зітхнув і мовив:
— Заберіть його, він заслужив на смертну кару. Жаль! Такий відважний... ні, ні, я хотів сказати, що він таким здається.
Нещасний з несподіваною силою заломив руки і почав розпачливо й жалібно благати короля:
— О милостивий повелителю! Зжальтесь наді мною, коли можете! Я не винен, і того злочину, що в ньому мене звинувачують, не доведено. Та це дарма. Присуд мені вже виголошено, і його не можна скасувати, але я прошу у вас останньої ласки, бо кара моя нестерпна. Змилуйтесь надо мною, найясніший королю! В своєму милосерді згляньтесь на моє благання — веліть мене повісити!
Том розгубився. Такого прохання він ніяк не сподівався.
— Далебі, чудної просиш ти ласки! Хіба тобі призначили не таку кару?
— Ні, ваша величність, ні! Мене наказано зварити живцем. Від жаху Том мало не схопився з крісла. Опам'ятавшись трохи, він вигукнув:
— Твоє прохання буде вволене, нещасний! Якби ти навіть отруїв сто чоловік, я не віддам тебе на таку жахливу смерть.
Засуджений уклонився до землі, складаючи палку подяку:
— Якщо, не доведи боже, вас коли-небудь спіткає лихо, — закінчив він, — хай Господь обереже вас за ваше милосердя до мене.
Том обернувся до графа Гертфорда і спитав:
— Мілорде, невже цього чоловіка справді могли присудити до такої страшної кари?
— Так карає закон всіх отруйників, ваша величність. А в Німеччині фальшивомонетників варять в олії, і не зразу кидають, а помалу занурюють на мотузці: спочатку по кісточки, потім по коліна, потім...
— Прошу, мілорде, ні слова далі! — скрикнув Том, затуляючи руками очі, щоб не бачити жахливої картини. — Благаю вас віддати наказ про скасування цього закону. Хай не завдають таких мук нещасним людям.
На обличчі графовому засвітилося глибоке задоволення. Він був чоловік добросердий і великодушний — таких було дуже мало серед його класу в ті часи.
— Цей закон уже скасовано шляхетними словами вашої величності, — промовив він. — Історія збереже їх для майбутніх поколінь на честь вашому королівському домові.
Шериф хотів був вивести засудженого, але владним рухом руки Том спинив його.
— Пане шерифе, я хотів би пильніше розглянути цю справу, — сказав він. — Цей чоловік каже, що злочин його не доведено. Що ти знаєш про це?
— Насмілюся доповісти вашій величності, на суді виявилося, що цей чоловік заходив до одної хатини в селі Айлінгтоні, де лежав хворий. Троє свідків кажуть, що це було о десятій годині ранку, а двоє — що на кілька хвилин пізніше. Хворий у той час був сам і спав. Цей чоловік незабаром вийшов і подався своєю дорогою, а в хворого за годину почалася блювота й корчі, і він помер.
— Хто-небудь бачив, як хворому дали отруту? І саму отруту знайшли?
— Ні, ваша величність.
Звідки ж тоді відомо, що хворого отруєно? Насмілюся доповісти вашій величності, лікарі запевняють, що така смерть буває тільки при отруєнні. Поважний доказ, як на ті простодушні часи. Том розумів, яке це страхіття, і сказав:
— Лікарі знають своє діло — може, і їхня правда. Для бідолахи справа обертається погано.
— І це ще не все, ваша величність. Є ще й більші докази. Люди кажуть, ніби ворожка — вона потім зникла з села невідомо куди, — провістила, що той хворий помре від отрути і що отруту дасть йому невідомий чорнявий перехожий у простій приношеній одежі. Засуджений цілком відповідає цим прикметам. Прошу вашу величність звернути на цю обставину належну увагу, бо це ж було провіщено.
За тих забобонних часів такий аргумент мав непереможну силу. Том почував, що все пропало. Злочин обвинуваченого був доведений. Але Том хотів дати йому змогу оборонити себе.
— А що ти скажеш на своє виправдання? — спитав він.
— Нічого, що могло б мене врятувати, мій королю. Я не винен, але не можу цього довести. У мене немає друзів, а то б я міг засвідчити, що того дня я був не в Айлінгтоні, а за кілька миль від нього — в Уоппінг-Олд-Стерзі; навіть більше, мій королю, я б міг довести, що в ту годину, коли стався злочин, у якому мене обвинувачують, я не позбавив нікого життя, а навпаки, врятував ближнього. Якийсь хлопець почав тонути...
— Досить шерифе, якого дня стався злочин?
— О десятій годині ранку або на кілька хвилин пізніш, в перший день Нового року, найясніший...
— Звільніть обвинуваченого! Це воля короля!
І, застидавшись своєї не гідної монарха нездержливості, Том знову почервонів. Щоб якось загладити свій недоречний вчинок, він сказав:
— Мене обурює до глибини душі, що на підставі таких нікчемних, безглуздих доказів людину посилають на шибеницю!
Схвальний гомін пішов по залі. Захоплення викликав не самий вирок Тома, бо помилування засудженого отруйника мало кому могло здатися справедливим. Ні, всі були захоплені розумною й шляхетною поведінкою юного короля і стиха казали один одному:
— Король не божевільний — він при повному розумі!
— Як мудро вчинив він допит! Як ця крута й владна рішучість нагадує його колишню вдачу!
— Дяка Богові, він видужав! Це не якийсь безсилий хлопчик, а справжній король. Він поводився точнісінько як його батько.
Радісні вигуки лунали в повітрі й долітали до Тома. Йому дуже втішно було чути все це, і на душі відразу стало спокійніше.
Але дитяча цікавість швидко взяла гору над цими приємними думками й почуттями. Томові захотілося скоріше дізнатись, що вчинили жінка й маленька дівчинка. Отож із його наказу їх ввели до зали. Обидві, тремтячи від страху, гірко плакали.
— Що вони вчинили? — спитав Том шерифа.
— Насмілюся доповісти вашій величності, їх обвинувачено в страшному й напевне доведеному злочині. Судді, за законом, присудили їх до шибениці. Вони продали свої душі дияволові — от яка їхня провина.
Том здригнувся. Його привчили бридитися людьми, які робили такі жахливі речі. Та все ж йому кортіло задовольнити свою цікавість до кінця, і він спитав:
— Де це сталося й коли?
— У грудні опівночі, в зруйнованій церкві, ваша величність.
Том знову здригнувся.
— Хто був при тому?
— Тільки вони самі, ваша величність, і «той».
— Що ж, вони призналися?
— Ні, ваша величність, відмагаються.
— А як же все стало відомо?
— Люди бачили, як вони ввійшли туди, ваша величність; це збудило підозру, що підтвердилася страшними наслідками їхнього злочину. З'ясовано, що з допомогою нечистої сили вони викликали бурю, яка спустошила цілу округу. Свідків із сорок посвідчили, що буря була, а можна було б набрати й тисячу, бо всім вона далася втямки, всім наробила лиха.
«Це таки поважна справа», — подумав Том. Із хвилину він обмірковував таке нечуване лиходійство, а потім спитав:
— А сама жінка теж зазнала шкоди від цієї бурі?
Декотрі старі вельможі в залі закивали головами, схвалюючи це мудре запитання. Але шериф, не зрозумівши, куди хилять Томові слова, простосердо відповів:
— Авжеж, ваша величність. Та так їй і треба. Хатину її знесло, і вона з дочкою лишилася без кутка.
— Дорогенько ж заплатила вона за право накоїти собі такого лиха. Якби диявольська сила дісталась їй за один фартинг, то й то б вона прогадала. А вона ж віддала за це свою душу й душу рідної дочки! Безперечно, вона несповна розуму, а божевільні не відають, що роблять, і жінка ця не винна.
Старі вельможі знов закивали головами, схвалюючи Томову мудрість, а один з них пробурмотів:
— Кажуть, що й сам король теж божевільний, але така душевна неміч пішла б на користь і багатьом здоровим, якби вони так щасливо занедужали.
— Скільки років дівчинці? — спитав Том.
— Дев'ять років, ваша величність.
— А хіба за англійськими законами дитина може складати угоди й продавати себе? — звернувся Том до вченого судді.
— Ні, ваша величність, закон забороняє дітям заходити в поважні ділові стосунки з дорослими, зважаючи на те, що дитячий зелений розум не спроможен протистояти дозрілому й хитрому розумові старших. Диявол може купити дитину, якщо захоче і якщо дитина згодна, та англієць ніяк не може цього зробити, бо така угода буде недійсна.
— Це вже не по-християнському! З якої речі англійський закон відмовляє англійцям у привілеях, наданих дияволові? — вигукнув щиро обурений Том.
Цей своєрідний погляд на справу викликав у багатьох веселу усмішку, і потім при дворі про це розповідали як про новий доказ справжності юного короля і поліпшення його душевного здоров'я.
Тим часом жінка перестала плакати й жадібно, з надією в очах прислухалася до слів короля. Том це помітив, і йому стало дуже шкода її, таку нещасну й безпорадну.
— Що ж вони робили, щоб викликати бурю? — спитав він шерифа.
— Скидали з себе панчохи, ваша величність.
Це страшенно здивувало Тома й розпалило його цікавість. Він нетерпляче сказав:
— Оце-то диво! І що ж, це завжди дає такий жахливий наслідок?
— Завжди, ваша величність, принаймні коли жінка цього схоче й вимовить подумки або вголос відоме їй заклинання.
Том обернувся до жінки і владно наказав:
— Покажи свою силу — я хочу бачити бурю. Забобонні вельможі аж пополотніли, і в кожного в очах засвітилось бажання утекти, хоча всі мовчали. Але Том нічого того не помітив. Він нетерпеливо чекав катастрофи. Глянувши в розгублене й збентежене обличчя жінки, він схвильовано додав:
— Не бійся, тобі нічого не буде. Тебе випустять на волю, й ніхто тебе не скривдить. Покажи свою силу.
— О наймилостивіший королю! Я ж не маю такої сили. Я засуджена безвинно.
— Тобою володіє страх. Заспокойся, тебе за це не покарають. Зроби бурю, ну хоч маленьку — великої і страшної я й сам не хочу. Ну? Зроби це, і життя твоє врятоване. Ти вийдеш звідси зі своєю дитиною вільна, помилувана королем, і ніхто в усьому королівстві не заподіє тобі шкоди.
Жінка впала ниць і, ридаючи, запевняла, що вона неспроможна зробити таке диво, що вона з радістю врятувала б життя своїй дитині, а сама б охоче пішла на смерть, якби могла здобути таку величезну ласку, скорившись королівському наказові.
Том вимагав, але жінка все твердила про своє безсилля. Нарешті він сказав:
— Ця жінка, мабуть, каже правду. Коли б моя мати була на її місці й мала диявольську силу, вона, не вагаючись, викликала б бурю і зруйнувала б усю країну, аби тільки врятувати моє життя. А всі матері однакові. Ти вільна, добра жінко, ти й твоя дитина, бо я певен, що ти не винна. Ну, а тепер, коли тобі вже нічого боятися, бо тебе помилувано, — скинь панчохи! Якщо зробиш бурю, я збагачу тебе!
Врятована почала палко дякувати королю й поквапилась виконати його бажання. Том завмер у нетерплячому чеканні, трохи затьмареному легкою тривогою. Придворні ж навіть і не таїли свого страху. Жінка і її маленька дочка скинули з себе панчохи і, видно, докладали всіх зусиль, щоб віддячити королю хоч невеличким землетрусом. Та ба! Все було марно. Том розчаровано зітхнув і мовив:
— Не турбуйся більш, добра душе, твоя дивна сила покинула тебе. Йди з миром. Якщо ж колись утрачена сила вернеться до тебе, не забудь зробити мені бурю.
Див. примітки до розділу XV у кінці книжки. (Прим, автора).
Книга: Марк Твен. ПРИНЦ І ЗЛИДАР
ЗМІСТ
На попередню
|
|
