Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Марк Твен. ПРИНЦ І ЗЛИДАР
Розділ XVII. ФУ-ФУ ПЕРШИЙ
Майлз Гендон швидко йшов по мосту на саутворкський берег. Він пильно вдивлявся в кожного незнайомця, сподіваючися знайти тих, кого шукав. Та все було марно. Розпитуючи перехожих, він деякий час ішов по Саутворку тією ж дорогою, що й утікачі, але раптом сліди їхні урвалися. Проте аж до самого вечора він докладав усіх зусиль, щоб знайти їх. Ніч застала його стомленим, голодним і зневіреним. Він повечеряв у заїзді Табарда й ліг спати, щоб зранку знову ж піти на розвідки і обнишпорити все місто. Він лежав і думав: «Хлопець при першій нагоді втече від негідника, що видає себе за його батька. А чи повернеться він до Лондона в своє старе житло? Ні, нізащо; він побоїться знов потрапити у пастку. Що ж він робитиме? В цілому світі у нього немає жодного захисника, крім Майлза Гендона, і, безперечно, він спробує розшукати свого друга. Тільки повертатися до Лондона йому небезпечно, і, знаючи, що Майлз Гендон збирається додому, він зразу подасться до Гендон-Холу. Так, мені все ясно: треба, не гаючи часу в Саутворку, рушати через Кент до Монскголма, а по дорозі шукати в лісах й розпитувати подорожніх».
Тепер вернімося до зниклого маленького короля.
Страшний, наче розбійник, чоловік, який, за словами трактирного служника, приєднався на мосту до парубійка й обдуреного хлопчика, насправді не підходив до них, а мовчки йшов слідом. Ліва рука в нього була на перев'язі, а на одному оці красувався зелений пластир, він трохи шкутильгав і спирався на дубову палюгу. Парубійко вів короля по Саутворку різними завулками; нарешті вони вийшли на великий шлях.
Тут король розсердився і сказав, що далі не піде, що не він повинен іти до Гендона, а Гендон до нього. Він не попустить такого зухвальства. Він лишиться тут.
Тоді парубійко сказав:
— Ти лишишся тут, коли твій друг лежить поранений у лісі? Ну що ж, лишайся. Король відразу змінив тон.
— Поранений? — скрикнув він. — Хто посмів його поранити? А втім, тепер уже однаково. Веди ж мене до нього! Мерщій, мерщій! Та що, в тебе свинцем налиті_ ноги? Його поранено! Байдуже, хто той лиходійник, — хай навіть син герцога — він за це поплатиться.
До лісу було ще далеко, але вони швидко пройшли цю відстань. Парубійко озирнувся, знайшов устромлену в землю гілку, до якої був прив'язаний клаптик ганчірки, і повів короля в ліс. Де-не-де він знову натрапляв на такі самі гілки, що, певне, вказували йому дорогу. Нарешті вони вийшли на галявину, де стояли обгорілі рештки ферми й напівзруйнована клуня. Ніде не видно було ніяких ознак життя. Навколо панувала мертва тиша. Парубійко увійшов у клуню, король і собі вбіг слідом за ним. Там теж не було ані душі. Король підозріливо глянув на парубійка і спитав:
— Де ж він?
У відповідь почувся глузливий регіт. Король скипів, схопив поліняку й кинувся на парубійка, але раптом позад нього зареготав ще хтось. То був кульгавий волоцюга, що йшов слідом за ними. Король повернувся до нього й гнівно крикнув:
— Хто ти такий? Чого тобі тут треба?
— Годі вже вдавати дурня! — сказав волоцюга. — Перерядився я не так уже хитро, щоб ти не міг пізнати рідного батька.
— Ти мені не батько. Я не знаю тебе. Я король. Якщо ти десь сховав мого слугу, віддай його мені, а то дорого заплатиш за це!
Джон Кенті відповів, суворо відрубуючи кожне слово:
— Я бачу, що ти звихнувся з розуму, і бити тебе нема охоти. Але як виведеш мене з терпцю, то доведеться. Тут, хоча б ти й ляпав язиком, то байдуже, бо ніхто на тебе не зверне уваги. Але краще привчайся до розумніших балачок, щоб не нашкодити мені в новому місці. Я вбив людину і не можу лишатись там, де жив раніш, а тебе теж візьму з собою, бо ти мені потрібний. Задля обережності я перемінив ім'я — тепер мене звуть Джон Гобз, а тебе — Джек. Гляди ж, не забувай! Ну, а тепер кажи: де твоя мати? Де сестри? Вони не прийшли на умовлене місце — ти знаєш, де вони?
Король похмуро сказав:
— Дай мені спокій зі своїми загадками! Мати моя вмерла, сестри в палаці. Парубійко мало не пирснув зо сміху, і король, певне, знов кинувся б на нього з кулаками, але Кенті, чи то пак Гобз, стримав свого товариша:
— Не дражни його, Г'юго. Він і так несповна розуму, а ти ще його дратуєш. Сідай, Джеку, і заспокойся. Зараз я дам тобі їсти.
Гобз і Г'юго почали про щось тихенько розмовляти, а король, щоб спекатися їхнього неприємного товариства, відійшов у найдальший куток клуні. Там панувала темрява і на землі товстим шаром була настелена солома. Він ліг, укрився соломою й поринув у думи. У нього було багато турбот, але всі вони потонули й забулися в одному великому горі — втраті батька. Увесь світ здригався від імені Генріха Восьмого. Для кожного це була страшна потвора, з ніздрів якої вилітає гаряче полум'я, рука якої сіє кару й смерть. Але в хлопчика це ім'я викликало лише приємні почуття, і образ, що виринав у його пам'яті, дихав любов'ю й ласкою. Він пригадував багато щирих розмов з батьком, з ніжністю продумував кожне його слово, і нестримні сльози, що котились у нього по щоках, свідчили про глибину й щирість його смутку. Вже вечоріло, коли хлопець, змучений усіма тривогами, поринув, нарешті, в здоровий, спокійний сон.
Трохи перегодя — він не міг би сказати, чи скоро — у ньому помалу почала прокидатися свідомість. Лежачи з заплющеними очима, він спросоння питав себе, де він і що з ним, коли раптом почув якісь одноманітні тужливі звуки — то тарабанив по даху дощ. Йому враз стало хороше й затишно, але це почуття вмить грубо порушив брутальний галас і хрипкий регіт. Неприємно вражений, він підвів голову й побачив страшну, огидну картину. У протилежному кутку клуні на землі яскраво горіло вогнище, а навколо нього в зловісному червоному світлі розлігся гурт обшарпаних волоцюг. Таких гидких чоловіків та жінок він навіть уві сні не бачив. Там були здоровенні, дужі чоловіки, засмаглі, патлаті, вдягнені в фантастичне лахміття, там були підлітки з жорстокими обличчями, в такому самому дранті, сліпці-жебраки з зав'язаними або заліпленими пластиром очима, каліки на милицях та дерев'янках, хворі з гнійними болячками, що світилися крізь рам'я; був там підозрілий на вигляд рознощик із крамом, гострильник, мідник і цирульник, кожен із знаряддям свого ремесла. Серед жінок були ще зовсім молоденькі дівчатка, були й дорослі в розквіті літ, були й старі зморшкуваті відьми. Але всі вони голосно кричали й безсоромно лаялися, всі були брудні й неохайні. Було там і троє золотушних немовлят, була й пара голодних псів з мотузками на шиї — вони водили сліпців.
Настала ніч. Ватага щойно скінчила їсти, і почалась пиятика. Кухоль з горілкою переходив з рук у руки. Пролунав дружний крик: . ,
— Пісню! Гей, Кажане, гей,Одноногий ДікуІ Заспівайте! Один із сліпців підвівся, позривав пластирі, що закривали
його здорові очі, і скинув з своїх грудей зворушливу відозву, -яка розповідала про причину його нещастя. Одноногий Дік теж звільнився від своєї дерев'янки і став поруч шахрая-то-вариша на здорові, дужі ноги. Обидва загорлали веселу пісню, а вся ватага незграйним хором підхоплювала приспів. Коли скінчили останній куплет, п'яна компанія так розходилася, що всі як один повторили пісню з самого початку, сповнюючи клуню такими оглушливими звуками, що аж балки тремтіли. Ось як звучали її натхненні слова в перекладі зі злодійського жаргону:
Прощай, кишло, бо вже пішло
Нам, видно, на пропаще.
Прощай, весь світ, злодійства цвіт
І плем'я все гуляще.
Вже нам на шибеницю йти
Досвітньою добою,
А наше дрантя хай кати
Поділять між собою.
Потім пішла розмова, але не злодійським жаргоном, яким співали пісню, бо цієї мови вживають лише тоді, коли побоюються ворожих вух. Між іншим, виявилося, що «Джон Гобз» не був новаком, а й раніш водився з цією ватагою. Зажадали, щоб він розповів про останні пригоди, і коли він сказав, що «ненароком» убив людину, всі схвально загомоніли, а ще як довідалися, що та людина була священиком, волоцюги заплескали в долоні й змусили його випити з кожним. Давні знайомі бурхливо привітали його, нові були раді потиснути йому руку. Його спитали, де це він так довго пропадав. Він відповів:
— Останнім часом, коли закони стали такі суворі і скрізь їх так ретельно прикладають, у Лондоні краще, ніж по селах, і безпечніше. Якби не цей випадок, я б там і лишився. Я хотів був кинути мандри, але так уже вийшло.
Він поцікавився, скільки тепер чоловік у ватазі. Отаман, відомий під прізвиськом Буян, відповів:
— Двадцять п'ять кожухів, кросен, напилків, кулаків, ширмачів та майданників, разом з дівками, старими бабами та іншою шушваллю. Більшість тут, а решта подались на схід зимовою дорогою. На світанку вирушимо й ми.
1 З книги «Англійські волоцюги», Лондон, 1665 р. (Прим. автора).
— Серед чесної компанії я щось не бачу Гургулі. Де він?
— Бідолаха вже лиже в пеклі гарячі сковороди, хоч вони, мабуть, йому й не до смаку. Його впорали під час бійки ще влітку.
— Шкода! Гургуля був бравий хлопчина і відважний.
— Та то правда. Чорна Бес, його маруха, ще з нами. Вона теж пішла на схід. Славне дівча, порядне й скромне — ніхто не бачив її п'яною частіш як чотири рази на тиждень.
— Аякже, вона завжди була чесних правил, я добре пам'ятаю. Справді, метка дівчина й цілком гідна шани. Мати в неї була куди більша лахудра, не вміла себе стримати. Уїдлива, злюща баба, хоч напрочуд розумна.
— Розум же її й занапастив. Вона так чудово ворожила й провіщала майбутнє, що уславилась як відьма. І закон спік її на смерть на повільному вогні. Я аж розчулився, дивившись, як мужньо зустріла вона свою долю. До останньої хвилини вона лаяла й кляла юрбу, що витріщалась на неї. Вже вогняні язики лизали їй обличчя, вже тріщали її ріденькі сиві патли, а вона все сипала прокльони. Та ще як! Тисячу років проживеш на світі й не почуєш такої дотепної лайки. Гай-гай, те мистецтво вмерло разом з нею. Лишилися тільки нікчемні, жалюгідні силкування, а справжньої мистецької лайки тепер не почуєш.
Буян зітхнув. Співчутливо зітхнули і його товариші. Вся компанія на мить зажурилась, бо навіть у таких закоренілих негідників не погасла ще остання іскра почуття, і зрідка, при особливо сприятливих обставинах, їх обіймає хвилинний жаль і смуток, — як, наприклад, у цьому випадку, коли загинув неабиякий талант, не перейшовши ні до кого в спадщину. Але добра колова чара швидко розвіяла їхню журбу.
— А хто ще з наших попався?
— Та кілька душ. Здебільша новаки, дрібні фермери, що в них відібрали ферми під овечі пасовиська. Зоставшись без притулку й без шматка хліба, вони йдуть із торбами. їх ловлять, прив'язують до воза і, роздягши до пояса, б'ють батогами до крові. Потім забивають у колодки й знову шмагають. А як вони вдруге йдуть просити милостиню, їм знов дають канчуків і відрізують одне вухо. Коли ж вони втретє починають жебрати — а що ж бідолахам лишається робити? — їх таврують розпеченим залізом і продають у неволю; вони втікають — а тоді їх,спіймавши, вішають. От і все, коротка казка. Ну, а декотрі відбулися дешевше. Ану, Йокеле, Бернзе, Годжу, покажіть свої прикраси!
На цей заклик підвелося троє волоцюг. Постягавши з себе, лахміття, вони оголили спини, посмуговані старими шрамами від нагаїв. Один з них відкинув волосся і показав шрам на місці вуха; другий теж показав понівечене вухо і випечену на плечі літеру В; третій сказав:
— Мене звуть Йокел. Колись я був заможний фермер, мав хорошу дружину й дітей. Тепер і достатки мої, й ремесло вже не такі; дружина й діти померли. Може, вони в раю, може, десь-інде, але, слава Богу милосердному, не в Англії. Моя добра, чесна старенька мати заробляла собі на хліб, доглядаючи хворих. Один із тих хворих помер, лікарі не знали від чого, і мою матір спалили як відьму, а діти мої дивились і плакали. Англійський закон! Підійміть чарки! Вип'ємо за милосердний англійський закон, що визволив її з англійського пекла. Спасибі, друзі. Ми з дружиною почали просити милостині й ходити попідвіконню, тягаючи за собою голодних дітлахів; але в Англії голодувати — злочин, і нас схопили, роздягли й погнали нагаями через троє міст. Вип'ємо ще раз за милосердний англійський закон! Нагаї виточили кров з моєї Мері й наблизили щасливий день її визволення. Вона лежить у землі, не знаючи ні горя, ані турбот. А діти... звісно, поки мене ганяли батогами з міста до міста, вони повмирали з голоду. Вип'ємо, друзі, хоч один ковток за бідних маляток, що нікому не заподіяли кривди. Я знову почав ходити з простягненою рукою, вимолюючи скоринку хліба, і мене забили в колодки й відтяли вухо — бачите шрам? Я знову став жебрати, і мене продали в рабство — ось на щоці, якщо змити оцю пляму, ви побачите випалену розжареним залізом літеру Р. Раб! Чи розумієте ви, що це означає? Англійський раб! Ось він стоїть перед вами. Я втік від свого Господаря, і тільки-но мене впіймають, — хай буде проклята країна, де панує такий закон! — зразу поведуть на шибеницю '.
Раптом у темряві пролунав дзвінкий голос:
— Ні, тебе не поведуть на шибеницю! Віднині цей закон скасовано!
Всі обернулись і побачили химерну постать маленького короля, що квапливо підходив до волоцюг. Коли він виринув на світло, з усіх боків почулися розпити:
- Див. примітку 10 у кінці книжки. (Прим, автора).
— Що воно таке? Хто це? Хто ти, хлопчику?
Хлопець, нітрохи не збентежившись під перехресним огнем здивованих, цікавих поглядів, відповів з королівською гідністю:
— Я Едуард, король Англії.
Волоцюги дико зареготали, напівглузливо, напівзахоплено, бо відповідь хлопця здалася їм чудовим жартом. Короля це боляче вразило. Він гостро сказав:
— Ех ви, непоштиві волоцюги! Отак ви дякуєте за королівську ласку, яку я обіцяв вам?
Він докоряв їм гнівно і схвильовано, але слова його тонули серед реготу й глумливих вигуків. «Джон Гобз» силкувався перекричати своїх товаришів, і, нарешті, це йому вдалося.
— Хлопці! — гукнув він. — Це мій син. Він мрійник, дурень, зовсім божевільний. Не зважайте на нього. Йому вступило в голову, ніби він король.
— Я й справді король, — промовив Едуард, — і ти свого часу переконаєшся в цьому. Ти признався, що вбив людину, — тебе за це повісять.
— А! Ти викажеш мене? Ти? Та я своїми руками тебе задушу...
— Ну-ну! — застережливо крикнув силач Буян і, вчасно кинувшись на поміч королю, одним ударом збив Гобза на землю. — Ти вже, здається, не шануєш ані королів, ані отаманів? Якщо ти дозволиш собі ще раз так забутися передо мною, я сам тебе повішу. — Потім він звернувся до його величності: — А ти, хлопче, не погрожуй своїм товаришам, держи язик за зубами й не розпускай про нас поганої слави. Будь собі королем, якщо тобі так закортіло, але щоб від цього не було нікому шкоди. Та ще не називай себе королем Англії — це зрада. Може, ми й погані люди, але жоден із нас не зрадить свого короля. Тут уже всі ми чесні й вірні. Зараз побачиш, що я кажу правду. Ану, всі разом! Хай живе Едуард, король Англії!
— Хай живе Едуард, король Англії!
Клич голодранців прогримів з такою силою, що старенька клуня аж здригнулась. Обличчя маленького короля на мить освітилося радістю, і, ледь нахиливши голову, він мовив з величною простотою:
— Дякую тобі, мій добрий народе.
Ця несподівана відповідь викликала нестримний вибух сміху. Коли гамір трохи вщух, Буян сказав добродушно, але твердо:
— Кинь це, хлопче, це нерозумне й небезпечне діло. Химеруй як знаєш, тільки вибери собі якийсь інший титул.
— Фу-Фу Перший, король дурнів! — гукнув один мідник. Цей титул відразу всім сподобався, і всі зареготали:
— Хай живе Фу-Фу Перший, король дурнів! Волоцюги нявчали, гигикали й несамовито реготали.
— Тягніть його й коронуйте!
— Надіньте йому мантію!
— Дайте йому скіпетра!
— На трон його!
Такі вигуки сипались дощем, і не встиг сердега звести дух, як його коронували бляшаною мискою, загорнули, неначе в мантію, у драну ковдру, посадили на бочку, а в руки замість скіпетра дали паяльник. Потім усі кинулись перед ним на коліна з глузливим голосінням і образливими благаннями, витираючи нібито заплакані очі засмальцьованими рукавами й фартухами.
— Зглянься над нами, наймилостивіший королю!
— Не топчіть ногами своїх нікчемних червів, ваша величність!
— Змилуйся над своїми рабами й потіш їх королівським стусаном!
— Приголуб і пригрій нас промінням свого милосердя, ясне наше сонечко!
— Освяти землю доторком своєї ноги, щоб ми могли . з'їсти цей прах і облагородитись!
— Зволь плюнути на нас, володарю, щоб діти наших дітей розповідали потомкам про твою королівську ласку й пишалися нею довіку!
Але всіх перевершив своєю вигадливістю дотепний мідник: він підповз навколішки до короля й удав, ніби цілує йому ногу. Той гнівно відштовхнув його. Тоді мідник почав просити в усіх ганчірку, щоб зав'язати місце, якого торкнулася нога його величності. Він запевняв, що, сподобившись такої честі, захищатиме вшановану щоку від впливу грубого повітря і незабаром розбагатіє, показуючи її за сто шилінгів. Ця його витівка була така смішна, що вся ватага задихалась від захоплення й заздрості.
В очах маленького монарха бриніли сльози сорому й гніву. «Коли б я їх тяжко образив, — думав він, — і тоді вони не могли б відплатити мені гірше. А я обіцяв їм велику ласку, і ось як вони зі мною поводяться!»
Книга: Марк Твен. ПРИНЦ І ЗЛИДАР
ЗМІСТ
На попередню
|
|
