Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Марк Твен. ПРИНЦ І ЗЛИДАР
Розділ XXV. ГЕНДОН-ХОЛ
Тільки-но Гендон і король зникли з поліцаєвих очей, рицар попросив його величність чимшвидше йти за село і там в умовленому місці чекати, поки він збігає до заїзду.
Безглуздий набір латинських слів. і розрахується. Через півгодини двоє друзів уже весело їхали на Гендонових «скакунах», прямуючи на схід.
Королю було тепло й зручно, бо він скинув із себе лахміття й одягнувся в приношене вбрання, що Гендон купив для нього на Лондонському мосту.
Гендон остерігався перевтомлювати хлопця. Він гадав, що важка подорож, невчасна їжа та й недостатній сон шкідливо впливатимуть на його хворий розум, тим часом як спокій, нормальне життя й свіже повітря, безперечно, прискорять його видужання. Він щиро бажав, щоб його маленький друг отямився, щоб його бідну голівку не мучили хворобливі примари. Тому, хоч як йому кортіло швидше дістатися до рідного замку, де він не був стільки років, він їхав помаленьку, замість того щоб мчати туди день і ніч.
Проїхавши миль із десять, наші подорожні добралися до великого села й спинилися там на ніч у доброму заїзді. І тут усе пішло, як раніше. Під час вечері Гендон стояв за стільцем короля й прислужував йому; потім роздяг його й поклав у ліжко, а сам ліг спати на підлозі коло дверей, загорнувшись в укривало.
Другого й третього дня вони поволі посувалися вперед і розмовляли про свої пригоди після розлуки. Кожен слухав другого з великою цікавістю. Гендон докладно розповів, як він скрізь шукав короля, як «архангел» водив його, мов дурня, по всьому лісу і кінець кінцем, утративши надію спекатись його, привів назад до хатини. Старий зайшов у спальню, — розказував Гендон, — і вийшов звідти, аж хитаючись із скрухи, бо він, мовляв, сподівався застати хлопчика вже дома і в постелі, а його не було. Гендон цілий день просидів у халупі, сподіваючись, що король ось-ось повернеться, але не діждався і знову пішов його шукати.
— А старий святенник справді був дуже засмучений, що ваша величність не вернулися до нього, — сказав Гендон. — Це видно було з його обличчя.
— Ще б пак! — відповів хлопець і розказав усе, що з ним було.
Вислухавши короля, Гендон пожалів, що не вбив «архангела».
В останній день їхньої подорожі в Гендона був дуже піднесений настрій. Він говорив без упину. Говорив про свого старого батька, про брата Артура, про те, які вони великодушні й благородні; з любов'ю й захватом розповідав про свою Едіт і так розчулився, що навіть про підступного Г'ю по-братерському озвався добрим словом. Він уголос мріяв, як зустрінеться зі своїми в Гендон-Холі, яка це буде несподіванка для всіх і як вони радітимуть.
Вони їхали мальовничим краєм; скрізь, куди око сягне, виднілися чепурні хатини й садочки. Дорога йшла через широкі пасовища, що бігли вдалину хвилястими, наче море, просторами. Після полудня Гендон раз у раз збочував з прямого шляху і, піднявшись на який-небудь пагорок, силкувався розгледіти в далечині дах рідної домівки. Нарешті він побачив той дах і схвильовано скрикнув:
— Он село, мій владарю, а он і замок. Звідси видно вежі. А он багато дерев — то парк мого батька. Тепер ви побачите, що таке знатність і розкіш! У замку сімдесят кімнат — подумай лишень! — і двадцять сім слуг. Це не погано для таких, як ми з вами, правда ж? Ну, мерщій, я аж горю з нетерплячки.
Хоч вони й дуже поспішали, але добралися до села тільки після третьої години. Поки вони мчали головною вулицею, Гендон не змовкав ні на хвилину.
— Он церква — обвита тим самим плющем. Нічого в ній не змінилось. Он старий заїзд «Рудий Лев», а ось базарний майдан. От травневий стовп, а он водокачка — нічого не змінилося. Нічого, крім людей, бо за десять років люди дуже міняються. Декого я пізнаю, а мене не пізнає ніхто.
Так він гомонів, не вмовкаючи. Незабаром вони опинилися край села і звернули на вузеньку, покручену дорогу, обнесену високими живоплотами. Вони шпарко проскакали по ній з півмилі і крізь пишну браму з ліпними гербами на височенних кам'яних колонах в'їхали в сад. Перед ними виріс великий дім.
— Ласкаво просимо до Гендон-Холу, мій владарю! — вигукнув Майлз. — Який сьогодні великий день! Батько, Артур і леді Едіт, мабуть, ошаліють з радості і в першу хвилину не помічатимуть нікого, крім мене. Вам, напевно, здасться, що вони приймають вас холодно, але ви не ображайтесь. Коли я скажу їм, що ви мій вихованець і що я безмежно люблю вас, вони пригорнуть вас до грудей ради Майлза Гендона, і завжди знайдеться для вас тепле місце в їхньому домі і в їх серцях.
Перед ґанком Гендон скочив на землю, допоміг зійти з осла королю і, взявши його за руку, рушив до дверей. Вони опинились у просторому покої. Гендон, поспішаючи, не дуже ввічливо підсунув королю крісло й підбіг до молодого чоловіка, що сидів коло письмового столу навпроти каміна, де весело палав вогонь.
— Обійми мене, Г'ю! — вигукнув він. — Скажи, що радий мене знову бачити! Швидше поклич батька, бо рідний дім не дім, поки я не торкнуся його руки, не гляну йому в вічі, не почую його голосу.
Але Г'ю, на мить виявивши подив, тільки відкинувся назад і пильно глянув на непроханого гостя. В його погляді спочатку світилася ображена гідність, а потім під впливом якоїсь таємної думки відбилася цікавість, змішана з жалем, щирим чи вдаваним. Нарешті він промовив лагідним голосом:
— У тебе, видно, з розумом не все гаразд, нещасний. З обличчя й одягу твого помітно, що ти багато натерпівся горя й нужди. За кого ти мене вважаєш?
— Як за кого? За того, хто ти є. Я вважаю тебе за Г'ю Гендона, — гостро відповів Майлз.
— А ким ти уявляєш себе?
— До чого тут уява! Нащо ти вдаєш, ніби не пізнав свого брата, Майлза Гендона?
Радісне здивування промайнуло на обличчі Г'ю.
— Як, ти не жартуєш? — вигукнув він. — Хіба мертві оживають? Дай боже, щоб це було так. Невже мій бідний пропащий брат після стількох років жорстокої розлуки знову вернувся в мої обійми? Ах, про таке велике щастя можна тільки мріяти. Благаю, зглянься, не жартуй зі мною! Мерщій ходім на світло — дай розглянути тебе гарненько!
Схопивши Майлза за руку, він потяг його до вікна й почав жадібно розглядати з голови до ніг, повертаючи на всі боки. А блудний син, сяючи з радості, весело усміхався і, киваючи головою, промовляв:
— Дивись, дивись, брате, не бійся! Ти не знайдеш жодної риси, яка не витримала б іспиту. Розглядай мене, скільки хочеш, мій любий Г'ю. Я справді давній Майлз, твій Майлз, твій старший брат. Ах, сьогодні великий день — я ж казав, що це великий день! Дай мені руку, дай я поцілую тебе! Боже мій, я умру зі щастя!
Він кинувся на груди братові, але Г'ю відвів його обійми й, понуро опустивши голову, сказав:
— Боже милосердний, дай мені сили перенести це тяжке розчарування.
Вражений Майлз у першу хвилину не міг вимовити ні слова. Нарешті він опам'ятався й вигукнув:
— Яке розчарування? Хіба я не брат тобі? Г'ю сумно похитав головою й відповів:
— Молю небо, щоб це було так, щоб інші знайшли схожість, якої я не бачу. Боюся, що лист той був правдивий.
— Який лист?
— Той, що надійшов із заморських країв років шість-сім тому. Там було сказано, що мій брат загинув у бою.
— Це брехня! Поклич батька — він мене пізнає.
— Мертвого не покличеш.
— Мертвого? — глухо промовив Майлз, і губи в нього затремтіли. — Мій батько помер! Яка жахлива вість! Радість моя отруєна. Ну, проведи мене до Артура. Він мене впізнає й потішить.
— Він теж помер.
— Боже, зглянься на мене, нещасного! Вмерли, обидва вмерли! Достойні вмерли, а я, недостойний, лишився жити! Благаю, не кажи, що й леді Едіт...
— Умерла? Ні, вона жива.
— Ну, слава Богу! Знов моє серце сповнилося радістю. Мерщій поклич її сюди, брате. Якщо й вона скаже, що я не я... Ні, ні, вона цього не скаже, вона мене признає. Я здурів, що на хвилину піддався сумнівам. Поклич її, поклич і старих слуг. Вони теж пізнають мене.
— Усі вони повмирали, крім п'ятьох: Пітера, Гелсі, Девіда, Бернарда й Маргарет.
По цих словах Г'ю вийшов з кімнати. Майлз якусь хвилину постояв у задумі й почав ходити з кутка в куток, бурмочучи про себе:
— Дивна річ, що п'ятеро неприторенних мерзотників живуть, а двадцять двоє чесних слуг померли.
Майлз усе ходив туди й сюди, розмовляв сам з собою. Він зовсім забув про короля. Нарешті його величність серйозно й співчутливо вимовив слова, які могли здатися насмішкою:
— Не журися, що тобі не пощастило, добрий чоловіче. На світі є ще багато таких, як ти, чию особу ніхто не визнає й чиї права висміюють. Ти не самотній.
— Ох, мій королю, — вигукнув Гендон, ледь почервонівши. — Не судіть хоч ви мене! Почекайте і побачите. Я не ошуканець, вона сама це скаже; ви почуєте це з найчарівніших в усій Англії уст. Я ошуканець? Та я ж знаю цю стару залу, знаю портрети своїх предків і всі ці речі, як мале хлоп'я знає свою дитячу кімнатку. Тут я народився й виріс, мілорде. Я кажу правду. Я не став би обдурювати вас. Хай ніхто мені не повірить, а ви все ж вірте, благаю вас. А то я не витерплю цього.
— Я тобі вірю, — сказав король по-дитячому простосердно й переконано.
— Дякую вам від щирого серця! — палко вигукнув зворушений Гендон.
А король додав так само просто:
— Ти ж мені віриш.
Гендон зніяковів, відчувши себе винуватим, і радий був, що з'явився Г'ю і можна було не відповідати на хлопцеві слова.
Слідом за Г'ю увішла вродлива й пишно вбрана леді, а за нею кілька слуг у лівреях. Леді йшла повільно, опустивши погляд. Обличчя в неї було повите невимовним сумом. Майлз Гендон кинувся до неї, вигукуючи:
— О моя Едіт, моя люба!..
Але Г'ю суворо відсторонив його і спитав леді:
— Гляньте на нього. Ви його знаєте?
Почувши голос Майлза, красуня стрепенулася, і на щоках у неї спалахнув рум'янець. Тепер же вона вся тремтіла. Якусь хвильку вона стояла нерухомо; потім поволі підвела голову й глянула в вічі Гендонові зляканим, закам'янілим поглядом. Крапля за краплею вся кров відлинула від її щік, і вони вкрилися смертельною блідістю. Нарешті вона мовила мертвим, як і її обличчя, голосом:
— Я не знаю його.
Потім відвернулася і, стримуючи ридання, вийшла, хитаючись, із кімнати.
Майлз Гендон як підкошений упав у крісло й затулив обличчя руками. Після короткого мовчання брат його звернувся до слуг:
— Ви вже розгляділи цього чоловіка. Ви його знаєте? Слуги похитали головами. Тоді господар їхній сказав:
— Слуги вас не знають. Це якесь непорозуміння. Ви ж бачили, дружина моя теж не знає вас.
— Твоя дружина! — вмить Майлз притиснув Г'ю до стіни й залізною рукою схопив його за горлянку. — Ах ти, нещасний рабе з лисячим серцем! Тепер я все розумію! Ти сам написав того брехливого листа, щоб украсти в мене наречену й спадщину! Геть з очей моїх, поки я не заплямив своєї чесної солдатської руки убивством такої гадини!
Г'ю, весь червоний, напівзадушений, ледве добрався До стільця і наказав слугам зв'язати розбійника. Ті вагались, і один із них сказав: — Він же озброєний, сер Г'ю, а ми беззбройні.
— Озброєний! Що з того, адже він один, а вас багато. В'яжіть його, кажу вам!
Але Майлз порадив їм не підступатися до нього й додав:
— Ви мене добре знаєте. Я такий, як і був. Тільки-но підійдіть!
Це не додало відваги слугам. Вони аж відсахнулися.
— Забирайтеся звідси, кляті боягузи, озбройтеся й охороняйте виходи, доки я пошлю по стражників, — сказав Г'ю. На порозі він обернувся до Майлза й додав: — А вам я раджу не погіршувати свого становища марними спробами втекти.
— Втекти? Не турбуйся! Майлз Гендон господар у Ген-дон-Холі й у всіх його угіддях. Він тут залишиться, будь певен.
Книга: Марк Твен. ПРИНЦ І ЗЛИДАР
ЗМІСТ
На попередню
|
|
