Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Марк Твен. ПРИНЦ І ЗЛИДАР
Розділ XXVII. У В'ЯЗНИЦІ
Усі камери були переповнені, і наших двох друзів прикували до стіни у спільному відділенні, де звичайно держали всяких дрібних злочинців. Вони були не самі. Тут сиділо ще душ із двадцять безсоромних, галасливих чоловіків та жінок різного віку, закутих у ручні й ножні кайдани. Король гірко нарікав на стражників, що посміли так обурливо зневажити його королівську гідність, але Гендон похмуро мовчав. Молодик був занадто приголомшений. Він, як блудний син, поспішав додому, певний, що всі ошаліють із щастя, побачивши його, і раптом замість радісної зустрічі — в'язниця. Дійсність була така несхожа на його сподівання, що він вкрай розгубився; він не знав, плакати йому чи сміятися. Він наче вибіг помилуватися райдугою, а його раптом ударила блискавка.
Але помалу Майлз дав якийсь лад своїм плутаним, болісним думкам і зосередився на поведінці леді Едіт. Він обмірковував її з усіх поглядів, але не міг зробити ніякого висновку. Пізнала вона його чи не пізнала? Він довго силкувався розв'язати цю загадку і кінець кінцем вирішив, що вона таки пізнала його, але зреклася з корисливих міркувань. Тепер він ладен був осипати прокльонами її ім'я, але це ім'я так довго було для нього священне, що язик не повертався образити його.
Загорнувшись у подерті, засмальцьовані тюремні ковдри, Гендон і король провели жахливу ніч. Підкуплений тюремник приніс деяким арештантам горілки, і, звичайно, пиятика кінчилася непристойними співами, криками та бійкою. Було вже за північ, коли один з чоловіків напав на свою сусідку і, певно, вбив би її кайданами, якби на поміч не прибіг тюремник. Він кілька разів ударив бешкетника по голові й по спині своєю палицею, і бійка припинилася. Арештанти втихомирились, і всі, хто не звертав уваги на стогін обох побитих, позасинали.
Дні й ночі у в'язниці тяглись одноманітно. Вдень приходили люди, обличчя яких були більш-менш знайомі Гендонові, подивитися на «самозванця», познущатися з нього й відцуратися його. А вночі знов починалася гульня зі сварками та бійками.
Аж ось тюремник привів якогось дідка і сказав йому:
— Негідник тут. Оглянь усіх і, може, ти його пізнаєш. Гендон підвів голову і вперше за весь час, що сидів
у тюрмі, щиро зрадів. «Це Блейк Ендрюс, — подумав він, — цей чоловік усе своє життя прослужив у нашій родині. Це добрий, чесний чоловік, і серце в нього вірне — тобто такий він був колись. Тепер чесних людей немає; всі стали ошуканцями. Він мене пізнає, але зречеться, як і інші». Старий обвів очима всіх в'язнів, подивився кожному в обличчя і нарешті сказав:
— Я не бачу тут нікого, крім поганих волоцюг та босяків. Де ж він?
Тюремник засміявся.
— А ось! — сказав він. — Вдивися гарненько в цю тварюку і скажи, що ти про неї думаєш.
Старий підійшов до Гендона, довго й пильно дивився на нього, потім покрутив головою і сказав:
— Та ні, хіба ж це Гендон? Це не Гендон!
— Молодець! Твої старечі очі ще добре бачать. Я б на місці сера Г'ю взяв би цього пройдисвіта і...
Тюремник став навшпиньки, вдаючи, ніби він висить на шибениці, і захрипів, як у зашморгу. Старий злісно промовив:
— Хай дякує Господу Богу, якщо його не покарають ще гірше. Якби цей негідник потрапив мені в руки, я б його спік живцем. Тюремник зловтішно зареготав.
— Побалакай з ним як слід, дідусю, розважся трохи. Всі так роблять, — сказав він і пішов до дверей.
Старий упав на коліна й зашепотів:
— Слава Богу, ти вернувся, мій добрий пане. Я думав, що ти давно вже помер, і раптом таке щастя — ти живий! Я зразу впізнав тебе, і так важко було мені не виказати радості й удати, ніби я нікого тут не бачу, крім усяких покидьків та вуличного наброду. Я людина бідна й стара, сер Майлз, але скажи тільки слово, і я піду розповім усю правду, хай навіть мене за це повісять.
— Ні, — відповів Гендон, — не треба. Ти лише занапастиш себе, а мені не допоможеш. Проте спасибі. Ти трохи вернув мені віру в людей.
Старий слуга став у великій пригоді Майлзові й королю. Він заходив по кілька разів на день ніби поглузувати з брехуна і завжди приносив йому потай що-небудь смачненьке, щоб хоч трохи скрасити вбогий тюремний харч; крім того, він приносив і свіжі новини. Ласощі Гендон приховував для короля; без них його величність, мабуть, не вижив би, бо він ніяк не міг їсти грубої, огидної їжі, яку приносив тюремник. Щоб не збудити підозри, Ендрюс приходив до Гендона ненадовго, але щоразу йому вдавалось розповісти пошепки що-небудь нове, тим часом як уголос він його лаяв.
Отак помалу Гендон дізнався, що сталося з його родиною, поки він був на чужині. Артур помер шість років тому. Ця втрата дуже підірвала здоров'я батька, а тут іще й від Майлза не було ніяких вістей. Сер Річард, відчуваючи, що скоро помре, хотів за життя свого одружити Г'ю з Едіт. Але Едіт благала почекати, сподіваючись, що от-от повернеться Майлз. Потім надійшов лист, який сповіщав про Майлзову смерть. Цей удар остаточно підкосив сили сера Річарда. Певний, що кінець його близький, він став квапити з весіллям; Г'ю, звичайно, теж наполягав. Едіт випрохала собі ще місяць, потім другий, потім третій; нарешті їх повінчали коло смертного ложа сера Річарда. Шлюб був нещасливий. Ходили чутки, що незабаром по весіллі молода знайшла серед чоловікових паперів кілька незакінчених чернеток фатального листа й одверто обвинуватила його в підлому шахрайстві, що прискорило їхнє одруження і смерть сера Річарда. По всій околиці ходили страшні чутки про те, як жорстоко поводиться новий пан з дружиною й зі слугами. Після смерті батька сер Г'ю скинув з себе личину і став відвертим, жорстоким деспотом для всіх, хто жив у його володіннях і чий шматок хліба у той чи інший спосіб залежав від нього.
Одне з повідомлень Ендрюса дуже зацікавило короля:
— Йде поголоска, що король збожеволів. Тільки, ради Бога, нікому не кажіть, що чули це від мене, бо за такі розмови карають смертю.
Його величність сердито глянув на старого і сказав:
— Король не збожеволів, добрий чоловіче, і краще б тобі клопотатися своїми справами, ніж поширювати всякі злочинні чутки.
— Що він там каже, отой хлопець? — спитав Ендрюс, уражений таким різким і несподіваним випадом.
Гендон зробив старому знак мовчати, але той почав розказувати далі.
— Покійного короля поховають у Віндзорі шістнадцятого, а двадцятого у Вестмінстері коронуватимуть нового.
— Треба ж спочатку розшукати його, — промурмотів король, потім упевнено додав: — Ну, про це вже вони подбають, та й я теж.
— Що він таке... — почав був старий і затнувся, побачивши, що Гендон знову робить йому знаки.
— Сер Г'ю також їде на коронацію і покладає на неї великі надії. Він сподівається вернутися додому пером, бо тішиться великою ласкою лорда-протектора.
— Якого лорда-протектора? — спитав король.
— Його світлості герцога Сомерсетського.
— Якого це герцога Сомерсетського?
— Як-то якого? У нас тільки один — Сеймур, граф Гертфорд.
— Відколи це він герцог і лорд-протектор? — сердито вигукнув король.
— З останнього дня січня.
— А скажи, будь ласка, хто підніс його до цього сану?
— Він сам і верховна рада з дозволу короля. Його величність здригнувся.
— Короля? — скрикнув він. — Якого короля?
— Як-то якого короля? (Господи помилуй, що це з хлопцем?) У нас тільки один король — його найясніша величність Едуард Шостий, хай захистить його Господь! Так, король у нас ще зовсім хлопчик, а який добрий та ласкавий! Не знаю, при умі він чи ні — кажуть, здоров'я його кращає, — але всі в один голос хвалять його, всі благословляють і молять Бога продовжити дні його королювання. Бач, він почав з доброго діла, помилувавши засудженого на смерть герцога Норфолькського, а тепер хоче скасувати жорстокі закони, що душать і гноблять народ.
Почувши ці вісті, король занімів із подиву й так глибоко поринув у гіркі свої думки, що не чув більше, про що розповідав старий. Він питав себе: невже той маленький злидар, якого він лишив у палаці переодягненим у своє вбрання, і є король? Ні, це неможлива річ. Якби той хлопець надумав удавати з себе принца Уельського, його відразу виказали б манери й мова; самозванця вигнали б із палацу й кинулися б шукати справжнього принца. Невже на його місце посадили якого-небудь нащадка старовинного роду? Ні, бо його дядько, лорд Гертфорд, нізащо не допустив би цього; він всевладний і, безперечно, зразу придушив би таку змову.
Усі ці міркування були марні. Що дужче силкувався хлопець розгадати таємницю, то дужче заплутувався і то прикріше боліла в нього голова, не даючи заснути. Гарячкове бажання якнайшвидше добратися до Лондона з кожною годиною зростало, і ув'язнення ставало нестерпне.
Гендон, незважаючи на всі намагання, не міг заспокоїти короля; але двом жінкам, прикутим поруч нього, пощастило більше. їхні лагідні умовляння вернули йому рівновагу і терпіння. Він був їм дуже вдячний і зразу прихилився до них усією душею. Він спитав, за що їх посадили до в'язниці, і коли жінки відповіли, що вони баптистки, посміхнувся й мовив:
— Хіба це такий злочин, щоб кидати за нього в тюрму? Шкода тільки, що мені доведеться скоро розлучитися з вами, бо за таку дрібницю вас тут довго не держатимуть.
Жінки нічого не відповіли, але щось у їхніх обличчях збентежило короля. Він мовив стурбовано:
— Ви мовчите? Скажіть мені, прошу, вам не загрожує ще якась кара? Кажіть, не бійтеся!
Жінки спробували перевести розмову на інше, але король стривожився ще дужче й не вгавав:
— Невже вони битимуть вас канчуками? Ні, ні, це занадто жорстоко. Скажіть, що вони не зроблять цього. Ні, не зроблять?
Жінкам не до снаги було приховати своє збентеження й відчай, і одна з них відповіла, задихаючись від хвилювання:
— О любий, добрий хлопчику, ти краєш нам серце! Поможи нам, боже, знести наше...
— Це признання! — вигукнув король. — Значить, безсерді лиходії катуватимуть вас! О, не плачте! Я не можу бачити ваших сліз. Кріпіться! Я вчасно верну собі свої права, щоб урятувати вас від цього страшного лиха, ось побачите!
Коли вранці король прокинувся, жінок уже не було.
— Їх випустили! — радісно вигукнув він, потім сумно додав: — Що я тепер робитиму без них? Вони так потішали мене.
Кожна з жінок на пам'ять пришпилила йому до сорочки клаптик стрічки. Він сказав, що берегтиме ці дарунки і скоро розшукає цих добрих жінок, щоб узяти їх під свій захист.
Саме в ту хвилину ввійшов тюремник із помічниками і наказав вивести всіх в'язнів на тюремний двір. Король був у захваті — яке щастя знов побачити блакитне небо, подихати свіжим повітрям! Він хвилювався й сердився на забарних вартових, але, нарешті, дійшла й до нього черга; його відв'язали і звеліли йти з Гендоном слідом за іншими.
Чотирикутне подвір'я тюрми було вимощене кам'яними плитами. Ув'язнені пройшли під масивною кам'яною аркою і стали в один ряд, спинами до стіни. Перед ними протягли вірьовку, а по боках стали вартові. Ранок був холодний і похмурий; за ніч випав сніжок і, вистеливши велике подвір'я білим укривалом, надав йому ще сумнішого вигляду; час від часу зимовий вітер зривав сніг із землі й звихрював його.
Посеред двору стояли дві жінки, прикуті до стовпів. Король відразу впізнав їх і здригнувся. «Леле! — сказав він сам собі. — А я гадав, що їх випустили на волю. Подумати тільки, що таких славних жінок будуть шмагати... в Англії! Не в якійсь поганській країні, а в християнській Англії! їх битимуть канчуками! А я, кого вони так голубили й потішали, мушу дивитися на цю страшну несправедливість! Це ж дико, неймовірно! Я — владар цієї великої держави — неспроможний захистити їх. Ну, стережіться, душогуби! Настане час, коли я змушу всіх вас тяжко поплатитися. За кожен удар, що впаде на цих жінок, ви дістанете по сто ударів».
Широкі ворота розчинилися, і в подвір'я сипонула юрба городян. Вони оточили засуджених жінок і заступили їх від короля. Потім увійшов священик, юрба пропустила його і знов зімкнулася. Король чув якусь розмову, наче хтось відповідав на запитання, але нічого не міг розібрати. Раптом знялася метушня. Сторожа збігалась, метушилась, то зникаючи в юрбі по той бік стовпів із жінками, то знов з'являючись. Гомін ущух, і запанувала глибока тиша.
Пролунала команда, юрба розступилася. Король глянув, і в нього в жилах похолола кров. Навколо жінок були розкладені купи хмизу, і якийсь чоловік, стоячи навколішки, розпалював вогонь.
Жінки похилили голови й затулили руками обличчя. Хмиз уже потріскував, жовті вогники повзли вгору, і за вітром стелилися пасма голубого диму. Священик підняв руки і почав читати молитву. Саме тієї хвилини у ворота вбігли дві молоді дівчини і з розпачливим зойком кинулись до засуджених на смерть жінок. Вартові схопили дівчат, але одна з них вирвалась і, крикнувши, що хоче вмерти разом з рідною своєю матір'ю, обхопила її за шию. Коли її знов відтягли, на ній уже горіла одежа. Її держало троє вартових, а затлілий край сукні відірвали й кинули геть. Дівчина пручалася, кричала, що в неї нема більше нікого в світі, і благала дати їй умерти разом з матір'ю. Обидві дівчини голосно ридали й виривалися, та раптом їхнє ридання заглушили пронизливі, повні страшної муки передсмертні крики. Король відвів очі від нещасних дівчат, глянув на вогнище й відвернувся. Він притулився блідим обличчям до стіни і вже не оглядався.
«Те, що я бачив тут за цю коротку мить, — думав він, — ніколи не згладиться з моєї пам'яті. Воно ввижатиметься мені вдень і вночі аж до самої смерті. Краще б я осліп!»
А Гендон стежив за королем і задоволено думав: «А хлопець мій помалу видужує; він трохи змінився, став лагідніший. Раніш він накинувся б на цих посіпак, почав би кричати, що він король, і вимагав би, щоб жінок звільнили. От-от забуде він свою маячню і отямиться. Хоч би вже швидше!»
Того самого дня на ніч до в'язниці привели кількох арештантів, які вранці мали вирушити під вартою в різні кінці королівства, щоб відбувати там кару за свої злочини. Король довго говорив з ними — він вирішив розпитувати в'язнів, щоб підготувати себе до своїх майбутніх обов'язків на троні, — і повість їхніх страждань уразила його в саме серце. Серед ув'язнених була одна нещасна напівбезумна жінка, яка вкрала у ткача два ярди сукна і за це була присуджена до шибениці. Другий арештант був раніш обвинувачений . у конокрадстві; але проти нього не було ніяких доказів, і він уже думав був, що врятувався від кари, та не встигли його випустити, як знов посадили за те, що він забив оленя в королівському лісі. На цей раз злочин його був доведений, і його чекав зашморг. Особливо засмутило короля оповідання одного крамарчука. Цей хлопець якось увечері спіймав сокола, що залетів від свого господаря, і забрав його додому, гадаючи, що має на це право; але суд обвинуватив його в крадіжці і засудив до смертної кари.
Розгніваний такою нелюдською жорстокістю, король почав благати Гендона розбити кайдани й тікати до Вестмінстера, щоб він міг швидше сісти на престол і врятувати цих нещасних від смерті.
«Бідне дитя! — зітхнув Гендон. — Ці жахливі оповідання знов уплинули йому на розум. Якби не цей лихий випадок, він би скоро видужав».
Серед в'язнів був іще старий правник, людина з суворим і відважним обличчям. Три роки тому він написав памфлет на лорда-канцлера, звинувативши його в несправедливості. За це його виставили до ганебного стовпа, відтяли йому вуха, виключили з адвокатського стану, стягли штраф — три тисячі фунтів стерлінгів — і засудили на довічне ув'язнення. Недавно він знову так само образив лорда-канцлера, і йому мали відтяти те, що зосталось від вух, стягти з нього п'ять тисяч фунтів стерлінгів, потаврувати обидві щоки і до смерті держати в тюрмі.
— Це почесні шрами, — сказав він, відкидаючи назад сиве волосся, з-під якого виднілися рештки вух.
Очі короля загорілися гнівом.
— Ніхто не вірить мені, і ви не повірите, — сказав він. — Та однаково. Ось послухайте: не пізніше як через місяць ви будете вільні. І самі закони, що збезчестили вас і безчестять Англію, будуть скасовані. На світі все йде не так, як треба; і королям слід час від часу на собі випробовувати свої закони і таким способом учитися милосердя '.
Книга: Марк Твен. ПРИНЦ І ЗЛИДАР
ЗМІСТ
На попередню
|
|
