Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Марк Твен. ПРИНЦ І ЗЛИДАР
Розділ II. ТОМОВЕ ДИТИНСТВО
Перестрибнімо через кілька років.
Лондон існував уже п'ятнадцять сторіч і, як на ті часи, був великим містом. У ньому налічувалось сто тисяч жителів, а дехто вважає, що вдвічі більше. Вулиці були вузенькі, криві й брудні, особливо там, де жив Том Кенті, поблизу Лондонського мосту. Будинки були дерев'яні, другий поверх виступав над першим, а третій виставляв свої лікті далеко над другим. Що вище здіймались будинки, то ширші вони були вгорі. Це були кістяки з міцних тесаних колод — стояків, лежаків та укосин; проміжки між ними закладали стійким матеріалом, а потім тинькували. Колоди фарбовано в червоний, синій або чорний колір — як кому більше до смаку, — і це надавало будинкам дуже мальовничого вигляду. Вікна були маленькі, засклені багатьма дрібними ромбовидними шибками й розчинялися на завісах надвір, як двері.
Томів батько жив у будинку за Тельбуховим провулком; той смердючий закуток звався Смітний двір. Це був невеличкий старий, хисткий будинок, напхом напханий нещасною біднотою. Родина Кенті займала одну кімнатку на третьому поверсі. Батько з матір'ю мали в кутку щось ніби ліжко, але Том, його бабуся й обидві сестри Бет і Нен не знали таких обмежень і могли спати, де їм забагнеться: до їхніх послуг була геть уся підлога. Там валялись якісь залишки ковдр і кілька оберемків старої брудної соломи, та хіба ж таке можна назвати постелями? На день усе це згрібалося в одну купу, а на ніч кожне вибирало звідти що краще трапиться напохваті
Бет і Нен — близнятам — минув уже п'ятнадцятий рік. Це були добрі дівчатка, але неохайні, одягнені в якесь дрантя, темні й неписьменні. Така сама була й мати. Але батько й баба були викапані чорти. Вони напивалися коли тільки могли й лупцювали одне одного або й будь-кого, хто випадком навернеться їм під руки. Вони сипали прокльонами й лаялись поганими словами, п'яні й тверезі. Джон Кенті був злодій, а мати його — жебрачка. Вони й дітей привчили просити милостиню, але зробити з них злодіїв не змогли. У тому будинку жив серед огидного наброду, хоча й не належачи до нього, старий священик, вигнаний королем із служби з жалюгідною пенсією. Часто, потай від батька-матері, він забирав дітей до себе і наставляв їх на добру путь. Отець Ендрю навчив Тома читати й писати та трохи латини. Він би радий був навчати й дівчаток, але ті боялись, що подруги сміятимуться з такої недоречної чесноти.
Таким же осиним гніздом, як будинок Кенті, був і весь Смітний двір. Щодня звечора й майже до самого ранку там, як правило, пиячили, сварилися й билися. Провалені голови були там такі ж звичайні, як і голодні шлунки. Проте маленький Том не почувався нещасним. Жив він дуже сутужно, але просто не розумів цього. Адже всім дітям у Смітному дворі велося однаково, і Том вважав, що так воно й має бути. Том знав, що, коли ввечері повернеться додому з порожніми руками, батько лаятиме й битиме його, а після батька страшна баба каратиме його ще раз і куди жорстокіше. А пізно вночі до нього крадькома підійде голодна мати й тихенько тицьне йому скоринку хліба, яку, сама не ївши, приховала для свого сина, дарма що чоловік часто ловив її на тому і їй добряче перепадало за це.
Ні, Томові жилося не так уже й погано, а надто влітку. Милостині він збирав лише стільки, скільки було треба, щоб урятуватися від батькових кулаків, бо закони проти жебраків були тоді суворі, а покари тяжкі. Тож багато часу він просиджував у доброго отця Ендрю, слухаючи чудесні казки й легенди про фей та велетнів, про карликів і добрих духів, про зачаровані замки, про пишних королів та принців. У голові в нього знай снувалися всі ці дива, і не одну ніч, лежачи в пітьмі на гидкій брудній соломі, стомлений, голодний і побитий, Том давав волю фантазії й швидко забував і горе, і біль, уявляючи собі розкішне життя пещеного принца в королівському палаці. І вдень і вночі його переслідувало одне бажання — побачити навіч справдешнього принца. Він якось висловив це бажання своїм товаришам із Смітного двору, але ті так зло насміялися з нього, що Том більше не наважувався ділитися з ким-небудь своїми мріями.
Том часто читав старі священикові книжки, а коли чого не розумів, то просив старого пояснити; часом той доповнював їх своїми розповідями. Прочитані книжки та мрії дедалі дужче впливали на уяву хлопця. Люди в його мріях були такі прекрасні, аж йому робилось гірко за своє лахміття й бруд, хотілося бути охайним і краще вбраним. Том, як і раніше, залюбки бавився в грязюці, але тепер він хлюпався в Темзі не тільки задля розваги, йому вже подобалось і те, що вода змиває з нього бруд.
Том завжди мав на що подивитися біля травневого стовпа в Чіпсайді та на ярмарках. Час від часу йому, як і іншим лондонцям, щастило побачити військовий парад, коли якого-небудь знаменитого нещасливця везли по суходолу або в човні до Тауера. А якось раз улітку йому випало побачити, як спалили на вогнищі у Смітфілді бідолашну Анну Еск'ю та ще трьох чоловіків; він чув, як якийсь колишній єпископ читав їм довженну проповідь, що зовсім не зацікавила Тома. Взагалі Томове життя було досить-таки різноманітне й цікаве.
Помалу-малу книжки та мрії про життя принців так сильно вплинули на нього, що зрештою він, сам не помічаючи того, почав удавати з себе принца. Його поводження й мова зробились на диво церемонні та вишукані — на превелику втіху та сміх його товаришам. Але день у день Том здобував усе більшу повагу в них, і врешті вони почали дивитися на нього з побожним подивом, як на вищу істоту. Він-бо стільки знав! Умів розповідати й робити такі надзвичайні речі! І взагалі, був такий розумний та вчений! Про кожне слово Тома, про кожний його вчинок діти розповідали батькам, і незабаром ті теж заговорили про Тома Кенті як про дуже здібного й незвичайного хлопця. Дорослі стали у скрутних випадках просити в Тома поради, і він не раз дивував їх дотепною й мудрою відповіддю. Він зробився героєм в очах усіх, хто знав хлопця, — крім його родини, де в ньому не бачили нічого надзвичайного.
Невдовзі Том потай завів собі справжній королівський двір! Сам він був принц, а його найближчі друзі — охоронці, камергери, шталмейстери, статс-дами, флігель-ад'ютанти і члени королівської родини. Щодня вдаваного принца зустрічали за врочистим церемоніалом, який Том вичитав із книжок; щодня державні справи вигаданого королівства обговорювались на королівській раді; щодня його уявна високість видавав укази своїй уявній армії, флотові й намісникам.
А потім він ішов у лахмітті просити милостиню, а повернувшись додому, з'їдав скоринку хліба, діставав звичайну порцію лайки й стусанів і, згорнувшись на оберемку брудної соломи, відновлював свою уявну велич у химерних снах.
Але бажання побачити бодай раз справжнього, живого принца зростало в ньому щодень, щотиждень, поки врешті поглинуло всі інші прагнення і стало його єдиною заповітною мрією.
Одного січневого дня Том понуро блукав по вулицях, жебраючи, як звичайно. Босий, голодний, вештався він уже кілька годин недалеко від Мінсінг-Лейн та Літл-Іст-Чіп, жадібно дивлячись крізь вікна харчівень на здоровенні пироги з свининою та інші виставлені там убивчі винаходи кулінарії. Йому вони видавались райськими ласощами, приготованими для ангелів; щоправда, він гадав так тільки з запаху, бо йому ще зроду не траплялося їх покуштувати. Сіяв дрібний холодний дощ. День був похмурий і сумний. Надвечір Том прийшов додому такий мокрий, стомлений і голодний, що навіть батько й баба були трохи зворушені нещасним виглядом хлопця і наче пожаліли його, звісно, на свій манір; сяк-так нашвидкуруч побили й послали спати. Від голоду, болю та грубої лайки, що лунала по всьому домі, він довго не міг заснути. Але нарешті думки його полинули в далекі казкові країни, і він, задрімавши, опинився в товаристві принців у золоті, обсипаних самоцвітами. Ці принци мешкали в просторих палацах, оточені запобігливими слугами, що низько схилялися перед ними й на перший знак летіли виконувати їхні накази. Потім, як завжди, йому снилося, що й сам він принц.
Цілу ніч купався він у сяйві королівської величі. Він бачив себе серед знатних дам і кавалерів у промінні яскравого світла, вдихав тонкий аромат парфумів, упивався солодкою музикою, відповідаючи то усмішкою, то легким величним поклоном на шанобливі привітання блискучої юрби придворних, що розступалася перед ним.
А коли він пробудився вранці й роззирнувся довкола, то злидні, серед яких він жив, здалися йому, як щоразу після такого сну, в тисячу разів гидкішими. Гірка туга стисла йому серце, і він залився слізьми.
Книга: Марк Твен. ПРИНЦ І ЗЛИДАР
ЗМІСТ
На попередню
|
|
