Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Марк Твен. ПРИНЦ І ЗЛИДАР
Розділ XXXII. ДЕНЬ КОРОНАЦІЇ
Вернімося трохи назад і увійдімо о четвертій годині ранку пам'ятного дня коронації до Вестмінстерського абатства. Ми тут не самі: хоч надворі ще ніч, але освітлені смолоскипами галереї вже повні людей, ладних просидіти на місці і сім і вісім годин, аби тільки побачити видовище, яке рідко кому доводилось бачити двічі в житті — коронування короля. Так, Лондон і Вестмінстер піднялися ще з третьої години, коли ревнули перші гармати, і вже цілі юрми неродовитих багачів, що купили собі право пройти на галереї, тіснилися коло входів, призначених для громадян їхнього стану.
Години тягнуться повільно й нудно. Метушня стихла, бо всі галереї давно напхані напхом. Ми теж можемо сісти, обдивитися й поміркувати на дозвіллі. Переповнені людом галереї та балкони то вимальовуються в сутінках собору, то ховаються за колонами й виступами. Нам добре видно всю величезну північну частину хрещатого собору, порожню, бо найвища аристократія ще не прибула. Ми бачимо також широкий, вистелений дорогими тканинами поміст, посеред якого на підвищенні з чотирма сходинками стоїть трон. В сидіння трону вправлено плаский, нетесаний камінь — Сконський камінь, на якому колись коронувалося багато поколінь шотландських королів, і він з часом освятився настільки, що на ньому стали коронуватися й англійські монархи; трон і його підніжжя вкрито золотою парчею.
Навколо панує тиша; сумно блимають смолоскипи; години ліниво повзуть. Аж ось, нарешті, зазоріло, смолоскипи погашено, по всьому собору розливається м'яке світло. Поволі вимальовуються всі обриси грандіозної будівлі, але якось тьмяно й таємниче, бо сонце повите негустими хмарами.
О сьомій годині сонне чекання нарешті порушується. З останнім ударом годинника в північній частині собору з'являється перша переса, вбрана з пишністю царя Соломона. Одягнений у атлас і оксамит розпорядник веде її на призначене місце, а другий, теж вичепурений так само, несе довжелезний шлейф леді, а коли вона сідає в своє крісло, — укладає той шлейф у неї на колінах. Потім він ставить їй під ноги ослінчик і кладе її коронку так, щоб вона була під рукою, коли настане час усім вельможам надіти її на голову.
Переси пливуть одна за одною блискучим потоком, тут і там мигтять розпорядники в атласі, розсаджуючи дам і дбаючи про те, щоб їм було якнайзручніш. У соборі стало веселіше: грає життя, і рух, і барви. Потім знов настає тиша, бо всі переси вже прийшли, всі розсілися по місцях, утворивши живий райдужний квітник, усіяний діамантовими іскрами, немов Молочний Шлях! Тут є жовті, зморшкуваті, зовсім посивілі вдови, що пам'ятають ще коронацію Річарда Третього і його неспокійні, давно забуті часи; є і вродливі дозрілі леді, і чарівні молоді жінки, і ніжні гарненькі дівчата з блискучими очима й свіжим рум'янцем на щоках; легко може статися, що вони навіть не зуміють як слід надіти свої коронки, коли настане урочиста хвилина, бо для них це річ незвичайна, і вони будуть дуже хвилюватися. А втім, цього ніяк не може статися, бо в усіх перес зачіски зроблені так, щоб можна було на перший знак швидко й безпомилково посадити коронку як слід.
Ми вже бачили, що всі леді густо обсипані діамантами, ми помилувалися цим чудесним видовищем, — але справді надзвичайне ще попереду. О дев'ятій годині хмари на небі зненацька розходяться, в собор уливаються потоки сонячного світла і заливають ряди прекрасних дам; кожен ряд спалахує сліпучими вогнями, і раптова яскравість цього несподіваного видовища проймає нас, мов електричний струм. Та ось, замикаючи похід чужоземних гостей, у пасмо світла вступає посол із якогось далекого східного краю, і нам аж дух зайнявся — такий блиск розливає він навколо себе; бо з голови до ніг він весь іскриться самоцвітами і шлях свій щедро засипає променисто-золотим дощем.
Час минав; спливла година, дві, дві з половиною; а тоді гримнули гармати, сповіщаючи, що прибула королівська процесія. Радість охопила стомлених чеканням людей. Усі знали, що доведеться ще пождати трохи, бо короля треба одягти й підготувати до урочистої церемонії, але поки що можна було приємно розважитися, споглядаючи перів королівства, що з'являлися один по одному в своїх розкішних мантіях. Кожного пера шанобливо вели на місце і клали перед ним його коронку. Глядачі на галереях із щирою цікавістю дивилися на все; адже більшість їх уперше бачили герцогів, графів та баронів, чиї імена славилися в історії вже п'ять сторіч. Коли, нарешті, всі пери посідали, з галерей відкрилося пишне видовище, яке назавжди лишилося в пам'яті всіх присутніх.
На поміст зійшли єпископи в парадних ризах та митрах і зайняли призначені місця; за ними рушив лорд-протектор та інші високі урядовці, потім закуті в крицю гвардійці.
Настала хвилина напруженого чекання. А тоді гримнула урочиста музика, і Том Кенті в довгій парчевій мантії з'явився на дверях. Усі повставали, і почалось коронування.
Абатство сповнилося звуками урочистого гімну, і Тома підвели до трону. Один по одному перед очима зачудованих глядачів відбувалися освячені старовиною ритуали, пишні й величні. Але що ближче надходив кінець церемонії, то блідіший ставав Том Кенті і дедалі страшніший розпач стискав його сповнену каяттям душу.
Аж ось архієпископ Кентерберійський узяв з подушки корону Англії і підняв над головою тремтячого Тома. В ту мить у північній частині собору спалахнула наче райдуга, бо всі пери й переси разом, як одна людина, взяли свої коронки, піднесли їх угору і завмерли.
По собору прокотився глухий гомін. У цю урочисту хвилину перед очима глядачів з'явилася раптом нова дійова особа, якої досі ніхто не помічав. То був хлопець з непокритою головою, у стареньких черевиках і в простенькій, та ще й подертій одежі. Величним рухом, що ніяк не пасував до його убогого вигляду, він зняв угору руку й владно мовив:
— Я забороняю класти корону Англії на голову цього злочинця! Я — король!
Вмить хлопця схопило кілька рук. Але в ту ж таки мить Том Кенті, в королівській мантії, кинувся вперед і дзвінко крикнув:
— Пустіть його! Він справді король!
Присутніх охопила паніка. Всі попідводилися з місць і спантеличено дивились один на одного та на головних дійових осіб цієї вистави, не тямлячи: увіч вони це бачать чи вві сні. Лорд-протектор сторопів так само, як і інші, але швидко опанував себе і твердо промовив:
— Не зважайте на слова його величності! Його знов посіла недуга. Схопіть цього волоцюгу!
Його б послухалися, але Том тупнув ногою й вигукнув:
— Під загрозою смерті забороняю вам торкатися його! Він — король!
Руки придворних опустилися. Усі заціпеніли. Ніхто не рухався, ніхто не говорив. Власне, ніхто не знав, що треба робити в такому нечуваному випадку. А поки всі силкувались дати собі раду, маленький обірванець із гордою поставою і ясним чолом сміливо йшов уперед і за якусь хвилину опинився на помості. Том радісно кинувся йому назустріч і, упавши на коліна, вигукнув:
— О найясніший мій королю! Дозволь бідному Томові Кенті першому присягнути тобі на вірність і сказати: «Поклади на себе корону і вступи в свої права!»
Лорд-протектор суворо глянув в обличчя зухвалому обірванцеві; але раптом суворість згасла в його очах і натомість у них засвітилося безмірне здивування. Те ж саме сталось і з усіма урядовцями. Вони перезирнулись і мимовільно разом відступили. «Яка дивна схожість!» — подумав кожен з них.
Лорд-протектор поміркував із хвилину, потім промовив з шанобливою поважністю:
— З вашого дозволу, сер, я хотів би поставити вам кілька запитань, які...
— Я відповім на них, мілорде.
Герцог почав розпитувати хлопця про королівський двір, про покійного короля, про принца та принцес, і той відповідав на все, не затинаючись, цілком правильно. Він точно описав парадні покої в палаці, апартаменти покійного короля й принца Уельського.
Це була дивна, неймовірна річ, і всі присутні були вражені безмежно. Том Кенті відчув, як до нього вертається щастя, і окрилився надією, але лорд-протектор похитав головою й сказав:
— Усе це справді гідне подиву, але таку ж блискучу відповідь дав би нам і наш найясніший король.
Том засмутився — його ще називали королем! — і всі надії його враз потьмарились.
— Це ще не докази, — додав протектор.
Зрадливі хвилі щастя линули швидко-швидко, але не в той бік, що треба: вони лишили Тома Кенті на троні, а справжнього короля понесли у відкрите море! Лорд-протектор, похитуючи сумно головою, казав собі: «І для держави, і для всіх нас небезпечно розв'язувати таку страшну загадку. Це може посіяти розбрат у народі й підірвати непохитність престолу». Він повернувся і сказав:
— Сер Томас, заарештуйте цього... ні, стривайте! — Обличчя в герцога раптом проясніло, і він спитав обшарпаного претендента на престол: — Де лежить велика державна печатка? Якщо відповіси правильно, загадка буде розгадана, бо це може знати тільки принц Уельський. От від якої дрібниці залежить тепер доля трону й династії!
То була щаслива думка, мудра думка. Ті одностайно привітали всі державні мужі Англії безмовним схваленням, що раптом засвітилось у них в очах. Так! Тільки справжній принц міг розв'язати незбагненну загадку зниклої печатки. Цей жалюгідний маленький самозванець добре вивчив свій урок, але тут він спіткнеться, бо навіть той, хто навчив його, і сам не зміг би відповісти на це запитання. Добре, дуже добре! Тепер уже скоро можна буде покласти край цій клопіткій і небезпечній справі. Вельможі ледве помітно кивали головами і потай усміхалися від задоволення, певні, що зухвалий хлопець заніміє з сорому. Але, на превеликий їхній подив, хлопець відповів спокійно й твердо:
— В цій загадці немає нічого хитрого.
І, ні в кого не питаючи дозволу, він обернувся й дав наказ так легко і просто, неначе зроду звик наказувати.
— Мілорде Сент-Джон, піди до мого кабінету — ти ж знаєш його краще, ніж хто інший, — і там у лівому кутку, найдальшому від дверей з передпокою, ти знайдеш у стіні, майже коло самої підлоги, мідний цвях; натисни його, і тоді відкриється маленька потайна схованка, про яку навіть ти не знаєш, та й взагалі ніхто на світі не знає, крім мене й надійного майстра, що зробив її для мене. Перше, що впаде тобі в око, буде велика державна печатка. Принеси її сюди!
Всіх здивували ці слова, а найдужче вразило кожного те, що з-поміж усіх вельмож маленький бідняк, не вагаючись, вибрав саме лорда Сент-Джона і назвав його на ймення так упевнено й спокійно, ніби знав його все життя. Сент-Джон мало не кинувся виконувати його наказ, але відразу схаменувся і трохи почервонів. Том Кенті повернувся до нього і різко мовив:
— Чого ж ти гаєшся? Хіба ти не чув королівського наказу? Йди!
Лорд Сент-Джон уклонився низенько, але вельми обережно, віддавши поклін не котромусь одному із королів, а обом ураз, тобто порожньому місцю між ними, — і вийшов.
Серед придворних почався ледве помітний рух, повільний, але безперервний — наче в калейдоскопі, коли частинки одної барвистої фігури відпадають і прилучаються до іншої: помалу блискуча юрба, що оточувала Тома Кенті, перемістилася ближче до прибулого. Коло Тома майже нікого не лишилося. Настала хвилина напруженого чекання, протягом якої і та невеличка решта легкодухих, що ще стояла коло Тома, набралася відваги й потихеньку приєдналася до більшості. І тепер Том Кенті в королівських шатах і коштовних самоцвітах стояв сам-самісінький серед промовистої порожнечі.
Аж ось коло входу з'явився лорд Сент-Джон. Тихий гомін враз ущух, і в соборі запанувала глибока тиша; лише лордові кроки лунали під високим склепінням. Усі, затамувавши дух, пильно стежили за його наближенням. Він зійшов на поміст, спинився на хвилину, потім підступив до Тома Кенті і, вклонившись, мовив:
— Ваша величність, печатки там немає.
Якби серед вуличного натовпу раптом з'явився зачумлений, люди б сахнулися від нього далеко не так рвучко, як гурт пополотнілих, зляканих на смерть придворних відлинув від маленького злидаря, що домагався англійської корони. Мить — і він стояв один, без друзів і захисників, під перехресним вогнем презирливих і грізних поглядів. Лорд-протектор люто крикнув:
— Викиньте це старченя на вулицю і проженіть по всьому місту канчуками. Негідник кращого не заслуговує. Охоронці кинулись виконувати наказ, але Том Кенті владно спинив їх.
— Назад! — гукнув він. — Хто його торкнеться, заплатить головою!
Лорд-протектор розгубився вкрай.
— Чи добре ви шукали? — спитав він лорда Сент-Джона. — А втім, не варто й питати. Адже ж це просто неймовірно! Нема нічого дивного, коли пропадає якась дрібниця. Але як могла отак без сліду загубитись така велика річ, як державна печатка Англії, масивне золоте кружало...
Очі Тома Кенті засяяли, і він вигукнув:
— Стривайте! Яка вона? Кругла? І важка? І на ній вирізьблені якісь літери? Так? Ну, тепер я знаю, що це за велика печатка, яка завдала вам стільки клопоту й мороки. Якби ви раніше сказали мені, що воно таке, то одержали б її ще три тижні тому. Я знаю, де вона лежить, тільки не я перший поклав її туди.
— А хто ж, ваша величність?
— Той, хто стоїть перед вами, — законний король Англії. І він скаже, де вона лежить, тоді ви повірите, що він знав це давно. Подумайте, мій королю, напружте свою пам'ять! Це було останнє, що ви зробили, перше ніж вибігти у моєму дранті з палацу, щоб покарати того солдата, котрий мене образив.
Запанувала могильна тиша. Всі втупили очі в невідомого хлопця. А він стояв насуплений, похиливши голову. Він порпався в пам'яті і серед безлічі нікчемних споминів силкувався вловити одну важливу дрібницю, від якої залежало все його життя: згадає — сяде на престол, а ні — то лишиться назавжди злидарем, покидьком... Летіла мить за миттю, пливли хвилини, а хлопець усе думав і мовчав. Аж ось, важко зітхнувши, він повільно похитав головою і вимовив розпачливо, тремтячими губами:
— Я пригадав увесь той день, але де подів печатку, не знаю.
Він помовчав трохи, потім підвів очі і сказав з лагідною гідністю:
— Мілорди і джентльмени! Якщо ви хочете позбавити прав свого законного монарха тільки тому, що він не може дати вам зараз цього доказу, то хай буде по-вашому. Я тут безсилий. Але...
— Та це ж безумство! — скрикнув Том Кенті, охоплений жахом. — Зачекайте! Подумайте! Не здавайтеся! Ще не все пропало! Слухайте, що я вам казатиму, стежте за кожним словом. Я нагадаю вам усе, що сталося того ранку, все як було. Ми розмовляли, я розповідав вам про своїх сестер Нен і Бет... ну от, пригадуєте? Гаразд! І про свою бабу, і про те, як граються хлопці зі Смітного двору, — ви й цього не забули? Чудово! Ви тільки слухайте, і помалу все згадаєте. Ви дали мені їсти й пити і з королівською делікатністю відіслали слуг, щоб мені не соромно було перед ними за свої манери — ага, ви й це пам'ятаєте! Поки Том перелічував усі ці подробиці, а другий хлопець на знак згоди кивав головою, всі глядачі й вельможі остовпіло дивилися на них. Усе це було таке схоже на правду, але як могла зав'язатися ця неймовірна дружба між принцом і злидарем? Ніколи ще люди не бували такі розгублені, приголомшені й зацікавлені, як у ту хвилину.
— Для забавки ми помінялись одягом, ваша величність. Потім стали перед дзеркалом і враз помітили, що ми такі схожі один на одного, наче й не переодягалися... ну, пам'ятаєте? Потім ви помітили, що солдат ушкодив мені руку — дивіться, я й досі не можу писати нею, пальці не згинаються. Тоді ви схопилися і, поклявшись відплатити за мене, побігли до дверей; та штука, що ви її називаєте печаткою, лежала на столі, — ви схопили її по дорозі і, шукаючи, де б її покласти, побачили...
— Стривай! Годі! Я згадав! Слава Богу, згадав! — схвильовано вигукнув маленький обірванець. — Йди, мій добрий Сент-Джоне, у рукавиці міланського панцера, що висить на стіні, ти знайдеш печатку!
— Так, ваша величність, так! — вигукнув Том Кенті. — Тепер корона Англії ваша, і тому, хто здумає змагатися з вами за неї, краще б родитися німим. Мерщій, мілорде Сент-Джон! Летіть на крилах!
Усі посхоплювались на ноги, не тямлячи себе з хвилювання й тривоги. Внизу й на помості стояв такий страшенний гамір, що ніхто нічогісінько не чув, крім того, що кричав йому на вухо сусід або що він сам кричав сусідові. Час летів непомітно, і ніхто не знав, чи довго це тривало. Нарешті по собору прокотився шепіт, і на помості з'явився лорд Сент-Джон, що тримав високо над головою велику державну печатку. Розлігся оглушливий крик:
— Хай живе справжній король!
Кілька хвилин собор дрижав від привітальних криків і громової музики; в повітрі знявся вихор білих хусточок. А обшарпаний хлопець — віднині перша особа в Англії — стояв посеред помосту, гордий і щасливий, оточений васалами, що поставали перед ним на коліна.
Потім усі попідводились, і Том Кенті вигукнув:
— А тепер, мій королю, візьміть назад свої королівські шати і віддайте бідному Томові, покірному слузі вашому, його лахміття!
Лорд-протектор сказав:
— Хай малого негідника роздягнуть і кинуть у Тауер. Але новий, справжній король промовив:
— Ні, цього я не дозволю. Якби не він, я не одержав би своєї корони. Ніхто не сміє його кривдити. А тобі, мій любий дядечку, лорде-протекторе, сором так несправедливо трактувати цього бідного хлопця — адже я чув, що він зробив тебе герцогом (лорд-протектор на ті слова спалахнув). А що він був не справжній король, то й гучний титул твій нічогісінько не вартий. Завтра ти через його посередництво проситимеш мене затвердити тебе в цім званні, а інакше лишишся простим графом, а не герцогом.
Після такої догани його світлість герцог Сомерсетський вирішив, що краще відійти трохи назад. А король повернувся до Тома і сказав йому ласкаво:
— Мій бідний хлопчику, як це ти згадав, куди я сховав печатку, коли я й сам про це забув?
— Ах, мій королю, це було легко, бо я не раз її вживав.
— Вживав її і не міг сказати, де вона?
— Та я не знав, чого вони шукають, ваша величність. Вони мені не казали, яка вона на вигляд.
— А для чого ж ти її вживав?
Щоки в Тома густо почервоніли; він опустив очі і мовчав.
— Та ну, кажи, голубчику, не бійся! — заспокоїв його король. — Для чого вживав ти державну печатку Англії?
Том вагався з хвилину і, нарешті, збентежено промовив:
— Я колов нею горіхи.
Бідне хлоп'я! Навколо розлігся такий вибух реготу, що воно ледве встояло на ногах. І якщо в кого ще лишалася непевність щодо того, хто такий Том Кенті, — англійський король чи ні, — то ця відповідь розвіяла усі сумніви.
З Тома скинули розкішну мантію й накинули її на плечі королю, прикривши його лахміття. Справжнього короля помазали миром і на голову йому поклали корону. Потім звістка про це облетіла місто, і весь Лондон, здавалось, розривався від вітальних вигуків.
Книга: Марк Твен. ПРИНЦ І ЗЛИДАР
ЗМІСТ
На попередню
|
|
