Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Марк Твен. ПРИНЦ І ЗЛИДАР
Розділ III. ЗУСТРІЧ ТОМА З ПРИНЦОМ
Том прокинувся голодний і, не ївши, подався з дому, але всі його думки крутилися навколо примарної пишноти нічних видінь. Він тинявся по місту, не відаючи, куди йде і що діється круг нього. Люди штовхали його і часом лаяли, але замріяний хлопець пускав усе те повз вуха. Нарешті він опинився біля брами Темпл-Бар. Ніколи ще не заходив він так далеко в цей бік. Він став, хвильку подумав, а потім знову поринув у мрії і вийшов за місто. Стренд у ті часи вже був не путівцем, а вважав себе вулицею, тільки трохи чудною на вигляд. Адже по один бік майже всуціль стояв ряд будинків, а по другий — лиш де-не-де височіли палаци вельмож з розкішними садами, що тяглись аж до річки. Тепер на місці тих садів тісняться на цілі милі похмурі кам'яні й цегляні будівлі.
Том дістався до селища Черінг і сів перепочити під гарним хрестом, якого поставив там у давні часи один овдовілий король, що оплакував дочасну смерть дружини. Потім він знову неквапно поплентав прегарною безлюдною дорогою повз пишний палац кардинала до ще пишнішого й величнішого палацу — Вестмінстерського. Вражений і щасливий, дивився Том на величезну муровану будівлю з широко розкинутими крилами, на грізні бастіони та вежі, на масивну кам'яну браму з позолоченими гратами й рядом велетенських гранітних левів, на всі інші знаки й символи королівської влади. Невже, нарешті, настав час, коли здійсниться його заповітна мрія? Адже це, безперечно, королівський палац. Хіба не може статися так, що небеса поставляться прихильно до Тома і він побачить принца — справжнього принца з плоті й крові?
Пообіч позолоченої брами стояли дві живі статуї — стрункі, непорушні й неприступні вартові, закуті з голови до п'ят у блискучі сталеві панцери. На шанобливій відстані товпилася ціла юрба селян і городян, дожидаючи нагоди вгледіти бодай краєчком ока когось із королівської родини. То одною, то другою величною брамою палацової огорожі проїжджали туди або назад розкішні екіпажі з пишно вбраними придворними й не менш розкішними слугами на приступках.
Бідний маленький Том у жалюгідному лахмітті наблизився до огорожі й повільно та боязко рушив повз вартових. Серце в нього шалено калатало, але в душі зажевріла надія. Бо нараз, глянувши крізь позолочені грати, він побачив таке, що мало не скрикнув з радості. За огорожею стояв гарненький хлопчик, засмаглий від ігор та гімнастичних вправ на свіжому повітрі, вбраний у шовк та атлас, оздоблені самоцвітами. Збоку висіли маленька шпага й кинджал, обсипані діамантами; на ногах були зграбні чобітки з червоними підборами, на голові — гарненька малинова шапочка, з якої звисали прикріплені великим іскристим самоцвітом страусові пір'їни. Поблизу стояло кілька ошатно вбраних панів — безперечно, його слуги. О, це був принц, справжній, живий принц — тут не могло бути й тіні сумніву! Нарешті молитву хлопчика-злидаря почуто!
З подиву й радості широко розплющивши очі, Том часто, схвильовано задихав. У ту хвилю все на світі відступило перед одним-єдиним бажанням: близенько підійти до принца і досхочу на нього надивитися. Не тямлячи, що робить, він жадібно припав обличчям до грат. Ту ж мить один із солдатів брутально схопив його й відкинув у юрбу сільських роззяв та лондонських гультяїв.
— Знай своє місце, старченя! — крикнув він.
Юрба глузливо зареготала, але враз до брами підбіг юний принц. Обличчя його палало, очі виблискували гнівом.
— Як смієш ти кривдити цього бідного пахолка? — вигукнув він. — Як смієш ти поводитися так хай і з найнижчим підданцем мого батька-короля? Відчини браму і впусти його!
Бачили б ви, як поскидав шапки й схилився перед ним отой мінливий натовп! Чули б ви, як радісно юрба загорлала: «Хай живе принц Уельський!»
Солдати віддали честь алебардами, відчинили браму й знову віддали честь, коли повз них, метляючи лахміттям, пройшов принц Злиднів і привітався за руку з принцом Безмежного Достатку. — Ти, здається, голодний і стомлений, — мовив Едуард Тюдор. — Тебе скривджено. Ходи зі мною.
З шестеро придворних слуг кинулись були до Тома — не знаю для чого: мабуть, хотіли не пустити його. Але принц владним рухом руки спинив їх, і вони вмить закам'яніли на місці, наче статуї. Едуард завів Тома до багато прибраної кімнати в палаці, яку називав своїм кабінетом. За його наказом подали такі чудові страви, яких Том зроду не бачив, а знав про них тільки з книжок. Делікатно й люб'язно, як і личить принцу, Едуард відіслав слуг, щоб ті не бентежили злиденного гостя своїми презирливими поглядами, а сам підсів до Тома і, поки той їв, став розпитувати його.
— Як тебе звуть, пахолку? — спитав він.
— З ласки вашої, сер, — Том Кенті.
— Дивне ім'я. А де ти живеш?
— З ласки вашої, сер, — у місті. У Смітному дворі, за Тельбуховим провулком.
— Смітний двір! Теж дивна назва. А в тебе є батько й мати?
— І батько є, сер, і мати. Та ще бабуся — я люблю її так, що аж нікуди, прости мене Господи, якщо це гріх! — і близнючки-сестри, Нен і Бет.
— Як я зрозумів, твоя бабуся не дуже ласкава з тобою?
— Вона ні з ким не ласкава, зосмілюся сказати вашій милості. У неї люте серце, і вона день у день чинить тільки зло.
— Вона кривдить тебе?
— Не завжди. Коли спить або лежить п'яна, тоді не займає. А як у голові у неї проясниться, то ого як лупцює.
Очі маленького принца блиснули гнівом.
— Як! Вона б'є тебе? — вигукнув він.
— О так, б'є, зосмілюся сказати вашій милості, сер.
— Б'є! Такого маленького й кволого! Слухай: перше ніж настане ніч, вона аж загуде до Тауера. Король, мій батько...
— Ви забуваєте, сер, що вона простого звання. Адже ж Тауер тільки для вельмож.
— Твоя правда. Я й не подумав про це. Ну, та дарма, знайду на неї кару. А батько добрий до тебе?
— Не добріший за бабу, сер.
— Батьки, мабуть, усі однакові. У мого теж не ангельська вдача. Рука в нього важка, але мене він не займає. Зате на лайку він, сказати правду, не скупий. А як поводиться з тобою твоя мати?
1 Кенті (canty) — жвавий, веселий (англ.)
— Вона добра, сер, і ніколи не завдає мені ні прикрощів, ні болю. Нен і Бет теж хороші.
— А скільки їм років?
— З ласки вашої, п'ятнадцять, сер.
— Леді Елізабет, моїй сестрі, чотирнадцять років, а кузині, леді Джейн Грей, стільки, як і мені. Вони ласкаві й добрі. А от друга моя сестра, леді Мері, та завжди похмура... Слухай, твої сестри забороняють своїм служницям усміхатися, щоб ті не вводили в гріх свою душу?
— Мої сестри, сер? Ви гадаєте, що в них є служниці? Юний принц якусь хвилю поважно дивився на маленького
злидаря, а відтак сказав:
— А чом би й ні? Хто ж допомагає їм роздягатися ввечері? Хто вбирає їх уранці?
— Ніхто, сер. Ви хочете, щоб вони скидали на ніч свою одіж і спали зовсім роздягнені, як звірі?
— Зовсім роздягнені? То хіба на них тільки по одній одежині?
— Ой ваша милість, та навіщо ж їм більше? Адже в них не по двоє тіл.
— Яка дивна й химерна думка. Вибач за сміх, я не думав глузувати з тебе. У твоїх добрих сестер, Нен і Бет, буде вдосталь і убрань, і служниць. І то скоро — мій скарбник подбає про це. Ні, не дякуй мені, це дрібниці. А ти добре говориш: легко й гарно. Ти десь учився?
— Не знаю, як вам і сказати, сер. Один добрий священик, отець Ендрю, трохи навчав мене по своїх книжках.
— А латину знаєш?
— Трошки, сер.
— Учи латину, хлопче, воно нелегко тільки наприпочатку. Грецька куди важча. Але, здається, ні латина, ні грецька, ані інші мови неважкі для леді Елізабет і моєї кузини. Послухав би ти, як ці юні дами розмовляють чужими мовами! Але розкажи мені що-небудь про твій Смітний двір. Тобі там весело живеться?
— Сказати правду, весело, з ласки вашої, сер. Тільки, звісно, коли я не голодний. У нас там показують Панча й Джуді, та ще мавпочок — то такі кумедні звірята! А як вони барвисто вбрані! Крім того, бувають іще вистави, де грають актори: вони кричать і б'ються, а потім убивають один одного і падають мертві. Ото цікаво подивитися! І коштує якийсь там фартинг, тільки роздобути того фартинга часом не так-то й легко, зосмілюся сказати вашій милості.
— Розказуй далі. — Інколи ми, хлопці зі Смітного двору, б'ємося на палицях, як ото ремісничі підмайстри. Принцові зблиснули очі.
— Бігме, це б і мені сподобалось, — зауважив він. — Ну, а ще що?
— Потім ми бігаємо наввипередки, сер, хто кого пережене.
— І це мені до душі. Розказуй далі.
— Улітку, сер, ми бродимо й плаваємо в ровах та в річці, жартома натоплюємо один одного в воду, бризкаємося, пірнаємо, перекидаємось, кричимо...
— Я віддав би королівство свого батька, щоб хоч раз отак повеселитися. Ну, розкажи ще що-небудь.
— Ми співаємо й танцюємо навколо травневого стовпа в Чіпсайді, граємось у піску, засипаючи один одного. А то ще ліпимо пиріжки з грязюки... Ох, яка гарна та грязюка! Немає нічого приємнішого на світі! Ми просто качаємось у грязюці, даруйте на слові, сер.
— Ні слова більше, прошу тебе. Таж це чиста розкіш! Якби я тільки міг убратися в такий одяг, як оце на тобі, пройтися босоніж, досхочу покачатися в грязюці, бодай раз, але щоб ніхто мені не забороняв і не вичитував! Я задля цього, здається, відмовився б і від корони.
— А якби мені хоч раз випало щастя надіти таке вбрання, як на вас, ваша милість... один-єдиний раз...
— Тобі хочеться цього? Хай буде так. Скидай своє дрантя, пахолку, і надягай мій пишний одяг. Хоч і недовге буде наше щастя, та все ж не менш радісне. Ми так побавимося, поки можна, і знову переодягнемося, перше ніж нас хтось потурбує.
Через кілька хвилин принц Уельський натяг на себе Томове рам'я, а маленький принц із царства Злиднів — пишні королівські шати. Обидва стали поруч перед великим дзеркалом, і — о диво! — їм здалося, що вони не мінялися одежею. Хлопці вражено поглянули один на одного, потім у дзеркало й знов один на одного. Нарешті збентежений принц промовив:
— Ну, що ти на це скажеш?
— Ах, ваша милість, дозвольте мені не відповідати. Такі, як я, не сміють говорити про це.
— Тоді я сам скажу. У тебе волосся, очі, голос, поводження, постать, зріст і обличчя такі самі, як і в мене. Якби ми зовсім роздяглися, ніхто б не зміг пізнати, хто з нас злидар, а хто принц Уельський. Тепер, коли я надів на себе твій одяг, я ще більше розумію, що почував ти, коли негідний вартовий... Стривай, то не синець у тебе на руці?
— Так, ваша милість, але це дрібниця. Адже ви знаєте, що бідний вартовий...
— Мовчи! Він учинив ганебно й жорстоко! — крикнув маленький принц, тупнувши босою ногою. — Якби король... Стій-но, не руш з місця, поки я вернуся! Такий мій наказ!
Він умить схопив зі столу якусь маленьку річ державної ваги, сховав її і, вибігши з кабінету, стрімголов помчав палацовим парком. Лахміття маяло на вітрі, обличчя палало, очі виблискували. Добігши до брами, він схопився за грати й крикнув:
— Відчини! Відчини браму!
Солдат, який так брутально обійшовся з Томом, відразу послухався. Але тільки-но принц, задихаючись від царственого гніву, вибіг за браму, солдат одважив йому такого ляпаса, що хлопець покотився на дорогу.
— Ось тобі, жебрачий виродку, за те, що через тебе мені дісталося від його високості! — крикнув вартовий.
Юрба зареготала. Принц підвівся з землі й обурено кинувся на вартового.
— Я принц Уельський, моя особа священна, — вигукнув він. — За те, що ти насмілився підняти на мене руку, тебе повісять.
Солдат віддав йому честь алебардою:
— Вітаю вас, ваша королівська високість! — глузливо вигукнув він і злісно додав: — Геть звідси, скажений паскудо!
Юрба з гигиканням і свистом оточила маленького принца і погнала його дорогою, глузливо гукаючи:
— Дорогу його королівській високості! Дорогу принцові Уельському!
Книга: Марк Твен. ПРИНЦ І ЗЛИДАР
ЗМІСТ
На попередню
|
|
