Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Марк Твен. ПРИНЦ І ЗЛИДАР
Розділ VI. ТОМ СКОРЯЄТЬСЯ ВОЛІ КОРОЛЯ
Тома привели до парадної зали і запросили сісти. Йому страшенно незручно було сидіти при літніх, та ще знатних людях. Він попросив їх теж сісти, але вони тільки кланялися йому й мурмотіли слова подяки. Том почав був умовляти їх, але його «дядько», граф Гертфорд, шепнув йому на вухо:
— Будь ласка, мілорде, не просіть їх, вони не мають права сидіти при вас.
Доповіли про прихід лорда Сент-Джона. Він увійшов і, вклонившись Томові, промовив:
— Я прийшов з дорученням короля в одній таємній справі. Прошу вашу високість відіслати всіх присутніх, крім мілорда графа Гертфорда.
Побачивши, що Том не знає, як це зробити, лорд Герт- форд шепнув йому, що треба лише подати знак рукою, а як він не хоче говорити, то й не треба. Коли почет вийшов, лорд Сент-Джон сказав:
— Його величність наказує, щоб задля державних інтересів його високість принц по змозі приховував від людей свою хворобу, аж поки вона зовсім минеться. Його високість не повинен заперечувати, що він справжній принц і наступник англійського престолу. Він мусить зберігати свою королівську гідність і без ніякого протесту — чи то в словах, чи в знаках — приймати від придворних шану, яка належить йому за правом і звичаєм. Він не повинен говорити про своє нібито низьке походження й злиденне життя, бо це хворобливий витвір перевтомленої уяви. Він повинен докладати всіх зусиль, щоб поновити в пам'яті знайомі обличчя, а не впізнавши когось, лишатися спокійним і нічим не виявляти своєї забутливості. Коли ж під час церемоніалів його високість не знатиме, що треба робити й говорити, то, не виказуючи своєї розгубленості перед цікавими, він повинен порадитися з лордом Гертфордом або з вашим покірним слугою. Його величність доручає нам виконувати цей обов'язок і завжди бути напоготові аж до скасування наказу. Така воля його величності. Його величність ласкаво вітає вашу королівську високість і молить Господа Бога, щоб він якнайскоріше послав вам зцілення й охороняв вас віднині й довіку.
Лорд Сент-Джон уклонився й відійшов убік. Том сумирно відповів:
— Така воля короля, і ніхто не сміє її нехтувати. Веління короля буде виконано.
Лорд Гертфорд промовив:
— Зважаючи на те, що його величність не дозволив обтяжувати вас книжками та наукою, може б, ви, ваша високість, розважилися трохи якою-небудь легкою забавою, щоб не втомитися перед бенкетом та не зашкодити своєму здоров'ю.
На Томовому обличчі відбилося щире здивування. Він почервонів, відчувши на собі сумний погляд лорда Сент-Джона. Той сказав:
— Пам'ять ще зраджує вас, та не турбуйтеся, бо все це минеться разом з вашою недугою. Мілорд Гертфорд каже про бенкет у місті. Два місяці тому його величність обіцяли, що ваша високість теж візьме участь у цім святі. Тепер пригадуєте? — Соромно признатися, але я справді-таки забув про це, — затинаючись, промовив Том і знов зашарівся.
В ту хвилину доповіли, що прийшли леді Елізабет та леді Джейн Грей. Обидва лорди значуще перезирнулися, і лорд Гертфорд швидко рушив до дверей. Коли дівчата проходили повз нього, він тихенько сказав їм:
— Прошу, міледі, удавайте, ніби не помічаєте в ньому нічого чудного, і не виказуйте здивування, коли його зрадить пам'ять. Ви, на жаль, побачите, що це з ним трапляється раз у раз.
Тим часом лорд Сент-Джон шепнув на вухо Томові:
— Будьте ласкаві, сер, пам'ятайте веління його величності. Пригадуйте все, що можете, або принаймні удавайте, що нічого не забули. Не показуйте їм, як ви змінилися, бо ж ви знаєте, як ніжно люблять вас ваші сестри і як їм буде боляче. Може, ваша високість зволить, щоб я й ваш дядько лишилися при вас?
Том кивнув головою і щось промимрив на знак згоди. Він уже засвоював науку і в простоті душевній вирішив якнайпильніше виконувати веління короля.
Але, незважаючи на всі перестороги, Том у розмові частенько потрапляв у скрутне становище. Він не раз занепадав духом і ладен був визнати себе нездатним для такої трудної ролі. Та його рятувала тактовність принцеси Елізабет і невсипуща пильність обох лордів, які в скрутну хвилину ніби випадково підказували йому потрібне слово. Одного разу маленька леді Джейн украй збентежила його таким запитанням:
— Ви сьогодні вже віддавали шану її величності королеві, мілорде?
Том спершу розгубився і в розпачі мало не бовкнув щось навмання, але йому на допомогу наспів лорд Сент-Джон і зі спритністю придворного, звиклого давати раду всяким делікатним справам, відповів за нього:
— Авжеж, міледі, і її величність королева потішила принца, сказавши, що його величності королю стало краще. Правда ж, ваша високість?
Том щось промимрив на знак згоди, але відчув, що заходить на слизьке. Трохи згодом згадано було про те, що Том на якийсь час облишить науку, і маленька леді Джейн вигукнула:
— Ах, яка шкода! Яка шкода! Ти ж так добре вчився! Та не журися, мій любий принце, то ненадовго. Ти будеш такий учений, як і твій батько, і говоритимеш стількома мовами, як він.
— Мій батько! — скрикнув Том, забувшись. — Та він і рідною мовою говорить так, що тільки свиням у хліві можна його слухати! А щодо вченості...
Він підвів очі і зустрів суворий застережливий погляд лорда Сент-Джона.
Том затнувся, почервонів і додав тихо й сумно:
— Ох... мене знов посідає хвороба, й думки мої плутаються. Я не хотів образити його величність короля.
— Ми знаємо, — сказала принцеса Елізабет, ніжно беручи руки «брата» у свої долоні, — ти не турбуйся. Винна твоя хвороба, а не ти.
— Яка ти добра та ласкава, міледі, — зворушено мовив Том. — Від щирого серця дякую тобі.
Безжурна леді Джейн кинула Томові якусь простеньку фразу по-грецькому. Але пильне око принцеси Елізабет зауважило збентеження на обличчі хлопчика, і, відповівши за нього цілим потоком звучних грецьких слів, вона звела розмову на щось інше.
Загалом час минав досить приємно. Підводні рифи та обмілини щораз траплялися рідше, і Том дедалі поводився вільніше. Він бачив, що всі з любов'ю намагаються йому допомагати і вибачають усі його помилки. Коли Том дізнався, що молоді леді теж будуть з ним увечері на бенкеті у лорда-мера, серце в нього радісно забилося. Він був певен, що не почуватиме себе самотнім серед безлічі чужих людей, хоч усього годину тому сама думка про те, що принцеси поїдуть разом з ним, сповнила б його безмірним жахом.
Але обох Томових ангелів-охоронців — лордів Гертфорда і Сент-Джона — ця розмова тішила куди менше. Вони почували себе так, ніби проводили великий корабель по небезпечній протоці. Вони весь час були пильні, насторожені і розуміли, що обов'язок, який вони взяли на себе, — нелегкий. Тому, коли молодим леді вже час було йти і доповіли, що прийшов лорд Гілфорд Дадлі, обидва зрозуміли, що так переобтяжувати їхнього підопічного не слід, та й вони самі неспроможні знову знятися з якоря і вдруге рушити в небезпечну подорож. Отож вони шанобливо порадили Томові перепросити гостя й відхилити візит. Том на це погодився, і тільки по личку леді Джейн майнула тінь розчарування, коли вона почула, що блискучого кавалера не приймуть.
Запала мовчанка. Всі немов чекали чогось, і Том, не розуміючи, запитливо глянув на лорда Гертфорда. Той подав якийсь знак, але Том і тоді не здогадався, що це означає. Тоді на поміч поспішила догадлива принцеса Елізабет. Вона зробила реверанс і промовила:
— Може, його високість принц дозволить нам піти? І Том відповів:
— Звичайно, міледі, для мене священне кожне ваше бажання. Та мені легше віддати вам будь-що з того, що я владен віддати, ніж позбутися щастя й радості бачити вас. Прощайте, і хай благословить вас Бог!
Він посміхнувся про себе й подумав: «А я таки недарма зачитувався книжками про принців, навіть трохи похопив їхню пишну мову...»
Коли вельможні панни вийшли, Том стомлено сказав своїм опікунам:
— Дозвольте мені, мілорди, лягти десь у куточку й трохи відпочити.
Лорд Гертфорд відповів:
— Як завгодно вашій високості. Ви нам наказуєте, а ми вас слухаємо. Вам справді треба добре відпочити, бо незабаром доведеться їхати до міста.
Він подзвонив. Увійшов паж, і лорд Гертфорд звелів йому запросити сера Вільяма Герберта. Той умить з'явився і повів Тома у внутрішні покої. Том простяг був руку, щоб напитися води, але вдягнений у шовк і оксамит слуга схопив келих і, схиливши одне коліно, підніс його Томові на золотій таці.
Далі, зморившись, полонений сів і хотів був скинути черевики, боязким поглядом прохаючи дозволу, але ще один мучитель у шовку та оксамиті став перед ним навколішки й роззув його. Том почав був роздягатися далі, але слуги попереджали кожен його намір, і кінець кінцем, зітхнувши, він їм скорився. «І як вони ще не беруться дихати за мене!» — промурмотів він.
Взутий у капці, закутаний у дорогий халат, він, нарешті, дістав змогу відпочити. Але заснути не міг, бо в голові було повно думок, а в кімнаті — повно людей. Відігнати думки він не мав сили, а відіслати слуг не наважився, не знаючи, як це зробити. Тож і вони зоставалися біля нього, на превеликий жаль Томові і їм самим.
Коли Том вийшов, його вельможні опікуни лишилися наодинці. З хвилину вони мовчали, в задумі похитували головами, ходячи по кімнаті, потім лорд Сент-Джон промовив: — Скажіть відверто, що ви про це все думаєте?
— Відверто? Ось що. Король незабаром помре, а мій племінник збожеволів, божевільним зійде на престол і божевільним лишиться назавжди. Хай Бог змилується над Англією, бо їй це незабаром буде потрібно.
— Так, схоже на те... але чи немає у вас ніякого сумніву щодо...
Лорд Сент-Джон затнувся й замовк. Видно, тема була занадто дражлива. Лорд Гертфорд підійшов до нього, глянув йому у вічі ясним, щирим поглядом і сказав:
— Кажіть. Тут ніхто не почує, крім мене. Сумніву щодо чого?
— Мені й так дуже тяжко говорити про те, що спало мені на думку, а ви, мілорде, ще такий близький родич йому. Будь ласка, вибачте, коли це образа, але чи не здається вам дивним, що божевілля так змінило його поставу й манери? Вони й тепер величні і достойні принца, але в кожній дрібниці відчувається щось нове, не схоже на колишнє. А хіба не дивно, що божевілля стерло з його пам'яті обличчя рідного батька? Що він забув усі знайомі звичаї й ознаки шани, які повинні віддавати йому придворні? Що, пам'ятаючи латинську мову, він не згадав ані слова з грецької й французької? Не гнівайтесь, мілорде, але розвійте мою тривогу. Мені спокою не дають його слова, що це не принц, і...
— Мовчіть! Те, що ви кажете, — зрада! Хіба ви забули наказ короля? Пам'ятайте, що, слухаючи вас, я теж беру участь у злочині.
Лорд Сент-Джон пополотнів і квапливо сказав:
— Я винен, каюсь. Згляньтеся наді мною, не виказуйте його величності, а я віднині й думати про це не буду. Пожалійте мене, сер, не занапащайте.
— Я задоволений, мілорде. Якщо ви ніколи ні мені, ні іншим не говоритимете про свої сумніви, я все пробачу, наче ви нічого й не казали. Але ваші підозри безглузді. Адже ж він син моєї рідної сестри. Я ще з колиски знаю його голос, обличчя, кожну рисочку. А божевільні часом виробляють ще й не такі химерії, як його високість принц. Хіба ви вже забули, як старий барон Марлі, збожеволівши, забув своє обличчя, хоча знав його цілих шістдесят років, і воно здалося йому чужим? Він навіть називав себе сином Марії Магдалини і запевняв, що голова його зроблена з іспанського скла. Бідолаха нікому не дозволяв торкатися її, все боявся, що вона розіб'ється. Відкиньте свої підозри, мілорде. Це справжній принц — я добре його знаю, — і незабаром він буде вашим королем. Для вас краще було б добре пам'ятати це, а не думати казна-що.
Вони поговорили ще трохи. Лорд Сент-Джон докладав усіх зусиль, щоб як-небудь загладити свій промах, і без кінця повторював, що сумніви його вже розвіялись назавжди. Далі лорд Гертфорд відпустив його, а сам лишився оберігати принців спокій. Незабаром і він глибоко замислився, а що довше думав, то більше хвилювався. Нарешті він почав ходити по кімнаті, бурмочучи про себе:
— Він безперечно принц! В усій країні не знайдеться сміливця, що взявся б запевняти, ніби між двома хлопцями різної крові й роду може бути така дивна схожість. Ну, а припустімо, що це справді так... то як би могли вони помінятися місцями? Ні, це безглуздя, безглуздя, безглуздя!
А згодом він додав:
— Якби він був самозванець і величав себе принцом Уельським, це була б природна й зрозуміла річ. Але хіба це самозванець, коли його визнає принцом сам король і всі придворні, а він зрікається свого звання й відмовляється від почестей. Ні, присягаюся святим Свізіном, це справді принц, тільки божевільний.
Книга: Марк Твен. ПРИНЦ І ЗЛИДАР
ЗМІСТ
На попередню
|
|
