Українська Банерна Мережа
UkrKniga.org.ua
Слабкий ворогів не має, слабкий – сам собі ворог. / Андрій Коваль

Додати в закладки



Додати в закладки zakladki.ukr.net Додати в закладки links.i.ua Додати в закладки kopay.com.ua Додати в закладки uca.kiev.ua Написати нотатку в vkontakte.ru Додати в закладки twitter.com Додати в закладки facebook.com Додати в закладки myspace.com Додати в закладки google.com Додати в закладки myweb2.search.yahoo.com Додати в закладки myjeeves.ask.com Додати в закладки del.icio.us Додати в закладки technorati.com Додати в закладки stumbleupon.com Додати в закладки slashdot.org Додати в закладки digg.com
Додати в закладки bobrdobr.ru Додати в закладки moemesto.ru Додати в закладки memori.ru Додати в закладки linkstore.ru Додати в закладки news2.ru Додати в закладки rumarkz.ru Додати в закладки smi2.ru Додати в закладки zakladki.yandex.ru Додати в закладки ruspace.ru Додати в закладки mister-wong.ru Додати в закладки toodoo.ru Додати в закладки 100zakladok.ru Додати в закладки myscoop.ru Додати в закладки newsland.ru Додати в закладки vaau.ru Додати в закладки moikrug.ru
Додати в інші сервіси закладок   RSS - Стрічка новин сайту.
Переклад Натисни для перекладу. Сlick to translate.Translate


Вхід в УЧАН
Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами.



Додати книгу на сайт:
Завантажити книгу


Скачати одним файлом. Книга: Жуль Верн. ТАЄМНИЧИЙ ОСТРІВ


[19]; вітрильники, заскочені таким вітром у відкритому морі, квапляться взяти рифи і прибрати брамселі. Було близько шостої вечора, коли “Бонадвентур” вийшов на траверс Акулячої затоки, але ще був сильний відплив і увійти в бухту не пощастило. Змушений триматися у відкритому морі, капітан Пенкроф за найбільшого бажання не міг би дійти навіть до гирла річки Вдячності. Отож він вичікував, установивши клівер на грот-щоглі, як штормовий таксель, і повернувши бот носом до суші.

На щастя, попри сильний вітер, хвилі завдяки близькому берегу лишалися помірні, і Пенкрофові не доводилось боятися морських валів, дуже небезпечних для дрібних суденець. “Бонадвентур” не перекинувся б навіть за великих хвиль, - його правильно навантажили баластом, - та якби хвилі переплескували через палубу, могла б виникнути небезпека, що обшивка борту не витримає ударів води. Пенкроф - досвідчений моряк - стояв біля керма, готовий до всіляких несподіванок. Звичайно, він безмежно вірив у надійність свого бота і все ж таки із завмиранням серця чекав нового дня.

За цілу ніч Гедеон Спілет і Сайрес Сміт ні разу не змогли знайти хвилини, щоб поговорити наодинці, а тим часом, судячи із слів, які інженер прошепотів журналістові, їм конче треба було обмінятися думками про новий прояв таємничої сили, що, очевидно, правила островом Лінкольна. Гедеон Спілет безперестану думав про загадкове вогнище, яке світилося на острівному березі. Він бачив той вогонь на власні очі! Так само, як і він, те вогнище спостерігали його супутники - Пенкроф і Герберт! У ту темну ніч воно допомогло їм визначити розташування острова; вони не сумнівалися, що його запалив інженер, і раптом з’ясовується, що той ні сном, ні духом про це не знає!

Гедеон Спілет вирішив з’ясувати це питання, як тільки . “Бонадвентур” повернеться додому, і наполягати, щоб Сайрес Сміт розповів решті колоністів про всі оті дива. Можливо, треба спільними зусиллями дослідити увесь острів Лінкольна?

Хай там як, але тієї ночі вогонь не загорався на узбережжі біля виходу до недослідженої затоки, і до самого світанку невеличкий бот боровся з вітром у відкритому морі. Ледь над східним обрієм зайнялася зоря, вітер трохи стих і змінив напрям на два румби, що дало змогу Пенкрофові взяти курс просто на вхід до вузької затоки. Близько сьомої ранку, обігнувши мис Північної Щелепи, “Бонадвентур” обережно увійшов до затоки, обрамленої закам’янілою лавою химерних обрисів.

- Який чудовий рейд! - захоплено сказав Пенкроф. - У ньому можна було б розмістити цілий флот!

- Найцікавіше те, - відповів Сайрес Сміт, - що береги затоки утворені двома зустрічними потоками лави, що наростала з кожним виверженням вулкану. Затока тут захищена з усіх боків, і, гадаю, навіть у найсильнішу бурю море в ній спокійне, наче озеро.

- Ще б пак! - погодився Пенкроф. - Вітер може увірватися сюди лише через вузьку горловину між двома мисами; до того ж північний мис прикривав південний, отож шквалам увірватися сюди дуже важко. Слово честі, “Бонадвентур” міг би простояти тут цілий рік на якорі, ні разу не гойднувшись.

- Тільки для нього у затоці забагато місця, - зауважив журналіст.

- Ваша правда, пане Спілете, - відповів моряк. - Для “Бонадвентура” вона великувата, не заперечую. Але якщо для флоту США потрібна буде база в Тихому океані, то кращого рейду йому не знайти!

- Ми ніби опинилися в пащі акули, - зауважив Наб, натякаючи на дивну форму затоки.

- У глибині пащі, друже Набе! - відповів Герберт. - А вам не страшно, що вона клацне зубами?

- Не страшно, - поважно відповів Наб. - Та все ж таки затока ця мені не до вподоби. Надто вона лиха й похмура!

- Отакої! - крикнув Пенкроф. - Нащо ж ти, Набе, гудиш затоку? А я щойно зібрався принести її в дар Америці!

- Цікаво, а вона досить глибока? - запитав інженер. - Бо там, де пройде “Бонадвентур”, не завжди пройдуть крейсери.

- Це неважко перевірити, - відповів Пенкроф.

І моряк кинув за борт саморобного лота - довгого каната із залізним грузилом. Канат завдовжки п’ятдесят морських саженів розмотався до кінця, але дна не дістав.

- Що ж, крейсери сюди також можуть заходити, на мілину не сядуть, - зауважив Пенкроф.

- Так, - погодився Сайрес Сміт. - У цій затоці - справжня безодня: Та це й не дивно - острів вулканічного походження; саме тому в морському дні трапляються такі бездонні западини.

- Береги затоки, - додав і собі Герберт, - справляють враження, прямовисних скель. Гадаю, якби Пенкроф мав навіть у п’ять або шість разів довший канат, то й тоді не дістав би дна.

- Усе це чудово, - озвався журналіст, - але мушу, Пенкрофе, вам сказати, що ваш рейд не бездоганний...

- Чого б то, пане Спілете?

- Ніде немає ані балки, ані рову, щоб якось вибратись на берег. Не видно, де б хоч ногу поставити!

І справді, до прямовисних скель із лави ніяк було й під-ступитися. Навкруги здіймалися ніби неприступні вали бастіонів чи береги норвезьких фіордів, але ще суворіші. “Бонадвентур” пройшов попід самими стінами, мало не торкаючись їх, уздовж усієї затоки, а його пасажири не знайшли жодного виступу, що дав би їм змогу зійти на дикий похмурий берег.

Пенкроф тішив себе тим, що при потребі кам’яну стіну можна б висадити динамітом; потім, переконавшись, що в затоці робити нічого, скерував бот до її горловини і близько другої пополудні вийшов у відкрите море.

- Уф! - полегшено зітхнув Наб.

Наш славний неф почував себе вочевидь незатишно у величезній акулячій пащі.

Від мису Щелеп до гирла річки Вдячності лишалося не більше як вісім миль. Піднявши всі вітрила, “Бонадвентур” узяв курс на Гранітний палац, ідучи на відстані однієї милі від берега. Величезні брили захололо! лави незабаром змінилися мальовничими піщаними дюнами, де дивом колись врятувався знайдений там інженер і де водилися сотні морських птахів.

Близько четвертої пополудні Пенкроф, обійшовши з лівого боку острівець Порятунку, завів бот у затоку, що відокремлювала острівець від узбережжя, а о п’ятій якір “Бонадвентура” зачепився за піщане дно у гирлі річки Вдячності.

Минуло три дні відтоді, як колоністи залишили свій дім. Айртон чекав їх на березі, а дядечко Юп радо кинувся їм назустріч, вітаючи своїх хазяїв задоволеним, веселим бурчанням.

Колоністи закінчили; повне обстеження берегів острова, не знайшовши нічого підозрілого. Якщо на острові й жило якесь таємниче створіння, то воно могло переховуватися тільки в хащах непрохідних лісів, що вкривали Зміїний півострів, куди колоністи ще не доходили.

Гедеон Спілет умовив Сайреса Сміта звернути увагу решти товаришів на дивні явища, що відбувались на острові, останнє з яких було найбільш незбагненним.

Але, коли зайшла мова про кимось запалене на острові вогнище, Сайрес Сміт не міг утриматися, удвадцяте не перепитати Гедеона Спілета:

- Але чи впевнені ви, що то справді було вогнище? Може, то було часткове виверження вулкану або якийсь метеорит?

- Ні, Сайресе, поза всяким сумнівом, це був вогонь, запалений рукою людини. Зрештою, запитайте Герберта і Пенкрофа. Вони бачили його так само чітко і підтвердять мої слова.

Через кілька днів після цієї розмови, увечері двадцять п’ятого квітня, коли колоністи зібрались на плоскогір’ї Широкий Обрій, Сайрес Сміт звернувся до них із такими словами:

- Друзі мої, я хотів би привернути вашу увагу до кількох випадків, які сталися на острові і з приводу яких бажано вислухати й вашу думку. Особисто для мене ці випадки здаються, так би мовити, надприродними...

- Надприродними? - гучно перепитав моряк, випускаючи хмару диму з люльки. - Невже наш острів теж надприродний?

- Ні, Пенкрофе, але таємничий - поза всяким сумнівом. Хіба що вам пощастить пояснити те, що досі Спілет і я не спроможні збагнути.

- Слухаємо вас, пане Сайресе, - мовив моряк.

- Почну ось із чого, - повів далі інженер. - Чи можете ви пояснити, яким чином після падіння в море я опинився за чверть милі від берега, не зберігши жодної згадки про те, як я туди дістався?

- Може, вас оглушило?.. - припустив Пенкроф.

- Ні, це неможливо, - швидко відповів інженер. - Далі. Чи можете ви пояснити, яким чином Топ знайшов ваш прихисток за п’ять миль від гроту, де я лежав?

- Інстинкт собаки... - почав було Герберт.

- Який там інстинкт! - урвав його журналіст. - Не забувайте, що, попри зливу, яка не вщухала цілу ніч, Топ дістався до нас сухим і без єдиної плями болота!

- Допустимо, і це, дрібниця, - сказав інженер. - Але чи можете ви пояснити, яка сила викинула Топа а води під час боротьби з дюгонем?

- Зізнаюсь, ні, - відповів Пенкроф. - Так само, як і те, якою зброєю і хто розпоров дюгоневі живота, тим паче, що рана була різана.

- Далі, - вів своєї Сайрес Сміт. - Чи можете ви, друзі мої, пояснити, яким чином дробинка застряла в тілі тримісячного пекарі?.. Як - без найменшого сліду корабельної катастрофи - на берег викинуло ящик із такими потрібними для нас речами й інструментами?.. Чому, ледь вийшовши на першу морську прогулянку, ми наштовхнулися на пляшку із запискою?.. Яким чином наша пірога зірвалася з прив’язі й підпливла до нас саме тоді, коли ми мали в ній найбільшу потребу?.. Як сталося, що після навали мавп мотузяна драбина так доречно сама впала з Гранітного палацу до наших ніг?.. І, нарешті, хто написав оту записку, якщо Айртон доводить, що він її не писав?

Сайрес Сміт, нічого не пропускаючи, перелічив усі загадкові події, що трапились на острові. Герберт, Пенкроф і Наб тільки переглядалися, не знаючи, що відповісти, бо всі перелічені події вперше постали перед ними як ланки одного ланцюга і невимовно вражали їх.

- Їй-Богу, - нарешті пробурмотів Пенкроф, - ви, пане Сайресе, здається, маєте рацію... Важко пояснити все це!..

- Але то ще не все, друзі мої, - знову заговорив інженер. - До всіх перелічених подій додалася ще одна, не менш дивна й незбагненна, ніж усі попередні.

- Яка, пане Сайресе? - жваво запитав Герберт.

- Ви казали, що, повертаючись із острова Табор, побачили запалене на острові Лінкольна вогнище?

- Звісно, бачили, - підтвердив моряк.

- Ви переконані, що бачили вогонь?

- Так само бачили, як я бачу вас.

- Ти також, Герберте?

- О пане Сайресе, - вигукнув Герберт. - Той вогонь блищав, мов зірка першої величини!

- А може, то й була зірка? - допитувався інженер.

- Ні, - заперечив Пенкроф. - Небо було затягнуте важкими хмарами, та й ніяка зірка не могла висіти так низько над обрієм. До того ж з нами був тоді й пан Спілет, він може підтвердити наші слова!

- Додам іще, - сказав журналіст, - що вогонь горів дуже яскраво, нагадуючи сніп електричного світла...

- Авжеж, - вигукнув Герберт. - І нам здалося, що світив він із плоскогір’я Широкий Обрій над Гранітним палацом.

- Так ось, друзі мої, - відповів Сайрес Сміт, - тієї ночі з дев’ятнадцятого на двадцяте жовтня ні Наб, ні я не запалювали на узбережжі ніякого вогнища!

- Як, ви не?.. - скрикнув Пенкроф, так приголомшений, що не міг навіть закінчити фразу.

- Ми не виходили з Гранітного палацу, - відповів Сайрес Сміт. - І якщо на узбережжі тієї ночі горів вогонь, то запалений він був не нашими руками!

Пенкроф, Герберт і Наб аж остовпіли від здивування. Вони ні миті не сумнівалися, що справді на власні очі бачили вогонь у ніч з 19 на 20 жовтня.

Так’- Доводилось погодитися: острів Лінкольна оточує якась таємниця. Над островом витала незбагненна, непомітна, але всюдисуща приязна до них сила. Колоністи загорілися цікавістю. Чи не ховається те загадкове створіння десь у потайних закутках острова або й у його надрах? Ось питання, яке будь-що належало з’ясувати!

Сайрес Сміт нагадав також колоністам, як дивно інколи поводилися Топ і Юп біля отвору колодязя в Гранітному палаці, колодязя, що вів з їхнього дому просто до моря, і зізнався, що досліджував колодязь, але нічого підозрілого там не помітив.

Підсумовуючи їхню розмову, інженер запропонував друзям, як тільки настане весна, перекопати весь острів згори донизу і будь-що знайти свого таємничого покровителя...

Від того вечора на Пенкрофовому обличчі з’явилася тінь стурбованості. Віднині острів, що його моряк досі вважав своєю власністю, здавалося, мав ще й іншого господаря, якому всі вони хоч-не-хоч мусили підкорятися. Пенкроф часто розмовляв із Набом про острівні дива, і обидва, дуже схильні до забобонності, були ладні повірити в існування на острові якоїсь надприродної сили.

Тим часом у травні, що відповідає листопаду в Північній півкулі, знову настали холоди. Зима передбачалася рання й сувора. І колоністи не зволікаючи взялися заготовляти паливо та харчові припаси. А втім, тепер їм не страшна була й найхолодніша зима. Стадо муфлонів дало їм стільки вовни, що можна було нашити досхочу валяного теплого одягу.

Не варто й говорити, що й Айртона вдягли по-зимовому, в зручне тепле вбрання. Сайрес Сміт запропонував йому переселитися на зиму до Гранітного палацу, і Айртон обіцяв зробити це, як тільки закінчить останні роботи в загоні для худоби.

Дотримавши слова, він перебрався до колоністів у середині квітня. Відтоді Айртон жив разом з усіма колоністами ; він завжди старався бути чимось корисним новим товаришам, але ніколи не брав участі в їхніх розвагах, весь час лишаючись засмученим і мовчазним.

Більшу частину третьої зими, проведеної на острові Лінкольна, колоністи майже не виходили з дому. Лютували бурі, від страшних ураганів здригалися навіть скелі. Величезні вали припливу загрожували залити весь острів, і, безумовно, будь-який корабель, підійшовши до його берегів, неминуче розбився б об скелі. Двічі під час таких бур річка Вдячності виходила з берегів і мало не знесла мости й місточки. Попри жахливу погоду, колоністи мусили негайно укріплювати зведені на узбережжі мости, що зникали під водою щоразу, як океанські хвилі наскакували на берег.

Що й казати, вихори з дощем та снігом, які інколи скидалися на смерчі, накоїли багато лиха на плоскогір’ї Широкий Обрій. Найбільше постраждали вітряк і пташник. Колоністам не раз доводилося спішно лагодити їх, рятувати від загибелі пернатих.

У дні великих холодів до плоскогір’я підходили то ягуари, що блукали парами, то зграї мавп; існувала небезпека, що, гнані голодом, найсміливіші й найспритніші з-поміж них перебіжать через струмок, тим паче, що під час морозів його сковувала крига і перейти по ній було зовсім не важко. Побоючись, що хижаки завдадуть тяжкої шкоди городам та пташнику, колоністи встановили безперервне чергування на плоскогір’ї і часто рушничними пострілами мусили відлякувати небезпечних гостей. Тож нудьгувати було ніколи, бо, крім робіт за межами Гранітного палацу, колоністи й далі обладнували своє житло. Кілька разів у ті холодні зимові дні вони вирушали на полювання до Качиного болота. Гедеон Спілет і Герберт, яким допомагали Топ і Юп, піднімали цілі хмари качок, куликів, нирків, чирків, та чайок і били їх несхибно. Дістатися до тих місць, багатих на пернату дичину, було неважко, йдучи дорогою, що вела до порту Повітряної Кулі через річку Вдячності, або огинаючи мис Знахідки, і при цьому колоністи відходили од Гранітного палацу не далі як на дві-три милі.

Так минуло чотири холодні зимові місяці - червень, липень, серпень і вересень. Загалом мешканці Гранітного палацу не страждали від суворої зими й негоди, так само як і мешканці загону для худоби, що стояв не на відкритому усім вітрам плоскогір’ї, а в долині, захищеній з одного боку відрогами гори Франкліна, а з інших - лісами і високим скелястим берегом. Тому бурі завдали загону для худоби зовсім невеликих збитків і вмілий, спритний Айртон, повернувшись туди на кілька днів у другій половині жовтня, швидко все полагодив.

За цілу зиму ніяких таємничих подій на острові не сталося, хоч тепер Пенкроф і Наб схильні були бачити вплив таємничих сил і в найнепомітніших подіях. Навіть Топ і Юп перестали ходити навколо отвору колодязя і не виявляли більше ніяких ознак стурбованості. Ланцюг дивних, незбагненних пригод нібито урвався, хоч мешканці Гранітного палацу часто згадували про них вечорами і не змінили свого наміру обшукати весь острів аж до найнеприступніших його куточків. Але тут сталася така важлива й загрозлива подія, яка на довгий час порушила всі плани Сайреса Сміта і його товаришів.

Трапилося це в жовтні. Весна бурхливо вступала у свої права. Під теплим сонячним промінням відживала вся природа, й на узліссі серед хвойних дерев, уже зазеленіло свіже, ніжне листя каркасів, баксії і деодарів.

Ви пам’ятаєте, що Гедеон Спілет і Герберт безліч разів фотографували острів Лінкольна.

Сімнадцятого жовтня, близько третьої пополудні, приваблений ясним сонячним днем, Герберт вирішив сфотографувати з вікна Гранітного палацу бухту Єднання, що простяглася навпроти Гранітного палацу від мису Щелепи до мису Кіготь.

Обрій вимальовувався надзвичайно чітко, і море, що ледь-ледь погойдувалося під легеньким вітерцем, виблискувало дзеркальною гладінню, на якій то там, то сям зблискували яскраві сполохи сонця.

Герберт поставив фотоапарат на підвіконня в урочистій залі Гранітного палацу, звідки відкривався широкий краєвид на берег і на бухту. Зробивши, як належить, знімок, Герберт за звичкою пішов у темну комірчину Гранітного палацу, аби зразу ж проявити й закріпити його.

Повернувшись до кімнати й подивившись перед світлом на закріплену пластинку, Герберт виявив на склі якусь маленьку цятку, що хтозна-звідки взялася на морському обрії. “Мабуть, попалася зіпсована пластинка”, - подумав вік.

Потім хлопцеві з цікавості спало на думку викрутити збільшувальне скло з далекоглядної труби і, скориставшись ним, уважніше розгледіти ту цятку.

Та, ледве глянувши на неї крізь лінзу, хлопець гучно скрикнув і мало не впустив фотопластинку на підлогу.

Кинувшись притьмом з кімнати, Герберт знайшов Сайреса Сміта й мовчки вручив йому фотопластинку і лупу, вказуючи пальцем на маленьку цяточку.

Сайрес Сміт пильно подивився на неї, потім схопився на ноги і кинувся до вікна.

Озброївшись далекоглядною трубою, він повільно провів нею по всьому обрію, знайшов підозрілу цятку, роздивився її, опустив руку й промовив тільки одне слово:

- Корабель!

Справді, на відстані людського погляду від острова Лінкольна плив корабель!

Частина третя

ТАЄМНИЦЯ ОСТРОВА

РОЗДІЛ І

Загибель чи порятунок? - Виклик Айртона. - Важлива нарада. - Це не “Дункан”. - Підозрілий корабелm. - Застережні заходи. - Корабель підходить щораз ближче. - Гарматний постріл. - Бриг кидає якір поблизу острова. - Настає ніч.

Минуло два з половиною роки відтоді, як упала повітряна куля, а її викинутим на острів Лінкольна пасажирам жодного разу досі не щастило встановити найменшого зв’язку із світом. Щоправда, журналіст спробував був скористатись послугами птаха, довіривши йому записку, де повідомлялося про таємницю їхнього зникнення й теперішнього перебування на острові, та навряд чи можна було сподіватися, що записка знайде адресата. Тільки Айртон за вже відомих читачам обставин пристав до маленької колонії. І ось 17 жовтня несподівано для всіх на завжди пустельній широчіні моря з’явився корабель!

Не лишалося ніяких сумнівів: на обрії ледь мріло невідоме судно! Але чи піде воно далі у відкрите море чи підійде до острова? На це питання можна буде дати відповідь через кілька годин...

Сайрес Сміт і Герберт покликали Гедеона Спілета, Наба й Пенкрофа й розповіли їм про несподівану новину. Пенкроф схопив далекоглядну трубу, швидко оглянув обрій і став пильно придивлятися до того місця, де на фотопластинці виднілася невеличка цятка.

- Хай йому чорт! Це справді корабель! - вигукнув він без надмірного захоплення.

- Він пливе до острова? - запитав Гедеон Спілет. Поки що важко сказати, - відповів Пенкроф. - Над лінією горизонту виглядають самі щогли, корпусу ще не видно.

- Що ж нам робити? - запитав юнак.

- Чекати, - просто відповів Сайрес Сміт.

І колоністи на кілька хвилин замовкли - кожен поринув у власні думки; судячи з їхнього хвилювання, можна уявити, скільки тривог і надій розбурхала в них неждана подія - більшої на острові Лінкольна ще не траплялося.

Звичайно, нічого й порівнювати теперішніх колоністів із викинутими на пустельний острівець жертвами повітряної катастрофи, що мусили відвойовувати в мачухи-природи навіть право на жалюгідне животіння і рвалися всім єством до будь-якої землі, де живуть люди. Щоправда, Пенкроф і Наб, які на острові Лінкольна почувалися багатими й щасливими, не без жалю розлучилися б з ним. Вони вже звикли до цього острова, у який вклали стільки тяжкої щоденної праці і який зрештою полюбили, певною мірою навіть наблизили до решти обжитого людьми світу. Та корабель - не тільки звістки з материка; це ніби часточка батьківщини, що пливе назустріч! На його борту перебувають такі самі люди, як і вони, отож чи є потреба комусь пояснювати, чому так лунко забилися їхні серця?

Час від часу Пенкроф брав далекоглядну трубу і, підійшовши до вікна, вдивлявся в морський обрій. Напружуючи всю увагу, він вдивлявся в обриси судна, яке тепер перебувало за двадцять миль на схід від острова. Отже, колоністи ще не мали жодної змоги подати йому сигнал: прапора там не помітили б, пострілу не почули б, вогню також не побачили б.

Поза всяким сумнівом, острів, увінчаний високою горою Франкліна, помітила команда корабля. Та чи відважаться вони пристати до його берегів? Може, він випадково опинився в тій частині Тихого океану, де на карти нанесено тільки острівець Табор, та й той перебуває на узбіччі морських шляхів, що пролягають між полінезійськими архіпелагами, Новою Зеландією і Північною Америкою? Відповідь на запитання, що постало перед кожним колоністом, несподівано дав Герберт.

- А чи не “Дункан” це?! - вигукнув він.

Сподіваємось, читач не забув, що “Дунканом” називалася яхта лорда Гленарвана, який висадив Айртона на острові Табор і мав намір колись повернутися по нього. Але ж той острівець перебуває досить близько від їхнього острова, і судно, тримаючи курс на нього, звичайно, могло пройти повз острів Лінкольна. Обидва острови розділяють лише сто п’ятдесят миль за меридіаном і сімдесят п’ять за паралеллю.

- Треба негайно попередити Айртона і викликати його в Гранітний палац, - запропонував Гедеон Спілет. - Тільки він може сказати нам, “Дункан” це чи ні.

Усі погодилися з думкою журналіста, і Гедеон Спілет, підійшовши до телеграфного апарата, швидко відстукав таку телеграму:

“З’явіться негайно”.

За кілька секунд пролунав дзвінок у відповідь.

“Я йду”, - повідомив Айртон.

Чекаючи Айртонового приходу, колоністи й далі спостерігали за кораблем у далекоглядну трубу.

- Якщо це “Дункан”, - міркував Герберт, - Айртон його відразу пізнає, адже він довго плавав на ньому.

- Уявляю, як він схвилюється, коли впізнає “Дункана”! - зауважив Пенкроф.

- Так, - відповів Сайрес Сміт, - але тепер Айртон може піднятися на борт “Дункана” з гордо піднятою головою. І дай Боже, щоб це справді була яхта лорда Гленарвана; будь-яке інше судно здалося б мені підозрілим! Ці місця мають досить-таки лиху славу, і я все ще побоююся відвідин малайських піратів.

- Ми захистимо острів Лінкольна! - вигукнув Герберт.

- Звичайно, синку, - відповів, усміхаючись, інженер. - Але краще було б,якби нам не довелося його захищати.

- Послухайте, - звернувся до них Гедеон Спілет, - острів Лінкольна не нанесено ще на карти навіть останніх випусків, а отже, мореплавцям він не відомий. То чи не здається вам, Сайресе, що вже саме це може спонукати команду судна не уникати нової землі, а навпаки - звернути з курсу, аби обстежити острів.

- Звісно, - погодився з ним Пенкроф.

- І я так думаю, - відповів інженер. - Наскільки мені відомо, це навіть входить до капітанських обов’язків - відмічати, а отже, й обстежувати землю, якої ще не нанесли на карти, а наш острів і є такою невідомою географам територією.

- Гаразд, - мовив Пенкроф, - припустимо, судно підійде сюди і стане на якір за кілька кабельтових від острова... І що ж ми тоді робитимемо?

Це несподіване запитання якийсь час лишалося без відповіді. Але, добре поміркувавши, Сайрес Сміт із властивим для нього спокоєм відповів:

- Ми, друзі мої, зробимо те, що повинні зробити: вступимо в переговори з командою корабля і попросимо взяти нас на його борт, попередньо оголосивши острів Лінкольна власністю Сполучених Штатів. Відтак, повернувшись на батьківщину, ми запропонуємо всім, хто хоче, переселитися на острів, колонізувати його й принести в дар Американській республіці нову, дуже корисну землю в цій частині Тихого океану!

- Ура! - радо вигукнув Пенкроф. - І ми зробимо нашій країні чудовий подарунок! Його колонізацію майже завершено, всі частини острова одержали назви, знайдено добрий природний порт, прісноводні джерела й річки, прокладено дороги й телеграфну лінію, збудовано корабельню і навіть фабрику, залишається тільки одне - нанести острів Лінкольна на карту.

- А що, як острів хто-небудь займе, коли нас тут не буде? - запитав Гедеон Спілет.

- А чорта лисого! - скрикнув моряк. - У такому разі я волію сам залишитись на нашому острові й охороняти його! Запевняю: в мене його не вкрадуть, як кишенькового годинника із жилетки роззяви!

Ще цілу годину не можна було достеменно сказати, іде корабель до острова чи повз нього. Проте він наблизився, хоча також не було відомо, з якою швидкістю він іде морем. Цього Пенкроф ніяк не міг визначити. Та все ж,оскільки дув норд-ост, здавалося цілком вірогідним, що судно йде правим галсом. До того ж бриз гнав його до берегів острова, та й за такого спокійного моря воно могло не боятися підійти до узбережжя, хоча глибини у цих місцях не нанесено ще на карту.

Близько четвертої пополудні - через годину після телеграфного виклику - Айртон піднявся в Гранітний палац. Зайшовши до урочистої зали, він доповів:

- До ваших послуг, панове!

Сайрес Сміт, як завжди, подав йому руку і, підводячи до вікна, сказав:

- Ма запросили вас, Айртоне, у зв’язку із важливою справою. Поблизу острова з’явився якийсь корабель.

Першої миті Айртон ледь зблід і в його очах майнула тривога. Він виглянув у вікно, схилився над підвіконням, обнишпорив очима весь морський обрій, але так нічого й не побачив.

- Візьміть далекоглядну трубу, - запропонував Гедеон Спілет, - і подивіться уважно на корабель. Чи це не “Дункан” приплив, аби відвезти вас на батьківщину?

- “Дункан”? - прошепотів Айртон. - Так скоро?..

Ці слова немов мимохіть зірвалися з уст Айртона, і він затулив обличчя руками.

Невже дванадцять років самотності на пустельному острові не здавалися йому достатньою покутою всіх гріхів? Невже він досі не прощав собі своїх злочинів і вважав, що вони не прощені йому іншими?

- Ні, - заперечив він, - ні! Це не може бути “Дункан”.

- Подивіться, Айртоне, - попросив інженер. - Ми повинні знати заздалегідь, що нам робити.

Айртон узяв далекоглядну трубу і подивився у вказаному напрямку. Кілька хвилин він нерухомо, мовчки вдивлявся у морський обрій і нарешті сказав:

- Там справді пливе корабель, але я не думаю, що то саме “Дункан”.

- А чому ви гадаєте, що то не “Дункан”? - запитав Гедеон Спілет.

- Бо “Дункан - парова яхта, а я не бачу найменших ознак диму ні над кораблем, ні позад нього.

- А може, він іде зараз під самими вітрилами? - заперечив Пенкроф. - Здається, він має ходовий вітер і, цілком можливо, перебуваючи в такій далині від заселеної землі, зацікавлений берегти вугілля?

- Можливо, Пенкрофе, ви й маєте слушність, - відповів Айртон, - і яхта справді йде з погашеними вогнями у топках. Зачекаймо, поки корабель підійде ближче до берега, тоді все й з’ясується.

По цих словах Айртон відійшов у куток зали, сів там і замовк. Колоністи й далі обмінювалися думками щодо невідомого корабля, але Айртон більше не брав участі в розмові.

Схвильовані тим, що сталося, колоністи були тепер не спроможні повернутися до припиненої роботи. Найбільше схвильовані Пенкроф і журналіст не знаходили собі місця і великими кроками вздовж і впоперек міряли залу. Герберт був стриманішим, але і його точив черв’ячок цікавості. Тільки Наб зберігав звичайний спокій. Адже для нього рідний край завжди там, де перебуває його хазяїн. Що ж до Сайреса Сміта, то той сидів, поринувши у думки, і в глибині душі скоріше побоювався, ніж бажав прибуття цього корабля.

Тим часом судно підійшло до острова трохи ближче. В далекоглядну трубу вже було видно, що це корабель далекого плавання, а не “прао”, на яких, як правило, ходять малайські пірати. Тож можна було сподіватися, що інженерові побоювання виявляться безпідставними і поява корабля у водах, що омивають острів Лінкольна, нічим не загрожує колоністам. Пенкроф іще раз пильно подивився в далекоглядну трубу і підтвердив, що, судячи з оснастки, то бриг; іде він до берега навскоси, правим галсом, під марселями і брамселями. Айртон і собі подивився в далекоглядну трубу й підтвердив, що то справді бриг.

Тепер чітко було видно, що йде він на південний захід і незабаром сховається за крайнім виступом мису Кіготь; щоб стежити за ним далі, довелося б вибратися на скелі в бухті Вашингтона, неподалік від порту Повітряної Кулі. Це виявилося тим більш прикрим, що було вже близько п’ятої пополудні і незабаром мали спуститися сутінки, а в темряві спостерігати стане вже неможливо...

- Що нам робити, коли настане ніч? - запитав Гедеон Спілет. - Може, запалимо вогнище, аби сповістити, що на узбережжі перебувають люди?

Журналіст поставив ребром найважливіше питання, і хоча інженерові зловісні передчуття ще не зовсім розвіялись, все ж таки колоністи вирішили запалити вогнище. Вночі корабель пройде повз острів і назавжди зникне вдалині, а чи з’явиться ще коли-небудь інше судно поблизу їхнього острова? Хто знає, які несподіванки готує колоністам майбутнє?

- Так, - сказав журналіст, - хай там що, а ми повинні сповістити екіпаж судна, що на острові живуть люди. Не використати цієї можливості повернутися на батьківщину - значить потім каятись усе життя!

Отож вони вирішили, що Наб і Пенкроф вирушать до порту Повітряної Кулі й там, коли стемніє, запалять велике вогнище, аби привернути увагу команди брига.

Але саме тієї хвилини, коли Наб і моряк збиралися вийти з Гранітного палацу, корабель несподівано змінив курс і пішов просто до острова, прямуючи в бухту Єдності. Бриг, очевидно, належав до швидкохідних суден, бо відстань між ним і берегом помітно зменшувалась.

Поїздку до порту Повітряної Кулі було відкладено, і Айртона знову попросили взяти далекоглядну трубу, аби остаточно визначити, “Дункан” то чи ні. Справа в тому, що шотландську яхту також було оснащено, як бриг. Питання полягало у тому, щоб роздивитися, чи є труба між двома щоглами корабля, який перебував тепер на відстані лише десяти миль від острова.

Вечірні сутінки ще не сховали обрію, і це полегшувало спостереження. Айртон опустив далекоглядну трубу і переконано повторив:

- Ніякий це не “Дункан”! Та й не міг це бути “Дункан”!

Тепер Пенкроф упіймав судно в поле зору оптичного приладу і побачив, що це саме бриг водотоннажністю триста - чотириста тонн із сміливими й красивими лініями, чудово оснащений і дуже, мабуть, швидкохідний; словом, то мав бути один із найшвидкісніших кораблів, що борознять океан. Але якій країні належав він? Це ще важко було сказати.

- А проте, - зауважив моряк, - на кормі майорить якийсь прапор, тільки я не розрізняю його кольорів.

- Менше ніж через півгодини ми це будемо знати точно, - відповів журналіст. - А втім, тепер цілком ясно, що капітан судна має намір пристати до нашого острова і не сьогодні, то найпізніше завтра ми познайомимося з ним.

- Все одно, - заперечив Пенкроф, - краще заздалегідь знати, з ким маєш діло! Я був би не проти вже тепер розпізнати кольори прапора цього зуха!

Розмовляючи з журналістом, Пенкроф не відривав ока від окуляра далекоглядної труби.

Вечоріло, з останнім промінням сонця поступово стихав і вітер. Повислий вимпел корабля заплутався у фалах, і тепер стало ще важче розгледіти його кольори...

- Ні, це, звісно, не американський корабель, - час від часу казав Пенкроф, - і не англійський - на англійському червоне поле відразу впадає в очі; не має він і кольорів французького або німецького флотів; і не російський білий морський прапор, і не жовтий іспанський... Швидше за все він однобарвний... Чекай... у цих морях... Які ж тут можуть бути кораблі?.. Чилійський? Але він триколірний... Бразильський? Він зелений... Японський? Той чорно-жовтий... А цей...

Тієї миті бриз розгорнув прапор невідомого корабля. Айртон вихопив із морякових рук опущену трубу, приклав її до ока і глухо, хрипко ледве промовив:

- Прапор чорний!..

І справді, на флагштоці корабля розпросталося темне полотнище; тепер були всі підстави вважати невідомого корабля вельми підозрілим.

Отже, інженера не обманули його прикрі передчуття? Отже, це таки піратське судно? Значить, цей корабель чинить розбій тут, у південних водах Тихого океану, наввипередки з малайським “прао”, що досі бешкетують у цих широтах? Що він шукає біля берегів острова Лінкольна? Чи не спало на думку піратам використати цю нікому невідому землю, аби переховати тут награбовані скарби? А може, він шукає біля цього узбережжя притулку на зимові місяці? Невже судилося чесним володінням колоністів перетворитись на ганебне кишло піратів, на їх таємну тихоокеанську резиденцію?

Всі ці думки за мить майнули в головах колоністів. Адже вони не мали жодних сумнівів у тому, що несе чорний прапор. Чорне полотнище - стяг піратів! Він висів би і на щоглі яхти “Дункан”, якби каторжанам пощастило здійснити їхні злочинні задуми!

Колоністи не стали марнувати часу на розмірковування.

- Друзі мої, - звернувся до них Сайрес Сміт, - а що, коли цей корабель хоче тільки подивитися на узбережжя острова? Може, він не має жодних намірів висаджувати на острів свій екіпаж? У такому разі нам пощастило б. І ми мусимо зробити все можливе, щоб приховати нашу присутність на острові. Найбільше впадає в очі вітряк, поставлений на плоскогір’ї Широкий Обрій. Набе і Айртоне, підіть зніміть із нього крила. Замаскуймо також більшими гілками вікна Гранітного палацу. Треба погасити будь-який вогонь. Пірати не повинні здогадатися, що на острові є люди!

- А як бути з нашим ботом? - запитав Герберт.

- О, про нього нічого турбуватися! - відповів Пенкроф. - Він добре схований у порту Повітряної Кулі, і тим пикам не так просто його знайти!

Колоністи негайно виконали всі інженерові розпорядження. Наб і Айртон сходили на плоскогір’я і вжили заходів, щоб приховати будь-які сліди перебування людей на острові. Тим часом інші колоністи збігли до лісу Жакамара і принесли звідти величезні оберемки гілок та ліан, які на відстані мали справляти враження природної рослинності і досить добре приховувати отвори в гранітній кручі. Водночас колоністи приготували зброю й розмістили набої так, щоб при нападі вони лежали напохваті.

Коли закінчилися всі приготування, Сайрес Сміт схильовано сказав:

- Друзі, якщо пірати спробують захопити острів Лінкольна, ми докладемо всіх зусиль, щоб захистити його, чи не так?

- Так, Сайресе, - відповів за всіх журналіст. - Якщо треба буде, ми ладні битися до останку, ладні вмерти за нього!

Інженер простяг руки друзям, і ті гаряче потиснули їх. Тільки Айртон, мовчки стоячи в кутку, не кинувся до гурту. Можливо, він, бувши колись розбійником, вважав іще себе не гідним решти колоністів.

Сайрес Сміт зрозумів, що коїлося в Айртоновій душі, й підійшов до нього.

- А ви, Айртоне? - запитав він. - Що ви робитимете?

- Я виконаю свій обов’язок, - відповів Айртон.

Він став біля вікна і подивився в просвіти між листям.

Було приблизно пів на восьму вечора. Хвилин двадцять тому сонце сховалося за гору позаду плоскогір’я. Сутеніло. Проте бриг і далі рухався до бухти Єдності. Тепер він перебував не більше ніж за вісім миль від берега і йшов навскоси повз плоскогір’я Широкий Обрій, бо, повернувши біля мису Кіготь, підхоплений припливом, відхилився трохи на північ. По суті, бриг увійшов уже в бухту, і якби провести пряму лінію від мису Кіготь до мису Щелепи, вона пройшла 6 західніше його правого борту.

Але чи зайде бриг у глибину бухти? Таким було перше питання. А якщо зайде в бухту, то чи кине якір? Це було друге питання. Можливо, він мав намір лише оглянути узбережжя і вирушити далі, не висаджуючи екіпажу? На все це відповідь мала надійти не пізніше ніж через годину. Колоністи мусили тільки набратися терпіння.

Сайрес Сміт із глибокою тривогою спостерігав за кораблем із чорним прапором на щоглі. Невже він несе з собою загрозу самому існуванню їхньої колонії, всьому тому, чого кілька мужніх людей зуміли домогтися власною працею? Невже пірати, - тепер уже не залишалось сумнівів у тому, що екіпаж судна складається з морських розбійників, - відвідували і раніше цей острів? Бо чому раптом, підпливаючи до нього, вони підіймали б чорний прапор? Чи висаджувалися вони вже на його берег? Якщо так, то це пролило б світло на деякі ще загадкові поки що обставини. Чи не переховується десь на ще не дослідженій частині острова їхній спільник, який ляше чекає висадки піратів, аби приєднатися до них?

На всі ці запитання, що їх ставив собі подумки Сайрес Сміт, іще не було відповіді, але він розумів: поява цього корабля являла собою страшну загрозу для їхньої колонії.

Та все ж його товариші й він сам вирішили чинити опір до останнього. Але скільки тих піратів і чи краще вони озброєні, ніж колоністи? Ось про що треба було дізнатися перш за все! Але як добутися до брига?

Настала ніч. Серп молодика сховався водночас із останнім променем сонця. Глибока пітьма огорнула море й острів. Густі хмари, що нависли над обрієм, не пропускали світла. З настанням ночі вітер стих зовсім. Жоден листок не ворушився на деревах, жодна хвилька не набігала на піщаний берег моря. Корабель, ідучи з погашеними вогнями, також потонув у темряві, і якщо він і далі наближався до острова, то визначити це не було вже змоги.

- Ет, хто його знає, - сказав Пенкроф, - може, завтра вранці від цього клятого корабля й сліду не залишиться?..

Ніби у відповідь на його слова в морі злинув яскравий спалах, а за мить пролунав потужний гарматний постріл.

Отже, озброєний гарматами корабель залишився в бухті.

Між спалахом світла й звуком пострілу минуло шість секунд.

Таким чином, бриг перебував на відстані однієї з чвертю милі від берега.

І тієї ж секунди до колоністів долинуло гримотіння й скрегіт ланцюгів, що їх спускали через клюзи.

Корабель став на якір навпроти Гранітного палацу!

РОЗДІЛ II

Військова рада. - Передчуття. - Айртонова пропозиція. - Схвалення пропозиції. - Айртон і Пенкроф на острівці Порятунку. - Норфолкські каторжани. - Їхні плани. - Айртонів подвиг. - Його повернення. - Шестеро проти п’ятдесятьох.

Тепер не залишалося ніяких сумнівів щодо намірів піратів. Вони стали на якір так близько від узбережжя, що, звичайно ж, завтра вранці сподіваються пристати на човнах до берега!

Сайрес Сміт і його друзі були готові діяти сміливо й рішуче, проте не забували й про обережність. Вони ще могли розраховувати, що пірати не відкриють їхньої присутності, якщо обмежаться дослідженням самого узбережжя і не пробиратимуться в глиб острова. І справді, можна було припустити, що вони спинилися під островом, аби набрати прісної води, і, знайшовши її біля гирла річки Вдячності, не стануть підніматися вгору проти течії й не помітять ні містка, прихованого за коліном річки на відстані півтори милі від її гирла, ні господарювання людей у Комині.

Але навіщо вони підняли на щоглі чорного прапора? Навіщо їм було стріляти з гармати? Було то просто фанфаронством чи частиною церемоніалу, який означав, що вони проголошують себе володарями острова? Сайрес Сміт знав тепер, що пірати озброєні, як то кажуть, до зубів. Що ж моглл протиставити колоністи піратським гарматам? Лише кілька рушниць!..

- Хай там як, - зауважив Сайрес Сміт, - ми недосяжні для піратів. Вони не можуть знати про отвір колишнього водостоку, - він густо поріс очеретами і травою, - а не знаючи про його існування, не можна й пробратись до Гранітного палацу.

- Гаразд! - вигукнув Пенкроф. - Але наші городи, пташник, наш загін для худоби?! Адже вони все можуть зруйнувати за кілька годин!

- Усе, Пенкрофе, можуть зруйнувати, - відповів Сайрес Сміт. - І ми нічим не спроможні завадити їм!..

- Усе залежить від того, скільки їх на кораблі, - зауважив Гедеон Спілет. - Якщо не більше дюжини, ми зможемо зупинити їх; якщо ж чоловік сорок - п’ятдесят чи навіть більше!..

- Пане Сміт, - сказав тоді Айртон, підходячи до інженера, - я маю до вас прохання!

- Яке, друже?

- Дозвольте мені підпливти до брига і вивідати, скільки на ньому команди.

- Але ж, Айртоне, ви ризикуєте життям... - вагаючись, відповів Сайрес Сміт.

- Ну то й що, пане Сміт?

- Це набагато більше, ніж виконання обов’язку.

- А я й хочу зробити більше, ніж за обов’язком! - відповів Айртон.

- Ви попливете до брига на пірозі? - запитав Гедеон Спілет.

- Ні, пане, я добиратимуся вплав. Пірога не пропливе так непомітно й тихо, як плавець.

- Чи знаєте ви, що бриг стоїть на якорі за милю з четвертю від берега? - запитав Герберт.

- Я добре плаваю. - відповів Айртон.

- Повторюю: ви ризикуєте життям! - вигукнув інженер.

- Не має значення, - відповів Айртон. - Пане Сміт, я прошу вашого дозволу, як милості. Можливо, це поверне мені почуття власної гідності, дасть змогу поважати самого себе!

- Гаразд, Айртоне, - відповів інженер, відчуваючи, що відмова безконечно засмутила б колишнього злочинця, а тепер чесного чоловіка.

- Я проведу вас, - сказав Пенкроф.

- Ви не довіряєте мені? - швидко запитав Айртон. І стиха додав: - На жаль, я заслужив це!..

- Ні! Ні! - гаряче заперечив Сайрес Сміт. - Ні, Айртоне! Пенкроф вам довіряє! Ви неправильно витлумачили його слова!

- Авжеж, - сказав моряк. - Я пропоную Айртону провести його тільки до острівця Порятунку. Може статися, хоч це й малоймовірно, що там висадився хтось з отих негідників, і, звісно, двоє чоловіків краще за одного завадять їм підняти тривогу. Я почекаю Айртона на острівці, а до брига він попливе один - він сам так захотів.

Почувши це пояснення, Айртон заспокоївся і став готуватися до експедиції. Його план був відчайдушний, але завдяки темній ночі міг завершитись успішно. Допливши до корабля, він мав тихенько причепитися до ватерштагів чи завант-путенсів і визначити кількість піратів, а може, і їхні наміри.

Айртон і Пенкроф разом із рештою колоністів спустилися до берега. Айртон роздягся й натер тіло жиром, аби менше допікав холод, - температура води лишалася ще низькою, а він передбачав можливість кількагодинного перебування в морі.

Пенкроф і Наб пішли тим часом по пірогу, прив’язану за кількасот кроків угору проти течії річки Вдячності, й, коли вони повернулися, Айртон був готовий вирушити в дорогу. Йому на плечі хтось накинув теплу ковдру, і, бажаючи щастя, колоністи потиснули товаришеві руку.

Айртон і Пенкроф сіли в пірогу.

О пів на одинадцяту обидва зникли в темряві.

Колоністи вирішили зачекати їх у Комині.

Пірога швидко перетнула вузьку протоку і пристала до острівця. Пенкроф і Айртон висадилися дуже обережно, побоюючись, що на острівці могли з’явитися пірати. Проте, оглянувши місцевість, вони переконалися, що острівець безлюдний. У супроводі Пенкрофа Айртон швидко перетнув пішки острів, лякаючи на ходу морських птахів, які позасинали в розколинах скель; потім, не вагаючись, стрибнув у море і поплив до корабля, на борчу якого щойно загорілося кілька ліхтарів, указуючи на його розташування.

А Пенкроф сховався серед берегових скель і став чекати на повернення товариша.

Тим часом Айртон плив до корабля, тихо розтинаючи могутніми помахами рук водну гладінь. Голова його ледь виступала над поверхнею води, а уважні очі невідривно стежили за темним корпусом судна, що кидало жовтаві відблиски на море. Айртон думав лише про одне: будь-що виконати свій обов’язок; він немов забув про небезпеку, що чекала його на борту брига, та про акул, які нерідко з’являлися поблизу острова. Течія несла його у відкрите море, і він швидко віддалявся від острівця.

За півгодини Айртон тихо й непомітно, пірнаючи, підплив до брига і вхопився рукою за ватерштаги бушприта. Трохи перепочивши, він видерся на ланцюг якоря і вибрався по ньому на кінець водорізу. Там сушилося кілька матроських штанів. Одні штани Айртон надів на себе і, вмостившися зручніше, став прислухатися до розмов.

На кораблі ще не спали. Чулися балаканина, сміх і пісні. Але найбільше Айртона вразили перемішані з лайкою слова:

- От корабля добули ми собі!

- Атож, лепський бриг! Неспроста його назвали “Швидкий”!

- Цілий норфолкський флот міг би ганятися за ним! А дзуськи! Дідька лисого піймаєш!

- Слава капітану!

- Слава Бобу Гарвею!

Можна уявити собі, що пережив Айртон, почувши це ім’я: Боб Гарвей був його давнім австралійським приятелем, сміливим і досвідченим моряком, який здійснив тепер їхні спільні злочинні наміри. Боб Гарвей захопив оцей бриг у водах поблизу острова Норфолк із вантажем зброї, боєзапасів, інструментів та різного начиння, призначеного до відправки на один із Сандвічевих островів. Вся його зграя перекочувала на борт корабля, і колишні каторжани, а теперішні пірати, покидьки й головорізи, борознили води Тихого океану, нападаючи на торговельні судна і знищуючи їхні екіпажі ще жорстокіше, ніж малайські пірати.

Злочинці гучно вихвалялися своїми подвигами, впивалися й лементували, і ось що Айртон зрозумів із їхніх криків.

Теперішній екіпаж “Швидкого” складався тільки із англійців, що втекли з Норфолкської каторги.

То що ж таке Норфолк?

На 29°2΄ південної широти і 165°42΄східної довготи, на схід від Австралії, лежить маленький острівець близько шести миль в околі, який вінчає гора Пітта, що здіймається на тисячу футів над рівнем моря. Це і є острів Норфолк, перетворений на місце заслання і каторги для найзапекліших злочинців, засуджених англійським правосуддям. Там їх п’ятсот осіб; їм встановлено залізну дисципліну, на порушників якої чекає тяжка кара; охороняють острів сто п’ятдесят солдатів і стільки ж наглядачів, що підлягають губернаторові. Важко собі уявити гірше збіговисько лиходіїв. Іноді, - хоча такі випадки вельми рідкісні, - попри надзвичайно пильну охорону, декому з каторжан щастить утекти з острівця, захопити якийсь корабель, і тоді вони вирушають у плавання й стають піратами на полінезійських островах.

Саме так зробили і Боб Гарвей та його поплічники. Так свого часу хотів зробити й Айртон. Боб Гарвей захопив бриг “Швидкий”, що стояв на якорі неподалік від острова Норфолк, перебив увесь корабельний екіпаж, і ось уже цілий рік, як бриг, що став піратським судном, плавав Тихим океаном під командою Гарвея, колишнього капітана далекого плавання, а тепер запеклого пірата, давнього Айртонового приятеля.

Більшість злочинців зібралося на юті, в кормовій частині корабля, а деякі розляглись на палубі й голосно перемовлялися.

Розмови уривалися п’яними вигуками і дзенькотом, склянок. Айртон довідався, що “Швидкий” зовсім випадково наштовхнувся на острів Лінкольна. Боб Гарвей жодного разу не ступав на його землю, але, як і передбачав Сайрес Сміт, помітивши не вказану на картах, а тому нікому не відому землю, вирішив відвідати її і, якщо виявиться добра бухта, зробити з неї стоянку для брига.

Що ж до піднятого на щоглі чорного прапора і пострілу з гармати, то це було не більше ніж піратське фанфаронство, - наслідуючи звичаї військових кораблів, злочинці захотіли привітати підйом прапора гарматним пострілом. Отже, постріл не служив сигналом, а між утікачами з острова Норфолк і островом Лінкольна не існувало жодного зв’язку.

Колонії загрожувала величезна небезпека. Звичайно, острів з невеликим зручним портом, прісною водою, безліччю дичини і сільськогосподарських рослин, що їх вирощували колоністи, з неприступною фортецею в глибині гір - Гранітним палацом - міг здатися піратам справжнім скарбом; злочинці перетворять тихий мирний острів на бандитське кишло, а та обставина, що його навіть не нанесено на карту, мала для піратів надзвичайну перевагу: нікому не відомий острів забезпечував їм - і то не на один, можливо, рік! - безкарність і надійне сховище. Звичайно, за таких умов не можна було сподіватися, що Боб Гарвей і його поплічники збережуть колоністам життя, навпаки, злочинці перш за все нещадно повбивають їх. Сайрес Сміт і його друзі не мали навіть змоги кудись утекти або сховатися на острові, бо якщо злочинці вирішать на ньому влаштуватися, закріпитись, то залишать на суші кількох людей з екіпажу навіть тоді, коли “Швидкий” піде в чергове піратське плавання. Таким чином вихід був лише один - прийняти бій і винищити всіх розбійників, усіх до останнього, бо жоден з них не заслуговував на співчуття і жаль - щодо них годилися будь-які засоби.

Ось що думав Айртон, знаючи, що Сайрес Сміт вирішив би так само.

Та чи мали колоністи хоч якусь надію на успішну боротьбу й перемогу? Це залежало від кількості й потужності озброєння на кораблі, а також від того, скільки людей налічує його команда.

Айртон вирішив будь-що про все довідатися, і коли десь за годину на палубі стали стихати п’яні крики й балачки, а більшість злочинців позасинали п’яним сном, Айртон, не вагаючись, переліз на палубу “Швидкого”, де вже було погашено вогні й панувала цілковита темрява.

Він видерся по ватерштагах на бушприт і звідти прокрався на бак. Обережно прослизаючи поміж злочинців, що спали п’яні там і сям на палубі, Айртон обійшов увесь корабель і з’ясував, що він озброєний чотирма гарматами, які стріляють восьми-, десятифунтовими ядрами. Для певності він навіть визначив, що заряджаються вони з казенної частини. Отже, перед ним були гармати сучасного на той час зразка, зручні в користуванні й з величезною руйнівною силою.

На палубі заснуло чоловік десять, але, напевне, в кубрику спало значно більше. До речі, Айртон із розмов піратів між собою зрозумів, що їх на кораблі нібито душ п’ятдесят. П’ятдесят розбійників проти шістьох колоністів з острова Лінкольна! Та, зрештою, завдяки Айртоновому самовідданому вчинку його друзі не будуть заскочені зненацька і Сайрес Сміт, знаючи сили ворогів, вживе належних заходів і підготується до боротьби.

Більше Айртонові нічого було робити на борту брига, і він вирішив покинути піратський корабель, щоб сповістити друзям про наслідки своєї розвідки; він уже мав намір перейти на ніс судна й спуститись ланцюгом у море.

Аж тут йому сяйнула смілива думка - адже він хотів більше, ніж просто виконати свій обов’язок, - пожертвувати власним життям заради порятунку острова і колоністів! Сайрес Сміт із своїми друзями, звісно, не зможе подолати п’ятдесят бандитів, озброєних гарматами; пірати візьмуть Гранітний палац приступом або ж улаштують облогу і голодом примусять здатися захисників. І Айртон уявив собі, як люди, що врятували його з біди, будуть безжально вбиті, плоди їхньої праці буде знищено, а острів, де він відчув себе людиною - і чесною людиною! - перетвориться на зловісне розбійницьке кубло. Він подумав, що, по суті, це він, Айртон, стане винуватцем усіх оцих нещасть, бо давній приятель, Боб Гарвей, лише здійснив його власний план. Айртона охопив жах. І тоді у нього виникло бажання висадити в повітря корабель, а разом з ним і всю команду. Звичайно, він загине під час вибуху, зате виконає свій обов’язок.

Айртон не вагався. Пороховий погріб улаштовують завжди в кормовій частині корабля, й пробратися туди неважко. На судні, що веде піратський промисел, пороху не повинно бракувати, а досить однієї іскри, щоб за мить від нього залишилися самі тріски.

Айртон обережно спустився у міжпалубне приміщення, переповнене піратами, яких звалив із ніг не так сон, як хміль. Біля грот-щогли горів ліхтар; навколо неї було влаштовано стояк для револьверів, карабінів та рушниць.

Айртон узяв із стояка одного револьвера й переконався, що його заряджено і що він із капсулем. Цього було цілком достатньо, аби спричинити вибух. Скрадаючись, він пішов далі, на корму, де під ютом мав бути пороховий погріб.

Але просуватися в темряві серед лежачих тіл було дуже нелегко - кілька разів Айртон наштовхувався на злочинців, які спали не дуже міцно. Ті брутально лаялись і навіть били його ногами. Тоді він завмирав і ждав, поки всі затихнуть. Та врешті-решт Айртон добувся до перебірки, що відокремлює кормову частину корабля, і намацав двері, які мали вести до порохового погреба.

Двері треба було виламати, й Айртон узявся до роботи. Нелегка то була справа, бо довелося ламати великий висячий замок і робити це, не порушуючи тиші. Проте замок не довго опирався могутнім Айртоновим рукам; замок злетів, і двері в погріб відчинилися...

Але цієї миті на Айртонове плече лягла чиясь важка рука.

- Ти що тут робиш? - владно запитав високий чоловік, який, несподівано з’явившись у темряві, підніс до Айртонового обличчя потайного ліхтаря.

Айртон відскочив назад. Ліхтар блиснув на лице того, хто підійшов, і Айртон упізнав свого колишнього знайомого, Боба Гарвея, але Боб Гарвей не пізнав Айртона, вважаючи його давно померлим.

- Ти що тут робиш ? - повторив Боб Гарвей і вхопив Айртона за пояс штанів.

Айртон, не відповідаючи, щосили відштовхнув піратського ватага і спробував ускочити в пороховий погріб. Один постріл у барильце з порохом - і все скінчилося б!..

- До мене, хлопці! - закричав Боб Гарвей.

Кілька розбуджених піратів кинулися на Айртона, намагаючись звалити його з ніг. Та силачеві Айртону пощастило скинути їх із своїх плечей. Пролунало два постріли, і двоє злочинців упало на підлогу, але третій пірат завдав Айртонові ножової рани в плече. Айртон зрозумів, що йому не здійснити свого плану. Боб Гарвей знову зачинив двері погреба, а на всьому кораблі почулися голоси піратів, які попрокидалися від пострілів. Айртон мусив рятуватися, щоб потім битися на боці колоністів. Лишалося одне - тікати!

Та чи можливою ще була втеча з корабля? Шансів зоставалося дуже мало, хоч Айртон вирішив будь-що дістатися до своїх товарищів.

У Айртоновому револьвері ще залишалося чотири кулі. Айртон вистрілив ще двічі, але в Боба Гарвея не вцілив або тільки легко його поранив; скориставшись хвилинним замішанням ворогів, Айртон кинувся до трапа люка, що вів на верхню палубу. Пробігагочи повз ліхтаря, він розбив його, й міжпалубне приміщення поринуло у цілковиту темряву, що полегшувало втечу.

Ще кілька розбуджених пострілами піратів спускалися у цю хвилину трапом. П’ятим пострілом Айртон убив одного з них, а решта кинулися вбік, не розуміючи, що відбувається на кораблі. Двома стрибками Айртон вискочив на палубу, а через три секунди, вистріливши в пику піратові, що схопив його за шию, перескочив через поручні й пірнув у море.

Не встиг він пропливти і шести сажнів, як навколо нього градом заплюскотіли кулі.

Як повинні були хвилюватися Пенкроф, що чекав на Айртона під скелею на острівці, й решта колоністів - Сайрес Сміт, журналіст, Герберт, Наб, які лишилися у Комині, почувши стрілянину на борту брига! Вони вибігли на берег і, зарядивши всі рушниці, приготувалися відбити будь-який напад.

Вони не сумнівалися, що пірати виявили Айртона, вбили його, а тепер, можливо, ті негідники захочуть скористатись темрявою, аби висадитися на острів.

Минуло півгодини вкрай тривожного чекання. Постріли затихли, та ні Пенкроф, ні Айртон ще не повернулися. Невже пірати захопили острів Порятунку? Чи не побгані колоністи вирушити на острівець, аби допомогти Айртонові й Пенкрофу? Але як переправитись на острівець?

Зараз, під час повного припливу, перебратися уплав через затоку не було змоги, а пірога залишалася на острівці. Можна уявити, як страждали через своє безсилля Сайрес Сміт і його друзі!

Нарешті, десь о пів на першу ночі, до берега пристала пірога з двома чоловіками. Колоністи із розкритими обіймами зустріли легко пораненого в плече Айртона і цілого та неушкодженого Пенкрофа.

Усі гуртом не зволікаючи пішли до Комина. Там Айртон розповів про все, що сталося на кораблі, не приховавши і своєї спроби висадити в повітря бриг.

Колоністи тиснули Айртонові руку, хоча він не замовчував навислої над ними небезпеки. Тепер пірати попереджені, їм відомо, що на острові є люди. Вони висадять на берег численні й добре озброєні загони. Вони не спиняться ні перед чим. Якщо колоністи опиняться в їхніх руках, жалю до них не буде.

- Що ж, ми зуміємо гідно покласти свої голови в бою, - промовив журналіст.

- Повертаймося додому й пильно стежмо за ворогом! - велів друзям інженер.

- Пане Сайресе, як ви гадаєте, є в нас надія вибратися з халепи? - запитав моряк.

- Так, Пенкрофе.

- Хм, у шістьох проти п’ятдесяти?!.

- Так, ушістьох!.. Якщо не рахувати...

- Кого? - спитав Пенкроф.

Сайрес Сміт не відповів, а тільки мовчки показав рукою в небо.

РОЗДІЛ ІІІ

Туман розсіюється. - Інженерові наміри. - Три пости. - Айртон і Пенкроф. - Перша шлюпка. - Ще дві шлюпки. - На острівці Порятунку. - Шестеро каторжан висадились на берег. - Бриг піднімає якір. - Ядра “Швидкого”. - Безнадійне становище. - Несподівана розв’язка.

Ніч минула без пригод. Колоністи чатували аж до ранку на посту поблизу Комина. Пірати, з свого боку, здавалося, не робили жодних спроб висадитись уночі на берег. Після того, як затихли постріли по Айртону, жоден постріл, жоден звук не виказував присутності брига у водах біля острова Лінкольна. Можна було б навіть тішитися думкою, що пірати, злякавшись невідомого противника, знялися з якоря і вирішили залишити ці широти.

Але насправді це було не так, і коли розвиднилося, колоністи знов побачили в ранковому тумані невиразні обриси піратського судна. То стояв “Швидкий”.

- Друзі, - мовив інженер, - ми повинні багато чого встигнути, перш ніж розвіється ранковий туман. Він приховує нас від очей піратів і дає змогу нам діяти, не привертаючи їхньої уваги. Для нас найважливіше навіяти піратам думку, що остров’ян багато й ті спроможні вчинити їм рішучий опір. Тому я пропоную розділитись на три групи: перша залишиться поблизу Комина, друга піде до гирла річки Вдячності, а щодо третьої, то їй, на мою думку, треба перебратися на острів Порятунку, аби завадити піратам висадитись на ньому або хоча б затримати їх там. Ми маємо чотири рушниці й два карабіни. Таким чином, кожен з нас буде озброєний. Пороху і куль у нас також удосталь, шкодувати їх не треба. Нам нічого боятися рушниць піратів і навіть корабельних гармат - вони безсилі проти скель. А оскільки ми не будемо стріляти з вікон Гранітного палацу, пірати не здогадаються, що ядро, поціливши у пробоїну в гранітній кручі, завдало б нам непоправних збитків. Небезпечна для нас тільки рукопашна сутичка: піратів набагато більше, ніж нас. Тому ми всіма засобами повинні заважати висадитися піратам, але не висовуватися із-за скель. Повторюю: не берегти набоїв! Стріляти часто й влучно! На долю кожного з нас випадає по вісім - десять ворогів, і кожен з нас повинен убити саме по стільки піратів!

Сайрес Сміт чітко змалював становище, хоч говорив цілком спокійно, ніби мова йшла про звичайнісінькі буденні справи, а не про майбутній бій. Колоністи мовчки схвалили інженерів план. Тепер кожному з них треба було під прикриттям туману якнайшвидше стати на свій пост.

Наб і Пенкроф негайно підішлися в Гранітний палац, і принесли звідти достатню кількість набоїв. Гедеон Спілет і Айртон, як найкращі стрільці колонії, одержали по досконалому карабіну, що влучно стріляє на цілу милю. Чотири рушниці було розподілено між Сайресом Смітом, Набом, Пенкрофом і Гербертом.

Пости було розставлено таким чином.

Сайрес Сміт і Герберт мали сховатися в Комині, звідки могли тримати під обстрілом досить широку смугу берега біля підніжжя Гранітного палацу.

Гедеон Спілет і Наб - улаштувати засідку серед скель у гирлі річки Вдячності, підняти головний міст і всі місточки й не лише не підпускати жодної шлюпки, а й заважати їхній висадці на протилежний берег.

Айртон і Пенкроф - спустити на воду піроги й приготуватися перепливти через протоку, щоб зайняти два окремі пости на острівці Порятунку. Постріли з чотирьох різних точок на узбережжі навіють злочинцям думку, що на острівці живе багато людей і він дуже захищений.

Якщо ж піратам пощастить висадитися на берег острівця або виникне загроза, що Пенкрофа й Айртона піратські шлюпки обійдуть із тилу, обидва вони мусять сісти в пірогу, переправитись на берег острова Лінкольна і приєднатися до тих товаришів, яким загрожує найбільша небезпека.

Перш ніж розійтися на свої місця, колоністи востаннє потиснули один одному руки. Обнімаючи Герберта, якого Пенкроф любив, як сина, він зібрав усю волю, аби не виказати хвилювання, і друзі розійшлися.

За хвилину Сайрес Сміт і Герберт зайняли свій пост, Гедеон Спілет і Наб зникли за скелями; а ще за п’ять хвилин Пенкроф і Айртон, успішно переправившись через протоку, висадилися на острівці й поховалися в різних місцях на його східному березі.

Нікого з них пірати не могли помітити, бо ще висів такий густий туман, що колоністи самі ледь розрізняли в ньому бриг.

Це відбулося о пів на сьому ранку.

Незабаром верхні шари туману почали розсіюватися. Протягом іще кількох хвилин його великі білясті купи котились понад морем. Потім здійнявся бриз і швидко вимів його рештки з моря й узбережжя. “Швидкий” виринув із туману у всій своїй красі; він стояв на двох якорях носом на північ, лівим бортом до острова. Як і казав напередодні Сайрес Сміт, бриг перебував не більше ніж за милю з чвертю від острова Лінкольна.

На його кормі висів зловісний чорний прапор.

Інженер побачив у далекоглядну трубу, що всі чотири бортові гармати націлились на острів. Вони напевне були готові відкрити нищівний вогонь і лише чекали наказу.

Однак “Швидкий” іще мовчав. По палубі ходили туди й сюди десятків зо три піратів. Кілька з них піднялося на ют, ще двоє видерлося на салінг біля грот-брамселя і, озброївшись далекоглядною трубою, пильно розглядали узбережжя.

Очевидно, Боб Гарвей і його команда губилися у здогадах про те, що сталося на борту брига вночі. Чи уникнув їхніх куль той напівголий чоловік, який намагався висадити у повітря пороховий погріб? Той, котрий бився, наче тигр, і випустив у них шість зарядів із револьвера, убивши одного й тяжко поранивши двох їхніх спільників ? Чи доплив він до берега? Звідки він узявся? Що йому треба було на борту брига? Чи справді він мав намір висадити у повітря корабель, як це здалося Бобу Гарвею? На всі ці запитання пірати не мали відповіді. Але й не сумнівалися у тому, що невідомий острів, біля берегів якого “Швидкий” став на якір, заселено і що його, певно, численні жителі готові захищатися. Та хоч як пильно вдивлялися пірати, вони не бачили нікого ні на березі, ні на горі. Узбережжя здавалося зовсім безлюдним. І ніде жодних ознак житла. Невже мешканці повтікали в глиб острова?

Ось які запитання ставив собі, очевидно, ватаг піратів і, не маючи на них відповіді, вирішив бути дуже обережним, а також добре ознайомитися із місцевістю, перш ніж послати туди свою зграю.

Цілих півтори години на борту брига не помічалося ніяких приготувань до нападу чи висадки на острів. Боб Гарвей вочевидь вагався. І в найкращий бінокль не можна було розгледіти колоністів, що причаїлися серед скель. Навряд чи привернула його увагу завіса із зелених гілок та ліан, яка приховувала вікна Гранітного палацу й дуже вирізнялася на голій прямовисній гранітній кручі. Та й як би міг він здогадатися, що на такій вишині, в гранітному масиві влаштовано людське житло? Вся видима із брига частина острова- від мису Кіготь і до мису Щелепи на всьому узбережжі бухти Єдності - нічим не виказувала присутності людей на острові.

Проте о восьмій ранку колоністи помітили на борту “Швидкого” якийсь рух. Заскрипіли блоки, і на воду спустилася шлюпка. В неї сіло семеро піратів. У кожного була рушниця; один із них узявся за стерно, четверо - за весла, а двоє, тримаючи рушниці напоготові і вдивляючись у берег, присіли на носі шлюпки. Напевне, то були розвідники, а не десантний загін, бо тоді їх було б набагато більше.

Пірати, що спостерігали за островом із салінгів біля грот-брамселя, певно ж помітили, що перед островом є невеличкий острівець, відокремлений затокою завширшки з півмилі. Стежачи за шлюпкою, Сайрес Сміт переконався, що пірати, керуючись цілком виправданими міркуваннями перестороги, не мають наміру заходити в протоку, а готуються спочатку пристати до острівця.

Пенкроф і Айртон, поховавшись у засідках серед гранітних скель, бачили, що шлюпка йде просто на них, і, причаївшися, чекали, поки вона наблизиться на рушничний постріл.

Шлюпка пливла до берега надзвичайно обережно. Весла опускалися у воду з великими інтервалами. Видно було, як один із колишніх каторжан на носі шлюпки весь час міряє глибину лотом, шукаючи фарватер, прокладений течією в гирлі річки Вдячності. Це означало, що Боб Гарвей має намір підвести бриг якомога ближче до берега. Чоловік тридцять піратів, видершись на ванти, не спускали з шлюпки очей і замічали шлях, аби безпечно підійти до берега.

За два кабельтових від острівця шлюпка зупинилася. Стерновий підвівся й став придивлятися до узбережжя острівця, шукаючи очима, де пристати.

І цієї миті одночасно пролунали два постріли. Легкий димок піднявся над острівними скелями. Стерновий і пірат, що міряв зондом фарватер, навзнаки звалилися на дно шлюпки. Кулі Айртона й Пенкрофа одночасно вцілили обох бандитів.

Майже зразу ж прогримів гарматний постріл, над бортом брига здійнялася хмара диму, і ядро вдарило у верхівку скель, за якими сховались Айртон і Пенкроф; у всі боки полетіли скалки каміння, та, на щастя, обидва стрільці лишились неушкоджені.

Відчайдушні прокляття й лайка почулися на шлюпці, проте вона відразу попливла далі. На місце стернового сів один із веслярів, а решта люто налягли на весла.

Та замість того, щоб повернутися на бриг, як цього можна було чекати, шлюпка швидко попливла вздовж острівця, намагаючись обійти його з півдня. Пірати гребли щосили, аби швидше втекти на відстань, недосяжну для рушничних куль.

Вони пристали на п’ять кабельтових до тієї частини берега, яка закінчувалася мисом Знахідки, обійшли мис півколом, увесь час тримаючись під захистом корабельних гармат, і скерували шлюпку в гирло річки Вдячності.

їхній намір вочевидь полягав у тому, щоб зайти у протоку в тил колоністам, які засіли на острівці, аби ті - хоч би скільки їх було - опинилися між двома вогнями: із шлюпки й з брига, тобто хотіли поставити остров’ян у скрутне становище.

Наступну чверть години шлюпка без перешкод рухалася в цьому напрямку. У повітрі й на воді запанували цілковита тиша й спокій.

Хоча Пенкроф і Айртон добре розуміли, що ризикують бути відрізані, вони все ж таки не кидали засідок, можливо, не бажаючи виказати себе, аби не потрапити під обстріл бортових гармат “Швидкого”, а може, сподіваючись на підтримку Наба й Гедеона Спілета, що охороняли гирло річки, та Сайреса Сміта й Герберта, які засіли серед скель Комина.

Через двадцять хвилин після перших пострілів шлюпка вийшла на траверсу гирла річки Вдячності менше ніж за два кабельтових від нього. Починався звичний у цей час приплив, особливо сильний у вузькій протоці; шлюпку каторжан понесло до гирла річки, і вони ледве втримувалися посеред протоки, та й то лише тому, що відчайдушно гребли веслами. Але тієї хвилини, коли вони проходили на підходящій відстані від гирла річки Вдячності, їх перестріло ще дві кулі, і знову два пірати впали на дно шлюпки. Наб і Спілет також не схибили.

За хвилину бриг пальнув ядром по засідці, над якою здійнявся зрадливий димок рушничних пострілів, але воно лише відбило кілька шматків скель, не зачепивши колоністів.

Тепер у шлюпці зоставалось тільки троє неушкоджених піратів. Підхоплена швидкою течією, вона стрілою пронеслася повз Сайреса Сміта й Герберта, а ті, вважаючи, що вона пливе на надто великій відстані, утримались від пострілів; потім, обійшовши північний край острівця Порятунку, шлюпка тільки на двох веслах попливла до брига.

Досі колоністам ні на що було скаржитись. Для їхніх ворогів сутичка.почалася невдало. Ті налічували вже чотирьох тяжко поранених, а може, й убитих, а колоністи, не витративши марно жодного заряду, лишались цілі й неушкоджені. Якщо пірати не змінять тактики і далі посилатимуть на берег по шлюпці, то колоністи зможуть перебити їх одного за одним.

Тепер слушність інженерового задуму була очевидна. Пірати мусили переконатися, що вони мають справу з численним і добре озброєним противником, легко провести якого їм не пощастить.

Минуло щонайменше півгодини, перш ніж шлюпка по-додала зустрічну течію припливу і підійшла до борту “Швидкого”. Коли на палубу підняли поранених, звідти пролунали жахливі крики, лайка, а потім трьома чи чотирма пострілами корабель послав на острів ядра, жодне з яких не вцілило у колоністів.

Тоді ціла дюжина п’яних від люті та й з учорашнього похмілля каторжан кинулися в шлюпку й попливли до берега. У другу шлюпку, спущену на воду слідом за першою, сіло ще восьмеро піратів, і поки перша пливла просто до острівця, розраховуючи вибити звідти ворога, друга почала маневрувати, щоб пройти у гирло річки Вдячності.

Становище Пенкрофа й Айртона ставало дуже небезпечним, і вони обидва розуміли, що повинні повернутися на острів Лінкольна.

Проте вони чекали, поки перша шлюпка підійде на рушничний постріл, і знову влучними пострілами внесли замішання в екіпаж шлюпки. Потім Пенкроф і Айртон вискочили із засідок і під запеклим обстрілом піратів перебігли через острівець, ускочили в пірогу і, перепливши через протоку саме в ту хвилину, коли друга шлюпка досягла південної частини острівця, перебігли під прикриття Комину.

Щойно вони приєдналися до Герберта й Сайреса Сміта, як пірати з першої шлюпки висадилися на острівець і забігали на всі боки, шукаючи його захисників.

Майже одночасно почулися звуки пострілів із засідок біля гирла річки Вдячності, до якої швидко наближалася друга шлюпка. Двоє із восьми піратів, що сиділи в ній, були убиті наповал влучними пострілами Наба й Гедеона Снілета, а підхоплена невтримною течією шлюпка розбилась об кідводні рифи біля входу в гирло річки. Але шестеро піратів, що лишилися живі, аби не намочити зброї, підняли її над головами і вибрались на правий берег річки. Однак, збагнувши, що там вони є доброю мішенню для стрільців, які сховалися в засаді, розбійники щодуху кинулися бігти до мису Знахідки, де їх не могли дістати кулі.

Тепер склалося таке становище: острівець зайняли дванадцятеро піратів - серед яких напевне були й поранені, - що мали у своєму розпорядженні велику шлюпку; на острів висадилося шестеро бандитів, але дістатись до Гранітного палацу ці також не могли - на річці було піднято мости.

- Усе йде як пописаному! - вигукнув Пенкроф. - Усе йде як по-писаному, пане Сайресе! Як ви гадаєте?

- Гадаю, - мовив інженер, - пірати змінять тепер тактику. Вони не такі дурні, щоб дати змогу перестріляти себе поодинці у вкрай невигідних для них умовах!

- І все ж таки вони не зможуть перебратися через протоку, - заперечив моряк. - Карабіни Айртона і пана Спілета б’ють на цілу милю і не пропустять каторжан!

- Без сумніву, - відповів Герберт. - Але що можна вдіяти з двома карабінами проти корабельно? артилерії?

- Ет, - відмахнувся Пенкроф. - Бриг нібито ще не в протоці!

- А хто йому завадить увійти туди? - запитав Сайрес Сміт.

- Це неможливо, - надто великий ризик сісти на мілину під час відпливу.

- Ні, це цілком можливо, - відповів Айртон. - Каторжани можуть скористатися припливом і зайти в протоку, навіть ризикуючи сісти на мілину, коли настане відплив; якщо так станеться - нам не вистояти проти вогню їхніх гармат.

- Тисячу чортів! - крикнув Пенкроф. - Здається, ті паскуди справді піднімають якір!

- Чи не варто нам заздалегідь сховатися в Гранітному палаці ? - запитав Герберт.

- Зачекаймо трохи! - відповів Сайрес Сміт.

- А як же Наб і пан Спілет?.. - запитав Пенкроф.

- При потребі вони зуміють приєднатися до нас. Приготуйтесь, Айртоне, настав час пустити в хід карабіни.

Інженер не помилився. Бриг почав розвертатися на якорі, вочевидь готуючись підійти до острова. Приплив мав тривати ще півтори години, але течія стала набагато слабшою, і бригові легко було б маневрувати в протоці. Однак наперекір Айртоновому переконанню Пенкроф і далі не припускав, що бриг ризикне підійти ближче.

Пірати, які захопили острівець, потроху перейшли на протилежний берег протоки і тепер були відокремлені від колоністів лише досить вузькою смугою води. Озброєні звичайними рушницями, бандити не могли завдати шкоди колоністам, що засіли в Комині й поблизу гирла річки Вдячності, але вони й гадки не мали, що колоністи озброєні далекобійними карабінами і їм, забродам, загрожує небезпека. Не дивно, що, обшукавши весь острівець, вони спокійно ходили берегом.

Проте їхня самоомана дуже швидко розвіялася. Карабіни Айртона і Гедеона Спілета заговорили майже тієї самої хвилини і напевне сказали бандитам щось дуже неприємне, бо двоє з них упали, як підкошені.

Закрутилася веремія. Десятеро інших піратів, не подумавши навіть забрати тіла вбитих чи поранених, дременули до протилежного краю острівця, повскакували в шлюпку, сіли на весла і щосили погнали до брига.

- На восьмеро менше - вигукнув Пенкроф. - Слово честі, можна подумати, що пан Спілет і Айртон змовилися не відставати один від одного!

- Панове, - урвав його Айртон, перезаряджаючи карабін, - тепер нам запахне смаленим: бриг знявся з якоря!

- Піднімають якір!.. - крикнув Пенкроф.

- Так, він пішов уже вгору!

І справді, тепер чітко почувся брязкіт стопора на кабестані, який крутила команда брига. Першої хвилини “Швидкого” потягло до якоря, а коли якір відірвався від ґрунту, бриг рушив до берега. Вітер віяв з моря. На кораблі підняли стаюеель та формарсель, і бриг тихо став підходити до острова.

Зачаївшись у засідках поблизу гирла річки Вдячності та в Комині, колоністи схвильовано стежили за маневрами корабля. Їхнє становище могло стати невимовно складним, коли вони опиняться на близькій відстані під нищівним гарматним вогнем, не маючи найменшої змоги дати відсіч піратам. Хіба вони могли завадити каторжанам висадитись на берег?

Сайрес Сміт добре розумів їхню безпорадність і сушив голову, ям. знайти вихід із цього становища. За кілька хвилин йому доведеться обрати якесь рішення. Але яке? Заховатися в Гранітному палаці і витримувати облогу тижнями чи й місяцями завдяки великим запасам харчів? Чудово! Але чим усе це закінчиться? Пірати стануть хазяями на острові, понищать усе, що тільки можна, і рано чи пізно все одно здолають бранців Гранітного палацу.

Однак лишалася надія, що Боб Гарвей не наважиться зайти в протоку й зупиниться перед острівцем. У такому разі судно опиниться за півмилі від острова Лінкольна, а з такої відстані ядра не зможуть завдати колоністам значної шкоди.

- Та ніколи в світі, - повторював Пенкроф, - ніколи в світі Боб Гарвей, якщо він добрий моряк, не відважиться зайти в протоку! Він розуміє: варто налетіти шквалу, і бриг розіб’ється на друзки! А чого він вартий без корабля?

Тим часом бриг підходив до острівця Порятунку, тримаючи курс на його південний виступ. Віяв слабенький бриз, течія майже не відчувалася, і Боб Гарвей мав змогу скерувати корабля, куди заманеться. Піратські шлюпки вже розвідали фарватер, і тепер бриг сміливо плив пройденим ними шляхом. Наміри Боба Гарвея були цілком ясні: кинути якір навпроти Комина і ядрами відповісти на кулі, що досі, нищили його людей.

Ось “Швидкий” підійшов до краю острівця; ще кілька хвилин, і бриг легко обігнув його, підняв косий грот і, тримаючись круто до вітру, вийшов на траверс річки Вдячності.

- От, бандити, пруться-таки! - крикнув Пенкроф.

Цієї хвилини до Сайреса Сміта, Айртона, моряка й Герберта прибули Наб і Гедеон Спілет.

Журналіст і його напарник вирішили, що настав час покинути свою засідку поблизу гирла річки Вдячності, звідки нічого не вдієш проти брига, і повелися дуже мудро. В такий небезпечний і вирішальний момент, коли мав початися жорстокий бій, краще було триматися вкупі. Гедеон Спілет і Наб, ховаючись за скелями, перебігли до Комина, та все ж на них посипалася злива куль, які, щоправда, не завдали їм шкоди.

- Спілете, Набе! - вигукнув інженер. - Вас не поранило?

- Ні, - відповів журналіст. - Тільки зачепило кілька разів рикошетом! Але, гляньте, цей клятий бриг заходить у протоку!

- Атож! - відповів Пенкроф. - І не пізніше як за десять хвилин може стати на якір перед Гранітним палацом!

- Ви придумали, що робити, Сайресе? - запитав журналіст.

- Поки не пізно і каторжани не встигли нас помітити, треба сховатись у Гранітному палаці.

- Я так само думаю, - погодився журналіст, - але ми опинимося, наче в пастці...

- Про все подумаємо дома, - урвав його інженер.

- Отже - до Гранітного палацу! Та мерщій! - крикнув журналіст.

- Чи не дозволили б ви, пане Сайресе, зостатись нам із Айртоном у Комині? - запитав моряк.

- Навіщо, Пенкрофе? - відповів Сайрес Сміт. - Ні. Не треба розпорошувати сил!

Не можна було втрачати ні секунди. Колоністи вибігли з Комина. Невеликий виступ гірського пасма приховував їх від бандитських очей, однак вибухи гарматних пострілів, що шматували скелі, свідчили: “Швидкий” підійшов зовсім близько.

Ускочити в кошик підйомника, піднятися до дверей Гранітного палацу, де з учорашнього дня сиділи замкнені Топ і Юп, кинутись до урочистої зали - все це забрало кілька хвилин.

Колоністи вчасно повернулися додому: крізь просвіти в листі вони побачили, що огорнений димом пострілів “Швидкий” уже йде в протоці. Вони навіть мусили відійти од вікон, бо всі чотири корабельні гармати безперервно палили сліпма по засаді поблизу річки Вдячності й по Комину, хоч там нікого вже не було. Скелі розліталися на шматки, і кожен вибух пірати вітали гучним “ура”.

Проте колоністи все ж таки сподівалися, що поставлена за наказом Сайреса Сміта зелена завіса добре маскує вікна й тому ніщо їм не загрожує, аж раптом ядро пробило двері і влетіло в коридор.

- Прокляття! - крикнув Пенкроф. - Нас виявили!

Можливо, колоністів ніхто й не бачив, та, напевне, Бобові Гарвею закортіло перевірити, чи не приховує чогось надто підозріла зелень на гранітній кручі, і він звелів ударити по ній ядром. А коли й друге ядро, пробивши завісу з листя, відкрило в кручі зяючий отвір, розбійник наказав обстріляти її з усіх гармат.

Становище колоністів стало безвихідним. Їхній притулок було виявлено, й вони нічим не могли захиститися від граду ядер, не могли навіть сховатися від скалок граніту, що фонтаном розліталися навсібіч. Тепер їм зоставалося тільки покинути приречене на зруйнування житло і перейти у верхній коридор Гранітного палацу. Та несподівано почувся глухни вибух, а потім - відчайдушні крики.

Сайрес Сміт і його друзі кинулись до вікон...

Величезний, могутній водяний стовп підняв корабля, той розколовся надвоє, і за десять секунд бриг пішов на дно разом із злочинним екіпажем!

РОЗДІЛ IV

Колоністи на березі. - Айртон і Пенкроф рятують те, що вціліло від брига. - Розмова під час сніданку. - Пенкрофові міркування. - Пильний огляд корабельного корпусу. - Пороховий погріб цілий і неушкоджений. - Нові багатства. - Останні уламки. - Рештки металевого циліндра.

- Бриг вибухнув! - закричав Герберт.

- Атож, вибухнув так, наче Айртон підпалив пороховий погріб! - відповів Пенкроф, кидаючись із Набом та юнаком до підйомника.

- Але що ж трапилось? - запитав Гедеон Спілет, усе ще приголомшений нежданою розв’язкою.

- О, цього разу ми про все довідаємося! - жваво відповів інженер.

- Про що довідаємося?..

- Потім! Потім! Ходімо, Спілете. Найважливіше: піратів знищено!

І за хвилину Сайрес Сміт із Айртоном та журналістом спустилися на берег до Пенкрофа, Наба й Герберта.

Від корабля не залишилося й сліду, навіть щогли не виднілися. Підкинутий водяним смерчем, бриг ліг на бік і затонув - очевидно, вода ринула у величезну пробоїну. Та глибина протоки в тому місці не сягала більше двадцяти футів, і, без сумніву, при відпливі корпус корабля виступить із води.

На поверхні плавали рештки затонулого судна. Запасні щогли, реї, клітки із живими птахами, ящики й барильця, виштовхнуті водою через люки, - усе те поступово випливало з глибини; проте не видно було ні дощок палуби, ні шматків обшивки, тож причина несподіваної катастрофи й далі залишалася невідомою.

За якийсь час обидві пареломлені трохи вище основи щогли брига випливли разом з усіма парусами - одні з них були згорнуті, інші - розпущені.

Аби не дати течії віднести в море все оте багатство, Айртон і Пенкроф кинулися в пірогу, щоб відбуксирувати щогли до Гранітного палацу або до острівця Порятунку.

Та коли вони вже вхопилися за весла, їх зупинили слова Гедеона Спілета.

- Ви забули про шістьох піратів, які висадилися на правому березі річки Вдячності, - сказав він.

І справді, не треба було забувати про шістьох бандитів, які пішки добралися до мису Знахідки після того, як їхня шлюпка розбилася об прибережні скелі.

Всі подивилися в напрямку мису. Ніде не виднілося жодного втікача. Очевидно, побачивши, що бриг затонув у водах протоки, вони втекли в глиб острова.

- Ми потурбуємося про них пізніше, - сказав тоді Сайрес Сміт. - Вони озброєні і тому ще небезпечні, але все ж таки їх шестеро проти нас шістьох. Таким чином, шанси в нас рівні. А зараз ми маємо більш невідкладні справи.

Айртон і Пенкроф відштовхнулись від берега і, налігши на весла, попливли по уламки корабля.

Море було спокійне, а приплив дуже високий, бо молодик настав лише два дні тому.

Треба було чекати не менше години, поки корпус корабля вирине із води.

Айртон і Пенкроф устигли перехопити щогли і, обв’язавши їх мотузками, передали їхні кінці на берег біля підніжжя Гранітного палацу; там колоністи, об’єднавши зусилля, під-тягли ті дорогоцінні уламки до берега. Потім пірога підібрала у морі ящики, барильця, що плавали на поверхні, клітки з птахами тощо, і все те колоністи зразу ж перенесли до Комина.

На поверхню води випливло кілька трупів. В одному з них Айртон пізнав Боба Гарвея і, вказуючи на нього своєму супутникові, схвильовано мовив:

- Таким і я був, Пенкрофе!

- Але тепер ви вже не такий, любий Айртоне! - відповів моряк.

Дивувало лиш те, що трупів плавало дуже мало. Колоністи нарахували лише п’ять-шість потопельників, яких уже відносило течією у відкрите море. Очевидно, захоплені зненацька вибухом, каторжани не встигли відбігти, оскільки бриг перевернувся на бік, більшість із них загинула, заплутавшись у бортових сітках. Відплив ніс трупи у відкрите море, позбавляючи колоністів прикрої необхідності копати для них могили де-небудь у віддаленому закутку острова.

Добрих дві години Сайрес Сміт і його друзі тільки й робили, що витягували рештки корабля на берег, відв’язували від рей паруси, які, на щастя, виявились не пошкодженими, та розкладали їх сушитися на пісок. Поглинуті роботою, вони майже не розмовляли, але скільки думок роїлося в їхніх головах протягом цих годин! Бриг із усім, що на ньому є, - то справжнє багатство! Адже корабель - мов невеличкий плавучий світ, у якому є все необхідне, і майно колоністів поповнять безліч різноманітних корисних предметів.

У всякому разі, далеко більше, ніж тоді, коли їм пощастило натрапити край мису Знахідки на великий ящик.

“А крім того, - думав Пенкроф, - чому б нам не підняти із дна й не полагодити цей бриг? Якщо в ньому тільки одна пробоїна, її не важко буде зашити, а корабель водотоннажністю в триста - чотириста тонн - справжній велетень порівняно з нашим “Бонадвентуром”! На такому судні можна пливти куди завгодно! Треба буде, щоб пан Сайрес і Айртон оглянули зі мною корпус брига. Діло варте того!”

Справді, якщо бриг міг іще триматися на воді, то можливість повернутися на батьківщину для них неймовірно зростала. Проте, щоб одержати відповідь на таке питання, належало набратись терпіння й дочекатися відпливу; тоді можна буде оглянути корпус затонулого корабля з усіх боків.

Склавши в недоступне для води місце всю багату здобич, колоністи вирішили пообідати. Вони просто вмирали з голоду. На щастя, кухня була недалеко, і Наб швидко приготував і приніс чудовий обід. Отож колоністи пообідали в Комині, і цілком природно, що розмова за обідом весь час точилася навколо несподіваної події, яка чудом урятувала колоністам життя.

- Саме чудом! - повторював раз у раз Пенкроф. - Слід зізнатися, що тих мерзотників висаджено в повітря дуже вчасно! Ще трохи - і Гранітний палац був би розбитий ущент!

- Як ви, Пенкрофе, гадаєте, - запитав журналіст, - що трапилося? Що могло викликати такий вибух?

- Немає нічого простішого, пане Спілете, - відповів моряк. - Піратське судно - не військовий корабель! Каторжани - це вам не матроси! Ясно, що пороховий погріб за такої запеклої стрілянини було відчинено, і досить якогось пришелегшуватого або ґави, щоб уся машинерія злетіла в повітря!

- Ви знаєте, пане Сайресе, - сказав Герберт, - мене дивує, що вибух викликав так мало пошкоджень. Звук був не дуже сильний, а на воді немає уламків - постраждала тільки обшивка... Складається враження, що корабель скоріш затонув, ніж вибухнув.

- І це тебе, синку, дивує? - запитав інженер.

- Авжеж, пане Сайресе.

- Мене також, Герберте, - зізнався й собі інженер. - Але коли ми оглянемо корпус брига, ми напевне знайдемо пояснення цій дивній пригоді.

- Та що ви, пане Сайресе! - вигукнув Пенкроф. - Невже ви думаєте, що бриг просто потонув, наштовхнувшись на риф?

- А чого б і ні? - зауважив Наб. - Адже у протоці є рифи!

- Ну, Набе, ти, мабуть, тільки кліпав очима і нічого не бачив, - глузливо відказав Пенкроф. - За мить до того, як затонути, - я добре бачив! - під бригом піднялась величезна хвиля, і він завалився на лівий борт. А якби він наштовхнувся на риф, то тихесенько затонув би, як усяке добропорядне судно!

- Ото ж то й воно! Це ж не добропорядне судно! - засміявся Наб.

- Нічого, потерпіть трохи, Пенкрофе, - сказав інженер. - Скоро ми про все довідаємося.

- Ясно, що довідаємося! - відповів моряк. - Але я й зараз ладен закластися головою, що в протоці немає ніяких рифів. Скажіть, пане Сайресе, поклавши руку на серце, невже ви гадаєте, що й тут дала знати про себе якась надприродна сила?

Сайрес Сміт нічого не відповів.

- У всякому разі, - мовив Гедеон Спілет, - вибухнув корабель чи наштовхнувся на риф - це справді сталося дуже вчасно!

- Атож, атож... - відповів моряк. - Не про те мова. Я тільки запитав пана Сміта, чи не бачить він і тут якоїсь надприродної сили.

- Поки що я, Пенкрофе, утримаюся од відповіді, - сказав інженер. - Ось усе, що я зараз можу сказати.

Інженерова відповідь аж ніяк не вдовольнила Пенкрофа. Він твердо вірив у вибух і не мав наміру поступатися власною думкою. Він ніколи не погодився б припустити, що в протоці, дно якої устелене таким самим дрібним піском, як і берег протоки, яку він не раз перебродив під час відпливу, знайшовся якийсь невідомий для нього риф. До того ж тієї хвилини, коли затонув корабель, був високий приплив, і судно могло спокійно пройти, не зачепивши будь-яких рифів, що їх не видно навіть під час відпливів. Отже, не могло статись ніякого зіткнення. Корабель не міг наштовхнутися на риф. Отже, він вибухнув.

Треба зізнатися, що моряковим міркуванням не бракувало логіки.

О пів на другу колоністи сіли в пірогу й попливли до затонулого корабля. Було дуже прикро, що не збереглися корабельні шлюпки: одна з них, як відомо, розбилась об скелі біля гирла річки Вдячності; друга затонула разом із бригом і не випливла на поверхню, очевидно, роздавлена його корпусом.

На той час “Швидкий” став потроху виступати з води. Бриг не лежав на боці - під час вибуху щогли зламались, баласт перемістився і судно перекинулось кілем догори. Якась жахлива підводна сила, що викинула величезний водяний стовп, перевернула його просто догори дном.

Колоністи обпливли навколо затонулого корабля, і в міру того, як знижувався рівень води, визначили якщо й не причину, то принаймні наслідки незбагненної катастрофи. На носі, з обох боків кіля, за сім чи вісім футів під ватерлінією було розпанахано обшивку корпуса, а на її місці зяяла величезна пробоїна щонайменше двадцять футів завдовжки. Нічого було й думати, щоб зашити ті зяючі отвори. У пошкоджених місцях не пощастило виявити не лише дерев’яної, а й мідної обшивки, яку, очевидно, знищило вщент; зникли навіть частини набору, залізні цвяхи і нагелі. Усі скріплення розхиталися і не трималися на місцях. Якась неймовірна сила зірвала фальшкіль, а сам кіль у кількох місцях відійшов від кільсона і тріснув по всій довжині.

- Хай йому чорт! - крикнув Пенкроф. - Боюсь, що цього корабля важко буде полагодити!

- Не тільки важко, а й неможливо, - зауважив Айртон.

- У всякому разі, - додав Гедеон Спілет, - якщо тут і був вибух, то досить дивний: замість того, щоб розлетілася палуба і надводна частина судна, чомусь постраждало днище! Ні, ці пробоїни швидше свідчать про зіткнення з рифом, ніж про вибух порохового погреба!

- Та немає в протоці ніяких рифів! - уперто заперечив моряк. - Я ладен припустити все, що завгодно, тільки не зіткнення з рифом!

- Спробуймо пробратися всередину брига, - запропонував інженер. - Може, там знайдемо пояснення причин катастрофи?

Це було найрозумніше, не кажучи вже про те, що їм належало ознайомитися з уцілілим на борту корабля майном і спробувати врятувати його.

На той час прооратися всередину брига було неважко. Вода відступила, і нижня палуба, яка стала верхньою після того, як бриг перекинувся, була цілком доступною для огляду. Баласт is важких чавунних зливків пробив її у кількох місцях. Чулося дзюркотіння води, що витікала крізь тріщини в обшивці.

Сайрес Сміт і його друзі, озброївшись сокирами, пішли по скаліченій палубі. Вся вона була захаращена різноманітними ящиками, а оскільки ті пробули у воді недовго, їхній вміст, можливо, й не постраждав.

Перш за все колоністи відтягли весь вантаж у надійне місце. До початку припливу залишалося ще кілька годин, і вони вирішили якнайкраще використати цей час. Айртон і Пенкроф установили над пробоїною талі й застосували їх, щоб перевантажити в пірогу ящики та бочки. Їх вантажили на пірогу і відразу ж відвозили на піщаний берег. Колоністи забирали все, що траплялося під руку, нічого не сортуючи й не відбираючи, - це вони мали намір зробити пізніше.

Тим часом колоністи з великим задоволенням відзначили, що вантаж брига був найрізноманітніший: кухонне начиння, мануфактура, інструменти і таке інше, тобто все те, що необхідне для далекого плавання по Полінезійському архіпелазі. Очевидно, тут було потроху всього, про що могли тільки мріяти жителі острова Лінкольна.

Проте Сайрес Сміт, лише мовчки дивуючись, переконався, що від удару, який призвів до катастрофи, надзвичайно постраждав не тільки корпус брига, як ми вже казали, а й його нутрощі, особливо в носовій частині судна. Перебірки й пілерси було знесено, ніби в трюмі вибухнув надпотужний снаряд. У міру того, як із брига витягалися різні ящики, колоністи щораз вільніше могли ходити від носа до корми судна. Тут були не великі паки, які важко було б пересовувати, а дрібні, нічим не закріплені, безладно розкидані по підлозі пакунки.

Потім колоністи пройшли до корми, де раніше здіймався ют. За словами Айртона, саме там належало шукати пороховий погріб. Сайрес Сміт не думав, що його було висаджено в повітря, і сподівався знайти в ньому кілька барилець пороху, а оскільки його, як правило, запаковують у металеві посудини, інженер розраховував, що він не встиг відсиріти від перебування у воді.

Так воно й сталося. Знайшовши пороховий погріб, серед безлічі снарядів колоністи виявили десятків два барилець із порохом, оббитих ізсередини мідною бляхою, і відразу обережно витягли їх. Отже, Пенкроф міг на власні очі побачити, що не вибух порохового погреба став причиною корабельної катастрофи на борту “Швидкого”, - його кормова частина, де був пороховий погріб, постраждала найменше.

- Можливо, - сказав упертий моряк, - але все ж таки я повторюю, що бриг не міг наштовхнутися на риф, бо в протоці немає ніяких рифів!

- Що ж тоді сталося? - запитав Герберт.

- Не знаю, - відповів Пенкроф. - І пан Сміт не знає, і ніхто не знає й ніколи не знатиме!

Роботи всередині затонулого корабля забрали кілька годин; непомітно знову почався приплив. Рятувальні операції довелося припинити. А втім, не було ніякої небезпеки, що хвилі віднесуть корпус брига у відкрите море, бо корабель глибоко загруз у піску і тримався в ньому міцніше, ніж на всіх своїх якорях.

Отож можна було спокійно відкласти почату роботу до наступного відпливу. Однак сам корабель був приречений - сипучі піски на дні протоки неминуче мали засмоктати його, і треба було якнайшвидше зняти з нього все цінне.

Була п’ята вечора. Цей день був дуже важким для колоністів. Вони добре поїли, а після обіду, хоча й були стомлені, не могли втримати цікавості й заходилися оглядати ящики, вивезені із “Швидкого”. У більшості ящиків зберігалися готовий одяг та взуття - їх вистачило б, щоб одягти з ніг до голови цілу колонію.

- Оце розбагатіли! - вигукнув Пенкроф. - Але що ми з усім цим скарбом робитимемо?

Такими самими веселими вигуками та криками “слава” звеселілий моряк зустрічав кожне барильце горілки із цукрової тростини, кожен ящик із тютюном, вогнепальною чи холодною зброєю, сільськогосподарським реманентом, слюсарними, ковальськими й теслярським” інструментами, різноманітним збіжжям та паки з бавовною, що зовсім не попсувалися від недовгого перебування у воді. О, як їм потрібне було все це.два роки тому! Проте й тепер, коли кмітливі колоністи самі забезпечили себе всім необхідним, ці скарби не були зайві.

У великих коморах Гранітного палацу було вдосталь місця, але того дня бракувало часу, аби все туди перенести. Проте не можна було й забувати, що на острові висадилися шестеро розбійників із “Швидкого - напевне, знавіснілих головорізів - і треба було вжити якихось заходів перестороги. Хоча міст через річку Вдячності й усі місточки було піднято, ніхто з колоністів не сумнівався, що вузенька смужка води не зупинить піратів, якщо ті захочуть перебратися через річку, а, доведеш до відчаю, вони страшніші за звірів.

Колоністи домовилися пізніше обміркувати питання про стосунки з тими людьми, але поки що належало вберегти від них складені поблизу Комина ящики та пакети, й цілу ніч по черзі один із колоністів стояв на чатах.

Проте тієї ночі каторжани не робили спроб напасти на колоністів. Дядечко Юп і Топ, поставлені на сторожі під Гранітним палацом, відразу повідомили б колоністів, якби розбійники з’явилися поблизу.

Три наступні дні - 19, 20 і 21 жовтня - були присвячені порятунку всього, що мало хоч якусь цінність для колоністів чи то з вантажів “Швидкого”, чи з його оснащення. Під час відпливу вони розвантажували корабельний трюм, а під час припливу перетягували добуте добро до комор Гранітного палацу. Від корпусу судна, яке дедалі глибше осідало в пісок, вони віддерли значну частину його мідної обшивки. Перш ніж пісок остаточно засмоктав бриг, Айртон і Пенкроф устигли, пірнаючи на дно протоки, витягти якорі, якірні ланцюги, металеві зливки баласту і навіть чотири гармати, які вони підняли на поверхню води за допомогою герметично закупорених бочок і благополучно переправили на берег.

Як бачите, арсенал Гранітного палацу виграв від вибуху на борту брига не менше, ніж його комори й склади. Мрійник Пенкроф уже намалював собі в уяві батарею, що стерегла б прохід до протоки та гирла річки Вдячності. Маючи чотири гармати, він брався не пропустити у острівні води й “наймогутніший флот”!

Коли від брига зостався лише ні на що не придатний каркас, почалася негода, яка й довершила його руйнування. Сайрес Сміт мав намір висадити корабельний корпус у повітря й потім витягти його рештки на сушу, але сильний норд-ост і шторм дали колоністам змогу заощадити порох.

І справді, в ніч із 23 на 24 жовтня хвилі остаточно розбили каркас “Швидкого” і самі викинули частину уламків на берег.

Попри найстаранніші пошуки, Сайрес Сміт не виявив ні в капітанській каюті, ні в інших приміщеннях жодних слідів суднових документів. Очевидно, пірати свідомо знищили всі папери, за якими можна було встановити особу капітана або власника корабля, а оскільки на кормовій дошці не значилося назви порту, до якого був приписаний бриг, то виявилося неможливим визначити і його національність. Проте Айртон і Пенкроф, судячи з деяких особливостей носової частини брига, упізнали в ньому судно, збудоване на англійських корабельнях.

Через тиждень після корабельної катастрофи - чи то пак, після дивовижної розв’язки, завдяки якій урятувалися колоністи, - решток брига не стало видно навіть під час відпливів. Його уламки забрали як не море, то колоністи, а комори Гранітного палацу збагатилися усім цінним, що було на кораблі.

Таємниця, що огортала історію загибелі піратського корабля, напевне, ніколи так і не з’ясувалася б, якби 30 жовтня Наб не надибав на березі уламок циліндра із товстого заліза, на якому лишилися сліди вибуху: оболонка циліндра була погнута й порвана, очевидно, якоюсь сильною вибухівкою.

Наб приніс той шматок заліза своєму хазяїнові, що працював на той час у майстерні в Комині.

Інженер уважно оглянув циліндр і, обернувшись до Пенкрофа, спитав:

- Ви, друже, і далі наполягаєте, що “Швидкий” не наштовхнувся на риф, а загинув з якоїсь іншої причини?

- Так, пане Сайресе, - відповів моряк. - Ви знаєте не гірше від мене, що в протоці немає ніяких рифів.

- А що, коли він наштовхнувся на ось цей уламок заліза? - запитав інженер, показуючи морякові циліндр.

- Що? На цей шмат труби? - недовірливо аж скрикнув Пенкроф.

- Друзі мої, - сказав інженер, - чи пам’ятаєте ви, що перед тим, як затонути, бриг підлетів у повітря, ніби піднятий водяним смерчем?

- Так, пане Сайресе, - відповів за всіх Герберт.

- Ви хочете знати, що викликало отой смерч? Ось ця штука, - сказав інженер, показуючи знівечену трубу.

- Ось ця? - перепитав Пенкроф, гадаючи, що інженер жартує.

- Саме ця. Цей циліндр - усе, що залишилося від торпеди.

- Торпеди?! - хором вигукнули інженерові друзі.

- А хто її випустив? - запитав Пенкроф, що не бажав визнавати себе переможеним.

- Не я! Це все, що я можу вам відповісти, - мовив Сайрес Сміт. - Але факт є факт: по бригу було випущено торпеду, й ми були свідками її величезної руйнівної сили.

РОЗДІЛ V

Інженерові висновки. - Пенкрофові грандіозні плани. - Висотна батарея. - Чотири постріли. - Розмова про вцілілих піратів. - Айртонове вагання. - Великодушність Сайреса Сміта. - Пенкроф неохоче здається.

Отож усьому причиною був підводний вибух торпеди... Сайрес Сміт, якому під час війни не раз доводилося випробовувати ці страшні засоби знищення, не міг помилитися. Саме через дію цього циліндра, начиненого нітрогліцерином, солями пікринової кислоти чи іншою вибухівкою, з протоки піднявся водяний стовп, і, знищений блискавичним ударом, бриг миттю пішов на дно; ось чому були такі великі пошкодження в корпусі корабля, що унеможливлювали його підняття із дна протоки. Та й не дивно: чи міг бриг “Швидкий” вистояти проти дії торпеди, що пускає на дно броненосний фрегат так само легко, як звичайну рибальську шхуну?

Так, усе стало ясним, усе... крім однієї обставини: звідки взялася торпеда у водах протоки?

- Друзі мої, - вів Сайрес Сміт далі. - Ми не маємо більше права сумніватися в тому, що на нашому острові живе якесь таємниче створіння, - можливо, так само, як ми, жертва корабельної катастрофи. Я це кажу для того, щоб ознайомити Айртона з тими загадковими подіями, які відбувалися тут останні два роки. Хто той невідомий добродій, втручання якого стільки разів уже рятувало нас із біди? Не можу собі й уявити. Чим він керується, допомагаючи нам, і чому переховується від нас після стількох неоціненних послуг? Теж не можу збагнути. Якщо згадати все, що він для нас зробив, не залишиться сумнівів: це людина, і до того ж могутня людина. Айртон так само йому зобов’язаний, як і ми, бо якщо той незнайомець урятував мене з моря після падіння аеростата, то так само Айртон повинен бути вдячний йому за записку в пляшці, записку, яка попередила нас про його відчайдушне становище. Додам, що не хто інший, як він, підкинув ящик із конче потрібними для нас речами на берег край мису Знахідки; саме він запалив вогонь на плоскогір’ї Широкий Обрій, завдяки чому ви змогли иовернутись на острів; знайдена в тушці поросяти пекарі дробинка вилетіла з його рушниці; саме він випустив торпеду, яка затопила в протоці бриг! Одне слово, уся та вервечка незбагненних подій, над якими ми стільки сушили голови, - справа його рук. І хоч би хто він був - такий самий потерпілий, як ми з вами, чи вигнанець із роду людського, - ми були б най-невдячніші люди, якби не почували себе безмежно зобов’язаними йому. Ми у всьому в боргу перед ним, і я сподіваюся, що колись ми все ж таки зможемо віддячити цьому загадковому незнайомцеві за все зроблене нам добро.

- Ви маєте рацію, дорогий Сайресе, - відповів Гедеон Спілет. - Немає сумніву, що десь тут, на острові, живе таємнича людина, наділена майже надлюдською могутністю, яку застосовує тільки на наше благо. Я навіть сказав би, що могутність його надприродна, якби вірив у надприродні сили. Може, він через колодязь проникає у Гранітний палац і таким чином дізнається про всі наші задуми й плани?

Можливо, це він підкинув нам пляшку, коли ми вийшли у перше плавання на пірозі по морю? До речі, згадаймо: ніхто, крім нього, не міг викинути Топа з озера Гранта, коли на собаку напав дюгонь; вас,Сайресе, міг урятувати в морі лише він, бо будь-хто інший за тих умов був би зовсім безпорадний! А якщо це так, то йому підкоряються навіть стихії.

Колоністи не могли не погодитись із міркуваннями журналіста.

- Так, - погодився Сайрес Сміт, - ваша думка не безпідставна - у цієї людини величезні можливості, які можуть здатися надприродними тим, хто не посвячений у її таємницю. Якби ми знайшли що людину, її таємниця з’ясувалася б сама по собі. Але в тому й полягає питання: повинні ми прагнути відкрити таємницю нашого великодушного покровителя чи нам належить терпляче чекати, поки він сам захоче відкрити її? Як ви гадаєте?

- На мою думку, - відповів Пенкроф, - хоч би ким був той чоловік, він молодчина, і я його поважаю!

- Згоден, Пенкрофе, - сказав інженер, - але це не відповідь па моє запитання.

- А я, хазяїне, думаю, - озвався Наб, - що ми можемо шукати того чоловіка хоч до нового пришестя, але знайдемо його тільки тоді, коли він сам того захоче.

- А ти не дурний, Набе, - похвалив негра Пенкроф.

- Я поділяю Набову думку, - зауважив Гедеон Спілет. - Але це ще не достатня підстава, щоб відмовитися від спроб знайти нашого таємничого покровителя. Знайдемо його ми чи ні - не має великого значення. Головне, ми зробимо все, що можемо, аби виконати наш обов’язок і подякувати йому.

- А як ти, синку, вважаєш? - запитав інженер, повертаючись до Герберта.

- О, - вигукнув Герберт, і очі його загорілись, - я так хотів би подякувати йому за те, що він спочатку врятував життя вам, а потім і нам усім!

- Твоя правда, Герберте, - підтримав хлопця Пенкроф. - І я теж, та й інші!.. Я не вельми цікавий, та й то погодився б пожертвувати одним оком, аби другим побачити того чоловіка. Очевидно, то вродливий чоловік, дужий, високий на зріст; борода в нього довга, хвиляста, волосся - мов сяйво... Лежить він, напевне, на хмарах і тримає в руках величезну кулю!

- Але ж, Пенкрофе, - зауважив Гедеон Спілет. - Ви намалювали нам не що інше, як ікону Господа Бога!

- Не заперечую, - відповів Пенкроф, - але що робити, коли саме таким він мені уявляється!

- А ви, Айртоне? - запитав інженер.

- Я, пане Сміте, - сказав Айртон, - щодо цього не можу сказати нічого певного. Не сумніваюся: ваше рішення буде слушним, і, якщо ви захочете, щоб і я взяв участь у пошуках, я ладен піти за вами, куди завгодно.

- Спасибі, Айртоне, - подякував Сайрес Сміт, - проте мені хотілося б одержати чіткішу відповідь. Ви наш товариш, ви не раз на ділі довели свою відданість нам, і перш, ніж ухвалити таке важливе рішення, ви повинні так само, як інші, взяти участь у його обговоренні.

- Гаразд, - мовив Айртон, - мені здається, ми повинні зробити все, щоб розшукати нашого невідомого покровителя. Можливо, він дуже самотній? Може, страждає? Може, потребує нашої підтримки і допомоги, аби почати нове життя, як потребував цього я? Ви щойно самі сказали, що я також його боржник. Це він, звичайно, не хто інший, як він, відвідав острів Табор, побачив там відоме вам змучене нещасне створіння і повідомив, вам, що того бідолаху варто б урятувати!.. Отже, дякуючи йому, я знову став людиною. Я ніколи цього не забуду!

- Вирішено, - сказав тоді Сайрес Сміт. - Ми відновимо пошуки, як тільки це стане можливим. Ми не залишимо недослідженою жодну часточку острова. Ми перекопаємо його згори донизу, проберемося в найпотаємніші закутки, і хай простить невідомий друг нашу нескромність, викликану добрими й щирими намірами!

Наступні кілька днів колоністи заготовляли сіно й жнивували. Перш ніж вирушити в експедицію у недосліджеиі краї острова, вони хотіли завершити всі невідкладні роботи. Змолотивши хліб, вони взялися до городів, - настав час зібрати овочі, вирощені на острові. Урожай знесли у величезні комори й засіки Гранітного палацу, де помістилися б усі острівні багатства. Припаси колоністів було гарно складено рядами в доступних місцях, усі вони добре зберігалися у природних сховищах, куди не могли пробратися ні чужинці, ні звірі. Масивні гранітні стіни не пропускали вологи. Кілька природних печер, розміщених у верхній частині ко-ридора, було розширено чи розчищено кайлами або порохом, і таким чином у Гранітному палаці з’явилися величезні склади, де тепер зберігалася провізія, боєприпаси, інструменти і посуд - одне слово, все майно колоністів.

Що ж до прекрасних, відлитих зі сталі гармат, знятих із брига, то Пенкроф попросив колоністів підняти їх за допомогою лебідок і талей у Гранітний палац; між вікнами пробили бійниці, й незабаром з амбразур виглянули довгі блискучі жерла. З такої височини гармати тримали під прикриттям усю бухту Єдності, перетворюючи її на маленький своєрідний Гібралтар, і тепер жоден корабель не міг підійти до острова проти волі колоністів.

- Пане Сайресе, - якось сказав Пенкроф (то було 8 листопада), - тепер, коли встановлено батарею, конче треба випробувати її в дії і визначити, як далеко б’ють наші гармати.

- Ви впевнені, що це справді доцільно? - запитав інженер.

- Це не тільки доцільно, це необхідно! Без такого випробування ми не знатимемо, на яку відстань долітають оці гарнесенькі ядра!

- Що ж, спробуємо, - згодився інженер. - Тільки мені здається, що для дослідної пристрілки краще користуватися не звичайним порохом, аби не марнувати його припасів, а піроксиліном, - його нам ніколи не бракуватиме.

- А чи витримають наші гармати вибухову силу піроксиліну? - запитав журналіст, якому не менше, ніж Пенкрофу, хотілося випробувати далекобійність батарей Гранітного палацу.

- Гадаю, витримають. А втім, - додав інженер, - ми будемо діяти обережно.

Сайрес Сміт зразу визначив, що їхнім гарматам ціни немає, - неспроста він був знавцем артилерійської справи. На їхнє виготовлення пішли найкращі гатунки сталі, заряджалися вони з казенної частини, стріляли великими ядрами, а отже, били на далеку відстань. Як відомо, далекобійність гармати тим більша, чим довша траєкторія польоту ядра, а довжина траєкторії залежить від початкової швидкості снаряда.

- А початкова швидкість, - пояснив Сайрес Сміт друзям, - пропорційна закладеній кількості пороху. Таким чином, при виготовленні артилерійських гармат найголовніше - якість металу, який мусить мати максимальний опір, а сталь, безумовно, найтвердіша з усіх металів. Тому я вважаю, що наші гармати без ризику витримають розширення газів піроксиліну і покажуть себе з найкращого боку.

- Гаразд, перевіримо. Може, й справді так, - відповів Пенкроф.

Нічого й казати, що всі чотири гармати утримувалися в чудовому стані. Відтоді, як їх витягли з води, Пенкроф, не шкодуючи сили й часу, натирав їх, змащував жиром, полірував, чистив затвори; замки, затисні гвинти. Тепер гармати блищали так, ніби стояли на борту морського фрегата Сполучених Штатів.

Отож того дня у присутності всіх колоністів, а також дядечка Юна і Топа було випробувано по черзі чотири гармати, їх зарядили піроксиліном, урахувавши його вибухову силу, а вона, як ми вже казали, в чотири рази перевищує вибухову силу звичайного пороху; снаряди мали конічну форму. Пенкроф, тримаючи запальний шнур, готовий був діяти.

За знаком Сайреса Сміта прогримів постріл. Ядро, пущене в бік моря, пролетіло над острівцем і зникло десь удалині на відстані, точно визначити яку не було змоги.

Другу гармату навели на крайню точку мису Знахідки, і ядро, ударившись об гострий виступ скелі на відстані близько трьох миль від Гранітного палацу, рознесло його на шматки.

Цілився і стріляв Герберт, який тепер дуже пишався своїм першим пострілом. Тільки Пенкроф пишався тим пострілом ще більше за нього! Ще б пак, його улюблений хлопчик, майже рідний син, зробив такий постріл!

Третє ядро, випущене цього разу в напрямку дюн, що стелилися понад берегом бухти Єднання, поцілило у пісок на відстані чотирьох миль від Гранітного палацу, потім рикошетом відскочило і впало в море, піднявши фонтан води.

Готуючись до четвертого пострілу, Сайрес Сміт поклав трохи більше піроксиліну, аби випробувати максимальну далекобійність гармат. Потім колоністи відійшли вбік на випадок, якщо гармату розірве, і підпалили гніт довгим шнуром.

Пролунав оглушливий гуркіт, але гармата витримала; колоністи кинулися до вікна й побачили, як ядро, зрізавши верхівку скелі на мисі Щелепи миль за п’ять від Гранітного палацу, шубовснуло в Акулячу затоку.

- Ну, пане Сайресе, - вигукнув Пенкроф, чиї могутні крики “слава”, певне, не поступалися гучністю перед гарматними пострілами, - що ви скажете тепер про нашу батарею? Хай до Гранітного палацу з’являються хоча б і всі пірати Тихого океану! Жоден із них не висадиться на острів без нашого дозволу!

- Ой, Пенкрофе, - відповів інженер, - повірте мені: краще б нам не довелося випробовувати нашу батарею в ділі!

- До речі, - раптом згадав моряк, - як ми поведемося із тими шістьма мерзотниками, котрі досі блукають островом? Невже ми їм дозволимо тинятись нашими полями, лісами й долинами? Всі ті пірати - справжні ягуари, і, я вважаю, до них треба ставитись так само, як до ягуарів! Як ви, Айртоне, гадаєте? - запитав моряк, обертаючись до товариша.

Айртон відповів не зразу, і Сайресові Сміту стало шкода, що Пенкроф трохи по-дурному поставив йому це питання. Він навіть схвилювався, почувши, як Айртон знічено сказав:

- Я був таким самим ягуаром, пане Пенкрофе, і не мені про це судити.

І по цих словах Айртон повільно вийшов із кімнати.

Пенкрофові дійшло.

- Який же я непроторенний дурень! Бідний Айртон! Але я тільки хотів почути його думку - він має право висловитись, як і кожен із нас!..

- Атож, - озвався Гедеон Спілет. - Однак його відмова взяти участь в обговоренні такого питання робить йому честь. Ми не повинні нагадувати Айртону про його прикре минуле.

- Слухаюсь, пане Спілете, - відповів моряк. - Більше маху я не дам! Краще проковтну язика, ніж завдам прикрощів Айртону! Однак повернімося до піратів. Як на мене, та сволота не має права на найменше співчуття, і ми повинні якнайшвидше очистити від них острів.

- Ви так вважаєте, Пенкрофе? - запитав інженер.

- Тільки так!

- І ви так само вважаєте, що всіх їх треба знищити, не чекаючи, поки вони самі почнуть ворожі дії?

- А хіба мало того, що вони вже накоїли? - не розуміючи вагань Сайреса Сміта, запитав Пенкроф.

- Але ж вони могли змінитися на краще, - заперечив інженер. - Вони могли навіть покаятись...

- Вони?.. Покаятись?.. - моряк тільки здвигнув плечима.

- Пенкрофе, згадай Айртона! - сказав Герберт, беручи за руку моряка. - Він знову став чесною людиною!

Пенкроф по черзі подивився на друзів. Йому й на думку не спадало, що так сприймуть його слова. Його пряма натура не могла змиритися із тим, що можна церемонитися з бандитами, які висадились на острів, вступати в переговори із поплічниками Боба Гарвея, каторжанами і вбивцями з екіпажу брига “Швидкий”; він вважав їх гіршими за диких звірів і, не задумуючись, без найменших докорів сумління винищив би їх до ноги.

- Ти дивися! - сказав він. - Всі наче змовилися проти мене! Ви хочете великодушничати з отими хижаками? Хай буде по-вашому! Тільки, цур, потім не кайтеся!

- Нам, Пенкрофе, не загрожує небезпека, якщо ми будемо пильні, - промовив Герберт.

- Гм! - буркнув журналіст, що досі не брав участі в суперечці. - Їх шестеро, і вони добре озброєні. Досить кожному з них убити із засідки лише по одному з нас, і незабаром вони стануть хазяями в колонії!

- Чому ж то вони досі не робили замахів на нас? - заперечив Герберт. - Може, вони й не думають про це? Крім того, нас тут також шестеро.

- Хай буде no-вапюму! - сказав Пенкроф, якого не переконали ніякі докази. - Нехай ті зухи й далі плетуть свої обору дай! Не заважаймо їм і викиньмо їх із голова!

- Годі, Пенкрофе, не прикидайся таким лютим! - сказав Наб. - Якби один з отих бідолах опинився на відстані рушничного пострілу, ти й не подумав би стріляти в нього...

- Набе, я пристрелив би його, як скаженого пса! - холодно відповів Пенкроф.

- Пенкрофе, - мовив тоді інженер, - ви не раз казали, що уважно ставитесь до моїх порад. Чи не погодилися б ви і цього разу довіритись мені?

- Пане Сміте, я зроблю так, як ви захочете, - сказав моряк, нітрохи не змінивши своєї думки.

- Тоді зачекаймо, поки вони перші нападуть на нас.

Так і вирішили, хоч Пенкроф і далі перекопував, що нічого доброго з того не вийде. Колоністи домовилися бути весь час насторожі, але першими піратів не чіпати. Зрештою, острів був великий і родючий. Якщо у їхніх душах уціліла хоч тінь порядності, можливо, бідолахи ще виправляться. Самі умови їхнього життя повинні були наштовхнути їх на думку про необхідність почати нове життя. Хай там як, а хоча б із міркувань людяності потрібно було почекати. Щоправда, колоністи не могли вже так безпечно, як раніше, ходити островом. Раніше, виходячи за межі свого житла, вони мали стерегтися тільки зустрічі з дикими звірами, а тепер на острові ховалися розбійники, за кожним деревом на колоністів міг чатувати один із шести піратів, можливо, небезпечніших від хижаків. Становище і справді стало небезпечним, і не такі хоробрі, як колоністи, люди геть утратили б спокій.

Та байдуже! Поки що в суперечці з Пенкрофом більшість колоністів мала рацію. А як буде далі - покаже час.

РОЗДІЛ VI

План експедиції. Айртон повертається до загону для худоби. - Похід до порту Повітряної Кулі. - Пенкрофові зауваження на борту “Бонадвентура”. - Телеграма, надіслана в загін для худоби. - Айртон не відповідає. - Від’їзд на другий день. - Чому не діяв телеграф. - Постріл.

Тепер найбільший клопіт колоністів полягав у тому, щоб підготуватися до раніше запланованої експедиції, аби обстежити весь острів. Вони мали за мету перш за все розшукати таємничого заступника, в існуванні якого ніхто вже не сумнівався, і водночас дізнатися, що сталося з піратами, де вони оселилися, як живуть і наскільки вони небезпечні для колонії.

Сайресові Сміту хотілося негайно вирушити в дорогу, але експедиція мала тривати кілька днів, і тому не вадило прихопити, крім достатніх припасів їжі, ще й кухонного начиння та пристосування для майбутніх куренів або наметів на стоянках. Та на той час один з онагрів поранив ногу і якийсь час не міг ходити в упряжі; необхідно було дати йому кілька днів спочити, й колоністи вирішили відкласти свій від’їзд на тиждень, тобто до 20 листопада. Листопад у тих широтах відповідає травню в Північній півкулі. Навколо буяла весна. Сонце наближалося до тропіка Козерога, і дні дедалі довшали. Отож час для експедиції було вибрано дуже вдало; якщо вона не досягне бажаної мети, то скільки можна буде зробити нових відкриттів, виявити природних багатств: адже, за задумом Сайреса Сміта, належало дослідити дрімучі ліси Далекого Заходу аж до краю півострова Звивистого.

Дев’ять днів, що лишилися до від’їзду, колоністи вирішили присвятити рільничим роботам на плоскогір’ї Широкий Обрій.

Айртонові довелося повернутись до загону для худоби, мешканці якого потребували догляду і турбот. Було вирішено, що він побуде там зо два дні й повернеться до Гранітного палацу лише після того, як забезпечить худобу кормом на весь час, поки його не буде.

Перед тим як відпустити Айртона, Сайрес Сміт запитав, чи не хоче він, щоб разом з ним пішов хтось із колоністів, бо острів став не таким безпечним, як досі.

Айртон відповів, що в цьому немає потреби, він нікого, мовляв, не боїться і, в разі чого, зуміє захистити себе. Якщо ж у загоні чи його околицях щось трапиться, він негайно зателефонує у Гранітний палац.

Отож Айртон поїхав рано-вранці 9 листопада на возі, в який було запряжено тільки одного онагра, а через дві години колоністи дістали телеграму, в якій він повідомляв, що в загоні для худоби усе гаразд.

Наступні два дні Сайрес Сміт присвятив здійсненню плану, який мав остаточно убезпечити Гранітний палац від несподіваного нападу. Йшлося про те, щоб підняти рівень води в озері Гранта на два-три фути, аби затопити і зовсім сховати від чужинців отвір колишнього водостоку з південного краю озера, водостоку, вже закладеного камінням і замаскованого чагарниками й травами.

Аби зробити це, треба було спорудити дві загати на озері - там, де брали початок Гліцериновий струмок і Водоспадна річка. Колоністи гаряче взялися до роботи, і незабаром виросло дві загати, які, однак, не перевищували семи-восьми футів у довжину і трьох футів у вишину; на їх спорудження пішли уламки скель, скріплені цементом.

Коли роботу завершили, вода в озері піднялася на добрих три фути, і тепер ніхто не міг здогадатися, що під водою сховано отвір колишнього водостоку.

Навряд чи треба казати, що відвідний струмок, яким надходила вода до Гранітного палацу і який приводив у рух підйомник, лишився цілим. Піднявши кошик підйомника, колоністи у своєму надійному, затишному житлі могли не боятися несподіваного нападу.

Швидко упоравшись із цією роботою, Пенкроф, Гедеон Спілет і Герберт мали ще час відвідати порт Повітряної Кулі. Морякові дуже кортіло довідатись, чи дізналися каторжани про бухточку, де на якорі стояв “Бонадвентур”.

- Ті горлорізи, - казав він, - висадилися саме з південного боку бухти Єдності; якщо вони пішли узбережжям, боюся, наш порт уже виявлено, а в такому разі я не дав би й мідного гроша за бот.

Пенкрофові міркування не назвеш безглуздими, і відвідання бухточки колоністи вважали цілком доречним.

Десятого листопада, після обіду, моряк і його супутники вийшли з Гранітного палацу. Пенкроф, заряджаючи рушницю обома кулями, тільки похитував головою, що не провіщало нічого доброго “і людям, і звірам”, як сам він казав, які трапилися б надто близько на його шляху. Гедеон Спілет і Герберт також узяли рушниці,й близько третьої пополудні всі троє вийшли з Гранітного палацу.

Наб провів супутників до коліна річки Вдячності й підняв за ними місток. Колоністи домовилися, що на зворотному шляху один із них вистрілить із рушниці, Наб, почувши сигнал, опустить міст і знову з’єднає обидва береги.

Маленький загін пішов дорогою просто до порту Повітряної Кулі. Хоча відстань не перевищувала трьох з половиною миль, Гедеон Спілет і його друзі йшли добрих дві години. Зате вони оглянули дорогою всю прилеглу до шляху місцевість як з боку лісу, так і з боку Качиного болота, проте не виявили ніяких слідів утікачів; очевидно, не знаючи ні чисельності колоністів, ні того, як вони озброєні, пірати вирішили сховатися десь у віддаленій і менш доступній частині острова.

Пройшовши у порт Повітряної Кулі, надзвичайно вдоволений Пенкроф побачив, що “Бонадвентур” спокійно стоїть на приколі у вузенькій бухточці. А втім, у цьому не було нічого дивного: порт Повітряної Кулі був так прихований з усіх боків скелями, що ні з моря, ні з суші його не можна було помітити.

- Чудово! - вигукнув моряк. - Та сволота тут ще не з’являлася. Гадюки завжди шукають густу траву; ми напевне знайдемо їх у лісах Далекого Заходу!

- Наше щастя, що вони не знайшли “Бонадвентура”, - зауважив Герберт. - Вони, безумовно, втекли б на ньому, і ми втратили б змогу ще раз відвідати острів Табор.

- Справді, - відповів інженер, - нам конче треба відвезти туди записку з координатами острова Лінкольна і нового місцезнаходження Айртона на випадок прибуття по нього шотландської яхти.

- Але “Бонадвентур” на місці, пане Спілете! - відповів моряк. - І так само, як його екіпаж, за першим наказом готовий вирушити в дорогу!

- Гадаю, Пенкрофе, обстеживши острів, ми так і зробимо. До речі, можливо, коли нам пощастить розшукати нашого невідомого заступника, потреба в тій поїздці й зовсім відпаде - він напевне зможе багато чого розповісти нам і про острів Табор, і про острів Лінкольна. Не забувайте, що саме він написав записку про Айртона, і не виключено, що він знає також, коли може повернутися яхта лорда Гленарвана!

- Хай йому біс! - вигукнув Пенкроф. - Та хто ж він такий! Він знає всіх нас, а ми навіть не можемо здогадатися, хто він! Якщо він так само зазнав корабельної аварії, як ми, то чому він од нас ховається? Ми, здавалося б, чесні люди, а спілкуватися з товариством чесних людей ще нікому не видавалося ганебним! Чи з власної доброї волі він тут оселився? Чи може він покинути острів, якби йому цього захотілося? Тут він іще чи вже поїхав?..

Отак розмірковуючи, Пенкроф, Гедеон Спілет і Герберт піднялися на палубу “Бонадвентура” і стали походжати по ній туди-сюди. Раптом моряк зупинився і, схилившись над бітенгом, на який було накручено якірний канат, вигукнув:

- Оце-то так! Оце-то дива!

- Що там таке, Пенкрофе? - запитав журналіст.

- А те, що не я в’язав цього вузла!..

І Пенкроф показав на мотузку,якою до бітенга прив’язали якірний канат, щоб той не розмотався.

- Як так, не ви? - запитав Гедеон Спілет.

- Не я, клянуся, що не я! Це плаский вузол, а я звик зав’язувати подвійним морським вузлом!

- А ви не помилилися, Пенкрофе?

- Ні, не помилився, - доводив Пенкроф. - Ці вузли робиш механічно, не задумуючись, а в таких випадках руки не помиляються!

- Отже, пірати все ж таки знайшли “Бонадвентура”? - запитав Герберт.

- Не знаю, - відповів моряк, - але ручуся, що хтось піднімав якір “Бонадвентура”, а потім знову опустив його! Стривайте! А ось вам другий доказ: якірний канат травили, а обмотка, бачите, не доходить до клюза! Повторюю: хтось плавав на нашому судні!

- Але якби на ньому плавали пірати, вони пограбували б його або втекли б на ньому...

- Втекли б?.. Куди?.. До острова Табор?.. - заперечив Пенкроф. - Гадаєте, вони відважилися б вирушити в море на такому невеличкому судні?

- До того ж, вони мали б знати точні координати острова Табор, у чому я сумніваюся, - зауважив журналіст.

- Хай там як, а наш “Бонадвентур” без нас десь плавав, це так само точно, як те, що мене звати Бонадвентур Пенкроф і родом я із Вайн’ярда.

Моряк сказав це так упевнено, що ні Гедеон Спілет, ні Герберт не відважилися суперечити йому. Було добре видно, що судно стоїть не зовсім там, де його ставив Пенкроф. Моряк не сумнівався і в тому, що якір піднімали, а потім знову ставили. Отож навіщо було б здійснювати ці два маневри, якби судно не відчалювало від берега?

- Але як сталося, що ми не помітили бота поблизу острова? - запитав журналіст, намагаючись розвіяти всі сумніви.

- Що ж тут дивного, пане Спілете? - відповів моряк. - Підніміть якір уночі, і якщо віятиме добрий вітер, за дві години ви відійдете так далеко, що загубите острів з виду!

- Гаразд, тоді я ставлю вам іще одне запитання, - сказав Гедеон Спілет. - Навіщо каторжани брали “Бонадвентура” і чому поставили його назад у порт?

- Ех, пане Спілете, - відповів моряк, - віднесімо це до ряду незбагненних подій і викиньмо з голови! Для нас важливо, що “Бонадвентур” цілий і стоїть на місці. На жаль, якщо пірати візьмуть його вдруге, тоді нам його вже не бачити!

- Якщо так, Пенкрофе, - сказав Герберт, - то можна відвести “Бонадвентура” до Гранітного палацу.

- Воно-то так, - сказав Пенкроф. - А радше - ні. Гирло річки Вдячності - погане місце для стоянки корабля, там неспокійне море.

- А якщо витягти його на пісок до Комина?..

- Хіба що.. - відповів Пенкроф. - Однак ми все одно збираємося на тривалий час поїхати з Гранітного палацу, і здається, тут за нашої відсутності “Бонадвентур” буде в більшій безпеці. Нехай постоїть у порту Повітряної Кулі, допоки ми очистимо весь острів від тієї наволочі.

- І я так вважаю, - мовив журналіст. - Принаймні тут йому не так загрожує негода, як у гирлі річки Вдячності.

- А якщо пірати знову з’являться сюди? - запитав Герберт.

- Що ж, синку, - відповів Пенкроф. - Не знайшовши тут “Бонадвентура”, вони шукатимуть його поблизу Гранітного палацу і,шжи нас не буде, захоплять його там. Я згоден з паном Спілетом: залишмо бот на місці. А коли повернемося з експедиції і ще не встигнемо чи не зуміємо позбутися всіх отих головорізів, тоді буде обачніше підвести бота до Гранітного палацу, поки не зникне небезпека нового нападу.

- Домовилися. Пора в дорогу, - сказав Гедеон Спілет.

Повернувшись до Гранітного палацу, Гедеон Спілет, Герберт і Пенкроф доповіли Сайресу Сміту про все, що бачили, і той цілком згодився з тим, як вони вчинили. Він навіть обіцяв Пенкрофові дослідити протоку між острівцем і островом Лінкольна, щоб визначити, чи не можна там зробити штучну гавань, спорудивши кілька загат. Таким чином “Бонадвентур” був би завжди напохваті, на очах у колоністів, а при потребі навіть під замком.

Того ж вечора колоністи надіслали Айртонові телеграму з проханням привести з собою пару кіз, бо Наб хотів їх приручити на луках плоскогір’я. Та як не дивно, Айртон не підтвердив одержання цієї телеграми. Інженер дуже здивувався. А втім, Айртона могло не бути в загоні, навіть більше - він міг уже повертатись до Гранітного палацу. Справді, адже минуло цілих два дні, як він поїхав, і колоністи вирішили, що десятого ввечері, а найпізніше - одинадцятого вранці він повернеться.

Колоністи чекали, що Айртон ось-ось з’явиться на плоскогір’ї Широкий Обрій. Наб і Герберт навіть чергували біля містка, щоб опустити його, як тільки приїде їхній товариш.

Проте Айртон не з’явився і о десятій вечора. Колоністи вирішили надіслати ще одну телеграму з проханням негайно відповісти.

Приймальний апарат і далі мовчав.

Колоністи вкрай стурбувалися. Що ж сталося з Айртоном? Його не було в загоні чи він, перебуваючи там, не був вільним у своїх вчинках? Чи треба невідкладно, темної ночі, вирушати до загону?

Колоністи засперечалися. Одні наполягали на тому, щоб негайно йти в дорогу, інші заперечували.

- Але ж могла просто статися аварія на телеграфній лінії! - сказав Герберт.

- Може, й так, - погодився журналіст.

- Почекаймо до завтра, - запропонував Сайрес Сміт. - Можливо, Айртон справді не одержав нашої телеграми, а від нього не доходять телеграми до нас.

Ніч, звичайно, минула в напруженому очікуванні.

На світанку одинадцятого листопада Сайрес Сміт ще раз спробував протелеграфувати, проте знову не дістав відповіді.

Інженер повторив свою спробу: те саме мовчання.

- Їдьмо до загону! - звелів він.

- І добре озброймося! - додав Пенкроф.

Колоністи вирішили не полишати Гранітного палацу напризволяще, а зоставити в ньому Наба. Провівши друзів до Гліцеринового струмка, він підніме місток і, сховавшись за деревом, чекатиме повернення колоністів чи Айртона. Якщо з’являться пірати і спробують перебратися на другий берег струмка, Наб прожене їх рушничними пострілами, а якщо це не допоможе - сховається в Гранітному палаці й підніме підйомник, - дома йому ніщо не загрожуватиме.

Сайрес Сміт, Гедеон Спілет, Герберт і Пенкроф підуть, нікуди не звертаючи, до загону для худоби і, якщо не знайдуть там Айртона,обнишпорять увесь ліс у його околицях.

О шостій ранку інженер та троє його супутників перейшли через Гліцериновий струмок, а Наб заховався на лівому березі за горбом, де росло кілька високих драконових дерев.

Спустившись, із плоскогір’я Широкий Обрій, колоністи, не зволікаючи, пішли дорогою до загону. Рушниці вони тримали напоготові, ладні відкрити вогонь за найменшої спроби нападу каторжан. Обидва карабіни та обидві рушниці було заряджено кулями.

З обох боків дороги стояли густою стіною чагарники, де легко могли сховатися добре озброєні, а тому вкрай небезпечні розбійники.

Колоністи мовчки швидко йшли лісом. Топ, тихо біжачи попереду то дорогою, то обабіч неї, не виявляв ніяких ознак неспокою. А колоністи знали, що їхній вірний собака ще здалеку почує будь-яку небезпеку і попередить їх гучним гавкотом.

Водночас дорогою колоністи перевіряли, чи не пошкоджено телеграфну лінію, яка з’єднувала загін для худоби із Гранітним палацом. Пройшовши близько двох миль, вони ще ніде не помітили ніяких пошкоджень. Стовпи стояли на місці, ізолятори були цілі, дріт - добре натягнений. Проте через деякий час інженер помітив, що дріт трохи провис, а коли вони підійшли до стовпа № 74, Герберт, який ішов першим, несподівано зупинився і вигукнув:

- Дріт обірвано!

Колоністи наддали ходи і за хвилину приєдналися до юнака.

Справді, впоперек дороги лежав повалений телеграфний стовп. Таким чином, колоністи визначили місце розриву дроту і зрозуміли, чому депеші не доходили з Гранітного палацу до загону для худоби, а із загону для худоби - до Гранітного палацу.

- Ні, це не вітер перекинув стовпа, - сказав Пенкроф.

- Звичайно, ні, - відповів Гедеон Спілет. - Під ним викопано яму. Стовп перекинули руки зловмисників.

- Крім того, дріт переламано, - додав Герберт, показуючи місце зламу.

- Злам свіжий? - запитав Гедеон Спілет.

- Так, свіжий, - підтвердив Герберт.

- Мерщій до загону! Мерщій! - крикнув моряк.

Колоністи саме перебували на півдорозі між Гранітним палацом і загоном для худоби. До загону лишалося ще понад дві милі. Колоністи перейшли з ходи на біг.

І справді, вони мали всі підстави боятися, що у загоні для худоби сталося якесь нещастя. Безумовно, Айртон міг послати телеграму до Гранітного налацу, але вона, звичайно, не дійшла; та не це тепер лякало колоністів, а те, що, обіцявши повернутися напередодні ввечері, він не прийшов додому. І дріт порвався не сам собою, а хто, крім каторжан, був зацікавлений у тому, щоб пошкодити телеграфну лінію?

Серця у колоністів аж заходилися, але вони, схвильовані, бігли й бігли. Всі вони щиро прихилилися до свого нового приятеля. Невже їм судилося знайти Айртона убитим руками тих, кими сам колись верховодив?

Незабаром колоністи досягли місця, де дорога йшла вздовж джерельця, яке впадало у Червоний струмок, що зрошував луки в загоні для худоби. Тут вони стишили ходу, аби перепочити чи хоча б віддихатися перед тим, як раптом почнеться бій. Друзі звели курки рушниць. Кожен з них стежив за окремою ділянкою у лісі. Топ стиха загарчав, а це не провіщало нічого доброго.

Нарешті крізь дерева виглянула огорожа загону для худоби. На перший погляд вона здавалася неушкодженою. Ворота, як завжди, були зачинені. В загоні панувала глибока тиша - не чулося ні звичного бекання муфлонів, ні Айртонового голосу.

- Зайдімо всередину, - запропонував Сайрес Сміт.

Інженер пішов до огорожі, а його друзі, кроків за двадцять позад нього, звівши рушниці, приготувалися стріляти за найменшої підозри на небезпеку.

Сайрес Сміт підняв внутрішню клямку воріт і вже хотів штовхнути одну з їхніх стулок, як раптом відчайдушно загавкав Топ. Із-за частоколу пролунав постріл, і Герберт, скрикнувши, упав на землю.

РОЗДІЛ VII

Журналіст і Пенкроф у загоні для худоби. - Герберта переносять до хатини. - Пенкрофів розпач. - Інженер і журналіст радяться, що робити далі. - Лікування Герберта. - Перші проблиски надії. - Як попередити Наба? - Надійний посланець. - Набова відповідь.

Почувши Гербертів крик, Пенкроф кинув рушницю й побіг до юнака.

- Вони вбили його! - закричав він. - Синку!.. Вони вбили його!

Сайрес Сміт і Гедеон Спілет теж підбігли до Герберта. Журналіст, припавши вухом до хлопцевих грудей.вслухався, чи ще б’ється його серце.

- Він живий, - сказав Гедеон Спілет. - Але його треба перенести...

- До Гранітного палацу? Це неможливо! - відповів Сайрес Сміт.

- Тоді - до хатини у загоні! - крикнув Пенкроф.

- Хвилиночку, - мовив Сайрес Сміт.

Інженер кинувся ліворуч уздовж огорожі. Несподівано він мало не налетів на пірата, який цілився у нього з рушниці; пролунав постріл, і інженерового капелюха пробила куля. Не встиг пірат вистрілити вдруге, як надійніший, ніж куля, кинджал Сайреса Сміта прохромив йому серце.

Тим часом Гедеон Спілет і моряк перелізли через загорожу, стрибнули всередину загону для худоби, вскочили в Айртонову хатину і переконалися, що вона порожня; незабаром Герберт лежав на Айртоновому ліжку.

За хвилину Сайрес Сміт також прибіг до юнакової постелі.

Бачачи, в якому стані Герберт, моряк був у невимовному відчаї. Він плакав, ридав, ладний був розбити собі голову об стіну. Ні інженер, ні журналіст не могли втішити його. Вони й самі не мали сили говорити - від хвилювання їм аж дух перехопило.

Проте вони зробили все можливе, аби вирвати з пазурів смерті хлопця, у якому ледь жевріло життя. Гедеон Спілет за сповнений усіляких пригод вік навчився медицини. Він знав усього потроху, і в минулому йому не раз доводилося надавати допомогу людям із вогнестрільними чи ножовими ранами. Поборовши перший напад горя, він разом з інженером почав оглядати хлопцеву рану.

Від самого початку журналіста неприємно вражала цілковита нерухомість, чи то пак заціпеніння, пораненого, причиною чого могла бути велика втрата крові або шок; очевидно, куля, сильно вдарившись об кістку, викликала струс усього організму.

Герберт був блідий, як крейда, а серце ледве билося, та ще й з такими перебоями, що Гедеону Спілету здавалося, ніби воно ось-ось зупиниться, - майже не промацувався пульс. До того ж Герберт лежав і далі непритомний. Всі ці симптоми були вкрай загрозливі.

Оголивши Гербертові груди, журналіст дуже обережно чистими хустинками витер кров і обмив її холодною водою.

Тепер можна було роздивитись рану. Між третім і четвертим ребром червонів овальний отвір. Саме в тому місці куля вцілила у Герберта.

Сайрес Сміт і Гедеон Спілет повернули бідолаху, той ледь чутно застогнав, і його стогін скидався на передсмертне зітхання.

Друга кривава рана зяяла на спині - звідти вилетіла куля, що поцілила у Герберта.

- Хвалити Бога! - вигукнув журналіст. - Рана наскрізна, і нам не доведеться витягувати кулю.

- А серце? - запитав Сайрес Сміт.

- Серця не зачепило, інакше Герберт був бя вже мертвий.

- Мертвий!.. - закричав Пенкроф і відчайдушно заридав.

Моряк почув лише останнє слово.

- Ні, Пенкрофе, ні! - відповів Сайрес Сміт. - Він не помер! Пульс у нього б’ється!

Він навіть щойно застогнав! Заспокойтеся, хоча б заради Герберта! Крім мужності, нам перш за все потрібен холодний розум! Допоможіть нам зберегти його!

Пенкроф замовк, але через душевне потрясіння у нього по щоках і досі текли сльози.

Тим часом Гедеон Спілет намагався пригадати, як треба діяти в таких випадках. Судячи з огляду, журналіст не сумнівався, що куля, увійшовши в груди, вийшла через спину. Але що вона могла пошкодити? Які життєві органи порвала? На це питання важко було б відповісти й професійному хірургові, а тим паче журналісту.

Проте він твердо знав одне: найперше треба запобігти запаленню в пошкоджених тканинах, а потім уже боротися проти місцевого запалення й гарячки, яку повинна була викликати рана, можливо, смертельна рана! Але як це зробити?

Які антисептичні й протизапальні засоби він має? Як уникнути ускладнення?

Принаймні треба негайно перев’язати обидві рани. Гедеон Спілет побоявся промивати їх теплою водою або стягувати їхні краї, аби не викликати знову кровотечі. Герберт і так утратив забагато крові й тому дуже ослаб.

Журналіст вирішив обмежитися тільки промиванням обох ран холодною джерельною водою.

Герберта поклали на лівий бік і залишили його в цьому положенні.

- Не дозволяйте йому ворушитися, - сказав Гедеон Спілет. - Це положення найзручніше, щоб заживали рани на грудях і на спині, бо з них вільно може виділятися гній. Крім того, хлопцеві потрібен спокій.

- Як? Ми не зможемо перевезти його до Гранітного палацу? - запитав моряк.

- Ні, Пенкрофе, - відповів Гедеон Спілет.

- Прокляття! - закричав моряк, піднявши вгору кулаки.

- Пенкрофе! - докірливо промовив Сайрес Сміт.

Гедеон Спілет ще раз пильно оглянув юнакові рани. Герберт лежав такий блідий, що журналіста опанував страх.

- Сайресе, - сказав він, - адже я не лікар... Я зовсім не впевнений в тому, що роблю... Ви мусите допомогти мені порадами, у вас великий досвід!..

- Не хвилюйтесь, друже, - відповів інженер, тиснучи йому руку. - Спокійно обміркуйте все... Думайте тільки про одне: як урятувати Герберта!

Інженерові слова повернули журналістові спокій, на хвилину втрачений через свідомість величезної відповідальності. Він сів поруч із ліжком, на якому лежав Герберт. Сайрес Сміт став поруч. Пенкроф розірвав на собі сорочку і машинально став висмикувати з неї корпію.

Тоді Гедеон Спілет виклав свій план лікування: він вважав за необхідне спочатку зупинити кровотечу, але не перев’язувати ран, щоб не закрити вихід гною, який міг утворитися в грудях через запалення пробитих кулею тканин.

Сайрес Сміт підтримав журналістів план; вирішено було не тампонувати ран, а дати їм можливість самим зарубцюватися, не допускаючи лиш їхнього забруднення. На щастя, хірургічного втручання рани не потребували.

Але чи був у колоністів засіб від можливого запалення?

Так, принаймні один засіб вони мали, бо природа безмежно щедра. Вони мали холодну воду, а вода знімає гарячку, знеболює й належить до дійових ліків, визнаних лікарями всього світу при лікуванні найтяжчих ран. До того ж холодна вода має ще одну велику перевагу: завдяки їй рана може залишатися у спокої і не потрібна невідкладна перев’язка, а це має величезне значення, бо, як свідчить досвід, у перші дні хвороби контакт повітря з раною смертельний для пораненого.

Отож Гедеон Спілет і Сайрес Сміт міркували, керуючись здоровим глуздом, і, вибравши як ліки холодну воду, зробили те саме, що зробив би і досвідчений хірург. До обох Гербертових ран приклали змочені холодною водою компреси з полотняної тканини, які вони міняли через кожні три - п’ять хвилин.

Моряк розпалив у пічці; на щастя, в Айртоновому житлі не бракувало різних припасів. Із кленового цукру й лікарських трав, які сам Герберт збирав на берегах озера Гранта, зварили освіжаючий напій і влили кілька ложечок у рот досі ще непритомного юнака. У того почалася сильна гарячка, він не приходив до тями цілий день і всю наступну ніч. Гербертове життя висіло на тоненькій волосинці, яка щомиті могла урватися.

Наступного дня, 12 листопада, у Сайреса Сміта і його друзів з’явилася малесенька надія на щасливий кінець хвороби. Герберт нарешті опритомнів. Він розплющив очі, пізнав Сайреса Сміта, журналіста, Пенкрофа і навіть вимовив кілька слів. Він не пам’ятав, що з ним сталося. Йому про все розповіли, і Гедеон Спілет лагідно попросив юнака не ворушитися, бо хоча небезпека минула, потрібен ще не один день, поки рани зарубцюються. Втім, Герберт майже не відчував болю, бо холодна вода, якою раз у раз змочували хлопцеві рани, знімала запалення. Гній виділявся рівномірно, температура не піднімалася, і можна було сподіватися, що страшна рана заживе без ускладнень. Пенкроф уперше відчув, ніби з його серця спав камінь. Він доглядав Герберта, як сестра милосердя, як мати рідну дитину. Герберт знову заснув, але цього разу вже спокійним сном.

- Повторюйте мені, що ви не втрачаєте надії, пане Спілете! - просив журналіста Пенкроф. - Кажіть, що ви врятуєте Герберта!

- Так, ми врятуємо його! - відповів журналіст. - Рана небезпечна, куля могла навіть пробити легені, але пошкодження цього органу не смертельне.

- Ох, ваші б слова та Богові у вуха! - побивався Пенкроф.

Цілком природно, що цілу добу, відколи колоністи були в загоні для худоби, вони не думали ні про що, крім юнакової хвороби. Вони навіть не дбали про свою безпеку, хоча пірати могли наскочити з хвилини на хвилину, і не вживали ніяких заходів, аби захистити загін для худоби.

Але того дня, поки Пенкроф сидів поруч із ліжком хворого, Сайрес Сміт і журналіст вирішили поміркувати, що робити далі.

Перш за все вони обійшли весь загін для худоби, але ніде не виявили й сліду Айртона. Невже бідолаху забрали його колишні поплічники? Невже вони заскочили його зненацька? Чи, може, він одбивався й загинув? Це припущення здавалося вірогіднішим. Перелазячи через паркан, Гедеон Спілет устиг помітити, як один із піратів кинувся бігти до південного відрогу гори Франкліна, і вірний Топ погнався за ним. То був один із тих заброд, чия шлюпка розбилася об скелі в гирлі річки Вдячності. А втім, пірат, убитий інженеровим кинджалом, пірат, тіло якого було знайдено за частоколом, також належав до зграї Боба Гарвея.

Проте в загоні для худоби не лишилося ніяких слідів боротьби. Його ворота були зачинені, вся худоба зосталася на місці. Колоністи не виявили також жодних слідів боротьби або пошкоджень ні в хижці, ні в самому частоколі. Зникли лише Айртон та набої, які той брав із собою.

- Очевидно, на бідолаху напали несподівано, він не захотів здатися без опору, і його вбили, - сказав Сайрес Сміт.

- Боюся, так воно й було, - відповів журналіст. - Потім, певне, пірати оселилися в загоні, де всього вдосталь, і втекли звідси тільки тоді, коли побачили нас. Очевидно також, що, коли ми сюди прийшли, Айртона - живого чи мертвого - тут уже не було.

- Доведеться влаштувати облаву в лісі й очистити наш острів від цих мерзотників! - сказав інженер. - Передчуття не обманули Пенкрофа. Пригадуєте: він вимагав знищити піратів, як хижаків. Якби ми послухались його, то не зазнали б згодом багатьох нещасть!

- Атож, - погодився Гедеои Спілет, - зате тепер ми здобули право не жаліти їх.

- Принаймні, - мовив інженер, - ми мусимо перечекати у загоні, поки з’явиться можливість перевезти Герберта до Гранітного палацу.

- А як же Наб? - запитав журналіст.

- Набові нічого не загрожує.

- А якщо його стурбує наша довга відсутність і він вирішить іти до загону?

- Не можна цього допустити, - швидко відповів Сайрес Сміт. - Дорогою його можуть убити!

- І все ж таки я побоююсь, що він саме так і зробить!

- Ех, якби працював телеграф, його можна було б попередити! Але тепер це неможливо! А залишити тут самого Пенкрофа з Гербертом ми теж не можемо!.. Мабуть, доведеться мені самому йти до Гранітного палацу.

- Ні, ні, Сайресе, - заперечив Гедеон Спілет. - Ви не маєте права ризикувати своїм життям! Тут сама хоробрість не зарадить! Ті розбійники, звичайно ж, стежать за загоном; вони причаїлися де-небудь у навколишніх хащах, і якщо ви підете, нам доведеться оплакувати двох небіжчиків замість одного!

- Але ж Наб уже цілу добу не має від нас жодної звістки.! Він неодмінно прийде! - повторював інженер.

- До того ж він і не здогадується про небезпеку, і його напевне вб’ють, - додав Гедеон Спілет.

- Невже зовсім немає змоги якось попередити його?

Поки інженер подумки шукав ради, його погляд упав на Топа, що весь час крутився поруч, ніби намагаючись сказати: “А навіщо ж я тут?”

- Топе! - вигукнув Сайрес Сміт.

Вірний пес кинувся до хазяїна.

- Справді, хай збігає Топ, - сказав Гедеон Спілет, миттю збагнувши інженерову думку. - Собака проскочить там, де нам не пощастило б і кроку ступити! Він однесе до Гранітного палацу повідомлення про те, що діється в загоні, і принесе нам відповідь!

- Швидше! - відповів Сайрес Сміт. - Швидше!

Гедеон Спілет квапливо вирвав із записника аркуш паперу і зразу ж написав на ньому кілька рядків:

Герберта поранено. Айртон зник. Ми в загоні для худоби. Будь пильний. Ні в якому разі не виходь із Гранітного палацу. Чи не помітно піратів у його околицях? Пришли відповідь із Топом”.

У тій стислій записці.було викладено все, про що мусив знати Наб, а також поставлено питання, відповідь на яке так цікавила колоністів. Записку згорнули й прив’язали до Топового нашийника таким чином, щоб вона зразу впала у вічі.

- Топе, любий Топе, - сказав інженер, пестячи собаку. - Біжи до Наба, Топе! До Наба! Біжи! Біжи!

Топ радо загавкав на знак того, що він здогадується, розуміє, чого від нього хоче хазяїн. Дорогу собака знав, і можна було сподіватися, що за півгодини він буде дома, пробігши непомітно лісом і в густій траві там, де не змогли б пройти ні Сайрес Сміт, ні журналіст.

Інженер підійшов до воріт загону, відчинив їх і кілька разів повторив:

- Біжи до Наба! До Наба! До Наба, Топе! - і простяг руку в напрямку Гранітного палацу.

Топ вибіг за ворота і за мить зник.

- Він добіжить! - упевнено сказав журналіст.

- Атож, і принесе нам відповідь, наш вірний друг!

- Котра година? - запитав Гедеон Спілет.

- Десята.

- За годину він може повернутися назад. Треба чекати.

Зачинивши ворота загону, інженер і журналіст повернулися до хижки. Герберт досі ще міцно спав. Пенкроф сидів біля хлопця, безперервно міняючи йому компреси. Гедеон Спілет, бачачи, що хворому поки що нічого не потрібно, взявся готувати обід, не спускаючи очей із краю огорожі, який впирався у відроги гори, звідки можна було чекати нападу.

Колоністи не без тривоги ждали Топового повернення. Близько одинадцятої, зарядивши карабіни, Сайрес Сміт і Гедеон Спілет вийшли до воріт загону, щоб упустити собаку, коли він обізветься гавкотом. Вони не сумнівалися: як тільки Топ добіжить до Гранітного палацу, Наб відразу одішле його назад.

Так стояли вони хвилин десять, аж раптом пролунав постріл, а слідом за ним почувся голосний гавкіт.

Інженер відчинив ворота і, помітивши за сотню кроків у лісі хмаринку диму, вистрілив у тому напрямку.

Майже тієї ж миті до загону вскочив Топ, і Гедеон Спілет зразу ж причинив за ним стулку воріт.

- Топе, любий Топе! - вигукнув інженер, обнімаючи за шию розумного пса.

До Топового нашийника було прив’язано іншу записку, і в ній великими літерами рукою Наба повідомлялося:

Ніяких піратів у околицях Гранітного палацу ще не було. Я не рушу з місця. Бідний Герберт! Бідний Айртон!

РОЗДІЛ VIII

Каторжани блукають навколо загону для худоби. - Тимчасове пристановище. - Подальше Гербертове лікування. - Перша Пенкрофова радість. - Спогади про минуле. - Що обіцяє майбутнє. - Міркування Сайреса Сміта а цього приводу.

Отож пірати весь час блукали навколо загону, чигаючи на колоністів, аби повбивати їх поодинці! Справді, іншої ради, як оголосити їм нещадну війну, не лишалося. Але передусім належало не втрачати пильності і бути вкрай обережними, бо розбійники мали ту перевагу, що бачили колоністів, а ті не могли їх бачити, крім того, вони могли несподівано напасти на колоністів, а ті цього ніяк не могли зробити.

Тому Сайрес Сміт вирішив і далі жити в загоні для худоби, де їжі не бракувало на тривалий час. У Айртоновій хатині було вдосталь усього необхідного, а пірати, налякані колоністами, не встигли її пограбувати.

Очевидно, як уявляв собі Гедеон Спілет, усе відбувалося таким чином: шестеро каторжан, що висадилися на острові, пішли вздовж південного узбережжя, обігнули Зміїний півострів і, не боячись заглиблюватися у дрімучі ліси Далекого Заходу, дійшли до гирла Водоспадної річки. Ідучи далі, вздовж правого берега річки, вони дісталися до відрогів гори Франкліна. Тут у пошуках якогось природного прихистку, вони, напевне, надибали загін для худоби, де на той час не було нікого з колоністів, і, мабуть, вичікуючи на спрятливий час для здійснення своїх злочинних задумів, вирішили влаштувати в ньому кипіло. Айртонове повернення мало бути для них неприємною несподіванкою, але, скориставшися чисельною перевагою, вони напали на нього і... подальші події не важко було вгадати!

Тепер каторжани - їх, щоправда, зосталося тільки п’ятеро, зате вони були добре озброєні - блукали навколо лісом, і з загону не можна було й носа виткнути, не діставши кулю в спину з якоїсь засідки.

- Треба чекати! Нічого іншого нам не лишається! - казав Сайрес Сміт. - Коли Герберт видужає, ми організуємо на острові облаву за всіма правилами і жоден із розбійників від нас не втече. Покарання піратів буде нашою метою нарівні з...

- ...пошуками нашого таємничого заступника, - підхопив журналіст. - Треба признатися, дорогий Сайресе, що нам дуже бракує підтримки тієї таємничої сили, хоч тепер вона потрібна, як ніколи!

- Хто його знає, - відповів інженер.

- Що ви хочете сказати? - здивувався журналіст.

- Що ми іще не випили до дна чашу випробувань, дорогий Спілете, і у нашого таємничого заступника ще буде можливість втрутитися. А втім, не варто про це говорити. Для нас найважливіше зараз - урятувати Гербертові життя!

Це справді було найважливішою турботою колоністів. Минуло кілька днів, і стан здоров’я бідного хлопчини, на щастя, не погіршився. А для людини у його становищі кожний виграний день - додатковий шанс на порятунок. Компреси з холодної води, що їх весь час міняв Пенкроф, не дали викликати запалення. Журналіст навіть думав, що джерельна вода з деякими домішками сірки сприяла зарубцюванню ран. Виділення гною майже припинилося, і завдяки невпинним турботам Герберт поступово повертався до життя, а його гарячка потроху спадала.

Треба сказати, що юнака тримали на суворій дієті, а це, звичайно, не могло сприяти швидкому відновленню сил; зате лікарські настоянки і цілковитий спокій були йому дуже корисні.

Сайрес Сміт, Пенкроф і Гедеон Спілет посягли високої майстерності в перев’язуванні ран. Гербертові рани, на які накладали компреси й корпію, перев’язували не надто туго і не надто вільно, а це прискорювало їхнє зарубцьову-вання, не викликаючи запального процесу. Журналіст приділяв надзвичайну увагу ранам свого пацієнта, весь час нагадуючи друзям, що досвідчені лікарі надають правильному догляду за хворим не меншого значення, ніж вдало зробленій операції, недаремно кажуть: легше зробити вдалу операцію, ніж вдале перев’язування.

Через десять днів, 22 листопада, Гербертові стало набагато ліпше. Він почав краще їсти. Щоки його зарожевіли, і він уже всміхався своїм “медсестрам”. Попри Пенкрофові протести він навіть потроху розмовляв. Тоді славний моряк, аби не дати розтулити йому рота, сам став без упину говорити і не змовкав з ранку до вечора, розповідаючи йому всілякі дивовижні історії.

Герберт запитав у Пенкрофа, де Айрток; не бачачи його в хижці, хлопець дивувався, бо вважав, що Айртон має бути разом з усіма. Аби не завдавати йому прикрощів, моряк у двох словах сказав, що Айртон вирушив до Гранітного палацу, аби охороняти його разом із Набом.

- Бачиш, Герберте, - зауважив він, - я таки мав слушність, коли радив знищити отих піратів, як хижаків!.. А пан Сміт думав: з ними можна ладком, по-доброму!.. Я їм по-доброму всадив би по кулі в лоба, та ще й найбільшого калібру!

- Пірати більше не приходили? - запитав Герберт.

- Ні, синку, - відповів моряк. - Але ми знайдемо їх, коли ти видужаєш. Тоді побачимо, чи посміють ті боягузи, що стріляють із-за рогу, битися з нами лице в лице!

- Але я ще дуже слабий, Пенкрофе!

- Ет, потроху сила повернеться до тебе! Що таке рана в груди навиліт? Дрібниці! В мене були й важчі рани, а зараз, бачиш, я здоровий, як грім!

Зрештою, здавалося, все йде на краще, і якщо не виникне ніяких ускладнень, здоров’ю Герберта не загрожуватиме небезпека. Але в якому жахливому становищі опинилися б колоністи, якби куля застрягла в його тілі чи довелося б відрізати йому руку або ногу!

- Ні, - не раз казав Гедеон Спілет, - у мене аж у душі хололо, коли я думав що б ми робили у такому випадку!

- І все ж таки, якби вам довелося робити ампутацію, ви не завагалися б? - якось запитав його Сайрес Сміт.

- Ні, Сайресе, - відповів Гедеон Спілет. - Та, дякувати Богу, нас минуло це випробування!

Отож і цього разу колоністи керувалися здоровим глуздом, який завжди допомагав їм вибратися з безвиході, і знову завдяки знанням вони здобули ще одну перемогу! Та чи не настане такий час, коли всі їхні знання, вся їхня логіка виявляться безсилі? Адже вони самі-самісінькі на цьому острові! А в суспільстві одна людина доповнює зусилля іншої, люди не можуть обійтися одні без одних. Сайрес Сміт чудово це знав й іноді стривожено думав про те, що можуть виникнути обставини, за яких вони виявляться геть безпорадні!

Йому навіть здавалося, що його друзі та й він сам, досі живучи так щасливо, тепер вступили у фатальну смугу небезпек і бід. Протягом двох з половиною років, відтоді, як їм пощастило вирватися з Річмонда, все складалося якнайкраще. Надра острова були багаті на мінерали, ліси й рівнини - корисні рослини й дичину, і якщо природа незмінно пропонувала їм свої дари, то люди завдяки знанням і праці вміли користуватися її щедрістю. Матеріальний добробут колонії, так би мовити, був цілковитий. До того ж якась таємнича сила завжди приходила їм на допомогу в тяжкі хвилини! Але ніщо не триває вічно!

Одне слово, Сайрес Сміт невиразно відчував, що щастя відвернулося від них.

І справді, всі невдачі почалися відтоді, як піратський корабель з’явився у водах острова Лінкольна; хоч завдяки втручанню їхнього заступника бриг затонув, забравши на дно моря всю команду, шестеро піратів урятувалося. Навіть більше, вони висадилися на берег, і п’ятеро з-поміж них, що лишилися живі, тепер майже невловні. Айртона, без сумніву, було вбито озброєними до зубів негідниками, які на ньому випробували влучність своїх рушниць; Гербертові вони також завдали чи не смертельної рани. Випадкові були події останніх днів, чи то тільки початок усіх нещасть? Ось яке питання хвилювало Сайреса Сміта. Ось про що він не раз заводив мову з Гедеоном Спілетом, і часом їм обом здавалося, що вони втратили підтримку незбагненного, але могутнього захисника. Невже той таємничий їхній заступник, - а в тому, що він існував, ніхто з колоністів не сумнівався, - покинув острів? А може, його теж убито?

Всі ці запитання лишалася без відповіді. Але не треба думати, що Сайрес Сміт і Гедеон Спілет, які нерідко розмовляли на цю тему, впадали у розпач. Аж ніяк! Ці люди не боялися глянути правді в очі, зважуючи свої шанси вийти переможцями в суворій боротьбі з життєвими знегодами, сміливо дивилися в майбутнє й ладні були відбити будь-які удари, які їм готувала доля.

РОЗДІЛ IX

Від Наба немає жодної звістки. - Пропозицію Пенкрофа й журналіста відхилено. - Вилазка Гедеона Спілета. - Шматок тканини. - Повідомлення. - Поквапливий від’їзд. - Прибуття на плоскогір’я Широкий Обрій.

Герберт хоч і повільно, але видужував. Троє його старших друзів тепер тільки бажали, щоб стан хлопця якомога швидше дав змогу перенести його до Гранітного палацу. Добре була збудована і забезпечена всім потрібним Айртонова хатина, та вона, звичайно, не могла зрівнятися зі зручностями просторого приміщення в Гранітному палаці. До того ж там було й безпечніше, бо у загоні для худоби мешканцям хатини весь час доводилося стерегтися несподіваного нападу каторжан, їхнього зрадницького пострілу з-за рогу. А там, у непристуиному надійному житлі, створеному природою в гранітному масиві, їм нічого було боятися, - навпаки, будь-яка спроба нападу закінчилася б для каторжан нищівною поразкою. Отож усі нетерпляче чекали дня, коли можна буде без ризику для Гербертового здоров’я перевезти юнака, хоча чудово уявляли, як важко буде перетнути ліс Жакамара.

Від Наба не було жодної звістки, але це не турбувало колоністів. У Гранітному палаці.хоробрий негр перебував у безпеці і не дав би змоги піратам заскочити себе зненацька. Топ залишався у загоні для худоби - колоніста не хотіли ще раз піддавати небезпеці свого вірного помічника й ризикувати, що його наздожене піратська куля.

Хоч колоністи прагнули скоріше повернутись до Гранітного палацу, доводилося чекати далі. Інженера турбувало те, що їхні сили розколені, - він боявся, щоб цим не скористалися пірати. Відтоді, як зник Айртон і поранено Герберта, колоністів було тільки четверо проти п’яти піратів, і ця обставина гнітила хлопця, який вважав себе причиною теперішніх нещасть.

Двадцять дев’ятого листопада, коли Герберт серед дня заснув і не міг чути друзів, Сайрес Сміт, Гедеон Спілет і Пенкроф вирішили обміркувати, яких заходів належить ужити проти піратів.

- Друзі, - сказав журналіст, коли розмова зайшла про те, що всі вони відрізані від Наба й не мають змоги з ним спілкуватися, - так само, як і ви, я переконаний: вириватися в дорогу до Гранітного палацу - це підставляти себе під кулі, не маючи навіть можливості відповісти пострілом на постріл. Та чи не думаєте ви, що настав час улаштувати справжнє полювання на тих мерзотників?

- І я про це вже думав, - відповів Пенкроф. - Ми не з тих, кого злякають кулі! Як на мене, коли пан Сайрес згоден, я ладен хоч і в цю хвилину кинутися в ліс! Якого біса! Сам на сам я їм ще покажу!

- А сам проти п’ятьох? - запитав інженер.

- Нас буде двоє проти п’ятьох, - відповів журналіст. - Я міду з Пенкрофом, і ми прихопимо з собою Топа...

- Дорогий Спілете і ви, Пенкрофе, - мовив Сайрес Сміт. - Поміркуймо не гарячкуючи.

Якби каторжани жили в якомусь певному місці, якби те місце ми заздалегідь знали і варто було б тільки вирушити туди, аби їх вигнати з лігва, я згоден був би атакувати їх у лоб. Але чому ви переконані, що не вони перші побачать нас і обстріляють?

- Ет, пане Сайресе, - вигукнув Пенкроф, - не всяка куля знаходить ціль!

- Та, що поцілила в Герберта, не заблудилася, Пенкрофе! - відповів інженер. - До речі, зауважте: якщо ви удвох підете із загону, я залишуся сам-один. Чи ви ручаєтеся, що пірати, простеживши за вами, не пропустять вас у глиб лісу і за вашої відсутності не нападуть на хижку, знаючи, що тут зостався тільки один чоловік, а другий лежить поранений?

- Ваша правда, пане Сайресе, - погодився Пенкроф, у якого гнів аж клекотів у горлі. - Ваша правда! Вони на все підуть, щоб знову захопити загін для худоби; вони знають, що тут усього вдосталь! А ви сам, звісно, проти них не вистоєте! Ех, були б ми у Гранітному палаці!

- Були б ми у Гранітному палаці, - відповів інженер, - то й становище було б іншим: я не побоявся б залишити Герберта на одного з нас, а решта троє пішли б прочісувати ліси. Але поки що ми в загоні для худоби і зостанемося тут доти, аж доки зможемо всі разом вийти з нього!

Було б безглуздо заперечувати інженерові - його товариші чудово розуміли це.

- Якби хоч Айртон був із нами, - сумно сказав Гедеон Спілет. - Бідолаха! Недовго ж йому судилося пожити по-людському!

- Якщо тільки він помер!.. - досить дивним тоном відповів Пенкроф.

- То ви, Пенкрофе, гадаєте, що ті головорізи пожаліли його? - запитав Гедеон Спілет.

- Атож! Вони в ньому зацікавлені!

- Як, невже ви підозрюєте, що Айртон забув, чим зобов’язаний нам, і, зустрівши своїх колишніх поплічників...

- Хто зна... - похмуро сказав моряк, якому не легко було висловлювати таке припущення.

- Пенкрофе, - мовив Сайрес Сміт, беручи за лікоть моряка. - Це лиха думка; ви завдали б мені великих прикрощів, якби й далі говорили таке, підозрюючи Айртона у зраді! Я переконаний у Айртоновій вірності!

- Я також, - гаряче підтримав інженера Гедеон Спілет.

- Авжеж, авжеж, пане Сайресе, - зніяковіло відповів Пенкроф. - Зізнаюся: це справді лиха думка і до того ж безпідставна. Але що зробиш? У мене голова паморочиться... Оце ув’язнення в загоні для худоби жахливо мене гнітить. Я місця собі не знаходжу, зі мною ще ніколи не було так, як тепер!

- Потерпіть, Пенкрофе, - мовив інженер. - Дорогий Спілете, як вн гадаєте, коли можна буде перевезти Герберта до Гранітного палацу?

- Важко сказати, Сайресе, - відповів журналіст. - За такого стану будь-яка необачність може мати непоправні наслідки. Та зрештою, якщо його одужання триватиме так само, як тепер, днів через вісім можна буде ще подумати!

Вісім днів! Таким чином, повернення до Гранітного палацу відкладалося до перших чисел грудня.

На той час минуло вже два весняних місяці. Весна буяла, наставала спека. Ліси пишалися в зелених шатах; наближався час сівби. Отож після повернення на плоскогір’я Широкий Обрій треба зразу ж почати польові роботи, які триватимуть аж до задуманої експедиції до острова Табор.

Можна уявити, якої шкоди завдавало колоністам ув’язнення в загоні для худоби.

Хоч вони й мусили скоритись необхідності, проте їх мучила тривога.

Разів зо два журналіст усе ж таки ризикнув вийти із загону і обійшов навколо огорожі. Гедеон Спілет брав із собою Топа і, тримаючи напоготові карабін, чекав найгірших несподіванок.

Проте ніхто не зустрівся йому дорогою й ніяких підозрілих слідів він не побачив. Собака, звісно, попередив би його про небезпеку, але Топ мовчав; поки що, очевидно, небезпека їм не загрожувала - піратів поблизу не було; мабуть, на той час ті перебували в іншій частині острова.

Проте 27 листопада, під час другої вилазки, зайшовши на чверть милі в глибину лісу, Гедеон Спілет помітив, що Топ занепокоївся. Собака бігав туди й сюди, обнюхував траву й кущі, ніби чуючи щось підозріле.

Гедеон Спілет побіг за Топом, став його нацьковувати, посилаючи собаку вперед, а сам,тримаю чи карабін напоготові та ховаючись за кожним деревом, як за природним прикриттям, пильно дивився навкруги. Навряд чи Топ чув людину, бо в таких випадках він, розлючений, починав уривчасто й глухо гавкати. А тепер він навіть не гарчав, тож близької небезпеки не було.

Так тривало хвилин п’ять; Топ нишпорив у лісі, журналіст, сторожко оглядаючись, ішов за ним. Раптом собака кинувся в густі чагарники і повернувся звідти, тримаючи в пащі клапоть матерії.

То була порвана брудна шматина одягу, і Гедеон Спілет поквапився віднести її до хатини в загоні для худоби.

Там колоністи уважно роздивилися її і впізнали в ній шматок Айртонової куртки, яку було пошито з грубої вовни, виготовленої в майстерні при Гранітному палаці.

- От бачите, Пенкрофе, - зауважив Сайрес Сміт, - бідолашний Айртон відбивався від піратів; нашого друга тягли кудись усупереч його волі. Невже ви й досі сумніваєтесь у його чесності?

- Ні, пане Сайресе, - відповів моряк. - То я так, необачно ляпнув і вже давно покаявся. Але із цього відкриття, по-моєму, треба зробити один висновок...

- Який? - запитав журналіст.

- Що Айртона не було вбито в загоні для худоби! Він опирався, отже, звідси його тягли живим. А коли так, він живий і досі!

- Може, й так, - задумливо промовив інженер.

І справді, знахідка давала колоністам слабку надію на те, що їхнього товариша не вбито. Досі їм здавалося, що Айртона підстрелили в загоні для худоби з-за рогу, як і Герберта. Але якщо розбійники не вбили його відразу, а потягли кудись, то були всі підстави допустити, що він живий і тепер перебуває в полоні у піратів. Можливо навіть, вони пізнали в ньому свого поплічника по австралійських оборудках - Бена Джойса, ватажка колишніх каторжан? Хто знає, може, вони не втратили надії знову заманити Айртона до своєї зграї? Адже він був би дуже корисним тратам, якби їм пощастило схилити його до зради!..

Так чи інакше, колоністи пожвавішали, і в них зародилася надія, що їм удасться знайти Айртона. Якщо він у полоні, можна було не сумніватися, що він докладе всіх зусиль, аби вирватися на волю і повернутися до друзів!

- У всякому разі, - зауважив Гедеон Спілет, - якщо Айртонові пощастить утекти з полону, він піде до Гранітного палацу; адже він не знає про замах на Герберта і не здогадується, що ми обложені в загоні для худоби.

- Ех, як хотілося б, щоб він був уже в Гранітному палаці! - вигукнув Пенкроф. - Та щоб і ми перебралися туди! Оті бандюги неспроможні заподіяти шкоди Гранітному палацу, зате на плоскогір’ї можуть знищити наш пташник, розорити посіви!

Пенкроф став затятим хліборобом і дуже вболівав за урожаї овочів та злаків,. Однак треба сказати, що Герберт іще дужче хотів швидше повернутися до Гранітного палацу - він розумів, як це потрібно колоністам. А через нього, сидячи в загоні для худоби, вони втрачали дорогоцінний час! І його з ранку до ночі гризла одна тільки думка: вибратись із загону для худоби, будь-що вибратись із загону! Гербертові здавалося, що він уже зможе витримати подорож до Гранітного палацу, і юнак запевняв колоністів, що у своїй кімнаті, де легко дихається й видно море, він видужає швидше, ніж у Айртоновій хатині.

Безліч разів він доводив це Гедеону Спілетові, але той, не без підстав побоюючись, що дорогою можуть відкритися ще не досить зарубцьовані рани, все зволікав і відкладав від’їзд.

Проте сталася подія, яка змусила інженера та двох його друзів удовольнити Гербертові домагання, і лише Всевишній знає, скільки горя та каяття завдала їм ота легковажна ухвала!

Трапилось те 29 листопада о сьомій ранку. Троє колоністів мирно розмовляли в Гербертовій кімнаті, як раптом голосно озвався Топ.

Сайрес Сміт, Пенкроф і Гедеон Спілет, ухопивши свої завжди заряджені рушниці, вибігли з хатини.

Собака, бігаючи під огорожею, й далі гавкав, але гавкав не люто - радісно.

- Хтось іде!

- Атож.

- Це не ворог!

- Може, Наб?

- А раптом Айртон?

Не встигли колоністи обмінятися цими міркуваннями, як дебеле тіло перевалилося через частокіл і гупнулося на землю.

То був Юп, дядечко Юп, і Топ зустрів його, як любого друга.

- Юп! - вигукнув Пенкроф.

- Його послав Наб! - мовив журналіст.

- У такому разі, - відповів Сайрес Сміт, - з ним має бути якась записка.

Пенкроф підбіг до орангутанга. Звичайно, якщо Наб мав потребу передати звістку хазяїнові, він не міг знайти надійнішого і прудкішого посланця, ніж дядечко Юп, котрий міг пройти там, де не пройшли б ні колоністи, ні Топ.

Сайрес Сміт не помилився: до Юпової шиї було прив’язано торбинку, а в ній знайшлася записка, написана Набовою рукою.

Можна уявити відчай друзів, коли вони нарешті прочитали такі слова:

П’ятниця, 6 г. ранку.

Пірати захопили плоскогір’я Широкий Обрій.

Наб”.

Колоністи перезирнулися і, не кажучи й слова, повернулись до хатини. Треба було щось робити. Хазяйнування каторжан на плоскогір’ї - то було спустошення, розорення, то була катастрофа!

Герберт із першого погляду зрозумів з виразу облич Сайреса Сміта, Гедеона Спілета і Пенкрофа, що сталося щось лихе, а. побачивши Юпа, зразу збагнув, що на їхню колонію звалилося якесь нещастя.

- Пане Сміте, - сказав він, - я хочу поїхати звідси. Я витримаю дорогу! Я хочу їхати!

Гедеон Спілет підійшов до Герберта і, пильно подивившись йому в обличчя, сказав:

- Якщо так - їдемо!

Колоністи швидко порадилися, перевозити Герберта на возі, в якому Айртон прибув до загону, чи нести на ношах. Ноші були б зручніші для пораненого, бо Герберт на них менше відчував би поштовхи, зате їх треба нести, тобто в разі несподіваного нападу тільки один із колоністів міг зразу ж дати відсіч розбійникам.

І навпаки, якщо пораненого юнака везти на возі, всі троє колоністів будь-якої миті могли дати піратам відсіч. Та й хіба не можна влаштувати Гербертові м’яку постіль на возі і їхати так тихо й обережно, щоб поранений не відчував поштовхів? Напевне можна!

Отак і вирішили. Воза підтягли до хижки, Пенкроф запріг у воза онагра, а Сайрес Сміт і журналіст перенесли Гербертові матраци й поклали їх на дно воза між його бортами.

Була погідна, гарна днина. Ясне сонячне проміння пробивалося крізь листя високих густих дерев.

- Перевірте, чи заряджено зброю! - звелів Сайрес Сміт.

Рушниці були заряджені. Інженер і Пенкроф озброїлися дубельтівками, а Гедеон Спілет - карабіном. Можна було вирушати.

- Тобі зручно, Ґерберте? - запитав Сайрес Сміт.

- Не бійтеся, пане Сміте, - відповів Герберт. - Я не помру дорогою!

Хоча хлопчина й бадьорився, закликаючи на допомогу всю свою волю, видно було, що йому дуже боляче, й він докладає усіх зусиль, аби не знепритомніти.

В інженера болісно стиснулося серце. Він іще вагався, чи давати сигнал до від’їзду. Але залишитися в загоні для худоби - означало вкинути Герберта у відчай, який йому загрожував, можливо, смертю.

- У дорогу! - сказав нарешті інженер.

Ворота загону для худоби розчинилися, і Топ та Юп, які вміли, коли треба, дотримуватися тиші, кинулися вперед. Пенкроф узяв за вуздечку онагра і вивів із воріт воза, журналіст і Сайрес Сміт знову зачинили стулки воріт, і маленький загін повільно рушив уперед.

Звичайно, набагато краще було б їхати якоюсь іншою дорогою, а не прямою, що була відома каторжанам, але возом важко проїхати в лісових хащах, тож вибору колоністи не мали.

Сайрес Сміт і Гедеон Спілет ішли обабіч воза, готові вистрілити,ледь десь шелесне. Та все ж здавалося малоймовірним, що злочинці так швидко підуть із плоскогір’я Широкий Обрій. Наб, очевидно, відправив повідомлення, як тільки вони з’явилися там, а його записка була позначена шостою ранку. Прудкий орангутанг, який не раз бував у загоні для худоби, долав п’ятимильну відстань від Гранітного ‘палацу до загону для худоби за сорок п’ять хвилин. Отож дорога зараз була досить безпечною, а якщо й доведеться відкрити вогонь, то це, певно, станеться десь поблизу Гранітного палацу.

Проте колоністи не втрачали пильності. Топ і Юп, які то забігали наперед і поверталися назад, то нишпорили лісом ло боках, нічого підозрілого не помічали. Віз ледве-ледве рухався. Виїхали колоністи о восьмій тридцять і за годину проїхали чотири милі з п’яти, не наштовхнувшися на лихі пригоди.

Дорога й далі була безлюдна, як і вся ділянка лісу Жакамара від річки Вдячності до озера Гранта. Навколо панували тиша й спокій. Здавалося, в лісових хащах так само немає жодної душі, як і того дня, коли вони щойно висадились на острів.

Віз під’їздив до плоскогір’я. Ще одна миля - й з’явиться звідний міст через Гліцериновий струмок. Сайрес Сміт не сумнівався, що його опущено; пірати або перейшли ним через річечку, або, перебравшись через одну з водних перепон, повинні були опустити його, щоб забезпечити відступ для себе.

Нарешті на узліссі між деревами виглянуло море. Віз і далі тихо котився вперед, і його захисники не могли й думати про те, щоб відійти від нього.

У цю хвилину Пенкроф зупинив онагра й гучно закричав:

- Ах ви ж негідники!

Він показав рукою на хмару густого диму, що клубочився над вітряком, над стайнями і пташником.

Серед диму метушилась якась людина.

То був Наб.

Колоністи погукали негра, той їх почув і кинувся назустріч друзям...

Каторжани покинули плато півгодини тому, зруйнувавши все, що тільки можна було зруйнувати.

- А що з Гербертом? - вигукнув Наб.

Гедеон Спілет кинувся до воза. Герберт лежав непритомний.

РОЗДІЛ X

Герберт у Гранітному палаці. - Наб розповідав про те, що сталося. - Сайрес Сміт іде на плоскогір’я. - Спустошення й розгром. - Колоністи безпорадні перед хворобою. - Вербова кора. - Смертельна лихоманка. - Топ знову гавкав.

Миттю були забуті пірати, небезпека, що загрожувала Гранітному палацу, і спустошення на плоскогір’ї. Перед неспокоєм за Гербертом поблякло все. Чи не стався в нього через перевезення внутрішній крововилив? Журналіст не міг нічого певного відповісти, але й сам він, і його товариші були в розпачі.

Віз під’їхав до коліна річки. Там непритомного пораненого підняли на матрацах, на яких він лежав, і переклали на ноші, поспіхом сплетені з гілок. Доручивши Набові відвезти воза на плоскогір’я Широкий Обрій, Сайрес Сміт, Гедеон Спілет і Пенкроф хвилин за десять пройшли до підніжжя кручі під своїм домом.

Вони привели в дію підйомник і незабаром поклали Герберта на його ліжко у Гранітному палаці.

Завдяки турботливому догляду через якийсь час Герберт опритомнів. Знову побачивши свою кімнату, він ледь усміхнувся, але був такий ослаблений, що ледве зміг прошепотіти кілька слів.

Гедеон Спілет почав оглядати юнакові рани. Журналіст боявся, що вони могли відкритися, бо ще недостатньо зарубцювалися... На щастя, хоч цього не сталося. Звідки ж така неймовірна слабкість? Чому Гербертові стало гірше?

Юнак упав у забуття. В нього з’явилася гарячка, і Пенкроф та журналіст зосталися біля його ліжка.

Тим часом Сайрес Сміт розповів Набові про те, що відбувалося в загоні для худоби, а той, у свою чергу, - про події, які нещодавно відбулися на плоскогір’ї Широкий Обрій.

Лише напередодні вночі каторжани вперше з’явилися ‘на узліссі поблизу Гліцеринового струмка. Наб, який чатував біля пташника, відразу ж вистрілив у одного з піратів, що готувався перебратися через потік. Та в темряві негр не міг добре прицілитись і, мабуть, не поцілив. Так чи інак, а постріл не прогнав банду, і Набові довелося квапливо сховатися у Гранітному палаці.

Він ламав голову, що робити далі? Як запобігти спустошенню плоскогір’я? Як попередити хазяїна про нові нещастя?

Сайрес Сміт і його товариші вирушили до загону для худоби 11 листопада, а вже настало 29 листопада. Отож минуло цілих дев’ятнадцять днів відтоді, як Топ приніс прикру звістку про зникнення Айртона, тяжке Гербертове поранення і, так би мовити, ув’язнення інженера, журналіста і моряка у загоні для худоби!

“Що робити, що робити?” - подумки питав себе Наб. Особисто йому ніщо не загрожувало - каторжани не могли пробратися у Гранітний палац. Але хто захистить від піратів будівлі, посіви й пташник? Краще б сам Сайрес Сміт вирішив, яких заходів ужити. І тоді він здогадався принаймні попередити інженера про небезпеку. Набові спало на думку послати до друзів Юпа з запискою. Він знав не раз випробувану надзвичайну кмітливість орангутанга. Юп розумів слово “загін”, яке часто вимовлялося при ньому, і читачі, мабуть, пам’ятають, як часто він їздив туди на возі разом із Пенкрофом. Іще не починало світати. Спритна мавпа зуміє непомітно прослизнути в лісі, а якщо пірати й побачать її, то, звичайно, матимуть за природну мешканку місцевих лісів.

І далі Наб уже не вагався. Він написав записку, прив’язав її до Юпової шиї, підвів до дверей Гранітного палацу і, спустивши до землі довгу мотузку, кілька разів повторив:

- Юпе! Юпе! Загін! Загін!

Розумний орангутанг миттю збагнув, що від нього хочуть. Ухопившися за мотузку, він зісковзнув на берег і, не помічений піратами, зник у темряві.

- Ти зробив слушно, - сказав Сайрес Сміт. - Але, може, було б ще краще, якби ти нас не попереджував.

Кажучи це, інженер думав про Герберта, стан здоров’я якого через переїзд додому різко погіршився.

Наб завершував розповідь. Каторжани не відважилися вийти на берег. Не знаючи, скільки жителів острова, вони могли думати, що Гранітний палац охороняє великий загін. Певно, вони пам’ятали, що під час нападу брига на острів на них посипались кулі і з нижніх, і з верхніх скель, і, звичайно, не хотіли наражатися на небезпеку. Зате плоскогір’я Широкий Обрій нічим не було захищено і не обстрілювалося із Гранітного палацу. Тут розбійники могли дати волю своїм хижим інстинктам, все грабуючи, нищачи, спалюючи, роблячи зло задля зла, і покинули плоскогір’я лише за півгодини до повернення колоністів, вважаючи, мабуть, що ті й досі сидять замкнені в загоні для худоби. Наб поквапився зі свого схову до плоскогір’я. Ризикуючи дістати розбійницьку кулю, він кинувся гасити пожежу, яка поглинала будівлі у пташнику, і марно боровся з вогнем, аж поки віз виїхав з лісу.

Отакі відбулися тут події! Присутність піратів на острові стала постійною загрозою для життя і добробуту колоністів острова Лінкольна, які ще так недавно жили тут щасливо й спокійно! Відтепер можна було чекати ще більших нещасть.

Гедеон Спілет із Пенкрофом зосталися в Гранітному палаці біля Гербертової постелі, а Сайрес Сміт пішов разом з Набом на плоскогір’я, аби на власні очі побачити, що накоїли там пірати.

На щастя, каторжани не дійшли до підніжжя Гранітного палацу - інакше майстерні у Комині не уникнули б також розгрому. Хоча, зрештою, тій біді, мабуть, легше було зарадити, ніж цілковитому спустошенню на плоскогір’ї Широкий Обрій!

Сайрес Сміт і Наб попростували до річки Вдячності й перейшли на її лівий берег, не побачивши ніяких слідів каторжан. На другому березі, в лісових хащах, вони також не помітили чогось підозрілого.

Судячи з усього, можна було припустити, що розбійники довідалися про прихід колоністів, коли побачили їх на дорозі до Гранітного палацу, або ж, сплюндрувавши все на плоскогір’ї, пішли вздовж річки Вдячності в ліс Жакамара і не знають, що колоністи повернулись додому.

У першому випадку пірати, очевидно, вирушили до загону для худоби, де залишилося багато цінних для них припасів, що зосталися без охорони.

У другому - пішли до свого схрону і там чекають зручної нагоди, щоб відновити напади на колоністів.

Треба було випередити їх і першими завдати удару злочинцям, але будь-яка спроба очистити від них острів усе ще залежала від стану Гербертового здоров’я. Справді, Сайресові Сміту потрібні були всі його помічники, тому ніхто не міг поки що покинути Гранітний палац.

Інженер і Наб вийшли на гору. Плоскогір’я мало жахли-вий вигляд: посіви витоптано, зерна із майже дозрілого колосся осипалися на землю. Не менше постраждали й інші сільськогосподарські культури, було подовбано весь город. На щастя, у Гранітному палаці зберігався запас насіння, завдяки якому можна ще зарадити біді.

Вітряк, пташник, стайню онагрів - усе знищив вогонь. Плоскогір’ям блукало кілька переляканих свійських тварин. Птахи, що ховались від вогню на берегах озера, тепер потроху поверталися до звичних місць... Тут’усе треба було будувати наново.

Тільки поблідле обличчя Сайреса Сміта виказувало гнів, що аж кипів у його душі. Але інженер не вимовив ні слова. Кинувши останній погляд на спустошені поля і дим недавньої пожежі, він повернувся до Гранітного палацу.

Для колоністів настали невеселі дні, найсумніші з усіх, які їм довелося пережити на цьому острові. Герберт танув у них на очах. Здавалося, внаслідок тяжкої рани в нього починалася якась нова хвороба, до того ж така серйозна, що Гедеон Спілет почувався безсилим проти неї! Герберт весь час перебував у забутті, інколи марив. А колоністи тільки й мали ліків, що прохолоджу вальні настоянки. Спочатку юнака не дуже мучила гарячка, та незабаром вона стала наростати і повторювалась частіше, переростаючи у лихоманку.

Шостого грудня в Герберта був найсильніший напад лихоманки. Спочатку в бідолашного хлопчини поблідли, наче крейда, пальці, ніс і вуха, його почало морозити, він так тремтів, аж цокотіли зуби. Пульс у нього був нерівний і слабкий, шкіра - суха, його мучила спрага. Потім у Герберта різко піднялася температура, очі заблищали, лице почервоніло, пульс почастішав; згодом виступив холодний піт і гарячка почала, спадати. Напад тривав близько п’яти годин.

Гедеон Спілет не відходив од Герберта - він тепер не сумнівався, що в хлопця переміжна пропасниця; наступний напад являв собою грізну небезпеку для Гербертового життя.

- Щоб запобігти другому нападу, - сказав Гедеон Спілет інженерові, - потрібен якийсь жарознижуючий засіб.

- Але який? - запитав інженер. - Адже ми не маємо хініну!

- Не маємо, - погодився Гедеон Спілет, - зате на озері є верби, а кора верби іноді може замінити хінін.

- Негайно спробуймо дати йому кори, - відповів інженер.

Справді, вербова кора має ряд властивостей, що дають змогу застосувати її замість хініну, так само, як і кору індійського каштана, листя гостролиста, “драконове коріння” тощо. Звичайно, треба було випробувати цей засіб, хоч він не міг зрівнятися з хініном, і застосувати його у природному вигляді, - на жаль вони не мали змоги добути з кори алкалоїд, що носить назву “саліцин”.

Сайрес Сміт сам пішов до озера і зрізав із стовбура чорної верби кілька шматків кори. Повернувшись до Гранітного палацу, він розтер кору на порошок, і того ж вечора ті порошки дали випити Гербертові.

Ніч минула досить спокійно. Щоправда, Герберт трохи , марив, але кілька годин проспав спокійно. Гарячка в нього не з’явилась ні вночі, ні наступного дня.

Пенкроф почав надіятись, що хвороба вже минає. Але Гедеон Спілет мовчав. Він знав, що напади лихоманки можуть повторюватись не щоденно, а відбуватись через день. Тож він стривожено чекав, що принесе наступний день.

Крім того, він помітив, що в проміжках між нападами лихоманки Герберт почувається розбитим, відчуває головний біль, тягар у голові й часто непритомніє. Нарешті ще один симптом, який з’явився під кінець дня, украй налякав Гедеона Спілета: печінка в Герберта дуже збільшилася й запалилася, а незабаром посилилося марення, і воно свідчило, що хвороба вплинула й на мозок.

У Гедеона Спілета опустились руки. Він відвів інженера вбік і сказав:

- У Герберта болотна лихоманка, переміжна пропасниця!

- Переміжна пропасниця! - вигукнув Сайрес Сміт. - Ви помиляєтеся, Спілете.

Болотна лихоманка не починається так несподівано! Нею треба заразитися!..

- Ні, я не помиляюся, - відповів журналіст. - Герберт, очевидно, заразився нею на болоті, і тепер вона дала про себе знати. Перший напад він переніс. Якщо буде другий напад, і нам не пощастить запобігти третьому, то... він загине!..

- А вербова кора?..

- Не допоможе, - відповів Гедеон Спілет, - потрібен хінін. Якщо не запобігти третьому нападу переміжної пропасниці, смертельний кінець неминучий!

Добре, що Пенкроф не чув їхньої розмови. Він збожеволів би.

Не важко уявити, як хвилювались інженер і журналіст цілий той день, 7 грудня, і всю наступну ніч.

Над полудень у Герберта почався новий напад. Самопочуття хворого було жахливе. Герберт відчував, що гине. Він благально простягав руки до Сайреса Сміта, Гедеона Спілета, Пенкрофа. Він не хотів помирати!.. Сцена була така важка, що Пенкрофа довелося вивести із Гербертової кімнати.

Напад тривав аж п’ять годин. Ясно було, що третього нападу юнак не витримає.

Ніч була жахлива. Герберт марив так, що у колоністів серце обливалося кров’ю. Він, марячи, метався, бився з піратами, кликав Айртона! Він благав зниклого тепер таємного заступника, образ якого безперервно переслідував його... Потім впадав у цілковиту прострацію, і життя, здавалося, ось-ось покине його зовсім. Кілька разів Гедеон Спілет думав, що бідний хлопчик уже помер.

На другий день, 8 грудня, Герберта ще більше опанувала слабість.

Поверх ковдри безсило стискалися пальці його схудлих рук. Колоністи знову дали Гербертові товченої вербової кори, хоча Гедеон Спілет не покладав уже надій на неї.

- Якщо до завтрашнього ранку ми не знайдемо якогось сильнодіючого засобу, - промовив журналіст, - Герберт пропаде!

Настала ніч, певне, остання ніч для цього славного хлопчини, доброго, розумного, не за віком розвиненого юнака, якого полюбили решта колоністів, як свого сина. А єдиних ліків проти смертельної хвороби, ліків, що могли б здолати переміжну пропасницю й вилікувати хворого, на острові Лінкольна не було.

З настанням ночі з 8 на 9 грудня Герберт знову почав марити, до того ж ще страшніше, ніж траплялося досі, набряк печінки був жахливий, голова палала, і юнак уже нікого не впізнавав.

Чи доживе він до завтрашнього дня, адже третій напад неминуче повинен був його убити? Герберт не мав більше сили і в проміжках між нападами марення лежав, як мертвий.

Близько третьої ранку Герберт дико закричав і забився у, здавалося, смертельній агонії. Наб, що чергував біля його постелі, з переляку кинувся до сусідньої кімнати, де сиділи без сну його товариші.

У цю хвилину Топ дивно загавкав...

Всі колоністи кинулись до Гербертової спальні й встигли підхопити вмирущого юнака й не дати йому зіскочити з постелі на підлогу. Гедеон Спілет узяв Герберта за руку і відчув, що його пульс стає потроху рівнішим.

Була п’ята ранку. Світанок хлюпнув сонячним промінням у вікна Гранітного палацу. Заповідалося на ясний погідний день, останній день у житті бідного хлопчини!.. Ковзаючи по стіні, сонячний промінь упав на столик поряд із ліжком умирущого.

Раптом Пенкроф скрикнув і показав рукою на якийсь предмет, що лежав на столику.

То була маленька довгаста коробочка, на кришечці якої виднілося два слова:

Сірчанокислий хінін”.

РОЗДІЛ XI

Незбагненна таємниця. - Гербертове одужання. - Недосліджені терени острова. - Підготовка до наступної експедиції. - Перший день. - Ніч. - Другий день. - Каурі. - Пара казуарів. - Людські сліди в лісі. - Прибуття на Зміїний мис.

Гедеон Спілет схопив коробочку і швидко відкрив її. У ній лежало близько двохсот гранів білого порошку. Журналіст узяв у рот кілька крупинок. Їхня сильна гіркота розвіяла будь-які сумніви: то справді був дорогоцінний алкалоїд кори хінного дерева, чудовий засіб проти лихоманки.

Треба було, не вагаючись, дати ті ліки Гербертові. Про те, як вони тут опинилися, можна буде поговорити згодом.

- Кави! - звелів Гедеон Спілет.

Через кілька секунд Наб приніс чашку теплого трунку. Гедеон Спілет розчинив у ньому близько вісімнадцяти гранів

Книга: Жуль Верн. ТАЄМНИЧИЙ ОСТРІВ

ЗМІСТ

1. Жуль Верн. ТАЄМНИЧИЙ ОСТРІВ
2. [3], де вони скніли в полоні....
3. [4]. Отож, відгородивши верхню петлю...
4. [5]. Герберт стежив за цією роботою...
5. [7] анінайменшого сліду людини,...
6. [8] спочивало, обрамлене зеленим...
7. [9]. У визначений час Сайрес...
8. [10]. Тоді Сайрес Сміт...
9. [11] чистої прозорої води. Отже,...
10. [12], аби в них помістилося...
11. [13], хоча її, здавалося, часто...
12. [14] землі на плоскогір’ї Широкий...
13. [15], і саме тут, між Новою...
14. [17]. Отож послухайте, друзі: як...
15. [18]. Айртон зостався...
16. [19]; вітрильники, заскочені таким...
17. [20] хініну, і друзям пощастило...
18. [21]. Багато років він...
19. [22]...
20. [23]! Наш вулкан виступає в ролі...

На попередню


Додати в закладки



Додати в закладки zakladki.ukr.net Додати в закладки links.i.ua Додати в закладки kopay.com.ua Додати в закладки uca.kiev.ua Написати нотатку в vkontakte.ru Додати в закладки twitter.com Додати в закладки facebook.com Додати в закладки myspace.com Додати в закладки google.com Додати в закладки myweb2.search.yahoo.com Додати в закладки myjeeves.ask.com Додати в закладки del.icio.us Додати в закладки technorati.com Додати в закладки stumbleupon.com Додати в закладки slashdot.org Додати в закладки digg.com
Додати в закладки bobrdobr.ru Додати в закладки moemesto.ru Додати в закладки memori.ru Додати в закладки linkstore.ru Додати в закладки news2.ru Додати в закладки rumarkz.ru Додати в закладки smi2.ru Додати в закладки zakladki.yandex.ru Додати в закладки ruspace.ru Додати в закладки mister-wong.ru Додати в закладки toodoo.ru Додати в закладки 100zakladok.ru Додати в закладки myscoop.ru Додати в закладки newsland.ru Додати в закладки vaau.ru Додати в закладки moikrug.ru
Додати в інші сервіси закладок   RSS - Стрічка новин сайту.
Переклад Натисни для перекладу. Сlick to translate.Translate