Українська Банерна Мережа
UkrKniga.org.ua
Гравець не так досконало володіє м’ячем, як оратор душею людини. / Феофан Прокопович

Додати в закладки



Додати в закладки zakladki.ukr.net Додати в закладки links.i.ua Додати в закладки kopay.com.ua Додати в закладки uca.kiev.ua Написати нотатку в vkontakte.ru Додати в закладки twitter.com Додати в закладки facebook.com Додати в закладки myspace.com Додати в закладки google.com Додати в закладки myweb2.search.yahoo.com Додати в закладки myjeeves.ask.com Додати в закладки del.icio.us Додати в закладки technorati.com Додати в закладки stumbleupon.com Додати в закладки slashdot.org Додати в закладки digg.com
Додати в закладки bobrdobr.ru Додати в закладки moemesto.ru Додати в закладки memori.ru Додати в закладки linkstore.ru Додати в закладки news2.ru Додати в закладки rumarkz.ru Додати в закладки smi2.ru Додати в закладки zakladki.yandex.ru Додати в закладки ruspace.ru Додати в закладки mister-wong.ru Додати в закладки toodoo.ru Додати в закладки 100zakladok.ru Додати в закладки myscoop.ru Додати в закладки newsland.ru Додати в закладки vaau.ru Додати в закладки moikrug.ru
Додати в інші сервіси закладок   RSS - Стрічка новин сайту.
Переклад Натисни для перекладу. Сlick to translate.Translate


Вхід в УЧАН
Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами.



Додати книгу на сайт:
Завантажити книгу


Скачати одним файлом. Книга: Жуль Верн. ЗАМОК У КАРПАТАХ


Жуль Верн. ЗАМОК У КАРПАТАХ

І

Ця історія не є фантастична; вона тільки дещо романтична. Коли наше оповідання видається неправдоподібне сьогодні, то воно може бути правдиве завтра завдяки науковим здобуткам майбутнього. Тоді ніхто не назве нашої історії легендою. Зрештою, тепер не повстають уже легенди ані в Британії, країні сміливих зайдиголов, ані у Шотландії - землі карликів і гномів, ані в Норвегії - батьківщині азів, ельфів, сильфів і валькірій, ані навіть там, де могутні Карпати творять таке природне тло для всяких фантастичних з’яв. Все ж у тій країні найбільше поширені перекази давніх віків.

Одного року двадцять дев’ятого травня пас вівчар вівці на зеленій полонині. Під полониною шумів ліс, а за лісом простяглися селянські поля. На самій полонині не було ані одної деревини й зимою гуляв тут північно-західній вітер та голив високорівню, мов бритвою. У селі говорили, що це гора голить бороду, і справді воно так виглядало.

Цей вівчар не мав у собі нічого аркадійського; внизу, біля його ніг, обутих у полатані постоли, шуміла гірська річка Волоська Сіль. Федь Федорчак з Версту, так звався наш герой, що жив зі своєю маржиною на краю села, в загороді, подібній до купини кертовиння.

Лежав на жмінці сіна і дрімав одним оком, бо другим пазив за вівцями. Курив коротку люльку й час до часу посвистував на собак або гукав на вівці, а відгомін нісся горами.

Була четверта година пополудня. Сонце схилялося за гори. На сході затягнулися верхи мрякою й тільки від південного заходу продиралося крізь мряку сонячне проміння.

Ця закарпатська околиця Залісся належала до Кольошварської округи.

Залісся - це найбільш висунена на полудень частина австрійського цісарства, по-мадярськи “Ердей”, тобто “країна лісів”. Вона межує від півночі з Угорщиною, на полудні з Волощиною, а на заході з Молдавією, і має 60 000 квадратних км, себто б міліонів гектарів землі. Зі своїми зеленими полонинами, розкішними долинами, гордими верхами та химерними проваллями, це наче друга Швейцарія, але наполовину більша, хоч не так густо заселена. Тут випливають ті численні гірські потоки й річки, що несуть свої води до Тиси та синього Дунаю, де Залізні Ворота замикають гори Балкану на границі Угорщини та турецького цісарства.

Залісся - це колишня країна даків, завойована Трояном в першому столітті по Христі. Свобода, що її заживав цей край під Заполією, тривала аж до 1699 р., коли то Леопольд І приєднав Залісся до Австрії. Але які б там у ній не були політичні відносини, вона стала захистом для всяких рас і народів: румунів, волохів, мадярів, циганів, секлерів молдавського походження, слов’ян, а навіть помадярщених саксонців.

До якої національності належав Федь Федорчак? Чи був він нащадком старовинних даків? На це питання важко було б відповісти, побачивши його довге розкуйовджене волосся, замащене обличчя, велику бороду, настовбурчені руді брови, та ні то зелені ні то сині очі під важкими повіками. Те, що він мав шістдесят п’ять літ, було неважко пізнати. Але він був іще сильний, високий та сухий і держався ще просто, під своєю витертою кожушиною; не один маляр малював би його дуже радо, коли він стояв опертий на костурі, з лицем старого крука під високим солом’яним брилем, сірий і непорушний, мов скеля.

У хвилині, коли від заходу продиралося проваллям проміння сонця, Федь обернувся, прислонив рукою очі й глянув уважно перед себе.

У віддалі доброї милі замаячіли невиразні обриси старовинного замку, положеного на сідлі гори Вулькан.

Враз він похитав головою і заговорив голосно:

- Старий замку!... Старий замку!... Не довго тобі вже стояти на цій горі! Ще три роки, бо твій бук має вже лиш три гіляки.

Той височезний бук чорнів у віддалі, мов вирізаний з паперу, але не кожний побачив би його з такої віддалі, як Федь.

- Так, - повторив він, - три гіляки... Ще вчора була четверта, але сьогодні вночі відламалася... Залишився тільки пень з того боку. Можу добре почислити, є їх тільки три... Тільки три, старий замку!... Тільки три!...

Федь, як і всі карпатські чабани, був задумливий і любив помріяти. Ці чабани вдивляються в небо, читають з зір, розмовляють з ними, хоч по правді це люди прості та неосвічені. Люди приписують їм надприродні сили і кажуть, що вони знаються на чарах і вміють кидати вроки на людей і худобу. Такі пастухи продають чар-зілля, люби-мене, знають ліки та всесильні заклини. Чи ж не бувало вже так, що коли такий вівчар кинув каменем на чиюсь межу, то поле переставало родити, або як глянув лівим оком на чиїсь вівці, то в череді приходили на світ тільки неживі ягнята?

Такі й тим подібні повір’я водилися по всіх краях від давніх давен. Навіть у більш освічених селах не пройшов ніхто біля такого чабана, щоб не поздоровити його ввічливо і першим не заговорити до нього. Люди вірили, що таке ввічливе поздоровлення захистить їх перед не одним лихом, а в мешканців Залісся вросла ця віра куди глибше.

І Федя Федорчука вважали за чарівника; вірили, що він має силу викликати духів; говорили, що до нього збираються лісовики й мавки, а декотрі навіть божилися, що бачили, як він темною ніччю, коли місяць зайшов, розмовляв з вовкулаками.

Федь не заперечував тих пліток і користав деколи з них. Але насправді він був так само побожний, як і інші в селі і не вірив нітрохи в свої надприродні сили, що про них у селі оповідали чуда-дива.

І тепер хоч побачив,що старий бук втратив цієї ночі четверту гіляку, не спішився зовсім занести цю новину в село.

Зібравши поволі свою череду, перейшов березовий лісок і почав сходити дорогою до села. Його собаки бігли коло стада. Це були два кудлаті, люті вівчурі, що від них можна було скоріше сподіватися, що поз’їдають ягнята, ніж що їх припильнують. Разом з ягнятами була в Федя яка сотня овець. Було тут з тузин ягнят, що ще не мали року; решта то були три- й чотиролітки.

Його стадо належало до війта з Версту, Кольца. Кольц мав найбільшу вівчарню в цілій околиці і був дуже задоволений, що Федь у нього вівчарив, бо ніхто не вмів так, як він, ходити біля овець, і ніхто так не розумівся на овечих недугах та не вмів так добре лікувати овечої мотилиці.

Стадо бігло, блеючи, а попереду йшов найбільший баран з дзвінком на шиї.

Зійшовши з гори, вийшов Федь зі своїм стадом на стежку що вела крізь поля, засаджені високою кукурудзою. Далі стежка повертала вбік і йшла попри сосновий ліс. Між великими соснами та ялицями було вже темно. Внизу пінилася по камінню бистра річка;запізнені робітники пускали по ній останні ковбки дерева.

Вівці й пси зійшли очеретом до берега і зачали пити криштальну воду.

Село Верст було вже недалеко, треба було лиш перейти ще загайних, що простягався аж до гори Вулькану, а далі на схилах гір Плази розкинулося село.

В цю пору не було вже нікого на полі й нікому було поздоровити Федя, як це було в звичаю. Стадо розбіглося, й саме тоді, коли він почав його зганяти докупи, побачив на закруті ріки, на яких п’ятдесят кроків перед собою, якогось чоловіка.

- Гей, хто там? - закликав.

Це був один з тих мандрівних торговців, що швендяються скрізь зі своїм крамом. Можна їх зустріти по містечках, по селах і на найбільш відлюдних шляхах. Порозумітися з ними легко, бо вони говорять всякими мовами. Чи цей був з Італії, Німеччини чи Волощини? - ніхто того не міг знати, видно було тільки, що це жид, високий, худий, з закарлюченим носом, рідкою борідкою та живими очима.

Він продавав окуляри, годинники, термометри, барометри й інші метри. Те, що не вміщалося в його наплечнику, завісив на шлийках та ремені від штанів й виглядав, мов мандрівна крамничка.

Видно, що жид трохи злякався вівчаря й тому не поздоровив його перший. Щойно, коли Федь закликав його, він підійшов ближче й мішаючи румунську та слов’янську мови, заговорив:

- Здорові були, що чувати?

- Дякую, як звичайно.

- Погода нині була гарна, дякувати Богу.

- Але завтра буде дощ.

- Що кажете? Дощ? - закликав жид. - Хіба ж у вашому краю паде дощ, коли нема хмар?

- Вночі надтягнуть хмари... ось, відтам... о, з тої сторони.

- По чім ви це пізнаєте?

- По вовні овець, що суха й настовбурчилася, мов віхоть.

- О, то зле для тих, що мандрують.

- Але тим ліпше буде тим, що сидять у хаті.

- Маєте свою хату?

- Ні.

- А ви жонаті?

- Ні.

Тепер почав випитувати Федь, бо така вже в селі була звичка, що кожного стрічного треба випитати.

- Відки йдете?

- З Германштату.

Германштат - це одно з найбільших міст Залісся. Перейшовши його, входимо вже в долину Угорської Солі, що пливе аж до замку Петрошень.

- А куди Бог провадить?

- До Кольошвару.

Щоб дійти до Кольошвару, треба зійти в долину ріки Марош; потім перейти Карльсбург і податися в Бігарські гори. Це була дорога більш двадцяти миль.

Вівчар поглянув на крам жида з цікавістю, хоч, по правді, не було там ані одної порядної речі, але для Федя було це все нове й цікаве, він не знав, до чого служать усі ті рурки та годинники. Тим часом жид почав хвалитися, що він представник фірми “Сатурн і Спілка” та що його товар славний на весь світ.

- Чуєте, - відізвався Федь, витягаючи руку, - що це за калатала теліпаються на вашому ремені, мов пальці мерця?

- О, це дуже й дуже пожиточна річ. Вона всім потрібна, - відповів жид.

- Всім? - здивувався Федь. - Навіть і вівчарям?

- Навіть і вівчарям.

- А це що? - спитав знову Федь.

- Котре? Це? - заговорив жид, показуючи Федеві термометр. - Це покаже вам, коли є зимно, а коли гарячо.

- О, мої любі, я це сам найліпше знаю, пріючи під кожухом, або дзвонячи зубами в сірачині.

Видно було наглядно, як мало досі цікавився Федь науковими винаходами.

- А це що за дивний годинник? - спитав за хвилину знову, показуючи пальцем на барометр.

- Це не годинник, це такий прилад, що показук, яка буде погода, чи буде дощ, чи гарно...

- Справді?...

- Справді.

- А йдіть з тим! Я не купив би того, хоч би це коштувало лише один крейцар. Чи. ж я не знаю, яка буде погода вже на добу наперед, як лише гляну на верхи? Подивіться, ось ті хмарки там коло сонця, це дощ на завтра.

І справді, Федь, великий знавець хмар і верхів, не потребував барометра.

- То, може, купите годинник? - питав далі продавець.

- Годинник? Я маю годинник на небі. Сам ходить і не треба його накручувати. Послухайте лиш, любі: коли він стане над оцією горою, то це полуднє, а коли дійде до цього провалля, то це шоста вечором.

- Ах, - бідкався жид, - коли б я мав лише таких покупців, як ви, то я умер би з голоду. Направду нічого вам не потрібно?

- Нічого.

І вівчар, піднявши костур, хотів уже йти. Враз побачив ще щось на шлийці жида і спитав:

- А до чого здалася ця рура?

- Це не рура.

- А що?

- Це люнета, - відповів жид. - Вона побільшує предмети п’ять до шість разів, або їх приближує до вас, що на одно виходить.

Зацікавлений Федь взяв люнету в руку й приглядався їй уважно. Поглянув на шкло, обернув її кілька разів і розкрутив.

Вкінці спитав:

- Люнета?

- Так. Ще й яка знаменита. Крізь неї будете бачити далекі предмети, мов на долоні.

- О, я й так добре бачу. Коли повітря чисте, то порахую всі скелі на обрію й бачу найменше деревце на Вулькані.

- Що кажете?

- Те, що чуєте. Це роса скріплює так мої очі, бо сплю під голим небом.

- Що... роса? Вона може хіба пошкодити на очі.

- Але не вівчарські...

- Вірю, що маєте добрий зір, але крізь мою люнету видно ще дальше, як найкращими очима, - говорив жид, прикладаючи люнету до очей.

- І справді видно щось крізь цю цівку?

- Певно, що видно. Попробуйте!

- Хто? Я?

- Так.

- А це нічого не коштує?

- Нічого! Хіба що захочете мати цю люнету.

Заспокоєний Федь узяв люнету й, прищуривши ліве око, приклав її до правого.

Спершу подивився на гору Вулькан, потім повернув люнету в сторону Плазів, вкінці зупинився на селі Верст.

- Так. Справді краще видмо... Бачу дорогу в селі... Пізнаю людей... О, лісничий вертається з лісу з рушницею на рамені...

- Я ж казав вам! - завважив жид.

- Так... так... ваша правда. Лісничого виразно бачу. Але що це за дівчина в червоній спідниці, що вийшла з хати Кольца йому назустріч?

- Дивіться добре, а зараз пізнаєте...

- О, справді!... це ж Марійка... .гарна Марійка!... Ах, ті дівчата, ті дівчата!... Цим разом не зможе вже казати мені, що ні, бо я сам бачив крізь оцю руру, що вона до лісничого виходить.

- Ну, що тепер скажете на цей струмент?

- Нічого собі!...

- Не казав я вам? - говорив жид. - Але дивіться на дальші предмети. О, гляньте сюди...

- А не буде мені це більше коштувати?

- Ні. Зовсім ні.

- Ну, гаразд! Погляну тепер на Угорську Сіль. О, вже бачу дзвіницю в Лівадзель... Хрест на ній має тільки одно рам^я... А там у долині видно дзвіницю Петрошень... і когутика на ній!... А внизу, поміж деревами, це, певно, вежа Петрила. Але, скажіть, не буде це мені дорожнє коштувати?

- Ні.

Федь звернув люнету на високорівню Оргаль, а потім на вкриті лісом гори Плази й враз його шкло схопило обриси замку.

- Так! - закликав він. - Четверта гіляка відламалася... Я добре перше бачив!... І ніхто не піде за нею, щоб запалити нею святойванський огонь... Ні, ніхто... я також ні!... Бо можна би втратити тіло й душу... Але не журіться!... Там найдеться вже такий, що запалить нею свій огонь... Це сам чорт з пекла!

Можливо, що продавець хотів запитатися, про що вівчар говорить, але Федь не дав йому прийти до слова й говорив далі, хвилюючись:

- Що це за мряка, мов дим підіймається над замком?.. Але це неможливе! Від довгих, довгих літ ніхто вже там не палить?

- Коли бачите дим, то це таки дим.

- Ні, ні! То певно шкло у вашому струменті нечисте.

Федь протер шкло люнети рукавом сорочки й приложив її знову до ока.

Це був справді дим, що виходив з коминів замку й підіймався вгору.

Федь не говорив нічого. Ціла його увага була звернена на замок, що виразно зарисовувався на високорівні Оргаль.

Враз він відложив люнету й, сягаючи рукою в бесаги, запитав:

- Скільки коштує ця ваша рура?

- Півтора ринського, - відповів жид.

Коли б Федь поторгувався, дістав би її за ринського. Але вівчар не думав тепер про гроші; понишпорив у бесагах і витяг гроші.

- Ви для себе купуєте цю люнету? - спитав жид.

- Ні, для війта Кольца, що в нього служу.

- То він зверне вам гроші.

- Певно, два ринських...

- Як то, чому два?...

- Е, не маю коли з вами розбалакуватися. Бувайте здорові!

- Добраніч, - відповів жид.

Федь свиснув на собак й пішов за чередою.

Жид дивився вслід за ним хвилину, похитав головою й сказав сам до себе:

- А то дурень з мене! Він був би заплатив за люнету куди більше...

Упорядкував свій крам і пустився правим берегом Солі до Кольошвару.

ІІ

Здалека нема ріжниці поміж природними скелями і камінними творами людської руки. Одні, як і другі, мають цю саму розбіжність ліній, ті самі зариси і цю саму сіру барву на своїй віковій поволоці.

Так було теж зі старим замком у Карпатах. Він злився зі скелями високорівні Оргаль, де царював високий Вулькан. Інші скелі бовваніли теж здалека, мов замки - важко було впевнятися, котра з них справді скеля, котра замкова башта. Так само добре можна було вважати пошарпаний гребінь верхів оборонним муром замку, як і навпаки. Обриси скель і замкових мурів були однаково пощерблені. Тому багато туристів думало, що замок у Карпатах існує тільки в уяві довколишнього населення.

Найліпше було б іще взяти собі провідника з околиць Вулькану, от хоч би зі села Версту, і піти з ним на високорівню, а з нею і на старий замок.

А все ж легше було б, може, самому найти дорогу до замку, як дістати туди провідника з тих околиць. В тій країні, де перепливають дві Солі, ніхто не повів би туди туриста, хоч би не знати за які гроші, а вже напевне не пішов би з ним до замку.

А ось що можна було побачити крізь люнету, ліпшу від тої, що її купив Федь для свого пана.

Вісімдесят до дев’ятдесят кроків від вершка гори Вулькану сірів грубезний мур з пісковика. Порослий мохом та травою, пристосовувався до нерівностей високорівні, огороджував площу на яких 40 до 50 сажнів. На одному і другому розі площі здіймалися оборонні башти. Біля башти справа ріс славний бук, а над ним видно було гострий дашок башти. В лівій башті містилася сперта на кам’яних стовпах дзвіниця, що її розбитий дзвін при сильному вітрі гойдався на великий перестрах довколишнього населення.

Сам замок був покритий плоскою крівлею. Був це міцний будинок з трьома рядами заґратованих вікон. Перший поверх мав терасу, а над нею шляхетський герб, вимальований на заржавілій блясі. Остання буря звернула бляху на південний схід.

Що було всередині замку й чи можна було в ньому мешкати, про це ніхто не знав від давніх, давніх літ. Чутки, що про нього кружляли в околиці, позволили йому краще зберегтися, аніж здавалося. Перекази про духів, що в ньому домували, хоронили його ліпше, ніж оборонні башти, зводжені мости й усяке стрільне приладдя середньовіччя.

Все-таки для туристів чи знавців старовини було б дуже цікаво оглянути той замок. Саме його положення на високорівні Оргаль було дуже привабливе, а з плоскої крівлі башти видно було цілу околицю. З одного боку химерно помотане пасмо гір, що творить границю Волощини, а з другого - гори Вулькану, одинока вживана дорога поміж сусідуючими округами. Далі в глибині розкинуті гірські сідла, внизу залісені, по боках вкриті зеленню, на вершках голі, а понад ними зрізані вершки Ретязату й Парінгу. За долинами обох Солей станули замки Лівадзель, Льоняй, Петрошень і замок Петрила. А ще далі за долиною Гатсег і рікою Марош маячіли темні грані середущих Заліських Альп.

Давніше було тут велике озеро, що в ньому губилися обі Солі, заки найшли своє річище поміж горами. Тепер стирчать там високі комини, де росли і колись буки, сосни та смереки, а їдкий дим прогнав запах дерев та квітів. В часі, що з нього походить наше оповідання, ті околиці не втратили ще цілком своєї первісної краси.

Замок у Карпатах повстав у XII або XIII столітті. В часах, коли панували господарі або воєводи, укріплювалися церкви, замки, монастирі так само, як містечка та села. Пан-землевласник чи селянин-хлібороб мусів тоді оборонятися проти всяких нападів. Ось чому замок у Карпатах мав такий строгий і неприступний вигляд.

Який будівничий збудував його на тій висоті? Цього не знаємо, як теж і того, чи тим сміливим мистцем не був волох Манолі, що про нього співають у народних піснях, як то він будував славний замок Рудольфа Чорного.

Коли є сумніви щодо будівничого замку, то нема їх щодо його власника. Від непам’ятних часів панами тої округи були князі Горці. Вони брали участь у всіх воєнних змаганнях Волощини, їх ім’я повторюється в усіх оповіданнях та піснях волоської старовини. Гаслом для них була приповідка: “Даю все аж до смерті”, й вони справді давали все в боротьбі за свободу. В її обороні проливали кров, що її одідичили по давніх римлянах.

Знаємо, що ця кров і ті жертви злагіднили щонайменше ґніт чужинців над нащадками того хороброго племені. Вони не осягнули політичної самостійності, а три війни їх знищили, але вони не втратили віри в краще майбутнє; вони вірять, що їх народ ніколи не загине...

В половині XIX ст. був останнім паном на замку князь Рудольф. Він уродився таки в замку; замолоду втратив батьків, а потім рік за роком смерть забирала йому по черзі інших свояків; вони відлітали від роду, мов конарі від столітнього бука, що про них довколишнє населення вміло стільки оповідати. Без родини й без приятелів не міг всидіти молодий князь у гірській глуші, в пустці, що її творила смерть.

Яку мав він вдачу й чим займався? Люди говорили, що він цікавився музикою; пристрасно любив слухати великих співаків. Одного дня він покинув старий замок на старих слуг і пропав. За якийсь час наспіли чутки, що він прогайнував ціле своє велике майно на подорожі по великих столицях Європи, на театри й концерти, на життя перед і поза кулісами першорядних сцен Німеччини, Франції та Італії. Та, скитаючися по чужині, він ніколи не забував свою батьківщину і завсіди леліяв її в свому серці, а коли в краю піднялося протимадярське повстання, він, не гаючись, з’явився в Заліссі.

Повстання не вдалося, й землю, що була власністю нащадків давніх римлян, розділили поміж себе переможці.

Князь Рудольф покинув уже раз на асе свій замок у Карпатах, що здебільша лежав уже в румовищах. Смерть не завагалася забрати по черзі старих слуг князя й замок спорожнів цілком. Князь Рудольф вступив до ватаги Роси Шандора, колишнього опришка, що його боротьба за волю перемінила на народного героя. На щастя, князь Рудольф ще в пору покинув ватагу славного опришка, заки ще ватага дісталася в руки поліції, а Роса Шандор попав до в’язниці з Самош Уйвар.

Між населенням кружляли чутки, буцімто князь згинув у одній сутичці ватаги Роси Шандора з митними урядовцями. Це здавалося тим імовірніше, що князь Рудольф ніколи вже не вернувся до замку.

Замок спорожнілий - замок, де “страшить” - зачарований замок. Буйна уява заміських селян заселила його духами, що кружляють по замку в глуху північ... Подібні вірування про старі замчища живуть і по інших краях Європи, не тільки в Заліссю.

Зрештою, як же таке село, як Верст, не мало вірити в усякі надприродні сили? Воно мало тільки священика і вчителя; один дбав про спасіння душ свої.х громадян, другий вчив їхніх дітей саме тих народних пісень і легенд. Чей же на це були докази, що вовкулаки ходять лісами, а мавки випивають людську кров... що духи приходять вночі на старі румовища й,коли їм не дати їсти та пити, то вони гніваютьс я й можуть мітитися. Якже ж, чи нема русалок та диких баб, що їх треба берегтися, та не слід їх стрічати, головно у вівторок та п’ятницю, погані дні в тижні. Зайдіть тільки глибше в той мрячний, зачарований ліс, чи не чіпиться вас блуд та чи не стрінете там лицарів з такими великими головами, що сягають аж до хмар; або чи не побачите лісового змія, що ловить королівські доньки, але може вхопити й кожну іншу молоду, гарну дівчину. Це були злі духи, а які ж були добрі? Був тільки один. Вуж домашнього огнища, що його тамошній селянин в цей спосіб приєднував собі, що залишав йому щодня мисчину молока.

А замок у Карпатах? Чи не був він саме найдогід-нішим місцем осідку для всіх тих духів і лісовиків? Можливе, що цю самітну високорівню, що на неї можна було дістатися тільки з лівого схилу гори Вулькану, заселяли вовкулаки, мавки, русалки, лісовики та духи предків князів Горців. Одним словом, замок мав погану славу. Ніхто не був би зважився підійти до нього. Страх і жах простирали чорні крила на милі довкола нього. Було небезпечно наблизитися до нього навіть на кілька кілометрів, бо можна було втратити життя на цьому і спасіння душі на тому світі...

Очевидно, все це мусіло б колись таки скінчитися, якби замок зник з поверхні землі. Так упевняла легенда; вона означила навіть час, коли це має статися. Існування замку було зв’язане зі столітнім буком, що ріс на замковім подвір’ю.

Мешканці села, а головно чабан Федь, примітили, що бук тратив кожного року одну гіляку, відколи князь Рудольф покинув замок. Коли князь був востаннє на замку, бук мав іще вісімнадцять гіляк, а тепер мав їх уже тільки три. Кожна гіляка, що всихала й відломлювалася від пня, приспішувала загибель замку. Як відломиться остання, то провалиться і замок, а тоді даремно будете його шукати на високорівні Оргаль.

Таку легенду створили собі мешканці села. Але чи справді той старий бук тратив кожного року одну гіляку, це не було певне. -Так запевняв усіх Федь; але хто ж ліпше від нього міг про це знати? Він же мав його все на оці, пасучи вівці в долинах Солі. Зрештою, хто посмів би не вірити Федеві, коли від най-біднішого до найбагатшого в селі всі його таки лякалися. Так то Федь виворожив, що замок у Карпатах не постоїть довше, як три роки, бо його опікунчий бук має вже тільки три гіляки.

Федь ішов саме у село, щоб занести туди цю велику новину, коли йому трапилася пригода з люнетою.

Велика новина, справді велика.

Над замком було видно дим... Те, чого Федь не міг доглянути голим оком, побачив крізь люнету. Це не була мряка, це був справжній дим, що піднімався з замкового комина високо аж до хмар... А чей же в замку не було нікого... Від довгих, довгих літ ніхто не переступив порога його брами. Вона, напевно, замкнена, а звисний міст піднятий. Коли ж хтось перебував у замку, то це могли бути тільки духи... Але чи духи палили би в печі... Цікаво, чи цей дим з кухні, чи з кімнат?

Федь наглив своє стадо до поспіху. На його заклик пси зганяли овець докупи та завертали на дорогу, підіймаючи тумани пороху. Почала падати вечірня роса.

Зустрілися з ним селяни, що вертались домів, припізнившися в полі. Поздоровили його ввічливо, але вій ледве відповів їм. Вони цим дуже збентежилися, бо знали, що аби оминути якесь лихо, треба було не лише самому поздоровити вівчаря, але й почути від нього якесь прихильне слово. Але Федь був нині якийсь дивний та задуманий, а насупився так, начеб половину овець з його стада вхопив йому медвідь.

Що за мара! - думали люди, - яку це лиху новину несе Федь у село?

Перший довідався про це війт Кольц. Федь, як тільки його побачив, кликнув здалека:

- Над замком видно дим, ґаздо!

- Що ти верзеш?

- Те, що чуєте.

- Ти здурів?

І справді, сказати, що в тій купі старезного каміння спалахнув огонь, це була така сама нісенітниця, якби хтось сказав, що гора Негой запалилася.

- Кажеш, Федю, що замок горить? - спитав іще раз Кольц.

- Якщо він не горить, то хтось розклав огонь у ньому.

- То, певно, мряка...

- Ні, це дим. Ходіть, погляньте!

Оба пішли на середину дороги, де був горбок, звідки найкраще було видно замок.

Федь подав війтові люнету.

Але війт не знав так само, як ще недавно Федь, до чого здався цей прилад, і спитав:

- Що це?

- Це така машина; я купив її для вас за два ринські, але вона варта чотири.

- У кого?

- В мандрівного жида.

- А що з нею робити?

- Приложіть її до ока, оберніться в сторону замку й погляньте, то будете знати.

Війт зробив так, як Федь йому казав. Довго приглядався замкові.

Так! Це був дим, що виходив з комина башти. Вітер ніс його аж на вершок гори.

- Справді дим, - заговорив війт по хвилині і здивувався.

Під час того підійшла до них Марійка і лісничий. Вони цікаво приглядалися їм з боку вже довший час.

- До чого це служить? - спитав лісничий, беручи до рук люнету.

- Крізь це можна далеко бачити.

- Направду?

- Направду! Крізь цю люнету я бачив з самої полонини, як ви йшли дорогою, а...

Федь не докінчив речення, а Марійка спустила свої гарні очі до землі. Вкінці не було в тому нічого злого, що багацька дівчина вийшла проти свого судженого.

Одно за одним брали люнету і дивилися на замок. Поприходило десяток сусідів і всі оглядали дим.

- Може, грім ударив у башту? - сказав один.

- Або ж гриміло тепер? - спитав війт.

- Де там! Вже тиждень не гриміло, - відповів Федь.

І ті добрі люди були тим так перелякані, начеб їм хтось сказав, що на горі Ретязат створився вулкан і димить...

ІІІ

Село Верст таке собі незамітне, що його не найдеш на звичайних картах. Воно й сусіднє село Вулькан, що називається так від гори Вулькану, лежать мальовничо розкинені на склоні гір Плази.

Відколи повстав вугляний басейн, збільшився торговельний рух у містечках Петрошень і Лівадзель, а також і в околиці на кілька миль довкола. Але ані Вулькан, ані Верст не мали з промисловими осередками нічого спільного і залишилися такими самими, як п’ятдесят літ тому та якими будуть ще певно за других п’ятдесят літ.

Поважну частину населення тих сіл творять жандарми, митні урядовці і граничники, додайте до того ще селян, то будете мати чотириста до п’ятсот мешканців Версту.

Село має тільки одну головну вулицю. Ця вулиця веде аж до головного шляху і нею гонять купці воли, вівці, свині та везуть овочі. Деколи заблукається на ній і який подорожній, що не встиг на залізницю до Кольошвару та долини Марош.

Природа вивінувала ті околиці дуже щедро. Поміж горами Бігар, Ретязат і Паріно земля дуже врожайна, а крім того має справжнє багатство копалин: копальні солі в Торзі дають річно більш як 20 міліонів тонн солі; гора Парейд має сод; залізні гути в Тороцьку працюють вже від Х ст. Копають там також олово. Далі славні мінеральні води у Вайда Гуняд; копальні вугілля округи Гатшег у Лівадзель і Петрошень, що дають річно 250 міліонів тонн і вкінці копальні золота в Офенбаня біля Топанфальва, де сотні тисяч дуже простеньких млинків перебирає пісок ріки Вереш-Патак і виловлює рік-річно на два міліони ринських того дорогого металу.

Околиці, як бачимо, дуже багаті, а проте населення того краю здебільша вбоге. Правда, Тороцько, Петрошень та інші промислові осередки нагадують вже своїм виглядом дещо європейські промислові міста, мають навіть багато домів з балконами та верандами, але ви даремно шукали б за тими річами в селі Версті або Вулькані.

Село Верст має щонайбільше шістдесят хат, наріз-но розкинених по обох боках вулиці. Хати мають химерні дахи з круглими віконцями. Хата й стайня під одною крівлею, а побіля неї стодола, крита соломою, спереду хати город. Тут та там журавель, а до нього прив’язане відро, дві або три калабані, що під час дощу наповнюються водою, і береги річок, ось і ціле село Верст, збудоване поміж горбами. Але все це свіже й цікаве; квіти цвітуть у городцях і по вікнах хат. Зелень вкриває муровані стіни. Тонке, мов волосся, зілля, мішається зі старим золотом колосся та чіпається пнів тополь, буків, сосон, в’язів і кленів, що ростуть при хатах так високо, як лише можуть. А за тим усім гора за горою і знову гора, аж до синіх верхів, що наче підпирають небо.

В селі, крім тих, що живуть тут з діда-прадіда, є ще кілька циганських родин. В тій окрузі і кількох селах осіли цигани. Вони говорять мовою населення і ходять до церкви. Ті з Версту творять свій окремий гурток і мають свого начальника; поза тим вони пристосувалися до місцевого населення.

Верст і Вулькан мають одного священика; він мешкає у Вулькані, віддаленому від Версту на півмилі.

Культура, наче повітря і вода. Вона проникне скрізь, хоч би через найменшу дірку. Але, на жаль, ніякої дірки не пробито в тій частині південних Карпат, а село Верст було найтемніще в окрузі Кольошвару.

Мало село вчителя і війта, але вчитель не грішив надто великим знанням. Його освіта обмежувалася доволі поверховою грамотністю. Історією, географією чи літературою він не цікавився; зате знав він напам’ять усі народні пісні та легенди. Цього “предмету” вчив він дуже пильно, а що мав теж трохи фантазії, то дехто з його учнів багато на цьому користав.

А війт Кольц? Очевидно, він був найвизначнішою людиною в селі.

Це був п’ятдесяти п’яти- до шестидесятилітній чоловік, низького росту, з рідким, сивим волоссям та ще чорною бородою й більш лагідними, аніж живими очима. Ходив порядно вдягнений, як годиться ґазді. Носив шапку, широкий черес зі спряжковд, сердак без рукавів і короткі широкі штани, впущені в шкіряні чоботи.

Більш ґазда, ніж війт, судив спори між сусідами й завідував громадськими справами, не забуваючи при тому про власну кишеню. Всі купна й продажі приносили йому дохід, не кажучи вже про оплати, що їх складали йому купці, трафіканти чи туристи.

Тому й жити він міг достатньо. Не так як більшість селян, що сиділи по вуха в жидівських кишенях; того хата й грунт були необдовжені. Він не те, що сам не мав довгів, але міг позичати іншим й не дер стільки за проценти, як це робили жиди. Мав кілька полонин для своїх овець, добре управлене поле, а навіть, йдучи за духом часу, плекав’ виноград й тим дуже гордився.

Не треба й казати, що хата Кольца була найкраща з усіх у селі. Збудована з каменя, мала двері поміж третім і четвертим вікнами і стіни, вкриті зеленню. Перед нею росли два височезні буки, а на грядках під ними квіти. За хатою був город і сад. Всередині були дві просторі кімнати, кухня і спальня з гарною обстановок): постіллю, столиками, лавами, стільцями та полицями, де виблискували горшки й миски. Стіни були завішані барвистими веретами, а тяжкі скрині, повні одягів, були накриті тканими, вовняними накривалами. На стінах були розвішані ікони та портрети народних героїв, що між ними був і славний воєвода з XV віку Вайда-Гуняді.

Гарне мешкання, може й завелике для одної особи, але війт Кольц не був самітний. Хоч і був від кільканадцяти літ вдівцем, але мав доньку, гарну Марійку, що її всі знали від Версту до Вулькану, а може, й ще далі. Тепер була це вже двадцятилітня гарна дівчина, з русявими косами та темними очима, люба та привітна. А яка чарівна була вона в своїй біленькій вишиваній сорочці, червоній спідниці та синій запасці, з золотим поясом, що перехоплював її гнучкий стан! Носила маленькі чобітки з жовтої шкіри, а на голові легеньку хустину, що з-під неї спливали довгі коси, закосичені скиндячками та дукачами.

Справді, дуже гарна й багата була Марійка. Чи добра господиня? Очевидно, вона ж вела хатню господарку батька. Чи вчена?... Справжня дама! У школі вона навчилася поправно читати, писати й рахувати, ну, а далі тільки тому не вчилася, що цього їй не було треба. Зате вона знала всі народні пісні, перекази та легенди, подібно, як її вчитель. Знала легенду про Леань-Кі, Скалу Марії, де одна князівна вирвалася з татарських рук; легенду про печеру велетнів в королівській долині, легенду про твердиню Деві, що її збудували ще в часах русалок; легенду Детунати, вбитої громом на місці, де стоїть скала, подібна до величезної кам’яної скрипки, що на ній грає чорт у кожну бурю; легенду про гору Ретязат, з якої один чарівник зрізав вершок; легенду про ланцюг гір Торди, що їх розрубав св. Володислав ударом меча. Марійка додавала до тих легенд ще дещо й зі своєї фантазії, але це не відбирало принади молодій дівчині.

Вона подобалася багатьом, й не тільки тому, що була дочкою найбільшого багатиря в селі. Але що ж - вона була вже заручена з лісничим Миколою Деком.

Це був гарний двадцятип’ятилітній парубок, високий, сильний, з гордо піднесеною головою. Носив сиву шапку й вишиваний кожушок. Його весела вдача й рішучість робили його дуже милим хлопцем, що кожній дівчині міг подобатися з першого погляду. Тому й Марійці він припав до серця. Був лісничим, а що мав іще поле в околиці Версту, то подобався й її батькові.

Вони мали повінчатися вже за два тижні. Ціле село ждало на це весілля, бо всі знали, що війт, хоч і любить гроші, не жалує їх, коли трапиться “оказія”. По весіллю мав Микола замешкати в хаті війта, а тоді Марійка, маючи його біля себе, певно не буде боятися в довгі зимові вечори, як заскриплять двері або затріщить стіл, і їй не буде здаватися, що це духи з її улюблених легенд.

Щоб уже закінчити список чільних людей Версту, слід згадати ще про двох, не менше важних, себто про вчителя і лікаря.

Вчитель Гермод був високий, в окулярах, мав п’ятдесят п’ять літ і все можна було його бачити з глиняною люлькою в роті. Його волосся було рідке і розкуйовджене, а лице поморщене. Найважнішою справою було в нього; стругати пера своїм учням; він забороняв їм писати сталевими перами - з переконання. Але зате, як він видовжував кінці гусячих пер своїм старим гострим ножиком! З якою точністю він це робив та як прижмурював при тому око! Перш за все - гарне письмо; про те він старався з усіх своїх сил, це вважав він завданням кожного дбайливого вчителя. Наука і її зміст стояли в нього на другому плані - але всі знали, що молодь уміє лише те, чого навчилася в його школі.

А тепер про лікаря Патакія.

Як то, в Версті був лікар, а люди вірили в чари і надприродні явища?

Так, але Патакія титулували “паном доктором” тільки в селі, в дійсності він не був доктором, так само, як і війт Кольц не був суддею, хоч його так називали.

Патакі був малий, грубий, мав сорок п’ять літ і любив почванитися своїм знанням. Лікував людей у Версті й околиці, своєю незрушною певністю та красномовством з’єднав собі людей. Всі мали до нього таке довір’я, як до вівчаря Федя, - а це немало значило. Продавав свої ради й свої зела, але вони ніколи не шкодили його пацієнтам. Зрештою, люди в тих околицях хорували дуже рідко; повітря там чудове, пошесні недуги були тут невідомі, а коли хтось і вмирав, то тільки тому, що навіть у Заліссю колись людина вмерти мусить.

По правді, “пан доктор” з Версту не студіював ніколи ані медицини, ані фармації, а був тільки колись шпитальним доглядачем; у Версті мав пильнувати при-держаних на границі подорожніх під час перевірюван-ня їхнього здоров’я. Більш нічого; але цього було доволі, щоб стати популярним. Треба ще додати, що Патакі був людиною сильного духа, як і годиться тому, що в його руках було життя людей. Не вірив у забобони й дуже насміхався з того, що люди говорили про замок. А коли хтось оповідав при ньому, що від давен-давна ніхто не зважувався підійти до замку, то він відповідав кожному, хто лише хотів того слухати: “Тільки не дратуйте мене, бо піду до тої вашої старої буди!”

А що ніхто його не дратував, “доктор” ніколи туди не ходив, а замок у Карпатах був далі окутаний таємницею.

ІV

Новина, що її Федь приніс, рознеслася миттю по селі. Війт Кольц з люнетою в руці. Марійка й Микола Дек пішли до хати. На майдані залишився тільки Федь, оточений мужчинами, жінками й дітьми, між ними було й кількох циганів; вони не менше від інших були зворушені незвичайною новиною. Всі обступили Федя й засипали його запитами, а він відповідав самовпевнено, як той, що бачив щось таке, чого ніхто не бачив.

- Так, - говорив він, - в замку горіло, воно горить ще досі і буде так довго горіти, аж камінь на камені з нього не залишиться!

- А хто ж запалив там той вогонь? - запитала одна жінка, складаючи руки, мов до молитви.

- Чорт, - відповів Федь, - а він, проклятий, вміє ліпше запалювати вогонь, ніж гасити!

Приявні зверталися в бік замку, щоби побачити той дим і всі одноголосне впевняли, що його бачать, хоча з тої віддалі не можна було нічого бачити.

Це зробило на всіх нечуване враження, бо коли всі лякалися замку, як він був порожній, то тепер, коли там хтось був - і то бозна хто - це наводило на людей вдвоє більший жах.

У Версті було одно місце, де сходилися п’яниці, але приходили там і такі, що не пили й хотіли лиш побалакати про буденні справи; очевидно, останніх було куди менше. Це була корчма. Одинока в селі.

Корчмарем був Йосько. Це був шестидесяти-літній жид з чорними живими очима, горбатим носом, сивим волоссям та традиційною бородою. Чемний та услужливий, позичав людям невеликі гроші; не настоював дуже на запоруку, не натискав на своїх довжників, а все ж дбав про те, щоб гроші вернулися до нього назад в означенім речинці. Коби всі такі жиди були в Заліссю, як корчмар Йосько, то це була б ласка божа!

На жаль, Йосько був винятком. Інші заліські жиди, купці й корчмарі, старалися лиш усякими способами дерти шкіру з селян так, що найгарніші селянські грунти переходили кусник по кусникові в їхні руки й якщо обіцяної землі не буде в Палестині, то певно побачимо її на географічних картах Залісся.

Корчма “Під королем Матвієм” - так вона називалася - стояла на майдані, при головній вулиці напроти хати війта. Це була стара, простора хата, збудована з каміння і дерева, її одряпані стіни вкриті були зеленню. Входові двері були від вулиці й мали шкляні шиби. Всередині була одна велика зала зі столами на шклянки та зі стільцями для гостей. В куті стояла полиця, а на ній тарілки, чарки й пляшки, а за лядою сидів Йосько.

Два вікна в тій кімнаті виходили на майдан, а другі два в сторону лісу. Одне з них було зовсім закрите зеленню, а крізь друге простягався вид на ланцюг гір Вулькану. Внизу котив грімко свої хвилі потік Няда. З одного боку видно було високорівню Оргаль з замком на вершку, а з другого шуміли всі допливи Волоської Солі.

Всередині корчми, крім тої великої зали, було ще кілька малих кімнат для подорожніх, що хотіли відпочити під “Королем Матвієм”. Вони могли тут дістати добру перекуску по приступній ціні, добрий тютюн, що його услужний корчмар купував для своїх гостей у найліпших трафіках. Сам Йосько спав у кімнатці на піддашші, що мала округле віконце, цілком заслонене зеленню.

В тій корчмі зібралися вечором 29 травня всі визначні люди села Версту: війт Кольц, вчитель Гер-мод, лісничий Микола Дек і багато, багато інших з вівчарем Федем на чолі. Бракувало тільки “доктора”, що пішов саме помогти вмерти одному свому старому пацієнтові.

Всі говорили про незвичайну новину, не перестаючи при тім їсти та пити. Цього вечора корчмар Йосько мав дуже багато роботи. Одним приносив кукурудзяні малаї до молока, другим наливав у чарки “шнапс”, але найбільше було таких, що пили сливовицю, напій дуже поширений в околицях, де родиться багато сливок.

Йосько знав з довголітнього досвіду, що ті гості, що сидять, їдять та п’ють більш як ті, що стоять, але нині в корчмі булб так глітно, що забракло для всіх стільців. Йосько бігав від стола до стола, забуваючи навіть деколи, скільки кому дав чарок.

Було пів до десятої вечором. Всі говорили тільки про замок та дим, однак ніхто не знав, що робити, бо якщо в замку справді хтось мешкав, то це була така небезпека, як підложити порох під місто.

- Це дуже важне, - заговорив війт Кольц.

- Справді, дуже важне, - повторив учитель, пихкаючи люльку.

- Замок мав уже й так погану славу, - докинув корчмар Йосько.

- А тепер буде ще гірше, - закликав учитель.

- І так було все мало подорожніх... - сказав зажурено війт.

- А тепер то зовсім їх не буде! - докинув сумно Йосько.

- Багато людей мусітиме покинути село, - озвався хтось із кутка п’яниць.

- Я перший, - відповів хтось, - як тільки продам свою винницю.

- Кому її продаш, чоловіче, нема купців, - завважив Йосько.

Такі й тим подібні розмови вели верст яни. Часи ставали чимраз гірші й кожний думав, що все лихо лежить у поганій славі замку; дотепер він був хоч порожній, але що буде тепер, коли там хтось цілком явно почав господарити?

Вівчар Федь зачав дуже тихо:

- А може би, може би?...

- Що таке? - спитав війт.

- ...піти поглянути?

Всі стрепенулися, зирнули один на одного, але скоро спустили очі й замовкли.

По хвилині Йосько обізвався пошепки до війта:

- Ваш вівчар добре каже; треба би піти й переконатися, що там діється.

- Піти до замку?...

- Так, - говорив далі корчмар, - коли куриться з комина, то там є вогонь, а як є вогонь, то його мусів хтось розпалити...

- Але хто? - завважив один старий дядько.

- Все одно хто, сам не запалився. Переконатися треба. Це перший раз куриться з комина в замку, відколи князь Рудольф його покинув...

- А може, вже коли й курилося, але ми цього не завважили, - сказав поважно війт.

- Неможливо! - закликав учитель.

- Чому ні, ми ж не мали дотепер люнети, щоб могти добре придивитися, що діється в замку.

Ця заввага війта була влучна; дим міг уже й давніше бути, але пастух Федь не завважив його голим оком. А коли так, то вогонь запалили там хіба люди, що поселилися в замку.

- Люди! Не вірю в це, - заперечив учитель. Чому мали б якісь люди саме в замку мешкати; з якої причини й як вони там дісталися?

- Ну, то хто б це міг бути? - закликав війт.

- Духи, - відповів учитель самопевно. - Чому не мали б це бути лісовики, мавки, або може яка лиха чарівниця, що деколи прикидається гарною жінкою?

Всі глянули на двері, на вікна, на піч в кімнаті “Короля Матвія” і кожному здавалося, що бачить одно з тих страхіть.

- Коли духи, - зважився сказати Йосько, - то пощо вони палили б у печі? - Духи ж не потребують варити...

- А хіба їм не потрібний огонь до чарів? - відповів Федь. - Ви забули про це?

- Очевидно, - сказав учитель таким тоном, що виключав усякий спротив.

І всі на це погодилися, що не люди, але духи запалили вогонь у замку.

Один тільки лісничий Микола Дек не брав участі в розмові. Він уважно прислухувався всьому, що говорили інші. Старий замок, його середньовічні мури й башти його більше цікавили, аніж лякали й він мав велику охоту піти туди й поглянути.

Але Марійка відводила його від того наміру, бо було б чисте божевілля виставляти тепер життя на небезпеку, коли він був заручений. Але Микола Дек був упертий, рішучий і відважний, й до того ж тепер не було Марійки при ньому.

Він бачив, що коли Федь запропонував присутнім піти до замку, вони всі замовкли, а потім кожний відмовлявся від того, наводячи всякі причини. Війт був уже застарий на таку одчайдушну дорогу. Вчитель мусів пильнувати своєї школи, а Йосько своєї корчми... Федь мав пильнувати овець, інші мали також ріжні діла до полагоди. Ніхто не розкрив справжньої причини, чому не хоче йти, а саме: піти до замку значило не вернутись відтіля ніколи!

Враз двері корчми голосно відчинилися й усі жахнулися.

Та це був тільки “доктор”, а не дух чи який чарівник, що про них учитель щойно говорив.

Його пацієнт помер - на глум медицині - і “доктор” прийшов іще під “Короля Матвія”.

- Нарешті, й він! - закликав війт.

Доктор почав вітатися зі всіма, приговорюючи:

- Отже ж, мої дорогі, ви все ще говорите про замок... про замок і чортаї... Ах, нісенітниці!.. Якщо він курить, хай курить собі здорові... А чи ж наш професор не пускає диму з люльки цілими днями? Справді, ви надто переймаєтеся дурницями. В селі теж про ніщо інше не говорять, тільки про замок і дим... І чого б то ті чортівські духи мали грітися там у замку? Видно, поголодніли. О, ті духи люблять собі, певно, добре попоїсти...

Присутні дали йому виговоритися, вкінці заговорив війт.

- То ви, пане доктор, не прив’язуєте ніякої ваги до того, що діється в замку?...

- Ніякої, - відповів доктор.

- А чи ви не казали, що пішли б туди... якщо б вас хто визвав?

- Я? - відповів доктор, що ніколи не прив’ язував до своїх слів ніякої ваги.

- Як то?... Ви не говорили це та не повторяли кожному? - спитав учитель.

- Так... говорив... і можу ще раз це сказати...

- Не треба казати, але зробити, - обстоював учитель.

- Зробити?

- Так... і ми всі замість вас визивати... ми, вас просимо це зробити, - докинув війт.

- Але ж зрозумійте... дорогі приятелі... тепер... така пропозиція...

- Ну, якщо ви відмовляєте нашій просьбі... то ми вас визиваємо! - закликав корчмар.

- Визиваєте мене?...

- Так, пане докторі

- Йоську, ви сказали це зарізко, - завважив війт. - Пана доктора не треба аж визивати... Ми ж знаємо, що доктор зробить це й так для добра села, краю... Це чесний чоловік, що додержує слова...

- Як то? То це не жарт? Ви справді хочете, щоб я пішов до замку? - питав далі доктор і йоро лице сильно поблідло.

- Домагаємося цього, - сказав війт.

- Прошу вас... дорогі приятелі... прошу вас... подумайте...

- Нема що думати, - відповів Йосько.

- Але ж будьте розумні... Пощо мені йти до замку?... Кого я там найду?... певно кількох людей...

- Ну, то чого боятися, як там є люди, - переконував учитель, - познайомитеся з ними.

- Коли б вони мене потребували... то думаю... післали би по мене... Зрештою, я нікуди не звик ходити задурно...

- То вам заплатимо, - сказав війт.

- Хто мені заплатить?

- Я... ми... скільки схочете! - відповіла більшість йоськових гостей.

Доктор проклинав у душі свою дотеперішню звичку й шукав способу, як би викрутитися з тої халепи, але присутні настоювали далі:

- Мені здається, що вам, пане доктор, нема чого боятися, - говорив учитель, - бо ви не вірите в духи...

- Ні... не вірю, але коли б мене там затримали, то що буде, як хтось тут у селі буде мене потребувати?...

- Тим зовсім не турбуйтесь, пане доктор, - упевнював війт. - В селі нема ані одного хворого, відколи ваш пацієнт помер.

- Ну, пане доктор, кажіть, підете чи ні? - наглив Йосько.

- Ні! - закликав доктор. - Не зі страху... Ви ж самі знаєте, що я в усі ті забобони не вірю... Але це було б смішне... Тому що якийсь дим показався над баштою... що може в дійсності не є димом... Ні!... Не піду до замку...

- Я піду! -сказав лісничий, що сидів дотепер мовчки.

- Ти... Миколо? - злякався війт.

- Так... але доктор мусить піти зі мною.

Це було звернене просто до доктора, а він за всяку ціну хотів якось викрутитися.

- Що кажете, пане лісничий? Я маю іти з вами? Але ж очевидно... це була б дуже приємна прогулянка... коли б вона не була непотрібна. Зрештою, хіба знаєте, як то далеко... ми не дійдемо...

- Я сказав, що піду, то піду, - відповів лісничий.

- Але... я не сказав!... - закликав з благанням доктор.

- Ви казали... казали... - говорив Йосько, а всі присутні одноголосне це потвердили.

- Такі... такі...

Доктор, притиснений до муру, не знав зовсім, що ‘йому робити. З одного боку, він дуже боявся іти до замку, знову ж, з другого боку, коли б не пішов, то всі з нього сміялися би; тому зрезигновано простогнав:

- Добре... коли ви всі того хочете... піду з Миколою, хоч це непотрібне!

- Славно!... пане доктор! - закричали всі гості Йоська.

- А коли підемо? - спитав доктор лісничого непевним голосом, що зле вкривав його муку.

- Завтра рано, - відповів лісничий.

По тих словах залягла глибока мовчанка, й хоч чарки і дзбанки були порожні, хоч було вже пізно, всі сиділи далі й нікому не спішилося додому. Йосько подумав, що добре було б подати свіжу сливовицю...

Саме тоді почувся серед загальної тиші чийсь голос:

- Миколо, не йди завтра до замку!... Не йди туди!

Що це було?... Чий то був голос?...

Усі присутні завмерли зі страху. Ніхто не смів ворухнутися, ані слова промовити.

Найвідважніший був, очевидно, лісничий; він хотів переконатися, звідки той голос виходив. Він перший, хоч це саме до нього той таємничий голос звернувся, підбіг до шафи й створив її...

Не було нікого.

Він перешукав кімнати в корчмі, глянув крізь вікна...

Нікого.

Отворив двері, вибіг на подвір’я, з подвір’я на майдан, а відтіля на вулицю...

Нікого.

За якийсь час війт, учитель, доктор, вівчар, лісничий і всі інші гості вийшли з корчми, а Йосько замкнув за ними двері на два замки.

Тої ночі всі мешканці Версту не спали спокійно й добре забарикадовувалися в своїх хатах...

Над селом запанував страх.

V

На другий день лісничий і доктор вже дуже раненько почали збиратися, щоб о дев’ятій годині вирушити в дорогу. Лісничий думав над тим, котра дорога найближча до замку.

По вчорашніх незвичайних пригодах ціле село ходило, мов запаморочене. Люди говорили пошепки. Ходили чутки, що кілька циганських родин покинуло село. Всі були переконані, що вчора вечір у Йоська чорт говорив, а його голос чуло з п’ятнадцять, а може й більше людей. І це було ясне, що лісничого жде загибель, як тільки піде до замку.

Але молодий лісничий не відступав від свого наміру, хоч як Марійка не побивалася й просила його навколішках, щоб тепер саме перед їхнім весіллям не наражував свого життя.

Але лісничий був упертий і нічого не помогли ані сльози Марійки, ані переконування приятелів; він сказав, що піде до замку, хоч би мав і не вернутися!

Коли наблизилася година відходу, лісничий пригорнув іще раз Марійку до своїх грудей, а вона зробила тричі хрест над його головою.

А доктор?..

Він ішов також з лісничим, бо не було вже як викручуватися, але обіцяв собі, що при першій нагоді втече...

- Це, що ми вчора чули в Йоська, пане доктор, не торкається вас, тільки мене, - заспокоював його лісничий.

- А коли б вам, Миколо, щось трапилося, то я можу вернутись домів? - питав доктор.

- Це друга справа, пане докторе, а поки що ви обіцяли й мусите йти зі мною!

Усі були вдоволені, що лісничий не сам пускається у цю страшну дорогу, та що буде з ним доктор. Війт, учитель, Федь і Йосько підпровадили їх до закруту дороги. Війт подивився крізь люнету ще востаннє на замок, але нині диму там не було; небосклін був зовсім чистий і заповідався гарний день. Видно, що ті природні чи надприродні гості в замку зразу зникли, як лиш побачили, що лісничий не боїться їх. Це був добрий знак.

Приятелі попрощалися і лісничий, тягнучи за собою доктора, зник за горбком.

Лісничий мав на собі тон одяг, що в ньому завсіди ходив до ліса. На рамені ніс рушницю. Був незвичайно добрим стрільцем; про це добре знали медведі й вовки.

Доктор був у великім капелюсі й тяжких чоботах з підковами, а в кишені своєї нагортки сховав пістолю. Він ніс ще й сокиру, яку дав йому лісничий на випадок, якби треба було прорубувати собі в лісі дорогу.

Крім того, вони оба мали в наплечниках харчі на цілий день.

Сховавшися на закруті дороги, Микола й доктор почали спинатись під гору спершу правим берегом потока Няди. Дорога вела на захід. Якщо б можна було йти так далі, то туди вони найскорше ще дійшли би були до замку, бо потік Няда випливав на високорівні Оргаль. Однак це було неможливе, бо потік продирався крізь такі скелі й дебри, що туди ніхто не міг перейти, тому треба було завернути наліво в ліси Плазів.

Колись, як князь Рудольф жив іще на замку, йшла крізь ті ліси стежка до Версту й Волоської Солі, але тепер, по двадцяти літах, не було з неї й сліду.

Коли лісничий завернув від потока Няди в ліс, спинився на хвилину, не знаючи, кудою йти далі. Замку не було видно, бо ця ціла сторона гори була вкрита густим лісом. На вершки дерев падало з полудневого сходу проміння сонця.

- Бачите, Миколо... Ми не пройдемо сюди... нема дороги!

- Найдеться, - відповів спокійно Микола.

- Вам легко казати...

- Не трудно й зробити.

- Хочете таки йди далі?...

Лісничий тільки кивнув головою й пустився між дерева, залишаючи доктора позаду.

Доктор подумав скористати з нагоди й непомітно згубитися, але Микола, що саме обернувся, глянув на нього так, що бідачисько доктор зразу пустився вслід за ним. Потішався ще одною надією, що Микола заблукає в тому лабіринті дерев і мусітиме вернути. Але й тут перечислився. Лісничий прегарно орієнтувався; по галузках дерев він пізнавав, де північ, а де полуднє.

Все-таки перейти той ліс було дуже тяжко. Буки, в’язи, старезні клени, де-не-де дуби, а далі берези, смереки й ялиці з грубезними пнями, покрученим галуззям, корчі ялівцю й інших дерев сплелися в непрохідну гущавину.

Миколі вдалося відшукати сліди колишньої дороги. Він обчислив, що з полудня діб’ються до замку, а перед ніччю зможуть вернутися в село.

Перескакуючи колоди, спотикаючися на пнях та вивертах, прорубував гущавину та йшов все вперед, а за ним волікся півживии доктор.

Враз у лісі почало прояснюватися. Сполохане стадо чорних бузьків зірвалося дужим помахом крил. Лісничий і доктор доходили до вершка гори. Але тут була така гущавина, стільки вивертів, колод і пнів, що засапанин доктор з розпукою закликав:

- Справді, Миколо, я вже не можу; побачите, це скінчиться тим, що скручу десь ногу або руку.

- Нічо не шкодить, а від чого ви доктор?

- Але ж, Миколо, будьте розумні!... Не можна доконати того, що неможливе...

Лісничий навіть його не слухав і продирався далі крізь гущавину.

Нарешті дерева прорідли й доктор та лісничий вийшли на високорівню Оргаль.

Була третя година зполудня.

Лісничий глянув направо і побачив між скелями потік Няди.

Задоволений, зважився на півгодини відпочинку. Оба були втомлені й голодні, а в наплечниках у кожного з них була добра перекуска й плящина сливовиці. Зрештою, треба було дещо спокійно обміркувати.

Перший обізвався доктор:

- Пане лісничий, мусимо поговорити, але поважно.

- Слухаю вас, - відповів Микола.

- Думаю, що ми тому зробили собі півгодини відпочинку, щоб набрати сил...

- Очевидно.

- І вернемося до Версту...

- Ні, підемо до замку.

- Але ж, Миколо, ми вже шість годин ідемо й перейшли щойно половину дороги; поки дійдемо до замку, буде ніч, а вночі чей же не будемо оглядати замку...

- Почекаємо до рана.

- Де?

- Просто переночуємо в замку!

- В замку? - закричав доктор. - Ви хіба збожеволіли, Миколо! Я мав би ночувати в тому чортівському замку? Ніколи!

- Ви обіцяли, пане доктор, що підете зі мною.

- Вдень так, але не поночі!

- Ну, то робіть собі, що хочете, вертайтеся навіть і в село, про мене, бо я йду!

Доктор задумався: лишитися тут самому вночі, що буде, певно, дуже темна - страшно; вертатись тими дебрами та лісами до Версту - ще гірше - можна заблукати. І він спробував ще раз переконати товариша.

- Знаєте добре, дорогий Миколо, що я не лишу вас самого, прошу вас, обіцяйте мені, що не підемо вночі до того проклятого замку.

- Цього не можу вам обіцяти, бо мушу переконатися, що там є...

- Переконаєтеся завтра, а тепер переночуймо тут. За дві години буде шоста, смеркнеться, ще заблукаємо де або наскочимо на ведмедів!

- На ведмедів я маю рушницю, а ви пістолю, пане докторе. Заблукати не заблукаємо, бо будемо йти знову потоком Няди, а щоб за дня ще зайти, то вже ходім!

- Миколо! Бійтесь Бога, ми ще зовсім не відпочили, мене кожна кісточка болить, не стану на ноги!..

Лісничий устав:

- Бачу, що ви не хочете йти. До побачення!

- Господи, Миколо! Послухайте ще! Підемо завтра!

- Я сказав, що хочу в замку ночувати й буду ночувати.

- Ні! - кричав доктор. - Я вас не пущу! Він не знав уже, що говорить. Лісничий не відповідав, закинув наплечник, рушницю взяв на рам’я й пустився до потока Няди.

- Підождіть, підождіть! - кричав доктор. - Чорт не чоловік... Вже йду... йду...

І він побіг на своїх коротких ніжках за лісничим.

Була четверта година зполудня. Сонце хилилося до заходу, а його скісне проміння падало на верхи гір Плази. Щоби пускатися тепер у дорогу, треба було бути справді відважним.

На скельнім грунті високорівні росли карлуваті смереки, сосни й косодеревина. Ноги мандрівників потопали в моху й сковзувалися на покрученому корінні дерев. Вони п’ялись на стрімкі скелі й не один раз мусів лісничий витягати бідного доктора з провалля. Природа ставала щораз більш дика; на скелях росли тільки нарізно кущі косодеревини. Подальше видно було вже голі скелі й обриси замку.

Пройшовши ще кілька стіп дороги за потоком Няди, лісничий виліз на круглий верх високорівні, а вхопивши доктора за комір, витягнув і його на гору. Бідний доктор уже зовсім охляв і впав на землю, мов мішок.

Тим часом лісничий оглядав замок.

Він побачив сірі мури старої будівлі за широким валом і кам’яну браму, що була замкнена, й піднесений звисний міст.

Скрізь було тихо. Не було нікого ані на замковому подвір’ї, ані на терасі, ані на баштах. Дим теж не підіймався з коминів.

Почало смеркатися й вечірні тіні окутали замок.

- Миколо, - просив доктор, - самі бачите, що це було б неможливе йти тепер до замку. Як спустимо у темряві такий тяжкий міст або як створимо браму?

Лісничий не відповідав. Він роздумував над словами доктора і прийшов до переконання, що справді краще підождати до рана, бо наомацьки не можна нічого зробити.

VI

Блідий півмісяць зник майже зразу по заході сонця. Зі заходу надтягнули хмари й закрили небо. Гори почорніли, а замок укрився нічною пітьмою.

Ніч заповідалася дуже темна, але на щастя лісничого й доктора, що мали провести її під голим небом, погідна.

Тут на горі не було жодного дерева; тільки скелі й каміння.

Книга: Жуль Верн. ЗАМОК У КАРПАТАХ

ЗМІСТ

1. Жуль Верн. ЗАМОК У КАРПАТАХ
2. Одинокою рослиною, яка тут росла, був чортополох, що його насіння...
3. Присутні, що слухали того, як молодий граф говорить свобідно й з...
4. Молодий граф пробував зібрати свої думки, й рішився: за всяку ціну...
5. Граф був уже на естраді й простяг руки до Стіллі, що далі стояла...

На попередню


Додати в закладки



Додати в закладки zakladki.ukr.net Додати в закладки links.i.ua Додати в закладки kopay.com.ua Додати в закладки uca.kiev.ua Написати нотатку в vkontakte.ru Додати в закладки twitter.com Додати в закладки facebook.com Додати в закладки myspace.com Додати в закладки google.com Додати в закладки myweb2.search.yahoo.com Додати в закладки myjeeves.ask.com Додати в закладки del.icio.us Додати в закладки technorati.com Додати в закладки stumbleupon.com Додати в закладки slashdot.org Додати в закладки digg.com
Додати в закладки bobrdobr.ru Додати в закладки moemesto.ru Додати в закладки memori.ru Додати в закладки linkstore.ru Додати в закладки news2.ru Додати в закладки rumarkz.ru Додати в закладки smi2.ru Додати в закладки zakladki.yandex.ru Додати в закладки ruspace.ru Додати в закладки mister-wong.ru Додати в закладки toodoo.ru Додати в закладки 100zakladok.ru Додати в закладки myscoop.ru Додати в закладки newsland.ru Додати в закладки vaau.ru Додати в закладки moikrug.ru
Додати в інші сервіси закладок   RSS - Стрічка новин сайту.
Переклад Натисни для перекладу. Сlick to translate.Translate