Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Станіслав Лем. Соляріс
Станіслав Лем. Соляріс
Перекладач: Дмитро Андрухов
Джерело: З книги: Станіслав Лем. Соляріс. Київ: ВВФ «Котигорошко» ЛТД, 1996. 5-77-07-7796-6
Перекладено за виданням: Stanisław Lem. Solaris. Edem. «Iskry», Warszawa, 1982.
Зміст
Соляріс
ПрибуттяРівно о дев'ятнадцятій за бортовим часом я пройшов повз тих, що зібралися довкола колодязя, й по металевому трапу спустився в капсулу. Вона була така тісна, що в ній ледве можна було розставити лікті. Отож коли я вкрутив наконечник шланга в патрубок, який стирчав із стінки капсули і мій скафандр роздувся, я вже не міг навіть поворухнутися. Я стояв,— точніше висів,— у повітряному ложі, злившись в одне ціле з металевою шкаралупою.
Звівши очі, я побачив крізь опукле скло стіни колодязя, а вище — схилене над ним Моддардове обличчя. За мить воно щезло, і в капсулі зробилося темно — це нагорі опустили важкий захисний конус. Вісім разів завили електромотори, які затягували гайки. Потім засичало повітря, яке нагнітали в амортизатори. Очі поступово звикали до темряви. Я розрізняв уже ясно-зелені обриси табло — єдиного в кабіні.
— Ти готовий, Кельвін? — пролунало в навушниках.
— Готовий, Моддард,— відповів я.
— Ні про що не турбуйся. Станція тебе прийме,— сказав він.— Щасливої дороги!
Не встиг я відповісти, як нагорі щось заскреготало, і капсула здригнулась. Я мимохіть напружив м'язи, але вже більше нічого не відчув.
— Коли старт? — запитав я і вловив якийсь шерех, немовби на мембрану посипався дрібненький пісок.
— Ти вже летиш, Кельвін. Бувай здоров!— десь зовсім поруч пролунав голос Моддарда.
Важко було в це повірити, але прямо перед моїм обличчям відкрилася широка щілина, і я побачив крізь неї зірки. Я намагався відшукати Альфу Водолія, до якої прямував «Прометей», але марно. Небо цих обширів Галактики було мені невідоме, я не знав тут жодного сузір'я; за вузьким віконцем вихорився іскристий пил. Я чекав, коли заблимає перша зірка. Але так і не дочекався — зорі просто зблідли й почали зникати, розпливаючись на поруділому тлі. Я зрозумів, що перебуваю вже у верхніх шарах атмосфери. Стиснутий з усіх боків пневматичними подушками там, що й не поворухнешся, я міг дивитися тільки просто себе. Горизонту поки що не було видно. А я летів і летів, зовсім не відчуваючи цього. Лише тіло моє поволі й підступно огортав пал. Іззовні долинав тихий, пронизливий скрегіт, немовби по мокрому склу водили якимсь металевим предметом. Якби не цифри, що мигтіли на табло, я б і гадки не мав, з якою велетенською швидкістю падає капсула. Зірок попереду вже не було. Оглядову щілину затопило руде світло. У моїх скронях лунко гупала кров, обличчя пашіло, в потилицю дув холодний струмінь із кондиціонеру; а пошкодував, що мені не вдалося побачити «Прометея» — коли автоматичний пристрій відкрив оглядову щілину, він опинився вже, мабуть, за межами видимості.
Капсула здригнулася раз, удруге, потім почалася нестерпна вібрація; вона пробивала всі ізоляційні оболонки, повітряні подушки й проникала в глиб мого тіла — ясно-зелені обриси табло розмазалися. Та я не відчував ані-найменшого страху, бо не для того прилетів із такої далечі, щоб загинути оце зараз біля самісінької мети подорожі.
— Станція Солярісі — закричав я.— Станція Соляріс! Станція Солярісі Зробіть що-небудь. Здається, я втрачаю стабілізацію. Станція Соляріс, говорить Кельвін. Прийом.
І знов я проґавив, важливий момент — появу планети. Вона раптом виникла переді мною,— величезна, пласка; за розмірами смуг на її поверхні я міг визначити, що перебуваю ще далеко від неї, точніше, високо, бо вже поминув ту невловну межу, коли відстань від небесного тіла стає висотою. Я падав. Усе ще падав. І виразно відчував це навіть тепер, коли заплющив очі. Втім, я відразу ж розплющив їх — хотілося побачити якнайбільше.
Почекавши ще кілька десятків секунд, я знову почав викликати станцію. Але й цього разу не отримав ніякої відповіді. В навушниках залпами тріщали атмосферні розряди. Вони чітко вирізнялися на тлі шуму, такого глибокого й низького, неначе то був голос самої планети. Оранжеве небо в оглядовій щілині запливло більмом. Скло потьмяніло; я мимохіть зіщулився, наскільки мені дозволили це зробити пневматичні подушки, та наступної миті зрозумів, що то були хмари. Вони лавиною майнули вгору й щезли. А я все ще планерував, опиняючись то в яскравому сонячному сяйві, то в тіні; капсула оберталася довкола вертикальної осі, і величезний, мовби розбухлий сонячний диск розмірено пропливав перед моїми очима, з'являючись ліворуч і щезаючи праворуч. Нараз крізь шум і тріск просто в вухо мені заторохтів далекий голова
— Станція Соляріс — Кельвіну, станція Соляріс — Кельвіну! Все гаразд. Ви під контролем станції. Станція Соляріс — Кельвіну. Приготуватися до посадки в момент нуль, повторюю, приготуватися до посадки в момент нуль, увага, починаю. Двісті п'ятдесят, двісті сорок дев'ять, двісті сорок вісім...
Між окремими словами лунало уривчасте попискування — очевидно, говорив автомат. Це було принаймні дивно. Звичайно, коли на станцію прибував хтось новий, та ще й прямо з Землі, всі, хто міг, бігли на посадочний майданчик. Однак часу на роздуми, що б це могло означати, в мене не було, бо велетенське кільце, яке описало довкола мене сонце, разом з рівниною, куди я летів, раптом стали дибки; після першого крену почався другий, у протилежний бік; я гойдався, мов важок величезного маятника, намагаючись побороти нудоту, і нараз побачив на поверхні планети, покарбованій, брудно-ліловими та чорнуватими смугами, маленьку шахівницю з білих і зелених цяток — орієнтир станції. Тієї ж миті від верху капсули щось з тріском відірвалося — довге намисто кільцевого парашута гучно залопотіло... В цих звуках було щось до болю земне — перший після стількох місяців шум справжнього вітру.
Далі все відбулося дуже швидко. Досі я тільки знав, що падав. Тепер я це побачив. Біло-зелена шахівниця навально наближалася; вже можна було розгледіти, що її намальовано на видовженому, китоподібному сріблястому корпусі з голками радарних антен, з рядами темних ілюмінаторів, і що цей металевий колос не лежить на поверхні планети, а висить над нею, відкидаючи на чорнильно-чорне тло власну тінь — еліптичну пряму ще густішої чорноти. Водночас я помітив фіолетові хвилі на поверхні Океану, які ліниво перекочувалися, зненацька сліпучо-пурпурові по краях хмари шугнули високо вгору; далеке й пласке небо між ними спалахнуло буро-оранжевою барвою; потім усе розпливлося — я ввійшов у штопор. Перш ніж я встиг подати сигнал, короткий удар повернув капсулу в вертикальне положення; в оглядовій щілині ртутним блиском спалахнув розхвильований аж до самісінького обрію, затягнутого імлою, Океан; стропи й куполи парашута миттю відділилися й, гнані вітром, понеслися над хвилями, а капсула якось особливо, м'яко й плавно загойдалась, як це завжди буває в штучному гравітаційному полі, а тоді ковзнула вниз. Останнє, що я встиг помітити, були ґратчасті злітні катапульти й двоє величезних, заввишки, мабуть, з кількаповерхову будівлю дзеркал ажурних радіотелескопів. Щось зупинило капсулу з пронизливим скреготом сталі, яка пружинисто вдарилася у сталь, щось піді мною відчинилося, і металева оболонка, в якій я летів стоячи, протягло зітхнувши й засичавши, закінчила свою стовісімдесятикілометрову подорож.
— Станція Соляріс. Нуль-нуль. Посадку закінчено. Кінець,— почув я мертвий голос контрольного пристрою.
Відчуваючи невиразний тиск на груди й неприємний тягар усередині, що геть розпирав мене, я обома руками потяг на себе важелі, які знаходилися на рівні моїх плечей, і розімкнув контакти. Засвітився зелений напис «ЗЕМЛЯ», стінки капсули розійшлися, пневматичне ложе легенько підштовхнуло мене в спину, і я, щоб не впасти, ступив крок уперед.
З тихим шипінням, схожим на сумне зітхання, повітря вийшло з мого скафандра. Я був вільний.
Я стояв під високою, наче склепіння храму, сріблястою лійкою. По стінах тяглися сплетіння різнобарвних труб, зникаючи в круглих люках. Я обернувся. Вентиляційні шахти гули, втягуючи рештки отруйної атмосфери, яка ввірвалася сюди під час посадки капсули. Порожня, мов тріснутий кокон, сигара капсули стояла на дні чаші сталевого підвищення. Її зовнішня обшивка обгоріла й стала брудно-коричневою. Я зробив кілька кроків по похилій площині. Далі на метал було наварено шар шерехатого пластику. В тих місцях, де звичайно котилися візки підйомників ракет, пластик протерся аж до самісінької сталі.
Зненацька компресори вентиляторів змовкли й довкола запала глибока тиша. Я трохи безпорадно озирнувся, чекаючи, коли хтось з'явиться, проте нікого не було. Тільки неонова стрілка вказувала на безшумний ескалатор. Я став на нього. Склепіння залу гарною параболою спадало вниз, переходячи в тунель коридора. В його нішах громадилися балони для стиснених газів, контейнери, кільцеві парашути, ящики. Все це було звалено в купу, абияк. Це мене теж здивувало. Ескалатор закінчився біля округлого розширення коридора. Тут панував іще більший безлад. З-під звалища бляшанок витікала масляниста калюжа. В повітрі стояв неприємний різкий залах. Навсібіч, чітко відбиваючись у цій липкій рідині, тяглися сліди черевиків. Між бляшанками виднілися сувої білої стрічки, клапті паперу й сміття,— мабуть, усе це було виметено з кабін. І знов спалахнув зелений покажчик, спрямовуючи мене до середніх дверей. За ними вів такий вузький коридор, що в ньому ледве змогло б розминутися двоє людей. Світло проникало крізь націлені в небо верхні ілюмінатори з лінзоподібним склом. Ще одні двері, розмальовані біло-зеленими шаховими квадратиками, були прочинені. Я ввійшов досередини. Це була напівкругла кабіна з одним великим панорамним ілюмінатором, у якому палало повите легким серпанком небо. Внизу безшумно перекочувалися чорнуваті гребені хвиль. У стінах виднілося безліч шафок з інструментами, книжками, немитими склянками, запиленими термосами. На брудній підлозі стояло п'ять чи шість механічних, рухливих столиків, а між ними — кілька надувних крісел, що втратили будь-яку форму, бо з них вийшло повітря. Тільки одне, з відкидною спинкою, було накачане. В ньому сидів дрібненький, худорлявий чоловік з обпаленим сонцем обличчям. Шкіра клаптями лущилася в нього з носа й вилиць. Я зрозумів, що це Снаут, заступник Гібаряна, кібернетик. Свого часу він надрукував кілька досить оригінальних статей у «Соляристичному альманаху». Раніше я його ніколи не бачив. На ньому була сітчаста сорочка, крізь вічка якої стирчали сиві волосини запалих грудей, і брудні білі, з плямами на колінах, пропалені реактивами полотняні штани з безліччю кишень, як у монтажника. В руці він тримав пластикову грушу, з якої звичайно п'ють на кораблях, де нема штучної гравітації. Снаут дивився на мене примружившись, наче його сліпило світло. Зненацька груша випала з його розімкнених пальців і покотилася по підлозі, підстрибуючи, наче м'ячик. З неї вилилося трохи прозорої рідини. На обличчі Снаута не було ані кровинки. Приголомшений, я не міг вимовити й слова. Скільки тривала ця німа сцена, не можу сказати, але поволі страх, який скував Снаута, почав передаватися й мені. Я ступив крок уперед. Снаут зіщулився в кріслі.
— Снаут... — прошепотів я.
Він здригнувся, наче від удару, і, дивлячись на мене з невимовною огидою, прохрипів:
— Я тебе не знаю, не знаю тебе. Чого ти хочеш?..
Розлита рідина швидко випаровувалася. В повітрі запахло алкоголем. Він пив? Був п'яний? Але чого він так боїться? Я все ще стояв посеред кабіни. Коліна в мене тремтіли, а вуха наче хтось заткнув ватою. Підлога попливла з-під ніг. За опуклим склом ілюмінатора розмірено погойдувався Океан.
Снаут не спускав з мене налитих кров'ю очей. Вираз страху поступово сходив з його обличчя, але огида, з якою він і далі дивився на мене, не минала.
— Що з тобою?.. — напівголосно запитав я його.— Ти хворий?
— Піклуєшся...— глухо сказав він.— Он як. Але чому саме про мене? Я тебе не знаю.
— Де Гібарян?— запитав я.
На мить Снаутові перехопило подих, очі його знову оскліли, в них щось спалахнуло й відразу ж згасло.
— Гі... Гіба...— пробелькотів він.— Ні! Ні!!!— І затрусився від беззвучного, ідіотського сміху. Потім раптом затих.— Ти прийшов до Гібаряна?..— запитав він уже май же спокійно.— До Гібаряна? Що ти хочеш з ним зробити?
Снаут дивився на мене так, наче я враз перестав являти собою для нього небезпеку; в його словах, а ще більше в тоні було щось ненависне і образливе.
— Що ти говориш?..— витиснув я з себе, приголомшений.— Де він?
Снаут пильно дивився на мене:
— Ти не знаєш?..
«Він п'яний. П'яний, як чіп»,— подумав я і спалахнув гнівом. Звичайно, краще було б забратися звідси, та мені зрештою урвався терпець.
— Опам'ятайся! — крикнув я.— Звідки я можу знати, де він, якщо тільки-но прилетів! Що з тобою, Снаут?!!
У нього відвисла нижня щелепа, і йому знов перехопило подих, очі раптом зблиснули. Тремтячими руками він схопився за поручні крісла й підвівся з таким зусиллям, що аж хруснули кісточки.
— Що? — сказав він, майже зовсім протверезівши.— Прилетів? Звідки ти прилетів?
— З Землі,— сердито відповів я.— Може, ти чув про неї? Мені здається, що ні!
— З Зе... о Боже!.. Так ти — Кельвін?!
— Кельвін. Чого ти так на мене витріщився? Що в цьому дивного?
— Нічого,— відповів він, закліпавши повіками.— Нічого.— І потер чоло.— Вибач мені, Кельвін, це нічого, знаєш, так несподівано... Я не чекав...
— Як то не чекав? Адже вам послали повідомлення ще кілька місяців тому, а Моддард радирував ще раз сьогодні, з борту «Прометея»...
— Так. Так... звичайно, тільки, бачиш, тут у нас деякий... розгардіяш...
— Та бачу,— сухо відповів я.— Цього не можна не помітити.
Снаут обійшов довкола мене, ніби хотів пересвідчитися, що мій скафандр такий, як усі скафандри на світі,— звичайнісінький, з переплетінням шлангів та проводів на грудях. Кілька разів кахикнув, потім торкнувся рукою свого кістлявого носа.
— Хочеш прийняти душ?.. Це тебе трохи освіжить... Голубі двері навпроти.
— Дякую. Я знаю планування станції.
— Може, ти голодний?..
— Ні. Де Гібарян?
Снаут підійшов до ілюмінатора, ніби не чуючи мого запитання. Тепер, стоячи до мене спиною, він здавався значно старшим. Коротко підстрижене сиве волосся, спалена сонцем, покарбована глибокими, наче шрами, зморшками потилиця. За ілюмінатором поблискували велетенські гребені хвиль, які то підіймалися, то опадали так повільно, мовби Океан застигав. Здавалося, що станція рухається трохи боком, зісковзуючи з невидимої основи. Потім вона повертається в попереднє положення і знов ліниво нахиляється, але вже в інший бік. Та це, очевидно, був оптичний обман. Пластівці слизистої піни кольору крові збиралися між хвилями. Мене замлоїло. Суворий порядок на борту «Прометея» пригадався мені як щось дороге, безповоротно втрачене.
— Послухай...— несподівано озвався Снаут.— Поки що тільки я...— Він обернувся й нервово потер руки.— Тобі доведеться задовольнятися лише моїм товариствам. Поки що. Можеш називати мене Щуром. Ти знаєш мене хіба з фотографії, але то байдуже, так мене називають усі. Тут я вже нічого не можу вдіяти. Якщо зважити на те, що мої батьки страшенно захоплювалися космосом, то Щур звучить навіть дуже по-земному...
— Де Гібарян?— уперто допитувався я.
Він закліпав очима.
— Мені дуже прикро, що я тебе так прийняв. Це... не тільки моя вина. Я зовсім забув, тут таке коїлося, що, знаєш...
— Ну що ти, все гаразд,— відповів я.— Не будемо зараз про це. То що ж усе-таки з Гібаряном? Його немає на станції? Він кудись полетів?
— Ні,— відповів Снаут, дивлячись у куток, завалений котушками з кабелем.— Нікуди він не полетів. І не полетить. Саме тому... між іншим...
— Чому? — вигукнув я. Вуха в мене ще й досі були ніби заткнуті ватою — я погано чув. — Що ти хочеш цим сказати? Де він?
— Ти ж усе знаєш,— відповів Снаут зовсім іншим тоном. І так холодно глянув мені в очі, що поза спиною в мене аж мурахи пробігли. Може, він і справді був п'яний, проте знав, що каже.
— Невже з ним щось сталося?..
— Так, сталося.
— Нещасний випадок?
Снаут кивнув головою, не спускаючи з мене свого пильного погляду, немов хотів пересвідчитись, як я на це зреагую.
— Коли?
— Сьогодні на світанку.
Дивна річ: те, що сказав Снаут, мене анітрохи не вразило, скоріше навпаки. Діловитість, з якою ми обмінялися лаконічними запитаннями і відповідями, навіть трохи заспокоїла мене. Здавалося, тепер я розумію поведінку Снаута, яка ще кілька хвилин тому так приголомшила мене.
— Як це сталося?
— Піди переодягнись, розпакуй свої речі й вертайся сюди... ну... скажімо, за годину.
Мить повагавшись, я погодився:
— Гаразд.
— Стривай,— зупинив мене Снаут, коли я вже рушив до дверей. Він дивився на мене якось незвично. Я бачив: він ніяк не може витиснути з себе те, що крутиться в нього на язиці.— Нас було троє і тепер, разом з тобою, знов стало троє. Ти знаєш Сарторіуса?
— Так само, як і тебе. Лише з фотографії.
— Він у лабораторії, нагорі, і, думаю, не вийде звідти до ночі, однак... в усякому разі, ти його впізнаєш. Якщо побачиш тут іще когось, розумієш, не мене і не Сарторіуса, розумієш, то...
— То що?
Чи не сон усе це? На тлі чорних хвиль, які криваво полискували в промінні призахідного сонця, Снаут знов сів у крісло і, як і раніше, понуривши голову, дивився в куток, на котушку змотаного кабелю.
— То... не роби нічого.
— Кого я можу побачити? Привид? — розсердився я.
— Розумію. Ти гадаєш, я схибнувся з розуму. Ні. Не схибнувся. Я не можу тобі пояснити цього інакше... поки що. Зрештою, може... нічого й не станеться. В усякому разі, запам'ятай те, що я тобі сказав. Я тебе застеріг.
— Від чого? Про що це ти?
— Тримай себе в руках,— уперто правив своє Снаут.— Поводься так, наче... Будь готовий до всього. Це неможливо, я знаю. Та ти все ж таки спробуй. Це єдиний вихід. Іншого просто нема.
— Але що́ я побачу?!— майже закричав я, ледве стримуючись, щоб не схопити його за плечі й не труснути, приводячи до тями, щоб він не сидів отак, утупившись у куток, з нещасним виразом на обпаленому сонцем обличчі, насилу витискаючи з себе кожне слово.
— Не знаю. У певній мірі це залежить від тебе.
— Галюцинації?
— Ні. Це... реальність. Не... нападай. Пам'ятай.
— Що ти мелеш?!— знову спаленів я.
— Ми не на Землі.
— Політерії? Але ж вони зовсім не схожі на людей!— вигукнув я.
Я не знав, як вирвати Снаута з цього стану відчуження, а він і далі дивився просто себе в порожнечу й, здавалось, вичитував у ній щось таке безглузде, від чого а жилах холола кров.
— Саме тому це так страшно,— тихо сказав Снаут.— Пам'ятай: будь насторожі!
— Що сталося з Гібаряном?
Він не відповів.
— Що робить Сарторіус?
— Приходь через годину.
Я повернувся і вийшов. Відчиняючи двері, ще раз глянув на Снаута. Він сидів, згорбившись, затуливши обличчя руками, маленький, у брудних від реактивів штанях. Тільки тепер я побачив, що на пальцях його рук запеклася кров.
ЗМІСТ
На попередню
|
|
