Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами.



Додати книгу на сайт:

Скачати одним файлом. Книга: Станіслав Лем. Соляріс

Старий мімоїд

Я сидів біля великого ілюмінатора й споглядав Океан. Роботи в мене не було ніякої. Рапорт, складений за п'ять днів, тепер обернувся в пучок хвиль, що мчав у порожнечі десь поза сузір'ям Оріона. Досягши темної пилової туманності, яка розпростерлася на обширі у вісім трильйонів кубічних миль і поглинає промені світла та будь-які інші сигнали, він потрапить на перший із низки ретрансляторів. Звідти, від одного радіобуя до іншого, стрибками завдовжки мільярди кілометрів він линутиме по кривій величезної дуги, аж поки останній ретранслятор, металева брила, щільно напакована точними приладами, з видовженим писком напрямленої антени, сконцентрує його ще раз і скерує далі в простір, до Землі. Потім минуть місяці, і точнісінько такий самий пучок енергії, посланий із Землі, протягши за собою борозну імпульсних спотворень у гравітаційному полі Галактики, досягне краю космічної хмари, прослизне, посилений, уздовж ланцюга буїв, що вільно дрейфують, і, не зменшуючи швидкості, помчить до подвійного сонця планети Соляріс.

Океан під високим червоним сонцем був чорніший, ніж звичайно. Рудий туман сплавляв його стики з обрієм. День був надзвичайно душний, ніби провіщав шалену бурю, яка кілька разів на рік лютує на планеті. Були всі підстави припускати, що її єдиний житель контролює клімат і сам спричиняє ці бурі.

Ще пару місяців мені доведеться визирати з цих ілюмінаторів, з висоти спостерігати за розкутим білим золотом і стомленим багрянцем, які час від часу відбивалися в якомусь рідинному виверженні, в сріблястому пухирі симетріади, стежити за пересуванням нахилених проти вітру струнких «швидкунів», подибувати напіввивітрілі, зруйновані мімоїди.

Одного чудового дня екрани всіх відеофонів спалахнуть світлом, оживе вся давно змовкла електронна система сигналізації, приведена в дію імпульсом, посланим з відстані сотень тисяч кілометрів, сповіщаючи про наближення металевого колоса, який, протяжно гуркочучи гравітаторами, знизиться над Океаном. Це буде «Улісс», або «Прометей», або якийсь інший величезний крейсер далекого плавання. Коли я спущусь трапом з плаского даху станції, то побачу на палубах шеренги масивних броньованих роботів, які не поділяють з людиною первородного гріха й такі невинні, що виконують кожен наш наказ, аж до повного знищення себе чи перепони, котра постане їм на шляху, якщо таку програму закладено в кристалах їхньої пам'яті. А потім корабель легко підніметься, випереджаючи звук і залишаючи за собою конус розбитого на басові октави гуркоту, який сягне Океану, і обличчя всіх людей на мить засяють від думки про повернення додому.

Але в мене дому не було. Земля? Я думав про її величезні, багатолюдні, гомінкі міста, де загублюся, щезну майже так, як щез би, коли б зробив те, що хотів зробити другої чи третьої ночі — кинутися в Океан, хвилі якого важко перекочувалися внизу. Я потону в юрбі. Буду мовчазним й уважним, і за це мене цінуватимуть товариші. У мене з'явиться багато знайомих, навіть друзів, будуть жінки, а може, навіть одна жінка. Якийсь час я примушуватиму себе усміхатись, уклонятися, вставати, виконувати тисячу дрібних дій, з яких складається земне життя, аж поки знову звикну. З'являться нові захоплення, нові заняття, проте я вже не зможу їм віддатися цілком. Нікому й нічому, і ніколи більше. А вночі може дивитимусь туди, де на небі скупчення космічного пилу чорною запоною затуляє сяяння двох сонць, і в моїй пам'яті постане все, навіть те, про що думаю зараз, і з поблажливою усмішкою, в якій буде трохи жалю й власної вищості водночас, згадуватиму свої шаленства й надії. Я зовсім не вважаю себе, того, яким буду, гіршим за того Кельвіна, який був готовий на все заради справи, ім'я якій — Контакт. І ніхто не матиме права мене осудити.

До кімнати ввійшов Снаут, роззирнувся довкола, відтак глянув на мене. Я встав і підійшов до столу.

— Чого тобі?

— Мені здається, ти нудьгуєш без роботи? — запитав він, підморгуючи.— Я міг би запропонувати тобі зробити деякі обчислення. Щоправда, це не дуже спішно...

— Дякую,— усміхнувся.— Але це вже ні до чого.

— Ти цього певен? — запитав він, дивлячись в ілюмінатор.

— Так. Я саме думав про різні речі і...

— Я волів би, щоб ти думав тепер якомога менше.

— Ах, ти зовсім не уявляєш собі, що́ я маю на увазі. Скажи: ви віруєш у бога?

Снаут пильно глянув на мене.

— Та що ти? Хто тепер вірить...

У його очах світилася тривога.

— Усе це не так просто,— почав я вдавано безтурботним тоном.— Мене цікавить не традиційний бог із земних вірувань. Я не знавець релігії і, можливо, нічого нового тут не придумав, але ти часом не знаєш, чи існувала коли-небудь віра в бога... недолугого?

— Недолугого? — здивувався Снаут і звів брови.— Як це розуміти? В певному розумінні бог усякої релігії має вразливі місця, бо він наділений людськими рисами, тільки перебільшеними. Бог Старого Завіту, наприклад, жадав схиляння й жертв, заздрив іншим богам... Грецькі боги через свою сварливість і родинні чвари теж були по-людському недосконалі...

— Ні, — урвав я його,— я маю на увазі бога, чия недосконалість не пов'язана з простодушністю людей, які створили його, а є його найістотнішою, іманентною рисою. Це бог, обмежений у своєму всезнанні й всесиллі, він помиляється в передбаченні майбутнього своїх починань, подальша доля яких залежить від обставин і може вкинути в жах. Це бог... каліка, який завжди прагне більше, ніж може, не одразу це усвідомлює. Бог, що винайшов годинник, а не час, який той годинник відлічує. Винайшов прилади чи механізми, які служать певним цілям, але які вже переросли ті цілі й зрадили їх. Він створив також нескінченність, покликану засвідчити його всемогутність, а тим часом вона стала свідченням його цілковитої поразки.

— Колись маніхеїзм...— невпевнено почав Снаут, Підозріла стриманість, з якою він звертався до мене останнім часом зникла.

— Та це не має нічого спільного з поняттям добра і зла,— відразу ж урвав я його.— Цей бог не існує поза матерією й не може від неї звільнитися, хоч і жадає цього...

— Такої релігії я не знаю,— сказав Снаут, трохи помовчавши.— Така релігія ніколи не була потрібна. Якщо я правильно тебе зрозумів, а боюся, що це саме так, то ти думаєш про якогось еволюціонізуючого бога, котрий розвивається в часі й росте, підіймаючись на чимраз вищий рівень могутності, сягаючи, зрештою, усвідомлення свого безсилля? Цей твій бог — істота, для якої її божественність стала безвихіддю, і, збагнувши це, бог упав у відчай. Але ж бог, який упав у відчай,— це людина, любий мій! Ти маєш на увазі людину... Це не тільки нікудишня філософія — це навіть нікудишня містика.

— Ні,— відповів я вперто,— я не маю на увазі людину. Можливо, деякі риси мого бога й справді відповідали б цьому попередньому визначенню, але тільки через те, що воно аж ніяк не повне. Людина, всупереч усталеній думці, не визначає собі цілей. Їх їй нав'язує час, у який вона народилася. Вона може служити цим цілям або повставати проти них, однак об'єкт служіння чи бунту заданий їй іззовні. Повна свобода пошуків мети можлива тоді, коли людина одна, але це не реально, бо людина, яка не виросла серед людей, не здатна стати людиною. Цей... мій бог — істота, яка не має множини, розумієш?

— Ах,— зітхнув Снаут,— як же я зразу... — І показав рукою на Океан.

— Ні,— заперечив я,— і він теж ні. Як і те, що оминуло в своєму розвитку можливість стати богом, надто рано замкнувшись у собі. Він радше анахорет, пустельник космосу, а не його бог... Він повторюється, Снаут, а той, про кого я думав, ніколи б цього не зробив. Може, він саме зараз виникає десь у якомусь куточку Галактики і незабаром у нападі молодечого запалу почне гасити одні зірки й засвічувати інші, а ми помітимо це тільки через якийсь час...

— Ми вже помітили,— кисло мовив Снаут.— Нові й супернові... чи, по-твоєму, то свічки на його вівтарі?

— Якщо ти хочеш трактувати те, що я кажу, так дослівно, то...

— А може, саме Соляріс — колиска твого божественного немовляти,— докинув Снаут. Від дедалі виразнішої усмішки довкола його очей прорізалися тонкі зморшки.— Може, саме він у твоєму розумінні початок, зародок бога відчаю, може, життєві сили його дитинства поки що переважають його розум, а те все, що міститься в наших соляристичних бібліотеках,— просто довжелезний перелік його дитинних рефлексів...

— А ми якийсь-час були його іграшками,— докінчив я.— Так, цілком імовірно. І знаєш, що тобі вдалося? Створити зовсім нову гіпотезу на тему планети Соляріс, а це й справді неабищо! Ось тобі й пояснення, чому неможливо встановити контакт, чому немає відповіді, звідки беруться деякі —назвемо їх так — екстравагантності в поводженні з нами; психіка малої дитини...

— Я відмовляюсь від авторства,— буркнув Снаут, зупинившись біля ілюмінатора.

Ми довго дивились на чорні хвилі. На сході в тумані проступала бліда довгаста пляма.

— Звідки ти взяв цю концепцію недосконалого бога?— запитав раптом Снаут, не спускаючи очей з залитої сяйвом пустелі.

— Не знаю. Вона видалася мені глибоко правдивою, розумієш? Це єдиний бог, у якого я схильний був би повірити й чия мука — не спокута, вона нікого не звільняє, нічому не служить, вона просто існує.

— Мімоїд...— зовсім тихо, зміненим голосом мовив Снаут.

— Що ти сказав? А, так, так. Я помітив його ще раніше. Він дуже старий.

Ми обидва вдивлялися в обрій, затягнений рудою імлою.

— Я полечу,— несподівано обізвавсь я.— Тим більше, що ще ні разу не залишав станцію, а тут така нагода. Я повернуся через півгодини...

— Що ти сказав?— Снаут широко розплющив очі.— Ти полетиш? Куди?

— Туди.— Я показав йому на пляму тілесного кольору, яка бовваніла в тумані.— Що мені може стати на заваді? Візьму маленький вертоліт. Знаєш, буде дуже смішно, якщо на Землі мені доведеться колись признатися, що я, солярист, ні разу навіть не ступив на соляріанський ґрунт...

Я підійшов до шафи й почав вибирати собі комбінезон. Снаут мовчки стежив за мною, а потім зітхнув.

— Не подобається мені все це.

— Що?— Я обернувся до нього з комбінезоном у руках. Мене охопило збудження, якого я вже давно не переживав.— У чому справа? Ану викладай! Ти боїшся, що... Яке безглуздя! Даю тобі слово честі, що ні. В мене й на думці такого не було. Ні, далебі, ні.

— Я полечу з тобою.

— Дякую, але я хочу сам. Це все-таки щось нове, щось зовсім нове,— мовив я швидко, надягаючи комбінезон.

Снаут іще щось бубонів, проте я не дуже дослухався до нього, шукаючи потрібні мені для польоту речі.

Він вийшов за мною на ракетодром, допоміг викотити машину з боксу на середину стартового диска. Коли я надягав скафандр, Снаут раптом запитав:

— Скажи правду: дане тобою слово ще має для тебе якесь значення?

— О Боже, Снаут, ти знов за своє? Ну звичайно, має. Я ж тобі пообіцяв. Де запасні балони?

Снаут не сказав більше ні слова. Закривши прозорий купол, я подав йому знак рукою. Він увімкнув підйомник, я повільно виїхав на верх станції. Мотор прокинувся, протяжно загурчав, гвинт закрутився, й апарат напрочуд легко піднявся вгору, залишивши під собою маленький сріблястий диск станції.

Я вперше опинився сам над Океаном; тепер він справляв зовсім інше враження, ніж тоді, коли я дивився на нього з-за ілюмінатора станції. Можливо, це залежало від висоти польоту — я ковзав усього за якихось кілька десятків метрів над його хвилями. Тільки тепер я не просто знав, але й відчував, що горби і безодні, які чергувалися, жирно полискуючи, рухаються не як морський приплив чи хмари, а як тварини. Безперервні, хоч і надзвичайно повільні конвульсії мускулястого, голого тулуба — ось який це мало вигляд; сонно опадаючи, гребінь кожної хвилі полум'янів червоною піною. Коли я розвернувся, щоб вийти точно на курс мімоїда, який дрейфував надзвичайно повільно, сонце вдарило мені просто в очі, заграло кривавими відблисками в опуклому склі, а сам Океан став чорнильно-синім з цятками темного вогню.

Я досить невправно описав коло, і воно винесло мене далеко на підвітряний бік, а мімоїд лишився позаду, обернувшись на широку, неправильних обрисів смугу, яка вирізнялася на тлі Океану. Він утратив уже рожевий колір, якого надавав йому туман, став жовтуватим, наче висохла кістка, на хвилинку я навіть згубив його з очей і замість нього побачив удалині станцію, яка висіла над самісіньким Океаном, ніби велетенський старовинний дирижабль. Я повторив маневр, напружуючи всю свою увагу: прямо за курсом виростав масив мімоїда з химерним крутим рельєфом. Мені здавалося, що я можу зачепити його найвищий бульбоподібний виступ, і я так різко набрав висоту, що вертоліт, утрачаючи швидкість, заколихався. Моя обережність виявилася зайвою, бо заокруглені вершини химерних веж пропливли далеко внизу. Зрівнявши швидкість машини з дрейфом мімоїда, я повільно, метр за метром, почав знижуватись, аж поки над кабіною замигтіли крихкі вершини. Мімоїд був невеликий — три чверті милі завдовжки й усього кількасот метрів завширшки; у деяких місцях він звужувався — це свідчило про те, що він там незабаром розламається. Напевно, це був уламок значно більшого утворення, за соляріанськими масштабами — тільки дрібний осколок, рештка, яка налічувала вже бозна-скільки тижнів та місяців.

Між жилуватими підвищеннями зсуву, над самим Океаном, я помітив щось схоже на берег, кілька десятків квадратних метрів досить похилої, але майже рівної поверхні, й спрямував туди машину. Як виявилося, сісти було набагато складніше, ніж я сподівався: гвинт мало не зачепився за стіну, яка виросла просто на очах, однак усе скінчилося щасливо. Я відразу ж вимкнув мотор і відкинув кришку купола. Стоячи на крилі, перевірив, чи не повзе вертоліт в Океан; хвилі лизали зубчастий край берега за кільканадцять кроків від місця посадки, але вертоліт твердо стояв на широко розставлених полозах. Я зіскочив на... «землю». Те, що мені видалося стіною, за яку я мало не зачепився гвинтом, було величезною, дірявою, мов решето, тонкою, наче плівка, й порослою схожими на маленькі галереї потовщеннями кістяною плиткою, яка стояла сторчма. Щілина завширшки в кілька метрів ділила навскоси всю багатоповерхову площину, відкриваючи перспективу глибини; втім, її було видно й крізь великі, безладно розкидані отвори. Я видерся на найближчий похилий виступ стіни, пересвідчившись, що підошви черевиків мого скафандра надзвичайно чіпкі, а сам скафандр нітрохи не заважає пересуватися, і, опинившись на висоті п'ятьох поверхів над Океаном, обернувся, озираючи скелетоподібний краєвид. Тільки тепер я міг охопити його поглядом геть увесь.

Мімоїд разюче скидався на стародавнє, напівзруйноване місто, на екзотичне марокканське поселення, багато століть тому потерпіле під час землетрусу чи якогось іншого катаклізму. Я надзвичайно виразно бачив звивисті, напівзасипані й захаращені уламками ущелини вулиць, що круто спускалися до берега, який омивала густа, мов коломазь, піна, вище здіймалися уцілілі зубці мурів, бастіони, їхні овальні підніжжя, а у випуклинах і западинах стін чорніли отвори, схожі на висаджені вікна чи фортечні бійниці. Усе це місто-острів, важко перехилившись на бік, наче напівзатонулий корабель, навмання, стихійно сунуло вперед, повертаючись дуже повільно, про що свідчив позірний рух сонця на небосхилі й ліниве сковзання тіней поміж закутками руїн; іноді крізь них пробивався сонячний промінь, сягаючи того місця, де я стояв. Неабияк ризикуючи, я подерся ще вище, аж поки з виступів, навислих над моєю головою, градом посипалися дрібні уламки; падаючи, вони заповнили великими клубами пилу звивисті ущелини й вулички: мімоїд, звичайно, не скеля, і його схожість з вапняком зникає, якщо взяти уламок у руку; він набагато легший від пемзи, дрібнопористий, а через те й легкий, мов повітря.

Я піднявся вже так високо, що почав відчувати рух мімоїда: він не тільки плив уперед, підштовхуваний ударами чорних м'язів Океану, невідомо звідки й невідомо куди, але ще й дуже повільно нахилявся то в один, то в другий бік; кожне таке коливання супроводжувалося протяжним, липким чавканням бурої і жовтої піни, яка стікала з оголеного боку. Цей коливний рух було надано мімоїду дуже давно, мабуть, ще під час народження, і він зберігав його завдяки своїй велетенській масі. Оглянувши з підвітряного боку все, що можна було, я обережно спустився вниз і тільки тоді, хоч як це дивно, зрозумів, що мімоїд мене анітрохи не цікавить, що я прилетів сюди, щоб зустрітися не з ним, а з Океаном.

Я сів на шорстку, потріскану поверхню за кілька кроків від вертольота. Чорна хвиля важко вповзла на берег, розплатуючись і водночас утрачаючи колір; коли вона відступила, на березі залишилися тремтливі нитки слизу. Я зсунувся ще нижче й простяг руку до наступної хвилі. Тоді вона повторила точнісінько той феномен, з яким люди уперше зіткнулися майже сто років тому: затрималася, трохи відступила, охопила мою руку, не торкаючись її, так що між поверхнею рукавиці і серединою заглиблення, яке зразу ж змінило свою консистенцію,— з рідкого стало майже м'ясистим,— залишився тонкий шир повітря. Я повільно підняв руку, хвиля, а точніше її вузький відросток, потяглася за нею вгору, оточуючи мою долоню прозорою, брудно-зеленою оболонкою, яка поступово світлішала. Я підвівся, щоб іще вище підняти руку; відросток драглистої речовини напружився, мов напнута струна, але не порвався; основа зовсім розплатаної хвилі, наче дивне створіння, яке терпляче очікувало закінчення цього експерименту, припала до берега довкола моїх ніг, теж не торкаючись їх. Здавалося, з Океану виросла тягуча квітка, чашечка якої оточила мої пальці, ставши їхнім точним негативом, однак не доторкнулася до них. Я відступив. Стеблина затремтіла й, здавалось, неохоче повернулася вниз, еластична, хитка, непевна; хвиля піднялася, вбираючи її в себе, і зникла за крайкою берега. Я повторював цю гру доти, аж поки знов, як і сто років тому, одна з чергових хвиль байдуже відринула, немовби наситившись новими враженнями. Я знав, що чергового пробудження її «цікавості» мені довелося б чекати кілька годин. Я знову сів, але вже немовби перероджений цим явищем, яке мені було так добре відоме з книжок; жодна теорія не могла передати цього реального відчуття.

В брунькуванні, рості й поширенні цього живоутворення в його рухах — кожному окремо й у всіх разом — проявлялася якась, так би мовити, обережна, але не ляклива наївність, коли воно намагалося самовіддано й квапливо пізнати, оглянути нову форму, що несподівано зустрілася йому, й на півдорозі змушене було відступити, щоб не перейти меж, установлених таємничим законом. Ця жвава цікавість разюче контрастувала з байдужістю велета, який, виблискуючи, простягався від обрію й до обрію. Ніколи ще не відчував я так повно його незмірної реальності, могутнього, невблаганного мовчання. Поринулий у споглядання, приголомшений, я спускався в недосяжні, здавалося б, глибини його непорушності й, відчуваючи, що втрачаю самого себе, зливався з цим рідинним, сліпим колосом, без найменших зусиль, без слів, без жодної думки пробачаючи йому все.

Весь останній тиждень я поводився так розсудливо, що недовірливий погляд Снаута, зрештою перестав мене переслідувати. Зовні я був спокійний, але в душі чогось підсвідомо чекав. Чого? Повернення Гері? Як я міг? Кожен із нас знає, що він — створіння матеріальне, підвладне законам фізіології і фізики, й, навіть об'єднавши сили всіх наших почуттів ми не здатні протистояти цим законам, а можемо їх тільки ненавидіти. Споконвічна віра закоханих і поетів у всесильність любові, яка перемагає смерть, величні слова finis vitae, sed non amoris⁹, що переслідують нас віками,— брехня. Але ця брехня — не смішна, вона всього лиш марна. А от бути годинником, який відлічує плин часу, годинником, який то розбирають, то знову складають і в механізмі якого, тільки-но конструктор торкне коліщатко,— разом з його першим рухом починають цокати відчай і любов, знати, що ти всього лиш репетитор тортур, тим нестерпніших, чим смішнішими вони стають через їхнє багатократне повторення? Повторювати людське існування? Згоден. Але повторювати його так, як п'яниця повторює заяложену мелодію, кидаючи й кидаючи мідяки в музичну скриньку? Я ні секунди не вірив, що цей рідинний велет, який уготував у собі смерть багатьом сотням людей, до якого десятки років уся моя раса марно намагалася протягти бодай ниточку порозуміння, що він, несучи мене мов ту порошинку, й навіть не помічаючи того, перейметься трагедією двох людей. Однак його дії мали якусь іншу мету. Щоправда, я навіть у цьому не був абсолютно певен. Але відступити — означало перекреслити той, хай мізерний, шанс, який, може, існував тільки в уяві, шанс, який приховувало в собі майбутнє. Отже, роки серед меблів і речей, до яких ми разом доторкалися, в повітрі, яке ще пам'ятало її дихання? В ім'я чого? Надії на її повернення? Надії в мене не було. Зате в мені жило очікування — останнє, що мені лишилося від неї. Які звершення, знущання, які муки іще ждали мене? Я нічого не знав, але й далі непохитно вірив у те, що час жорстоких див іще не минув.

Закопане,червень 1959 — червень 1960.

¹ Ми не знаємо й не дізнаємось. (лат.).

² Соляристичний щорічник Т. І. Додаток. Окрема думка... (лат.).

³ Вирішальне випробування, буквально — проба хрестом (лат.).

⁴ Кожному своє (лат.).

⁵ Окрема думка (лат.).

⁶ У момент утворення (лат.).

⁷ Навпаки (лат.).

⁸ Вічна агонія (лат.).

⁹ Кінчається життя, але не любов (лат.).

Книга: Станіслав Лем. Соляріс

ЗМІСТ

1.	Станіслав Лем. Соляріс
2.	Соляристи У тунелі коридора нікого...
3.	Гості Я квапливо склав учетверо й...
5.	Сарторіус Коридор був порожній....
6.	Гері Усі обчислення я робив з...
8.	«Малий апокриф» Обличчя й руки в...
9.	votum...
10.	Нарада Я лежав навзнаки, ні про що...
11.	Потвори Серед ночі мене розбудило...
12.	in statu...
13.	Рідкий кисень Не знаю, скільки я...
14.	Розмова На другий день,...
15.	Мислителі — Крісе, це ти через той...
16.	Сни Оскільки Океан ніяк не реагував...
17.	au rebours7,...
18.	Старий мімоїд Я сидів біля великого...

На попередню



Додати в закладки

  
Переклад Translate