Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Станіслав Лем. Соляріс
«Малий апокриф»
Обличчя й руки в мене були обпечені. Я пригадав, що, шукаючи снотворне для Гері (якби я тільки міг, то посміявся б тепер з власної наївності), помітив в аптечці слоїчок мазі від опіків, і пішов до себе. Відчинивши двері, я побачив при червоному світлі заходу, що в кріслі, перед яким недавно стояла навколішки Гері, хтось сидить. Я відсахнувся, ладен кинутись навтіки, і заціпенів від жаху; це тривало всього якусь мить. Той, хто сидів, підвів голову, і я впізнав Снаута. Заклавши ногу на ногу й повернувшись до мене спиною (на ньому були ті самі полотняні штани, пропалені реактивами), він гортав якісь папери — ціла купа їх лежала поруч на столику. Помітивши мою присутність, Снаут відклав папери і якусь хвилину похмуро розглядав мене понад опущеними на кінчик носа окулярами.
Я мовчки підійшов до умивальника, вийняв з аптечки напіврідку мазь і заходився змащувати нею найбільш попечені місця на лобі й щоках. На щастя, обличчя моє не дуже запухло, а очі не зачепило зовсім — я встиг міцно їх заплющити. Кілька великих пухирів на скроні й щоці я проколов стерильною голкою для ін'єкцій і видавив з, них сукровицю. Потім наліпив на обличчя два просочені маззю шматки марлі. Снаут весь час пильно за мною стежив. Та я не звертав на нього ніякісінької уваги. А коли нарешті закінчив цю процедуру,— обличчя моє пекло вогнем і чимдалі дужче,— то сів у друге крісло, прибравши з нього плаття Гері. Звичайнісіньке плаття, тільки без застібки.
Снаут, склавши руки на кістлявому коліні, критично спостерігав за кожним моїм рухом.
— Ну що, погомонимо? — запитав він, коли я сів.
Я мовчав, притискаючи марлю, яка почала сповзати з моєї щоки.
— У нас були гості, га?
— Так, — відповів я сухо, не маючи ані найменшого бажання підлаштовуватися під його тон.
— І нам пощастило їх спекатись? Ну, ну, ти, бачу, рішуче за це взявся.
Снаут торкнувся свого облупленого лоба, на якому вже з'явилися рожеві плями молоденької шкіри. Я отетеріло дивився на них. Чому досі ця так звана Снаутова й Сарторіусова засмага не спонукала мене замислитись? Я весь час вважав, що це від сонця, але ж на Солярісі ніхто не загоряє...
— Однак ти почав з малого, правда ж? — провадив далі Снаут, не завваживши, як спалахнули мої очі від здогаду, що раптом сяйнув у мене в голові.— З різних наркотиків, отрути, прийомів вільної американської боротьби, еге ж?
— Чого ти від мене хочеш? Ми можемо розмовляти тільки на рівних. Якщо ти надумав поблазнювати, то краще йди собі.
— Іноді, хоч-не-хоч, доводиться блазнювати,— сказав він і глянув на мене примруженими очима.— Не будеш же ти мене переконувати, що не скористався ні вірьовкою, ні молотком? А чорнильницею часом не кидався, як Лютер? Ні? О,— скривився він,— тоді ти просто молодець! Навіть умивальник цілий. Ти взагалі не пробував розчерепити голову, де там, у тебе повний порядок,— нічого не розбито. Виходить, усе дуже просто — посадовив, запустив на орбіту — і по всьому?! — Снаут зиркнув на годинник.— Значить, години дві, а може, й три у нас тепер є,— підсумував він і глянув на мене, неприємно посміхаючись. І раптом спитав:—Отже, ти вважаєш, що я свиня?
— Справжнісінька свиня,— недвозначно підтвердив я.
— Та невже? А ти б повірив, якби я розповів тобі отаке? Повірив би хоч одному моєму слову?
Я мовчав.
— Гібарян був перший, з ким це сталося,— вів далі Снаут, так само неприємно посміхаючись.— Він замкнувся у своїй кабіні й розмовляв з нами тільки через двері. А ми... ти здогадуєшся, що ми подумали?
Я здогадувавсь, але волів промовчати.
— Ну звичайно. Ми подумали, що він схибнувся з розуму. Він дещо нам розповів через двері, однак не все. Ти, може, навіть здогадаєшся, чому він приховував, хто в нього був? Ну звичайно, ти вже знаєш: suum cuique4. Але Гібарян був справжній дослідник. Він зажадав, щоб ми дали йому шанс
— Який шанс?
— Ну, я гадаю, він намагався це якось класифікувати й збагнути, зробити якісь висновки, працював ночами. Ти знаєш, що він робив? Ну звичайно, знаєш!
— Обчислення,— сказав я.— В шухляді. На радіостанції. Це його робота?
— Так. Тільки тоді я ще нічого про це не знав.
— Як довго це тривало?
— Відвідини? Майже тиждень. Розмовляли через двері. Що там коїлося! Ми думали, що в нього галюцинації, психомоторне збудження. Я давав йому скополамін.
— Як... йому?!
— Атож. Він брав, але не для себе. Експериментував. Так усе це й тяглося.
— А ви?..
— Ми? На третій день поклали собі добутися до нього, висадити двері, якщо не вдасться інакше. Ми чесно хотіли його лікувати.
— Ах... он воно що!— вихопилося в мене.
— Так.
— І там... у тій шафі...
— Так, мій любий. Так, Вів не знав, що тим часом і нас відвідали гості. І ми вже не могли приділяти йому стільки уваги. Але він про це й гадки не мав. Тепер... тепер це вже стало для нас до певної міри... нормою.
Він вимовив це так тихо, що останнє слово я швидше вгадав, ніж почув.
— Стривай, я нічого не розумію. Як же так? Адже ви повинні були все чути. Ти сам казав, що ви підслуховували. Ви повинні були чути два голоси, а отже...
— Ні. Ми чули тільки його голос, а якщо з-за дверей і долинали якісь дивні звуки, то, сам розумієш, ми їх теж приписували йому...
— Тільки його голос?.. Але ж... чому?
— Не знаю. Правда, в мене щодо цього своя теорія. Та я гадаю, тут не треба поспішати, бо хоч вона дещо й пояснює, однак виходу не вказує. Ось так. Але ти, мабуть, щось помітив іще вчора, інакше мав би нас обох за божевільних.
— Я думав, що сам звихнувся умом.
— Ах, он як? І ти нікого не бачив?
— Бачив.
— Кого?!
Його гримаса вже не була схожа на усмішку. Я довго дивився на нього, перш ніж відповісти:
— Ту... чорношкіру...
Снаут нічого не сказав, але його скулена, нахилена вперед постать трохи обм'якла.
— Ти все ж таки міг мене остерегти,— провадив я далі вже не так упевнено.
— Я тебе остерігав.
— Тільки як!
— Єдино можливим способом. Зрозумій, — я не знав, хто це буде! Цього не знав ніхто, цього не можна передбачити...
— Послухай, Снаут, я хочу запитати тебе. Ти вже маєш у цьому... певний досвід. Та... те... що з нею станеться?
— Тебе цікавить, чи вона повернеться?
— Так.
— Повернеться і не повернеться.
— Тобто як?
— Повернеться такою, якою була на початку... перших відвідин. Просто вона нічого не знатиме, точніше, поводитиметься так, ніби всього того, що ти вчинив, аби її скараскатись, ніколи не було. Вона не буде агресивною, якщо її не змусить до того ситуація, в яку ти її поставиш...
— Яка ситуація?
— Це залежить від обставин.
— Снаут!
— Що ти від мене ще хочеш почути?
— Ми не можемо дозволити собі розкіш щось приховувати один від одного!
— Це не розкіш,— сухо урвав він мене.— Кельвін, мені здається, що ти ще й досі не все розумієш... утім... стривай!— У нього заблищали очі.— Ти можеш розповісти, хто в тебе був?
Я проковтнув слину й опустив голову. Мені не хотілося дивитись на нього. Я волів би, щоб це був хто завгодно, тільки не він. Та вибору не було. Клапоть марлі відклеївся від щоки і впав мені на руку. Я здригнувся від слизького дотику.
— Жінка, яку...— Я не докінчив.— Вона вбила себе. Зробила собі ін'єкцію...,
Снаут чекав
— Самогубство?..— запитав він, бачачи, що я мовчу.
— Так.
— І це все?
Я мовчав.
— Мабуть, не все...
Я рвучко підвів голову. Снаут не дивився на мене.
— Звідки ти це знаєш?
Він не відповів.
— Гаразд,— почав я, облизавши губи.— Ми посварились. А втім, ні. Це я їй сказав... сам знаєш, що кажуть зі злості. Забрав свої манатки й пішов. Вона мені натякнула... не сказала відверто, але коли ти прожив з людиною роки, то все ясно й так... Я був певен, що то тільки слова, що вона не наважиться зробити це... так їй і сказав. На другий день я згадав, що залишив у шухляді ті... ампули. Вона знала про них, я приніс їх з лабораторії — вони були мені потрібні — і пояснив їй тоді, як діє цей препарат. Я злякався й хотів був піти забрати його, але потім подумав, що це означатиме, ніби я й справді сприйняв її слова цілком серйозно, і... не пішов. Однак на третій день усе ж таки наважився, бо це не давало мені спокою. Та... коли я прийшов, вона була вже мертва.
— Ах, яке невинне хлоп'я...
Я ледве стримався, щоб не вибухнути гнівом. Але, глянувши на Снаута, зрозумів, що він зовсім не глузує. Я немовби вперше побачив його. Обличчя його було сіре, вкрите зморшками, в яких залягла страшенна втома. Він мав вигляд тяжкохворої людини.
— Навіщо ти так?— запитав я збентежено.
— Бо ця історія надто трагічна. Ні, ні,— швидко додав він, помітивши, що я хочу його перебити,— ти й досі ще нічого не розумієш. Звичайно, ти можеш мучитись, навіть почувати себе вбивцею але... то не найстрашніше.
— Та ну!— глузливо вигукнув я.
— Я радий, що ти не віриш мені. Те, що сталося, мабуть, і справді жахливо, але ще жахливіше те, чого... не сталося. Ніколи.
— Не розумію...— невпевнено сказав я, бо й справді нічого не розумів.
Снаут похитав головою.
— Нормальна людина...— провадив він далі.— Що означає — нормальна людина? Та, яка ніколи не вчинила ніякої підлоти? Згоден, але чи й справді вона ніколи про це навіть не помишляла? А що, коли вона сама не помишляла, але в підсвідомості в неї таки щось промайнуло десять чи навіть тридцять років тому? Можливо, вона захистилася від цього й забула і не боялася, бо добре знала, що ніколи нічого поганого не вчинить. Ну, а тепер уяви собі, що раптом, серед білого дня, в колі інших людей ти зустрічаєш це, втілене в плоть і кров, прикуте до тебе, незнищене. Що тоді? Що буде далі?
Я мовчав.
— Станція,— сказав він тихо.— Станція Соляріс.
— Але... що це, зрештою, таке?— нерішуче запитав я.— Адже ні ти, ні Сарторіус не вбивці...
— Ти ж психолог, Кельвін!— нетерпляче урвав він мене.— Кому хоч раз у житті не снився такий сон? Не верзлося щось подібне? Візьмімо для прикладу... фетишиста, який обожнює, ну, скажімо, клапоть брудної жіночої білизни; ризикуючи життям, він погрозами й благаннями добуває цей свій найдорожчий, бридкий клапоть... Смішно, его ж? Він водночас і гидує тим, чого так жадає, і мало не божеволіє, щоб заволодіти ним, ладен заради нього віддати життя, піднісшись, може, до почуттів Ромео До Джульєтти... Таке трапляється. Але ти, мабуть, розумієш, що бувають і такі обставини... такі ситуації... які ніхто не відважиться реалізувати поза своєю уявою... в якусь мить запаморочення, знесилення, безумства — називай це як хочеш. І тоді слово стає ділом. От і все.
— От і... все,— повторив я безглуздо дерев'яним голосом. У голові мені шуміло.— Але... але ж станція... До чого тут станція... До чого тут станція?
— Ти що, прикидаєшся?— буркнув Снаут, пильно дивлячись на мене.— Я ж весь час товчу про Соляріс, тільки про Соляріс і ні про що інше. Я не винен, якщо це так разюче відрізняється від того, що ти сподівався почути. А втім, ти пережив уже достатньо, щоб принаймні вислухати мене до кінця. Ми вирушаємо в космос, готові до всього, тобто до самотності, до боротьби, до страждань і смерті. Із скромності ми не кажемо про це вголос, але іноді думаємо самі собі, що ми незвичайні. А тим часом... тим часом це не все, і наша готовність — тільки поза. Ми зовсім не хочемо завойовувати космос, ми тільки прагнемо розширити Землю до його меж. Одні планети мають бути пустельні, як Сахара, інші — вкриті кригою, як полюс, ще інші — жаркі, як бразильські джунглі. Ми гуманні й благородні і не збираємося підкорювати інші раси, ми хочемо тільки передати їм наші цінності й натомість перейняти їхні. Ми вважаємо себе рицарями святого Контакту. Це друга облуда. Ми не шукаємо нікого, крім людей. Нам не потрібні інші світи. Нам потрібне наше відображення. Ми не знаємо, що робити з іншими світами. З нас досить і цього одного — ми ситі ним по саму зав'язку. Ми хочемо знайти свій власний, ідеалізований образ; це повинні бути планети з цивілізаціями, досконалішими, ніж наша; в інших ми сподіваємося знайти модель нашого примітивного минулого. А тим часом по той бік є щось таке, чого ми не приймаємо, від чого захищаємося. Але ж ми принесли з Землі не тільки дистилят чеснот, не тільки ідеал героїчної Людини! Ми прилетіли сюди такими, якими є насправді, а коли друга сторона показує нам нашу реальну суть — тобто те, що ми замовчуємо,— ми не можемо з цим примиритися!
— Що ж це врешті таке?— запитав я, терпляче вислухавши його.
— Те, чого ми хотіли: контакт з іншою цивілізацією. Ось він, цей контакт! Збільшена, ніби під мікроскопом, наша власна страхітлива потворність, наше блазенство і ганьба!!!
Голос Снаута тремтів від люті.
— Отже, ти вважаєш, що це... Океан? Що це він? Але навіщо? Механізм його дії для мене зараз неважливий, але, заради Бога, навіщо? Ти справді думаєш, що він хоче потішитися з нас? Або покарати нас? Але ж це всього-на-всього примітивна демонологія! Планета захоплена якимсь велетенським дияволом, який задля свої сатанинської забави підсовує членам наукової експедиції коханок! Ти, мабуть, і сам не віриш у цей цілковитий ідіотизм?!
— Цей диявол не такий уже й дурний,— буркнув Снаут крізь зуби.
Я вражено глянув на нього. Мені спало на думку, що, зрештою, його нерви теж могли не витримати, навіть якщо все, що коїлося на станції, не можна пояснити божевіллям. «Реактивний психоз?..» — майнуло мені в голові, коли він почав майже беззвучно реготати.
— Ти ставиш мені діагноз? Не квапся. Ти поки що зіткнувся з цим у такій легкій формі, що й досі ще нічого не розумієш!
— Ага. Диявол змилостивився наді мною,— кинув я.
Ця розмова почала вже дратувати мене.
— Чого ти, власне, хочеш? Щоб я розповів тобі, що замишляють проти нас ікс більйонів частин метаморфічної плазми? Можливо, анічогісінько.
— Тобто як?— запитав я, вражений.
Снаут знову посміхнувся.
— Ти мусиш знати, що науку цікавить тільки те, як щось відбувається, а не те, чому воно відбувається. Отже, як? Ну, все це почалося через вісім чи дев'ять днів після того експерименту з рентгеном. Може, Океан відповів на наше опромінення якимсь іншим, своїм опроміненням, може, прозондував своїми променями наші мозки й видобув звідти інкапсульовані певні психічні процеси.
— Інкапсульовані?
Це мене зацікавило.
— Атож, процеси, відірвані від усіх інших, замкнені в собі, пригнічені, відокремлені, якісь запалені осередки пам'яті. Він сприйняв їх як рецепт, як проект якоїсь конструкції... Ти ж бо знаєш, які схожі між собою асиметричні кристали хромосом і тих нуклеїнових сполук цереброзидів, що становлять основу процесів запам'ятовування... Адже спадкова плазма — це плазма, яка «запам'ятовує». Виходить, Океан видобув усе це з нас, зафіксував, а потім... ти сам знаєш, що було потім. Тільки для чого він це зробив? Ха! У всякому разі, не для того, щоб нас знищити. Це він міг би зробити значно простіше. Взагалі при таких технологічних можливостях він може, власне, все. Наприклад, заслати до нас двійників.
— Ага!—вигукнув я.— Ось чому ти так злякався мене в той перший вечір, коли я прийшов до тебе!
— Так. А втім,— додав Снаут,— може, він так і зробив. Звідки ти знаєш, що я і справді той добрий старий Щур, який прилетів сюди два роки тому...
Снаут тихо захихикав, немовби моя розгубленість бозна-як його потішила, і враз споважнів.
— Ні, ні,— промимрив він,— і так усього аж занадто... Може, відмінностей між нами набагато більше, але я знаю тільки одне: і мене, і тебе можна вбити.
— А їх ні?
— Не раджу тобі навіть пробувати! Це жахливе видовище! .
— Нічим?
— Не знаю. В усякому разі, ні отрутою, ні ножем, ні вірьовкою...
— А якщо атомним випромінювачем?..
— Ти б спробував?
— Не знаю. Якщо є певність, що це не люди...
— Якоюсь мірою це все-таки люди. Суб'єктивно вони люди. Але зовсім не усвідомлюють свого... походження. Ти це, мабуть, помітив?
— Звісно. І все-таки... Як це відбувається?
— Вони регенерують у неймовірному темпі. В неможливому темпі, просто на очах, повір мені, і знову починають поводитись, як... як...
— Як що?
— Як їхні образи в нашій уяві, ті записи в пам'яті, на підставі яких...
— Так. Це правда, — підтвердив я, зовсім не звертаючи уваги на те, що мазь стікає з моїх обпечених щік і капає мені на руки.— А Гібарян це знав?..— запитав я несподівано.
Снаут пильно глянув на мене:
— Чи знав він те саме, що й ми?
— Так.
— Я цього майже певен...
— Звідки ти знаєш? Він тобі щось казав?
— Ні. Але я знайшов у нього одну книжку...
— «Малий Апокриф»?!— вигукнув я і підхопився з місця.
— Так. А ти звідки про це знаєш?— запитав Снаут і занепокоєним поглядом уп'явся в моє обличчя.
Я заперечно похитав головою.
— Спокійно. Ти ж бачиш, що я обпечений і зовсім не регенерую. Він залишив мені листа.
— Та невже?! Листа! І що ж у ньому написано?
— Небагато. Це, власне, не лист, а записка. Бібліографічна довідка до «Соляристичного додатка» і до цього «Апокрифа». Що це таке?
— Давня історія. Може, вона й справді має до всього цього якесь відношення. Тримай.
Він вийняв з кишені оправлений у шкіру, потертий на ріжках тоненький томик і подав мені.
— А Старторіус?..— запитав я, ховаючи книжку.
— Що Сарторіус? У такій ситуації кожен поводиться, як... може. Він намагається бути нормальним — для нього це означає бути офіційним.
— Ну, знаєш!
— І все ж таки це правда. Якось я вскочив з ним в одну халепу... Не вдаватимуся в подробиці, скажу лише, що на вісьмох у нас зосталося п'ятсот кілограмів кисню. Ми поволі збайдужіли до своїх щоденних справ, під кінець ходили всі бородаті, тільки він один голився, чистив черевики — така вже в нього вдача. Але тепер, звичайно, все, що б він не зробив, буде облудою, комедією або злочином.
— Злочином?
— Ну гаразд, хай не злочином. Можна придумати для цього якесь нове визначення. Наприклад, «реактивне розлучення». Краще звучить?
— Ти дуже дотепний.
— А ти волів би, щоб я плакав? Запропонуй щось інше.
— Ет, дай мені спокій.
— Ні, я цілком серйозно. Ти тепер знаєш приблизно стільки ж, скільки й я. У тебе є якийсь план?
— Звідки?.. Уявлення не маю, що робитиму, коли... вона з'явиться знову... Вона неодмінно повинна з'явитися?
— Найімовірніше, що так.
— Як же вони потрапляють на станцію? Адже вона герметична. Невже обшивка?..
Снаут похитав головою:
— З обшивкою все гаразд. Уявлення не маю як. Найчастіше ми бачимо гостей, коли прокидаємось, а спати хоча б уряди-годи треба.
— А якщо замкнутись?
— Помагає ненадовго. Є інші способи... ну, та ти сам знаєш які.
Снаут підвівся, а за ним і я.
— Послухай, Снаут... Ти хочеш ліквідувати станцію, але волів би, щоб ініціатива виходила від мене?
Він похитав головою.
— Усе це не так просто. Звичайно, ми в будь-яку мить можемо втекти, ну хоча б на сателоїд, і звідти послати SOS. Про нас, звісно, подумають, що ми схибнулися з розуму,— якийсь санаторій на Землі, аж поки ми всі рішуче не відмовимось від своїх слів,— трапляються ж випадки масового божевілля на таких ізольованих базах... Може, це був би й не найгірший вихід. Сад, спокій, білі палати, прогулянки з санітарками...
Снаут говорив цілком серйозно, засунувши руки в кишені і втупившись невидющим поглядом у куток. Червоне сонце вже зайшло за обрій, і гривасті хвилі Океану переплавилися в чорнильну пустелю. Небо палало. Над цим двобарвним, незвичайно понурим пейзажем пливли хмари з ліловими краями.
— Отже, ти хочеш тікати? Чи ні? Поки що ні?
Снаут усміхнувся.
— Непохитний завойовнику... ти ще не скуштував цього, інакше не був би таким доскіпливим. Мова не про те, чого я хочу, а про те, що можливе.
— Ну і що ж можливе?
— От саме цього я й не знаю.
— Виходить, лишаємося тут? Думаєш, знайдеться спосіб...
Снаут глянув на мене,— обличчя в нього було облуплене, виснажене й пооране зморшками.
— Хтозна. Може, все це окупиться,— мовив він нарешті.— Про нього ми, мабуть, не довідаємося нічого, а от про себе...
Снаут відвернувся, взяв свої папери й вийшов. Я хотів його спинити, вже навіть розтулив був рота, однак не вимовив ні слова. Що було діяти — я міг тільки чекати. Я підійшов до ілюмінатора і втупився очима в криваво-чорний Океан, майже не бачачи його. Мені спало на думку, що я міг би замкнутися в якійсь ракеті на ракетодромі, однак це було б несерйозно, більше того, безглуздо, раніше чи пізніше мені все одно довелося б вийти. Я сів біля ілюмінатора і вийняв книжку, яку мені дав Снаут. Було ще досить видно, вся кабіна палала багрянцем, і сторінки книжки теж порожевіли. Це були укладені якимсь Оттоном Равінцером, магістром філософії, статті й праці, відверто кажучи, сумнівної вартості. Всяку науку завжди супроводить якась псевдонаука, її химерне викривлення в умах певного типу; астрономія карикатурно відбивається в астрології, як хімія колись відбивалася в алхімії; певна річ, що народження соляристики супроводжувалося справжнім вибухом думок-монстрів. Книжка Равінцера містила саме таку духовну поживу; втім, задля справедливості слід зазначити, що укладач у передмові відмежувався від цього паноптикуму. Просто він вважав, і не без підстави, що такий збірник може бути цінним документом епохи як для істориків, так і для психологів науки.
Рапорт Бертона посідав у книжці почесне місце» Він складався з кількох частин. Першу частину становила, власне, копія його бортового журналу, досить лаконічного.
З чотирнадцятої до шістнадцятої години сорока хвилин за умовним часом експедиції, записи були короткі й одноманітні.
«Висота 1000 — або 1200 — або 800 метрів — нічого не помічено — Океан порожній». Цей запис повторювався кілька разів.
Потім о 16.40: «Підіймається червоний туман. Видимість 700 метрів. Океан порожній».
О 17.00: «Туман густішає, штиль, видимість 400 метрів, є просвіти. Знижуюсь до 200».
О 17.20: «Я в тумані. Висота 200. Видимість 20—40 метрів. Штиль. Підіймаюсь до 400».
О 17.45: «Висота 500. Суцільний туман аж до обрію. В тумані — лійкуваті отвори, крізь які прозирає поверхня Океану. В них щось відбувається. Намагаюсь увійти в одну з цих лійок».
О 17.52: «Бачу щось схоже на вир — викидає жовту піну. Навколо стіна туману. Висота 100. Знижуюсь до 20».
На цьому записи в бортовому журналі Бертона закінчувалися. Далі в так званому рапорті йшла виписка з його історії хвороби, а точніше, текст продиктованих Бертоном свідчень і запитань, якими його раз у раз переривали члени комісії.
«Бертон. Коли я знизився до тридцятьох метрів, стало важко утримувати висоту, бо в цьому круглому, вільному від туману просторі дув поривчастий вітер. Усю свою увагу я змушений був зосередити на керуванні й через те якийсь час, хвилин десять — п'ятнадцять, не виглядав із гондоли. Отже, я мимохіть попав у туман, куди мене відніс дужий порив вітру. Це був не звичайний туман, а щось схоже на колоїдну завись, яка затягла геть усе скло. Очистити його було дуже важко, бо завись виявилася страшенно липкою. Тим часом через опір, який туман чинив гвинту, оберти останнього впали процентів на тридцять, і я почав утрачати висоту. Я опустився так низько, що боявся скапотувати на хвилі і дав повний газ. Машина тримала висоту, але вгору не підіймалася. В мене лишилося ще чотири патрони ракетних прискорювачів. Я не скористався ними, боячись, що ситуація може погіршитись і тоді вони мені знадобляться. Зненацька почалася дуже сильна вібрація, хоч гвинт працював на повних обертах. Я здогадався, що ця химерна завись обліпила і його; однак стрілки висотоміра, як і досі, стояли на нулі, і я нічого не міг удіяти. Сонця я не бачив з тієї хвилини, як увійшов у туман, але в тому напрямку, де воно мало бути, туман світився червінню. Я все ще кружляв, сподіваючись, що, зрештою, натраплю на вільний від туману просвіт, і справді, через якоїсь півгодини мені це вдалося. Я вилетів на чистий простір, який мав форму майже правильного кола діаметром кількасот метрів. Його межі окреслював туман, який бурхливо клубочився, немовби його підіймали могутні конвекційні потоки. Через те я намагався триматись по змозі в центрі «дірки» — там було найспокійніше. І тоді я помітив, що поверхня Океану змінилася. Хвилі майже зникли, а поверхневий шар цієї рідини — того, з чого складається Океан,— став напівпрозорим, з димчастими плямами, які поступово теж зникали. Через якийсь час верхній шар цілком очистився, і я зміг крізь його товщу, що сягала, мабуть, кількох метрів, зазирнути углиб. Там громадилося щось схоже на жовтий мул, який тонкими, вертикальними смугами здіймався вгору і, спливаючи на поверхню, виблискував, наче скло, починав вирувати й пінитись, а потім застигав, нагадуючи густий, пригорілий цукровий сироп. Цей мул чи слиз збивався у великі грудки, зводився над поверхнею, утворював стовщення, подібні до цвітної капусти, й поступово набував найрізноманітніших форм. Мене почало зносити до стіни туману, і я кілька хвилин змушений був за допомогою гвинта й керма боротися з цим рухом, а коли трохи перегодя знову міг глянути вниз, то побачив під собою щось схоже на сад. Я розрізняв карликові дерева, і живопліт, і доріжки — не справжні, а з тієї самої субстанції, яка вже зовсім затужавіла, наче жовтявий гіпс. Принаймні все це мало саме такий вигляд. Поверхня Океану сліпуче сяяла. Я знизивсь як тільки можна було, щоб усе ретельно роздивитися.
Запитання. Чи було на тих деревах та інших рослинах, які ти бачив, листя?
Відповідь Бертона. Ні. Це було щось на зразок макета саду. Так, так, саме макета! Такий воно мало вигляд. Але макет цей був натуральних розмірів. А ще за мить усе почало тріскатись і розламуватись, із розколин, зовсім чорних, хвилі вичавлювали на поверхню густий слиз, що одразу ж застигав; частина його стікала, а частина залишалась, і все ще дужче завирувало, вкрилося піною, і, крім неї, я вже більше нічого не бачив. Водночас з усіх боків мене почав стискати туман, тоді я збільшив оберти й піднявся на висоту трьохсот метрів.
Запитання. Ти абсолютно певен, що картина, яку спостерігав, скидалася на сад, а не на щось інше?
Відповідь Бертона. Так. Адже я помітив там низку різних деталей: наприклад, в одному місці, пам'ятаю, стояли рядом якісь квадратні коробки. Пізніше мені спало на думку, що це могла бути пасіка.
Запитання. Пізніше, кажеш? А не в ту мить, коли ти це побачив?
Відповідь Бертона. Ні, бо все це було немовби виліплене з гіпсу. Я бачив там й інші речі.
Запитання. Які саме?
Відповідь Бертона. Точно сказати не можу, я не встиг як слід роздивитись. У мене склалося враження, що під декотрими кущами лежали якісь знаряддя; вони були довгасті, з зубцями, ніби гіпсові відливки невеликих садових машин. Та в цьому я не зовсім певен. А в усьому іншому — так.
Запитання. Ти не подумав, що це галюцинація?
Відповідь Бертона. Ні. Я вирішив, що це фата-моргана. Про галюцинацію я не думав, бо почував себе цілком нормально, а також через те, що ніколи в житті чогось подібного не бачив. Коли я піднявся на висоту трьохсот метрів, туман піді мною був подірявлений, мов сир. Одні з цих «дірок» були порожні, і крізь них я бачив, як хвилюється Океан, а в інших щось клубочилось. Я спустився в одну з таких «дірок» і з висоти сорока метрів побачив, що під поверхнею Океану — зовсім неглибоко — лежить немовби стіна величезної будівлі: вона чітко просвічувала крізь хвилі, і я помітив у ній низки розмірено розташованих прямокутних отворів, схожих на вікна; мені навіть здалося, ніби в деяких вікнах щось рухається. Та я не зовсім цього певен. Стіна почала поволі підійматися і виринати з Океану. З неї цілими водоспадами стікали слиз і якісь драглисті утворення, згустки з прожилками. Зненацька вона розламалася навпіл і пішла в глибину так швидко, що враз щезла з очей. Я знову набрав висоту й полетів над самісіньким туманом, майже торкаючись його шасі. Потім побачив наступний лійкуватий просвіт — мабуть, у кілька разів більший за перший. Ще здалеку я помітив якийсь предмет, що плавав на поверхні. Він був світлий, майже білий, і мені здалося, що це Фехнерів скафандр, тим більше, що за формою він нагадував людину. Боячись, що можу проскочити це місце і вже не знайду його, я круто розвернув машину. Цієї миті постать ледь звелася: вона наче пливла або стояла по пояс у хвилях. Поспішаючи, я спустився так низько, що відчув удар шасі об щось м'яке, певно, об гребінь хвилі — тут вона була досить висока. Людина — так, так, людина!— була без скафандра. І все-таки вона рухалася.
Запитання. Чи бачив ти її обличчя?
Відповідь Бертона. Так.
Запитання. Хто це був?
Відповідь Бертона. Це була дитина.
Запитання. Яка дитина? Ти бачив її коли-небудь раніше?
Відповідь Бертона. Ні. Ніколи. У всякому разі, не пам'ятаю. Та тільки-но я наблизився — мене віддаляло від неї метрів сорок, а може, й трохи більше,— я зрозумів: тут щось негаразд.
Запитання. Що ти маєш на увазі?
Відповідь Бертона. Зараз поясню. Спершу я не міг збагнути, що це таке. І тільки трохи згодом збагнув: дитина була неприродно велика. Дитина-гігант — це ще слабо сказано. Була заввишки, мабуть, метрів з чотири. Я точно пам'ятаю, що, коли вдарився шасі об хвилю, її обличчя було трохи вище від мого, хоч я сидів у кабіні, тобто перебував не менш як за три метри від поверхні Океану.
Запитання. Якщо вона була така велика, то чому ти вирішив, що це дитина?
Відповідь Бертона. Тому, що це було зовсім маленьке дитя.
Запитання. А тобі не здасться, Бертон, що твоя відповідь нелогічна?
Відповідь Бертона. Ні. Аж ніяк. Бо я бачив його обличчя. Та й, зрештою, пропорції тіла були дитячі. Малюк видався мені... майже немовлям. Ні, це перебільшення. Мабуть, йому було років два або три. У нього було чорне волосся й голубі очі — велетенські! І він був голий. Зовсім голий, як новонароджений. Був мокрий, точніше слизький, шкіра в нього блищала. Це видовище сповняло мене жахом. Я більше не вірив ні в яку фата-моргану. Адже я бачив цю дитину надто виразно. Вона підіймалась і опускалась на хвилях, а, крім того, ще й сама рухалася. Відразливе видовище!
Запитання. Чому? Що вона робила?
Відповідь Бертона. Вона була схожа... ну, на якийсь музейний експонат, на ляльку, тільки живу. Розтуляла й стуляла рота, робила різні рухи — огидні рухи! Так, бо це були не її рухи.
Запитання. Як це розуміти?
Відповідь Бертона. Я не дуже наближався до неї — був метрів за п'ятнадцять, ну, може, за двадцять, так, метрів за двадцять — це найточніше. Але я вже сказав, яка вона була величезна, і тому бачив її дуже виразно. Очі в неї блищали, і взагалі вона справляла враження живої дитини, от тільки ці рухи... Немовби хтось проводив над нею досліди...
Комісія. Постарайся пояснити точніше: що ти маєш на увазі?
Відповідь Бертона. Не знаю, чи мені це вдасться. Таке склалося в мене враження. Інтуїтивно. Я не замислювався над цим. Рухи а малюка були неприродні.
Запитання. Ти хочеш сказати, що, припустімо, руки його рухалися не так, як людські, рухливість яких обмежена в суглобах?
Відповідь Бертона. Ні. Зовсім не те. Просто... ці рухи не мали ніякого сенсу. Кожен рух, як правило, щось означає, для чогось робиться...
Комісія. Ти так гадаєш? Рухи немовляти не завжди цілеспрямовані.
Відповідь Бертона. Це я знаю. Але рухи немовляти безладні, не скоординовані. Узагальнені. А ті були... так, тепер я зрозумів!— методичні. Виконувалися по черзі, ривками й серіями. Немовби хтось хотів з'ясувати, що ця дитина здатна зробити руками, а що — тулубом і ротом. Та найгірше було з обличчям, певно, тому, що в людини воно найпромовистіше, а це було, як... ні, я не можу цього визначити. Воно справді було живе, але не людське. Розумієте, риси обличчя, і очі, і шкіра — все, як у людини, а от вираз, міміка — ні.
Запитання. А може, це були гримаси? Ти знаєш, який вигляд має обличчя людини, коли з нею станеться напад епілепсії?
Відповідь Бертона. Так. Я бачив такий напад. Розумію. Ні, це було щось зовсім інше. Під час епілепсії бувають конвульсії, судома, а тут я бачив рухи цілком зграбні, плавні й безперервні, мелодійні, якщо можна так сказати. Ну і обличчя. З обличчям було те саме. Неймовірно, але одна його половина була весела, а друга — сумна, одна відбивала погрозу, а може, переляк, а друга — тріумф чи щось подібне. Саме таке обличчя було в того малюка. Я пробув там зовсім недовго. Секунд десять, а може, й навіть менше.
Запитання. І ти хочеш сказати, що встиг розгледіти все за такий короткий час? До речі, звідки ти знаєш, скільки це тривало? Ти що, дивився на годинник?
Відповідь Бертона. Ні. На годинник я не дививсь. Але я літаю вже шістнадцять років. У моїй професії треба вміти відчувати час з точністю до секунди — виробляється рефлекс. Особливо це потрібно при посадці. Пілот, що не може в будь-якій ситуації визначити, скільки тривало те чи інше явище, п'ять чи десять секунд,— нічого не вартий. Те ж саме стосується спостережливості. Людина з_ роками починає схоплювати все в якнайкоротші проміжки часу.
Запитання. Більше ти нічого не бачив?
Відповідь Бертона. Бачив. Але цього я вже не пам'ятаю так детально. Можливо, доза виявилася для мене надто великою. Мозок мій немовби закупорився. Туман почав затягувати «діру», і я змушений був набрати висоту. Але як і коли це зробив, не пам'ятаю. Уперше в житті я мало не капотував. У мене так тремтіли руки, що я не міг як слід тримати штурвал. Здається, я щось кричав і викликав базу, хоча знав, що зв'язку немає.
Запитання. Ти пробував тоді вернутися?
Відповідь Бертона. Ні. Бо зрештою, вибравшися з пастки, я подумав, що, може, Фехнер потрапив у якусь із цих «дір». Знаю, це звучить безглуздо. Але я так думав. Якщо вже таке коїться, вирішив я, то, може, мені пощастить знайти й Фехнера. Тому я поклав собі оглянути всі «діри», які тільки вдасться. Те, що я побачив у третій з ряду, так ошелешило мене, що я ледве підняв машину вгору і зрозумів: це мені не під силу. Я більше не міг. Я повинен це сказати, хоча вам відомо й так. Мені стало млосно, до горла підкотила блювота. Раніше зі мною такого не бувало. Мене ніколи не нудило.
Запитання. Тобі не здається, Бертон, що це був симптом отруєння?
Відповідь Бертона. Можливо. Не знаю. Але те, що я побачив за третім разом, я не вигадав, і цього не поясниш ніяким отруєнням.
Запитання. Звідки ти можеш про це знати?
Відповідь Бертона. Це була не галюцинація. Адже галюцинація — це те, що витворює мій власний мозок, так чи ні?
Комісія. Так.
Відповідь Бертона. Отож-бо. А такого він не міг витворити. Я в це ніколи не повірю. Мій мозок на таке не здатен.
Комісія. Розкажи якнайдокладніше: що це було?
Відповідь Бертона. Спершу я хочу почути, як комісія оцінює те, що я вже розповів.
Запитання. Яке це має значення?
Відповідь Бертона. Для мене — принципове. Я ж вам уже сказав, що побачив таке, чого ніколи не забуду. Якщо, комісія визнає, що в моєму повідомленні є хоч один процент правди, і вирішить розпочати відповідне дослідження Океану, то я розповім усе. Але якщо комісія вважає це маячнею, я не скажу більше ні слова.
Запитання. Чому?
Відповідь Бертона. Бо мої галюцинації, хоч би які вони були страхітливі,— це моя особиста справа. А от досвід мого перебування на Солярісі — ні.
Запитання. Чи означає це, що ти відмовляєшся далі відповідати на будь-яке наше запитання, поки компетентні органи експедиції не приймуть належного рішення? Адже ти, звичайно, розумієш, що комісія не уповноважена негайно щось ухвалювати?
Відповідь Бертона. Так».
На цьому закінчувався перший протокол. Був іще фрагмент другого, складеного через одинадцять днів.
«Голова. ...беручи все це до уваги, комісія в складі трьох лікарів, трьох біологів, одного фізика, одного інженера-механіка й заступника начальника експедиції дійшла висновку, що випадки, про які розповів Бертон, є проявом галюцинаторного синдрому, спричиненого отруйною атмосферою планети, з симптомами потьмарення свідомості, супроводжуваними збудженням асоціативних зон кори головного мозку, і що в реальній дійсності цим подіям ніщо або майже ніщо не відповідало.
Бертон. Вибачте. Що означає «ніщо або майже ніщо»? Що це — «майже ніщо»?
Голова. Я ще не закінчив. Окремо до протоколу занесено
ЗМІСТ
На попередню
|
|
