Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Станіслав Лем. ЕДЕМ
Станіслав Лем. ЕДЕМ
Науково-фантастичний роман
1
У розрахунки вкралася помилка. Замість того, щоб пройти над атмосферою, вони зіткнулися з нею. Корабель входив у повітря з ревом, від якого лопалися барабанні перетинки. Розпростерті на нейлонових сітках люди відчували, як стиснулися амортизатори, передні екрани спалахнули полум’ям і згасли, подушка розжарених газів, яка натискала на ніс корабля, затулила зовнішні об’єктиви, гальмування почалося надто пізно й виявилось неефективним. Рубку виповнив чад від паленої гуми, під пресом перевантаження люди сліпли й глухли, це був кінець, однак навіть про нього жоден з них не міг подумати - не вистачало сили, щоб піднести грудну клітку, втягнути повітря, - це робили за них кисневі пульсатори, які ще працювали, нагнітаючи в їхні груди повітря, наче в полопані балони.
Нараз гуркіт ущух. Спалахнули аварійні вогні, по шість із кожного боку, люди заворушилися, над потрощеним і сплющеним у гармошку пультом двигуна горів червоний сигнал тривоги, клапті ізоляції, скалки плексигласу з шелестом совалися по підлозі, рев припинився, все поглинув глухий, дедалі наростаючий свист.
- Що це?.. - прохрипів Лікар, випльовуючи гумовий мундштук.
- Лежати! - застеріг його Координатор, який стежив за останнім уцілілим екраном.
Ракета перекинулася, немовби в неї вдарив таран, нейлонові сітки, які обвивали людей, завібрували, наче струни, усе на мить застигло, ніби на гойдалці, що сягла найвищої точки, відтак пролунав оглушливий гуркіт.
М’язи, які напружилися в очікуванні останнього удару, раптом обм’якли. Ракета, стоячи на вертикальному стовпі випускного вогню, повільно опускалася вниз, сопла гуркотіли заспокійливо; це тривало кілька хвилин, потім перегородки затремтіли від дрожу. Вібрація ставала дедалі сильнішою - мабуть, розхиталася підшипникова підвіска турбін. Люди перезирнулися, проте ніхто не сказав ні слова. Вони знали, що все залежить від того, чи витримають ротори.
Уся рубка раптом задрижала, немовби іззовні в неї з навіженою швидкістю бив сталевий молот. Товста випукла лінза останнього екрана миттю вкрилася густою павутиною тріщин, його фосфоричний диск згас, і при тьмяному світлі аварійних ламп, що падало знизу, люди бачили на похилих стінах власні збільшені тіні; гуркіт перейшов у протяжний рик, під ними щось тріщало, ламалося, шматувалося з металевим скреготом; корпус, струшуваний страхітливими поштовхами, падав, падав, осліплений, мертвий; люди позіщулювалися, затамували віддих, цілковита пітьма, хаос... Нараз тіла їхні якась сила випростала на всю довжину нейлонових тросів, проте вони не долетіли до розбитих панелей, об які були б покалічилися, а повисли навскоси, повільно розгойдуючись, наче важкі маятники...
Ракета перекинулася важко, мов велетенська гора; цього разу гуркіт був далекий і тупий, брили викинутого грунту слабко застукотіли об зовнішню обшивку і зсунулися додолу.
Все завмерло. Внизу сичали труби, щось жахливо булькало, швидко стікала вода, і шум цей був змішаний з пронизливим сичанням, яке повторювалося через рівні інтервали, немовби на розпечене залізо капала якась рідина.
- Живі, - сказав Хімік у цілковитій темряві.
Він не бачив нічого, висячи в своїй нейлоновій сітці, наче в мішку, підвішеному за чотири ріжки на тросах. Це означало, що ракета лягла на бік. Якби вона стояла, сітка висіла б горизонтально. Щось клацнуло. Спалахнув блідий бензиновий пломінчик старої Лікаревої запальнички.
- Екіпаж? - запитав Координатор.
Один із тросів його гамака лопнув, і Координатор повільно, безпорадно розгойдувався; просунувши руку у вічко нейлонової сітки, він марно силкувався схопитися за що-небудь, що виступало із стінки.
- Перший, - сказав Інженер.
- Другий, - відгукнувся Фізик.
- Третій, - подав голос Хімік.
- Четвертий, - озвався Кібернетик, тримаючись за лоба.
- П’ятий, - закінчив Лікар.
- Усі. Поздоровляю. - Голос Координатора був спокійний. - Автомати?
Йому відповіла тиша.
- Автомати!!
Мовчання. Запальничка почала пекти Лікаря в пальці. Він загасив її. Знову все огорнула темрява.
- Я завжди казав, що ми зроблені з кращого матеріалу, - озвався в потемках Лікар.
- У кого з вас є ніж?
- У мене. Хочеш перерізати троси?
- Якщо можеш вибратися без цього, то ще краще. Я не можу.
- Спробую.
Почулося якесь вовтузіння, прискорене дихання, щось грюкнуло, заскреготіло скло.
- Я на підлозі. Тобто на стіні, - повідомив Хімік. Голос його долинув звідкись ізнизу. - Лікарю, присвіти на хвилинку, я вам допоможу.
- Тільки поквапся, бо кінчається бензин.
Знову спалахнула запальничка. Хімік вовтузився біля Координаторового гамака - він міг досягти тільки до його ніг. Нарешті йому вдалося трохи розсунути бічну “блискавку”, і Координатор важко впав на ноги. Удвох їм працювалося швидше. Незабаром усі вже стояли на похиленій, оббитій напівеластичною масою стінці рубки.
- З чого почнемо? - запитав Лікар.
Він стягнув краї рани на лобі в Кібернетика й наклав на неї пластир, який знайшов у себе в кишені. Він постійно носив при собі різні непотрібні речі.
- З констатації факту, чи нам звідси удасться вийти, - відповів Координатор. - Насамперед нам потрібне світло. Ну, що там у вас? Уже? Лікарю, присвіти мені сюди, може, в клемах панелі є струм1, хоча б у ланцюзі сигналізації тривоги.
Цього разу запальничка викресала лише іскру. Лікар без успіху крутив коліщатко й стер тільки шкіру собі на пальці, освітлюючи уламки потрощеної панелі, в якій копирсались навколішках Координатор й Інженер.
- Є? - спитав Хімік, який стояв позад них, бо йому вже не вистачило місця.
- Поки що глухо. Ні в кого немає сірників?
- Останній раз я бачив сірники три роки тому. В музеї, - невиразно промимрив Інженер, намагаючись зубами здерти ізоляцію з кінця проводу.
Нараз маленька голуба іскра освітила складені, мов скойки черепашки, руки Координатора.
- Є, - повідомив він. - Тепер яку-небудь лампочку.
Хтось знайшов у сигналізаторі тривоги над боковою панеллю непошкоджену лампочку. Сліпучий електричний вогник освітив рубку, схожу на частину труби тунелю з конусними стінами, що похило підіймається вгору. Високо над ними, в тому, що було тепер стелею, виднілися зачинені двері.
- Більш як сім метрів, - меланхолійно зауважив Хімік. - Як ми туди дістанемось?
- Якось у цирку я бачив живу колону - п’ятеро чоловік один на одному, - озвався Лікар.
- Для нас це надто складно. Ми дістанемося туди по підлозі, - відповів Координатор.
Він узяв у Хіміка ножа й почав робити широкі надрізи в губчастому покритті підлоги.
- Східці?
- .Атож.
- А чому це не чути нашого Кібернетика? - здивувався раптом Інженер. Умостившись на уламках потрощеного розподільного пульта, він прикладав вольтметр до виведених назовні кабелів.
- Він овдовів, - усміхнувшись, відповів Лікар. - Бо що таке Кібернетик без автоматів?
- Вони в мене ще запрацюють, - кинув Кібернетик, зазираючи в отвори вибитих екранів.
Електричний вогник поступово жовтів, робився дедалі слабшим і блідішим.
- Акумулятори теж? - буркнув Фізик.
Інженер підвівся:
- Схоже, що так.
Через чверть години в глиб корабля, а точніше вгору, вирушила експедиція з шістьох чоловік. Спершу вони дісталися в коридор, а звідти - до окремих приміщень. У Лікаревій каюті знайшли кишеньковий електроліхтарик. Лікар полюбляв возити з собою безліч зайвих речей. Ліхтарика забрали з собою. Усе довкола було поруйноване і потрощене. Меблі, прикріплені до підлоги, вціліли, але з приладів, інструментів, допоміжних засобів пересування, харчових припасів утворилася справжня каша, яка сягала людям вище колін.
- А тепер спробуємо вийти, - сказав Координатор, коли вони знову опинилися в коридорі.
- А скафандри?
- Вони в напірній камері. Сподіваюся, з ними нічого не сталося. А втім, вони нам і непотрібні: на Едемі цілком стерпна атмосфера.
- А хіба тут взагалі хтось колись був?
- Так, десять чи одинадцять років тому космічний зонд пошукового патруля, коли загинув Альтаїр зі своїм кораблем. Пригадуєте?
- Але з людей ніхто?
- Ні, ніхто.
Внутрішній люк шлюзу похило нависав над їхніми головами. Дивне перше враження, спричинене тим, що в знайомих приміщеннях усе набуло абсолютно нового вигляду - стіни стали тепер, підлогами, а стелі - стінами, - поволі минало.
- Тут нам і справді не обійтися без живої драбини, - заявив Координатор, ретельно освітивши люк Лікаревим ліхтариком.
Пляма світла оббігла довкола люка. Люк герметично прилягав до шлюзу.
- Виглядає непогано, - сказав Кібернетик, який стояв, задерши голову.
- Атож, - погодився з ним Інженер.
Він подумав, що страхітлива сила, яка стиснула стрингери так, що тріснув умонтований між ними головний розподільний пульт, могла заклинити також люк, однак уголос цю думку не висловив. Координатор скосив оком на Кібернетика і вже хотів був попросити, щоб той нагнувся і став під стіною, але раптом згадав про покручений брухт, який вони побачили у відсіку автоматів, і звернувся до Хіміка:
- Розстав ноги якомога ширше, руки - на коліна, так тобі буде зручніше.
- Я завжди мріяв виступати в цирку. Все життя! - запевнив його Хімік і нахилився.
Координатор став ногами йому на плечі, випростався і, притискаючись до стіни, кінчиками пальців дотягнувся до потовщеного на кінці нікельованого важеля.
Спершу потягнув, потім смикнув і нарешті повис на ньому. Важіль подався з хруском, немовби замковий механізм був набитий дрібним склом, зробив чверть оберта й зупинився.
- А ти тягнеш його в той бік, що треба? - запитав Лікар, який світив знизу ліхтариком. - Адже ракета лежить.
- Я це врахував.
- А сильніше вже не можеш?
Координатор не відповів. Він висів біля стіни, вхопившись однією рукою за важіль. Потім спробував поволі підтягти другу руку. Зробити це було не так легко, але зрештою вдалося. Висячії тепер, мов на трапеції, він підібгав ноги, щоб не вдарити ними Хіміка, який зіщулився під ним, і кілька разів шарпнув за важіль, підтягуючись на руках і падаючи вниз усією вагою тіла; коли він з розгону вдарився торсом об стіну, всередині у нього аж кавкнуло.
За третім чи четвертим разом важіль трохи подався. Треба було зрушити його ще сантиметрів на п’ять. Координатор натужив усі сили й ще раз рвонувся вниз.
Важіль з пекельним скреготом ударився об стопор. Внутрішня засувка відсунулася.
- Пішло як по маслу! - зрадів Фізик.
Інженер мовчав. Він думав про своє. Відкрити кришку люка виявилося набагато складніше. Інженер спробував зрушити її з місця, натискаючи на ручку гідравлічного пристрою, хоча знав наперед, що з цього нічого не вийде. Труби полопалися в багатьох місцях, і вся рідина витекла. Ручка ручного привода засяяла над ними, мов ореол, коли Лікар спрямував ліхтарик угору. Як на їхні гімнастичні можливості, це було надто високо - понад чотири метри.
Тоді вони почали зносити з усіх приміщень поламані прилади, подушки, книжки - особливо стала в пригоді бібліотека, і насамперед атласи зоряного неба, великі й товстенні.
З них, наче з цегли, будували піраміду. За якусь годину вона сягла вже двометрової висоти. Хтось ненароком зачепив піраміду, і вона частково обвалилася; після цього всі працювали вже систематичніше - під керівництвом Інженера.
- Фізична праця - це просто мука! - важко дихаючи, бурчав Лікар.
Ліхтарик стирчав у щілині кондиціонера й освітлював їм шлях, коли вони бігли до бібліотеки й поверталися звідти з оберемками книг.
- Раніше я навіть гадки не мав, що в таких примітивних умовах можна подорожувати до зірок, - сопів Лікар, але йому ніхто нічого не відповів.
Нарешті Координатор, підтримуваний товаришами, обережно виліз на споруджену піраміду й дотягся пальцями до ручки ручного привода.
- Мало, - сказав він. - Не вистачає п’ятьох сантиметрів. Підскочити не можу, бо все завалиться.
- Я саме тримаю в руці “Теорію швидкісних польотів”, - сказав Лікар, зважуючи на долоні товстенний том. - Думаю, він буде якраз.
Координатор схопився за ручку. Йому присвічували ліхтариком. Його тінь металася по білій поверхні пластику, яким було вистелено те, що тепер обернулося на стелю. Зненацька піраміда з книжок захиталася.
- Обережно! - крикнув Фізик.
- Я не маю на що обпертися, - видихнув Координатор. - Тримайте там, до дідька!! - крикнув він.
Ручка вирвалася йому з рук, він якусь секунду балансував на горі й нарешті відновив рівновагу. Ніхто з товаришів уже не дивився вгору - взявшись за руки, вони з усіх боків підпирали тремтливу споруду з книжок, щоб вона не розсипалася.
- Тільки не лайся, бо як почнемо, то вже не зупинимось, - застеріг знизу Лікар.
Координатор знову схопився за ручку. Несподівано розлігся протяжний скрегіт, потім з глухим шумом під ногами в нього розсунулися томи. Координатор повис над ними в повітрі, однак ручка, за яку він ухопився, зробила повний оберт.
- І так далі, ще одинадцять разів, - сказав він; зістрибнувши на безладно розсипані книжки.
Через дві години люк було таки переможено. Коли він почав відкриватися, всі радісно загукали.
Відкрившись, кришка повисла на рівні половини висоти коридора й утворила щось схоже на горизонтальний поміст, по якому без особливих зусиль можна було ввійти до шлюзу.
Скафандри в пласкій стінній шафі виявились непошкодженими. Шафа тепер лежала горизонтально, і люди ступали по її дверцятах.
- Виходимо всі, чи як? - спитав Хімік.
- Спершу спробуємо відкрити зовнішній люк...
Люк був затиснутий так щільно, що, здавалось, становив одне ціле з корпусом ракети. Важелі не піддавалися, хоч на них натискали всі шестеро, плечем до плеча. Тоді спробували розхитати гвинти, смикаючи їх то в той, то в інший бік; та гвинти навіть не поворухнулися.
- Виявляється, долетіти - це ще не все, найскладніше іноді вийти, - підсумував Лікар.
- А я й не знав, що ти в нас гуморист, - буркнув крізь зуби Інженер.
Піт заливав йому очі.
Всі повсідалися на дверцятах стінної шафи.
- Я голодний, - признався Кібернетик, порушивши загальну мовчанку.
- Значить, треба щось з’їсти, - сказав Фізик і зголосився піти на склад.
- Краще на кухню. В холодильнику щось, може...
- Сам я там нічого не вдію, бо, щоб дістатися до харчів, треба перекидати з пізтонни різного мотлоху. Хто піде зі мною?
Лікар відгукнувся першим, Хімік підвівся, мить повагався. Коли їхні голови зникли за краєм відкинутої кришки люка й останній відблиск ліхтарика, який вони взяли з собою, погас, Координатор сказав приглушеним голосом:
- Я не хотів говорити цього при них. Ви більш-менш орієнтуєтеся в ситуації?
- Так, - відповів Інженер у чорний морок перед собою і, торкнувшись випростаною рукою Координаторової ноги, не відсмикнув пальців. Він відчував потребу в цьому дотику.
- Ти вважаєш, що нам не вдасться розрізати кришку?
- Чим? - запитав Інженер.
- Пальником, електричним або газовим. У нас є автоген і...
- Скажи правду: ти чув коли-небудь про автоген, який може розрізати чверть метра кераміту?
Вони хвилину помовчали. З глибини корабля, наче із залізного склепу, долинав глухий гомін.
- Ну то що? Що?! - нервово запитав Кібернетик.
Координатор й Інженер почули, як хруснули його кісточки. Кібернетик підвівся.
- Сідай, - м’яко, але рішуче наказав йому Координатор.
- Ви гадаєте, що... кришка сплавилася з корпусом?
- Не обов’язково, - відповів Інженер. - Ти взагалі розумієш, що сталося?
- Не зовсім. Ми з космічною швидкістю ввігналися в атмосферу там, де її не повинно було бути. Чому? Автомат не міг помилитися.
- Автомат не помилився. Помилилися ми, - уточнив Координатор. - Ми забули про поправку на хвіст.
- На який хвіст? Про що ти говориш?
- На газовий хвіст, який розтягує за собою кожна огорнена атмосферою планета в напрямку, протилежному її рухові. Ти не знаєш про це?
- Знаю, звичайно. Ми що, врізалися в цей хвіст? Але ж він мав бути зовсім розрідженим.
- Десять у мінус шостій, - відповів Координатор, - або щось близько цього, але ми летіли зі швидкістю понад сімдесят кілометрів за секунду, любий мій. Ми ніби в якийсь мур ударилися - це був той перший струс, пригадуєте?
- Так, - підхопив Інженер, - а коли ми ввійшли в стратосферу, швидкість була ще десять, якщо не дванадцять кілометрів за секунду. Вона повинна була взагалі розвалитися, і я просто дивуюсь, що вона витримала.
- Ракета?
- Вона розрахована на дванадцятикратне перевантаження, а тим часом, поки тріснув екран, я бачив на власні очі, як стрілка вискочила за шкалу. Резерв шкали до тридцяти.
- А ми?
- Що ми?
- Як могли витримати ми? Ти хочеш сказати, що постійне гальмування становило тридцять g?
- Ні, воно не було постійним. Але в піках - напевне, бо гальмівні двигуни витиснули з себе все, що могли. Через те й почалася ця вібрація.
- Але ж автомати все вирівняли, і якби не компресори... - уперто стояв на своєму Кібернетик.
У глибині корабля щось раптом покотилося з брязкотом, наче залізні колеса по металу. Потім знову все стихло.
- Чого ти хочеш від компресорів? - здивувався Інженер. - Коли прийдемо до машинного відділення, я тобі покажу, що вони зробили в п’ять разів більше, ніж могли. Адже це тільки допоміжні агрегати. Спочатку розхитало їхні підшипники, а коли почалася вібрація...
- Гадаєш, резонанс?
- Резонанс само собою. Щиро кажучи, ми повинні були розмазатись на протязі кількох кілометрів, як той вантажний корабель на Нептуні, зрозуміло? Ти сам у цьому пересвідчишся, коли побачиш машинне відділення. Якщо хочеш, я можу наперед тобі сказати, який там усе має вигляд.
- А я туди зовсім не рвуся. До дідька, що сталося, чому вони так довго не вертаються? Темно, аж очі болять.
- Світло ми матимемо, не бійся, - сказав Інженер. Він усе ще, ніби мимохіть, торкався кінчиками пальців
Координаторової ноги; той сидів не ворушачись і мовчав.
- А до машинного відділення ми зазирнемо просто так, з нудьги. Бо нам усе одно більше нічого робити.
- Ти серйозно думаєш, що нам звідси не вибратися?
- Ні, жартую. Я люблю такі жарти.
- Перестань, - урвав його Координатор. - По-перше, тут є запасний люк.
- Здоров був! Запасний люк якраз під нами. Корабель мусив добряче заорати носом, і я не певен; що навіть цей люк виступає над поверхнею Едема.
- Ну то й що з цього? В нас є інструменти, ми можемо викопати тунель.
- А вантажний? - запитав Кібернетик.
- Його залито водою, - коротко пояснив Інженер. - . Я заглядав у контрольний колодязь. Мабуть, лопнула одна з головних цистерн - там щонайменше два метри води. Найімовірніше, зіпсованої.
- А ти звідки знаєш?
- Просто так буває завжди. Охолодження реактора виходить з ладу в першу чергу. Для тебе це хіба новина? Краще забудь про вантажний люк. Ми повинні вийти через цей, якщо...
- Викопаємо тунель, - тихо докінчив Координатор.
- Теоретично це можливо, - несподівано погодився з ним Інженер.
Усі троє замовкли. Хтось наближався коридором. Унизу блиснуло світло, й вони примружили засліплені очі.
- Шинка, сухарі, язики чи що там іще є в цій коробці - все з аварійного запасу! Ось шоколад, а ось термоси. Підіймайтеся нагору! - сказав Лікар, обернувшись до решти, і першим видерся на кришку люка.
Він присвітив товаришам, поки вони входили в шлюзову камеру й розставляли бляшанки та алюмінієві тарілки.
Їли мовчки, при світлі ліхтарика.
- Термоси вціліли? - здивувався раптом Кібернетик, наливаючи собі в кухлик кави.
- Дивно, але факт. З консервами непогано. Зате морозилка, холодильники, хлібні печі, малий синтезатор, очисна апаратура, водяні фільтри - все на порох.
- Очисна апаратура теж? - стурбовано перепитав Кібернетик.
- Так. Може, її ще вдалося б полагодити, якби було чим. Але це зачароване коло: щоб привести в рух хоча б найпростіший ремонтний напівавтомат, потрібен струм, щоб мати струм, треба полагодити агрегат, а для цього, в свою чергу, потрібен напівавтомат.
- Ви тут без нас порадилися, зубри техніки? І що? Де промінь надії? - запитав Лікар, намащуючи товстий шар масла на сухарі й накладаючи зверху скибки шинки. Не чекаючи відповіді, він провадив далі: - Ще малим хлопцем я прочитав, мабуть, більше книжок про космонавтику, ніж важить наша небіжчиця, однак не знайшов там жодного оповідання чи історії, ба навіть жодного анекдоту про щось подібне до того, що спіткало нас. Чому - й сам не збагну!
- Тому що це нудно, - ущипливо зауважив Кібернетик.
- Так, це щось нове - міжпланетний Робінзон, - зауважив Лікар, загвинчуючи кришку термоса. - Коли я звідси повернуся на Землю, то постараюся це описати, якщо дозволить талант.
У каюті раптом запала тиша. Коли всі мовчки заходилися збирати бляшанки, Фізик зметикував, що їх можна заховати в шафу зі скафандрами. Щоб відчинити дверцята в підлозі, усім довелося відступити під стіну.
- А знаєте, коли ми вовтузилися на складі, то чули якісь дивні звуки, - повідомив Хімік.
- Які звуки?
- Якісь стогони й потріскування, немовби ракету здавлювало щось.
- Ти гадаєш, нас привалило якоюсь скелею? - звів брови Кібернетик.
- Ні, причина тут зовсім інша, - втрутився Інженер. - Зовнішня обшивка корабля при вторгненні в атмосферу планети нагрілася до дуже високої температури, ніс його, можливо, навіть оплавився, а тепер частини конструкції остигають, зміщуються, виникають внутрішні напруги, й звідси ці звуки. О, зараз теж чути, послухайте...
Усі принишкли в світлі ліхтарика, який лежав на пласкому крузі над люком. Усередині корабля почувся протяжний стогін, серія коротких, слабких потріскувань, після чого знову запала тиша.
- А може, це якийсь автомат? - з надією в голосі запитав Кібернетик.
- Ти ж сам бачив.
- Так, але ми не заглядали до відсіку резерву.
Кібернетик висунувся в темряву коридора й, стоячи на самісінькому краю кришки люка, крикнув:
- Автомати резерву!!
Голос його луною прокотився в замкнутому приміщенні. Йому відповіла тільки тиша.
- Ходи сюди, оглянемо як слід люк, - запропонував Інженер.
Опустившись навколішки перед плавно ввігнутою плитою й наблизивши очі аж до її ребра, він освітлював її сантиметр за сантиметром, водячи плямою світла вздовж ущільнень, які прокреслила дрібненька сітка тріщин.
- Всередині ніщо не розплавилося. А втім, нічого дивного - кераміт дуже погано проводить тепло.
- Може, спробуємо ще раз? - запропонував Лікар, поклавши долоню на ручку.
- Це ні до чого, - запротестував Хімік.
Інженер приклав долоню до кришки люка й підхопився з місця:
- Друзі, потрібна вода! Багато холодної води!
- Навіщо?
- Помацайте кришку - гаряча, правда ж?
До кришки доторкнулося кілька одночасно простягнених рук.
- Майже обпікає, - зауважив хтось.
- Це наше щастя!
- Тобто як?
- Корпус ракети розігрітий, він розширився, і кришка теж. Якщо її охолоджувати, то вона стиснеться і, може, її вдасться відкрити.
- Вода - це мало. Може, є лід. Він повинен бути в морозилках, - сказав Координатор.
Фізик, Хімік, Кібернетик і Лікар один за одним позіскакували в коридор, який загув під вагою їхніх кроків. Координатор й Інженер залишилися біля люка.
- Піддасться, - мовив він тихо, ніби сам до себе.
- Якщо тільки не заплавилася, - буркнув Інженер. Розчепіривши руки, він водив ними по краю люка, перевіряючи його температуру. - Кераміт починає плавитися’ при температурі понад три тисячі сімсот градусів. Ти не помітив, скільки було на обшивці під кінець польоту?
- Під кінець польоту всі прилади показували дані минулого року. Коли ми ввімкнули гальмівні двигуни, було понад дві з половиною тисячі градусів, якщо я не помиляюся.
- Дві з половиною тисячі градусів - це ще не страшно!
- Так, але потім!
У цю мить над горизонтальним зламом кришки з’явилося розпашіле обличчя Хіміка. Ліхтарик, який висів у нього на шиї, гойдався, й світло стрибало по шматках льоду у відрі. Хімік подав відро Координаторові.
- Стривай-но... а як ми, власне, будемо охолоджувати... - занепокоєно мовив Інженер. - Хвилинку. - І зник у темряві.
Знову долинули звуки кроків. Лікар приніс двоє відер води, в якій плавали шматки льоду. Хімік присвічував, а Лікар разом з Фізиком почали поливати кришку люка водою. Вода стікала на підлогу, в коридор. Коли вони поливали кришку вже вдесяте, їм здалося, що в ній чуються слабенькі потріскування. Залунали вигуки радості. З’явився Інженер. Він прив’язав собі стрічкою до грудей великий рефлектор зі скафандра. Від його світла зразу стало ясно. Інженер кинув на підлогу оберемок пластикових плит із рубки. Всі почали старанно обкладати кришку люка шматками й крихтами льоду, притискаючи їх пластиком, надувними подушками, книжками - всім, що тим часом приносив Фізик; нарешті, коли вони вже насилу могли розпростати спини, а від крижаної стінки майже нічого не лишилося, так швидко танув лід, стикаючись з розігрітою кришкою люка, Кібернетик схопився обома руками за ручку й спробував її повернути.
- Зачекайте, ще рано! - сердито крикнув Інженер, але ручка повернулася на диво легко.
Всі підхопилися. Ручка повергалася дедалі швидше. Інженер схопився за ручку запобіжного потрійного ригеля й смикнув униз; почувся такий звук, немовби тріснуло товсте скло, кришка люка навалилася на них спочатку легко, а потім раптом ударила тих, хто стояв надто близько, і з темної пащі з гуркотом ринула чорна лавина. Хіміка й Координатора, які стояли найближче, відкинуло в різні боки. Кришка притиснула Хіміка до бокової стіни так, що він не міг навіть поворухнутися, але не завдала йому ніякої шкоди. Координатор ледве встиг відскочити в останню мить і трохи не збив з ніг Лікаря. Всі заціпеніли. Засипаний Лікарів ліхтарик погас, світив тільки рефлектор на грудях в Інженера.
- Що це? - тремтячим голосом запитав Кібернетик, який стояв позаду всіх, на краю невеличкої платформи.
- Проба грунту планети Едем, - відповів Координатор і допоміг Хімікові вибратися з-під відкинутої набік кришки люка.
- Так, - підтвердив Інженер, - увесь люк засипано. Мабуть, ми таки глибоченько увігналися в грунт!
- Це перша посадка під поверхню невідомої планети, еге ж? - запитав Лікар.
Усі раптом вибухнули сміхом. Кібернетик реготав так, аж на очах у нього виступили сльози.
- Годі вже вам! - різко урвав товаришів Координатор. - Не будемо ж ми стояти так аж до самого ранку. Гайда по інструменти, треба відкопуватися.
Хімік нахилився й підняв з горбика, що виріс на підлозі перед люком, важку, спресовану брилу. З овального отвору люка сипався грунт, час від часу темні, з масним полиском грудки скочувалися по поверхні невеликого осипу аж у коридор.
Усі відступили туди, бо в шлюзі не було вже де й сісти; Координатор й Інженер зіскочили вниз останніми.
- На яку глибину ми могли ввігнатися в грунт? - півголосом запитав Координатор Інженера.
Вони йшли поруч коридором. Далеко попереду швидко рухалася ясна пляма світла, - Інженер віддав рефлектор Хімікові.
- На яку глибину, питаєш?.. Це залежить від дуже багатьох чинників. Тагерссен увігнався в грунт на вісімдесят метрів.
- Так, але ми знаємо, що залишилося від ракети й від нього!
- А той зонд на Місяці? Щоб його витягти, довелося пробивати в скелі штольню. В скелі!
- На Місяці пемза...
- А звідки ми можемо знати, що тут?
- Ти ж сам бачив. Ця порода схожа на мергель.
- Біля самого люка, а далі?
З інструментами справи були дуже кепські. Їхній корабель, як і всі інші кораблі далекого радіуса польоту, був оснащений подвійним комплектом автоматів та дистанційно керованих напівавтоматів для різних видів робіт, у тому числі й на поверхні, яких можуть вимагати різноманітні планетні умови. Однак ці пристрої зараз не функціонували, і без подачі струму нічого було й думати про те, щоб привести їх у рух; єдиний великий екскаватор, яким рухав атомний мікрореактор і який вони мали в своєму розпорядженні, теж вимагав електроенергії для запуску. Хоч-не-хоч довелося вдатись до найпримітивніших знарядь - лопат і кирок. Їх на кораблі, звичайно, не було, а щоб виготувати їх, потрібний був час і матеріал. Після п’яти годин напруженої праці екіпаж повертався коридором до шлюзу, несучи три розплющені й загнуті на кінцях мотики, два сталевих ломи і волочачи великі листи бляхи, які мали прислужитися зміцненню стін тунелю. Крім відер, для перенесення грунту пристосували кілька великих пластикових коробок, прикріпивши до них із двох боків короткі алюмінієві трубки замість ручок.
Три чверті доби минуло з моменту катастрофи, і всі вже падали з ніг від утоми. Лікар вирішив, що треба поспати бодай кілька годин. Але спершу необхідно було приготувати хоча б тимчасові постелі, бо койки в спальник приміщеннях, наглухо прикріплені до підлоги, тепер стояли вертикально. Щоб відкрутити їх, довелося б довго з ними поморочитися, отож до бібліотеки (майже половину книжок ще до цього винесли в коридор) постягували надувні матраци, і всі лягли на них покотом.
Незабаром з’ясувалося, що, крім Хіміка й Інженера, ніхто не в змозі заснути. Довелося Лікареві встати і піти з ліхтариком шукати снотворне. Це зайняло в нього майже цілу годину, бо треба було пробивати собі шлях до медпункту через маленький тамбур, завалений купами потрощених приладів й аналітичних посудин, які повивалювалися зі стінних шаф і перекрили доступ до дверей. Нарешті - його наручний годинник показував четверту годину ранку бортового часу - снотворні таблетки було роздано, ліхтар погашено, і незабаром спокійне дихання виповнило темне приміщення.
Усі прокинулися несподівано швидко, за винятком Кібернетика, який прийняв надто велику дозу снотворного й був наче п’яний. Інженер знову поскаржився на гострий біль у плечі, і Лікар виявив у цьому місці болючу пухлину - мабуть, Інженер пошкодив собі суглоб, коли вовтузилися з важелями люка.
Настрій у всіх був похмурий. Майже ніхто не розмовляв, навіть Лікар. До решти харчів у шлюзі дістатися так і не вдалося, бо на дверцятах шафи зі скафандрами височів величезний горб осипу, отож Фізик і Хімік Ще раз подалися до кухонного складу й повернулися звідти з бляшанками консервів. Було десять годин, коли заходилися копати тунель.
Робота посувалася черепашачим темпом. В овальному отворі люка не можна було як слід розвернутися, передні розбивали мотиками спресовані брили грунту, а ті, що стояли позаду, відносили їх у коридор. Трохи перегодя вирішили викидати грунт до навігаційної рубки - вона була поряд, до того ж там не було нічого такого, що могло б їм знадобитися найближчим часом.
Через чотири години навігаційна рубка була по’коліна засипана вийнятим грунтом, а довжина тунелю сягала заледве двох метрів. Мергель був щільний, не те, щоб твердий, але вістря ломів і мотик застрягали в ньому, а залізні стержні, на які надто сильно натискали люди, що працювали з неабияким завзяттям, гнулися; найкраще орудувала сталева мотика в руках Координатора.
Інженер потерпав, щоб “земляна” стеля не почала осідати, й пильно стежив за тим, щоб її старанно кріпили. Надвечір, коли вимащені глиною люди сіли підкріпитися, тунель, що вів од люка стрімко вгору, з нахилом майже в сімдесят градусів, заглибився у грунт заледве на п’ять з половиною метрів.
Інженер іще раз зазирнув до колодязя, крізь який можна було дістатися на нижній ярус, де за тридцять метрів від головного люка ближче до корми знаходився вантажний люк, однак побачив тільки чорне дзеркало води; вона стояла вище, ніж учора, - мабуть, іще якась цистерна протікала і її вміст поволі просочувався сюди. Вода - Інженер відразу виявив це з допомогою невеликого лічильника Гейгера - була радіоактивна, отож він наглухо закрив колодязь і повернувся до товаришів, нічого не сказавши їм про своє відкриття.
- Якщо все піде гаразд, то ми виберемося звідси завтра, якщо ж гірше - через два дні, - оголосив Кібернетик, випиваючи вже третій кухлик кави з термоса.
Всі дуже багато пили.
- Ти звідки знаєш? - здивувався Інженер.
- Просто передчуваю.
- Він володіє інтуїцією, якої позбавлені його автомати, - засміявся Лікар.
Настрій у нього дедалі поліпшувався. Коли інші змінювали його в тунелі, він гасав по відсіках корабля, внаслідок чого екіпаж збагатився двома магнітноелектричними ліхтариками, машинкою для підстригання волосся, вітамінізованим шоколадом і цілим стосом рушників. Усі були вимащені глиною, комбінезони рябіли плямами й патьоками, ніхто, звичайно, не голився, бо не було електрики, а машинкою для підстригання, яку приніс Лікар, усі знехтували. Сам він теж, зрештою, не користувався нею.
Весь наступний день було затрачено на копання тунелю; навігаційна рубка майже до самої стелі заповнилася вийнятою породою, й дедалі важче ставало висипати її через двері. Дійшла черга до бібліотеки. Лікар мав щодо цього певні сумніви, але Хімік, у парі з яким він носив змайстровані з листа бляхи ноші, нітрохи не вагаючись, висипав купу мергелю на книжки.
Вихід із тунелю відкрився зовсім несподівано. Щоправда, Фізик запевняв, буцім грунт став уже сухішим і не таким щільним, однак інші цього його спостереження не підтвердили. Мергель, який зони відносили в глиб ракети, весь час здавався їм однаковим. Інженер і Координатор, які змінили товаришів, саме взяли до рук знаряддя, яке ще зберігало тепло чужих долонь, і завдали перших ударів по брилах, що стирчали з нерівної стіни, як раптом одна з них кудись провалилася й крізь виниклий отвір війнуло свіжим повітрям. Люди відчули його легенький подих - тиск повітря назовні був трохи більший, ніж у тунелі, а отже, і в ракеті. Мотика й сталевий лом запрацювали в гарячковому темпі, грунт уже ніхто не виносив, решта членів екіпажу, які не мали змоги допомагати тим, хто працював попереду, бо їм не вистачало там місця, скупчилися позаду. Зробивши кілька останніх ударів, Інженер хотів вилізти назовні, проте Координатор зупинив його. Він вирішив спершу розширити вихід, отож звелів перенести останню порцію грунту до ракети, щоб ніщо не заважало в тунелі; минуло ще добрих десять хвилин, перш ніж шестеро людей виповзли з овального отвору на поверхню планети.
2
Смеркалося. Чорна паща тунелю зяяла в пологому схилі невисокого пагорба. Люди стояли на самому його вершечку. Далі, аж до самого обрію, над яким сяяли перші зірки, простяглася величезна рівнина. Подекуди вдалечині бовваніли якісь невиразні, стрункі, схожі на дерева силуети. Світла, яке посилала низька смуга заходу, було вже так мало, що всі барви довкола зливалися в суцільну сіру пелену. Ліворуч від непорушно застиглих людей похило стримів гігантський циліндричний корпус ракети. Інженер прикинув у думці його довжину: сімдесят метрів - отже, при падінні вона зарилася в глибину пагорба більш як на сорок метрів. Однак у цю хвилину ніхто не звернув уваги на велетенську чорну трубу, що вимальовувалася на тлі неба, трубу з безпорадно задертими вгору гільзами стернових сопел. Люди глибоко вдихали холодне повітря з ледве відчутним незнайомим, невиразним запахом і мовчки дивилися вперед. Тільки тепер їх охопило почуття повної безпорадності - залізні мотики, здавалося, самі повнпадали їм з рук. Вони стояли, повільно окидаючи очима неозорий простір - порожній, з обрієм, що губився в пітьмі, із зорями, що ліниво й розмірено мерехтіли у височині.
- Полярна? - озвався раптом Хімік, несвідомо знизивши голос, і показав на далеку зірку, що слабо мерехтіла в темному небі на сході.
- Ні, звідси її не видно - ми зараз... так, над нами південний полюс Галактики. Хвилинку... десь повинен бути Південний Хрест...
Задерши голови, всі вдивлялися в майже зовсім чорне небо, що іскрилося яскравими сузір’ями. Показуючи на них пальцями, пригадували їхні назви і на хвилину аж наче трохи пожвавішали, бо тільки зорі над цією мертвою, пустельною рівниною не були для них чимось зовсім чужим.
- Стає щораз холодніше, як у пустелі, - сказав Координатор.
- Не страшно - сьогодні ми все одно нічого вже не зробимо. Треба вертатися в ракету.
- Що? До цього склепу?! - обурився Кібернетик.
- Якби не цей склеп, ми загинули б тут щонайпізніше через два дні, - холодно осадив його Координатор. - Не поводьтесь як діти.
Не сказавши більше й слова, він обернувся, повільно підійшов до отвору, чорна пляма якого ледь помітно вимальовувалася за кілька метрів на схилі пагорба, і, спустивши ноги вниз, пірнув у тунель. Якусь мить іще видно було його голову, а потім щезла й вона. Ті, що лишились, мовчки ззирнулися.
- Ходімо, - напівзапитливо-напівствердно буркнув Фізик.
Трохи повагавшись, усі рушили слідом за ним. Поки і ерші вповзали в тісну діру, Інженер, який, чекаючи своєї черги, стояв поруч Кібернетика, запитав:
- Ти помітив, як дивно пахне тут повітря?
- Так. Воно якесь гірке... Ти знаєш його склад?
- Він схожий на земний. Є ще якась домішка, проте вона нешкідлива. Зараз не пригадую. Всі дані в такому маленькому зеленому томику, на другій полиці в бібліо...
Він змовк, згадавши раптом, що сам засипав бібліотеку купами мергелю.
- А хай йому... - сказав без ніякої злості, з великим сумом і почав протискуватися в чорне нутро тунелю.
Кібернетик, лишившись сам-один, раптом відчув себе ніяково. Це був не страх, а гнітюче почуття загубленості, неймовірної чужості пейзажу, до того ж у необхідності повертатися в глиб глинистого тунелю було щось принизливе. “Мов ті черв’яки”, - подумав він і, схиливши голову, слідом за Інженером протиснувся в тунель. Однак не витримав і, вже пірнувши в отвір по плечі, підніс голову, глянув угору й попрощався поглядом з зірками, які спокійно блимали на небозводі.
Другого дня дехто запропонував винести харчі на поверхню, щоб поснідати там, але Координатор заперечував - мовляв, це тільки завдасть їм зайвого клопоту. Отож рони снідали при світлі двох ліхтариків під кришкою люка, запиваючи вже зовсім прохололою кавою.
- Послухайте, а як це, власне, сталося, що в нас весь час було добре повітря? - раптом запитав Кібернетик.
Координатор усміхнувся. Його запалі щоки протнули сірі зморшки.
- Балони з киснем уціліли. Гірше з очищенням. Нормально працює тільки один автоматичний фільтр - аварійний, хімічний; усі електричні, ясна річ, відмовили. Через якихсь шість-сім днів ми почали б задихатись.
- І ти про це знав? - неквапливо запитав Кібернетик. Координатор нічого йому не відповів.
- Що будемо робити? - запитав Фізик.
Вони мили посуд у відрі води. Лікар витирав його одним із своїх рушників.
- Тут є кисень, - сказав він, з брязкотом кидаючи алюмінієву тарілку на стос інших, - а це означає, що тут є життя. Що тобі про це відомо?
- Майже нічого. Пробу атмосфери брав космічний зонд, звідси й уся наша обізнаність.
- Тобто як? Він навіть не сідав на поверхню Едема?
- Ні.
- Це справді неабияка обізнаність, - сказав Кібернетик.
Він намагався витерти обличчя спиртом, яким змочував з маленької пляшечки тампон вати. Води, придатної для вжитку, залишилося дуже мало, і ніхто не вмивався вже другу добу. Фізик при світлі ліхтарика розглядав своє відображення в полірованій поверхні кондиціонера.
- Не іронізуй, - спокійно відповів Координатор. - Якби склад повітря тут був інший, якби в ньому не було кисню, я вбив би вас.
- Що? - Кібернетик від подиву трохи не впустив пляшечку зі спиртом.
- І себе, звичайно, теж. Ми не мали б навіть одного шансу з мільярда. Тепер він у нас є.
Всі замовкли.
- Ти вважаєш, що оскільки тут є кисень, то повинні бути рослини й тварини? - запитав Інженер.
- Не обов’язково, - відповів Хімік. - На планетах Альфи Малого Пса є кисень, проте немає ні рослин, ні тварин.
- А що ж там є?
- Світляки.
- Люменоїди? Бактерії?
- Це не бактерії.
- Та облиште вже ви! - кинув Лікар. Прибравши посуд, він саме закривав коробки з харчами. - В нас зараз зовсім інші клопоти. Чи вдасться нам привести в рух Захисника?
- Я ще навіть не бачив його, - признався Кібернетик. - Дістатись до нього просто неможливо. Всі автомати вирвано із стояків. Схоже, що порозтягати все це залізяччя зможе тільки двотонний кран. Захисник лежить на самому споді.
- Але ж хоч яку-небудь зброю ми все-таки повинні мати! - вигукнув Кібернетик.
- В нас є електрожектори.
- Мені цікаво, чим ти їх зарядиш.
- А хіба в рубці немає струму? Був же ж, коли ми летіли.!
- А зараз немає. Мабуть, в акумуляторному відділенні сталося коротке замикання.
- А чому електрожектори не заряджені?
- Інструкція забороняє перевозити їх зарядженими, - неохоче буркнув Інженер.
- Чорти б ухопили цю ін...
- Перестань! - осік його Координатор.
Кібернетик відвернувся й знизав плечима. Лікар вийшов. Інженер приніс зі своєї каюти легкий нейлоновий рюкзак і заходився натоптувати в його кишені пласкі бляшанки з недоторканним запасом, коли повернувся Лікар, тримаючи в руці короткий оксидований циліндр, що закінчувався штуцером.
- Що це? - зацікавився Інженер.
- Зброя.
- Що за зброя?
- Усипний газ. Інженер зареготав.
- Звідки ти можеш знати, чи можна твоїм газом усипити те, що живе на цій планеті? А головне, як ти в разі нападу збираєшся ним оборонятись - даватимеш нападникам краплинний наркоз?
- У всякому разі, якщо виникне велика небезпека, ти зможеш сам ним скористатися, - зауважив Хімік.
Усі засміялися. Лікар сміявся найгучніше.
- Цим можна усипити будь-яке створіння, яке дихає киснем, - сказав він, - що ж до оборони - дивись! - І натиснув спусковий гачок біля основи циліндра.
Тонка, як голка, цівка рідини, що моментально випаровувалася, вистрелила в похмуру глибину коридора.
- Ну... за браком чогось кращого... - знизав плечима Інженер.
- Пішли? - запитав Лікар, ховаючи циліндр у кишеню комбінезона.
- Пішли.
Сонце стояло високо; воно було маленьке, далеке, але набагато пекучіше від земного. Однак не це приголомшило всіх: воно було тут не зовсім кругле. Люди дивилися на нього крізь щілини між пальцями, крізь темно-червоний напівпрозорий папір, яким були обгорнені їхні індивідуальні антирадіаційні пакети.
- Воно сплюснуте внаслідок швидкого обертання довкола осі? - запитав Хімік Координатора.
- Так. Це дуже добре було видно під час польоту. Ти не звернув уваги?
- Мабуть... тоді... як би це точніше сказати... мене це не цікавило...
Відвернувшись від сонця, всі глянули на ракету. Циліндричний білий корпус похило стирчав з низького пагорба й був схожий на ствол якоїсь гігантської гармати. Обшивка, молочна в тіні й срібляста на сонці, здавалася непошкодженою. Інженер наблизився до того місця, де корпус ракети увігнався в грунт, переліз через вивернені нагору брили, що, наче комір, оточували загнаний у схил корабель, і провів рукою по плиті обшивки.
- Непоганий матеріал, цей кераміт, - сказав він, не повертаючи голови. - Якби я тільки міг зазирнути в сопла... - І безпорадно глянув угору, на випускні отвори, які чорніли над рівниною.
- Ще встигнемо, - відповів Фізик. - А зараз, мабуть, ходімо. Зробимо невеличку розвідку, га?
Координатор піднявся на вершечок пагорба. Решта заквапилися за ним. Залита сонцем рівнина простяглася навсібіч, одноманітна, гладенька, блідо-жовта; вдалині височіли якісь стрункі силуети, на які вони звернули увагу ще напередодні; при яскравому сонячному світлі було видно, що це не дерева. Небо, блакитне над головами, наче на Землі, біля обрію мало виразний зеленкавий відтінок. Маленькі пір’їсті хмарки майже непомітно пливли на північ. За маленьким компасом, надітим на зап’ястя, Координатор заходився визначати сторони світу. Лікар, низько нахилившись, носком черевика копирсав грунт.
- Чому тут ніщо не росте? - з подивом сказав він.
Його відкриття всіх вразило. Справді - рівнина була гола, скільки сягав зір.
- Таке враження, ніби ця місцевість поступово вигорає й обертається на степ, - невпевнено мовив Хімік. - Там далі, на заході, - бачите он ті плями? - набагато більше жовтого. По-моєму, там пустеля, з якої вітер несе сюди пісок. Бо цей пагорб під нами глинистий.
- Ну, це ми вже, так би мовити, звідали на власній шкурі, - сказав Лікар.
- Треба накидати бодай приблизний план експедиції, - озвався Координатор. - Запасів, які ми взяли з собою, нам вистачить на два дні.
- Небагато... води в нас іще менше, - зауважив Кібернетик.
- Воду доведеться економити, поки не знайдемо її тут; якщо є кисень, то повинна бути й вода. Я думаю, почнемо ось із чого: здійснимо кілька прямолінійних вилазок від нашої бази, віддаляючись щоразу на таку відстань, яка потім дасть нам змогу спокійно і без зайвого поспіху повернутися назад.
- Максимум тридцять кілометрів в один бік, - зауважив Фізик.
- Згоден. Ідеться тільки про щось схоже на попередню розвідку.
- Стривайте, - сказав Інженер, який досі стояв за кілька кроків від товаришів, ніби поринувши в невеселі думки. - Чи не здається вам, що ми поводимося так, наче в нас не всі дома? Ми зазнали аварії на невідомій планеті. Нам пощастило вибратися з корабля. Замість того, щоб узятись за найголовніше і всі свої сили вкласти в ремонт, полагодити те, що можна, відкопати ракету і так далі, ми робимо якісь вилазки, без зброї, без будь-яких засобів захисту, не маючи аніякісінького уявлення про те, що нас тут може чекати.
Координатор мовчки слухав його, обводячи очима решту товаришів, які стояли довкола нього. Всі були неголені, триденна щетина надавала їм досить-таки дикого вигляду. Інженерові слова, мабуть, справили враження, однак ніхто не озвався - здавалося, всі чекали, що скаже на це Координатор.
- Шестеро людей, Генрику, ракету не відкопають, - мовив той, обережно зважуючи кожне слово, - і ти це чудово знаєш. У теперішньому нашому становищі запуск найпростішого агрегата вимагає часу, який ми не здатні навіть визначити. На планеті існує життя. Однак ми нічого про неї не знаємо. Ми навіть не встигли облетіти її перед катастрофою. Ми йшли від нічної півкулі й через фатальну помилку потрапили в газовий хвіст. Падаючи, досягли. лінії термінатора. Я лежав біля екрана, який тріснув останнім. Я бачив, - принаймні мені здавалося, що я це бачив, - щось схоже на... місто.
- Чому ти нічого не сказав нам про це? - повільно запитав Інженер.
- Так, чому? - підхопив Фізик.
- Бо я цього не певен. Я навіть не знаю, в якому напрямку його шукати. Ракета оберталася. Я втратив орієнтацію. І все ж таки існує шанс, хоч і незначний, що нам подадуть якусь допомогу. Я волів би про це не говорити, але кожен з вас і так добре знає, що шанси наші взагалі дуже мізерні. Крім того, нам потрібна вода. Основна частина нашого запасу вилилася на нижній ярус, до того ж вона радіоактивна. Через те я вважаю, що ми можемо дозволити собі піти на певний ризик.
- Я згоден з тобою, - сказав Лікар.
- І я теж, - докинув Фізик.
- Гаразд, - буркнув Кібернетик і відійшов на кілька кроків, дивлячись на південь, мовби не хотів слухати, що скажуть інші.
Хімік кивнув головою. Інженер не відповів; спустившись із пагорба, він закинув за спину рюкзак і коротко запитав:
- Куди?
- На південь, - відказав Координатор.
Інженер рушив уперед; решта подалися слідом за ним. Коли через кілька хвилин вони озирнулися, пагорба вже майже не було видно, хіба корпус ракети ще стримів на тлі неба, наче ствол польової гармати.
Було дуже гаряче. Їхні тіні дедалі вкорочувалися, черевики провалювалися в пісок, чутно було лише розмірену ходу й прискорене дихання. Вони наближалися до одного з тих струнких силуетів, які в сутінках прийняли були за дерева. Наблизившись, сповільнили ходу. З бурого грунту вертикально стримів сірий, мов слоняча шкіра, стовбур із тьмяним металевим полиском. Не товщий біля основи за чоловічу руку, він поступово переходив у чашоподібне розширення, краї якого вгорі, на висоті приблизно Двох метрів, пласко загиналися. Знизу неможливо було побачити, чи ця чаша відкрита, чи ні. Вона стояла абсолютно непорушно. Люди зупинилися за кілька метрів від химерної фігури, а Інженер імпульсивно рушив до неї і вже почав був підносити руку, щоб доторкнутися до “стовбура”, але Лікар крикнув: “Стій!” - і він мимохіть позадкував.
Лікар потягнув його до себе за плече, підняв з-під ніг камінець завбільшки з квасолину й підкинув високо в повітря. Камінець описав круту дугу і впав просто на вкритий зморшками, розплющений верх чаші. Всі здригнулися - такою бурхливою й несподіваною була реакція. “Чаша” захвилювалася, стулилася, пролунало коротке сичання, немовби з неї випустили газ, і вся сіра колона, яка тепер гарячково тремтіла, провалилася в грунт, ніби її щось туди всмоктало. Отвір, який утворився, миттю заповнила брунатна піниста маса, а відтак її поверхня вкрилася піщинками, шар яких ставав дедалі товщим, і через кілька секунд від отвору не зосталося й сліду - поверхня піщаного грунту була така ж гладенька, як і все довкола.
Ніхто ще не встиг отямитися від подиву, коли Хімік крикнув:
- Дивіться!
Всі озирнулися. Ще хвилину тому довкола на відстані кількох десятків метрів височіли три чи чотири такі ж самі стрункі й вузькі “чаші”, а тепер не було жодної.
- Невже всі позападалися?! - вигукнув Кібернетик.
І хоч як люди напружували зір, однак не побачили ніде й найменшого сліду тих “чаш”. Сонце дедалі припікало, спека ставала нестерпною.
Вони рушили далі. Через годину розтяглися довгою низкою. Попереду йшов Лікар, який ніс тепер рюкзак, за ним ступав Координатор. Замикав колону Хімік. Усі порозстібали комбінезони, дехто закачав рукави; обливаючись потом, з пересохлими губами, повільно посувалися рівниною. На обрії перед ними забовваніла довга горизонтальна смуга.
Лікар зупинився й зачекав на Координатора.
- Як ти гадаєш, скільки ми вже пройшли?
Координатор озирнувся назад, у бік сонця, туди, де залишилася ракета. Її вже не було видно.
- В цієї планети радіус менший від земного, - сказав він і, відкашлявшись, витер хустинкою обличчя. - Ми зробили кілометрів вісім, - підсумував він.
Лікар ледве дивився крізь щілини запухлих повік. Його чорне, мов воронове крило, волосся покривала полотняна шапочка, й він раз по раз змочував її водою з фляжки.
- Це якесь божевілля, - сказав він і несподівано всміхнувся.
Обидва вони дивилися тепер у той бік, де ще недавно ледь помітною скісною рискою над самісіньким обрієм вимальовувалася ракета. Тепер там виднілися тільки блідо-сірі, стрункі силуети “чаш”! Вони знову виринули непомітно для всіх. Підійшла решта членів екіпажу. Хімік кинув на пісок скатаний брезент намету й сів, власне, впав на нього.
- Щось не видно слідів тутешньої цивілізації, - озвався Кібернетик і сягнув рукою в кишеню.
Вийнявши пом’ятий пакет, почастував усіх вітамінними таблетками.
- На Землі таке пустирище навряд чи знайдеш, - докинув Інженер. - Ні доріг, ні якихось літальних апаратів.
- Сподіваюсь, ти не покладаєш великих надій на те, що саме тут ми знайдемо точну копію земної цивілізації? - пирхнув сміхом Фізик.
- Ця система стабільна, - почав Лікар, - і цивілізація могла розвиватися на Едемі довше, ніж на Землі, а тому...
- За умови, що це цивілізація людиноподібних створінь, - урвав його Кібернетик.
- Давайте не затримуватися тут, - звернувся до товаришів Координатор. - Ходімо далі, за півгодини ми повинні дістатися он туди. - І показав на тонку лілову смугу на обрії.
- А що воно таке?
- Не знаю що, але там щось є. Може, ми знайдемо там навіть воду.
- Для початку я б задовольнився й тінню, - прохрипів Інженер і прополоскав горло й рот ковтком води.
Зарипіли ремені надітих на плечі рюкзаків, люди знову розтяглися й розмірено рушили через піски. Вони поминули кільканадцять “чаш” і кілька трохи більших фігур, які, здавалося, спиралися на опущені до самого низу ліани чи виткі рослини, але до найближчої з них було щонайменше двісті метрів, а їм не хотілося ухилятися від лінії маршруту. Сонце наближалося вже до зеніту, коли пейзаж почав раптом змінюватися.
Піску ставало дедалі менше - довгими пласкими хребтами з-під нього виринав рудий, спалений сонцем грунт. Де-не-де його вкривали острівці сивого, мертвого моху. Зачеплений черевиками, він курився, розпадаючись на зітліле, схоже на паперовий попіл, порохно. Лілова смуга виразно розпалася на окремі групи присадкуватих фігур, вони стали світлішими, - це була скоріше зелень з відтінком вилинялої блакиті. Подих північного вітру приніс слабкий, тонкий запах, який люди втягували в себе з обережною цікавістю. Коли попереду постала ледь вигнута стіна темних, переплетених фігур, ті, що йшли першими, трохи вповільнили темп і дали змогу підтягтися заднім. Незабаром уся група зупинилася перед непорушною низкою дивних фігур.
З відстані ста кроків вони ще могли видатися заростями якихсь кущів, де повно великих, синюватих пташиних гнізд, - не так через те, що справді нагадували зарості, як через те, що людські очі прагнули відшукати в чужих формах схожість із чимось звичним.
- Якісь павуки, чи що? - невпевнено сказав Фізик, і всім відразу здалося, що вони бачать перед собою павукоподібні створіння з маленькими веретенистими тулубами, вкритими густою настовбурченою щетиною, непорушно застиглі на незвичайно довгих і тонких ногах.
- Та це ж рослини! - вигукнув раптом Лікар і неквапливо рушив до високого, сіро-зеленкуватого “павука”.
І справді, “павучі ноги” виявилися чимось схожим на товсті стебла, чиї шерехаті і вкриті волосками потовщення легко можна було прийняти за суглоби членистоногого. Ці стебла, - їх було шестеро, семеро чи восьмеро, - виростаючи із моховитого грунту, дугою сходилися вгорі до шишкуватого, товстого, схожого на сплющене черевце “тіла”, оточеного ниточками павутинок, які виблискували на сонці. Рослини-“павуки” стояли досить близько одна від одної, але між ними можна було пройти; подекуди стебла випускали світліші, майже кольору земного листя, відгалуження й пагони зі стуленими бруньками на кінчиках.
Лікар знову кинув камінець у підвішене за кЬяька метрів від поверхні “черевце” й коли нічого не сталося, спершу оглянув стебло, а тоді нарешті надрізав його ножем; з надрізу закапав ясно-жовтий, водянистий сік, який відразу ж почав пінитися, став оранжевим, потім рудим, а через кілька хвилин застиг у схожому на живицю згустку з різким, ароматичним запахом; спершу він усім сподобався, проте незабаром люди виявили в ньому щось відразливе.
В глибині цього незвичайного гаю було трохи холодніше, ніж на рівнині.
Скупу тінь давали тільки повненькі “черевця” рослин; вона густішала в міру того, як люди заглиблювалися в ці хащі, намагаючись по змозі не торкатися стебел, а надто білястих пагонів, якими кінчалися їхні наймолодші відростки, бо вони викликали до себе непоясненну огиду.
Грунт під ногами був пористий, м’який і виділяв вологі випари, дихати стало важче; по обличчях і руках пересувалися тіні “черевець”, то вищих, то нижчих, великих і маленьких, одні були гнучкі, з яскраво-оранжевими колючками, інші - засохлі, зів’ялі, струхнявілі, і з них звисали довгі тонкі нитки павутиння. Коли налітав вітер, усі зарості видавали глухий, неприємний шелест, зовсім не схожий на м’який шум земного лісу, - здавалося, хтось пересипав тисячі й тисячі цупких папірців. Іноді окремі рослини, сплітаючись пагінням, перепиняли людям шлях, і тоді доводилося шукати між ними прохід. Через те вони посувалися тут повільніше, ніж по рівнині. По якомусь часі ніхто вже не позирав угору, на всіяні колючками “черевця”, й не дошукувався в них схожості з гніздами, шишками чи коконами.
Нараз Лікар, який ішов попереду, побачив прямо перед собою товстий, чорний, вертикально звислий волос, схожий на блискучу грубу нитку чи на лакований дріт, і вже хотів був відгорнути його рукою, та, оскільки нічого подібного їм досі не траплялося, машинально підніс очі й застиг на місці.
Щось блідо-перлисте, незграбно перевісившись через стебла біля самісінької основи одного з “коконів”, непорушно дивилося на нього - і погляд цей він відчув ще раніше, ніж устиг зметикувати, де знаходяться очі цього безформного створіння, в якого годі було розрізнити голопу чи якісь відростки; він бачив лише роздутий, мовби набитий ізсередини кулястим груддям лискучий шкіряний мішок; із темної довгастої лійки на два метри вниз звисав товстезний чорний волос.
- Що там таке? - запитав Інженер, який саме підійшов до нього.
Лікар не відповів, й Інженер, звівши вгору очі, теж заціпенів.
- Чим він дивиться? - мимохіть вихопилося в нього, і він відступив на крок - таку огиду викликало до се;бе це створіння, яке, здавалось, упивалося в нього жадібним, надзвичайно зосередженим поглядом, хоч він не бачив його очей і не міг з певністю сказати, де саме вони знаходяться.
- Ну й бридота! Тьху! - сплюнув позаду Хімік.
Лікар позадкував з-під навислого над ним створіння. Всі розступилися й, пропустивши вперед Інженера й Лікаря, сховалися в них за спиною. Наскільки дозволяли пругкі стебла - Лікар дістав із кишені комбінезона оксидований циліндр, повільно прицілився в світліше, ніж довколишні рослини, пузирчасте тіло й натиснув спуск.
І тут сталося таке...
Спершу люди побачили яскравий спалах, який на долю секунди засліпив усіх, за винятком Лікаря, що саме в цю мить кліпнув очима. Тоненька цівка все ще била вгору, коли стебла підломилися, затріщали, їх огорнули клуби чорної пари, й водночас з цим створіння з важким мокрим виляском гепнулося вниз. Якусь секунду воно лежало непорушно, ніби повна груддя, сіро-тілесного кольору куля, з якої виходить повітря, - тільки чорний волос звивався й танцював над ним, мов божевільний, розтинаючи, блискавичними конвульсіями повітря; потім волос зник, і по губчастому моху біля, ніг людей слимакоподібними рухами почали навсібіч розповзатися безформні, пузирчасті членики створіння; перш ніж хтось із них устиг щобь сказати чи поворухнутися, ця втеча, а точніше розповзання, скінчилося - останні часточки створіння, малесенькі, як гусениці, проворно вгризлися в грунт біля підніжжя стебел і зникли без сліду, тільки в ніздрі людям ударив нестерпний, солодкуватий сморід.
- Це була якась колонія?.. - невпевнено запитав Хімік і, піднісши до очей руку, протер їх.
Решта підсліпувато мружилися - перед очима в них і досі кружляли чорні кола.
- E pluribus unum, - відповів Лікар, - чи, точніше, e uno plures. Я не ручаюся за правильність моєї латині, але це, мабуть, саме така множинна істота, яка розділяється в разі потреби...
- Жахливий сморід, - озвався Фізик, - ходімо звідси геть.
- Ходімо, - погодився з ним Лікар.
Коли вони віддалилися від цього місця на кільканадцять метрів, він несподівано сказав:
- Цікаво, що сталося б, якби я був торкнувся цього волоса...
- Задоволення цієї цікавості могло б тобі дорого обійтися, - кинув Хімік.
- А може, й ні. Ти добре знаєш, як часто зовсім невинним створінням еволюція надає зовні страхітливих форм.
- Ох, та киньте ви вже цю свою дискусію - он там наче видно якийсь просвіт! - вигукнув Кібернетик. - І взагалі, якого біса ми поперлися до цього павучого лісу?
Вдалині почувся шум струмка, і люди зупинилися. Потім рушили знову; шум то наростав, то слабшав, то пропадав зовсім, але виявити струмок їм так і не вдалося. Зарості порідшали, грунт під ногами помітно пом’якшав, іти було неприємно, мов по кірці трясовини, іноді щось чвакало під ногами, наче намокла трава, однак ніде не видно було й знаку води.
ЗМІСТ
На попередню
|
|
