Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Станіслав Лем. ЕДЕМ
- Я не люблю чудес, - підтримав його Кібернетик, ударивши ручкою напилка по металу.
Інженер не сказав ні слова. Він ледве стримував свою лють.
- Стійте, - озвався раптом Координатор, - а може, спробуємо давнім, випробуваним поколіннями методом?. - І підняв восьмикілограмовий молот, який лежав біля його ніг на риштуванні.
- Можна обстукати край люка, але тільки раз, - хвилину повагавшись, погодився Інженер. Він не любив подібних “методів”.
Координатор скоса позирнув на чорний автомат, який кутастою статуєю вимальовувався в сірому світлі світанку й підтримував грудьми поміст, зважив у руках молот, не дуже сильно розмахнувся і вдарив. Він бив рівномірно, раз за разом, броня відповідала густим, коротким звуком, кожен удар лягав на кілька сантиметрів далі, йому незручно було бити знизу вгору, але іншого виходу в нього не було. Нараз у серії розмірених звуків щось змінилося - з’явився новий, басовитий стогін, немовби під ними відгукнувся самий грунт. Молот повис у Координаторових руках. Угорі почувся протяжний, наростаючий свист, потім тупий гуркіт, риштування конвульсивно задрижало.
- Вниз! - крикнув Фізик.
Усіх наче вітром здуло з риштування; автомат навіть не поворухнувся. Надворі вже майже розвиднилося. Рівнина й небо були попелястого кольору. Новий буркотливий стогін, пронизливий свист, здавалося, накриває людей, - усе ще стоячи під захистом величезного корпусу ракети, вони інстинктивно зіщулилися, втягнули голови в плечі. За кількасот метрів від них грунт злетів вертикальним гейзером, але супровідний звук виявився на диво слабким і приглушеним.
Люди кинулися до тунелю. Автомат подався слідом за ними. Координатор й Інженер затрималися під захистом бруствера. Весь обрій на сході ревів глибинними громами, гуркіт котився рівниною, свист дужчав, набирав сили, і в ньому вже не можна було розрізнити окремих нот, небо співало органом, здавалося, зграї невидимих надзвукових літаків пікірували просто на них, усе передпілля вибухало короткими бризками піску, грунту, фонтани здавалися майже чорними на свинцевому тлі неба, поверхня раз за разом здригалася, з бруствера скочувалися дрібні грудочки й падали на дно тунелю.
- Цілком нормальна цивілізація, - долинув до них Фізиків голос із глибини тунелю. - Правда ж?
- Весь час то перельоти, то недольоти, - промимрив Інженер.
Координатор його не почув, бо повітря вило без упину, фонтани піску бризкали навсібіч, проте до ракети не наближалися. Інженер і Координатор, занурені по плечі в грунт, постояли так кілька довгих хвилин, однак нічого не змінилося. Громові перекоти на обрії злилися в один протяжний, басовитий, майже незмінний гуркіт, але вибухів більше не було чути: снаряди лягали майже безгучно, грунт, викинутий вибухом, повільно опадав. Нарешті зовсім розвиднилося, й Інженер з Координатором виразно побачили в точках попадань невеличкі горбики, схожі на кротовини.
- Принесіть бінокль! - гукнув Координатор у тунель.
Через хвилину він уже тримав бінокль у руках. Нічого не казав Інженерові, тільки щораз дужче дивувався. Спершу він думав, що артилерія тільки пристрілюється, але снаряди весь час лягали на однаковій відстані. Він водив біноклем довкола й бачив з усіх боків фонтани вибухів - то ближче, то далі, однак жоден із них не наблизився до ракети навіть на двісті метрів.
- Ну що там?! Не атомні, га?! - долинув до нього приглушений крик із тунелю.
- Ні! Спокійно! - відповів він, напружуючи голос. Інженер нахилився майже до самого вуха;
- Бачиш? Весь час промахи!!
- Бачу!!
- Нас оточують з усіх боків!!!
Координатор знову кивнув головою. Тепер Інженер розглядав у бінокль передпілля.
Ось-ось мало зійти сонце. Небо, бліде, наче вимите, наливалося водянистою блакиттю. На рівнині ніщо не ворушилося, крім плюмажів попадань, які кущистим кільцем, що миттю розсипалося й відразу ж виникало знову, ніби химерний миготливий живопліт, оточували ракету і пагорб, у якому вона стирчала.
Координатор раптом відважився і виповз із тунелю, трьома стрибками опинився на вершині пагорба й, упавши ниць, глянув у протилежний від тунелю бік. Картина була така сама: видовжена дуга попадань виростала кущами димучих вибухів.
Хтось гучно гепнувся поруч нього на висохлий грунт. Це був Інженер. Вони лежали бік у бік, спостерігаючи за тим, що діялося довкола, і вже майже не чули невпинного грому, який накочувався залізними хвилями з боку обрію, іноді немовби віддаляючись - звук відносило вітром, котрий розбудили перші промені сонця.
- Це зовсім не промахи! - крикнув Інженер.
- А що?!
- Не знаю. Почекаємо...
- Вертаймось у ракету!
Вони збігли схилом униз; хоч снаряди й не падали близько, однак бігти під супровід їхнього пронизливого виття й свисту було не дуже приємно. Один за одним вони зістрибнути в тунель і, залишивши в ньому автомат, самі подалися всередину корабля, покликавши з собою товаришів. До бібліотеки, куди вони увійшли, гуркіт долинав слабо, навіть здригання грунту майже не відчувалося.
- Як це зрозуміти? Вони хочуть так нас і тримати? Заморити голодом? - здивовано запитав Фізик, коли вони розповіли про все, що встигли побачити.
- Чорти їх батька знають. Я дуже хотів би побачити зблизька такий снаряд, - сказав Інженер. - Якщо вони зроблять перерву, варто було б збігати.
- Автомат збігає, - холодно відповів Координатор.
- Автомат?! - майже простогнав Кібернетик.
- Нічого з ним не станеться, не бійся.
Вони відчули дуже слабке, але все ж не таке, як раніше, здригання корпусу й перезирнулися.
- Влучили! - крикнув Хімік, підхоплюючись із місця.
- Переносять вогонь?.. - засумнівався Координатор і метнувся у тунель.
Нагорі нічого начебто не змінилося. Обрій ревів, як і до цього, але під кормою ракети на освітленому сонцем піску лежало щось чорне, розбризкане, наче тут щойно лопнув мішок зі шротом. Координатор намагався знайти місце, де дивний снаряд розбився об обшивку, однак на кераміті не було аніякісінького сліду. Перш ніж ті, що стояли позаду, встигли його затримати, він бігцем кинувся до корми й почав обома руками запихати в порожній футляр від бінокля осколки. Вони були ще теплі.
Координатор повернувся зі здобиччю, і всі зразу накинулися на нього, а найголосніше Хімік:
- Ти збожеволів! Що, як воно радіоактивне?!
Усі бігцем вернулися до бібліотеки. Виявилося, що осколки не радіоактивні. Лічильник імпульсів, який вони піднесли до них, мовчав. Вигляд в осколків був незвичайний: ані сліду броні чи якоїсь іншої товстої оболонки снаряда - просто безліч надзвичайно дрібних грудочок, які розсипаються у пальцях на грубозернисті металеві ошурки з маслянистим полиском.
Фізик подивився на ці ошурки крізь лупу, звів брови, вийняв із шафи мікроскоп, глянув і скрикнув.
- Ну? Що там таке? - Товариші трохи не силою відтягли його від окуляра мікроскопа.
- Вони посилають нам годинники... - ослаблим голосом сказав Хімік, відірвавши око від мікроскопа.
В полі зору лежали розсипані спіралями й ланцюжками десятки й сотні маленьких трубок, ексцентриків, пружинок, погнутих осей. Усі по черзі пересували столик мікроскопа, сипали під об’єктив нові проби й весь час бачили те саме.
- Що ж це може бути? - вигукнув Інженер.
Фізик з розкуйовдженим волоссям бігав по бібліотеці, зупинявся, дивився на товаришів невидющими очима й знову зривався з місця.
- Якийсь нечувано складний механізм- просто щось страхітливе. Тут, - Інженер зважив на долоні жменю металевого пороху, - мабуть, мільярди, якщо не більйони цих триклятих коліщаток!! Ходімо нагору, - несподівано відважився він, - побачимо, що там діється.
Канонада тривала без будь-яких змін. Із того моменту, як автомат заступив на пост, він нарахував тисячу сто дев’ять вибухів.
- Давайте спробуємо тепер відкрити люк, - нагадав раптом Хімік, коли вони повернулися в ракету.
Кібернетик сидів над мікроскопом і порцію за порцією розглядав осколки снаряда. Коли до нього зверталися, він нічого не відповідав.
Важко було всидіти отак на місці й нічого не робити, отож усі п’ятеро подалися до машинного відділення. Контрольні лампочки замкового механізму все ще горіли. Інженер ледь торкнувся ручки, і стрілка слухняно здригнулася - кришка люка відійшла. Він відразу ж її закрив й повідомив:
- Будь-якої хвилини ми можемо виїхати на Захиснику.
- Кришка може зависнути в повітрі, - застеріг його Фізик.
- Пусте, до поверхні залишиться щонайбільше півтора метра. Для Захисника це дрібниця. Подолає.
Однак поки що не було доконечної потреби залишати корабель, і вони знову повернулися до бібліотеки. Кібернетик усе ще корпіз над мікроскопом. Здавалося, він перебував у якомусь трансі.
- Залиште його - може, на щось наштовхнеться, - сказав Лікар. - А тепер... нам треба чимось зайнятися. Я пропоную просто ремонтувати корабель...
Усі повільно підвелися з місць. Бо що їм іще залишалося робити? П’ять чоловік спустилися в рубку, де й досі виднілося ще найбільше слідів руйнувань. З пультом управління довелося добряче-таки поморочитися: тут потрібна була точна, майже ювелірна робота, кожен ланцюг перевіряли спершу у вимкненому стані, потім під напругою. Координатор раз по раз підіймався нагору й мовчки повертався назад, його ніхто вже ні про що не запитував. У рубці, яка на п’ятнадцять метрів заглибилася в грунт, відчувалася легка вібрація. Так минув полудень. Робота, не зважаючи ні на що, посувалася вперед. Вона б пішла іще швидше з допомогою автомата, однак оголювати спостережний пункт було небезпечно. До першої години автомат нарахував понад вісім тисяч вибухів.
Хоч ніхто не був голодний, приготували обід і поїли, - щоб зберегти сили й здоров’я, як сказав Лікар. Тепер із цим клопоту було вже мало - посуд мити не доводилося, його просто кидали в пащу посудомийної машини. О другій годині дванадцять хвилин вібрація раптом припинилася. Всі відразу покинули роботу й вибігли на поверхню. Сонце затуляла хмарка, перед ними лежала золотиста рівнина, дрібненький пил, збитий вибухами, осідав, панувала мертва тиша.
- Кінець?.. - невпевнено запитав Фізик.
Голос його прозвучав напрочуд гучно - за ці кілька годин вони звикли до безнастанного гуркоту.
Останній вибух, зареєстрований автоматом, мав порядковий номер десять тисяч шістсот чотири.
Люди повільно вийшли з тунелю. Ніде нічого. Тиша. На відстані від двохсот з лишком до трьохсот метрів довкола ракети тягнулася смуга переораного, перемеленого грунту, подекуди окремі вирви зливалися в суцільні провали.
Лікар видерся на бруствер.
- Ще ні, - зупинив його Інженер. - Почекаємо.
- Скільки?
- Хоча б півгодини, а краще годину.
- Детонатори сповільненої дії? Але ж там немає вибухових зарядів!
- Невідомо.
Хмара сповзла із сонця, посвітлішало. Люди стояли н роздивлялися на всі боки - вітер майже вщух, робилося щораз гарячіше. Координатор перший почув якийсь шелест.
- Що це? - прошепотів він.
Усі нашорошили вуха. Їм теж здалося, ніби вони щось чують.
Шелест був такий, немовби вітер ворушив листям кукурудзи. Але довкола, скільки сягало око, не було ні кущів, ні листя - нічого, крім кільця перекопаного піску. Повітря було мертве, гаряче, далеко над пагорбами тремтіло марево. Шелест не припинявся.
- Це звідти?..
- Так.
Вони говорили пошепки. Тепер шелест долинав рівномірно з усіх боків.
- А може, це пересипається пісок?..
- Вітру зовсім немає... - тихо сказав Хімік.
- Ні, це не вітер. Це там, де снаряди...
- Я піду туди.
- Ти що, збожеволів? А якщо в них дистанційні детонатори?
Хімік зблід. Він позадкував, немовби хотів зістрибнути в тунель. Проте довкола було так світло, все застигло в такій непорушності - його товариші теж стояли не ворушачись, - що він зціпив зуби, стиснув кулаки й залишився. Шелест, рівномірний, швидкий, долинав з усіх боків. Згорблені, напружені, мов струни, люди закам’яніли й, здавалося, несвідомо очікували удару, - це було в тисячу крат гірше, ніж канонада! Сонце повисло в зеніті, по рівнині повільно повзли тіні клубчастих хмар, що громадилися на пласких основах, схожі на білі острови.
На обрії ніщо не ворушилося, скрізь була абсолютна порожнеча - навіть чорні чаші, палички яких перед цим невиразно бовваніли на тлі далеких дюн, - навіть вони щезли! Люди помітили це лише тепер.
- Дивіться! - крикнув раптом Фізик і випростав перед собою руку.
Але це сталося майже одночасно - і з усіх боків. Можна було озиратися на всі чотири сторони світу, і скрізь вони бачили б одне й те саме.
Зритий вирвами грунт здригнувся, сколихнувся. Скрізь, де впали снаряди, з нього виповзало щось лискуче на сонці. Майже рівна, схожа на гребінь лінія блискучих паростків, подекуди в чотири, а подекуди в п’ять і шість рядів. Вони виростали з грунту так швидко, що, напруживши зір, можна було майже помітити, як вони більшають.
Хтось вибіг із тунелю, помчав, мовби не бачачи їх, уперед, до вигнутої лінії дзеркальних вогників. Це був Кібернетик. Усі закричали й кинулися за ним.
- Я знаю! - кричав він. - Знаю!
Він упав навколішки перед склистим багаторяддям паростків. Вони вже стирчали на палець із грунту, а біля основи були завтовшки з кулак. Довкола кожного з них легенько ворушився пісок, в углибині щось гарячково тремтіло, копошилося, працювало. Здавалося, там водночас пересипалися мільярди найдрібніших зернинок.
- Механічні живчики! - вигукнув Кібернетик.
Він намагався руками розкопати грунт довкола найближчого паростка. Але в нього нічого не виходило. Пісок був гарячий. Кібернетик відсмикнув руки. Хтось метнувся по лопати, за хвилину всі гарячково заходилися копати; навсібіч полетіли грудки грунту. Заблищали розчленовані, довгі, посплутувані, наче коріння, жили дзеркальної маси. Вона була тверда, дзвеніла під ударами лопат, мов метал; коли яма досягла метрової глибини, люди спробували вирвати це дивне утворення, але воно навіть не ворухнулося - так міцно зрослося з іншими.
- Чорний!!! - Хор голосів, здавалось, вирвався з одних грудей.
Автомат підбіг; з-під ніг у нього бризкав пісок.
- Вирви це!
Чіпкі захвати зімкнулися на товстих, мов чоловіча рука, дзеркальних жилах. Сталевий торс натужився. Люди побачили, як ступні автомата починають повільно вгрузати в грунт. Ледь чутний звук, наче бриніння до краю напруженої, вібруючої струни, долинав із його корпусу. Він випростувався, грузнучи в піску.
- Відпусти!!! - крикнув Інженер.
Чорний важко витягнув з ям ступні й застиг.
Люди теж стояли непорушно. Дзеркальний живопліт сягав уже майже півметрової висоти. Внизу, над самою поверхнею, він поволі наливався темнішим, молочно-голубим кольором, а верх усе ще ріс.
- Ось так, - спокійно сказав Координатор.
- Авжеж.
- Вони хочуть нас замкнути? Запала коротка мовчанка.
- Як на мене, то це все ж таки дуже примітивно; кінець кінцем ми могли б звідси зараз вийти, - мовив Хімік.
- Покинувши ракету, - відповів Координатор. - їхня розвідка, мабуть, оглянула її як слід! Зверніть увагу - вони пристрілялися майже точно по тій борозні, яку проклали їхні диски!
- Ай справді!
- Неорганічні живчики, - сказав Кібернетик. Він уже заспокоївся і обтрушував з рук пісок і глину. - Неорганічні зерна - насіння, розумієте? Вони висадили їх з допомогою своєї артилерії!
- Це не метал, - сказав Хімік. - Метал Чорний зігнув би. Це щось схоже на супраніт чи кераміт із спеціальною обробкою, яка додає їм міцності.
- Ба ні, це звичайнісінький пісок! - вигукнув Кібернетик. - Не розумієш? Неорганічний метаболізм! З допомогою каталізу вони перетворюють пісок на якусь високомолекулярну похідну кремнію й одержують з неї жили, так само як рослини витягують з надр землі солі.
- Ти думаєш? - засумнівався Хімік і, опустившись навколішки, торкнувся блискучої поверхні. Потім підвів голову й запитав: - А якби вони потрапили на інший вид грунту?
- Усе одно пристосувалися б. Я в цьому впевнений. Через те вони такі диявольськи складні - їхнє завдання утворити якнайтвердішу й найопірнішу субстанцію з усього можливого - з того, що вони мають у своєму розпорядженні.
- Ну, якщо тільки це, то наш Захисник розгризе. І не поламає собі зубів, - усміхнувся Інженер.
- Хіба вони на нас напали? - тихо спитав Лікар. Усі з подивом глянули на нього.
- А що це, по-твоєму? Не напад?
- Ні. Я б сказав, що це швидше спроба захиститися. Вони хочуть нас... ізолювати.
- Ну то й що? Ми повинні сидіти й чекати, поки, як ті черв’яки, не опинимось під ковпаком?
- А навіщо вам Захисник? Усі завагалися.
- Води в нас уже достатньо. Ракету, ймовірно, вдасться відремонтувати протягом тижня. Ну, щонайбільше за десять днів. Атомні синтезатори почнуть працювати в найближчі кілька годин. Я не думаю, що це ковпак. Імовірніше, висока стіна. Перепона, неподоланна для них, а отже й для нас теж. Синтезатори забезпечать нас харчами. Нам від них нічого не треба, а вони... мабуть, вони не могли показати нам наочніше, що не бажають нас тут бачити...
Всі слухали його насупившись, інженер роззирався. Дзеркальні вістря вже доходили йому до колін, сплітаючись і зростаючись. Шелест тепер став такий гучний, що, здавалося, з-під землі виривається гудіння сотень невидимих вуликів. Синє коріння на дні ями набрякло, стало товстенним, майже як стовбури дерев.
- Будь ласка, приведи сюди дуплекса, - несподівано попросив Координатор Лікаря.
Той удав, що недочув.
- Зараз? Сюди? Навіщо?
- Не знаю. Тобто... я хотів би, щоб ти його привів. Можеш?
Лікар кивнув головою і пішов. Решта мовчки стояли під сонцем. За хвилину в отворі тунелю з’явився Лікар. Голий велетень насилу виповз слідом за ним і перестрибнув через вал; він здавався жвавим і начебто задоволеним - тримався поряд із Лікарем і тихо булькав. Нараз його пласке личко застигло, блакитне око непорушно втупилося просто себе. Він засопів. Повернувся всім корпусом. Пронизливо заквилив. Великими стрибками наблизився до дзеркальної загорожі, немовби хотів на неї накинутись, незграбно підстрибуючи, помчав уздовж неї, оббіг усе кільце, безперервно квилячи й видаючи дивний скрипучий кашель, з відтак метнувся до Лікаря й почав смикати вузлуватими пальчиками комбінезон у нього на грудях, дряпав еластичний матеріал, зазираючи йому в вічі; з нього лився піт, він штовхнув Лікаря, відскочив, повернувся, раптом ще рач озирнувся, з неприємним звуком втягнув маленький торс у великий і кинувся до чорного отвору тунелю.
Люди ще секунду бачили його сплющені ступні, які посмикувалися, коли він заповзав досередини. Усі довго мовчали.
- Ти сподівався цього? - запитав Лікар Координатора.
- Ні., не знаю. Справді. Я тільки думав, що... можливо... це йому знайоме. Я чекав якоїсь реакції. Навіть незрозумілої для нас. Але такої - ні...
- По-твоєму, вона для нас зрозуміла? - промимрив Фізик.
- У певному розумінні - так, - відповів Лікар. - Він це знає. Або принаймні знає щось подібне - і боїться. Для нього це якесь страшне, мабуть, смертельно небезпечне явище.
- Екзекуція... тосіо Едем? - тихо підказав Хімік.
- Не знаю. У всякому разі, це означало б, що вони використовують такі “живі стіни” не лише проти інопланетян. А втім, їх можна садити й без артилерії.
- А може, він боїться всього, що блищить? - озвався Фізик. - Проста асоціація. Це пояснило б також історію з тим дзеркальним поясом.
- Ні, я показував йому дзеркало, і він не тільки не злякався, але навіть не зацікавився ним, - похитав головою Лікар.
- Отже, він не такий уже й дурний ані недорозвинений, - зауважив Фізик, який стояв біля самісінької склянистої загорожі, що сягала йому вже до пояса.
- Полоханий, заєць і пенька боїться.
- Послухайте, - сказав Координатор, - мені здається, що всі ці наші розуміння - пусті балачки. Ми в глухому куті. Що будемо робити далі? Ремонт ремонтом, це зрозуміло само собою, однак я хотів би...
- Нова експедиція? - підказав Лікар.
Інженер невесело всміхнувся:
- Та невже? Тоді я з тобою. А куди? До міста?
- Це означало б безсумнівне зіткнення, - швидко втрутився в розмову Лікар. - Бо інакше, як у Захиснику, нам не проїхати. А на тому щаблі цивілізації, якого ми змогли досягти спільними зусиллями, маючи під рукою випромінювач антипротонів, навіть не зогледишся, як почнеш стріляти. Ми повинні уникати війни за всяку ціну. Війна - це найгірший спосіб збирання інформації про чужу культуру.
- Я зовсім не думав про війну, - відповів Координатор. - Захисник - чудове сховище, бо він дуже багато може витримати. Все начебто показує на те, що населення Едема чітко розшароване і що з тим шаром, який удається до розумних дій, ми досі не змогли встановити контакту. Я розумію, що нашу вилазку в бік міста вони потрактують як удар у відповідь. Але ми досі ще не вивчили західний напрямок. Двох людей цілком достатньо, щоб обслужити машину, решта можуть залишитися й працювати в ракеті.
- Ти й Інженер?
- Необов’язково. Можемо поїхати з Генриком, якщо хочете.
- У такому разі мені потрібен хтось третій, хтось такий, що знайомий із Захисником, - сказав Інженер.
- Хто хоче їхати?
Хотіли всі. Координатор мимохіть усміхнувся.
- Тільки-но змовкають гармати, їх починає розбирати цікавість, - продекламував він.
- Ну, то поїхали, - оголосив Інженер. - Лікар, звичайно, хоче бути з нами як втілення розважливості й лагідності. Прекрасно. Добре, що ти залишаєшся, - обернувся він до Координатора. - Ти знаєш черговість робіт. Мабуть, поставте відразу Чорного до одного з вантажних автоматів, але не починайте копати під ракетою, поки ми не повернемось. Я хотів би ще перевірити статичні розрахунки.
- Як втілення розважливості я хотів би запитати: яка мета цієї вилазки? - поцікавився Лікар. - Бо, прокладаючи собі шлях, ми вступаємо у фазу конфлікту, хочемо ми цього чи ні.
- Тоді давай свої контрпропозиції, - сказав Інженер,
Довкола них тихо, майже мелодійно шумів живопліт, який незабаром мав уже піднятися вище їхніх голів. Сонце білими й веселковими іскрами вигравало в його жилавих сплетіннях.
- У мене їх немає, - признався Лікар. - Події безперервно випереджають нас, а досі всі складені заздалегідь плани, як правило, підводили. Може, зараз найрозумніше було б утриматися від будь-яких вилазок. Через кілька днів ракета буде готова до польоту; облітаючи планету на малій висоті, ми, можливо, змогли б довідатися більше, ніж зараз, до того ж не такою дорогою ціною.
- Я думаю, ти й сам у це не віриш, - заперечив Інженер. - Якщо ми не можемо нічого довідатися, вивчаючи все з безпосередньої близькості, то що нам дасть політ на заатмосферній висоті? А розважливість... боже мій... Якби люди були розважливими, то ми тут ніколи не опинилися б. Бо що розважливе може бути в ракетах, які летять до зірок?
- Демагогія, - буркнув Лікар. - Я знав, що не переконаю вас, - додав він і повільно пішов уздовж склянистої перешкоди.
Решта повернулися до ракети.
- Не розраховуй на сенсаційні відкриття. Я припускаю, що на заході розкинулася така сама рівнина, як і тут, - сказав Координатор Інженерові.
- Звідки ти знаєш?
- Ми не могли впасти якраз у самісінькому центрі пустельної планети. На півночі - завод, на сході - місто, на півдні - узгір’я з “селищем” в улоговині; найімовірніше, ми сидимо на краю пустельного язика, який розширюється на захід.
- Можливо. Побачимо.
10
На початку п’ятої кришка вантажного люка здригнулася й повільно опустилася вниз, ніби щелепа акули. Вона застигла в повітрі похилим помостом- до поверхні від її краю бракувало трохи більше, як метр.
Задерши голови, люди стояли обабіч люка. В зяючому отворі спершу показалися широко розставлені гусениці, які з наростаючим гурчанням посунули вперед, немовби величезна машина хотіла стрибнути в повітря; мить іще було видно сіро-жовте днище, та раптом цей гігант над людськими головами хитнувся, різко перехилився вперед, ударив обома гусеницями об похилий поміст, аж загуло, з’їхав по ньому вниз, переповз метровий зазор, спіймав передніми траками гусениць грунт, рвонув його: якусь долю секунди здавалося, що обидві стрічки профільованих пластин, які перемелювали повільно грунт, зупиняться, але Захисник смикнувся і, піднявши свій приплюснутий лоб, проїхав кільканадцять метрів по рівному й завмер із співучим гурчанням.
- Ну, а тепер, любі мої, - Інженер висунув голову з маленького заднього люка, - ховайтеся в ракету, бо буде гаряче, і не виходьте десь так із півгодини. А ще краще пошліть спершу Чорного, хай заміряє залишкову радіоактивність.
Люк закрився. Троє людей увійшли в тунель і забрали з собою автомат. Пащу тунелю зразу ж щільно затулив ізсередини щит. Захисник не рухався - Інженер протирав екран, перевіряв показання приладів; нарешті він спокійно мовив:
- Починаємо.
Коротке й тонке, оточене циліндричними потовщеннями рило Захисника повільно посунуло на захід.
Інженер упіймав у перехрестя чорних ниток спресовану склянисту масу живоплоту, кинув погляд убік, перевіряючи положення трьох дисків - білого, червоного й голубого - і натиснув ногою педаль.
Через долю секунди екран почорнів, мов на нього дмухнули сажею, водночас повітря з дивним звуком, наче якийсь велетень, притиснувшись ротом до грунту, сказав “умпф!” - ударило в Захисника так, що він захитався. Екран знову прояснів.
Вогненна хмара розпливлася на всі боки, повітря довкола неї захвилювалося, як рідке скло. Дзеркальний живопліт на протязі десятьох метрів зник, із западини з виверненими краями, які вишнево палали, била пара. Пісок на відстані двох десятків кроків обернувся зверху на скло й заіскрився на сонці. На Захисника посипався летючий, майже невагомий білий попіл.
“Трохи переборщив”, - подумав Інженер, але вголос сказав:
- Усе гаразд, їдемо далі.
Приземкуватий корпус здригнувся й напрочуд легко покотився до пролому. Легенько загойдався, проїжджаючи крізь нього; на дні тужавіла калюжа вогненної рідини- розплавлений кремнезем.
“Ми справжні варвари, - майнуло Лікареві в голові. - Що я тут роблю?..”
Інженер узяв правильний напрямок і збільшив швидкість. Захисник мчав, мов по автостраді, внутрішня м’яка поверхня гусениць тихо ляскала по ведучих роликах. Робили майже шістдесят кілометрів за годину, зовсім не відчуваючи цього.
- Можна відчинити? - запитав Лікар.
Він сидів низько в маленькому кріслі, над його плечем блищав випуклий, схожий на корабельний ілюмінатор, екран.
- Звичайно, - кивнув головою Інженер. - Тільки...
Він увімкнув компресор. Із кришки біля основи башточки гострими, наче голки, цівками бризнув безбарвний розчин, змиваючи з броні рештки радіоактивного попелу. Потім посвітлішало: броньований ковпак відкрився, його верх зсунувся назад, боки запалися в глиб корпусу - тепер людей захищало вже тільки товсте, вигнуте довкола сидінь скло; через відкритий верх до машини ввірвався вітер і розкуйовдив їм волосся.
- Мені чомусь здається, що Координатор мав рацію, - промимрив трохи перегодя Хімік.
Краєвид не змінювався, вони пливли через море піску, важка машина плавно погойдувалася, рухаючись поперек згорблених, східчастих дюн, весь час з тією самою швидкістю. Інженер збільшив газ, але ними відразу ж почало кидати, гусениці пронизливо скрипіли, ніс машини стрибав з однієї дюни прямо на верхівку іншої, на мить заривався в неї, викидав важкі хмари піску, й кілька разів ним сипнуло аж усередину.
При швидкості в п’ятдесят кілометрів підкидання припинилося. Так вони проїхали дві з лишком години.
- Мабуть, він таки мав рацію, - сказав Інженер і трошки змінив курс на південний захід.
Наступна година їзди не принесла ніяких змін, і вони ще раз повернули, рухаючись тепер уже точно на південний захід. Позаду залишилося сто сорок кілометрів.
Колір піску потроху змінювався - з майже білого, дуже сипкого, який підіймався за машиною довгим, клубливим хвостом, він став червонястим і важчим, менше курів і, викинений гусеницями вгору, зразу ж опадав. Відстань між дюнами збільшилася, вони дедалі нижчали. Час від часу мелькали гілки засипаних кущів. Удалині з’явилися невиразні, маленькі плямки - вони лежали трохи збоку від напрямку, в якому їхав Захисник. Інженер звернув до них. Вони швидко збільшувалися, і через кілька хвилин уже можна було розгледіти прямовисні плити, що підіймалися з піску, схожі на рештки якогось муру чи стін. Інженер пригальмував і в’їхав між нахилені, роз’їдені іржею плити, які творили наріжні кути. Велика кам’яна брила лежала посередині й перепиняла дорогу. Захисник задер ніс, без зусиль подолав перешкоду, і вони опинилися ніби в тісній вуличці - крізь щілини й просвіти між деякими плитами виднілися й інші руїни, усі посічені глибокими горизонтальними смугами ерозії. З кам’яних руїн виїхали на вільний простір. Знову з’явилися дюни, але всі вони були щільні, немовби спресовані, й зовсім не куріли. Місцевість поволі западала, Захисник спускався пологим схилом, далеко внизу бовваніли тупі оцупки скель і знову білясті контури руїн. Похилість скінчилася, і Захисник по дну всіяного плямистими кругляками яру виїхав на протилежний схил, який тягнувся аж до самісінького обрію, гусениці вже зовсім не в’язли, грунт був твердий, з’явилися перші пласкі купи заростів, майже чорних дерев, тільки під низьким сонцем вони просвічували вишневим кольором, немовби їхні листочки-пухирці були наповнені кров’ю. Ще далі, на південний захід, зарості ставали вищими й де-не-де перетинали дорогу; Захисник уперто продирався крізь них; гусениці грузли майже до половини, але він усе одно, здавалось, не сповільнював швидкості; тисячі пухирців лопалися при цьому з глухим, неприємним тріском, з них бризкала липка темна рідина, яка розмазувалася по керамітовій обшивці, і незабаром весь корпус аж по саму башточку був забризканий нею, наче рудо-брунатною фарбою.
ЗМІСТ
На попередню
|
|
