Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Станіслав Лем. ЕДЕМ
- Було темно. Вони... ховалися в хащах. Мені здається... я бачив щонайменше двадцять сріблястих спалахів нараз. Але в глибині, тобто далі в заростях, ще щось поблискувало, їх могло бути більше.
- Ви певні, що у вас стріляли дуплекси, а не хтось інший?
Лікар завагався:
- Я казав, що на маленьких торсах у них було щось схоже на ковпаки чи шоломи. Але, судячи з форм, розмірів і способу пересування, це все-таки були дуплекси.
- Чим вони вас обстріляли?
Лікар мовчав.
- Снаряди, мабуть, були не металеві, - озвався Інженер. - Звичайно, я керуюся тільки власними відчуттями. Місць попадань я не досліджував, навіть не оглядав.. Як на мене, то в них зовсім маленька пробійна сила.
- Так, невелика, - погодився з ним Фізик. - Фари - я побіжно оглянув їх - швидше вдавлено, ніж пробито.
- Одна з них розбилася при зіткненні з дзиґою, - пояснив Хімік.
- А тепер про статуї... Як вони виглядали? - запитав Координатор.
Лікар, як умів, спробував змалювати статуї. Коли черга дійшла до білих фігур, він змовк і за хвилину додав, стомлено посміхнувшись:
- Тут, на жаль, знову можна вдатися тільки до жестів...
- Четверо очей? Видатні лоби? - поволі повторив Координатор.
- Так.
- Це були скульптури? Камінь? Метал? Литво?
- Я не можу цього з певністю сказати. Литво, мабуть, ні... Розміри надприродні, якщо мова про це... А також деяка... деформація1 зміна пропорцій, щось схоже на... - Він завагався.
- На що?
- На облагороджування, - нерішуче мовив Лікар. - Але це тільки моє особисте враження. Зрештою, ми оглядали їх недовго, а потім стільки відбулося подій... І, ясна річ, знову є грунт для поверхових аналогій. Кладовище. Нещасні переслідувані. Поліцейська облава. Мотопомпа з отруйним газом. Поліція в протигазах. Я навмисне вживаю таку термінологію, бо справді могло здатися, що було саме так, але ми цього не знаємо. Одні жителі планети вбивали на наших очах інших. Це факт, по-моєму, незаперечний. Тільки хто кого? Чи це були точнісінько такі самі істоти, чи, може, вони чимось відрізнялися між собою...
- А якщо відрізнялися, тоді все ясно? - запитав Кібернетик.
- Ні. Але... я думав і про такий варіант. Визнаю, що з нашої точки зору він страхітливий. Як’відомо, людина дуже суворо засуджує канібалізм. Однак з’їсти печеню з мавпи вже взагалі не вважається чимось страшним в очах наших моралістів. А що коли біологічна еволюція проходила тут так, що різниця в зовнішності між істотами, які залишилися на тваринному рівні розвитку, набагато менша, ніж між людиною і людиноподібною мавпою? Ми могли... в такому разі бути свідками... ну, скажімо... полювання.
- А той рів під містом? - засумнівався Інженер. - Це теж... мисливські трофеї, так? Мене дивують твої адвокатські виверти, Лікарю!
- Поки ми не маємо певності...
- У нас є ще плівка, - урвав його Хімік. - Не знаю чому, але досі нам справді не вдалося побачити нормальне, звичне життя на цій планеті. А те, що ми знаємо, - це, власне, якраз щось буденне, принаймні в мене склалося таке враження...
- Тобто як? Ви нічого не бачили? - здивувався Фізик.
- Ні, ми надто поспішали, щоб використати останнє світло дня. Відстань була чимала - понад вісімсот метрів, а може, й більше, - але ми привезли дві котушки плівки, знятої телеоб’єктивом. Котра година? Ще немає й дванадцяти! її можна зараз проявити.
- Доручи це Чорному, - сказав Координатор. - Або другому автомату... Лікарю, Інженере, я бачу, вас це неабияк зацікавило; щоправда, в нас роботи по горло, але...
- Невже контакти високорозвинених цивілізацій повинні кінчатися саме таким способом? - вигукнув Лікар. - Мені дуже хотілося б почути відповідь на це моє запитання...
Координатор похитав головою, підвівся й забрав зі столика пляшку з вином.
- Сховаємо її до іншої оказії, - сказав він.
Коли Фізик й Інженер вийшли оглянути Захисника, а Хімік вирішив на всяк випадок простежити за проявленням плівки, Координатор узяв Лікаря під руку і, підійшовши з ним до перекошених бібліотечних полиць, сказав притишеним голосом:
- Послухай, а не може такого бути, що це ви своєю несподіваною появою спричинили ту панічну втечу... і що саме вас, а не тих утікачів пробували зупинити?
Лікар глянув на нього округленими від подиву очима.
- Знаєш, це мені взагалі не спадало на думку, - признався він. І, замислившись, якусь мить помовчав. - Не знаю, - нарешті заговорив він. - Мабуть-таки, ні... Хіба що це був невдалий напад, який зразу ж обернувся проти декого з них. Звичайно, - додав він, випростуючись, - усе це можна витлумачити зовсім інакше. Так, тепер я це виразно бачу. Скажімо, так: ми в’їхали на якусь територію, котра охоронялася. Ті, що тікали, були, припустимо, пілігрими, мандрівники чи щось подібне. Сторожа, яка охороняла цю територію, підтягла зброю - цю трубу - між статуями, в ту хвилину, коли Захисник зупинився. Але перша хвиля газу чомусь явно була спрямована на тих, що тікали, а не на нас... Гаразд, припустимо, що з їхнього погляду це був нещасний випадок. Тоді - так. Могло бути саме так.
- Отже, ти цього не виключаєш?
- Ні, не виключаю. І знаєш, чим довше я думаю, тим більше ця версія здається мені такою ж правомірною, як і наша перша. Адже вони цілком могли виставити численні пости в околиці, коли рознеслася звістка про нашу появу. Коли ми були в тій долині, вони ще нічого не знали, і через те ми не наткнулися там на озброєних... Адже того самого вечора біля ракети вперше з’явилися обертові диски.
- Наша біда в тому, що ми досі не наткнулися хоча б на якісь сліди їхньої інформаційної мережі, - озвався з глибини каюти Кібернетик. - Телеграф, радіо, лист, зафіксовані документи - щось у цьому роді... Кожна цивілізація створює технічні засоби такого роду і з їхньою допомогою зберігає свою історію й досвід. Ця, напевне, теж. Якби ми могли потрапити до міста!
- На Захиснику - можна, - відповів, обернувшись до нього, Координатор. - Але виникла б сутичка. Ні її перебігу, ні наслідків передбачити неможливо - гадаю, ти це усвідомлюєш?
- Ну, якби ми могли зустрітися з якимсь їхнім розумним фахівцем, техніком...
- Як це нам зробити? Вирушити на полювання? - запитав Лікар.
- Ба, коли б я знав як! На Землі все здається дуже просто - ми прибуваємо на планету з цілим оберемком інтеркомунікаторів, електронних мозків для перекладу, на піску малюємо трикутники Піфагора, обмінюємося сувенірами...
- Перестань розказувати нам казочки, чуєш? - урвав його Інженер, який раптом виріс на порозі. - Ходіть. Плівку вже проявлено.
Вони вирішили подивитися її в лабораторії, бо це було найдовше з усіх приміщень на кораблі. Коли вони ввійшли туди, плівка, вже зафіксована, але ще мокра, крутилася в барабані, крізь який продувалося гаряче повітря. З нього вона йшла прямо на бобіну проекційного апарата. Координатор сів біля нього, щоб мати змогу будь-якої хвилини зупинити зображення чи повернути його на екрані назад; усі зайняли місця, й автомат погасив світло.
Перші метри були зовсім засвічені - кілька разів промайнули фрагменти поверхні озера, потім з’явилася набережна. Вона була укріплена, в кількох місцях у воду спускалися довгі похилі площини, над якими здіймалися розчепірені вишки, з’єднані ажурними стрічками. Зображення на мить розпливлося, а коли знову можна було роздивитися деталі, всі побачили, що біля вершини кожної вишки по два п’ятилопатевих пропелери крутилися в’ протилежні боки. Вони крутилися дуже повільно, оскільки зйомка велася з великим прискоренням. По похилих площинах, які спускалися в глибину озера, рухалися якісь предмети, неначе притоплені у воді, але роздивитися їхні контури було неможливо. До того ж усі вони рухалися неймовірно повільно. Координатор повернув назад кільканадцять метрів плівки й пустив її знову - вже значно швидше. Предмети, які спускалися вздовж тонких, розмазаних, наче товсті вібруючі струни, смуг, промайнули тепер швидко і влетіли у воду; на поверхні озера розійшлися кола. На самому березі, спиною до апарата, стояв дуплекс; з бочкуватого пристрою, над яким стирчав тонкий прут, що закінчувався розмазаною плямою, виступала тільки верхня частина його великого торса. Набережна зникла. Тепер екран перетинали пласкі, наче коробки, предмети, насаджені на ажурні колони. На їхніх вершечках стояли численні бочкуваті пристрої, схожі на той, у якому стояв дуплекс на пристані. Всі вони були порожні, деякі ліниво рухалися по два, по три в той самий бік, зупинялися й поверталися назад.
Зображення повільно переміщалося. З’явилися численні вогники, які здавалися чорними плямами. Плівка була передержана, і, що найгірше, довкола плям розпливалися мутні ореоли. З-за цих туманних кружалець проглядали маленькі, зняті згори фігурки. Дуплекси ходили парами в різні боки, їхні маленькі торси були обвиті чимось пухнастим, так що стирчали тільки голівки, але недостатня чіткість зображення не дозволяла роздивитися риси їхніх облич.
Потім на екран випливла якась величезна маса, що розмірено підіймалася й опадала. Вона стікала в бік нижнього кутка екрана, наче спінений сироп, по ній на еліптичних основах ходили десятки дуплексів; здавалося, в своїх маленьких ручках вони тримали якісь знаряддя й торкалися цієї маси, розрівнювали її чи згрібали. Час від часу маса здималася шпичастим біля вершини пагорбом, звідти вискакувало щось на зразок сірої чаші. Зображення змішувалося, але рухлива маса й далі заповнювала собою весь екран; деталі проступали з разючою чіткістю, в центрі з’явилася група струнких чаш, які мовби виростали на певній відстані одна від одної, біля кожної з них стояли двоє або троє дуплексів. Вони нахиляли до них свої личка, мить стояли непорушно, а тоді випростувалися; це повторювалося знову й знову. Координатор ще раз перемотав плівку назад, а відтак пустив її швидше - тепер дуплекси немовби цілували внутрішні стінки чаш. На задньому плані, на який люди раніше не звернули уваги, стояли інші дуплекси з утягнутими до половини маленькими торсами й немовби спостерігали за діями перших. Зображення знову перемістилося. Тепер видно було тільки самісінький край маси, облямований темною лінією, поруч рухалися обертові диски, набагато менші за тих, з якими недавно зустрічалися люди. Диски оберталися повільно, стрибками - можна було помітити ривки їхніх ажурних підойм - це був ефект зйомки.
Поступово рух на екрані жвавішав, хоча через сповільнення зйомки він, здавалося, проходив немовби в дуже густому, неповітряному середовищі. З’явилося те, що Фізик, Інженер і Лікар прийняли там, на рівнині, за “центр міста”. Це була густа мережа рівчаків, якими врізнобіч рухалися незвичайні бочкуваті пристрої. На кожному з них, тісно притулившись один до одного, стояло від двох до п’яти дуплексів. Переважно вони їхали по троє. Здавалося, їхні маленькі торси оперізує щось таке, що переходить на зовнішній бік “бочки”, але це міг бути просто відблиск. Тіні під призахідним сонцем дуже видовжилися й заважали роздивитися деталі. Понад схожими на рівчаки магістралями були перекинуті зграбні ажурні місточки. На цих місточках подекуди крутилися на місці величезні дзиґи, потім їхнє обертання знову розпалося на серію складних обертово-випростувальних рухів, немовби членисті кінцівки вихоплювали з повітря щось невидиме. Одна дзига зненацька зупинилася, і тоді з неї почали виходити фігурки, вкриті якоюсь блискучою речовиною. Стрічка була чорно-біла, отож сказати з певністю, чи це срібло, чи щось інше, було важко. Саме в ту секунду, коли виходив третій дуплекс, тягнучи за собою якийсь незрозумілий предмет, зображення перемістилося. Через середину екрана біг тепер товстий канат; він знаходився набагато ближче до об’єктива, аніж те, що було на задньому плані. Цей канат - а може, трубопровід? - легко погойдувався, обтяжений вузькою сигарою, з якої сипалося щось таке, що переливалося, наче хмара листя; але ці предмети, мабуть, були досить-таки важкі, бо вони не кружляли, а падали додолу, наче важки; внизу, на ввігнутому майданчику, багатьма рядами вишикувалися дуплекси, й від їхніх ручок до поверхні летіли безперервно дрібні іскорки - це було вже зовсім незрозуміле, бо хмара предметів, які сипалися згори, немовби кудись зникала, не долітаючи до тих, що стояли внизу. Зображення повільно переміщалося; біля самісінького краю екрана непорушно лежало двоє дуплексів, третій наближався до них; обидва дуплекси повільно підвелися. Один із них похитувався; його маленький торс був схований, і він скидався на голову цукру, Координатор перемотав плівку назад, знову пустив її, а коли на екрані з’явилися лежачі дуплекси, зупинив проектор, спробував зробити зображення чіткішим, а відтак підійшов до екрана з великим збільшувальним склом.
Крізь нього він побачив тільки великі плями, які розпливалися.
Екран погас - перша плівка закінчилася. Початок другої зафіксував ту саму картину, тільки трохи зміщену й темнішу - мабуть, світло ослабло й це не вдалося вже компенсувати навіть повністю відкритою діафрагмою. Двоє дуплексів повільно відходили, третій иапівлежав. Через екран протяглися тремтливі смуги, об’єктив рухався так швидко, що нічого не було видно; потім у полі зору з’явилася велика сітка з п’ятикутними вічками, в кожному з яких стояло по одному дуплексові й тільки в небагатьох по двоє. Під цією сіткою тремтіла друга, розмазана; люди зразу зрозуміли, що перша сітка - реальна, а друга - її тінь, яка падала на грунт, гладенький, немовби викладений якимись плитами, схожими на бетонні. Дуплекси, що стояли у вічках сітки, мали на собі пишне, темне вбрання, яке робило їх набагато огряднішими. Майже всі вони виконували однакові рухи - їхні маленькі торси, закриті чимось напівпрозорим, поволі нахилялися в різні боки; ця своєрідна гімнастика виконувалася надзвичайно повільно. Зображення затремтіло, перекосилося, кілька секунд знову було погано видно; ставало дедалі темніше, промайнув самісінький краєчок сітки, розвішаної на линвах; одна з них кінчалася біля великого, застиглого навскоси диска. Далі можна було спостерігати такий самий “вуличний рух”, який вони вже бачили на першій плівці: у різні боки повзли бочкуваті предмети з дуплексами.
Камера знову наїхала на сітку, цього разу вже з другого боку, потім трохи відсунулася, з’явилися піші дуплекси, зняті в скісному промінні надвечірнього сонця; перевалюючись, мов качки, вони ходили парами; далі з’явився Цілий натовп, розділений посередині довгим вузьким проходом. По ньому на якихось коліщатах повз трос і зникав за краєм кадру; трос тягнув щось довге, що сліпило яскравими спалахами й схоже було на довгастий, гранований кристал або обкладену дзеркальними пластинами колоду; предмет цей перевалювався з боку на бік і відкидав від себе зайчики на тих, що стояли; предмет на мить зупинився, став прозорим, і всі раптом побачили в ньому лежачу фігурку. Пролунав чийсь приглушений крик. Координатор повернув плівку назад, перемотав її й, коли на екрані знову з’явився довгастий предмет, зупинив проектор. Усі підійшли до самісінького екрана. Там, оточена рядами дуплексів, посеред порожнього проходу лежала людина. Запанувала мертва тиша.
- Здається, ми все-таки збожеволіємо, - пролунав у темряві чийсь голос.
- Ба ні, - спершу додивимося це до кінця, - відповів Координатор.
Усі повернулися на свої місця, стрічка знову попливла, зображення здригнулося, ожило. Вузькою вуличкою в натовпі одна за одною проїжджали довгасті, схожі на домовини, брили, але вони були накриті чимось світлим, що звисало аж до самої поверхні й волочилося по ній, наче товста тканина. Зображення змістилося, й на екрані з’явився пустир, який з одного боку впирався в похилий мур; під ним стирчали купи кущів, уздовж борозни, яка бігла через весь екран, дибав самотній дуплекс; нараз, ніби чогось злякавшись, він сахнувся вбік і повільним величезним стрибком злетів у повітря; уздовж борозни прокотилася дзига, щось сліпуче блиснуло, й екран немовби затягло туманом; коли туман розійшовся, дуплекс непорушно лежав на боці. Його тіло раптом стало майже чорним. Усе це занурювалося в темряву, яка дедалі густішала; здавалося, дуплекс здригнувся, поповз, на екрані заметушилися темні смуги, потім він спалахнув білим світлом. На цьому плівка закінчилася.
Коли увімкнули світло, Хімік забрав котушку й пішов зробити збільшені фотографи з відібраних кадрів. Решта залишилися в лабораторії.
- Ну, а тепер спробуємо все це якось інтерпретувати, - озвався Лікар. - Я зразу можу дати двоє, навіть троє різних тлумачень.
- Ти неодмінно хочеш довести нас до відчаю? - раптом розсердившись, кинув Інженер. - Якби ти був серйозно взявся за фізіологію дуплекса, перш за все фізіологію органів чуттів, то ми, напевне, знали б сьогодні вже набагато більше!
- Коли я міг цим зайнятися? - здивувався Лікар.
- Колеги! - підвищив голос Координатор. - Схоже, що тут починається засідання Космологічного інституту! Певна річ, нас усіх шокувала ця людська статуя, - а це, без сумніву, була статуя, нерухома копія, залита, як здається, в якусь масу. Цілком імовірно, що через свою інформаційну мережу вони розіслали наші зображення у всі населені пункти, де на підставі одержаних даних було виготовлено людиноподібні ляльки.
- Звідки вони взяли наші портрети? - запитав Лікар.
- Звідки? Два дні тому вони добрих кілька годин крутилися довкола ракети й могли здійснити якнайдокладніші спостереження.
- А навіщо їм робити такі “портрети”?
- З науковою чи релігійною метою, - цього ми, мабуть, не вирішимо, хоч би хтозна-як довго дискутували. В кожному разі, це не якийсь непоясненний феномен. Ми бачили, очевидно, не дуже великий центр, де ведуться роботи, мабуть, якогось виробничого характеру. Можливо, ми спостерігали також їхні розваги, може, функціонування їхнього “мистецтва”, звичайний собі “вуличний рух”, потім працю на пристані й біля тих предметів, що сипалися - щоправда, не дуже зрозумілу.
- Досить чітке визначення, - зіронізував упертий Лікар,
- Там було ще щось на зразок “сцен з армійського життя” - в нас чимало підстав для висновку, що одягнені в срібні “мундири” дуплекси - воїни. От тільки кінець сцени неясний: це могло бути, звичайно, якесь покарання індивіда, що, гуляючи шляхом, призначеним для дзиг, порушив установлений в них закон.
- Екзекуція на місці, як штраф за неправильний перехід вулиці - це, мабуть, жорстоко, тобі не здається? - запитав Лікар.
- Чому ти намагаєшся обернути все на нонсенс?
- Тому, що я й далі вважаю: ми побачили рівно стільки, скільки могли б побачити сліпі.
- Хто ще хоче висловитися? - запитав Координатор. - Тільки, прошу вас, не в антагоністичному кредо.
- Я, - озвався Фізик. - Схоже на те, що дуплекси пересуваються пішки тільки у виняткових випадках; про це зрештою свідчать їхні великі розміри й диспропорція кінцівок, особливо рук, до маси тіла. Мені здається, що спроби змалювати можливе еволюційне дерево, яке дало таких сформованих індивідів, були б вельми повчальними. Ви всі помітили їхню жваву жестикуляцію. Так от: цими своїми ручками жоден з них не підіймав якогось тягаря, нічого не ніс, не волік за собою, а такі картини в земному місті цілком нормальні. То, може, ті руки їм служать для зовсім інших цілей?
- Для яких саме? - з цікавістю запитав Лікар.
- Не знаю, це твоя сфера. В усякому разі, тут є над чим попрацювати. Можливо, ми надто поквапилися зрозуміти архітектоніку їхнього суспільства - замість того щоб узятися за сумлінне вивчення окремих його цеглин.
- Це правда, - притакнув Лікар. - Руки - так, це, без сумніву, дуже важлива проблема. Еволюційне дерево теж. Ми навіть не знаємо, чи вони ссавці. Протягом кількох днів я міг би відповісти на такі запитання, але боюся, що не зможу з’ясувати того, що мене в усьому цьому видовищі найбільше вразило.
- А саме? - запитав Інженер.
- Я не бачив жодного самотнього пішохода. Жодного. Ви не звернули на це уваги?
- Та... був один... у самому кінці, - відповів Фізик.
- Отож-бо й воно. Ніхто довго не озивався.
- Треба ще раз подивитися цей фільм, - неквапливо мовив Координатор. - Мені здається, що Лікар має рацію. Самотніх пішоходів не було - вони пересувалися як мінімум парами. Хоча на самому початку... Так! Один таки стояв на пристані.
- Сидів у тому конусоподібному пристрої, - уточнив Лікар. - У дисках вони теж сидять по одному. Я говорив про пішоходів. Тільки про пішоходів.
- Їх було небагато.
- Кілька сотень напевно. Уяви собі вулицю земного міста з висоти пташиного лету. Процент самотніх пішоходів, без сумніву, буде великий. У деякі години їх навіть більшість, а тут їх немає взагалі.
- Що це могло б означати? - запитав Інженер.
- Даруй, - похитав головою Лікар, - але зараз питаю я.
- Один самотній дуплекс приїхав з вами, - сказав Інженер.
- А тобі відомі обставини, за яких це сталося?
Інженер не відповів.
- Послухайте, колеги, - втрутився Координатор, - така дискусія відразу обертається на пусту балачку. Ми не вели там систематичних досліджень, бо ми не науково-дослідна експедиція - в нас були інші клопоти типу “боротьба за існування”. Треба обміркувати плани подальших наших дій. Завтра почне працювати екскаватор - це вже напевне. Всього в нас буде два автомати, два напівавтомати, екскаватор і Захисник, який при дотриманні необхідної обережності теж може допомогти витягти ракету. Не знаю, чи відомий вам план, який ми склали з Інженером. Первісна ідея базувалася на тому, щоб перевести ракету в горизонтальне положення, а відтак поставити її вертикально, підіймаючи корпус і підтримуючи його утрамбованим грунтом. Цей метод використовували ще будівничі пірамід. Отож тепер ми хочемо розбити наш “скляний мур” на шматки потрібних розмірів і збудувати з них систему риштування. Матеріалу вистачить, і ми вже знаємо, що цю речовину можна плавити й зварювати при високій температурі. Реалізація цього проекту, при використанні будівельного матеріалу, який нам нехотячи постачили жителі Едема, дозволить нам радикально скоротити весь процес. Не виключено, що через три дні ми зможемо стартувати. Почекайте, - сказав він, побачивши, що всі присутні заворушилися, - в зв’язку з цим я хочу вас запитати: чи будемо ми стартувати?
- Так, - відповів Фізик.
- Ні! - майже одночасно відгукнувся Хімік.
- Ще ні, - кинув Кібернетик.
Запала коротка тиша. Ні Інженер, ні Лікар іще не висловилися.
- Я гадаю, що треба летіти, - заявив нарешті Лікар. Усі вражено глянули на нього.
Коли мовчанка затяглася, він заговорив, немовби від нього чекали якихось особливих пояснень:
- Раніше я міркував інакше. Але йдеться про ціну. Просто про ціну. Без сумніву, ми могли б іще багато чого довідатися, проте здобуття цієї інформації може обійтися надто дорого. Для обох сторін. Після того, що сталося, мирні спроби порозуміння, встановлення контакту я вважаю нереальними. Крім того, що ми тут один одному наговорили, кожен, мабуть, хотів він цього чи ні, змалював якусь власну концепцію цього світу. В мене теж була така концепція. Мені здавалося, що тут відбуваються жахливі речі й що в зв’язку з цим ми повинні втрутитися. Поки ми були робінзонами й переносили кожен уламок власними руками, я нічого про це не говорив. Я хотів почекати, поки довідаюся більше й ми матимемо в своєму розпорядженні технічні засоби. Так от: тепер я признаюся, що більше не бачу переконливих підстав, які примусили б мене відмовитися від моєї концепції Едема, але будь-яке втручання на захист того, що ми вважаємо добрим і справедливим, будь-яка подібна спроба скінчиться, найімовірніше, так само, як наша сьогоднішня експедиція - застосуванням анігілятора. Певна річ, ми завжди знайдемо виправдання, що це була вимушена оборона і так далі, але замість допомоги ми принесемо знищення. Тепер ви знаєте більш-менш усе.
- Якби ми краще розбиралися в тому, що діється тут насправді... - зітхнув Хімік.
Інженер похитав головою:
- Тоді напевне виявилося б, що кожна із сторін по-своєму в чомусь права.
- Ну й що з того, що вбивці “по-своєму” були б праві? - запитав Хімік. - Нас цікавила б не їхня правота, а врятування жертв.
- Але що ми можемо їм подарувати, крім анігілятора Захисника? Припустимо, ми обернемо півпланети на згарище, щоб зупинити ці їхні якісь каральні акції, це незрозуміле “виробництво”, облави, отруєння, - а що далі?
- Відповідь на це запитання ми знали б, якби мали більше відомостей, - уперто правив своєї Хімік.
- Це не так просто, - втрутився в суперечку Координатор. - Усе, що тут діється, - одна з ланок тривалого історичного процесу. Думка про допомогу випливає з переконання, що тутешнє суспільство ділиться на “добрих” і “поганих”.
- Зовсім ні, - урвав його Хімік. - Краще скажи: на переслідуваних і переслідувачів. Це не одне й те саме.
- Гаразд. Уяви собі, що якась високорозвинена раса прибуває на Землю кількасот років тому, під час релігійних воєн, і хоче втрутитися в конфлікт на боці слабких. Спираючись на свою силу, вона забороняє спалювати єретиків, переслідувати іновірців тощо. І ти думаєш, їм удалося б поширити на Землі свій раціоналізм? Адже майже все людство було тоді віруючим, тож їм довелося б винищити його до останньої людини, й вони залишилися б самі зі своїми раціоналістичними ідеями.
- То що, тичсправді вважаєш, що ніяка допомога неможлива?! - обурився Хімік.
Координатор довго дивився на нього, перш ніж відповісти.
- Допомога? Боже мій, що означає допомога? Все, що тут відбувається, що ми тут бачимо, - це плоди певно” суспільної формації. Нам довелося б її зламати й створити нову, кращу, - а як нам це зробити? Адже це істоти з іншою, ніж у нас, фізіологією, психологією, історією. Ти не можеш тут утілити в життя модель нашої цивілізації. Для цього тобі довелося б запропонувати план іншої, яка функціонувала б навіть після нашого відльоту... Певна річ, я вже давно припускав, що дехто з вас носиться з такими ідеями, як Інженер і Хімік. Думаю, що й Лікар теж це помітив, бо він лив холодну воду на вогонь різних аналогій земного походження - так чи ні?
- Так, - підтвердив Лікар. - Я потерпав, що в нападі благородства ви захочете навести тут “лад”, а в перекладі на мову практики це означало б терор.
- Але, можливо, переслідувані знають, як хочуть жити, тільки вони ще надто слабкі, щоб здійснити це, - зауважив Хімік. - І якби ми хоча б урятували життя якійсь групі рокованих, то й цього було б уже багато...
- Ми вже врятували одного, - нетерпляче відповів Координатор. - Може, ти знаєш, що робити з ним далі?
Йому відповіла мовчанка.
- Якщо не помиляюся, Лікар теж за старт? - сказав Координатор. - Гаразд. Оскільки я теж, то, виходить, більшість.
Він змовк, приголомшено вирячивши очі. Він єдиний сидів обличчям до дверей - до прочинених дверей. У цілковитій тиші - з темряви долинало тільки ледь чутне хлюпання води - всі обернулися, стежачи за його поглядом.
У відчинених дверях стояв дуплекс.
- Як він тут... - почав Фізик, і слова завмерли в нього на губах.
Він зрозумів свою помилку.
Це був не їхній дуплекс. Той сидів замкнений у перев’язочній. На порозі стояв велетенський смаглявий індивід з низько нахиленим маленьким торсом, майже торкаючись головою одвірка. Він був закутаний у землистого кольору тканину, яка м’яко струміла згори вниз, оточуючи маленький торс чимось схожим на комір, довкола якого обвивався товстий моток зеленого проводу. Крізь розріз на боці в тканині виднівся широкий пояс з металевим полиском, який щільно прилягав до тіла. Дуплекс непорушно стояв на порозі. Його зморщене пласке обличчя з двома великими блакитними очима закривала прозора лійкоподібна маска, яка розширювалася донизу. З неї виходили тонкі сірі смужки, які багато разів обвивали маленький торс і були навхрест застебнуті спереду, де утворювалося щось схоже на гніздечко, у якому спочивали його в такий самий спосіб забинтовані руки. Тільки вузлуваті пальці вільно звисали вниз, торкаючись кінчиками одні одних.
Всі заціпеніли. Дуплекс нахилився ще нижче, протяжно кахикнув і повільно ступнув уперед.
- Як він сюди увійшов?.. Адже Чорний у тунелі... - прошепотів Хімік.
Дуплекс повільно позадкував. Він вийшов, хвилину постояв у півтемряві коридора й знову ввійшов до лабораторії, точніше просунув тільки голову під самісіньким одвірком.
- Він питає, чи можна увійти... - пошепки сказав Інженер. І загорлав: - Будь ласка! Просимо!
Він підвівся і відступив до протилежної стіни; всі пішли слідом за ним; дуплекс дивився на спорожнілу середину приміщення з незворушним виразом обличчя. Потім повільно роззирнувся довкола.
Координатор підійшов до екрана, смикнув за стержень, і коли тканина зашелестіла й згорнулася, відкривши дошку, сказав:
- Розступіться.
Він узяв шматок крейди, намалював маленьке кружальце, довкола нього накреслив еліпс, зовні більший, ще один і ще - всього чотири. На кожному з еліпсів він помістив маленьке кружальце, підійшов до велетня, який стояв посеред каюти, і тицьнув у його вузлуваті пальці крейду.
Дуплекс незграбно взяв її, глянув на неї, відтак на дошку й повільно підійшов до стіни. Йому довелося нахилити свій маленький торс, який косо стирчав із коміра, щоб перев’язаною рукою дотягтися до дошки. Всі дивилися на нього, затамувавши подих. Він відшукав третє від центра кружальце на еліпсі й з зусиллям, незграбно стукнув по ньому кілька разів, а потім іще мазнув так, що майже заповнив його розкришеною крейдою.
Координатор хитнув головою. Всі полегшено зітхнули.
- Едем, - сказав Координатор. І тицьнув у крейдяне кружальце. - Едем, - повторив він.
Дуплекс з явним зацікавленням придивлявся до його рота. Відтак кашлянув.
- Едем, - надзвичайно чітко й повільно проказав Координатор.
Дуплекс кашлянув кілька разів.
- Він не розмовляє, - обернувся Координатор до товаришів. - Це напевне.
Вони стояли один навпроти одного, не знаючи, що робити далі. Раптом дуплекс поворухнувся, впустив крейду, і вона вдарилася об підлогу. Почувся тріск, ніби хтось розстебнув блискавку. Землиста тканина розійшлася, немовби її розпороли згори донизу, і всі побачили широкий золотистий пояс, який прилягав до боків дуплекса.
ЗМІСТ
На попередню
|
|
