Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Станіслав Лем. ЕДЕМ
Зненацька вони опинилися на краю круглої западини діаметром у кілька десятків метрів. У ній росли восьминогі рослини - вони стояли далеко одна від одної й здавалися старезними - стебла розійшлися так, наче неспроможні були підтримувати центральні потовщення, і від цього рослини ще більше скидалися на велетенських, небачених досі висхлих павуків. Дно западини подекуди вкривали іржаві зубчасті нарости пористої маси, частково вдавлені в грунт, а частково обсновані пагінням рослин. Інженер відразу ж спустився вниз крутим, хоч і невисоким схилом. Дивна річ, але тільки після того, як він опинився на дні западини, тим, що дивилися в неї згори, вона видалася кратером - свідком якоїсь катастрофи.
- Схоже на бомбову вирву, - сказав Фізик, що стояв на краю западини й стежив за тим, як Інженер спершу підійшов до великих уламків біля підніжжя найвищого “павука”, а тоді спробував зрушити їх із місця.
- Залізо?! - крикнув Координатор.
- Ні! - відловів Інженер і зник між крутими зламами якоїсь конструкції, що нагадувала розтрісканий конус.
За хвилину він з похмурим виразом обличчя виринув з-поміж стебел, які з хруском ламалися, коли він їх розгортав. До нього відразу ж простяглися кілька рук, він вибрався нагору й, побачивши спрямовані на нього зацікавлені погляди, знизав плечима.
- Я не знаю, що це таке, - признався Інженер. - Уявлення не маю. Там порожньо. Всередині немає нічого. Корозія зайшла вже дуже далеко. Якась давня історія - їй, може, сто, а може, й триста років...
Усі мовчки обійшли кратер і знову рушили в бік заростів, туди, де вони були найнижчі. Несподівано зарості зникли, точніше, розступилися: посередині виник прохід, такий вузький, що людина ледве могла рухатися в ньому, - щось на зразок ідеально прямого коридора; стебла обабіч нього були немовби порубані й понищені, великі гудзуваті потовщення почасти звалені набік, на інші павучі рослини, а почасти вдавлені в грунт - сплющені й сухі, вони стелилися товстим шаром і тріщали під черевиками, як висушена деревна кора. Люди вирішили йти цією просікою один за одним; їм доводилося розгортати руками рештки висохлих стебел, але все одно вони посувалися швидше, ніж досі. Просіка великою дугою дедалі чіткіше відхилялася на північ. Поминувши останні, зовсім низенькі мертві кущі, люди знову опинилися на рівнині, тільки вже на протилежному боці гаю.
Там, де просіка виходила із заростів, од неї відгалужувалася неглибока борозна; в першу хвилину вони прийняли її за стежку, однак це не була стежка. В безплідному грунті був виритий рівчак, завглибшки в кільканадцять сантиметрів і трохи більше завширшки. Він поріс зеленкувато-срібними, оксамитними на дотик лишайниками. Цей дивний “моріжок”, як його назвав Лікар, тягнувся вдалину рівно наче стріла, і впирався в ясну смугу, що стіною затуляла перед ними весь обрій.
Над смугою виблискували шпичасті виступи, схожі на вершечки готичних, оббитих листовим сріблом веж. Люди йшли швидко, і майже з кожним кроком перед ними відкривалися нові деталі. По боках тяглася багатокілометрова поверхня, вигнута правильними арками, мов дахове покриття ангара неземних розмірів. Арки були повернені випуклостями вниз, під ними мерехтіло щось сіре, наче зі стелі сипався дрібний пил або текли тоненькі цівки каламутної води. Коли люди підійшли ще ближче, подих вітру приніс незнайомий гіркуватий, але приємний запах, схожий на пахощі невідомих квітів. Вони йшли щільною лавою. Аркоподібний дах, здавалось, підіймався дедалі вище, кожна арка, схожа на гігантський, перевернутий мостовий прогін, охоплювала майже кілометровий простір. Там, де дві арки сходилися в добре видимі на тлі хмар вістря, рівномірно спалахувало яскраве світло, немовби там були розташовані гігантські дзеркала, яка відбивали вниз сонячне проміння.
Стіна, що раптом постала перед людьми, утворена із цівок чи ниток сіро-жовтого кольору, коливалася перистальтичними рухами - зліва праворуч по ній перебігали в рівномірних інтервалах хвилясті випуклості. Вона була схожа на виготовлену з незвичного матеріалу завісу, за якою на рівній відстані одна від одної проходять, торкаючись її боками, тварини, набагато більші від слонів. Коли вузька, поросла оксамитним мохом доріжка вперлася в самісіньку стіну, гіркий запах став нестерпним.
Кібернетик зайшовся кашлем.
- Можливо, це якісь отруйні випари, - сказав він.
Люди стояли й дивилися на хвилі, які рівномірно перебігали по стіні. Від їхніх постатей падали куці безформні тіні. Коли вони рушили знову і від “завіси” їх відділяло вже всього кілька кроків, вона видалася їм однорідною, мовби сплетеною з товстих матових волокон. Лікар підняв з-під ніг камінець і кинув ним у стіну. Всі бачили, як камінець летів - і раптом зник, наче розтанув чи випарувався, так і не торкнувшись рухливої поверхні.
- Впав туди, усередину? - засумнівався Кібернетик.
- Ну що ти! - вигукнув Хімік. - Він навіть не торкнувся цього... цього...
Лікар підняв цілу жменю камінців та грудок грунту й почав кидати ними в “завісу”, і камінці, і грудки зникали, не долітаючи до неї за кілька сантиметрів, Інженер зняв з маленького кільця ключ і шпурнув ним у поверхню стіни, що саме видала якийсь металевий звук. Ключ дзенькнув, моїзби вдарившись об бляху, і теж зник.
- Що тепер? - запитав Кібернетик, дивлячись на Координатора.
Той не відповів. Лікар скинув з пліч рюкзак, вийняв з нього бляшанку консервів, вирізав ножем кубик заливного м’яса і кинув ним у “завісу”. Кубик желе прилип до матової поверхні, якусь хвилину повисів на ній,, а потім почав зникати, немовби танув.
- Знаєте що? - озвався Лікар, й очі його заблищали. - Це якийсь фільтр - вибірна діафрагма, щось у цьому роді...
Хімік знайшов у кільці на ремені свого рюкзака висохлий уламок пагона “павучої” рослини, який, мабуть, зачепився там, коли вони продиралися крізь зарості, й, не довго думаючи, шпурнув ним у хвилясту завісу - крихка гілочка, відскочивши, впала біля йоуо ніг.
- Селектор... - невпевнено промимрив він.
- Атож! Напевне, що так! - Лікар наблизився до “завіси”, - його тінь упала на її нижній край, - навів на неї свою чорну зброю й натиснув спуск.
Тільки-но тонка, мов голка, цівка торкнулася хвилястої стіни, як у ній відразу :к виник отвір веретенистої форми, відкривши величезний, похмурий, розсвічений на всій його висоті іскорками; углибині літало безліч білястих і рожевих вогнів. Лікар різко відскочив, кашляючи й задихаючись, - ніздрі й горло йому обпік гіркий запах; усі трохи відійшли й знову зупинилися.
Випуклий отвір почав звужуватися. Хвилі, що перебігали по “завісі”, сповільнювали свій рух, наближаючись до нього, обминали його згори й внизу і швидко пливли далі. Отвір дедалі затягувався. Зненацька зсередини висунулося щось чорне, що закінчувалося пальцеподібним відростком, блискавично оббігло край отвору, і він миттю закрився; люди знову стояли перед завісою, що розмірено западалася й видималася.
Інженер запропонував провести нараду. За словами Лікаря, вона була демонстрацією їхньої безпорадності. Кінець кінцем вирішили йти далі, вздовж величезної споруди. Піднявши рюкзаки, рушили вперед і пройшли так кілометрів зо три. Дорогою перетнули кільканадцять вузьких “моріжків”, які вливалися в рівнину. Якийсь час розмірковували, що воно таке - гіпотеза, що вони мають хоча б якесь відношення до обробітку грунту, була зразу відкинута як неправдоподібна. Лікар навіть спробував дослідити кілька лишайників, вирваних із темно-зеленої смуги; вони трохи нагадували мох, проте на корінцях мали схожі на перлини потовщення, в яких ховалися маленькі тверді чорні зеренця.
Вже давно минув полудень; усі відчували голод, отож зупинилися на привал; їли під пекучим сонцем, бо ніде не було й клаптика тіні, а до гаю, що тягнувся метрів зі вісімсот позаду, ніхто не хотів повертатися - “павучі” зарості залишили про себе неприємне враження.
- Коли б усе йшло, як у книжках, що їх малим хлопцем я читав, - мовив Лікар, - то в цій проклятій завісі зараз утворилася б вогнедишна діра й звідти виліз би тил з трьома руками і тільки однією, зате товстелезною ногою. Під пахвою він тримав би інтерпланетарний телекомунікатор або сам був би зоряним телепатом і дав би нам на здогад, що він - представник неймовірно розвиненої цивілізації, яка...
- Перестань верзти нісенітниці, - урвав його Координатор, наливаючи з термоса-фляги води в кухлик, який відразу ж запітнів. - Краще давайте подумаємо, що нам робити.
- Я вважаю, - сказав Лікар, - що треба ввійти туди. - І підвівся, ніби вирішив негайно здійснити свій намір.
- Цікаво, як? - нехотя запитав Фізик.
- Ти що, збожеволів? - високим голосом вигукнув Кібернетик.
- Зовсім ні. Звичайно, ми можемо мандрувати так і далі, але за умови, що типи на одній нозі підкинуть нам якісь харчі.
- Ти що, серйозно? - видивився на нього Інженер.
- Ну звичайно! І знаєш чому? Бо мені все це вже просто набридло. - І Лікар крутнувся на п’ятці.
- Стій! - крикнув Координатор.
Лікар ішов просто на стіну, не звертаючи ніякісінької уваги на їхні крики. Він був .уже за метр від завіси, коли всі підхопилися й кинулися за ним. Почувши позаду тупіт ніг товаришів, він випростав руку й торкнувся завіси.
Рука щезла. Лікар непорушно постояв, може, якусь секунду, а потім ступнув крок уперед і... перестав існувати. П’ятеро людей, затамувавши віддих і тремтячи всім тілом, зупинилися на тому місці, де відбився слід його лівого черевика. Зненацька в повітрі над завісою з’явилася Лікарева голова. У нього була рівно, мов ножем, відрізана шия, з очей текли сльози; він гучно раз по раз чхав.
- Тут трохи душно всередині, - мовив він, - і в носі страшенно свербить, але кілька хвилин, мабуть, можна буде витримати. Якийсь лакриматор, чи що. Лізьте за мною, це не боляче - взагалі нічого не відчуваєш.
І на висоті, де мало бути його плече, з повітря висунулася рука.
- А щоб тобі! - вигукнув чи то з переляку, чи то від захвату Інженер і схопив Лікареву долоню; вона смикнула його до себе, і він щез за завісою.
Люди один за одним підходили до хитливої завіси. Останнім підійшов Кібернетик. Він на мить завагався, щось лоскотало йому в горлі, серце в грудях гупало, наче молот. Заплющивши очі, він ступнув крок уперед. Його огорнула раптова темрява, потім зробилося ясно.
Він опинився поруч товаришів посеред величезного простору; з усіх боків до них долинало дихавичне свистяче сапання. Знизу навскоси вгору, згори перпендикулярно вниз, від одного краю до іншого, перетинаючись, тяглися неоднакової товщини циліндри, труби або колони; подекуди вони роздималися, подекуди робилися тоншими, обертаючись водночас довкола своєї довгої осі, мінялися місцями, вібрували, і з глибини цього лісу блискучих конструкцій, що тягнувся на всі боки й безнастанно рухався, долинало невідомо звідки якесь плямкання; звук його то швидко наростав, то раптом припинявся, й тоді чулося лише, кілька булькотливих відголосків, і вся серія звуків повторювалася знову.
Гіркий сморід важко було витерпіти. Один за одним люди почали чхати, з очей їм текли сльози. Притискаючи до облич хустинки, вони трохи віддалилися від завіси, яка зсередини скидалася на водоспад чорної, схожої на сироп рідини.
- Ну, нарешті я все зрозумів - це завод, автоматичний завод! - витиснув із себе Інженер між нападами чхання.
Потроху вони немовби почали звикати до гіркого запаху, перестали чхати й, мружачи сльозаві очі, роздивлялися довкола.
Ще кільканадцять кроків по підлозі, що еластично прогиналася, мов натягнута гума, - і в ній з’явилися чорні колодязі, з яких вискакували світлі предмети з такою швидкістю, що н£можливо було роздивитися їхню форму. Предмети були завбільшки з людську голову й, здавалося, палали; вони злітали вгору, і одна з цілої низки зігнутих над ними, мов велетенські люльки, колон усмоктувала їх, не перестаючи обертатися. Але вони зникали не відразу, бо крізь вібруючі стіни колони, наче крізь темне скло, пробивалося, поступово слабнучи, їхнє рожевувате сяйво, так що видно було, як вони пропливають усередині “колони” кудись далі.
- Серійне виробництво, конвейєр, - буркнув Інженер з-під носової хусточки.
Обережно ступаючи, він обійшов колодязь. Звідки бралося це світло? Стеля була напівпрозора - сіре, одноманітне світіння губилося в хаосі гнучких конструкцій, які текли, мов повітряні струмені. Всі ці пружні пристрої, здавалося, діяли за однією командою, в однаковому темпі, фонтани розпечених предметів били вгору; те саме діялося на великій висоті - там, під стелею, теж виднілнся дуги, прокреслені в повітрі червоним бісером літаючих брил, але набагато більших за розміром.
- Треба знайти склад готової продукції чи принаймні те, що вважається тут кінцевим продуктом! - із запалом вигукнув Інженер.
Координатор торкнувся його руки:
- Який це, по-твоєму, вид енергії? Інженер знизав плечима:
- Уявлення не маю.
- Я боюся, що готової продукції ми не знайдемо й через рік - цей завод тягнеться на цілі кілометри, - попередив Фізик.
Дивна річ - що глибше входили вони в зал, то легше їм було дихати, немовби гіркий запах виділявся тільки поблизу “завіси”.
- А ми не заблудимось? - занепокоївся Кібернетик. Координатор підніс до очей компас:
- Ні. Працює нормально... тут, мабуть, немає заліза і електромагнітів теж.
Понад годину вони кружляли у вібруючому лісі незвичайного заводу; нарешті довкола зробилося просторіше. Повіяло свіжим холодним повітрям, немовби його спеціально охолоджували, колони, що розбігалися навсібіч, розступилися, й люди опинилися перед устям величезного куполоподібного завитка. З висоти до нього спускалися гнучкі, наче батоги, рукави, які закінчувалися тупими потовщеннями; з цих потовщень падав град чорних, немовби покритих блискучим лаком предметів, які стрімко перекидалися і вривалися всередину завитка’десь на висоті кількох метрів над їхніми головами.
Сочевицеподібна, випукла бура стіна завитка навпроти них раптом роздулася, щось розпирало її зсередини, вона почала розпухати, й люди мимохіть позадкували - такий грізний вигляд мав блідо-сірий пузир, що роздимався, - нараз він безшумно лопнув, і з круглого отвору бризнув струмінь чорних тіл. Тієї ж самої миті нижче, з широкого колодязя, виринув лоток з відігнутими краями, і чорні предмети, барабанячи там, немовби вони вдарялися об товсту гумову подушку, посипалися в нього, а він підстрибував від ударів; предмети якимсь незбагненним чином укладалися так, що через кілька секунд на неглибокому дні лотка вже вишиковувався акуратний чотирикутник.
- Готова продукція! - вигукнув Інженер і підбіг до краю колодязя.
Не задумуючись, він низько нахилився і вчепився за виступ найближчого від нього чорного предмета.
Координатор буквально в останню мить схопив його за пояс комбінезона, і тільки завдяки цьому Інженер не полетів сторчма в лоток, бо відпустити важкий предмет він не хотів, а підняти його сам не міг. Лише з Фізиковою й Лікаревою допомогою йому вдалося нарешті підняти нагору важкий тягар.
Предмет був завбільшки з людський торс, на його чорному тлі виступали світлі, напівпрозорі сегменти, в яких блищали низки кристаликів з металевим полиском; кристалики поступово дрібніли; на поверхні предмета були отвори з віночком скобоподібних потовщень, шерехата на дотик мозаїка виступів із темно-фіолетової, а на світлі чорної, надзвичайно твердої маси - одне слово, предмет цей був неймовірно складний. Інженер опустився перед ним навколішки й з різних боків заглядав в отвори, силкуючись знайти хоч якісь рухомі частинки, обмацуючи та обстукуючи; йому ніхто в цьому не заважав, і це тривало досить довго.
Лікар тим часом стежив за лотком. Сформувавши геометрично правильний чотирикутник точнісінько таких самих предметів, як той, біля якого вовтузився Інженер, лоток повільно піднявся на товстому, вібруючому, наче від напруження, стержні вгору й раптом розм’як, але тільки з одного боку, почав міняти форму й став схожий на величезну ложку, тоді навпроти висунулося щось на зразок великого рила, розімкнулося, звідти дмухнуло гарячим гірким чадом, зяюча паща з бридким плямканням усмоктала всі предмети, зімкнулася, немовби ковтаючи їх. Раптом це рилоподібне страховище засвітилося зсередини, й Лікар побачив вогненне ядро, що плавило в собі предмети, які розпливалися, оберталися на однорідну кашку, що палала оранжевим полум’ям; за хвилину світло пригасло, рилоподібна паща потемніла. Забувши про товаришів, Лікар рушив уздовж двох великих колон, усередині яких, наче по страхітливому стравоходу, тепер пливла вогненна маса, заглибився в лабіринт і, задерши голову, раз по раз витираючи сльозаві очі, намагався простежити шлях вогненної кашки. Іноді вона зникала з його очей, потім він знову відшукував її слід, бо вона просвічувала в глибині чорних струменів, що звивалися, наче змії, аж поки нарешті наблизився до місця, яке видалося йому знайомим, - він побачив, як вогненні тіла, вже почасти сформовані, летять у якесь жерло, а поруч вискакують інші, ніби їх щось вистрелювало з відкритого колодязя; вогненні тіла поглиналися товстими чорними колонами, що звисали згори анфіладою, схожі на незграбні хоботи, рожевими низками згасаючих вуглин тіла пропливали в глибині цих колон угору, дедалі маліючи. Лікар ішов і йшов, задерши голову й забувши про все на світі; предмети випереджували його, однак це не мало ніякого значення - безперервно рухалися сонмища інших. Нараз він трохи не впав і здушено скрикнув.
Довкола знову стало порожньо, перед ним здіймалася величезна куполоподібна маса завитка, град уже зовсім охололих під час довгої мандрівки чорних предметів посипався згори в його нутро. Лікар обійшов завиток, бо вже знав, з якого боку слід чекати пологів - і опинився поруч товаришів, що оточили Інженера; той усе ще оглядав чорний предмет, тимчасом як великий пузир, лопаючись, бризнув “готовою продукцією” в наново сформований лоток.
- Алло! Можете не старатися! Я все зрозумів! І зараз усе вам розкажу! - вигукнув Лікар.
- Де ти був? Я почав уже непокоїтися, - сказав Координатор. - Ти справді щось виявив? Бо Інженер нічого не второпає.
- Якби я й справді в цьому нічого не второпав, то ще міг би якось змиритися! - буркнув Інженер. Він підвівся, люто копнув носаком чорний предмет і зміряв Лікаря сердитим поглядом. - Ну й що ж ти виявив?
- Як на мене, то тут відбувається ось що, - почав спокійно пояснювати Лікар, якось дивно посміхаючись. - Ці штуковини всмоктуються он туди. - І він показав на пащу, яка саме розкрилася. - О, он вони вже починають нагріватися там, усередині, бачите? За мить усі вони розплавляться, перемішаються й поїдуть порціями нагору, де відбувається їхня обробка; ще трохи вишневі од нагрівання, вони провалюються вниз, там повинен бути ще один ярус, і з ними там ще щось діється; сюди вони повертаються через колодязь, уже бліді, але ще трохи світячись, підіймаються під самісінький дах, потрапляють до цього короваю, - він показав на завиток, - потім на “склад готової продукції”, з нього вертаються назад у цю пащу, розплавляються в ній - і так по колу без кінця: формуються, обробляються, розплавляються, формуються.
- Ти збожеволів? - вражено прошепотів Інженер. На чолі в нього виступили великі краплі поту.
- Не віриш? Можеш пересвідчитися сам.
Інженер пересвідчився - двічі. Це тривало добру годину. Коли всі знову опинилися біля лотка, який саме наповнювався черговою порцією викладеного чотирикутником “кінцевого продукту”, почало смеркатися і в цеху стало сіро.
Інженер немовби збожеволів - він тремтів зі злості, обличчя його конвульсивно посмикувалося. Інші, не менш здивовані, не переживали, однак, цього відкриття так бурхливо.
- Треба негайно звідси виходити, - сказав Координатор. - Потемки все може дуже ускладнитися.
Він узяв Інженера за плече. Той підкорився йому, але раптом вирвався, підскочив до покинутого чорного предмета й насилу підняв його.
- Хочеш узяти це з собою? - запитав Координатор. - Гаразд. Хлопці, допоможіть йому.
Фізик схопився за вухоподібні виступи, і вони вдвох з Інженером понесли безформний чорний предмет. Так вони дісталися до ввігнутої межі приміщення. Лікар спокійно ступнув у лискучу, схожу на сироп стіну “водопаду” - і опинився на рівнині. На нього війнуло прохолодним вечірнім повітрям. Він з насолодою глибоко вдихав його. Товариші виринули слідом за ним, Інженер і Фізик насилу доволокли свій тягар до того місця, де залишили рюкзаки, й шпурнули його на пісок.
Розпалили плитку, підігріли трохи води, розчинили в ній м’ясний концентрат і, виголоднілі, мовчки накинулись на їжу. Тим часом зовсім споночіло, на небі спалахнули зірки, їхній блиск з кожною хвилиною ставав дедалі яскравішим, нечіткі зарості далекого гаю розтанули в темряві, і тільки блакитнувате полум’я пальника, яке ворушилося під легкими повівами вітру, давало трохи світла. З-за високої стіни цеху, зануреної в пітьму, не долинало жодного звуку, не було навіть видно, чи по ній і далі пливуть горизонтальні хвилі.
- Тут темніє, як у нас у тропіках, - сказав Хімік. - Адже ми впали в районі екватора, еге ж?
- Здаєтьея, що так, - відповів Координатор. - Хоч я не знаю навіть нахилу планети до екліптики.
- Тобто як? Що, що, а це повинно бути відомо!
- Ну звичайно. Однак усі дані залишилися на кораблі.
Вони замовкли. Робилося дедалі прохолодніше, отож усі закуталися в ковдри, а Фізик заходився ставити намет. Він напомпував полотнище, так що воно стало твердим, схожим на сплющену півкулю з маленьким лазом у самому низу, й почав шукати поблизу якого-небудь каміння, щоб притиснути ним краї намету, - кілки в них були, але їх нічим було забити, - однак натикався тільки на дрібненькі камінчики й повернувся до товаришів, що сиділи довкола блакитного вогника, з порожніми руками.
Нараз Фізиків погляд упав на важкий предмет, який валявся поруч на піску; він підняв його й притиснув ним край намету.
- Хоч на щось придалося, - зауважив Лікар, який спостерігав за ним.
Інженер сидів зіщулившись і схиливши голову на руки. Здавалося, він перебував у стані глибокої пригніченості, бо довго не озивався й навіть тарілку попросив якимсь незрозумілим бурмотінням.
- І що ж тепер, любі мої? - запитав він, раптом випростуючись.
- Спати, звичайно, - спокійно відповів Лікар і, благоговійно діставши з портсигара сигарету, з насолодою затягнувся.
- А завтра що? - провадив далі Інженер, і видно було, що його спокій - тонка, до краю напнута струна.
- Генрику, ти поводишся як дитина, - зітхнув Координатор, який чистив каструлю дрібненьким піском. - Завтра ми обстежимо наступну секцію заводу. По-моєму, сьогодні ми оглянули близько чотирьохсот метрів.
- І ти гадаєш, ми знайдемо щось нове?
- Не знаю. Попереду в нас іще один день. Пополудні доведеться вертатись до ракети.
- Я вже жду - не діждуся, - буркнув Інженер і, підвівшись, потягся й крекнув. - У мене наче всі кістки переламані, - признався він.
- У нас теж, - добродушно запевнив його Лікар. - Послухай, ти й справді нічого не можеш сказати про цю штуковину? - Й яскріючим кінцем сигарети показав на ледь видимай предмет, що притискав до грунту край намету.
- Можу. Чому б ні? Звичайно, можу. Це пристрій, який служить для того, аби його спершу...
- Ні, серйозно. Адже там є якісь частини. Я особисто в цьому нічого не можу второпати.
- А я, по-твоєму, можу? - вибухнув Інженер. - Це витвір якогось божевільного. - Він тицьнув рукою в бік невидимого заводу. - Точніше, божевільних. Цивілізація навіженців - ось що таке цей проклятий Едем! Те, що ми приволокли сюди, пройшло цілу низку процесів, - повів він далі вже трохи спокійніше. - Пресування, вдавлювання прозорих сегментів, термічну обробку, полірування. Це якісь високомолекулярні полімери - і якісь неогранічні кристали. Це частина, не ціле. Але яке її призначення, я не знаю. Та навіть вийнята з цього божевільного млина - сама по собі вона здається мені нісенітною.
- Що ти маєш на увазі? - запитав Координатор.
Хімік мовчки прибрав тарілки й харчі, потім розгорнув ковдру. Лікар загасив сигарету й дбайливо заховав половинку в портсигар.
- У мене немає ніяких аргументів. Там, усередині, є якісь ланки, проте вони з нічим не з’єднуються. Щось на зразок замкнутого в собі електричного ланцюга, але розчленованого ізоляційними вставками. Це... це не може працювати. Так мені принаймні здається. Зрештою, за стільки років у людині виробляється якась професійна інтуїція. Я, звичайно, можу й помилятись, тільки... ні, я волію про це взагалі не говорити.
Координатор підвівся. Решта наслідували його приклад. Коли пальник згас, людей огорнула глибока пітьма - високі зорі не давали світла, вони тільки яскраво мерехтіли в якомусь дивовижно низькому небі.
- Денеб, - тихо сказав Фізик. Усі дивилися на небо.
- Де? Там? - запитав Лікар.
Вони несвідомо розмовляли напівпошепки.
- Так. А та менша, поряд, - то Гамма Лебедя. Неймовірно яскрава!
- Разів у три яскравіша, ніж на Землі, - погодився з ним Координатор.
- Холодно й додому далеко, - зітхнув Лікар.
Йому вже ніхто не відповів. По одному залізли під надутий купол намету. Усі були такі стомлені, що коли Лікар за звичкою проказав у темряві “добраніч” - йому відповіло тільки сонне посапування товаришів.
Сам він іще не спав. Подумав про те, що вони чинять нерозважно: з недалекого гаю вночі могла вилізти якась погань - треба було б виставити охорону. Якусь мить він розмірковував, чи не зайняти йому добровільно цей пост, але потім іронічно посміхнувся в темряві, відвернувся й зітхнув. Він навіть не помітив, як заснув мертвим сном.
Ранок другого дня зустрів їх сонцем. На небі стало більше білих, купчастих хмар. Вони скромно поснідали, залишивши рештки харчів на останнє підкріплення - по нові запаси треба було вертатися до ракети.
- Хоча б раз умитися! - жалісно зітхнув Кібернетик. - Такого зі мною ще не було - я весь просмердів потом. Жах! Мусить же десь тут бути вода!
- Де вода, там і перукар, - безтурботно відповів Лікар, дивлячись на себе в маленьке дзеркальце й роблячи скептично-героїчні гримаси. - Тільки я боюся, що перукар на цій планеті спершу голить, а потім знов утикає все твоє волосся; це навіть дуже ймовірно, тобі не здається?
- Ти і в могилі так жартуватимеш? - розсердився Інженер і, збентежившись, буркнув: - Даруй. Я не хотів...
- Нічого, - відповів Лікар. - У могилі навряд, але поки я ще на цьому світі... Ну, вперед, чи що?
Вони спакували речі, випустили з намету повітря й, забравши все своє спорядження, рушили вздовж завіси, яка рівномірно хвилювалася, аж поки не віддалилися на добрий кілометр від табору.
- Не знаю, може, я помиляюсь, але тут вона мені здається наче вищою, - сказав Фізик і, примруживши повіки, подивився на арки, що розбігалися в протилежні боки.
Високо вгорі їхні стики мерехтіли срібним вогнем.
Скинувши рюкзаки на одну купу, вони рушили до заводу. Ввійшли без ніяких пригод, як і напередодні. Фізик і Кібернетик на хвилинку затрималися позаду.
- Що ти думаєш про це щезання? - запитав Кібернетик. - Тут стільки всього незвичайного, що вчора я про нього зовсім забув!
- Щось пов’язане з рефракцією, - не дуже впевнено відповів Фізик.
- А на що спирається стеля? Не на це ж, сподіваюся? - І Кібернетик показав на завісу, до якої вони наближалися і яка раз по раз здувалася хвилями.
- Не знаю. Може, опори заховано десь усередині або з протилежного боку.
- Аліса в країні див, - зустрів їх голос Лікаря за завісою. - Починаємо? Сьогодні я чхаю вже менше. Може, це адаптація. В який бік підемо в першу чергу?
Все, що оточувало їх тут, дуже скидалося на те, що вони бачили напередодні. Вони рухалися вже значно впевненіше й швидше. Спочатку їм навіть здалося, що тут усе точнісінько таке саме, як у попередньому цеху. Колони, колодязі, ліс скісних стравоходів, які пульсують і обертаються, розпікання, виблискування - весь коловорот процесів проходив в однаковому темпі. Та, придивившись уважніше до “готової продукції”, - вона теж лежала чотирикутником на лотку, - люди виявили, що вони інакші, більші й іншої форми, ніж учорашні. Але це було ще не все. Ці “вироби” (які теж зрештою знову вводилися в замкнутий цикл так само, як і ті, вчорашні) не були абсолютно ідентичні. Вони чимось нагадували частину рифленої біля вершечка половинки яйця. Сліди обробки на них свідчили про те, що вони мають з’єднуватися з іншими частинами, крім того, з них виступали горловини труб, у яких рухалися сочевицеподібні пластинки, схожі на дросельні заслінки чи клапани. Та коли люди порівняли велику кількість цих предметів, то з’ясувалося, що одні з них мають два відкритих роги, інші - три або й навіть чотири, причому ці додаткові виступи були менші й часто ніби незакінчені, неначе процес обробки перервався десь посередині. Сочевицеподібна пластинка іноді зовсім заповнювала собою весь просвіт стравоходу, іноді - тільки його частину, а інколи її не було зовсім (один раз люди знайшли тільки щось схоже на її маленьку бруньку, завбільшки з горошину). Поверхня в одних “яєць” була гладенько відполірована, в інших шерехата втулка “заслінки” теж була неоднакова в різних екземплярах, а в одному люди навіть побачили двох “близнючок”: почасти сплавлені між собою, вони з’єднувалися крізь маленький отвір, а сочевицеподібні пластинки утворювали щось на зразок “вісімки” - Лікар назвав їх “сіамськими близнятами”. Частина цих предметів мала, крім того, аж вісім рогів, що поступово дрібніли, причому найменші з них були без отворів, на відміну від усіх інших.
- Ну, що ти на це скажеш? - стоячи навколішки, запитав Координатор Інженера, який копирсався в колекції, вихопленій із “складу” на лотку.
- Поки що нічого. Ходімо далі, - відповів Інженер, підводячись, але було видно, що настрій у нього трохи піднявся.
Вони вже розуміли, що цех немовби ділиться на кілька секцій, щоправда, нічим не відгороджених одна від одної, але відмінних внутрішнім циклом виконуваних процесів. Виробниче устаткування, - весь цей ліс, що звивається, корчиться, маче щупальці, й сопе, - було скрізь однакове.
ЗМІСТ
На попередню
|
|
