Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Станіслав Лем. ЕДЕМ
- Двісті вісімнадцять... двісті два... сто дев’яносто п’ять, - долинав монотонний, спотворений металевою луною голос невидимого Лікаря.
Інженер виліз з-під генератора, витираючи мастило й піт із зарослого обличчя.
- Можна, - видихнув він.
Від величезного напруження в нього тремтіли руки, і він не відчував ніякого хвилювання, коли Фізик сказав:
- Умикаю першу.
- Сто вісімдесят... сто шістдесят три... сто шістдесят, - розмірено повідомляв Лікар, перекрикуючи виття генератора, який почав уже давати пусковий струм на реактор і з кожною хвилиною вимагав дедалі більше кисню для підтримки обертів.
- Повне навантаження! - простогнав Інженер, який стежив за електроприладами.
- Умикаю все! - сповненим відчаю, ламким голосом вигукнув Фізик й, інстинктивно зіщулившись, мовби чекаючи удару, обома руками втиснув чорні ручки.
Кібернетик розтулив рот. Координатор, сам того не помічаючи, щораз міцніше стискував його плече. Вони дивилися на прямокутні шкали приладів з вибитим склом і нашвидку випростаними стрілками - лічильники щільності потоку швидких нейтронів, контролю циркуляції електромагнітних насосів, індикатора ізотопних забруднень і комплексних внутрішніх термопар реактора. Генератор стогнав, вив, з-під кілець, які погано контактували, сипалися іскри. Всередині реактора, за товстим, блискучим панциром панував мертвий спокій. Стрілки навіть не поворухнулися. Нараз Фізикові здалося, що всі вони помутніли, розмазалися, він заплющив очі, а коли знову розплющив їх, повні сліз, то побачив стрілки в робочих позиціях!
- Пройшов критичний!!! - щосили загорлав він і заплакав, не випускаючи ручок.
Він відчував, як обм’якають його м’язи, бо весь час чекав вибуху.
- Мабуть, заїло стрілки, - спокійно мовив Координатор, ніби не бачив, що діється з Фізиком.
Йому важко було говорити - так міцно він стиснув щелепи.
- Дев’яносто... вісімдесят один... сімдесят два... - рівномірно викрикував Лікар.
- Давай!!! - скомандував Інженер і рукою у великій червоній рукавиці перекинув головний перемикач.
Генератор завив і почав сповільнювати оберти. Інженер кинувся до компресора й перекрив обидва вхідні вентилі.
- Сорок шість... сорок шість... сорок шість, - розмірено повторював Лікар.
Турбіна перестала брати кисень із балонів. Лампи швидко блідли, робилося дедалі темніше.
- Сорок шість... сорок шість!.. - викрикував із штольні Лікар.
Зненацька лампи спалахнули. Генератор уже ледве обертався, але струм був, усі ввімкнені прилади показували зростання напруги.
- Сорок шість... сорок шість... - весь час повторював Лікар, якому нічого не було видно з його сталевого колодязя.
Фізик сів на підлозі й затулив обличчя руками. Ротор генератора басовито шумів, обертався дедалі повільніше, потім востаннє гойднувся, здригнувся й зупинився.
- Сорок шість... сорок шість... - усе ще повторював Лікар.
- Як теча? - запитав Координатор.
- У нормі, - відповів Кібернетик. - Мабуть, пробило на вершині гальмування, проте автомат устиг зацементувати, перш ніж замкнуло.
Більше він не сказав ні слова, однак кожен зрозумів, як Кібернетик пишається цим автоматом. Однією рукою він крадькома притримав пальці другої, щоб не тремтіли.
- Сорок шість... - трохи не плачучи, повторював Лікар.
- Годі! - крикнув раптом у глибину колодязя Хімік. - Уже не треба! Реактор дає струм!!!
Запала коротка мовчанка. Реактор працював, як завжди - безшумно. В сталевій горловині колодязя з’явилося бліде, облямоване темною бородою Лікареве обличчя.
- Справді? - запитав він.
Йому ніхто не відповів. Усі дивилися на прилади, мовби не могли повірити власним очам, що стрілки й справді несхибно стоять у робочих позиціях.
- Справді? - повторив Лікар і почав беззвучно сміятися.
- Чого це ти знов? - сердито блимнув на нього Кібернетик. - Перестань!
Лікар виліз нагору, сів поруч Фізика й теж утупився в стрілки приладів.
Ніхто не знав, як довго це тривало.
- Знаєте що? - молодечим, свіжим голосом озвався раптом Лікар.
Усі подивилися на нього з таким виглядом, наче щойно прокинулися зі сну.
- Ще ні разу в житті я не був такий щасливий, - прошепотів він і відвернувся.
4
При пізніх сутінках Координатор й Інженер вийшли на поверхню, щоб подихати свіжим повітрям. Вони всілися на купі виношеного з ракети грунту й задивилися на краєчок червоного, мов рубін, сонячного диска.
- Я не вірив, - стомлено промимрив Інженер.
- Я теж.
- Цей реактор непогано працює, га?
- Солідна, земна робота.
- Подумати тільки - витримав! Вони хвилину помовчали.
- Чудовий початок, - знову озвався Координатор.
- Як на мене, ми працюємо надто нервово, - зауважив Інженер. - Це... біг на довгу дистанцію, розумієш? Між нами кажучи, ми зробили приблизно одну соту того, що ще належить зробити, аби...
- Знаю, - спокійно відповів Координатор. - А втім, невідомо ще, чи...
- Гравіметричний розподіл, еге ж?
- Не тільки. Стернові сопла, увесь нижній відсік.
- Зробимо.
- Атож.
Інженерів погляд, яким він неуважно водив довкола, несподівано наштовхнувся на невисокий довгастий насип зразу ж за вершиною пагорба - місце, де закопали рештки непроханого гостя.
- Зовсім забув... - здивовано сказав він. - Немовби відтоді минув уже щонайменше рік.
- А я ні. Я весь час думаю про це... точніше, про нього. Мені не дає спокою те, що Лікар знайшов у його легенях.
- Що? А й справді, він щось таке казав. І що ж це було?
- Голка.
- Що?!
- А може, й не голка - подивися сам. Цей предмет у слоїку, в бібліотеці. Шматочок тоненької обламаної трубочки з гострим кінцем, зрізаним навскоси, як медичні голки для ін’єкцій.
- Що б воно могло бути?
- Більше я нічого не знаю.
Інженер підвівся.
- Нечувана річ, але... але я сам не розумію, чому це мене так мало інтригує. Власне, якщо бути відвертим, то майже зовсім не інтригує. Знаєш, я почуваю себе зараз так, як перед стартом. Або як пасажир літака, що на кілька хвилин сів у незнайомому аеропорту, змішався з юрбою тубільців, був свідком якоїсь дивної, незрозумілої сцени, але знає: він тут чужий, за хвилину звідси відлетить, і все довкола себе сприймає мовби з далекої відстані, чуже й байдуже.
- Ми поки що нікуди ще не відлітаємо...
- Знаю, і все ж у мене таке відчуття...
- Ходімо до наших. Ми не зможемо лягти, поки не замінимо все тимчасове. І запобіжники треба встановити як слід. Потім реактор може працювати вхолосту.
- Гаразд, ходімо.
Ніч екіпаж провів у ракеті, не гасячи малих ламп. Час від часу хтось прокидався, непритомно дивився, як горять лампочки, і, заспокоївшись, засинав знову. Уранці всі встали зі свіжими силами. Першим було запущено найпростіший напівавтомат-прибиральник, який раз по раз грузнув серед куп уламків. Кібернетик, який ходив слідом за ним з інструментами в руках, витягував його, мов таксу з лисячої нори, прибирав уламки, які були надто великими для його захвату й запускав знову. Напівавтомат квапливо посувався вперед, люто вгризався в наступну купу уламків, і все повторювалося спочатку. Після сніданку Лікар успішно випробував свою безпечну бритву й з’явився перед товаришами мовби в якійсь бронзовій масці: чоло і шкіра довкола очей у нього були обпалені сонцем, а нижня частина обличчя - абсолютно біла. Всі наслідували його приклад і тепер насилу впізнавали один одного в замірках з випнутими вилицями.
- Нам треба краще харчуватися, - зробив висновок Хімік, невдоволено роздивляючись у дзеркало на власне відображення.
- А як ти ставишся до свіжої дичини? - запропонував раптом Кібернетик.
Хімік здригнувся.
- Дякую. Навіть не нагадуй мені про це. Я щойно пригадав... Мені снилося те... та...
- Та тварина?
- Дідько його знає, чи це була тварина.
- А що?
- Яка тварина зуміла б запустити нашого генератора? Товариші дослухалися до їхньої розмови.
- Доведено, що всі істоти на вищому ступені розвитку винаходять якийсь одяг, - сказав Інженер, - а це дуплексне створіння було голе.
- Як ти сказав? Голе? - втрутився в розмову Лікар.
- А чому це тебе так здивувало?
- Та тому, що про корову чи мавпу ти не сказав би, що вони голі.
- Бо в них є шерсть.
- У гіпопотама чи крокодила шерсті немає, але ти теж не назвав би їх голими.
- Ну то й що з цього? Просто в мене так вихопилося.
- Отож-бо.
Запала коротка мовчанка.
- Скоро десять, - озвався Координатор. - Ми відпочили, і я думаю, що тепер зробимо вилазку в іншому напрямку. Інженер повинен був приготувати нам електрожектори. Як у тебе з цим?
- Є п’ять штук, і всі п’ять уже заряджено.
- Гаразд. Учора ми йшли на північ, а сьогодні підемо на схід. Зі зброєю, але, звичайно, постараємось її не застосовувати. Надто якщо зустрінемо цих... цих дуплексів, як їх назвав Інженер.
- Дуплекс? Дуплекс? - кілька разів невдоволено повторив Лікар, мовби випробовуючи цю назву. - Як на мене, це не дуже вдало, і, мабуть, тому приживеться. Так уже чомусь буває.
- Рушаємо негайно? - запитав Фізик.
- Думаю, що так. Тільки закриємо люк, щоб уникнути нових несподіванок.
- А чи не можна взяти всюдихід? - запитав Кібернетик.
- Та... мабуть, ні. Мені треба було б щонайменше п’ять годин, щоб його приготувати, - сказав Інженер. - Хіба що, може, відкладемо вилазку на завтра?
Але відкладати вилазку нікому не хотілося, отож вирушили близько одинадцятої, бо трохи часу в них зайняла ще підготовка спорядження. Ніби змовившись, хоч ніхто цього не пропонував, пішли по двоє, з невеликими інтервалами, а єдиний беззбройний - Лікар, - ішов у середній двійці. Чи то грунт у цьому напрямку був зручніший для пішої ходьби, чи то вони й справді сьогодні йшли бадьоріше, важко сказати, тільки вже через годину ракета зникла з очей. Ландшафт потроху змінювався. Дедалі частіше траплялися стрункі сірі “чаші”, які вони обходили, вдалині з’явилися куполоподібні, пологі з півночі пагорби, які спадали до рівнини досить крутими терасами та обривами; пагорби були вкриті темнішими, ніж грунт, плямами рослинності.
Під ногами сухо шелестіли лишайники, сірі, ніби присипані попелом, однак це був їхній натуральний колір; з їхніх молодих пагонів, - трубочок з білуватими прожилками, - виглядали маленькі, схожі на перлини, пухирці.
- Знаєте, чого тут найбільше не вистачає? - озвався раптом Фізик. - Трави. Звичайнісінької трави. Я ніколи не думав, що вона так... - він на мить затнувся, підбираючи слово, - потрібна...
Сонце припікало. Коли вони наблизились до пагорбів, до них долинув розмірений, далекий шум.
- Дивно, вітру немає, а там щось шумить, - зауважив Хімік, який крокував у першій двійці.
- Це звідти, - показав рукою Координатор, який ішов зразу ж за ним. - Мабуть, там, вище, гуляє вітер. Погляньте, та це ж зовсім земні дерева!
- Вони зовсім іншого кольору й блищать, як...
- Ні, вони двобарвні, - втрутився Лікар, у якого був добрий зір. - Вони двобарвні - то фіолетові, то голубі з жовтим відтінком.
Рівнина лишилася позаду. Люди навмання ввійшли в широке гирло яру з глинистими, сипкими стінками, повитими в тіні тонкою димкою, яка зблизька виявилася різновидом лишайника чи павутиння - думки з цього приводу розділилися; ці утворення трохи нагадували нетуго намотані клубки ниток скляної вати, сяк-так прикріпленої до схилів. Порівнявшись із першою купкою дерев, які росли на краю урвища, за кільканадцять метрів вище, люди задерли голови.
- Але ж це зовсім не дерева! - розчаровано вигукнув Кібернетик, який замикав колону.
У так званих “дерев” були товсті, блискучі, немовби натерті жиром стовбури і багатоярусні крони, які розмірено пульсували, то темніючи, ніби чимось наповнюючись, то бліднучи, - тоді вони пропускали сонячне світло. Ці зміни супроводжувалися шумом, який мляво повторювався, неначе хтось, притиснувши до рота еластичну матерію, пошепки повторював: “фссс-ггаа-фссс-ггааа”. Придивившись пильно до найближчого дерева, люди виявили довгі, наче банани, пузирі, що звисали з його переплутаного віття й були всипані схожими на виноградні грона випуклостями, які то роздувалися й темніли, то сплющувалися, світліючи й бліднучи.
- Вони дихають, - промимрив приголомшений Фізик, услухаючись у безперервний звук, що спадав згори й котився яром.
- Але зверніть увагу - кожне в іншому ритмі! - вигукнув, мовби зрадівши, Лікар. - Чим менше дерево, тим швидше воно дихає! Це... це дерева-легені!
- Далі! Ходімо далі! - гукав Координатор, який віддалився від групи на кільканадцять кроків.
Усі рушили слідом за ним. Яр, спочатку досить широкий, поволі звужувався, його дно не дуже круто підіймалося вгору й нарешті вивело прибульців на банеподібний пагорб між двома купами дерев унизу.
- Якщо замружитись, то здається, що стоїш на березі моря. Спробуй! - запропонував Інженерові Фізик.
- Я волію не заплющувати очей, - буркнув Інженер.
Вони досягли вже вершини пагорба, трохи відхилившись від маршруту. Перед ними лежала хвиляста, різнобарвна рівнина з розкиданими по ній гаями дерев-легенів, які мерехтіли то оливковим, то рудим .відблиском, з ясними, немов мед, схилами глинистих горбів і клаптями землі, вкритої сріблястим на осонні й сіро-зеленим у затінку мохом. Увесь цей простір перетинали в різних напрямках тонкі вузькі лінії. Вони бігли по дну западин, обминали схили пагорбів, одні бурі, інші білясті, немов посилані піском стежки, ще інші майже зовсім чорні, наче смуги вугільного пилу.
- Дороги! - вигукнув Інженер, але відразу ж виправився: - Ні, вони надто вузькі для доріг... Що ж це може бути?
- За тим павучим ліском ми теж наштовхнулися на щось подібне - пам’ятаєш той моріжок? - сказав Хімік і підніс до очей бінокль.
- Ні, ті були не такі, - почав Кібернетик.
- Дивіться! Дивіться!
Всі здригнулися від Лікаревого крику.
Над жовтою смужкою, яка спускалася з широкої сідловини між двома пагорбами, на відстані кількох сотень метрів від них сунулося щось прозоре. Воно слабо поблискувало на сонці, наче напівпрозоре колесо зі спицями, що швидко обертається. На мить воно злилося з небом, стало майже невидимим, а коли спустилося нижче, до підніжжя схилу, то засяяло ясніше, мов клубок, що обертається, з великою швидкістю помчало по прямій, поминуло купку дерев-легенів, сліпуче блиснуло на їхньому темному тлі й зникло в гирлі далекого яру.
Лікар обернувся до товаришів; обличчя його ледь зблідло, очі палали.
- Здорово, га? - сказав він і блиснув зубами, мовби усміхаючись, але в очах його затаїлася тривога.
- Чорт, забув бінокля, дай-но свого, - обернувся Інженер до Кібернетика. - Театральний, - зневажливо буркнув він і віддав бінокль назад.
Кібернетик стиснув у долонях скляний приклад електрожектора, мовби прикидаючи, скільки він важить.
- Як на мене, то ми озброєні просто нікудишньо, - промимрив він із сумнівом.
- Чому ти думаєш зараз про боротьбу? - невдоволено запитав його Хімік.
Якусь хвилину вони мовчали, оглядаючи околицю.
- Ходімо далі, чи що? - несміливо запропонував Кібернетик.
- Звичайно, ходімо! - відповів Координатор. - А ось і другий! Дивіться!
Ще одне тьмяне сяйво, яке мчало набагато швидше, ніж попереднє, посувалося зигзагоподібною лінією поміж пагорбами; кілька разів воно, здавалося, пливло зовсім низько над поверхнею планети, а коли через хвилину помчало прямо на людей, вони згубили його з очей; тільки коли воно звернуло вбік, знову з’явилося розмазане, з тьмяним блиском колесо, яке шалено крутилося.
- Якась машина, чи що... - буркнув Фізик і, не відриваючи очей від сяйва, яке, дедалі зменшуючись, губилося вже серед хитливих гаїв, торкнувся Інженерового плеча.
- Я закінчив політехнічний інститут на Землі, - раптом відповів роздратованим тоном Інженер. - В усякому разі... - додав він, мить повагавшись, - там, усередині, щось є... випукле, наче головка пропелера.
- Ай справді, в самісінькому центрі щось сліпуче блищить, - підтвердив Координатор. - Якою завбільшки може бути ця штуковина, як ти гадаєш?
- Якщо он ті дерева, що внизу, такої самої висоти, як і ті, що в яру... то не менше десятьох метрів.
- У діаметрі? Я теж так думаю. Щонайменше десять.
- Обоє зникли там, - Лікар показав на останню лінію пагорбів, яка заслоняла дальшу перспективу. - А втім, ми теж туди подамося, правда ж?
Він почав спускатися схилом, розмахуючи руками. Інші заквапилися за ним.
- Нам треба приготуватися до першого контакту, - сказав Кібернетик, то кусаючи, то облизуючи губи.
- Того, що станеться, ми не в змозі передбачити. Спокій, розважність, самовладання - тільки це може нам допомогти, - відповів Координатор. - Але, мабуть, буде краще, якщо ми перешикуємося. Один - розвідник - попереду - і один ззаду. І трохи більше розтягнімося.
- Чи варто нам іти так відкрито? Мабуть, буде краще, якщо ми спершу постараємося побачити якомога більше, поки нас не помітили, - швидко сказав Фізик.
- Ну... спеціально ховатися не варт, бо це завжди викликає підозру. Але, певна річ, чим більше ми побачимо, тим вигідніше для нас...
Обмірковуючи тактику, вони спустилися вниз і, пройшовши кількасот кроків, досягли першої загадкової лінії. Вона трохи нагадувала слід старого земного, однолемішного плуга - грунт був мілко переораний, мовби розпушений і викинутий пообіч борозни завширшки в дві долоні. Порослі мохом борозни, які трапилися їм на шляху під час першоі вилазки, були таких самих розмірів, але мали між собою одну досить істотну різницю: там грунт пообіч борозни був голий, а сама вона поросла мохом, а тут, навпаки, через суцільний покрив білястих лишайників бігла смуга перемеленого, оголеного грунту.
- Дивно, - сказав Інженер, підводячись із колін і витираючи вимащені глиною пальці об комбінезон.
- Знаєте що? - озвався Лікар. - Я гадаю, що ті борозни, на півночі, мабуть, дуже старі, давно закинуті, й через те вони заросли тутешнім, райським мохом...
- Можливо, - припустив Фізик, - але що воно таке? Колесо явно ні - слід від колеса був би зовсім інший.
- А може, все-таки якась сільськогосподарська машина? - підказав Кібернетик.
- І що ж вона, по-твоєму, обробляє смугу грунту завширшки в десять сантиметрів?
Вони переступили борозну й подалися далі, навпростець до інших. Досягли вже, по суті, краю невеликого ліска, котрий своїм глухим шумом заважав розмові, як раптом ззаду долинув пронизливий, тужний свист. Люди інстинктивно сховалися за дерева й побачили вгорі над лугом вертикальний сліпучий вихор, який мчав по прямій із швидкістю кур’єрського поїзда. Його край був темніший, а центр яскраво світився то фіолетовим, то оранжевим вогнем. Діаметр цього центра з сочевицеподібними виступами становив від двох до трьох метрів.
Як тільки сліпуча машина випередила їх і щезла, вони рушили далі в тому самому напрямку. Лісок скінчився, і тепер вони йшли широким відкритим простором, почуваючись досить непевно і весь час озираючись на всі боки; пасмо пагорбів, з’єднаних неглибокими сідловинами, було вже зовсім близько, коли вони знову почули протяжний свист й, оскільки не мали де заховатись, попадали долілиць. За якихось двісті метрів від них пролетів диск, що обертався, цього разу з центральним потовщенням блакитного, мов небо, кольору.
- Цей був, мабуть, метрів двадцять заввишки! - збуджено прошепотів Інженер.
Люди підвелися. Між ними й пагорбами розкинулася звужена улоговина, розділена посередині дивною кольоровою смугою. Підійшовши до неї зовсім близько, вони побачили струмочок із чистим піщаним дном, яке просвічувалося крізь воду. Обидва його береги мінилися яскравими барвами; воду облямовував пояс блакитнуватої зелені, всередині якого була блідо-рожева смуга, а ще далі сріблом іскрилися виткі рослини, густо увішані великими, мов людська голова, пухнастими кулями; над кожною з них здіймалася трипелюсткова чаша величезної, білої, як сніг, квітки. Задивившись на цю незвичайну веселку, люди сповільнили ходу; коли вони наблизилися до пухнастих куль, найближчі “білі “квіти” раптом затрепетали й повільно здійнялися в повітря. Якусь мить вони висіли трепетливою зграйкою над їхніми головами, видаючи слабкий дзенькіт, а потім шугнули вгору, сяйнули на сонці сліпучою білиною розвихрених “чаш” і полетіли, щоб опуститися в гущу світлих куль по другий бік струмка. Там, де до нього підходила борозна, його береги, наче місток, з’єднувала арка зі склянистої речовини з правильно розташованими круглими отворами. Інженер випробував ногою міцність містка й поволі перейшов на другий бік. Тільки-но він опинився там, як з-під його ніг угору знову злетіли хмари білих “квітів” і тривожно закружляли над ним, наче зграя сполоханих голубів.
Люди зупинилися біля струмка, щоб набрати в баклагу води; певна річ, пити її не можна було, але зробити на місці аналіз не було чим, отож вони набрали води в баклаги для того, щоб дослідити в ракеті. Лікар зірвав одну з маленьких рослин, які творили рожеву смугу, й, наче квітку, застромив собі в петлицю. Все стебло рослини було обліплене прозорими кульками тілесного кольору, запах яких видався йому напрочуд приємним; хоч ніхто не сказав про це ні слова, але всім чомусь було жаль покидати цей чарівний куточок.
Пологий схил, яким.вони пішли далі, був порослий шелестким мохом.
- Там, на вершині, щось є! - вигукнув раптом Координатор.
І справді: на тлі неба на пагорбі ворушився якийсь предмет невизначеної форми й раз по раз посилав сліпучі спалахи; за кількасот метрів від вершини люди розпізнали в ньому щось схоже на низький купол, який обертався довкола осі й боки якого були вкриті дзеркальними секторами, що відбивали то проміння сонця, то фрагменти довколишнього пейзажу.
Ведучи поглядом уздовж лінії пагорбів, люди помітили ще одну подібну споруду, точніше, здогадалися про її існування з рівномірних спалахів і мерехтіння. Іскристих цяток ставало дедалі більше - вони з’являлися на вершинах через рівні інтервали аж до самісінького обрію.
З вершечка пагорба люди могли нарешті зазирнути в глиб невидимого досі простору.
Плавний спуск переходив у хвилясті поля, через які бігли довгі шеренги шпичастих щогл. Найдальші з них губилися біля підніжжя блакитної конструкції, що мріла аж на обрії. Над ближчими з них повітря виразно вібрувало вертикальними стовпами, немовби було сильно нагріте. Поміж рядами щогл вилися десятки борозен, які то сходилися в пучки, то розбігалися, то перетиналися й вели всі в один бік - до східного обрію. Там блідою, розмазаною мозаїкою неправильних зламів, підвищень, золотистих і сріблястих шпилів вимальовувалася безліч споруд, які завдяки значній відстані злилися в голубувату, мінливу масу. Небосхил у тому напрямку був трохи темніший, подекуди до нього підіймалися струмені молочної пари й розпливалися грибом у тонкому шарі чи то імли, чи то хмари, в якій, добре напруживши зір, можна було розгледіти чорні дрібні цяточки, котрі то розгорялися, то згасали.
- Місто... - прошепотів Інженер.
- Я бачив його... тоді... - так само тихо сказав Координатор.
Вони почали спускатися вниз. Перша шеренга щогл чи стовпів перетнула їм шлях біля кінця схилу.
Щогли входили в грунт конусними втулками з чорною, як смола, поверхнею. За якихось три метри від поверхні втулка кінчалася, і далі йшов напівпрозорий стовп з центральним лискучим стержнем, повітря вгорі сильно вібрувало, й чулося розмірене глухе сичання.
- Якийсь гвинт, чи що? - напівзапитуючи мовив Фізик.
Спершу обережно, а відтак дедалі сміливіше люди почали торкатися конусної основи щогли. Вона зовсім не вібрувала.
- Ні, там ніщо не крутиться, - сказав Інженер. - Не чути ніякої тяги. Це якийсь емітер чи щось...
Далі вони посувалися місцевістю з плавними, неглибокими складками. Місто вже давно зникло з очей, але заблудитися тут було неможливо, бо не тільки довгі шпалери стовпів, а й численні борозни посеред поля вказували напрямок. Час від часу в той чи інший бік проносився сяючий обертовий клубок, однак щоразу на такій великій відстані, що люди й не пробували ховатися.
Попереду оливково-жовтою плямою затемнів гай. Спершу люди хотіли йога обійти, прямуючи вздовж лінії щогл, але йому не видно було кінця-краю ні в один, ні в другий бік, і, обходячи його, вони невідомо наскільки подовжили б собі шлях, через те вирішили йти навпростець через зарості.
З усіх боків їх оточили дерева-легені. Висхле, пузирчасте листя, яке неприємно рипіло під ногами при кожному кроці, вкривало поверхню, порослу трубчастими рослинами й білястим мохом. То тут, то там між товстим, грубим корінням висовувалися маківки блідих м’ясистих квітів з колючками, які стирчали з осердя, наче голки. По товстій корі стовбурів стікали краплини запашної живиці. Інженер, який ішов попереду, раптом сповільнив ходу й неохоче мовив:
- Хай йому грець!! Не треба було сюди забиватися.
Серед дерев виднівся глибокий рів, його глинисті стінки були вкриті фестонами довгих змієподібних лишайників. Люди надто далеко заглибилися в ліс, щоб вертатися тепер назад, і через те сповзли по стінці, обвитій гнучкими ліанами, на дно, де дзюрчав тоненький, мов ниточка, струмок. Протилежний схил рову був дуже крутий, і вони пішли по його дну, шукаючи місця, де можна було б видертися нагору. Так вони пройшли якусь сотню кроків. Западина раптом розширилася, її береги знизилися, трохи посвітлішало.
- Що це? - сказав раптом Інженер і змовк.
Подих вітру приніс солодкаво-нудотний запах. Люди зупинилися, їх то заливала злива сонячних зайчиків, то огортала пітьма, по вершечках високих дерев прокочувалися глухі хвилі дихання.
- Там щось є, - прошепотів Інженер.
Вони вже могли вибратися на другий берег рову, плаский і низький, але, тримаючись близько один біля одного й злегка нахилившись, простували далі до стіни заростів. Іноді, коли вітрець відкривав у ній невеликі щілини, звідти просвічувала якась видовжена, бліда маса. Грунт ставав дедалі грузькішим, чвакав під ногами. Проте ніхто не звертав на це уваги. Стебла, вкриті гронами наростів, розступилися, й за ними блиснула галявинка, залита сонцем; дерева розходилися й знову сходилися в глибині, розділені лише вузькою просікою, з якої на галявину вибігала самотня борозна. Вона закінчувалася біля прямокутного рову, оточеного викинутою з нього глиною. Люди приголомшено зупинилися біля бережка заростів, стебла, які повільно розгойдувалися, шелестіли об їхні комбінезони, пальчастими відростками ліниво торкалися їхніх ніг і мовби знехотя відступали. Люди стояли, неспроможні відірвати очей від цього видовища.
Насипаний над краєм рову восковий вал видався їм у першу мить монолітною розбухлою брилою. Страшенний сморід забивав віддих. Погляд насилу розрізняв окремі тіла, в міру того, як розпізнавав їх. Деякі лежали горбами догори, інші - на боці, з-поміж складок грудних м’язів висовувалися хиряві, бліді торси з вивернутими, втиснутими між інші личками; величезні тулуби, здавлені, перемішані, й худі ручки з вузлуватими пальцями, які рясно звисали вздовж роздутих боків, були вкриті жовтими патьоками.
Лікар міцно стиснув плечі тих, що стояли поруч нього, але ніхто навіть не відчув цього.
Вони повільно ступнули кілька кроків уперед.
Пліч-о-пліч, не відриваючи очей від того, що заповнювало рів, наближалися до нього. Рів був глибокий.
Великі краплі водянистої рідини, яка блищала під сонячним промінням, стікали по воскових спинах, по боках, збиралися в западинах безоких облич, - людям здавалося, що вони чують розмірений звук спадання цих крапель.
Далекий наростаючий свист примусив напружитись їхні м’язи. Вони миттю кинулися до заростів, розірвали їхню стіну й попадали долілиць; руки мимохіть схопилися за приклади електрожекторів. Стебла ще гойдалися перед ними, коли вертикальне колесо, слабко звихривши повітря, засяяло між деревами навпроти й викотилося на галявину.
За кільканадцять кроків від рову воно пригальмувало, але його свист став іще гучніший, повітря, яке розсікав вихор, аж вібрувало; колесо об’їхало рів, наблизилося до нього, й раптом глина стрельнула вгору, рудава хмара майже до половини закрила сліпучий диск, град груддя сипонув на зарості, на людей, які припали долілиць, повітря розітнув тупий, огидний звук, немовби якась гігантська шпора розпорювала мокре полотно; обертовий диск був уже біля другого бережка галявинки й знову почав наближатися, на мить застиг на місці, весь вібруючи, ліниво нахилявся то праворуч, то ліворуч, немовби прицілюючись; раптом він рвонув уперед, і другий бік рову вкрився викинутою зі свистом глиною. Диск дзвенів, вібрував на місці й, здавалось, роздимався; з обох його боків люди помітили дзеркальні ковпаки, в яких відбивалися зменшені дерева й зарості, всередині ворушилася якась ведмежа тінь, різкий вібруючий звук нараз ослаб, і колесо помчало назад тією самою борозною, якою прикотилося.
На галявинці тепер височів випуклий горбик свіжої глини, оточений по краях майже метровою канавою.
Лікар перший глянув на товаришів. Вони повільно підвелися, машинально обтрусили рештки рослин і нитки павутиння з комбінезонів. Потім, ніби змовившись, рушили назад тією самою дорогою, якою прийшли сюди.
Рів, дерева й ряди щогл залишилися далеко позаду, й вони наближалися вже до середини схилу, над яким мерехтів дзеркальний купол, коли Інженер сказав:
- А може, це все-таки тільки тварини?
- А ми хто? - у тон йому луною відгукнувся Лікар.
- Ні, я гадаю...
- Ви бачили, хто сидів у цьому обертовому колесі?
- Я взагалі не помітив, чи там хтось був, - відповів Фізик.
- Був. Аякже! Те, що в центрі, - щось на зразок гондоли. Поверхня полірована, але трохи пропускає світло. Ти звернув увагу? - обернувся Координатор до Лікаря.
- Так. Тільки я не певен, що...
- Тобто волієш не бути певним?
- Так.
Вони йшли далі. Мовчки поминули пасмо найвищих пагорбів, уже по другий бік струмка, і, побачивши осяйні дис” ки, які котилися до наступного гаю, залягли.
- У наших комбінезонів удалий колір, - сказав Хімік, коли вони підвелися й рушили далі.
ЗМІСТ
На попередню
|
|
