Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Станіслав Лем. ЕДЕМ
- А все-таки це дивно, що нас досі не помітили, - зауважив Інженер.
Координатор, який досі мовчав, раптом зупинився.
- Нижній канал АР не пошкоджений, правда, Генрику?
- Так, він цілий. А в чому річ?
- Реактор має резерв. Можна б спустити трохи розчину.
- Хоч двадцять літрів! - сказав Інженер, і обличчя його освітила зла усмішка.
- Не розумію! - озвався Лікар.
- Вони хочуть спустити розчин збагаченого урану, щоб зарядити випромінювач, - пояснив Фізик.
- Уран?! - Лікар зблід. - Сподіваюся, ви не думаєте...
- Ми нічого не думаємо, - відповів Координатор. - З тієї хвилин, .як я побачив це, я взагалі перестав думати. Думати будемо опісля. А зараз...
- Увага! - крикнув Хімік.
Осяйне колесо промчало повз них і вже почало маліти, та раптом загальмувало й, описавши велику дугу, знову наближалося до них. П’ять стволів піднялися над поверхнею, маленькі, наче іграшкові пістолетики, в порівнянні з колосом, який своїм сліпучим блиском затулив півнеба. Зненацька диск зупинився, вібруючий звук посилився, відтак ослаб, щось оберталося дедалі повільніше, очам людей нараз відкрився розложистий багатокутник, ажурна конструкція, яка почала хилитися на бік, немовби от-от мала упасти, але її вчасно підперли дві викинуті навскоси лапи. З центральної гондоли, яка втратила дзеркальний блиск, вилізло щось невелике, кошлате, темне й, блискавично перебираючи кінцівками, з’єднаними складчастою перепонкою, зсунулося по похилій дірчатій рейці, зіскочило на грунт і, припавши до нього, поповзло до людей.
Майже водночас гондола розкрилася зразу на всі боки, мов чаша квітки, і велике блискуче тіло з’їхало вниз на чомусь овальному й товстому, що моментально спласло й зникло.
Тоді величезне створіння, яке покинуло гондолу, поволі почало випростуватися на весь зріст. Люди впізнали його, хоч воно дивовижно змінилося - було вкрите блискучою, наче срібло, речовиною, що обвивала його спіральними витками знизу догори. Там, в облямованому чорним отворі, з’явилося маленьке, пласке обличчя.
Кошлата тварина, яка першою вискочила з колеса, що зупинилося, повзла до них спритно й швидко, не відриваючись від грунту. Лише тепер люди помітили, що вона тягла за собою щось схоже на величезний, розплющений, наче лопата, хвіст.
- Я стріляю, - тихо сказав Інженер і притис щоку до приклада.
- Ні! - крикнув Лікар.
“Зачекай”, - хотів сказати Координатор, але Інженер уже натиснув спуск. Він цілився в тварину, яка повзла до них, і схибив; політ електричного заряду був невидимим, лочулося тільки слабке сичання. Інженер відпустив гачок, але пальця з нього не зняв. Створіння зі срібним полиском не зрушувалося з місця. Нараз воно зробило якийсь рух і... свиснуло. Принаймні так здалося людям.
Воно блискавично відірвалося від землі й одним стрибком пролетіло метрів із п’ять; приземлившись, зібгалося у велику кулю, наїжачилося, дивно розпухло, лопатистий хвіст розсунувся, став вертикально, розійшовся вгору й на боки, в його ввігнутій, як мушля, поверхні щось блідо блиснуло й попливло до людей, ніби гнане вітром.
- Вогонь! - заревів Координатор.
Вогненна кулька завбільшки з горіх плавно гойдалася в повітрі, звертаючи то в один, то в інший бік, але підпливала все ближче й ближче - люди вже чули її сичання, наче краплини води танцювали на розпеченій блясі. Всі відразу ж натиснули спуски своїх електрожекторів.
Створіння, корчачись, упало, віялоподібний хвіст накрив його повністю, майже одночасно вогненний горіх почало зносити вітром убік, немовби він утратив раптом керування. Пролетівши на відстані кільканадцятьох кроків від людей, він зник з очей.
Срібний велетень випростався ще більше, над ним з’явилося щось тонке, і він почав підійматися по ньому до відкритої гондоли. У нього з гучним тріском ударили заряди.
Велетень переламався навпіл і глухо гепнувся об грунт.
Люди підхопилися й підбігли до нього.
- Увага! - знову застережливо крикнув Хімік.
Двоє блискучих коліс виринули з-під лісу й помчали до пагорбів. Люди впали долілиць, готові до всього, але тут сталося щось неймовірне: обидвоє коліс, навіть не сповільнивши темпу, промчали далі й зникли за вершинами пагорбів.
Через кілька секунд почувся приглушений рев; люди обернулися: рев долинав із гаю дерев-легенів. Найближче з них розкололося навпіл і звалилося, викидаючи клуби пари й махаючи гіллям.
- Мерщій! Мерщій! - закричав Координатор, підбіг до кошлатої тварини, лапки якої стирчали з-під голого м’ясистого хвоста, що накривав їх, і, навівши на неї ствол, за кілька секунд обернув її на вуглину, відтак черевиками порозкидав рештки й утоптав їх у грунт.
Інженер і Фізик стояли перед срібною брилою під ажурним багатокутником, який спирався на скісні лапи; Інженер доторкнувся до її здутого горба, що, здавалося, повільно ріс.
- Його не можна так лишати! - крикнув Координатор, підбігши до них.
Він був страшенно блідий.
- Таку масу нам не спопелити, - буркнув Інженер.
- Побачимо! - відповів крізь зуби Координатор і вистрелив з відстані двох кроків.
Довкола ствола електрожектора затремтіло повітря. Срібний тулуб миттю вкрився чорнуватими плямами, в повітрі закружляла сажа, огидно запахло горілим м’ясом, Щось забулькало. Хімік якусь мить дивився на це зі зблідлим обличчям, а тоді відвернувся й відбіг убік. Кібернетик пішов за ним. Розрядивши свою зброю, Координатор мовчки простяг руку до Інженерового електрожектора.
Почорніла туша запалася й розплющилася, над нею вився дим, літали пластівці кіптяви, булькання змінилося потріскуванням, наче горіло поліно, а Координатор усе ще натискав занімілим пальцем спуск, аж поки рештки перетворилися на безформну купу попелу. Піднявши вгору ствол електрожектора, він стрибнув у попіл і почав розкидати його на всі боки ногами.
- Допоможіть мені! - хрипко крикнув товаришам.
- Я не можу, - простогнав Хімік.
Він стояв із заплющеними очима, на чолі в нього блищали краплини поту, обома руками він схопився за горло, немовби хотів себе задушити. Лікар міцно зціпив зуби, аж вони заскреготали, і стрибнув у гарячий попіл слідом за Координатором.
- А я, думаєш, можу?! - крикнув той.
Лікар, не дивлячись під ноги, топтав і топтав. Мабуть, вони мали досить кумедний вигляд, підстрибуючи на одному місці. Вони втоптували в грунт недогорілі грудки, втискали у нього попіл, потім згрібали грунт з усіх боків прикладами електрожекторів, поки не засипали останні сліди.
- Чим ми кращі за них? - зітхнув Лікар, коли вони на мить зупинилися, обливаючись потом і важко дихаючи.
- Він на нас напав, - буркнув Інженер, з люттю й огидою витираючи сліди кіптяви з ложа електрожектора.
- Ходіть сюди! Всьому кінець! - крикнув Координатор.
Товариші повільно наблизилися до них. У повітрі плавав різкий сморід горілого, трав’янисті лишайники обвуглилися у великому діаметрі.
- А що з цим? - запитав Кібернетик, показуючи на ажурну конструкцію.
Вона здіймалася над ними на висоту чотирьох поверхів.
- Спробуємо запустити, - сказав Координатор. В Інженера від подиву аж очі на лоба полізли.
- Як?
- Увага! - крикнув Лікар.
Одне за одним на тлі гаю з’явилися троє осяйних коліс. Люди відбігли на кілька кроків від конструкції й залягли. Координатор перевірив стан зарядника й чекав, широко впершись ліктями у шорсткий мох. Але колеса поминули їх і покотилися далі.
- Підеш зі мною? - запитав Координатор, киваючи Інженерові на гондолу, яка висіла за чотири метри від поверхні планети.
Той мовчки підбіг до конструкції, обома руками вхопився за опору і, всовуючи в отвори пальці, швидко поліз нагору. Координатор подерся слідом за ним. Інженер першим опинився під гондолою, поторкав один із нижніх виступів і щось почав там робити, - було чути, як метал дзенькає об метал, - потім підтягнувся і зник усередині. За хвилину звідти висунулася його рука, Координатор схопив її, і вони обидва опинилися нагорі. Досить довго нічого не діялося, нарешті п’ять розхилених пелюсток повільно стулилися без найменшого звуку. Люди внизу мимохіть здригнулися й відступили назад.
- Що то була за вогненна кулька? - обернувся Лікар до Фізика, який не відривав очей від гондоли. Там ворушилися невиразні, мовби складені вдвоє тіні.
- Схоже на маленьку кульову блискавку, - повагавшись, відповів Фізик.
- Але ж її випустила та тварина!
- Так, я теж бачив. Може, це якесь тутешнє електричне... Глянь!
Ажурний багатокутник несподівано здригнувся й задзвенів, повертаючись довкола своєї вертикальної осі. Він трохи не впав, бо лапи, які підтримували його з двох боків, безпорадно роз’їхалися. В останню мить, коли він грізно нахилився, знову щось задзвеніло, цього разу гострим, високим звуком, уся конструкція розтанула в осяйному обертанні, й слабкий вітерець обвів тих, що спостерігали за нею. Колесо оберталося то швидко, то повільніше, але не зрушувалося з місця. Воно заревло, як двигун величезного літака, комбінезони людей, що стояли віддалік, залопотіли під повітряним струменем, і вони відступили ще далі: одна, потім друга опорні лапи піднялися й зникли в світляному вихорі. Раптом, мов викинуте з пращі, величезне колесо помчало борозною, вискочило з неї й несподівано загальмувало. Воно рило й викидало .грунт, страхітливо ревучи, хоч посувалося повільно. За якусь хвилину воно знову вскочило в борозну, помчало по ній з карколомною швидкістю й через кільканадцять секунд обернулося на маленький тремтливий вогник на схилі під лісом.
Повертаючись, колесо ще раз вискочило з прокладеної борозни й знову поповзло ліниво, мовби з натугою, оточене біля основи хмаркою вшшдуваного в повітря перемеленого грунту.
Знову пролунав дзвін, з осяйного вихору висунулася тонка ажурна конструкція, гондола відкрилася, з неї вихилився Координатор і покликав:
- Підіймайтеся нагору!
- Що? - здивувався Хімік, але Лікар миттю все зрозумів.
- Поїдемо на цій штуковині.
- А ми там помістимося? - запитав Кібернетик, тримаючись за металеву опору.
Лікар тим часом дерся нагору.
- Якось помістимося, залазьте!
Кілька дисків промчало попід гаєм, але жоден з них, здавалося, не звертав на людей ніякої уваги, В гондолі було дуже тісно, четверо ще якось поміщалося, проте для шістьох місця не було, тому двом довелося лягти ниць на ввігнуте дно. Знайомий гіркуватий запах неприємно залоскотав у ніздрі, люди раптом усвідомили все, що сталося, і їхня жвавість згасла. Лікар і Хімік лежали, через те вони нічого не бачили. Під ними були видовжені, з’єднані в формі човна плити, над головами пролунав пронизливий свист, і вони відчули, що машина рухається. Майже зразу плити дна, на яких вони лежали, стали зовсім прозорими, і з висоти двох поверхів вони побачили рівнину, мовби пливли над нею в повітряній кулі. Довкола щось гуло, Координатор гарячково перемовлявся з Інженером; обом їм довелося прийняти неприродні, дуже незручні пози біля перепончастого виступу в носі гондоли, щоб керувати її рухами. Через кожні кілька хвилин вони змінювали один одного в неймовірній тісноті, і тоді Фізикові й Кібернетикові доводилося майже лягати на тих, що лежали на дні.
- Який принцип дії цієї штуковини? - запитав Хімік Інженера, який, застромивши обидві руки в глибокі отвори перепончастої випуклості, утримував колесо на прямій лінії.
Колесо швидко рухалося борозною, прокладеною серед поля. З гондоли взагалі не було видно, як воно обертається - здавалося, воно пливе в повітрі.
- Уявлення не маю, - простогнав Інженер. - У мене судомить руки, твоя черга! - І він відсунувся, звільняючи місце Координаторові.
Велетенське ревуче колесо затремтіло, вискочило з борозни, різко загальмувало й почало круто повертати. Координатор насилу засунув руки в отвори стернового пристрою, за мить вивів гігантську дзигу з віражу, і йому вдалося знову вскочити в борозну. Тепер колесо помчало швидше.
- Чому ця штуковина їде так повільно поза борозною? - знову запитав Хімік. Щоб не втратити рівноваги, він спирався на плечі Інженера; між його розчепіреними ногами лежав Лікар.
- Кажу тобі, що не маю ніякісінького уявлення про це! - вигукнув Інженер, масуючи собі кисті рук, на яких червоніли криваві садна в тих місцях, що ледве входили в отвори стернового пристрою. - Рівновагу вона утримує за принципом гіроскопа, а більше нічого я не знаю.
Друге пасмо пагорбів лишилося позаду. Місцевість добре проглядається з висоти - зрештою, вона була частково знайома їм з пішої прогулянки. Довкола кабіни свистів ледь помітний обід. Борозна раптом почала змінювати напрямок, отож якщо вони хотіли повернутися до ракети, з неї треба було звертати вбік. Швидкість відразу впала, колесо не робило тепер навіть і двадцяти кілометрів за годину.
- Поза борозною вони, по суті, безпорадні, про це треба пам’ятати! - вигукнув Інженер, перекриваючи свист і деренчання.
- Зміна! Зміна! - скомандував Координатор.
Цього разу маневр пройшов досить гладко. На крутий схил вони підіймалися дуже повільно, ненабагато швидше, ніж до?брий пішак. Інженер відшукав у долині виїмку, яка вела до рівнини. Колесо вже в’їжджало під навислі над глинистим зсувом дерева, як руки йому раптом звела судома.
- Хапай! - пронизливо крикнув він і вирвав руки з отворів.
Координатор кинувся майже наосліп, щоб замінити його, велетенське колесо нахилилося й небезпечно наблизилося до рудого урвища. Зненацька щось заскреготало, пролунав оглушливий тріск, свистячий млин зачепив крону дерева, в повітрі закружляли поламані гілки, гондола різко підскочила й з пекельним гуркотом перекинулася на бік. Вирване з корінням дерево здійнялося кроною в небо, останній оберт обода шпурнув його вниз, тисячі пузирчастих листочків з сичанням полопалися, над потрощеною конструкцією, що куксами зарилася в кручу, здійнялася хмара білуватих, схожих на порхавку насінин, і все затихло. Вм’ятим боком гондола вперлася в крутий схил.
- Екіпаж? - машинально запитав Координатор, труснувши головою, бо вуха в нього були немовби закладені ватою, - його сильно оглушило.
Він вражено дивився на клуби білястих порошинок, які кружляли довкола його обличчя.
- Перший, - простогнав Інженер і почав підійматися з підлоги.
- Другий, - долинув знизу голос Фізика.
- Третій, - ледве вимовив Хімік, затискаючи рот - на підборіддя йому стікала кров.
- Четвертий, - сказав Кібернетик; його відкинуло назад, але з ним нічого не сталося.
- П’я...тий, - пробелькотів Лікар, який лежав під усіма, на самому дні гондоли.
І раптом усі вибухнули якимсь навіженим сміхом.
Вони лежали один на одному, присипані товстим шаром лоскітливих, пухнастих насінин, які потрапили до гондоли через горішні щілини. Інженер сильними ударами намагався розкрити її пелюстки. Всі, точніше ті, які могли, якщо їм дозволяло місце, вперлися плечами, руками, спинами в прогнуту поверхню. Обшивка затремтіла, почувся слабкий тріск, але гондола не відчинялася.
- Знову? - спокійно запитав Лікар, який лежав на дні й не міг навіть поворухнутися. - Ну знаєте, мені це вже набридло! Гей, хто там - зараз же злізь із мене, чуєш?
Хоча становище було невеселе, всі діяли в якомусь гарячковому збудженні - спільними зусиллями вирвали гребінчасту раму спереду й почали розмірено бити нею, мов тараном, у верхню пелюстку. Вона гнулася, вкривалася ум’ятинами, але не піддавалася.
- З мене вже досить, - сердито буркнув Лікар і напружився, силкуючись устати.
В цю мить під ним щось тріснуло, і всі посипалися вниз, мов стиглі груші. Скотилися по п’ятиметровому схилу аж на самісіньке дно яру.
- Нікому нічого не сталося? - запитав Координатор, весь вимащений глиною, і перший підхопився на ноги.
- Ні, але... але ти весь у крові, ану покажися! - занепокоєно сказав Лікар.
У Координатора й справді була глибоко розсічена шкіра на голові, рана доходила аж до середини лоба. Лікар перев’язав його, як зумів; інші відбулися синцями, а Хімік спльовував кров’ю - він прикусив собі губу. Усі шестеро рушили в напрямку ракети, навіть не озирнувшись на потрощене колесо.
5
Сонце вже торкалося обрію, коли вони дісталися до невеликого пагорба. Ракета відкидала довгу тінь, яка губилася далеко в пісках рівнини. Перед тим як увійти досередини, ретельно оглянули місцевість, проте не знайшли жодних слідів, які свідчили б, що тут хтось побував за їхньої відсутності. Напівавтомат устиг очистити бокові коридори й бібліотеку, перш ніж безнадійно загруз у товстому шарі пластикових і скляних скалок, що встеляли підлогу лабораторії.
Після вечері, яку вони проковтнули просто-таки блискавично, Лікареві довелося зашити на голові в Координатора рану, бо вона все ще не переставала кровоточити. Хімік тим часом устиг зробити аналіз води, зачерпнутої в струмку, й переконався, що вона придатна для пиття, хоч містить значну домішку солей заліза, які псують смак.
- Тепер ми можемо нарешті порадитися, - заявив Координатор.
Усі повсідалися в бібліотеці на надувних подушках, Координатор з перев’язаною головою - в центрі.
- Що ми знаємо? - почав він. - Ми знаємо, що планета населена розумними істотами, яких Інженер назвав дуплексами. Ця назва не відповідає тому, що... але це не так важливо. Ми зіткнулися з такими проявами цивілізації “дуплексів”: по-перше, з автоматичним заводом, який ми визнали розрегульованим і покинутим, - тепер я не зовсім цього певен; по-друге, з дзеркальними куполами невідомого призначення на пагорбах; по-третє, зі щоглами, які випромінюють щось, - імовірно, якийсь вид енергії, - їхнє призначення нам теж поки що невідоме; по-четверте, з їхніми транспортними засобами, причому один із них, коли нас атакували, ми захопили, привели в рух і розбили; по-п’яте, ми бачили здалеку їхнє місто, про яке не можна сказати нічого конкретного; по-шосте, напад, про який я згадував, виглядав так: “дуплекс” нацькував на нас, ну, скажімо тварину, мабуть, належно видресирувану, вона вистрелила в нас.чимось схожим на маленьку кулькову блискавку й керувала нею на відстані, поки ми не спалили її живцем. Нарешті, по-сьоме, ми були свідками того, як засипали рів-могилу, повну мертвих тіл жителів планети. Це все - наскільки я пригадую. Поправте мене або доповніть мою розповідь, якщо я помилився або щось пропустив.
- У принципі, все майже... - озвався Лікар. - За винятком того, що сталося позавчора на кораблі...
- Твоя правда. Виявилося, що ти мав рацію - те створіння було голе. Можливо, воно просто намагалося десь заховатися - і в панічній утечі заповзло в перший-ліпший отвір, а це був якраз тунель, що вів до середини нашої ракети.
- Ця гіпотеза настільки спокуслива, наскільки й небезпечна, - відповів Лікар. - Ми, люди, розмірковуємо й розуміємо по-земному і через те можемо припуститися серйозних помилок, приймаючи чужу видимість за свою істину, тобто укладаючи певні факти в схеми, привезені з Землі. Я абсолютно певен, що всі ми сьогодні вранці думали од. не й те саме: ми наткнулися на могилу жертв насильства, вбивства, але насправді ні я, ні ми всі не знаємо...
- Ти повторюєш це, хоча й сам не віриш... - збуджено почав Інженер, але Лікар урвав його:
- Мова зараз не про те, в що я вірю. Якщо віра десь і справді явно не до речі, то саме тут, на Едемі. Гіпотеза про “нацьковування” електричного пса, наприклад...
- Тобто як?
- Ти називаєш це гіпотезою? Але ж це факт! - майже одночасно вигукнули Хімік і Інженер.
- Ви помиляєтесь. Чому він на нас напав? Ми нічого про це не знаємо. Можливо, своїм виглядом ми нагадуємо йому якихось тутешніх тарганів або зайців... А у вас, - даруйте, в нас, - цей агресивний вчинок негайно асоціювався з тим, що ми бачили раніше й що справило на нас таке приголомшливе враження - ми втратили здатність спокійно міркувати.
- А якби ми зберегли її й не відкрили негайно стрілянину, наш попіл розвівався б зараз там, під ліском, хіба ні? - гнівно вигукнув Інженер.
Координатор мовчав, переводячи погляд з одного на іншого.
- Ми зробили те, що повинні були зробити, але цілком імовірно, що сталося непорозуміння - з обох боків... Вам здається, що всі кубики головоломки вже на місці? А цей завод, буцімто покинутий кількасот років тому й розрегульований сам собою? Як бути з ним? Куди подіти цей кубик?
Довго панувала мовчанка.
- Я вважаю, що Лікар багато в чому має рацію, - озвався нарешті Координатор. - Ми знаємо ще дуже мало. Ситуація для нас вельми сприятлива. Наскільки можна судити, вони не знають про нас нічого, як я гадаю, головним чином через те, що жодна з їхніх доріг, цих борозен, не проходить поблизу нашої ракети. Однак важко розраховувати, що такий стан триватиме довго. Я хотів би попросити вас зважити наше становище з цієї точки зору й висловити свої пропозиції.
- Зараз ми в цій руїні, по суті, беззахисні. Вистачить як слід зашпунтувати тунель, і ми подушимося тут, мов миші. Саме з огляду на те, що першої-ліпшої миті нас можуть виявити, бажано не гаяти ні хвилини. І хоч гіпотеза про агресивність “дуплексів” - це тільки моя земна фантазія, - із запалом мовив Інженер, - я все ж таки не здатен міркувати інакше й пропоную, точніше, вимагаю негайно приступити до ремонту всіх систем і запуску агрегатів.
- Скільки, по-твоєму, це забере в нас часу? - перебив його Лікар.
Інженер завагався.
- От бачиш... - стомлено зітхнув Лікар. - Навіщо нам обманювати самих себе? Нас виявлять раніше, ніж ми закінчимо ремонт, бо, хоч я й не фахівець, мені здається, що мине кілька довгих тижнів...
- На жаль, це правда, - підтримав його Координатор. - Крім того, нам доведеться поповнити запаси води, не кажучи вже про клопоти, котрих завдасть нам ця радіоактивна вода, яка залила нижній відсік. Невідомо також, чи зможемо ми виготовити все, що нам буде потрібне для усунення пошкоджень.
- Нової вилазки нам явно не минути, - погодився з ним Інженер, - і то, мабуть, не однієї. А втім, вилазки можна здійснювати вночі. Крім того, хтось із нас, - скажімо, двоє, - повинен постійно перебувати в ракеті. Але чому говоримо тільки ми? - несподівано звернувся він до трьох мовчазних слухачів.
- У принципі, ми повинні якнайінтенсивніше працювати в ракеті й водночас досліджувати тутешню цивілізацію, - неквапливо мовив Фізик. - Ці завдання значною мірою суперечать одне одному. Кількість невідомих така велика, що навіть стратегічний розрахунок тут небагато допоможе. Одне не підлягає сумніву: ризику, що межує з катастрофою, нам не уникнути, хоч би який ми вибрали спосіб Дій.
- Я бачу, до чого ви прагнете, - тим самим низьким, стомленим голосом сказав Лікар. - Хочете переконати самих себе, що ми повинні здійснювати нові вилазки, маючи змогу завдавати могутніх, тобто атомних, ударів. Певна річ, з метою самооборони. Оскільки це скінчиться тим, що проти нас повстане вся планета, я не маю аніякісінького бажання брати участь у такому пірровому починанні, яке залишиться пірровим, навіть якщо їм невідома атомна енергія... А за це аж ніяк не можна поручитися. Якого роду двигун приводив у рух те колесо?
- Не знаю, - відповів Інженер, - але не атомний. Цього я майже певен.
- За це “майже” ми можемо поплатитися життям, - сказав Лікар і, відкинувшись назад, заплющив очі й прихилив голову до перекошеної книжкової полиці, усім своїм виглядом підкреслюючи, що не має ніякісінького бажання підтримувати далі цю розмову.
- Квадратура кола, - буркнув Кібернетик.
- А що якби ми спробували... встановити контакт? - неквапливо мовив Хімік.
Лікар сів рівно і, дивлячись на нього, сказав:
- Спасибі тобі. А я вже справді почав потерпати, що цього ніхто не запронує!
- Але ж пробувати встановити контакт означає віддатися їм у руки! - вигукнув Кібернетик, підхоплюючись з місця.
- Чому? - байдуже перепитав Лікар. - Ми можемо спочатку озброїтися, навіть атомними випромінювачами, але не підкрадатимемося вночі до їхніх міст чи заводів.
- Гаразд, гаразд... І як же ти уявляєш собі таку спробу встановлення контакту?
- Еге ж, скажи, - докинув Координатор.
- Я згоден, що ми не повинні її форсувати, - відповів Лікар. - Чим більше пристроїв на кораблі ми встигнемо полагодити, тим, звісно, краще. Нам потрібна також зброя - хоч це й необов’язково повинні бути атомні випромінювачі... Потім хтось залишиться в ракеті, а частина, - скажімо, троє, - вирушить до міста. Двоє залишаться ззаду й спостерігатимуть за третім, який спробує встановити контакт з жителями...
- Ти дуже детально все продумав. Мабуть, ти вирішив і те, хто піде до міста, - лиховісним голосом сказав Інженер.
- Так. І це теж.
- А я не дозволю тобі на моїх очах здійснити самогубство! - вигукнув Інженер і, підхопившись з місця, підскочив до Лікаря.
Той навіть не підвів голови.
Інженер весь тремтів. Товариші вперше бачили його таким збудженим.
- Якщо ми вже пережили - всі! - таку катастрофу, якщо нам пощастило вибратися з цієї могили, на яку обернулася наша ракета, якщо вже ми вціліли, неймовірно ризикуючи під час цих легковажних вилазок, так наче ця планета - чужа планета! - місце для приємних прогулянок, то, я сподіваюся, не для того, щоб через якісь навіжені фантазії, через маячню... - Він аж задихався від гніву. - Я знаю, про що ти думаєш! - кричав він, стискаючи кулаки. - Місія людини! Гуманізм! Людина серед зірок! Благородство! Ти навіженець! І твої ідейки теж навіжені! Ніхто не хотів нас сьогодні вбити! І ніхто не засипав ніякої масової могили! Що? Правда? Що? - Інженер нахилився над Лікарем.
Той глянув на нього, й він замовк.
- Нас хотіли вбити. І цілком можливо, що це була могила закатованих, - сказав Лікар, і всі побачили, яких величезних зусиль коштувало йому зберігати спокій. - А піти до міста треба.
- Після того, що ми зробили? - здивувався Координатор.
Лікар здригнувся.
- Так, - зітхнув він. - Ми спалили труп... так. Робіть те, що вважаєте правильним. Вирішуйте. Я... підкоряюсь.
Він устав і, переступивши горизонтально відчинені двері, вийшов. Зачинив двері за собою. Всі ще хвилину дивилися йому вслід, мовби сподіваючись, що він передумає й повернеться.
- Ти даремно так скипів, - тихо докорив Інженерові Координатор.
- Ти ж добре знаєш... - почав той, але, глянувши Координаторові у вічі, повторив іще тихіше: - Так. Даремно.
- Лікар має рацію в одному, - сказав Координатор і поправив на голові пов’язку. - Те, що ми виявили на півночі, ніяк не згоджується з тим, що ми бачили на сході. Місто знаходиться від нас приблизно на такій самій відстані, як і завод, - по прямій якихсь тридцять - тридцять п’ять кілометрів.
- Більше, - зауважив Фізик.
- Можливо. Через те я не думаю, щоб на півдні чи на заході знаходилися так само близько певні елементи їхньої цивілізації, бо з цього випливало б, що ми впали в самісінькому центрі якогось локального “пустища цивілізації”, “порожнечі цивілізації” з діаметром у шістдесят кілометрів. Це було б надто дивно, а отже й неправдоподібно. Ви зі мною згодні?
- Так, - ні на кого не дивлячись, сказав Інженер.
- Так, - кивнув головою Хімік і додав: - З самого початку треба було розмовляти такою мовою.
- Я поділяю докори Лікаревого сумління, - протяжно мовив Координатор, - але його пропозицію вважаю наївною й незастосовною щодо нашої ситуації. Вона не того рівня. Правила1 встановлення контакту з чужими істотами вам відомі, проте вони не передбачають ситуації, в якій опинилися ми - майже беззбройні жертви, мешканці заритих у грунт уламків, певна річ, ми повинні відремонтувати свій корабель, але водночас іде змагання, хто швидше збере інформацію - ми чи вони. Досі попереду були ми. Того, хто на нас напав, ми знищили. Ми не знаємо, чому він це зробив. Може, ми й справді нагадуємо якихось їхніх ворогів - це теж треба, в міру можливості, перевірити. З огляду на те, що запуск корабля в найближчому майбутньому нереальний, ми повинні бути готовими до всього. Якщо цивілізація, котра нас оточує, досить високо розвинена, - а я гадаю, це саме так, - те, що я зробив... що зробили ми; в кращому разі тільки трохи віддалить момент, коли нас виявлять. Отож головні свої зусилля ми повинні зараз зосередити на озброєнні.
- Чи можна щось сказати й мені? - озвався Фізик.
- Кажи.
- Я хотів би повернутися до Лікаревої точки зору. Вона, я б сказав, перш за все емоціональна, однак за нею стоять також деякі аргументи. Ви всі знаєте Лікаря. Мені здається, він не був би в захопленні від того, що я можу сказати на захист його пропозиції, але я все ж таки скажу. Так от: зовсім не байдужа ситуація, в якій відбудеться перший контакт між нами й ними. Якщо вони прийдуть сюди, то прийдуть по... наших слідах. Тоді про контакт годі буде й думати. Поза всяким сумнівом, вони на нас нападуть, і ми змушені будемо боротися за життя. Якщо ж ми підемо до них, шанс взаєморозуміння, хоч і невеликий, усе ж таки існуватиме. Отже, з стратегічної точки зору краще зберегти ініціативу й активність, незалежно від того, які можна висловлювати з цього приводу міркування морального характеру.
- Ну гаразд, а як це виглядатиме на практиці? - запитав Інженер.
- На практиці поки що нічого не зміниться. Нам потрібна зброя, і то якомога швидше. Ідеться про те, щоб, озброївшись, ми приступили до спроб установити контакт... Але не на дослідженій території.
- Чому? - здивувався Координатор.
- Бо цілком імовірно, що, перш ніж ми доберемося до міста, нас примусять битися. Неможливо встановити контакт з істотами, які гасають у тих дисках, - це найгірші умови, які тільки можна собі уявити.
- А звідки ти знаєш, що в іншому місці нас чекає щось краще?
- Я цього не певен, але знаю, що на півночі й на сході нам шукати нічого. Принаймні поки що.
- Це ми ще обміркуємо, - сказав Координатор. - Що далі?
- Треба привести в дію Захисника, - сказав Хімік.
- Скільки ж це забере часу? - обернувся Координатор до Інженера.
- Не можу сказати. Без автоматів ми до нього навіть не доберемося. Він важить чотирнадцять тонн. Хай Кібернетик скаже.
- Щоб його перевірити, мені треба два дні. Як мінімум, - підкреслив Кібернетик останнє слово. - Але спершу я повинен привести в дію автомати.
ЗМІСТ
На попередню
|
|
