Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Станіслав Лем. ЕДЕМ
Він підскочив до всюдихода, але відразу ж відсахнувся, побачивши четверту, безголову постать, яка неспокійно заворушилася на сидінні.
Координатор обняв однією рукою Інженера, другою Фізика й стояв так якусь секунду, мовби спираючись на них. Усі п’ятеро з’юрмилися біля бокового прожектора; Лікар щось тихо промовляв до дуплекса.
- У нас все гаразд, - повідомив Хімік. - А у вас?
- Більш-менш, - відповів Кібернетик.
Вони довго дивилися один на одного; ніхто нічого не розказував.
- Будемо доповідати чи підемо спати? - запитав Хімік.
- Ти можеш спати? Це здорово! - вигукнув Фізик. - Спати! О боже! Вони були тут, розумієте?
- Я так і думав, - сказав Координатор. - І дійшлося до... сутички?
- Ні. А у вас?..
- Теж ні. Я гадаю... те, що вони наткнулися на нашу ракету, може виявитися важливішим від того, що побачили ми. Розповідайте. Генрику, може, ти?..
- Ви спіймали його?.. - запитав Інженер.
- Щиро кажучи, він нас спіймав. Точніше, дозволив узяти себе добровільно. Та це ціла історія. Довга, складна, хоча, на жаль, ми в ній нічого не розуміємо.
- З нами точнісінько так само! - вигукнув Кібернетик. - Вони з’явилися тут приблизно через годину після вашого від’їзду! Я вже був подумав, що нам кінець, - признався він раптом, знизивши голос.
- Ви не голодні? - запитав Інженер.
- Здається, я зовсім забув про їжу. Лікарю! - голосно покликав Координатор. - Ходи сюди!
- Нарада? - Лікар зіскочив із всюдихода й підійшов до товаришів, але й далі не спускав очей із дуплекса, який несподівано легким рухом сплигнув униз і повільно почапав до людей.
Та тільки-но він торкнувся межі освітленого кола, як відразу ж позадкував і застиг на місці.
Люди мовчки дивилися на велетенське створіння, яке раптом осунулося й припало до грунту; ще секунду їм було видно його голову, потім м’язи зімкнулися, залишивши щілину, з якої в розсіяному світлі фар поблискувало блакитне око.
- Отже, вони були тут? - запитав Лікар, на мить відірвавши погляд від дуплекса.
- Так. Прикотилося двадцять п’ять коліс, таких самих, як те, що ми захопили, і чотири машини, набагато більші, не вертикальні диски, а мовби прозорі дзиги.
- Ми їх зустріли! - вигукнув Хімік.
- Коли? Де?
- Десь з годину тому, коли поверталися сюди! Ми з ними трохи не зіткнулися! І що ж вони тут накоїли?
- Небагато, - озвався Інженер. - Прибули колоною, звідки - не знаємо, бо коли ми вийшли на поверхню, - ми всі саме були в ракеті, буквально п’ять хвилин, - вони вже одне за одним кружляли довкола ракети. Проте не наближалися. Ми гадали, що це передовий дозор, патруль, головна тактична розвідка, встановили під ракетою випромінювач і чекали. А вони кружляли довкола нас, весь час у той самий бік, не віддаляючись, але й не наближаючись. Так тривало, мабуть, години півтори. Потім з’явилися ті більші, ті дзиги - метрів тридцять заввишки. Колоси! Вони набагато повільніші - здається, можуть їздити тільки по борознах, які прокладають ті, перші. Обертові диски звільнили їм місце в своєму кільці й по черзі - одна велика машина й одна маленька - знову почали кружляти. Іноді пригальмовували, а один раз дві з них трохи не зіткнулися, точніше ледь торкнулися одна одної; пролунав жахливий тріск, проте з ними нічого не сталося - вони кружляли собі далі:
- А ви?
- Ну, що ми - пітніли біля випромінювача. Приємного було мало.
- Вірю, - урочисто сказав Лікар, - а далі?
- Далі? Спершу я весь час думав, що вони от-от нас атакують, потім - що вони тільки спостерігають за нами, але мене дивував їхній стрій і те, що вони не зупинялися ані на секунду, а ми ж знаємо: таке колесо може крутитися на місці. Ну, а десь після сьомої я послав Фізика по проблисковий ліхтар - його треба було повісити для вас. Та ви не змогли б прорватися крізь цю крилату стіну - і тоді мені вперше спало на думку, що це блокада! Ну, я подумав, що, в усякому разі, треба спробувати встановити з ними контакт - якщо, звичайно, вдасться. Ми все ще сиділи біля випромінювача й почали сигналити ліхтарем - чергами, спершу по два спалахи, потім по три, по чотири.
- Теорема Піфагора? - запитав Лікар, й Інженер марно намагався роздивитися при світлі високого ліхтаря, чи той з нього не глузує.
- Ні, - відповів він нарешті. - Звичайний ряд чисел.
- А вони що? - запитав Хімік, який жадібно слухав.
- Як тобі сказати, - по суті, нічого.
- Що значить, “по суті”? А “не по суті”?
- Ну, вони виробляли різні штуки, і до наших сигналів, і під час них, і опісля, але нічого такого, що можна було б витлумачити як спробу відповісти нам або встановити контакт, ми не помітили.
- А що вони робили?
- Кружляли то швидше, то повільніше, зближалися між собою, в їхніх гондолах щось рухалося.
- А в тих великих дзиг теж є гондоли?
- Ти ж казав, що ви їх бачили?
- Коли ми їх зустріли, було вже темно.
- У них немає ніяких гондол - усередині взагалі нічого немає. Порожнеча. Зате по периметру там ходить, плаває... ну, крутиться щось схоже на великий бак, по краях випуклий, у центрі увігнутий, а по боках у нього ціла низка рогів- таких конусоподібних потовщень. Абсолютно непотрібних - як на мене, звичайно. Про що я говорив? Ага, так от: ці дзиги виходили іноді за межі кільця й мінялися місцями з меншими дисками.
- Як часто це було?
- По-різному. В усякому разі, ніякої регулярності встановити мені не вдалося. Ну, кажу вам - я фіксував усе, що могло мати бодай найменший зв’язок з їхніми рухами, бо сподівався хоч якоїсь відповіді. Вони робили навіть складні еволюції. Наприклад, згодом ті великі пригальмували так, що майже зупинилися, перед кожною дзиґою постав менший диск, вони повільно рушили до нас, проте пройшли небагато, може, метрів п’ятнадцять, великі дзиги за ними, і знову почали описувати кола; тепер тих кіл було вже двоє - внутрішнє, по якому рухалися чотири великі й чотири маленькі, і зовнішнє з решти пласких дисків. Я вже почав думати, що зробити, аби ви якомога швидше вернулися, але вони раптом вишикувалися в один довгий ряд і віддалилися - спершу по спіралі, а потім прямо на південь.
- Котра тоді могла бути година?
- Початок дванадцятої.
- Отже, ми зустріли інших, - обернувся Хімік до Координатора.
- Не обов’язково. Вони могли десь затриматися.
- А тепер розповідайте ви, - попросив Фізик.
- Хай Лікар, - сказав Координатор.
- Гаразд. Значить, так... - І Лікар за кілька хвилин розповів про всі пригоди, що сталися з ними, а тоді повів далі: - Зважте, все, що тут відбувається, частково нагадує нам різні речі, відомі з Землі, але тільки частково - кілька кубиків щоразу лишаються зайвими і ніяк не вкладаються в нашу мозаїку. Це дуже характерно! Ті їхні машини з’явилися тут неначебто в бойовому порядку. Може, це розвідувальний патруль, може, головний дозір армії, може, початок блокади? Ніби все потроху, а в результаті - нічого конкретно й нічого не ясно. Ті глинисті ями - звичайно, вони були страхітливі, та що вони, власне, означали? Це виглядало як могили. Потім те поселення чи як там його назвати. Це було вже зовсім неймовірно! Якийсь жах. Ну, а скелети? Музей? Бійня? Каплиця? Фабрика біологічних експонатів? В’язниці? Можна думати про все, що завгодно, навіть про концентраційний табір! Проте ми не зустріли там нікого, хто хотів би нас затримати або встановити з нами будь-який контакт - ані натяку на це! Мабуть, це найбільш незбагненне, принаймні для мене. Цивілізація планети, без сумніву, високого рівня. Архітектура в технічному плані дуже розвинена, будівництво таких куполів, як ті, що ми бачили - проблема далеко не проста! А поруч- кам’яне поселення, яке нагадує середньовічне місто. Дивовижне поєднання рівнів цивілізації! При цьому, видно, існує досконала система сигналізації, якщо вони погасили світло в цьому своєму місті буквально через хвилину після нашого прибуття - а ми і ж їхали дуже швидко й нікого не помітили на дорозі... Без сумніву, вони наділені інтелектом, а натовп, який нас оточив, поводився мов отара баранів, охоплених панікою. Ані сліду якоїсь організації... Спочатку вони начебто втікали від нас, потім оточили, зім’яли нас, виник неймовірний хаос, усе це було позбавлене будь-якого сенсу, просто якесь божевілля! Ну й так у всьому. Індивід, якого ми вбили, був одягнений у якусь сріблясту фольгу; ті, в натовпі, були голі, лише кілька з них мали на собі якісь сітки чи лахміття. У того трупа в ямі в шкіряний відросток було введено трубку - і, що найдивніше, - він мав око, як і цей, котрого ви зараз бачите перед собою, а інші очей не мали, зате були з носами; коли я про це думаю, то починаю потерпати, що навіть цей дуплекс, якого ми привезли, небагато нам зможе допомогти. Ми, звичайно, постараємося з ним порозумітись, та я не дуже вірю, що це нам удасться...
- Весь зібраний досі інформаційний матеріал треба записати і якось класифікувати, - зауважив Кібернетик, - інакше ми в ньому потонемо. Мушу сказати... Лікар, мабуть, має рацію, але... Ці скелети... А чи це напевне були скелети? І ця історія з натовпом, який спершу оточив нас, а потім кинувся навтьоки...
- Скелети я бачив так, як бачу оце тебе. Це неймовірно, але це правда. Ну, а натовп... - Хімік розвів руками. - Це було справжнє божевілля... - додав він.
- Може, ви розбудили все поселення, і вони були просто приголомшені: уяви собі, скажімо, готель на Землі, до якого раптом в’їжджає тутешнє гігантське колесо. Ясно, що там почалася б неймовірна ланіка!
Хімік уперто хитав головою. Лікар усміхнувся.
- Ти там не був, і тобі це важко пояснити. Паніка? Припустимо. А потім, коли всі вони вже поховалися чи повтікали, колесо виїжджає на вулицю і тоді один із втікачів, голий, як вискочив з ліжка, тремтячи зі страху, біжить за цим колесом і дає начальникові зрозуміти, що хоче поїхати разом з ним. Так?
- Але ж він вас не просив...
- Не просив? Запитай їх, якщо не віриш мені, що було, коли я вдав, ніби хочу його відштовхнути, аби він вертався назад, до своїх. Готель, кажеш... а ті могили, відкриті, могили, повні трупів?
- Любі мої, вже без чверті чотири, - сказав Координатор, - а завтра, тобто сьогодні, нам можуть нанести нові візити - і взагалі, тут будь-якої хвилини може статися що завгодно. Мене вже ніщо не здивує! Що ви зробили в ракеті? - обернувся він до Інженера.
- Небагато, бо ми майже чотири години просиділи біля випромінювача! Перевірено один надпровідний електромозок типу “мікро”, радіоапаратуру майже налагоджено - Кібернетик розповість тобі про це докладніше. На жаль, багато каші.
- Мені не вистачає шістнадцятьох ніобійтанталових діодів, - сказав Кібернетик, - кріотрони цілі, але без діодів з мозком ми нічого не вдіємо.
- А вийняти звідкись їх ти не можеш?
- Я вже вийняв, скільки міг, - понад сімсот.
- Більш немає?
- Може, ще лишилися в Захисникові, але до нього я не зміг добратися. Він лежить на самому споді.
- Послухайте, друзі, ми що, всю ніч отак простовбичимо тут біля ракети?
- Ай справді, ходімо вниз. Стривайте, а як же дуплекс?
- І всюдихід!
- Мушу вас засмутити: з цієї хвилини ми повинні виставляти постійну охорону, - заявив Координатор. - 3 нашого боку це було просто безумством, що ми не виставляли її досі. Перші дві години, до світанку, добровільно, хто зголоситься, а потім...
- Я можу... - відгукнувся Лікар.
- Ти? Нізащо в світі, тільки хтось із нас, - сказав Інженер. - Ми принаймні сиділи на місці.
- А я сидів у всюдиході. Я стомився не більше, ніж ти.
- Ну годі вам. Першим чергуватиме Інженер, потім його змінить Лікар, - вирішив Координатор.
Він потягнувся, потер закляклі руки, підійшов до всюдихода і, вимкнувши фари, повільно підкотив його аж під самісінький корпус ракети.
- А що з ним? - Кібернетик стояв над дуплексом, який непорушно лежав біля них.
- Хай лишається тут. Він, мабуть, спить. Не втече. Інакше іого б він з ними сюди їхав? - кинув Фізик.
- Але ж так не годиться - треба якось забезпечити... - почав Хімік не докінчив.
Всі його товариші вже один за одним входили до тунелю. Він озирнувся довкола, сердито знизав плечима й подався слідом за ними.
Інженер розіклав біля випромінювача надувні подушки й сів, але, відчуваючи, що його зразу ж починає змагати сон, устав і почав розмірено ходити туди й сюди.
Пісок тихенько порипував під черевиками. Небо на сході посіріло, зорі поступово переставали мерехтіти й блідли. Повітря було холодне й чисте; Інженер спробував вирізнити в ньому цей чужий запах, який запам’ятався йому з першого ж виходу на поверхню планети, але вже чомусь не відчував його. Бік створіння, яке лежало трохи далі, розмірено підіймався й опускався. Нараз Інженер побачив довгі тонкі щупальці, які виповзли з грудей дуплекса й схопили його за ногу. Він відчайдушно рвонувся вперед, спіткнувся, трохи не впав і розплющив очі. Виявилося, що він заснув на ходу. Світало. Пір’їсті хмарки зібралися на сході в скісну лінію, мовби проведену одним величезним мазком, кінець її почав повільно розгорятися, в бляклу сірість неба вливалася блакить. Остання яскрава зірка розчинилася в ній - Інженер стояв обличчям до обрію. Хмари з бурих зробилися бронзово-золотими, вогонь палахкотів на їхніх краях, рожева смуга, сплавлена з незаплямованою білиною, оперезала півнебосхилу - плаский, мовби випалений обрій планети раптом прогнувся під дотиком важкого червоного диска. Це могла бути Земля.
Інженера охопила невимовна, болісна туга.
- Зміна! - пролунав раптом за його плечима гучний голос.
Інженер здригнувся. Лікар дивився на нього й посміхався. Інженерові раптом захотілося подякувати йому за щось, щось сказати, - він сам не знав що, це було щось неймовірно важливе, але в нього не знайшлося потрібних слів, він труснув головою, відповів усмішкою на усмішку й пірнув у темний тунель.
8
Близько полуяня п’ятеро напівголих чоловіків з шиями й обличчями, вкритими бронзовою засмагою, лежали в тіні ракети під її білим черевом. Довкола валявся посуд, частини приладів, па полотнищі намету було розкидано комбінезони, черевики, рушники, з відкритого термоса йшов запах свіжозвареної кави, величезною рівниною повзли тіні хмар, усе дихало спокоєм, і якби не голе створіння, що непорушно зіщулилось за кілька кроків під корпусом ракети, сцена ця цілком могла б являти собою якийсь земний бівуак.
- Де Інженер? - запитав Фізик і, ліниво підвівшись на ліктях, подивився прямо перед собою.
Незважаючи на темні окуляри, купчаста хмара червоно палала в його очах.
- Пише свою книжку.
- Яку книжку? Ага, мабуть, складає список ремонтних робіт?
- Так, це буде грубезний і цікавий том, можеш мені повірити!
Фізик глянув на свого співрозмовника.
- У тебе, бачу, сьогодні гарний настрій? Це добре. Рана твоя вже майже загоїлася, ти знаєш? На Землі вона так швидко, мабуть, не затяглася б.
Координатор торкнувся шраму в себе на лобі й звів брови.
- Можливо. Корабель був стерильний, а тутешні бактерії для нас нешкідливі. Комах тут, здається, немає зовсім. Я не бачив жодної, а ви?
- Білі метелики нашого Лікаря, - буркнув Фізик.
Йому зовсім не хотілося говорити на такій спеці.
- Ну, це тільки гіпотеза.
- А що тут не гіпотеза? - знизав плечима Лікар.
- Наша присутність, - відповів Хімік. І перевернувся горілиць. - Відверто кажучи, - признався він, - я б уже не проти змінити обстановку...
- Я теж, - докинув Лікар.
- Ти бачив, як у нього почервоніла шкіра, коли він кілька хвилин посидів на сонці? - запитав Координатор.
Лікар кивнув головою.
- Так. Це означає, що він або не бував досі на сонці, або носив якусь одежу, якусь оболонку, або...
- Або?
- Або ще щось, чого я не знаю...
- Непогано, - озвався Кібернетик, відірі авшись від своїх нотаток. - Генрик обіцяє мені дістати діоди з Захисника. Припустимо, завтра я закінчу огляд і все буде гаразд. Це означає, що ввечері в нас уже працюватиме перший автомат! Я поставлю його збирати решту; якщо він збере хоча б три штуки, то й так усе зрушить з місця. Запустимо вантажник, екскаватор, потім ще тиждень, зведемо сторч ракету і...
- Стривай-но, - урвав його Хімік, - як ти це собі уявляєш: ми отак просто сядемо й полетимо...
Лікар засміявся.
- Астронавтика, до твого відома, - це чистий, нічим не заплямований плід людської цікавості, - сказав він. - Чуєте? Хімік уже не хоче звідси нікуди рухатися?
- Ні, без жартів, Лікарю, що з цим дуплексом? Адже ти сидів з ним цілий день?
- Сидів.
- Ну й що? Облиш нарешті цю свою таємничість. Досить з нас і того, що довкола...
- Тут немає ніякої таємничості. Можеш мені повірити, що я б від неї не відмовився! Він... ну що ж, він поводиться... як дитина. Як розумово недорозвинена дитина. Впізнає мене. Коли я його кличу, йде. Коли відштовхну, сідає. По-своєму.
- Ти був затягнув його до машини. Як він там поводився?
- Як немовля. Його ніщо не цікавило. Коли я присів за генератор і він перестав мене бачити, то аж спітнів зі страху. Якщо тільки це піт... і якщо він означає страх...
- Він що-небудь говорив? Я чув, як він до тебе щось булькав.
- Артикульованих звуків він не видає. Я записував на стрічку й аналізував частоти. Голос він чує, в усякому разі, реагує на нього. Усе це просто не вкладається мені в голові... Він нерішучий і лякливий, а з подібних йому індивідів складається все їхнє суспільство, хіба що, може, він один... Але такий збіг...
- Може, він іще молодий? Може, вони зразу такими великими з’являються на світ?
- О ні, він не молодий. Це видно хоча б по шкірі, по її зморшках і складках. Це дуже загальні біологічні закономірності. Крім того, підошви - ці потовщення, якими він ступає, - у нього абсолютно тверді, зроговілі. Але, в усякому разі, в нашому розумінні він не дитина. А втім, уночі, коли ми поверталися сюди, на деякі речі він звертав увагу раніше, ніж ми, і реагував цілком своєрідно, наприклад, на те відображення в повітрі, про яке я вам розповідав. Він боявся... Цього... цього їхнього поселення він теж боявся. Інакше чого б йому було звідти втікати?
- Може, його вдасться чогось навчити? Зрештою вони збудували заводи, обертові диски, тож повинні бути розумними... - сказав Фізик.
- Цей - ні.
- Почекай-но. Знаєш, що мені спало на думку? - Хімік підвівся на руках і сів, струшуючи піщинки, які прилипли йому до ліктів. - А може, він... дебіл? Недорозвинений? Або...
- Ага, ти вважаєш, що там... що це їхній притулок для божевільних? - сказав Лікар і теж сів.
- Ти що, глузуєш з мене?
- Чого б це я мав із тебе глузувати? Це міг бути ізольований куток, де вони тримають своїх хворих.
- І проводять на них експерименти, - докинув Хімік.
- Те, що ти бачив, ти називаєш експериментами? - втрутився в їхню розмову Координатор, який досі мовчав.
- Я не оцінюю цього з морального боку. Я не маю на це права. Адже ми нічого не знаємо, - відповів Хімік. - Лікар знайшов там в одного з індивідів трубку, схожу на ту, яка стирчала в тілі препарованого...
- Ага. Виходить, той, що заліз у ракету, теж походив звідти - він утік і вночі добрів аж сюди?
- А чому б ні? Хіба таке неможливе?
- А ті скелети? - кинув Фізик, вираз обличчя якого свідчив про те, що він дуже скептично ставиться до Хімікових аргументів.
- Ну... я не знаю. Може, це якась консервація або, може, їх лікують показом, - я маю на увазі щось схоже на психічний шок.
- Зрозуміло. І в них є свій Фрейд, - зіронізував Лікар. - Любий мій, краще облиш про це. І не говори, що ті скелети - то якась розвага або “палац духів”. Така велетенська споруда... Треба блискуче знати хімію, щоб у ці скляні блоки вплавити скелети. Може, це якесь виробництво? Але чого?
- Те, що ти нічого не можеш витиснути із цього дуплекса, ще ні про що не свідчить, - зауважив Фізик. - Спробував би ти що-небудь довідатися про земну цивілізацію від швейцара в моєму університеті.
- Недорозвинений швейцар? - запитав Хімік, і всі розсміялися.
Нараз сміх урвався - над ними стояв дуплекс. Він ворушив у повітрі вузлуватими пальчиками, а його пласке личко, опущене вниз, тряслося.
- Що це з ним?! - вигукнув Хімік.
- Він сміється, - сказав Координатор.
Тепер усі помітили, як здригається маленький торс дуплекса, - здавалося, він заходився від реготу. Створіння дрібно перебирало на місці великими безформними ступнями. Під поглядом спрямованих на нього п’яти пар очей воно завмерло, обвело своїм блакитним оком по черзі всіх людей, раптом втягнуло торс, ручки й голову, ще раз зиркнуло крізь щілину в м’язах і, почалапавши на своє місце, з тихим сопінням опустилося на пісок.
- Якщо це сміх... - прошепотів Фізик.
- Це теж іще ні про що не свідчить. Навіть мавпи сміються.
- Зачекай, - сказав Координатор. Його очі блищали на худому, обпеченому сонцем обличчі. - Припустимо, що в них існує значно більший біологічний розкид природжених здібностей, ніж у нас. Одне слово, що в них є верстви... групи... касти тих, які працюють творчо, конструюють, і велика кількість індивідуумів, які взагалі нездатні до жодної діяльності - ні до чого. І що в зв’язку з цим таких непридатних...
- Убивають. Проводять на них досліди. З’їдають їх. Не бійся, можеш говорити все, що тільки збреде тобі на думку, - відповів Лікар. - Ніхто з тебе не сміятиметься, бо тут усе можливе. Тільки, на жаль, не все з того, що туг можливе, людина здатна зрозуміти.
- Хвилинку. Якої ти думки про те, що я тільки-но сказав?
- А скелети? - докинув збоку Хімік.
- Після обіду виготовляють учбові приладдя, - пояснив Кібернетик, скорчивши гримасу.
- Якби я виклав тобі всі теорії, які з учорашнього дня пропустив через свою голову, думаючи над цією проблемою, - сказав Лікар - то вийшла б книга, в п’ять разів товща за ту, яку пише Генрик, хоча, мабуть, і не така докладна. Ще хлопчиськом я познайомився зі старим космонавтом - він бачив більше планет, ніж мав на голові волосся, - а до лисини йому було ще далеко. В нього були добрі наміри, він хотів мені розповісти, як виглядає пейзаж, не пам’ятаю вже на якому місяці. “Там є такі, - казав він і розкидав руками, - такі великі, і в них є таке, і там отак, а небо зовсім інше, ніж у нас - так, інше”, - весь час повторював він, аж поки сам почав сміятися й махнув рукою. Неможливо, щоб хтось, хто ніколи не був у космічному просторі, розказав, як ти почуваєшся, коли висиш у порожнечі й під ногами в тебе зірки - а це ж стосується тільки змінних фізичних умов! Тут же перед нами цивілізація, яка розвивається щонайменше п’ятдесят століть. Щонайменше! А ми хочемо зрозуміти її за кілька днів.
- Ми повинні старатися для цього з усіх сил, бо якщо не зрозуміємо, то ціна, яку доведеться заплатити, може бути... надто високою, - сказав Координатор. Помовчавши, він додав: - І що ж, по-твоєму, ми повинні робити?
- Те, що й досі, - відповів Лікар, - але шанси наші на успіх я вважаю мізерними, приблизно... приблизно один до числа років, що їх налічує цивілізація Едема...
З тунелю висунувся Інженер. Побачивши товаришів, які відпочивали в широкій смузі тіні, наче на пляжі, він скинув комбінезон і підійшов до них, шукаючи й собі місця. Хімік мовчки показав йому поруч себе.
- Ну, як там у тебе, посувається? - запитав Координатор.
- Так, у мене готові вже майже три четвертих... А втім, я не весь час працював над цим, - я пробував переглянути нашу думку, ніби той перший завод, - на півночі, - працює так, як ми це бачили, бо він ніким не контролюється й розрегулювався... В чому річ? Що тут смішного? Ну, чого ви регочете?
- Я вам зараз щось скажу, - озвався Лікар. Він один з усіх лишався поважним. - Коли наш корабель буде готовий до старту, серед нас вибухне бунт. Ніхто не захоче летіти, поки не довідається... Бо якщо вже навіть тепер, замість того щоб у поті чола закручувати гвинтики... - Він розвів руками.
- То, значить, ви теж говорите про це? - здогадався нарешті Інженер. - Ну й до чого ж ви дійшли?
- Ні до чого, а ти?
- Щиро кажучи, я теж, але... я шукав деякі найзагальніші й воднораз найхарактерніші риси явища, з яким ми зіткнулися, і мене вразило, що той автоматичний завод не лише працював за замкнутим циклом, але й працював начебто недбало- окремі “готові вироби” різнилися між собою. Пригадуєте?
Всі згідливо загули.
- Ну, а вчора Лікар звернув увагу на те, що окремі дуплекси відрізняються один від одного дивним способом: в одних не було очей, в інших - носа, кількість пальців теж мінялася, те ж саме було й з кольором шкіри. Все це коливалося в певних межах, немовби то було наслідком відомої неточності процесу “органічної” технології - тут і там...
- А це й справді цікаво! - вигукнув Фізик, який слухав, його з величезною увагою.
А Лікар додав:
- Так, нарешті щось суттєве. А далі? Далі? - обернувся він до Інженера.
Тон розгублено похитав головою:
- Відверто кажучи, я не наважуюся вам про це сказати. Людина, коли вона лишається на самоті з собою, вигадує всілякі...
- Та кажи все! - крикнув Хімік, ледве стримуючи своє обурення.
- Кажи, якщо вже почав, - підтримав його Кібернетик. - Я розмірковував так: там перед нами був коловий
процес виробництва, руйнування і знову виробництва. Вчора ви теж відкрили щось схоже на завод. А якщо це завод, то він повинен щось виробляти.
- Ні, там нічого не було, - заперечив Хімік. - Окрім скелетів. Щоправда, ми оглянули не все... - додав він із сумнівом.
- А якщо цей завод виробляє... дуплексів? - тихо запитав Інженер і серед загальної мовчанки повів далі: - Система виробництва була б аналогічною - серійною, масовою, з відхиленнями, викликаними, скажімо, не так браком контролю, як своєрідністю процесів, котрі протікають так, що в них виникають певні відхилення від запланованої норми, які не піддаються вже керуванню. Скелети теж різнилися між собою.
- І... ти вважаєш... що вони вбивають тих, кого “погано зроблено”?.. - тремтячим голосом запитав Хімік.
- Зовсім ні! Я думаю, що ті... тіла, які ви знайшли, що вони взагалі ніколи не жили! Що синтез удався лише настільки, щоб створити організми з добре розвиненими м’язами, наділені всіма внутрішніми органами, однак відхилення від норми було таке велике, що вони виявилися нездатними до... до функціонування, а отже взагалі не ожили і їх було усунено, виключено з виробничого циклу...
- А... той рів під містом - це що? Теж “негодяща продукція”? - запитав Кібернетик.
- Не знаю, хоча, між іншим не виключено й таке...
- Так, - погодився з ним Лікар. Він дивився на повиту голубою імлою лінію обрію. - В тому, що ти говориш, є щось таке... та зламана трубка, перша й друга...
- Може, через них вводилися якісь живильні речовини під час синтезу.
- Це почасти пояснило б і те, чому дуплекс, якого ви привезли, здається розумово недорозвиненим, - докинув Кібернетик. - Він був створений зразу таким “дорослим”, не розмовляє, в нього немає ніякого досвіду...
- Е, ні, - заперечив Хімік. - Наш дуплекс усе-таки дещо знає - він боявся не тільки повернення до того камінного притулку, що зрештою ще.можна було б якось зрозуміти, але й дзеркальної смуги теж. Крім того, він дещо знав про те світлове відображення, про ту невидиму межу, яку ми перетнули...
- Якщо далі розвинути цю Генрикову гіпотезу, то виникає картина, яку важко прийняти, - мовив Координатор, дивлячись на пісок під ногами. - Той перший завод виробляє деталі, які ніхто не використовує. А другий? Живі створіння? Навіщо? Ти думаєш, що вони... теж уводяться в коловий процес?
- Перестань! - крикнув Кібернетик і здригнувся. - Сподіваюсь, ти не говориш про це цілком серйозно?
- Стривай, - Хімік сів. - Якби живі поверталися в реторту, то усунення недосконалих створінь, які не піддаються оживленню, було б абсолютно зайвим. Зрештою, ми взагалі не бачили слідів такого процесу...
Запала раптова тиша. Лікар випростався й окинув усіх уважним поглядом.
- Послухайте мене, - мовив він, - нічого не вдієш... Я мушу це вам сказати. Ми всі опинилися під впливом “виробничої” гіпотези Інженера і тепер намагаємося підігнати під неї всі факти. Так ось: з усього цього незаперечно випливає одне - ми дуже благородні й наївні люди...
Всі глянули на нього з неабияким подивом; коли він повів далі, подив цей зріс іще більше:
- Ви щойно намагалися змалювати найжахливішї речі, на які тільки здатна ваша фантазія, й створили картину, котру могла б уявити собі дитина. Завод, що виробляє живі істоти, аби потім їх знищувати... Любі мої, дійсність може виявитися набагато гіршою.
- Ну знаєш! - вибухнув Кібернетик.
- Зачекай! Нехай говорить! - утрутився Інженер.
- Чим довше я думаю про все те, що ми пережили в цьому селищі, тим більше переконуюся: ми бачили щось зовсім інше, ніж нам здавалося.
- Кажи ясніше. Що ж там таке, по-твоєму, діялося? - запитав Фізик.
- Я не знаю, що там діялося, зате я знаю, я певен, що знаю, чого там не діялося.
- Оце так закрутив! Може, ти нарешті облишиш говорити загадками?
- Я хочу сказати тільки ось що: після довгого блукання цим кам’яним лабіринтом нас зненацька оточив натовп який трохи пом’яв нам боки, а потім розсіявся і розбігся Оскільки, під’їжджаючи до селища, ми помітили, як у ньому гаснуть вогні, то, певна річ, подумали, що це пов’язаш з нашим прибуттям, що жителі від нас поховалися - і ще нас оточив натовп тих, хто тікав до сховищ, чи щось подібне. Так ось: у міру можливості я якнайдокладніше відновив у пам’яті всю послідовність подій, усе, що діялося з нами й довкола нас, і скажу вам: це було щось зовсім інше- щось таке, перед чим розум захищається, як перед припущенням про безумство.
- Ти збирався говорити просто, - перебив його Фізик.
- А я й говорю просто. Будь ласка, дається така ситуація: на планету, населену розумними істотами, сідають космічні пришельці. Як, по-вашому, на це реагуватимуть жителі?
Оскільки ніхто нічого не відповів, Лікар провадив далі:
ЗМІСТ
На попередню
|
|
