Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Станіслав Лем. ФІАСКО
[24].
ПАРОКСИЗМ
Сидеральні операції, феномени астрономічних розмірів, через силу, що вивільняється в них, не дають спостерігачеві таких же глибоких, вражаючих переживань, як повінь чи тайфун. Навіть звичайний землетрус, подія для Космосу ультрамікроскопічна, виходить уже за сприйнятливість людських органів чуття. Справжній жах або захват викликають у нас події ні надто гігантського, ні надто малого масштабу. Ніхто не здатен пересвідчитись, що являє собою зірка, - камінь чи брильянт. Найменша зірка, океан океанів вічного вогню, вже з відстані мільйона кілометрів обертається на стіну жару, яка виходить аж за горизонти, а при наближенні до неї втрачає будь-яку форму, розпадаючись на хаотичні вихори полум’я, що засліплюють з однаковою силою: тільки з великої далечі холодніші воронки хромосфери зменшуються до розмірів сонячних плям.
Зрештою ця сама закономірність, що зводить нанівець переживання як відчуття огрому, діє серед самих людей. Можна співчувати мукам певного індивідуума, родини, але загибель тисяч, так само як і мільйонів жителів - замкнена в числах абстракція, екзистенціальний зміст якої осягти неможливо.
Через те кавітаційне розбиття небесного тіла, планети чи її супутника-Місяця являє собою надзвичайно скромне видовище, яке відбувається не лише з сонною повільністю, але завдяки беззвучному і лінивому перебігові здається штучним, удаваним, тим більше, що для того, аби його побачити й при цьому не загинути, треба спостерігати у телескоп або на екрані монітора. А сидеральні хірурги спостерігають космічні вибухи через фільтри, які по черзі надівають на об’єктиви апаратури, щоб можна було пильно стежити за фазами розпаду. Через те картина, яку вони вибірково сприймають у монохроматичних смугах спектра, - то жовта, як солома, то червона, як кіновар, - справляє враження невинної калейдоскопічної забави, а не страхітливого з людського погляду катаклізму.
Квінта мовчала до години нуль. Кавітацію Місяця мали спричинити вісімнадцять снарядів, які летіли до його екваторіальної поверхні по траєкторіях типу евольвенти.
На жаль, ГОД мав слушність, виводячи цю операцію з обойми заходів, які піддаються точному програмуванню.
Якби всі боєголовки влучили в оболонку пустельного супутника під одним і тим самим кутом, якби, зробивши в ньому тунельні пробоїни, збіглися довкола його важкого ядра і якби з запрограмованою до секунд точністю обернули це неохололе, напіврідинне ядро в газ, уламки розколотого Місяця, проти яких Гімалаї - дрібні крихти, розлетілися б по попередній орбіті, а ударна хвиля раптово вивільненої сили спричинила б тільки помірний землетрус і штовхнула б до берегів континентів серію довгих хвиль цунамі.
Однак в операцію втрутилася Квінта. Три снаряди “Гермеса”, які летіли до Місяця з боку планетного диска, було перестрінуто важкими балістичними ракетами, обернуто на вогняні клуби газу, що й спричинилося до передчасного загоряння сидеральних зарядів. Унаслідок цього запланована концентрація всіх ударів у місячне ядро не відбулася, і це викликало ексцентричну кавітацію. Уламки південного континенту градом скелястих мас сипнули на Квінту, а решта - приблизно шість сьомих маси природного супутника - піднялася на вищу орбіту. Це сталося через те, що доквінтянські сидератори повинні були вторгнутись через кору в ядро по спіралях, тобто штовхати розтрощену кулю до Квінти, а відквінтянські - до Дзети. Оскільки саме ті, що мали захищати планету від метеорного граду, було протаранено, близько ста трильйонів тонн гірських порід по незліченній кількості еліптичних траєкторій упало на Квінту. Частина згоріла в атмосфері, найбільші уламки, трильйони тонн, широко розсіялися в океані, а крайні бомбардували узбережжя Норстралії, У бік планети влучив уламок Місяця, мов заряд, випущений під гострим кутом.
Через дві сотих секунди після загоряння кавітаційних головок увесь Місяць укрився жовтавою хмарою, такою густою, що супутник розрісся, мовби розбух. Потім він неквапом, ніби в сповільненому фільмі, почав розколюватися на несиметричні шматки, як апельсин, котрий розривають невидимі пазурі, а з тріщин кори довгими пострілами бив ясно-вогняний пал, схожий на сонячний. На восьмій секунді кавітації клуби вогняних ударних хвиль надали шматованому Місяцеві форму велетенської неопалимої купини в вакуумі. Сліпуче сяйво затьмарило найближчі зірки. В гравітаційній рубці всі покам’яніли біля моніторів. Чути було тільки цокіт хронометрів, які відлічували хід луноклазму, а з клубовиння вогню вилітали огорнені курявою й розриваючись, мов картеч, альпи, кордільєри, везувії. Нарешті ця потворна хмара, що спершу схожа була на круглий кущ, почала поволі розтягуватись. Не треба було дивитись на прилади, щоб зрозуміти: через кілька годин Місяць почне падати на планету. Добре це чи погано - він влучив у’неї віддалік від льодового кільця, і тільки близько півночі рій уламків, стикаючись один з одним і спалахуючи фейєрверком, над самою атмосферою прошив його льодову поверхню.
Так демонстрація сили обернулася на катаклізм.
КОСМІЧНА ЕСХАТОЛОГІЯ
Після обіду другого дня Стіргард запросив до себе Накамуру та обох пілотів. Зразу ж після катастрофи, застосувавши всю силу маневрового агрегата, “Гермес” піднявся над екліптикою, щоб уникнути хмари місячних уламків, і взяв параболічний курс на Сонце. Водночас він викидав за корму радіозонди та трансмітери. Вони передавали дані, на підставі яких стало зрозуміло, що Квінта стягла на себе всі уламки розбитого Місяця, бо залп балістичних ракет настільки порушив кавітацію, що удар зрикошетив планету.
Його наслідки, за якими спостерігали оптично, хоч корабель уже потроїв відстань од Квінти, були страхітливі. З океанічного епіцентре розбіглися цунамі. Маси води, піднятої на стократну висоту найбільших припливів, залили передусім східне узбережжя Гепарії й тисячомильним фронтом затопили її величезну рівнинну територію. Океан ринув у глиб суходолу, утворюючи озера завбільшки з море, бо глибоку плиту літосферичної мантії Квінти було зім’ято, й води заповнили депресії на поверхні.
Водночас більйони тонн води, виштовхнені кипучою парою над стратосферу, оточили суцільним шаром хмар усю планету, і тільки тонке льодове кільце блищало над ним на сонці, мов бритва.
Стіргард зажадав од Накамури доповіді про результати спіноскопії, яка ні на секунду не переривалася після луноклазму. Зразу ж після того, як луноклазм закінчився, Стіргард наказав вистрелити з борту корабля і вивести на орбіту Квінти поперед неї і позад неї найважчі магнетронні агрегати - справжні молохи разом із сидеральними живильниками, кожен масою в сім тисяч тонн, й оточити планету, аби захиститися від можливої атаки метальників когезійного тиснення. Це були бомбові грасери одноразового використання. За планом, який виробив штаб SЕТІ, вони мали служити для анігіляції астероїдів, якби “Гермес” зустрів їх дорогою до Квінти й через свою світлову швидкість нездатний був би маневрувати з метою обминання перешкод, зіткнення з якими не витримали б захисні щити.
Перш ніж Накамура встиг поінформувати командира про дані спіноскопії, той несподівано запитав другого пілота, Темпе, звідки він знає стародавній латинський девіз “Мето те ітрипе Іасеззії”, яким закінчив недавню нараду.
Темпе не пригадував.
- Навряд чи ти коли був філологом. Швидше ти читав По. “Барило Амонтільядо”.
Темпе розгублено похитав головою.
- По? Того, що писав фантастичні оповідання? Хтозна... А втім, я не пригадую, що читав... перед Титаном. Хіба це так важливо?
- Це ми ще побачимо, але трохи пізніше. А зараз прошу результати етнографії.
Накамура ще й рота не встиг розтулити, як Стіргард докинув:
- Апаратуру теж було атаковано?
- Двічі. Грасери знищили кілька десятків ракет. Голенбахівські дифракції перервали прийом спінограм без шкоди для зображення.
- Звідки стартували ці ракети?
- З бомбардованого материка, але з території, яка уникла катастрофи.
- А точніше?
- З чотирьох пунктів гірської системи, що на п’ятнадцять градусів нижче від полярного кода. Пускові установки розташовані в глибині імітованих скель. Таких установок там чимало - аж до тропіка. Зйомки виявили їх добру тисячу. Безперечно, їх значно більше, але найчіткіше вдалося розрізнити ті, які стояли перпендикулярно до імпульсного поля. Планета обертається, а поле лишається непорушним. При безперервній спіноскопії виникло б зображення, яке не мало б ніякої цінності, - все одно, що людина, котра крутиться перед рентгеном на всі боки, коли їй роблять знімки. Через те ми перейшли на моментальну томографію в мікросекундах. Досі зібрано кільканадцять мільйонів кадрів. Я хотів дочекатись повного оберту Квінти, а вже тоді передати всі стрічки ГОДові...
- Розумію, - кивнув Стіргард. - ГОД іще не одержав знімків і не підсумував їх?
- Повністю - ще. Я встиг переглянути зведення щогодинних томограм.
- Все-таки це щось! Я слухаю.
- Я волів би, щоб ви, астрогаторе, самі переглянули найчіткіші спінограми. Словесний опис може бути необ’єктивний. Майже все видиме на плівці дає підстави для певної інтерпретації, але не для точного діагнозу.
- Гаразд.
Вони підвелися. Накамура встромив диск у відеомагнітофон, і його монітор засвітився. Екраном побігли розмазані тремтячі смуги, фізик хвилину настроював, зображення потемніло, але всі побачили кулястий спектр із круглою чорною плямою в центрі й нерівномірним сяйвом навколо. Накамура пересував зображення доти, аж доки випукла поверхня планети Квінти опинилася в нижній половині екрана. Над кривизною літосфери, непроглядно чорною, так само вигиналася пасмом біляста імла, найгустіша вздовж лінії обрію. То була атмосфера з мікроскопічними клаптиками хмар. Фізик настроїв спектр, переходячи від легких елементів до щораз важчих. Атмосферні гази зникли, немовби їх здмухнули, і непроникна досі чорнота континентальної плити почала прояснюватись.
Темпе стояв між Гаррахом і командиром, утупившись в екран. З планетарною спіноскопією він познайомився ще на борту “Еврідіки”, але застосованої з такою силою досі йому не доводилось бачити. Нуклеоскоп астрономічної дальності брав планету в чаші магнітних полів з напругою Гаусса, яка на піках імпульсів дорівнювала магнітосфері мікропульсара. Планета просвітлювалася наскрізь, і виниклі зображення, які утворювалися завдяки резонансові атомних спінів, можна було краяти . або томографувати зосередженням керованого поля на чергових шарах небесного тіла, починаючи з поверхневих і посуваючись углиб, до щораз гарячіших шарів мантії та керна.
Так само як мікротом крає застиглі тканини, щоб їх можна було оглянути по черзі під мікроскопом, нуклеоскоп давав змогу робити знімки, які шар за шаром показували внутрішню атомну структуру небесного тіла, недоступну ні для радіолокації, ні для нейтронного зондування. Для радіолокаторів планета була абсолютно непрозора, для потоків нейтрино - прозора аж занадто, через те ніщо, крім магнітокогезійної багатополюсної спіноскопії, не дозволяло зазирнути в глиб космічних тіл - щоправда, тільки захололих, таких як планети та їхні природні супутники.
Темпе чимало начитався про це. Дистанційно фокусовані магнетичні потенціали вишиковували спіни атомних ядер уздовж силової лінії, а після вимкнення поля ядра примушували їх брати енергію. Кожен елемент таблиці Менделєєва коливався тоді властивим йому резонансом. Зафіксоване в рецепторі зображення ставало термоядерним портретом перерізу, на якому секстильйони атомів виконували роль точок звичайної поліграфічної друкарської сітки. Позитивним боком нуклеоскопії великої потужності була її нешкідливість для просвітлюваних матеріальних об’єктів, а отже, й для живих істот, а негативним - те, що, застосовуючи таку потужність, не можна приховати її трансляційних джерел.
На замовлення фізиків ГОД відфільтрував зі знімків кожної січної площини спінограми елементів, особливо придатних для технологічного використання. Цей вибір спирався на єдину, але цілком надійну передумову, яка й була в їхньому розпорядженні, а саме: аналогію квінтянської і земної техносфери, хоча б часткову. Ось чому в глиб кори просвітленого небесного тіла входила невиразно вимальована сітка ванадієвих, хромових та платинових елементів з групи важких, таких як осмій та іридій. Підповерхневі нитки міді наводили на думку про енергетичні кабелі. Спінограми території, враженої луноклазмом, виявили хаотичні мікровогнища спустошень, а переріз зірчастого утворення, котре назвали Медузою, нагадував безладні руїни зі слідами уранідів. Там також виявлено кальцій. Для руїн житлових будівель його було замало; осадових закам’янілостей грунт не показував узагалі, через що було висунуто припущення, що це мільйонні рештки живих істот, підданих перед смертю або після смерті радіоактивному зараженню, оскільки його ізотопом був великий процент кальцію, а як відомо, цей ізотоп виникає лише в кістяках опромінених хребетних. Це відкриття, щоправда, тільки як непрямий доказ, при всій своїй жорстокості подавало й крихту надії. Досі не могли встановити, чи населення Квінти складається з живих істот, чи, може, це якісь небіологічні автомати, спадкоємці згаслої, колись живої цивілізації. Не виключалася й страхітлива гіпотеза, що гонку озброєнь, яка знищила життя разом з його рештками, загнаними в сховища та печери, продовжують її механічні спадкоємці.
Саме цього найдужче боявся Стіргард після перших сутичок, хоч і не афішував цю концепцію. Він уважав, що можливий такий хід подій, за якого живу силу заступають при секулярній тривалості воєнних дій машини - не тільки в Космосі, в чому астронавти вже переконались, - але й на планеті. Бойові автомати, позбавлені інстинкту самозбереження, призначені для смертельної боротьби, нелегко схилилися б до будь-яких переговорів з космічним пришельцем. Щоправда, інстинктом самозбереження і тоді зобов’язані були б керуватися військові штаби, навіть повністю комп’ютеризовані, але, ставлячи на перший план директиву здобуття переваги в ході стратегічних дій, вони також не дозволили б звести себе до ролі парламентерів.
Зате шанс порозуміння живих із живими був вище від нуля. Оптимізм, який виник після перегляду спінограм і можливого розпізнання гекатомби, скелетів, на підставі співвідношення кальцію з його ізотопом, був, можна сказати, більше ніж скромним. Важко було б назвати його й добрим побажанням. Коли пілоти і командир слухали Накамуру, який демонстрував знімки, коментуючи їх переважно здогадами, -пролунав зумер інтеркома. Трубку взяв командир:
- Стіргард слухає.
Усі чули голос того, хто говорив, але слів розібрати не могли. Коли голос урвався, Стіргард добру хвилину мовчав.
- Гаразд. Зараз? Будь ласка. Я чекаю. - Він поклав трубку, обернувся до присутніх і сказав: - Це Араго.
- Нам вийти? - запитав Темпе.
- Ні. Залиштесь. - І, ніби мимохіть, у нього вихопилося: - Це буде не сповідь.
Домініканець зайшов у білому, хоч і не в сутані: на ньому був довгий светр, а про те, що він носив на грудях хрест, свідчив темний шнурок, який обвивав йому шию. Побачивши, що Стіргард не сам, Араго зупинився на порозі:
- Я не знав, що ви, астрогаторе, проводите нараду...
- Сідайте, преподобний отче. Це не нарада. Час парламентських засідань з голосуванням закінчився. - І, мовби відчувши, що ці його слова пролунали надто безцеремонне, додав: - Я не хотів цього. Однак факти впертіші за мої бажання. Прошу всіх сідати.
Усі сіли, бо хоч останню фразу він вимовив з усміхом, це був наказ. Чернець готувався до розмови віч-на-віч. А можливо, його вразила Стіргардова категоричність. Здогадуючись про причини його вагання, астрогатор сказав:
- C’est le ton qui fait la chanson
ЗМІСТ
На попередню
|
|
