Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Станіслав Лем. ПОВЕРНЕННЯ З ЗІРОК
- Кинь, Халь. Або справжній бокс, або ніякого.
- Гаразд, - сказав я, вишкіривши зуби, - бокс!
Ми почали потроху сходитись. Гучно ляскали рукавиці. Олаф відчув, що почався справжній бій, і зразу став уважний. Темп наростав. Я робив фальшиві випади, то лівою, то правою, серіями, і останній удар майже завжди влучав йому по корпусу - він не встигав. Раптом він перейшов у наступ, зробив чудовий прямий, і я відлетів на два кроки. Одразу ж повернувся. Ми кружляли; його удар, мій удар з-під рукавиці; я відскочив і з половинної дистанції ударив правою. Прямий. Я вклав у цей удар всього себе. Олаф обм’як, на мить розкрився, але відразу ж пішов уперед, обережно, низько нахилившись, його рукавиці били у передпліччя, жахливо ляскали і тільки. Проте один раз я ледве встиг ухилитися, він зачепив мене рукавицею по вуху. Це була бомба, яка збила б мене з ніг. Знову покружляли. Він дістав тупий удар у груди, розкрився, я міг бити, але стояв мов паралізований - вона була у вікні першого поверху; обличчя біліло, як і вбрання на її плечах. Це тривало якусь мить. Від сильного удару я впав на коліна.
- Пробач! - почув я вигук Олафа.
- Нема за що... то був добрий... - пробурмотів я, підводячись.
Вікно було вже зачинене. Ми боксували ще, може, півхвилини, коли раптом Олаф відскочив назад.
- Що з тобою?
- Нічого.
- Неправда.
- Гаразд. Мені розхотілося. Ти не сердитимешся?
- Чого там. Ми й так перебрали міру, як на перший раз. Ходімо.
Ми пішли до басейну. Олаф стрибав краще за мене. Просто чудово. Я спробував зробити сальто назад гвинтом, як він, але тільки боляче вдарився попереком об воду. Сидячи на краю басейну, я поливав водою шкіру, що палала вогнем. Олаф сміявся.
- Ти не в формі.
- Та ні. Я ніколи не вмів добре робити гвинти. Такі, як ти!
- Цього не можна розучитися. Сьогодні я вперше. Аж відтоді.
- Справді?!
- Так. Це чудово.
Сонце було вже високо. Ми простяглися на піску, заплющивши очі.
- Де... вони? - спитав він після довгої паузи.
- Не знаю. Напевне, в себе. Їхні вікна виходять на протилежний бік. Я цього не знав.
Я почув, що він поворухнувся. Пісок був дуже гарячий.
- Так, це через те, - сказав я.
- Вони нас бачили?
- Вона.
- Злякалася... - пробурмотів він. - Га?
Я не відповідав. Знову якийсь час помовчали.
- Халь!
- Що?
- Вони вже майже не літають, знаєш?
- Знаю.
- Знаєш чому?
- Запевняють, що це ні до чого...
Я почав розповідати йому те, що вичитав у Старка. Олаф лежав непорушний і мовчазний, але я знав, що він уважно слухає.
Коли я закінчив, він озвавсь не відразу.
- Ти читав Шеплі?
- Ні. Якого Шеплі?
- Ні? Я думав, що ти прочитав усе... То астроном, жив у двадцятому столітті.
Випадково мені потрапила до рук одна його книга, саме про це. Щось на зразок твого Старка.
- Та що ти кажеш?! Це неможливо. Той Шеплі не міг знати... Краще сам почитай Старка.
- І не подумаю. Знаєш, що це таке? Ширма.
- Тобто як?
- Так. Здається, я знаю, що сталося.
- Що?
- Бетризація.
Це мене вразило.
- Гадаєш?!
Він розплющив очі.
- Ясно. Не літають - і ніколи вже не будуть. Буде все гірше. Сю-сю. Лише велике сю-сю. Вони не можуть бачити крові. Не можуть думати про те, що може статися, коли...
- Стривай, - сказав я, - це неможливо. Адже є лікарі. Мусять бути хірурги...
- Значить, ти не знаєш?
- Що?
- Лікарі лише планують операцію. Виконують її роботи.
- Не може бути!
- Кажу тобі. Сам бачив. У Стокгольмі.
- А якщо потрібне негайне втручання лікаря?
- Не знаю... Здається, є якийсь засіб, за допомогою якого частково усуваються наслідки бетризації... на дуже короткий час. Той, що мені розповідав, не хотів сказати нічого конкретного. Боявся.
- Чого?
- Не знаю, Халь. Думаю, що вони зробили жахливу річ. Вони вбили в людині людину.
- Ну, це вже ти занадто, - тихо озвався я. - Кінець кінцем...
- Стривай. Адже це зовсім просто. Той, хто вбиває, готовий до того, що його и самого вб’ють, чи не так?
Я мовчав.
- Треба, щоб людина могла рискувати. Усім. Ми можемо. Вони - ні. Тому вони так бояться нас.
- Жінки?
- Не лише жінки. Всі. Слухай...
Він раптом сів.
- Що?
- Тобі дали гіпнагог?
- Гіпна... той апарат для навчання під час сну? Так.
- Ти користувався ним?! - майже скрикнув він.
- Ні... а в чому річ?..
- Твоє щастя. Кинь його в басейн.
- А що? Що це таке? Ти користувався ним?
- Ні. Щось мене спокусило, і я вислухав його не вві сні, хоч інструкція забороняє. Отже, ти нічого не знаєш!
Я теж сів.
- А що там таке?
Він похмуро дивився на мене.
- Патока! Ціла кондитерська, скажу тобі. Щоб ти був лагідний, щоб ти був чемний.
Щоб ти мирився з будь-якими прикрощами. А якщо хтось тебе не розуміє або погано до тебе ставиться - жінка наприклад - то це твоя вина, а не її. Щонайвищим благом є суспільна рівновага, стабілізація і так далі і тому подібне - все це повторюється по сто разів. А висновок: жити тихо, писати мемуари, не для видання, а так, для себе, займатися спортом і самовдосконалюватися. Слухати старших.
- Це має замінити нам бетризацію, - пробурмотів я.
- Авжеж. Там ще була купа всякої всячини: що не можна ніколи вдаватися до сили або агресивного тону будь з ким, а вдарити когось - то вже справжня ганьба, навіть злочин, бо це часто приводить до страшного шоку. Битися не можна ні в якому разі, бо б’ються лише звірі, що...
- Стривай-но, - сказав я, - а якщо з заповідника втече дикий звір... Правда, вже немає диких звірів...
- Диких звірів немає, - сказав він, - але є роботи.
- Що ти маєш на увазі? Ти хочеш сказати, що їм можна дати наказ убивати?
- Авжеж.
- Звідки ти знаєш?
- Точно не знаю. Але, кінець кінцем, навіть бетризований собака може сказитися, правда?
- Але ж... але ж це... стривай! Отже, вони, виходить, можуть убити?! Дати наказ...
А хіба це не все одно - чи самому вбити, чи наказати комусь?
- Для них - ні. Хіба що - в крайньому випадку, розумієш? Якщо виникне якась серйозна загроза, ну, як отой сказ. Таке буває, звісно, не часто. Але якби ми...
- Ми?
- Так, ми, ти і я, якби ми щось... ну, розумієш... тоді, очевидно, нами займуться роботи, а не вони. Вони не можуть. Бо вони добрі.
Він трохи помовчав, його широкі, порожевілі від сонця й гарячого піску груди часто здіймалися.
- Якби я знав. Якби я це знав. Якби... я... це... знав...
- Перестань.
- З тобою вже щось було?
- Так.
- Ти мене розумієш?
- Розумію. Були дві - одна запросила мене одразу, як я вийшов з вокзалу... Чи, скоріше, вона забрала мене з собою. Я заблудив на тому клятому вокзалі.
- Знала вона, хто ти?
- Я сказав їй. Спочатку вона боялася, а потім наче освоїлась і знову злякалась.
Я пішов до готелю. Другого дня... знаєш, кого я зустрів? Ремера!
- Та що ти кажеш! Скільки ж йому років - сто сімдесят?!
- Ні, то був син того. А втім, і цьому майже півтора століття. Мумія. Щось жахливе. Я з ним розмовляв. І знаєш, він нам заздрить...
- Є чого.
- Він цього не розуміє. Отак, значить. А потім одна артистка. Реалістка, по-їхньому. Вона мною захопилася - ще б пак, живого пітекантропа здибала! Я поїхав до неї, а наступного дня утік звідти. То був палац. Величезний. Меблі, що розцвітають, стіни, що розсуваються, ліжка, що вгадують думки й бажання... отак.
- Угу. Не боялася?
- Боялася, проте випила щось - не знаю, що то було, може, якийсь наркотик. Перто, здається.
- Перто?!
- Атож. Ти знаєш, що це таке? Пив?
- Ні, - повільно промовив він. - Не пив. Але саме так називається те, що нейтралізує...
- Бетризацію? Не може бути!
- Так мені сказав той знайомий.
- Хто?
- Не можу тобі сказати, дав слово.
- Гаразд. Ось чому... чому вона...
Я підхопився.
- Сідай.
Я сів.
- А ти? - запитав я. - Бо я все тільки про себе...
- Я? Нічого. Це значить - нічого в мене не вийшло. Нічого... - повторив він іще раз.
Я мовчав.
- Як називається ця місцевість? - спитав він.
- Клавестра. Але саме містечко десь милі за дві звідси. Знаєш що, поїдемо туди. Я хотів віддати машину в ремонт. А повернемося - розважимося трохи, побігаємо. Га?
- Халь, - промовив він повільно, - старий коню...
- Га?
Його очі всміхалися.
- Біса хочеш вигнати легкою атлетикою? Ти осел!
- Так кінь чи осел? - сказав я. - Що ж тут поганого?
- Те, що з цього нічого не вийде. Чи ти зачепив уже котрогось із них!
- Чи... чи образив когось? Ні. Навіщо?
- Ні. Чи доторкнувся. Я зрозумів.
- Не було приводу. А що?
- Не раджу тобі.
- Чому?
- Бо це так, наче ти замахуєшся на свою годувальницю. Розумієш?
- Більш-менш. А що, якась пригода?
Я старався не показати здивування. На кораблі Олаф був одним з найвитриманіших.
- Так. Я виглядав як останній дурень. Це було першого ж дня. Власне кажучи, першої ночі. Я не міг вийти з пошти - там немає дверей, тільки таке щось кружляє... ти ж бачив це?..
- Двері, що обертаються?
- Та ні. Це має, здається, щось спільне з їхньою побутовою гравітацією, знаєш.
Одним словом, я закрутився там, як у глечику, а один тип з дівчиною показував на мене і сміявся...
Я відчув, як шкіра у мене на вилицях ніби наїжилась.
- То нічого, що годівниця, - сказав я. - Сподіваюсь, він уже не сміятиметься?
- Ні. У нього зламана ключиця.
- І тобі нічого не зробили?
- Ні. Бо я не вдарив його одразу, коли вийшов з отієї машини. Я запитав лише, що в цьому смішного, адже мене не було тут так довго, а він знову засміявся і сказав, показавши пальцем угору: “А, це з того мавп’ячого цирку...”
- З мавп’ячого цирку?
- Так. Аж тоді...
- Стривай. Чому з “мавп’ячого цирку”?
- Не знаю. Може, він чув, що астронавтів крутять у центрифугах. Не знаю, бо більше з ним не розмовляв... Ну, так от. Мене відпустили, тільки відтепер. Адапт на Місяці має ретельніше обробляти новоприбулих.
- Чи ще хтось має повернутися?
- Так. Група Сімоніаді, через вісімнадцять років.
- Тоді маємо час.
- Маємо.
- Проте вони повелися з тобою по-божому, - сказав я. - Ти зламав йому ключицю, а тебе відпустили...
- Мені здається, це через той “цирк”, - сказав він. - Їм з нами... знаєш як. Адже вони не дурні. Тим більше, що був би скандал. Халь, чоловіче, ти нічого не знаєш!
- Що?
- Знаєш, чому вони нічого не повідомили про наше прибуття?
- Здається, щось таке було в реалі. Я не бачив, але мені хтось казав.
- Так, було. Ти луснув би зо сміху, якби побачив. “Учора вранці повернулася на Землю група дослідників позапланетного простору. Члени групи почувають себе добре. Розпочинається обробка наукових матеріалів експедиції”. Кінець, крапка, все.
- Не може бути!
- Слово честі. А знаєш, чому вони так зробили? Бояться нас! Тому й розкидали нас по всій Землі. Зрозумів?
- Ні. Я цього не розумію. Адже вони не ідіоти. Ти сам це казав хвилину тому. Не думають же вони, що ми й справді хижаки, що ми будемо кидатись на людей і хапати їх за горлянку?!
- Якби вони так думали, то нас не пустили б сюди. Ні, Халь. Йдеться не про нас. Йдеться про щось більше.
- Не тягни. Кажи!
- Маси не усвідомлюють цього...
- Чого?
- Того, що гине дух відкриття. Що немає експедицій - про це вони знають. Але про це не думають! Гадають, що експедицій немає тому, що вони непотрібні. Але є й такі, хто чудово бачить і знає, що робиться і які все це матиме наслідки. Які вже є наслідки!
- Що?
- Сю-сю! Сю-сю повік-віки. Уже ніхто не полетить до зірок. Уже ніхто не наважиться на небезпечний експеримент. Уже ніхто не випробує на собі нових ліків. Так що ж, вони цього не знають? Знають! І якби стало відомо, хто ми такі, що ми зробили, чого летіли, що це було, то ніколи, розумієш? - ніколи не вдалося б приховати таку трагедію!!
- Сю-сю? - спитав я, вживаючи його виразу; можливо, слухачеві цієї розмови він видався б смішним, але мені було не до сміху.
- Авжеж. Так що, це не трагедія, по-твоєму?
- Не знаю. Оль, слухай. Отже, ти вважаєш, що для нас це мусить бути і залишиться назавжди чимось великим? Адже ми віддали назавжди ті роки і все, от ми і вважаємо, що це найважливіше. Але, може, це не так? Треба бути об’єктивним. Бо скажи сам: що ми зробили?..
- Як це що?!
- Витрушуй мішки. Висип те все, що привіз з Фомальгауту.
- Ти збожеволів?
- Зовсім не збожеволів. Яку користь принесла ця експедиція?..
- Ми були пілотами, Халь. Спитай Джімму. Турбера.
- Оль, не мороч голови. Ми були там разом, і ти чудово знаєш, що вони робили, що робив Вентурі, поки не загинув, що робив Турбер - ну, то чого ти так дивишся? Що ж ми привезли? Чотири вози різних аналізів, спектральних, сяких-таких, проби мінералів, потім є ота живина чи метаплазма, чи як там назвати оту погань з бети Арктура; Нормерс перевірив і уточнив свою теорію гравімагнетичних збурень; і ще виявилося, що на планетах типу С Меолі можуть існувати не три, а тетраплоїди з групи моторних, а на тому клятому місяці, де мало не сконав Ардер, немає нічого, крім паршивої лави та бульбашок заввишки з хмарочос! І для того, щоб переконатися, що та лава застигла такими великими триклятими бульбашками, ми мали виблювати десять років і стати посміховиськом з паноптикуму! Отже, заради якої холери ми туди лізли? Можеш мені сказати? Навіщо нам було все це?..
- Спокійно, - сказав він.
Я був злий. І він був злий. Очі його звузились. Я подумав, що ми, чого доброго, поб’ємося, і губи в мене затремтіли. І тоді він теж несподівано посміхнувся.
- Ти старий кінь, - сказав він. - Ти вмієш доводити людей до сказу, знаєш?
- Ти відійшов від теми, Олафе.
- Що відійшов? Сам відійшов! А якби ми зустріли слона, що має вісім ніг і розмовляє самою лише алгеброю, тоді що, ти був би задоволений? Чого ти чекав від цього Арктура? Раю? Тріумфальної арки? Чого тобі треба? За десять років я не чув від тебе стільки дурниць, як за цю хвилину.
Я глибоко зітхнув.
- Олафе, ти робиш з мене дурника. Ти знаєш, про що йдеться. Я говорив про те, що без цього люди можуть жити...
- Ще б пак!
- Стривай. Можуть жити. І навіть, якщо все так, як ти кажеш, якщо вони перестали літати через бетризацію, то чи варто було платити такою ціною, - ось де проблема, яку треба розв’язати, дорогий мій!
- Хіба? А припустімо, що ти одружишся. Чого так дивишся? Не можеш одружитися? Можеш. Я тобі кажу, що можеш. І матимеш дітей. Так ти понесеш їх на бетризацію з піснею? Га?
- Не з піснею. Але що я зможу зробити? Воювати з цілим світом?..
- Коли так, хай тобі допомагають небеса, блакитні і чорні, - сказав він. - А зараз, якщо хочеш, можемо їхати до міста...
- Гаразд, - сказав я. - Обід буде за дві з половиною години, і ми встигнемо.
- А якби не встигли, то вже нічого не дадуть?..
- Дадуть, тільки...
Я почервонів під його поглядом. Наче не помічаючи цього, він почав струшувати пісок з босих ніг. Ми пішли нагору і, переодягнувшись, поїхали автомашиною до Клавестри. Рух на шосе був досить жвавий. Вперше я побачив кольорові глідери, рожеві й біло-жовті. Ми знайшли механічну майстерню. Мені здалося, що я помітив подив у скляних очах робота, який оглядав розбиту машину. Ми залишили її й повернулися пішки. Виявилося, що є дві Клавестри - стара й нова; у старій, місцевому промисловому центрі, я був недавно з Маргером. А новий, модний, курорт кишів людьми, здебільшого молодими. У яскравій блискучій одежі хлопці виглядали зовсім як римські воїни, бо ці костюми сяяли на сонці, як коротенькі лати. Багато було дівчат, переважно гарних, інколи в купальниках, я б сказав, надто вже сміливих. Йдучи поруч з Олафом, я відчував на собі погляди всієї вулиці. Барвисті групки, побачивши нас, зупинилися під пальмами. Ми були вищі за всіх, люди озиралися, і я почував себе якось по-дурному.
Коли ми вже вийшли на шосе і попрямували полями на південь, у напрямку до вілли, Олаф витер чоло хусточкою. Я теж трохи спітнів.
- Хай його чорти заберуть, - сказав він.
- Прибережи до кращої нагоди...
Він кисло всміхнувся.
- Халь!
- Що?
- Знаєш, як це виглядало? Як сцена на кіностудії. Римляни, куртизанки й гладіатори.
- Гладіатори - це ми?
- Авжеж.
- Помчали? - сказав я.
- Помчали.
Ми побігли полями. Там було миль п’ять. Але ми взяли надто вправо, і довелося повертатися. Проте ми встигли ще скупатися перед обідом.
5
Я постукав до кімнати Олафа.
- Коли свій, заходь, - почувся голос.
Він стояв голий посеред кімнати, тримаючи в руках флакон, і обприскував торс ясно-жовтою рідиною, що одразу ж застигала.
- Це ота рідка білизна? - сказав я. - Як ти можеш це робити?
- Я не взяв другої сорочки, - буркнув він. - Тобі не подобається?
- Ні. А тобі?
- Моя сорочка подерлася.
На мій здивований погляд він додав з кислою міною:
- Той усміхнений тип, розумієш?
Я нічого не відповів. Він натягнув свої старі штани, які я запам’ятав ще з “Прометея”, і ми спустились униз. На столі стояло лише три прибори, але в їдальні не було нікого.
- Нас буде четверо, - звернувся я до білого робота.
- Ні, пробачте. Маргер виїхав. Його дружина, ви і Олаф Стів. Вже подавати чи зачекати на жінку?
- То можемо зачекати, - поспішив Олаф.
Добросердий хлопець. Дівчина якраз увійшла. На ній була та сама спідничка, що вчора, волосся трохи вологе, наче вона щойно вийшла з води. Я відрекомендував їй Олафа, він поводився спокійно, з гідністю. Я так ніколи не вмів.
Розмовляли ми мало. Вона сказала, що її чоловік мусить щотижня виїздити на три дні - така в нього робота, і що вода у басейні, незважаючи на сонце, не така вже й тепла. Але ця розмова швидко увірвалася, і хоч я дуже старався, не міг нічого придумати; я мовчав і лише їв. Я помітив, що Олаф придивляється до неї, але тільки тоді, коли я розмовляв з нею і вона дивилася в мій бік. З його обличчя не сходив вираз байдужості. Наче він весь час думав про щось інше.
Під кінець обіду прийшов білий робот і сказав, що вода в басейні буде підігріта на вечір, як цього побажала Маргер. Вона подякувала й пішла до себе. Ми залишилися вдвох; Олаф дивився на мене, і я відчув, що знову червонію.
- Оце так, - промовив Олаф, запалюючи сигарету. - Чолов’яга, який спромігся залізти в оту смердючу дірку на Керенеї, старий кінь - ні, не кінь, скоріше старий стоп’ятдесятирічний носорог, починає...
- Кинь, прошу тебе, - буркнув я. - Коли хочеш знати, то я ще раз поліз би туди...
Я не закінчив.
- Більше не буду. Даю слово. Але знаєш, Халь, я розумію тебе. Присягаюся, що ти навіть не знаєш, чому...
Я показав головою в той бік, куди вона пішла.
- Чому?..
- Сказати?
- Будь ласка. Але без дурниць.
- Ти й справді збожеволів! - обурився Олаф. - Це ж так просто. Ти завжди не бачив того, що в тебе під носом, а лише те, що далеко - всякі Кантори, Корбазилевси...
- Не задавайся.
- Я знаю, що вона жовторота, але ж ми затрималися в розвитку, поки тягнули за собою оті шістсот вісімдесят витків спіралі, розумієш?
- Розумію, а що далі?
- Вона зовсім, як дівчата наших часів! У неї нема цієї червоної гидоти в носі, отих тарілок на вухах або фосфоризуючих патлів на голові; таку дівчину ти міг зустріти в Кеберто чи Апреноусі. Я пригадую зовсім схожих на неї. Оце й усе!
- Хай мене чорти візмуть, - тихо сказав я. - Майже так. Так, тільки є деяка різниця.
- Ну?
- Те, що я вже тобі казав. З самого початку. Правду кажучи, я не уявляв собі... я вважав себе спокійним, як тиха вода.
- Справді? Шкода, що я не сфотографував тебе, коли ти вилізав із тієї дірки на Керенеї. Побачив би ти цю тиху воду! Чоловіче, я думав, що... ех!
- Хай згорить ця Керенея, з усіма своїми печерами й усім іншим, - промовив я. -
Знаєш, Олафе, перед тим, як сюди приїхати, я був у одного лікаря на ім’я Жюффон.
Це дуже симпатичний суб’єкт, йому вже за вісімдесят, але...
- Така вже наша доля, - спокійно зауважив Олаф. Видихнув дим і дивився, як він розпливається над купою блідо-лілових квітів, схожих на дуже великі гіацинти. -
Найкраще нам серед таких стареньких, - заговорив він знову. - З отакенною бородою. Як подумаю про це, то мене аж трусить. Знаєш що? Давай купимо собі сотню курей і будемо їм шиї скручувати!
- Та годі вже тобі. Отже, той лікар, знаєш, сказав мені багато цікавого. Що ми не можемо мати друзів, тобто друзів-ровесників, - адже рідних у нас немає, - і залишаються нам тільки жінки, але тепер мати одну жінку важче, ніж багатьох. І він мав рацію. Я вже переконався.
- Халь, я знаю, що ти розумніший за мене. Ти завжди любив мудрувати. Щоб це було до біса важко, і щоб ти не міг одразу, і щоб тричі із шкури випнутися, і тільки тоді... Інакше тобі було б не смачно. Не дивись так на мене. Я тебе не боюся, знаєш?
- Слава богу. Лише цього бракувало.
- Отже... що це я хотів тобі сказати? Ага. Знаєш, я спочатку думав, що ти хочеш бути сам собі паном і тому таке виробляєш, що ти хочеш бути чимось більшим, ніж пілот, ніж такий тип, якому аби день до вечора. Я чекав тільки, коли ти почнеш задирати носа. І коли ти затикав за пояс Нормерса та Вентурі своїми рівняннями й нишком встрявав у їх вчені дискусії, знаєш, я думав, що ти вже починаєш. Але потім був той вибух, пам’ятаєш?
- Уночі?
- Так. І Керенея, і Арктур, і той місяць. Дорогий мій, отой місяць мені й досі часом сниться, а якось наснився так, що я упав з ліжка. Ого, той місяць! Так, але сам бачиш що. Видно, у мене вже склероз. Весь час забуваю... Але потім було те все, і я переконався, що ти думав не про це. Просто ти не вмієш інакше. Пам’ятаєш, як ти просив Вентурі дати його особистий примірник тієї книжки, такої червоної, що то було?
- Топологія гіперпростору.
- Саме це. І він сказав: “Це для вас важко, Брег. Вам бракує підготовки...”
Я засміявся: він вдало наслідував голос Вентурі.
- Вентурі мав рацію, Олафе. Це було дуже важко.
- Так, тоді, але потім ти впорався з цим, хіба ні?
- Так. Але... без задоволення. Знаєш чому? Бідолаха цей Вентурі...
- Не кажи нічого. Невідомо, хто кого має жаліти...
- Він уже не може нікого жаліти. Ти ж був тоді на верхній палубі?
- Я!? На верхній? Чоловіче, я стояв поруч з тобою!
- Правда. Якби він не випустив зразу все охолодження, може, відбувся б опіками.
Як Арне. Та він, мабуть, розгубився.
- Мабуть. А ти чудило! Адже Арне загинув!
- На п’ять років пізніше. П’ять років - це завжди п’ять років.
- Таких років?
- От бачиш, тепер і ти так заговорив, а трохи раніше, біля води, накинувся на мене.
- Бо цього не можна було витримати. Ну, погодься. Скажи сам. Зрештою, що ти скажеш. Як виліз з отієї діри на Ке...
- Та дай їй, зрештою, спокій, отій дірі!
- Не дам! Не дам, бо лише тоді я зрозумів, що в тобі сидить. Ми ще не знали один одного так, як потім. Коли Джімма сказав, що Ардер летітиме з тобою, то я подумав: ну, не знаю! Я пішов до нього, але нічого не сказав. Він, зрозуміло, схопив усе, як кажуть, на льоту. “Олафе, - сказав мені він, - не гнівайся. Ти мій найкращий друг, але зараз я полечу з ним, а не з тобою, бо...” Знаєш, як він сказав?
- Ні, - озвався я. До горла мені підкотив клубок.
- “Бо він один спустився вниз. Він один. Ніхто не вірив, що туди можна спуститися. Він сам не вірив”. Ти вірив, що повернешся?
Я мовчав.
- Бачиш, негіднику! “Або ми повернемося разом з ним, - сказав Джімма, - або жоден з нас...”
- І я повернувся сам... - сказав я.
- І ти певернувся сам. Я тебе не впізнав. Як я тоді перелякався! Я був унизу, біля помп.
- Ти?
- Я. Дивлюся - хтось чужий. Зовсім чужа людина. Я подумав, що то галюцинація... у тебе скафандр був зовсім червоний.
- То була іржа. У мене тріснув шланг.
- Знаю. Ти мені про це кажеш! Адже це я латав потім твій шланг. А вигляд у тебе був... Так от, лише потім...
- Те, що з Джіммою?
- Так. Цього нема в протоколах. І стрічки вирізали через тиждень, сам Джімма, здається. Я тоді думав, що ти його вб’єш. Чорне небо!
- Не нагадуй мені про це, - сказав я. - Я відчував: ще хвилина - і я почну тремтіти. - Не нагадуй мені, Олафе. Прошу тебе.
- Не нервуй. Ардер був мені ближчий, ніж тобі.
- Що значить - ближчий, дальший, яке це має значення! Якби Джімма дав мені запасний заряд, він сидів би тут із нами! Джімма економив усе, боявся, що в нього не буде напівпровідників, а того, що людей не буде, не боявся! - Я замовк. - Це справжнє божевілля, Олафе, - додав я після паузи. - Не треба про це.
- Халь, ми, видно, не можемо не говорити про це. Принаймні, поки ми разом. Джімма вже ніколи після цього не...
- Дай мені спокій з Джіммою, Олафе! Кінець. Крапка. Не хочу чути більше ані слова!
- А про себе мені теж не можна говорити?
Я знизав плечима. Білий робот хотів прибрати зі столу, але тільки зазирнув з холу й відійшов. Може, його збентежили наші схвильовані голоси?
- Халь, скажи. Чого ти, власне, так береш це до серця?
- Як це чого? Адже з Ардером сталося через мене...
- Що-о?
- Безперечно. Якби я наполягав іще до того, як ми стартували, Джімма дав би...
- Ну, це вже ти занадто! Звідки ти міг знати, що в нього забарахлить саме радіо? А якби щось інше?
- Якби, якби! Але ж не було жодного “якби”. Це було радіо.
- Стривай. Так ти ходив з цим цілих шість років і навіть не писнув?!
- Що я міг сказати? Я гадав, що все ясно, хіба не так?
- Ясно! Чорне небо! Що ти верзеш, чоловіче! Схаменися. Якби ти це сказав, то кожен теж почав би бити себе в груди. А коли в Енессона відфокалізувався жмут, теж ти був винен, га?
- Ні. Він... адже деконцентрація трапляється...
- Я знаю. Знаю все. Так само, як і ти. Не бійся, Халь. Я не дам тобі спокою, поки ти мені не скажеш, що це нісенітниця! Ардер сам сказав би це тобі, якби міг.
- Дякую.
- Халь, от я тобі як дам...
- Обережно. Я важчий.
- Але я зліший, розумієш? От дивак!
- Олафе, не кричи так. Ми тут не самі.
- Гаразд. Ну, так то була дурниця чи ні?
- Ні.
Олаф глибоко зітхнув, аж ніздрі побіліли.
- Чому ні?
- Бо я вже тоді, раніше, помітив оту... оту стиснуту в кулак руку Джімми. Моїм обов’язком було передбачити це й дати Джіммі в пику одразу ж, а не тоді, коли я повернувся з клепсидрою Ардера. Я був занадто м’який. Ось чому.
- Ну, гаразд, гаразд. Ти був зам’який.. Так? Ні!
- Я... Халь! Я не можу. Поїду звідси! Слухати твої вигадки? І не подумаю. Ардер не відповідав. Так?
- Дай спокій.
- Не відповідав, га?
- Не відповідав.
- Міг у нього бути витік?
Я мовчав.
- Могло бути ще тисячу інших варіантів аварій? А може, він потрапив у мертву зону? Може, йому погасило сигнал, коли він втратив космічну швидкість у турбуленціях? Може, у нього розмагнітилися передавачі над тією плямою, і...
- Досить.
- Не хочеш визнати, що я маю рацію? Посоромився б.
- Але ж я нічого не казав. Адже могло статися щось інше. То чого ти упираєшся, що це було радіо, радіо і більше ніщо, тільки радіо?
- Може, ти й маєш рацію... - сказав я, почуваючи страшенну втому. І мені стало зовсім байдуже. - Може, і твоя правда... - повторив я. - Радіо... це найімовірніше, знаєш... Ні. Нічого більше не кажи. І так ми говорили про це в десять разів більше, ніж треба. Краще не говорити нічого.
Олаф підійшов до мене.
- Ех! Кінь... - сказав він, - кінь ти нещасний... досить вже з тебе цієї халепи, правда?
- Якої ще халепи?
- Почуття відповідальності. В усьому треба знати міру. Що ти збираєшся робити?
- Не знаю.
- Погано тобі, га?
- Гірше не може бути.
- Чи не поїхав би ти зі мною? Або кудись - сам. Якби ти схотів, я допоміг би тобі це влаштувати. Речі можу забрати або залишити їх тут.
- Не хочу я звідси їхати. Знаєш, що я тобі скажу? Я й не рипнуся звідси. Хіба що...
- Що?
- Нічого. Отой, у майстерні, що він сказав? Коли буде готова машина? Завтра чи вже сьогодні? Бо я забув.
- Завтра вранці.
- Добре. Дивися - вже смеркає. До вечора пробалакали...
- Хай їм грець, тим розмовам!
- Я пожартував. У басейн не хочеш?
- Ні. Я б краще почитав. Даси мені що-небудь?
- Бери все, що хочеш. Ти вмієш орудувати цим скляним насінням?
- Так. Сподіваюся, що в тебе немає того... апаратика із солоденьким голоском?
- Ні, у мене тільки оптон.
- Добре. Це я візьму. Помокнеш у басейні?
- Так. Але зараз ходімо разом нагору, мені треба переодягтися.
Я дав йому кілька книжок - головним чином історичних і одну - про стабілізацію динаміки народонаселення, бо це його цікавило. І біологію з великим розділом про бетризацію. А сам роздягнувся і почав шукати плавки. Я їх так і не знайшов. Довелося взяти чорні Олафові. Я накинув купальний халат і вийшов з будинку.
Сонце зайшло. Від обрію, заступаючи чисте небо, пливли хмари. Я кинув плащ на пісок - уже не гарячий, і сів, торкаючись води кінчиками пальців. Розмова таки схвилювала мене, я мусив це визнати. Смерть Ардера сиділа в мені, як скалка. Мабуть, Олаф мав рацію. Може, це лише право пам’яті, що ніколи не примиряється...
Книга: Станіслав Лем. ПОВЕРНЕННЯ З ЗІРОК
ЗМІСТ
На попередню
|
|
