Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: В. Д. Мирончук, Г. С. Ігошкін ІСТОРІЯ УКРАЇНИ
Невирішеність аграрного питання реформою 1861 p., залишки крі-посницьких форм землеволодіння були причиною незадоволення се-лян своїм соціально-економічним становищем, що проявлялося в боротьбі селянства, у тому числі й українського, за передачу поміщицької землі сільським громадам. На цьому грунті відбувалися масові виступи селян. Значною подією в селянському русі були повстання в 1902 р. у Полтавській, а потім Харківській губерніях. Загалом протягом 1900-1904 pp. в Україні відбулося близько 1100 селянських за-ворушень у 1300 селах з населенням близько 800 тис. осіб.
В умовах загострення соціальних та політичних суперечностей у країні посилюється студентський рух. Студентська молодь вимагала зниження плати за навчання, виступала проти чиновницького та поліцейського свавілля у вищих навчальних закладах. Дедалі часті-ше студентські виступи набували політичного спрямування. Так, у 1900 р. студенти харківських вузів взяли участь у маївці. У листопаді цього ж року заворушення почалось у Київському університеті. У січні 1901 р. у часописах Києва надруковано урядове розпорядження, згідно з яким 183 студенти Київського університету - найактивніших
144
учасників масового студентського руху - було віддано в солдати. Попри це виступи студентів набули досить широкого розмаху. Тільки в лютому-березні 1902 p., під час загальноросійського студентського страйку, у демонстраціях взяло участь близько 30 тис. студентів і робітників. Серед студентських організацій в Україні значний вплив мали РУП, “Бунд”, Польська соціалістична партія (ПСП). Певна частина студентів тяжіла до інших організацій, зокрема тих, що об’єднувалися навколо гуртків РСДРП.
Політична обстановка у країні ще більше загострилася в результаті поразок Росії у війні з Японією, яка почалася в січні 1904 р. вна-слідок нападу японського флоту на російську ескадру в Порт-Артурі. Бездарне військове керівництво, казнокрадство царських чиновників призвели до того, що незважаючи на мужність та героїзм, виявлений солдатами, матросами та офіцерами, російська армія зазнала тяжких втрат у боях поблизу Ляояна (1904 p.), Мукдена і острова Цусіма в Корейській протоці (1905 p.).
Демократичні сили країни - робітники, студентська молодь, керовані в багатьох випадках соціал-демократичними організація-ми, — закликали до припинення війни та ліквідації монархічного ре-жиму. Ці виступи доповнювалися заворушеннями в армійських час-тинах, розташованих, зокрема, в Одесі, Севастополі, Катеринославі та Києві.
Революційна криза, що наростала у країні, виявилася під час пер-шої революції в Росії 1905-1907 pp. Революційне піднесення у країні, як відомо, почало наростати після подій 9 січня 1905 p., коли в Петер-бурзі за наказом царя Миколи II (1894-1917 pp.) було розстріляно мирну демонстрацію робітників, які разом із сім’ями йшли до Зимового палацу, щоб передати царю петицію про свої потреби. Понад 3 тис. людей було вбито, кілька тисяч - поранено.
Революційна боротьба прокотилася по всій країні, у тому числі й в Україні: 12 січня 1905 р. відбулися страйки робітників Київської фабрики металевих виробів № 4, заводу Гретера і Криванека. Пізніше страйки поширилися на Катеринослав, Харків, Бердичів та інші міста України.
Весною та влітку 1905 р. в Україні відбулося близько 1700 селянських виступів.
Революційний рух робітничого класу й селянства істотно вплинув на армію та флот. Майже два тижні - з 14 до 25 червня 1905 р. - трива-
145
ло повстання на броненосці “Потьомкін”. Очолювали його мос-ковський робітник А. Петров, харківський робітник І. Яхновський, селянин із Житомирщини, керівник соціал-демократичної групи бро-неносця Г. Вакуленчук. У листопаді 1905 р. у Севастополі відбулися збройні повстання на крейсері “Очаків”, броненосці “Св. Пантелеймон”, міноносці “Свирепьш” та ін. Одним із керівників повстання був лейтенант П. Шмідт.
Загальноросійський політичний страйк відбувся 9 жовтня 1905 р. Наляканий боротьбою народу проти монархічного ладу, уряд зму-шений був 17 жовтня 1905 р. видати маніфест, за яким цар надавав народу окремі політичні свободи, а також обіцяв скликати законодавчу Думу. Слід зазначити, що цей маніфест цілком задовольнив буржуазію та буржуазні партії - російські, українські, єврейські. Проте протилежним було ставлення до нього переважної більшості робітників, селян, прогресивної інтелігенції, соціал-демократичних організацій. Вони не припиняли боротьби з царизмом.
Значно посилилися виступи проти царизму в армійських частинах. У деяких містах Росії, зокрема у Владивостоці, Ташкенті, Кронштад-ті, відбулися виступи солдатів і матросів. 18 листопада 1905 р. повстали сапери Києва на чолі з підпоручником Б. Жаданівським. У країні назрівало революційне повстання.
Під час революційної боротьби трудящих мас виникли такі орга-нізації, як Ради робітничих депутатів. Московська Рада робітничих депутатів під керівництвом більшовиків 7 грудня 1905 р. оголосила загальний політичний страйк, який 9 грудня переріс у збройне повстання. Російських робітників підтримали пролетарі Харкова, Киє-ва, Катеринослава, Одеси. У Горлівці та Олександрівську робітники вийшли на збройне повстання. Грудневе повстання стало апогеєм першої революції в Росії.
Грудневе збройне повстання зазнало поразки. Однак і в цей важ-кий для революційних сил період тривали робітничі, селянські та сту-дентські виступи. Хоча вони вже не мали великого розмаху. Свідчен-ням цього є те, що загалом у Росії кількість страйкарів у 1906 р. пере-вищувала 1 млн, а в 1907 р. - 740 тис, в українських губерніях -відповідно понад 100 і близько 55 тис.
Незважаючи на поразку, перша російська революція 1905-1907 pp. мала велике значення в історії. Це була перша буржуазно-демокра-тична революція періоду імперіалізму, під час якої робітники, селяни, демократична інтелігенція, частина армії виступили проти реакційно-
146
го монархічного режиму. На боротьбу з царизмом піднялися поневолені народи, зокрема український. Революція значною мірою пе-ребувала під впливом соціал-демократичного руху. Однак у 1905 1907 pp. царизм утримався при владі, революцію було придушено. Головні причини поразки полягали в недостатній міцності союзу де-мократичних сил країни, зокрема робітничого класу і селянства; роз-колі в соціал-демократичному русі. Якщо більшовики вимагали рі-шучого повалення царизму, то меншовики наполягали на реформах у межах існуючого буржуазного ладу. Більшість армії ще не підтри-мувала боротьбу народу і придушила його революційний виступ. Хоча революція й не розв’язала свого головного завдання - пова-лення царизму, але вона стала школою революційної боротьби тру-дящих мас Росії.
Слідом за поразкою революції країною прокотилася хвиля репресій. У 1907-1909 pp. за участь у революційних подіях було засуджено понад 26 тис. Протягом лише 1907 р. було закрито 100 газет, профе-сійних спілок, а в 1910 р. - понад 440 професійних організацій. Особ-ливо жорстоких ударів зазнали більшовицькі організації. Було за-арештовано багато членів Київської, Одеської, Ніжинської, Конотопської, Полтавської, Харківської та інших соціал-демократичних організацій. Зауважимо, що в боротьбі з демократичним рухом ца-ризм спирався на так звані чорносотенні організації. Серед них най-відомішими були “Союз руського народу” та “Союз Михаїла Архан-гела”. До речі, характерною ознакою цих чорносотенних організацій був запеклий шовінізм, а їх гаслом - “Бий інородців!”.
Під час першої Російської революції однією з наймогутніших сил, що виступила проти царизму, було селянство. Це пояснюється не-вирішеністю аграрного питання. Для того щоб якось зменшити соціальне напруження на селі, зміцнити свою соціальну базу і при цьому зберегти залишки поміщицької системи землеволодіння, уряд протягом 1906-1910 pp. видав низку законодавчих актів, що дістали назву Столипінської аграрної реформи.
Суть реформи полягала в тому, що вона дозволяла закріплювати у приватну власність ділянки общинної землі, що перебували в кори-стуванні селян. Зазначимо, що у здійсненні реформи уряд опирався насамперед на заможне селянство.
Голова царського уряду П. Столипін (1862-1911) наголошував, що реформа розрахована на “міцних і сильних”, сподіваючись, що кур-
147
кульство та інші заможні верстви населення будуть “перепоною для розвитку революції”.
У 1906-1915 pp. по всій Росії у приватну власність закріпили зем-лю понад 2 млн дворів, що становило 22,1 % загальної кількості общинників. В Україні реформа мала характерні особливості. У резуль-таті того, що в багатьох районах України общинне землекористуван-ня не набуло такого розмаху, як у Росії, а на Правобережжі та в Полтавській губернії його не було вже з XVI ст., процес переходу землі у власне користування відбувся швидко. Однак якщо на Правобережжі з общини виокремилися майже 48,6 % членів, то на Лівобе-режжі - лише 20,5 %. Реформа значно поліпшила становище кур-кульства і водночас призвела до подальшого розорення бідняків, які здебільшого змушені були продавати куркулям землю, закріплену реформою як їхню особисту власність. Свою землю продали 32 млн господарств, що вийшли з 1260 тис. найбідніших общин. Це спричи-нило подальше розшарування селянства. В Україні за 1905-1916 pp. кількість бідняцьких господарств збільшилася з 44 до 57 %. Реформа передбачала також переселення селян із центральних районів Росії до Сибіру. Уряд розраховував, що цим вдасться підштовхнути розвиток куркульських господарств у центральних районах країни і водночас забезпечити освоєння нових земель на Сході Росії. Протягом 1906-1912 pp. переселилося понад 2 млн 600 тис. осіб, з них з України -близько 1 млн. Однак набідувавшись на новому місці, 70 % пере-селенців змушені були повернутися додому. Столипінська аграрна реформа мала як позитивні, так і негативні наслідки. Прогресивне полягало в тому, що реформа спрямовувалась на подальший буржу-азний розвиток села, формування куркульських фермерських господарств. Проте вона не усунула поміщицької форми землеволодіння. Не змогла припинити наростання революційної хвилі на селі.
За царським маніфестом 17 жовтня 1905 р. було оголошено про свободу слова, друку, про створення законодавчої Думи, про пере-творення Росії на конституційну монархію. У зв’язку зі зняттям усіх заборон, пов’язаних із свободою друку, склалися сприятливі умови для розвитку української преси. Першим успіхом було видання в 1905 р. часопису “Хлібороб”. У грудні 1905 р. у Києві почав виходити перший щоденний український часопис “Громадська думка” (пізніше перейменований у “Раду”). Протягом року після виходу ма-ніфесту виникло 15 українських видавництв і виходило близько 20 ук-раїнських періодичних видань. У 1907 р. у Петербурзі вийшло повне
148
видання (без цензурних купюр) “Кобзаря” Т. Шевченка. Велику час-тину газетних шпальт заповнив просвітницький матеріал про те, що таке Україна, хто такі українці, якою є територія їхнього розселення та ін. У травні 1907 р. з’явилось офіційне розпорядження щодо ска-сування Емського указу 1876 р. Проте однією з характерних ознак столипінської доби стало наростання хвилі агресивного російського шовінізму. У березні 1908 р. у Києві було створено “Клуб російських націоналістів”. Завдяки державній підтримці й особистому покрови-тельству П. Столипіна він став однією з найвпливовіших політичних груп у Російській імперії. У грудні 1909 р. цей Клуб добився рішення Думського підкомітету у справах освіти про недопущення викладання української мови у школах. Іншим важким ударом по українському рухові став циркуляр П. Столипіна від 20 січня 1910 р. із забороною реєструвати будь-які “інородчеські” товариства й видавництва. В окремій інструкції він пояснював губернаторам, що заборона поширюється, зокрема, на українські та єврейські організації.
У роки реакції український рух знов опинився в підпіллі. Було за-крито “Просвіти” та інші українські організації.
Безумовно, період реакції не заглушив наростання революційного руху. Уже в другій половині 1910 р. робітничі страйки охопили Петербург, Москву, Київ, Катеринослав, Одесу, Миколаїв, Херсон. Протягом 1910-1911 pp. в Україні відбулося близько 450 селянських виступів. Хвиля протесту прокотилася країною у зв’язку з розстрі-лом у березні 1912 р. на річці Лені учасників демонстрації - робіт-ників золотих копалень. У березні 1914 р. заборона святкування дня народження Т. Шевченка призвела до масових демонстрацій студентів у Києві та інших містах. Для розгону демонстрантів було послано загони поліції і козаків.
У роки революції було здобуто перший досвід парламентаризму. Вибори до І Державної думи відбувалися в умовах військових реп-ресій, арештів. Від України було обрано 102 депутати, у тому числі 24 поміщики, 26 представників міської інтелігенції, 42 селян, 8 робіт-ників і одного священика. У Державній думі сформувалася “Україн-ська думська громада” у складі 45 осіб на чолі з адвокатом і громад-ським діячем з Чернігова І. Шрагом. Політичною платформою цієї громади була автономія України. М. Грушевський уклав деклара-цію, яка мала бути виголошена з думської трибуни головою громади. Але вже було запізно. Державну думу 8 липня 1906 p., після 72 днів існування, було розпущено.
149
У січні 1907 p. відбулися вибори до II Державної думи. Українські губернії у II Державній думі представляли 16 поміщиків, 4 священи-ки, 17 інтелігентів, 59 селян і 6 робітників.
У II Думі була також “Українська думська громада”, що мала 47 членів і видавала часопис “Рідна справа - Вісті з Думи”. Громада домагалася автономії України, місцевого самоврядування, українсь-кої мови у школі, суді, церкві. Для того щоб мати підготовлених пе-дагогів, громада вимагала створення кафедр української мови, літе-ратури та історії в університетах, уведення української мови в україн-ських семінаріях.
II Дума проіснувала лише 103 дні; 3 червня 1907 р. її розпустили. Розгін II Думи мав характер державного перевороту і відкрив добу реакції. Новий виборчий закон істотно обмежив права робітників, селян і національних меншин. Депутати III Державної думи від Ук-раїни, серед яких було 67 поміщиків, у цілому підтримали столипін-ську реформу, хоча й вносили пропозиції з національного й аграрно-селянського питання.
У роки нового революційного піднесення більшовицькі організа-ції розширили легальні форми роботи, зокрема в межах IV Державної думи, де активну роль відігравала більшовицька фракція. Так, виступаючи з промовою 20 травня 1913 p., депутат-більшовик від Катеринославської губернії Г. Петровський на місцевому матеріалі переконливо показав переслідування чорносотенцями українців, ук-раїнської мови, перепони, що ставляться на шляху до розвитку національної культури, літератури, мистецтва.
Революційне піднесення збіглося з початком Першої світової війни. Причиною її виникнення були суперечності у стані імперіалістич-них держав: з одного боку - Антанти, до якої входили Англія, Франція, Росія, з іншого - Троїстого союзу у складі Німеччини, Австро-Угорщини, Італії.
Українські землі були серед тих, що найбільше постраждали від війни. Лінія фронту проходила безпосередньо українською територією. На двох фронтах, що простягайся українськими землями, пере-бувало 3250 тис. солдатів та офіцерів. Крім того, у тилових гарнізонах в Україні перебувало 400 тис. солдатів і офіцерів. Далекосяжні плани поневолення України виношували обидва блоки імперіаліс-тичних держав - Антанта і Троїстий союз, що зіткнулися в Першій світовій війні. Росія відкрито готувалася загарбати Галичину, Буковину та Закарпаття, щоб раз і назавжди покінчити з “мазепинством” і
150
сепаратизмом. Австро-Угорщина прагнула приєднати Наддніпрянську Україну до Габсбурзької імперії. Німеччина, готуючись до “дранг нах остен”, мала на меті взяти Україну — найбагатшу країну Європи -під свій протекторат.
На Південно-Західному фронті війна розпочалась у серпні 1914 р. У так званій Галицькій битві, яка тривала з 23 серпня до 21 вересня 1914 p., австро-угорська армія, втративши понад 326 тис. солдатів, була розгромлена. Галичина та Буковина опинилися під окупацією царської Росії. Однак у квітні 1915 р. австро-німецькі війська, прорвавши Південно-Західний фронт, змусили російську армію відсту-пити з Галичини.
За сім місяців окупації царська адміністрація свідомо знищила все, що було українським: закрила школи, гімназії, сотні газет і журналів, книгарні, видавництва, бібліотеки, читальні “Просвіти”. Українську мову було витіснено з урядових установ. Розпочалося переслідуван-ня греко-католицької церкви. Митрополит А. Шептицький був за-арештований і депортований до Росії.
У 1916 р. Галичина і Буковина стали тереном найжорстокіших битв. Наприкінці травня 1916 р. розпочався відомий наступ генерала А. Брусилова. У результаті цього наступу російські війська захопили Буковину й східну частину Галичини з Тернополем та Західну Волинь з Луцьком. Внаслідок багатомісячної битви багато районів Га-личини, особливо Тернопільщини, були зруйновані вщент, населення евакуйовано, господарства та майно втрачені. Не менше лиха приніс Галичині й червневий наступ 1917 р. російських військ, кинутих на австро-угорський фронт Тимчасовим урядом Росії. Ця авантюра не принесла перемоги її ініціаторам, навпаки, завершилася повною поразкою російської армії, її відступом за річку Збруч. Німецько-авст-рійські війська до кінця 1917 р. просунулися на схід українською те-риторією навіть далі, аніж у 1915 р.
10.2. Західноукраїнські землі в 1900-1917 pp.
Австро-Угорщина, як і інші країни, на рубежі XIX XX ст. вступила у стадію імперіалізму. У промисловості Східної Галичини, Буковини, Закарпаття панівне становище зайняли монополістичні об’єднання, які постійно зростали. Так, у Галичині в 1903 р. налічувалося 24 акціонерні об’єднання, а в 1912 р. таких об’єднань було вже 30. На Закар-
151
патті наприкінці XIX ст. налічувалося 9 промислових акціонерних товариств з капіталом 4 млн крон. Посилювався процес концентрації ви-робництва. У 1902-1910 pp. чисельність робітників у Галичині збільшилась на третину, а кількість підприємств зменшилася майже вдвічі. Економіка західноукраїнських земель була багатоукладною, що зумовило наявність різних прошарків робітничого класу. Серед них були “чисті” пролетарі, тобто фабрично-заводські робітники, на-півпролетарі, зайняті на будівництві, розробці лісу, земляних роботах, поденники, сезонники, сільськогосподарські робітники.
На Східній Галичині, Буковині та Закарпатті широко розгортається західноукраїнська кооперація, яка сконцентрувала західноукраїн-ський капітал. Починають організовуватися кредитні українські товариства, що об’єднуються у крайові спілки. Перед Першою світовою війною на західноукраїнських землях налічувалося 1500 різних кооперативів.
В економіці цих земель важливу роль відігравав іноземний капітал, зокрема австрійський, румунський, польський та молдавський. Частка іноземного капіталу становила близько 30 % загальної кількості акцій банків, що розміщувалися на цих землях.
Галичина, Буковина, Закарпаття залишалися відсталими аграрними провінціями Австро-Угорщини. Так, у 1900 р. близько 95 % ук-раїнців, що проживали у Східній Галичині, займалися сільським гос-подарством. У сільському господарстві безпрецедентне визискуван-ня селян при викупі землі та упорядкуванні справи сервітутів завело західноукраїнське село у безвихідь.
Початок XX ст. характеризується масовими хліборобськими страй-ками. Найбільшим за розмірами був страйк 1902 р. у Галичині, у якому взяли участь до 200 тис. сільських робітників. Селянство вимага-ло запровадження загального виборчого права, заборони лихварст-ва, обмеження примусового продажу селянських земель, скасування земельного податку. В аграрних страйках головною була вимога підвищення заробітної плати. Хоча страйки відбувалися стихійно, поміщикам усе ж часто доводилося йти на поступки.
На початку XX ст. почастішали виступи робітничого класу. Це були переважно економічні страйки. Водночас починають звучати й політичні вимоги: за визнання робітничих організацій, за введення за-гального виборчого права. Окремі страйки набувають загальнодер-жавного значення. Серед них - страйки будівельників (1902 р.) та на-
152
фтовиків Борислава (1904 p.). У 1905-1907 pp. страйковий рух під впливом російської революції досяг кульмінації.
Завоювавши у 1907 р. загальне виборче право на виборах до авст-рійського парламенту - рейхсрату, трудящі Галичини в 1908-1914 pp. розгорнули боротьбу за загальне виборче право до галицького сей-му та органів місцевого самоврядування. Галичина послала до авст-рійського парламенту понад 20 українців, у тому числі 17 націонал-демократів, трьох радикалів і одного соціал-демократа.
З початку XX ст. у Галичині збільшується кількість українських шкіл: перед війною у 1914 р. налічувалося 6 державних гімназій, 15 приватних і 3000 народних шкіл. У Львівському університеті ук-раїнці мали сім звичайних кафедр та чотири доцентури. Осередком української науки стало товариство ім. Т. Шевченка, яке об’єднало вчених не тільки Галичини, а й усієї України.
Центральною фігурою Галичини з початку XX ст. став митрополит Галицький Андрей Шептицький (1900-1944 pp.). За його 44-річ-не керівництво греко-католицькою церквою вона стала українською. А. Шептицький був не лише митрополитом - він був душею всього національного та культурного життя Галичини.
Наприкінці XIX - на початку XX ст. у Галичині загострюється боротьба з поляками, що були фактичними володарями у краї. Ця боротьба посилюється у зв’язку із зростанням національної свідомості народних мас Галичини. На початку XX ст. у Галичині визначилися три напрямки політичної думки. Перший був москвофільський, який поволі занепадав, другий - “австрійський ультралоялізм”, тре-тій — чітко висловлений студентським вічем у Львові - за створення самостійної української держави. Цей напрямок підтримували га-зета “Діло”, що у XX ст. стала найвпливовішим друкованим органом Галичини, а також “Літературно-науковий вісник”, на сторінках якого з блискучими статтями виступав І. Франко.
На початку XX ст. відбулися значні зрушення у політичній історії Галичини. Галицькі діячі розчарувались у реальності “нової ери” -угоди між галичанами й австрійським урядом, бо від неї Галичина дістала тільки одну кафедру при університеті у Львові й кілька шкіл. Посилювалась опозиція до австрійського уряду, який підтримував польську шляхту в боротьбі проти українських прагнень. Ініціатори цієї опозиції створили в 1899 р. Національно-демократичну партію, яка взяла до своїх рук провід національним життям. До цієї партії
153
вступили видатні діячі Галичини - і народовці, і радикали: Ю. Ро-манчук, Кость і Євген Левицькі, М. Грушевський, І. Франко та ін. Виконавчий орган партії - Народний комітет - став осередком, який керував політичним, господарським, соціальним, культурним життям краю. Об’єднуючи різні партії, у тому числі й соціалістичні, Національно-демократична партія не була єдиною, усередині партії намітилась диференціація. Права частина партії зберігала консерва-тивні погляди - це були переважно галицьке духовенство, урядовці; ліва її частина, до якої належали молодші за віком члени, схилялися до соціалізму.
Головну увагу Національно-демократична партія приділяла селян-ству, прагнувши поліпшити його добробут і поглибити свідомість.
У 1902 р. лідер Радикальної партії Галичини К. Трильовський за-снував організацію “Січ”, що ставила на меті фізичне виховання молоді й відновлення серед неї лицарського духу Запорозької Січі. Ця ідея стала дуже популярною, і в 10-х роках XX ст. у “Січах” було вже кілька десятків тисяч української молоді. На противагу польським “Стшельцам” українські організації довгий час не могли здобути статусу для організації “Січових стрільців”. Не дістали вони й мате-ріальної підтримки, тому змушені були самостійно дбати про кошти.
Ще однією організацією, яка дбала про фізичне виховання молоді та гімнастичні вправи, були “Соколи”.
У XX ст. Буковина залишалася лояльною до Габсбургів. Національне відродження, яке вона переживала наприкінці XIX ст., не ви-ходило за рамки австрійської конституції й обмежувалося питаннями освіти, літератури і господарства. На початку XX ст. зміцнюються зв’язки Буковини з Галичиною та Наддніпрянською Україною. Ці зв’язки підтримували учені та письменники, зокрема С. Смаль-Стоцький, Ю. Федькович - з Буковини, Б. Лепкий, І. Франко -з Галичини, М. Драгоманов, О. Кониський, Леся Українка - з Над-дніпрянщини.
На Буковині на початку XX ст. діяли три політичні партії. Най-популярнішою була національно-демократична партія (заснована в 1907 p.). Лідерами її були С. Смаль-Стоцький, М. Василько. Ця пар-тія мала вплив серед більшості населення і була лояльною до авст-рійської держави; вона прагнула здобути якомога більше на культурній та економічній ниві. Радикальна партія (заснована в 1906 р.) відрізнялася від Національно-демократичної переважно тактикою;
154
лідерами її були Т. Галій, О. Попович. Ця партія виступала з критикою уряду. Основу її становила молодь: учителі, селяни, згуртовані у “Січах”. Соціал-демократична партія (заснована в 1906 p.), лідером якої був О. Безпалко, складалася переважно з робітників. У селянсь-ких масах вона не мала успіху, бо їх відштовхували інтернаціональні гасла партії й боротьба проти релігії. Партія соціал-демократів була в опозиції до обох інших партій.
З усіх земель України в найтяжчому становищі перебувало Закар-паття. Селянство залишилося в економічній залежності від дідичів, переважно угорського походження. Безземелля змушувало селян шу-кати підробітків, а дістати їх вони могли тільки в поміщицьких гос-подарствах, бо промисловість була дуже слабо розвинена і не потре-бувала багато робітників. Наслідком злиденного життя був масовий виїзд за океан - до США та Канади.
Тяжким тягарем для Закарпаття була влада Угорщини. Здобуту для частини Закарпаття автономію було скасовано. Урядовою мовою і мовою викладання у школах стала угорська. Природним на-слідком посилення мадяризації було посилення москвофільства. Угорський уряд “придушив” рух москвофілів і в 1914 р. суд у Марма-роському Сиготі засудив до ув’язнення групу селян, які перейшли до православ’я.
Під час Першої світової війни Європа поділилася на два фронти: з одного боку - Австро-Угорщина, Німеччина та Італія (пізніше до них приєднались Туреччина та Болгарія), а з іншого - Франція, Росія і Англія.
У Львові 1 серпня 1914 р. було засновано Головну українську раду трьох партій: Національно-демократичної, Радикальної й Соціал-де-мократичної. Головою її обрано К. Левицького. Завдання Ради поля-гали в захисті інтересів українського народу в Австрії та репрезентації його під час війни. Рада створила військову організацію - Легіон українських січових стрільців для боротьби з російським військом. До цього Легіону вступили тисячі молодих людей.
З ініціативи Д. Донцова та В. Дорошенка група українських емі-грантів-наддніпрянців 4 серпня 1914 р. заснувала Союз визволення України як безпартійну політичну репрезентацію Центральної та Східної України для пропаганди ідеї самостійної України.
Українські політики Галичини й Буковини вважали, що перемога Габсбургів відповідає інтересам українського народу. Вони вірили, що Росія буде легко розбита державами Троїстого союзу, а на її руї-
155
нах постане самостійна Українська держава. Головна українська рада закликала народ боротися за визволення України. Однією з її перших дій була організація переговорів з урядом Австро-Угорщини, який доз-волив перетворити Легіон січових стрільців на полк січових стрільців. Січове стрілецтво дало присягу боротися за волю України у складі ав-стро-угорської армії (2500 вояків).
Проте австрійський уряд у своїх стратегічних планах не приділяв великої ваги українському питанню. Набагато важливішим йому здавалося польське питання. Австро-угорський і німецький уряди 5 листопада 1916 р. проголосили утворення самостійного Польського королівства, що складалося з польських земель Російської імперії (на той час окупованих німцями). Водночас Галичина дістала повну автономію без поділу на східну і західну частини, тобто без поділу на землі польські та українські. Фактично це було переведення укра-їнців під повну владу поляків. Це рішення ставило під великий сумнів доцільність орієнтації українців на держави Троїстого союзу. Ця подія стала причиною того, що Головна українська рада в 1916 р. скла-ла свої повноваження. Союз визволення України проіснував майже до завершення війни, припинивши діяльність наприкінці 1918 р.
10.3. Розвиток культури України в 1900-1917 pp.
Колонізаторські монархічні режими Російської та Австро-Угорської імперій не були зацікавлені в розвитку культури українського народу, побоюючись пов’язаного з цим посилення загальнополітичної револю-ційної і національної самосвідомості мас.
Через це політикою правлячих кіл всіляко гальмувалося прагнення мас до освіти.
Напередодні Першої світової війни письменність на українських землях у складі царської Росії не досягла навіть середнього по країні показника - 30 %. На кожну тисячу населення тут навчалося тільки 67 дітей. Таким самим було становище народної освіти на українських землях, що входили до складу Австро-Угорщини. На початку XX ст. у Галичині із 6240 сіл 2214 не мали нормальних шкіл, а в 981 їх не було взагалі. На території України не було жодного вищого на-вчального закладу з українською мовою викладання, а під владою царської Росії - жодної української школи на державному утриманні.
156
Після поразки революції 1905-1907 pp. самодержавство заборонило “Просвіти”, видання літератури та читання публічних лекцій українською мовою. З виданих у 1913 р. в Україні 5283 книг лише 175 були написані українською мовою. На початку Першої світової вій-ни царизм заборонив будь-які періодичні видання українською мовою. Те саме сталося й у 1915 р. на території Галичини, коли вона була зайнята царськими військами.
Книга: В. Д. Мирончук, Г. С. Ігошкін ІСТОРІЯ УКРАЇНИ
ЗМІСТ
На попередню
|
|
