Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: В. Д. Мирончук, Г. С. Ігошкін ІСТОРІЯ УКРАЇНИ
У 1934 p., незабаром після вбивства С. Кірова, були заарештовані і розстріляні драматург К. Буревій, поети О. Близько, Д. Фальківсь-кий, новеліст Г. Косинка. У 1935 р. було заарештовано і розстріляно на засланні М. Зерова. Протягом 1937-1938 pp. обірвалося життя І. Микитенка, М. Семенка і багатьох інших талановитих майстрів слова. У 1934-1938 pp. через безпідставні звинувачення було репресо-вано 97 членів і кандидатів у члени Спілки письменників України (із загальної кількості 193).
210
У передвоєнному десятиріччі розквітнув талант багатьох українських майстрів мистецтв. Зокрема, у розвиток музичної культури ве-ликий внесок зробили композитори М. Вериківський, К. Данькевич, П. Козицький, В. Косенко, Б. Лятошинський, Л. Ревуцький.
Продовжували плідно працювати корифеї української сцени М. Садовський і П. Саксаганський. їхні традиції розвивали молодші за віком А. Бучма, О. Ватуля, В. Добровольський, Н. Ужвій, Ю. Шум-ський, Г. Юра. Всесвітню славу завоювали оперні співаки Б. Гмиря, М. Гришко, М. Литвиненко-Вольгемут, І. Паторжинський, О. Пет-русенко.
В історію українського театру золотими літерами вписано ім’я Л. Курбаса - автора-новатора, обдарованого режисера і таланови-того організатора, керівника знаменитого театрального колективу “Березіль”. У 1933 р. він був звинувачений у націоналізмі й загинув у концтаборах.
Плідно працювали художники старшого покоління - М. Бойчук, І. їжакевич, Ф. Кричевський, М. Самокиш, К. Трохименко, О. Шов-куненко та ін. У 1936 р. за сфабрикованими звинуваченнями чекісти заарештували М. Бойчука і кількох його учнів, а через рік усіх їх роз-стріляли.
У кіномистецтві яскраво проявилися таланти О. Довженка, І. Ка-валерідзе, І. Савченка. Фільми О. Довженка “Арсенал”, “Земля” уві-йшли до скарбниці світового кіномистецтва.
Творчість українських майстрів літератури і мистецтва мала яск-раво виражений національний характер. Саме через це багатьох з них звинуватили в націоналізмі й репресували.
Досягнення української культури могли б бути набагато вагомішими, якби не втрати, яких вона зазнала не тільки від репресій і утис-ків командно-адміністративної системи, а й від тотального наступу на духовну спадщину українського народу, насамперед на релігію і пов’язані з нею історичні пам’ятки. Так, весною 1936 р. по-варварському було зруйновано Михайлівський Золотоверхий собор XII ст. Загалом до 1939 р. понад 70 % церков в Україні були закриті або зруйновані.
Такими були досягнення і трагічні сторінки української культу-ри 20-30-х років. Письменники української діаспори назвали 30-ті роки добою “розстріляного відродження”.
211
Розділ 14
ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ У 20-30-х РОКАХ
Перша світова війна, іноземна інтервенція та війна громадянська виявилися вкрай несприятливими для українського народу. Україн-ські землі поза межами Радянського Союзу було поділено між трьома державами. До Польщі відійшла Східна Галичина, яка раніше на-лежала Австро-Угорщині. У результаті радянсько-польської війни 1920-1921 pp. у складі Польщі залишилася частина українських зе-мель, які раніше перебували в межах російських кордонів. Ці землі разом зі Східною Галичиною утворили новий район - Західну Ук-раїну. Румунія окупувала австро-угорську провінцію Буковину з центром у Чернівцях і українські землі у складі Бесарабії - Хотин-щину і Придунайський край. До Чехословаччини відійшла Закарпат-ська Україна.
За переписом 1931 р. на західноукраїнських землях, що перебува-ли у складі Польщі, проживало 8,9 млн осіб, серед яких було 5,6 млн українців, 2,2 млн поляків, 1,1 млн представників інших національностей - євреїв, білорусів, німців та ін.
Українці в Польщі становили дві громади: греко-католиків (понад 3 млн), які проживали на землях Східної Галичини, і православних, які населяли Західну Волинь, Полісся і Холмщину (близько 2 млн).
У 1923 р. Рада послів великих держав визнала Східну Галичину ча-стиною Польської Республіки. З цього часу правлячі кола Польщі починають відкритий наступ на національні права українців, всіляко обстоюючи ідею утворення однонаціональної держави шляхом при-мусової асиміляції національних меншин. Українські землі розмежовувалися штучно шляхом територіально-адміністративних реформ. Так званий сокальський коридор (старий кордон між Австро-Угор-щиною і Росією) мав на меті відокремити Східну Галичину від Волині й тим самим заперечити існування єдиного українського народу, штучно поділити його на лемків, бойків та поліщуків. Важливим знаряддям колонізації стали дискримінаційні заходи польського уря-
212
ду в царині мови й освіти. У 1924 р. вживання української мови було заборонене в усіх державних установах та органах самоврядування. Кількість українських початкових (народних) шкіл у Галичині змен-шилася з 2426 у 1912 р. до 352 у 1937 р. На Волині з 443 українських шкіл наприкінці 30-х років залишилося тільки вісім. У Львівському університеті було ліквідовано всі українські кафедри. У відповідь завдяки мужності вчених, об’єднаних у Наукове товариство ім. Т. Шевченка, у столиці Галичини було засновано таємний Український уні-верситет (1921-1925 pp.).
Західна Україна у складі Польської держави залишалась економічно нерозвиненою окраїною, яка постачала центральним регіонам Польщі дешеву сировину і сільськогосподарську продукцію. Близько 80 % населення Західної України становили селяни і лише 8 % припа-дало на промислових робітників, які працювали в основному в лісовій і нафтодобувній галузях промисловості.
Незважаючи на те що Західна Україна була одним з найбільш перенаселених аграрних регіонів у Європі, польський уряд широко за-проваджував так зване осадництво, тобто роздавав польським пере-селенцям найкращі землі у краї і щедро фінансував їх. До 1939 р. у сільській місцевості оселилися близько 200 тис. поляків, у містах -близько 100 тис. Багато українських селян емігрували за океан, бо не могли прогодуватися з клаптиків землі, що їм належали. До Канади і США виїхали близько 200 тис. осіб.
Польща була конституційною державою і, незважаючи на всі її дискримінаційні акції щодо українства, останнє мало реальні можли-вості для організації суспільно-політичного і громадського життя. Діяльність політичних партій не заборонялася, якщо вони не супере-чили законам. Однак діяльність комуністів виходила за межі консти-туції і була нелегальною. Створена в 1919 р. Комуністична партія Східної Галичини (КПСГ) у 1923 р. перетворилася на Комуністичну партію Західної України (КПЗУ). Комуністи працювали на всій території, населеній українцями. Найбільшого впливу на маси комуністи досягай на зламі 20-30-х років, коли Польща переживала економіч-ну кризу. Щоб використовувати легальні форми боротьби, керівниц-тво КПЗУ утворило в 1926 р. ширшу й аморфнішу організацію - Ук-раїнське селянсько-робітниче соціалістичне об’єднання (Сельроб).
У 20-30-ті роки західноукраїнські землі, що перебували під вла-дою Польщі, стали епіцентром національно-визвольної боротьби всього позбавленого державності українського народу. У ній брали
213
участь представники різних кіл населення та політичних течій. Головним осередком легальних поміркованих політичних сил стало Ук-раїнське національно-демократичне об’єднання (УНДО). Воно виник-ло у 1925 р. внаслідок злиття Української народно-трудової партії (УНТП) та дрібних організацій центристського спрямування Гали-чини і Волині. На чолі міжпартійного об’єднання стояли Д. Левиць-кий, В. Мудрий, С. Баран та ін. Українське національно-демократич-не об’єднання проголошувало боротьбу за самостійну і соборну Українську державу легальними засобами, на демократичних заса-дах, широко використовуючи парламент, заперечуючи терористські, насильницькі засоби боротьби. На початку 30-х років УНДО висуну-ло вимогу автономії українських земель у межах Польщі. Пізніше воно виступило ініціатором “нормалізації” польсько-українських від-носин. Одного з лідерів партії В. Мудрого було обрано віце-маршал-ком сейму Польської Республіки.
Легальний демократичний рух було представлено також Українською соціалістичною радикальною партією (УСРП) і Українською соціал-демократичною партією (УСДП), що в боротьбі за незалежну Україну перебувала під впливом соціалістичних ідей, при цьому різ-ко заперечуючи більшовицький тоталітарний режим.
Велика економічна криза 1929-1933 pp., яка супроводжувалася ма-совим зубожінням насамперед українського селянства, соціальними проблемами, ще більшою мірою загострила польсько-український конфлікт. Влітку 1930 р. Галичиною прокотилася хвиля підпалів майна польських “осадників”, нападів і погромів. Загалом було за-реєстровано близько 2200 актів “саботажу”. Під приводом боротьби з “українськими терористами” уряд переходить до каральних репре-сивних акцій щодо українського населення, проголошуючи так звану політику пацифікації (заспокоєння). У середині вересня 1930 р. підрозділи польської поліції та кавалерії вдерлися в галицькі села, де з нечуваною жорстокістю руйнували житла, просвітницькі заклади, конфісковували майно, фізично знущалися із селян, інколи закатову-вали їх до смерті.
Понад 2 тис. українців, переважно молоді, було заарештовано, близько третини з них засуджено до різних строків позбавлення волі.
Скориставшись труднощами внутрішньополітичного становища, режим Ю. Пілсудського в 30-ті роки набув ознак військової дикта-тури. Польський сейм був розпущений, опозиційні парламентські сили, у тому числі й 30 українських депутатів, потрапили до в’язниці.
214
Посилювалися репресії проти національних меншин. У 1934 р. було створено концтабір у Березі Картузькій, де більшість політв’язнів становили українці, учасники національно-визвольного руху.
Організаційним центром прорадянських сил на окупованій Поль-щею українській території стає КПЗУ. За рішенням Комінтерну КПЗУ оголошено складовою Компартії Польщі з наданням їй широкої автономії. Основним гаслом комуністів Західної України було возз’єднання всіх етнічних українських земель у межах Радянської України. Проте популярність і авторитет КПЗУ стали невпинно спа-дати на початку 30-х років внаслідок інформації про події в Радян-ській країні - примусову насильницьку колективізацію, голодомор 1932-1933 pp., припинення українізації, масштабні репресії серед усіх верств населення, встановлення сталінського тоталітарного режиму. Символічною стала доля й КПЗУ, яку було ліквідовано в 1938 р. за рішенням Виконкому Комінтерну під приводом, нібито керівництво в ній захопила фашистська агентура.
Поступово найпомітнішим чинником у політичному житті Захід-ної України став український націоналізм. Ще в 1920 р. головним осередком націоналістичного підпілля стала Українська військова організація (УВО), що об’єднала колишніх вояків УНР. Очолив УВО колишній командир Січових стрільців, полковник Є. Коновалець. Із середини 20-х років керівники УВО напружено працюють в напрям-ку консолідації всіх націоналістичних сил. Внаслідок цього у Відні 27 січня - 3 лютого 1929 р. відбувся І Конгрес (Великий збір) україн-ських націоналістів. На основі злиття різних угруповань було проголошено створення Організації українських націоналістів (ОУН). Ставши найвпливовішою в українському політичному житті, вона розгорнула згодом боротьбу за самостійність і соборність України. Головою Проводу українських націоналістів (ПУН) було обрано Є. Ко-новальця. Напередодні Другої світової війни, в умовах постійного тиску з боку польської влади ОУН налічувала майже 20 тис. свідомих бійців і багато співчуваючих.
Ідеологією ОУН тривалий час був український інтегральний, або чинний, як його називав Д. Донцов (український публіцист, політичний діяч, один з його авторів), націоналізм. Інтегральний націона-лізм проголошував першість волі перед розумом, перевагу національ-них інтересів над індивідуальними, стверджував, що вищою метою боротьби є досягнення державної незалежності будь-яким способом. Подібні принципи дещо нагадували тоталітарну ідеологію, що в 30-х
215
роках утверджується в багатьох європейських державах (Італії, Німеччині та ін.). Однак ототожнювати український інтегральний націоналізм з італійським чи німецьким фашизмом не можна; він виник у середовищі пригнобленої нації, не маючи власних державниць-ких структур.
Своєї стратегічної мети - звільнення від окупаційної влади та розбудови Української незалежної держави - оунівці досягали, зас-тосовуючи різноманітні засоби боротьби. Збройна відсіч окупантам, організація терористичних актів особливо посилились після так зва-ної пацифікації з боку поляків на початку 30-х років, коли крайовим провідником ОУН на західноукраїнських землях став С. Бандера. Найвідомішою акцією ОУН стало вбивство 15 червня 1934 р. поль-ського міністра внутрішніх справ Б. Перацького. Наслідком цього терористичного акту став арешт діячів ОУН, серед яких були С. Бан-дера та М. Лебідь. Проте репресії поляків виявилися неспроможними здолати національно-визвольну боротьбу українського народу. Вона посилювалася. Підступно, внаслідок вибуху міни, підкладеної ра-дянським агентом, у Роттердамі 23 травня 1938 р. був убитий Є. Ко-новалець. Загибель лідера ОУН залишила організацію без керівниц-тва напередодні вирішальних в історії Європи подій.
Загальна кількість українського населення на підвладних Румунії територіях становила 790 тис. осіб. Становище української меншини тут було ще нестерпнішим, аніж у Польщі. З перших днів загарбання українських земель румунська влада щодо місцевого населення здій-снювала політику жорстокого тиску, тотальної румунізації, вдаючись до відкритих насильницьких дій. Так, з 1919 до 1928 р. на тери-торії Буковини зберігався воєнний стан. Місцевих українців тут не визнавали окремою нацією, проголосивши їх “українізованими ру-мунами”.
До 1927 р. усі українські школи були закриті або румунізовані, українську пресу було заборонено. Було зроблено спробу піддати ру-мунізації православну церкву. Окупаційна влада втручалась навіть в особисті справи людини, віддаючи накази змінювати українські прізвища на взірець румунських. На спроби українського населення чинити опір королівський уряд відповідав жорстокими каральними акціями. Так, були придушені Хотинське (1919 р.) і Татарбунарське (1924 р.) повстання. Останнє мало й позитивний наслідок. Бухарест був змушений піти на певну лібералізацію режиму щодо українців.
216
Румунія була однією з найвідсталіших країн Європи. Промислові підприємства Північної Буковини і Бесарабії залишились, як і раніше, дрібними і напівкустарними. Економічна криза настала в Румунії ще в 1928 р. Вона переросла в депресію, яка тривала майже до кінця 30-х років. В умовах кризи кількість промислових підприємств Пів-нічної Буковини скоротилися майже наполовину.
Робітники, яким вдалося зберегти роботу, одержували заробітну плату в половинному розмірі. Ще гіршим виявилося становище без-робітних. У Бесарабії, як і загалом у Росії, поміщицька земля була поділена між селянами. Румунські власті після анексії краю поступово відібрали у селян близько половини поміщицької землі, яку повер-нули колишнім власникам. Світова економічна криза 1929-1933 pp. тяжко вплинула на селянське господарство. Ціни на зернові культу-ри істотно знизились, на кукурудзу - майже в шість разів. У резуль-таті посівні площі основних сільськогосподарських культур значно зменшилися. Високі податки і несприятлива ринкова кон’юнктура призводили до розорення селянських господарств. Так, у Бессарабії були закладені майже всі господарства селян.
Короткочасна лібералізація румунських владних структур у 1928-1938 pp. призвела до легалізації політичних партій, що пожвавило українське суспільно-політичне життя. У 1927 р. було створено Ук-раїнську національну партію (УНП) під проводом В. Залозецького, яка намагалася захищати права українців, зберігаючи лояльність до Румунії. У 1929 р. на Буковині виникає партія під назвою “Визволен-ня”, яка обстоювала ідею приєднання до Радянської України. На початку 30-х років на Буковині розгорнувся націоналістичний рух на чолі з П. Григоровичем, О. Забачинським та Д. Квітковським. Цей рух застосовував організаційні принципи та методи боротьби оунів-ців Східної Галичини. У 1938 р. король Кароль II встановив у Ру-мунії військову диктатуру, що призвела до відродження репресивних каральних дій центрального уряду щодо українців.
Становище українського населення Закарпаття, що в листопаді 1918 р. добровільно ввійшло до складу Чехословаччини, було знач-но кращим, ніж у Польщі та Румунії. Чехословацька республіка зали-шилась єдиною послідовною демократичною державою Централь-ної Європи і намагалася здійснювати ліберальну, зважену політику щодо національних меншин. Переважна більшість українського на-селення (близько 455 тис.) проживала на сході країни (Пряшівщина, Закарпаття). Це були економічно найвідсталіші регіони Чехословач-
217
чини, стосовно яких празький уряд намагався докласти певних зусиль, аби піднести рівень життя місцевого населення. З цією метою у 20-х ро-ках тут було запроваджено аграрну реформу, наслідком якої став пе-рерозподіл земель великих угорських магнатів серед селян. Понад 32 тис. селянських господарств додатково одержали 29 тис. га землі.
Частка промислової продукції у сукупному суспільному продукті дорівнювала 2 %. Кількість зайнятих у промисловості, за переписом 1930 p., не перевищувала 16 тис. Жодного нового великого підприєм-ства за 20 років у краї не було побудовано.
Певних успіхів було досягнуто у галузі народної освіти. Загальноукраїнське значення мали відкритий у Празі Український вільний уні-верситет, Українська сільськогосподарська академія у Подебрадах, Український Високий педагогічний інститут ім. Драгоманова. Але незважаючи на демократизм, чехословацький уряд не погоджувався йти на поступки в головному питанні - надати Закарпаттю автономію.
Політичне життя на Закарпатті, незважаючи на економічну і куль-турну відсталість, було досить активним. На виборах, що відбува-лися регулярно, місце в чехословацькому парламенті виборювало до 30 партій. Найвпливовішою у країні політичною силою були укра-їнофіли, які групувались в Українському національному об’єднанні. Авторитетним лідером українофілів був доктор теології і видатний педагог отець А. Волошин, який очолював Християнську народну партію (ХНП). Українофільська течія обстоювала ідею єдності за-карпатських українців з усім українським народом.
Впливовою політичною силою на Закарпатті були також русофіли і комуністи. Комуністи входили до складу Комуністичної партії Че-хословаччини і обстоювали відверто прокомуністичні, прорадянські позиції, наполягаючи на приєднанні краю до Радянської України.
У 1938 р. політична ситуація на Закарпатті кардинально змінюється. Після підписання Мюнхенської угоди починається процес розпа-ду Чехословацької республіки. На початку жовтня 1938 р. Німеччина зайняла передану їй за Мюнхенською угодою Судетську область і змусила уряд Чехословаччини надати автономію Словаччині. Скориставшись цим, лідери українофілів та русофілів домовилися між собою і звернулися до Праги зі спільною вимогою надати автономію краю. Празький уряд затвердив першу автономну адміністрацію на чолі з русофілом А. Бродієм. Однак вона проіснувала недовго -
218
28 жовтня 1938 p. до влади прийшов кабінет міністрів на чолі з А. Во-лошиним. Держава Карпато-Україна (так почали називати Закар-паття) розбудовувалася в дуже тяжких умовах, під тиском зовніш-ньополітичних обставин. 2 листопада відбувся так званий Віденсь-кий арбітраж. Згідно з його рішенням Угорщина одержала південні райони Словаччини і Закарпаття з переважно угорським населенням чисельністю 1100 тис. У Карпато-України відібрали міста Ужгород, Мукачеве і Берегове з прилеглою територією. Столицю її довелося перенести в Хуст. Не витрачаючи часу, українофіли почали будува-ти державність на урізаній території Карпатської України. Адмініст-рація, система освіти і видавнича справа переводилися на українську мову. Розгорнулась підготовча робота зі створення збройних сил -Карпатської Січі. Незабаром тут налічувалося до 5 тис. бійців. У роз-будові держави закарпатцям допомагали співвітчизники із Західної України, Буковини і заокеанська діаспора. Курс А. Волошина на ут-вердження державності діставав схвалення у населення краю: на ви-борах у лютому 1939 р. до регіонального парламенту коаліція укра-їнських партій отримала переважну більшість голосів. А. Волошин 14 березня 1939 р. проголосив самостійність і сформував тимчасовий уряд. 15 березня сейм обрав таємним голосуванням, але одноголос-но, А. Волошина президентом і прийняв закон про незалежність Кар-патської України, визначив державну мову, прапор і гімн.
За два дні до проголошення незалежності Карпатської України за домовленістю з Угорщиною Гітлер дав згоду на захоплення нею всього Закарпаття. Угорські війська 15 березня рушили на неокупо-вану частину Закарпаття і після запеклих боїв вдерлися до Хуста. Но-востворена держава українського народу припинила своє існування.
Проголошення Карпатської України мало велике історичне зна-чення. Цей факт виявив одвічне непереборне прагнення українського народу до створення власної національної держави, допоміг закар-патцям остаточно усвідомити себе частиною єдиного українського етносу.
219
Розділ 15
УКРАЇНА В РОКИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ. ВОЗЗ’ЄДНАННЯ УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ (1939-1945 pp.)
Друга світова війна назрівала протягом багатьох років. Причини її були складними й різними. Найважливіша з них - загострення супе-речностей між капіталістичними державами, зокрема Німеччиною, Італією та Японією, з одного боку, і США, Англією і Францією - з іншого. Точилася гостра боротьба за світове панування. Тому незва-жаючи на глибокі суперечності, що розділяли капіталістичні держа-ви і соціалістичну країну СРСР, війна почалася не між ними, а всере-дині капіталістичного світу.
Вступ СРСР у Другу світову війну змінив її політичний характер, зумовив переростання війни з боку сил, що протистояли гітлерівсь-кому блокові, в антифашистську, визвольну. Союз РСР став головним оплотом народів у боротьбі проти фашизму. Велика Вітчизняна війна Радянського Союзу 1941-1945 pp. проти фашистської Німеччини та її союзників - найважливіший, вирішальний фронт Дру-гої світової війни.
Період, що ввійшов в історію людства як Друга світова війна, охоплює шість років - з вересня 1939 р. до вересня 1945 р. Умовно історію війни можна поділити на п’ять етапів, кожен з яких має спе-цифічні особливості: перший - з 1 вересня 1939 р. до 22 червня 1941 р. (з дня нападу на Польщу до дня вступу у війну СРСР); другий -з 22 червня 1941 р. до листопада 1942 p., коли почався корінний пе-релом у війні; третій - з листопада 1942 р. до кінця 1943 р. (корінний перелом у війні, зумовлений перемогами Червоної Армії на Волзі й Курській дузі та військовими досягненнями США й Англії); четвер-тий - з кінця 1943 р. до 8 травня 1945 р. (безперервний наступ зброй-них сил антифашистської коаліції на всіх фронтах); п’ятий - з 9 трав-ня 1945 р. до 2 вересня 1945 р. (від капітуляції Німеччини до капіту-ляції Японії).
220
15.1. Перший етап Другої світової війни і Україна
Фашистська Німеччина напала на Польщу 1 вересня 1939 р. Анг-лія і Франція оголосили війну Німеччині 3 вересня. Так почалася Друга світова війна, яка втягла у свою орбіту 61 державу, 80 % населення земної кулі. Вогненний смерч пронісся над величезними просторами Європи, Азії і Африки, захопив океанські простори, досяг-нувши берегів Нової Землі і Аляски на півночі, Курильських і Га-вайських островів на сході, кордонів Єгипту, Індії та Австралії на півдні. У цій війні загинуло понад 50 млн осіб, у тому числі й понад 27 млн радянських громадян. Лихо і страждання, які пережили люди, незмірні.
Німецька армія швидко захоплювала територію Польщі. Німеччина виставила проти неї 58 дивізій і 2 повітряні флоти (2000 літаків), польська ж армія мала 37 піхотних дивізій і близько 400 літаків. Уряд Польщі 6 вересня, коли польська армія ще захищалася, евакуювався з Варшави, а 17 вересня втік до Румунії. Польська держава перестала існувати.
У зв’язку з нападом фашистської Німеччини на Польщу і швидким просуванням гітлерівських військ на схід радянський уряд провів у перших числах вересня 1939 р. великі військові збори в шести військових округах. Війська Київського та Білоруського округів були приведені у повну бойову готовність і на цих напрямах створювались Український та Білоруський фронти.
Проте ці заходи були брудною політичною грою з боку радянського керівництва, оскільки ще 23 серпня 1939 р. у Москві нацист-ський і радянський міністри закордонних справ - Й. Ріббентроп і В. Молотов - підписали договір про ненапад між Німеччиною та Радянським Союзом, а також таємні додаткові протоколи, які були та-кими ж вагомими, як договір, і яким судилося на десятиріччя залишитися “таємними”.
Якщо укладання радянським керівництвом пакту з потенційним агресором ще можна тлумачити як законну спробу хоча б на деякий час відтягнути війну, то по-іншому слід розцінювати таємні протоколи до пакту, де йшлося про задоволення територіальних претензій обох держав за рахунок сусідніх. Так, протокол передбачав розмежу-вання між СРСР та Німеччиною в разі війни по лінії річок Нарев, Вісла, Сян, тобто територією Польщі з розтинанням Варшави.
221
Через пакт “Ріббентропа—Молотова” СРСР опинився у вкрай сум-нівному становищі фактичного союзника воюючої Німеччини. Гітлер-івський вермахт, громлячи значно слабшу польську армію, стрімко на-ближався до західноукраїнських і західнобілоруських земель, які за щойно укладеними таємними протоколами мали бути під радянським контролем. Окремі німецькі частини вдерлися на територію Західної України і перебували на відстані лише 150 км від кордону СРСР. У ніч на 17 вересня заступник наркома закордонних справ СРСР В. По-тьомкін вручив польському послу В. Гжибовському ноту, що була підписана В. Молотовим. У ноті стверджувалось, що польська держа-ва перестала існувати, а ця обставина несе загрозу безпеці СРСР. У ноті було сказано, що Червона Армія одержала наказ перейти кордон і взяти під свій захист життя і майно населення Західної України і Зах-ідної Білорусії. Польський посол відмовився прийняти ноту і заявив рішучий протест. Тоді В. Потьомкін сказав: “Якщо немає польського уряду, то немає й польських дипломатів і немає пакту про ненапад”, що був підписаний між СРСР і Польщею ще в липні 1932 р. Таким чи-ном, з ранку 17 вересня 1939 р. на території Польщі в бойовій взає-модії з гітлерівським вермахтом почала діяти й Червона Армія.
Вступ Червоної Армії на територію Польщі був зустрінутий у цілому польським суспільством з болем та гіркотою і навіть викликав ворожу реакцію. Польська армія була так деморалізована, що майже не чинила опору, за винятком окремих невеликих зіткнень прикордонних військ та частин, що відходили. У полон було захоплено ве-лику кількість рядового і офіцерського складу. Трудящі ж Західної України зустрічали Червону Армію радісно, тому що збувалася мрія про возз’єднання з Радянською Україною, відверталась загроза поне-волення фашистською Німеччиною.
Частини Червоної Армії 22 вересня зайняли Львів. Того самого дня у Брест-Литовську на честь успішного завершення польської кам-панії відбувся парад радянських та німецьких військ. Радянсько-ні-мецькі відносини були підтверджені 28 вересня новим договором між цими країнами - договором про дружбу і кордон. Протягом 50 років факт укладення цього договору та його зміст становив одну з найбільших державних таємниць у СРСР.
У новому договорі СРСР з Німеччиною уточнювалась розмежу-вальна лінія між цими державами по території Польщі. Нова лінія кордону проходила по річках Тиса, Нарев, Буг, Вісла, Сян. Суто польські землі відійшли до Німеччини. За Радянським Союзом за-лишилися Західна Україна і Західна Білорусія. Договір формально
222
підтверджував включення західноукраїнських та західнобілоруських земель до складу СРСР.
На Західній Україні 22 жовтня 1939 р. відбулися вибори до Укра-їнських Народних зборів. До них було обрано 1484 депутатів, серед яких 415 робітників, 766 селян, 270 представників трудової інтеліген-ції. Народні збори, які відкрились у Львові 27 жовтня 1939 p., прийняли Декларацію про встановлення Радянської влади в Західній Ук-раїні та про возз’єднання її з УРСР.
Позачергова V сесія Верховної Ради СРСР 1 листопада 1939 р. ухвалила Закон про включення Західної України до складу СРСР і возз’єднання її з УРСР. Позачергова III сесія Верховної Ради УРСР 15 листопада 1939 р. прийняла Західну Україну до складу УРСР.
Крім того, виникли сприятливі умови для вирішення проблеми Бесарабії і Буковини, населених переважно українцями. Радянський уряд 26 червня 1940 р. зробив королівському урядові Румунії подан-ня з вимогою повернути Радянському Союзу Бессарабію і Північну Буковину, насильно відторгнуті в 1918 р. Румунія погодилась. Части-ни Червоної Армії 28 червня 1940 р. перейшли річку Дністер, тобто СРСР тепер належали Північна Буковина і частина Бессарабії (Хотинський, Аккерманський та Ізмаїльський повіти).
Верховна Рада Радянського Союзу 2 серпня 1940 р. прийняла за-кон про включення до складу УРСР Північної Буковини, а також Хотинського, Аккерманського і Ізмаїльського районів Бессарабії. У надзвичайно складній і суперечливій обстановці, що склалась напри-кінці 30 - на початку 40-х років у західному регіоні України, відбу-лась подія історичної ваги - здійснилася споконвічна мрія україн-ського народу про возз’єднання його земель в єдиному державному утворенні.
У результаті здійснення урядом СРСР згаданих акцій у складі Ук-раїнської РСР було утворено 8 нових областей: Львівську, Волинсь-ку, Ровенську, Дрогобицьку, Станіславську, Тернопільську, Ізмаїль-ську та Чернівецьку.
Населення Української РСР у 1940 р. після приєднання західноук-раїнських земель збільшилося на 8,1 млн і на 1 червня 1941 р. у рес-публіці проживало 41657 тис. осіб, а територія України становила 560 тис. км2.
З приходом Червоної Армії в житті населення Західної України сталися докорінні зміни. Це було пов’язано із запровадженням нових, радянських порядків. Спочатку процес радянізації відбувався за певної підтримки місцевого українського населення, що настраждало-
223
Книга: В. Д. Мирончук, Г. С. Ігошкін ІСТОРІЯ УКРАЇНИ
ЗМІСТ
На попередню
|
|
