Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: В. Д. Мирончук, Г. С. Ігошкін ІСТОРІЯ УКРАЇНИ
Роки післявоєнної відбудови економіки України були дуже важкими, виснажливими, зокрема, і через те, що система концентрації кош-тів для відбудови промисловості й військово-промислового комплек-су ставала на заваді підвищенню життєвого рівня народу. Всупереч голоду, нестачі найнеобхіднішого та репресіям, що їх чинив тоталі-тарний режим, народ героїчними зусиллями з вірою у краще майбут-нє підіймав з руїн міста й села, відроджував промисловість і сільське господарство. Загалом валова продукція сільськогосподарського ви-робництва в 1950 р. становила 91 % довоєнного рівня. Було досягну-то значних успіхів у розвитку народної освіти, науки й культури. На початку 50-х років республіка в основному залікувала рани лихоліт-тя. Було закладено основи для її виходу на нові рубежі суспільного прогресу.
16.2. Суспільно-політичне
ТА КУЛЬТУРНЕ ЖИТТЯ В УКРАЇНІ
(друга половина 40-х - 50-т. роки)
Соціально-політичне та культурне життя в Україні в повоєнні роки мало надзвичайно суперечливий характер. Ключові позиції лишалися в Комуністичної партії, яка на січень 1946 р. налічувала 320 тис. членів. Морально-політична ситуація в Україні в повоєнні роки визначалася подальшим посиленням культу особи Й. Сталіна. Розпочинався новий виток репресій: проти військових і військовополонених, проти діячів науки й культури, державних працівників. Ста-новище в Україні особливо загострилося, коли в березні 1947 р. з
249
ініціативи Й. Сталіна з поста Першого секретаря ЦК КП(б)У було усунуто М. Хрущова, який очолював партійну організацію республі-ки з 1938 р. (з 1944 р. за сумісництвом обіймав ще й посаду голови Ради народних комісарів УРСР), і на його місце було поставлено Л. Кагановича. На чолі уряду залишався М. Хрущов. Обіймаючи посаду Першого секретаря ЦК КП(б)У, Л. Каганович намагався довес-ти, нібито “боротьба з українським буржуазним націоналізмом” не завершилась і її необхідно продовжувати. При цьому Л. Каганович використовував досвід, набутий ще у 20-ті роки, коли він уперше очолював республіканську парторганізацію. Без жодних підстав він звинувачував у націоналізмі провідних письменників республіки. За його вказівкою у пресі з’являлися розгромні статті, спрямовані проти відомих діячів науки та культури. “Лідерами” серед міфічних носіїв “українського буржуазного націоналізму” було оголошено М. Рильського, Ю. Яновського, І. Сенченка, О. Довженка, а до них приєднано “буржуазних націоналістів” П. Карманського, М. Руд-ницького, А. Патрус-Карпатського, виключених зі Спілки письмен-ників України. Проте після звільнення Л. Кагановича у грудні 1947 р. з посади Першого секретаря ЦК КП(б)У та відкликання його з Ук-раїни кампанія цькування української радянської інтелігенції припинилася.
Після серпневої (1948 р.) сесії Всесоюзної академії сільськогосподарських наук ім. В. І. Леніна в Україні почались “чистки” серед науковців. Тих, хто не поділяв поглядів академіка Т. Лисенка, було звільнено з кафедр вузів установ АН УРСР. Серед них - академік АН УРСР М. Гришко, завідувач кафедри дарвінізму професор С. Гер-шензон (Київський університет), завідувач кафедри дарвінізму і генетики професор І. Поляков (Харківський університет), професор Л. Делоне (Харківський сільськогосподарський інститут) та ін. Було нещадно розкритиковано підручник для вузів “Курс генетики” М. Гришка і Л. Делоне.
У 1948 р. розгорнулась кампанія боротьби з “низькопоклонством перед Заходом”, а згодом - з “космополітизмом”. Наприкінці 40 -на початку 50-х років розпочалися репресії проти єврейських літера-торів, митців, учених, діяльність яких була пов’язана з Україною. Ча-сто сфабриковані справи, судові процеси закінчувались для звинува-чених не лише тривалими ув’язненнями, а й розстрілами.
Вороже ставлення до діячів науки, освіти, літератури, музичного мистецтва було характерною ознакою того часу. Переважну біль-
250
шість митців було офіційно реабілітовано лише в 1990 р. під час гор-бачовської“перебудови”.
І все ж у важких умовах, що склалися, культурне життя республіки тривало. Воно було невід’ємною складовою післявоєнного відрод-ження. Так, протягом першої половини 50-х років було зведено 1300 нових шкіл на 400 тис. учнівських місць. У 1953 р. у республіці було здійснено перехід до обов’язкової семирічної освіти. Наприкінці 50-х років в Україні діяло 11 тис. середніх шкіл - у 2,5 раза більше, ніж у 1940 р. Водночас дедалі більшою мірою українська школа віддаля-лася від проблем національного виховання. Так, “Історія СРСР” у школі починалася по суті історією Російської імперії, яка переходила в історію СРСР. Лише у 30 % шкіл навчання здійснювалось українсь-кою мовою.
У цей час знову почали діяти Київський, Харківський, Одеський та інші державні університети, яким надавали допомогу вузи республік СРСР. У вищих навчальних закладах України працювало багато ви-кладачів з Росії. Зокрема, у Львівському політехнічному інституті чи-тали лекції 17 докторів і кандидатів наук, у Дніпропетровському -11. Після завершення воєнних дій в Україну приїхали також понад 6 тис. фахівців з різних галузей народного господарства.
Уже через три роки було поновлено науково-технічну базу АН УРСР. Почали провадитися розробки і дослідження в таких га-лузях науки, як атомна й теоретична фізика, металофізика та ін.
Українська література поповнилася низкою творів, які здобули визнання. Це, зокрема, праця “Шевченко і Чернишевський” П. Тичи-ни, збірка поезій “Троянди і виноград” М. Рильського, а також вірш “Любіть Україну” В. Сосюри, за який автора шельмували у пресі, проте не заарештували. Значним досягненням української прози став цикл романів “Велика рідня”, “Кров людська - не водиця”, “Хліб і сіль” М. Стельмаха, “Хазяї” С. Скляренка, “Лейтенанти” О. Копи-ленкатаін.
Різноманітністю щодо композиції були позначені твори образотворчого мистецтва О. Шовкуненка, М. Дерегуса та ін. Тема мину-лої війни домінувала у творчості художників. Характерні в цьому плані “Бабин Яр” В. Овчинникова, “Ми ще повернемося” Л. Мучни-ка, “Визволителі Києва” С. Бесєдіна.
Зростала популярність театрального мистецтва. У 50-х роках в Україні діяло близько 70 професійних театрів. Постійне захоплення викликав талант майстрів сцени Б. Гмирі, Н. Ужвій, Г. Юри та ін.
251
В Україні працювали три кіностудії художніх фільмів - Київська, Одеська та Ялтинська.
Популярними стали кінокартини “Сільська вчителька”, “Педагогічна поема”, “Весна на Зарічній вулиці” та ін. У 1950 р. на екрани вийшов фільм-шедевр відомого кінорежисера І. Савченка “Тарас Шевченко”, роль поета в якому виконав С. Бондарчук. На початок 1946 р. понад 100 кіножурналів “Радянська Україна” випустила Ук-раїнська студія кінохроніки.
Активізація культурного життя сприяла пожвавленню художньої самодіяльності. Маючи незаперечні досягнення, українська культура повоєнного часу зазнала руйнівного впливу сталінщини, що призводило до суб’єктивізму в зображенні життя українського народу важ-ких років відбудови.
Складністю та суперечливістю було позначене суспільно-політич-не життя в повоєнний час. Це засвідчили й вибори до Рад, що відбу-лися в 1946, 1947 й 1948 р. Участь у них взяли 99 % виборців. Вони мали зробити “вибір” за умови, що до бюлетенів було внесено одного кандидата.
Такі вибори наочно показували деформуючий вплив культу особи Й. Сталіна на політичну систему радянського суспільства.
У післявоєнний час авторитарно-командні методи управління тоталітаризму перешкоджали вільному волевиявленню радянських лю-дей, гальмували розвиток їхньої політичної ініціативи. Кожному громадянину загрожували репресії, провокації, звинувачення у злісних помилках тощо. Нагнітанню атмосфери страху й підозрілості в сус-пільстві сприяли зловісні галасливі кампанії, пов’язані з викриттям незліченних “ворогів народу”.
Ускладнювали становище у сфері соціально-політичних відносин і кадрові проблеми, особливо в західних областях України, куди на-правлялося багато спеціалістів, інтелігенції зі східних областей, і всі ці люди не знали місцевої специфіки, мови. До того ж там тривала братовбивча війна (1945-1950 pp.), в якій загинуло майже півмільйо-на людей. Постраждало як місцеве українське, так і польське насе-лення. Ускладнював обстановку в регіоні й беріївський репресивний апарат, який жорстоко переслідував місцевих жителів за підтримку ОУН-УПА, всіляко намагався їх залякати. З травня 1947 р. бійці УПА і члени ОУН вважались учасниками єдиної підпільної системи, що означало ідеологічне злиття цих організацій. Після загибелі в бе-резні 1950 р. командуючого УПА Р. Шухевича (генерал Тарас Чуп-
252
ринка) організація почала швидко втрачати боєздатність. Хоч окремі невеликі загони УПА продовжували діяти до середини 50-х років, УПА та ОУН в Україні перестали існувати як організації.
У квітні 1947 р. політбюро Польської об’єднаної робітничої партії (ПОРП) здійснило операцію під кодовою назвою “Вісла”, що мала як військовий, так і цивільний виміри. Майже всіх лемків (близько 150 тис.) без попередження розселили із землі їхніх предків по всій Польщі, аби запобігти відродженню УПА в цьому регіоні. З цією ме-тою було створено концтабір у Явожно (поблизу Кракова) для “підозрілих українців”. Ця акція ставила за мету також дістати підтримку серед польських націоналістів.
Одним із перших об’єктів атаки радянської влади в Західній Ук-раїні стала греко-католицька церква, оскільки вона була найміц-нішою ланкою між західними українцями та Заходом і діяла пере-важно як національна. 8–10 березня 1946 р. Собор у Львові, що був підготовлений радянськими органами державної безпеки, проголосив про скасування Берестейської унії 1569 p., розрив з Римом і воз-з’єднання греко-католицької церкви з Російською православною церквою. Дещо пізніше аналогічну процедуру, яку супроводжувала начебто випадкова смерть єпископа Теодора Ромжі, було здійснено в Закарпатті, і до 1951 р. греко-католицьку церкву в цьому регіоні та-кож було знищено. Щоб схилити на свій бік симпатії західних ук-раїнців, радянська влада активізувала українську початкову освіту.
Швидко розвивалася також вища освіта: у 1950 р. у 24 вузах Захід-ної України навчалося вже близько 24 тис. студентів денного й 9 тис. студентів заочного відділень. Однак підвищення освітнього рівня зу-мовлювало й активнішу русифікацію. У 1953 р. навчання в усіх вузах Західної України велося російською мовою, а це виразно вказувало на те, що радянська модернізація також мала на меті сприяти ру-сифікації.
У 1954 р. у республіці святкувалося 300-річчя возз’єднання України з Росією. Верховна Рада СРСР своїм указом у лютому 1954 р. включила Кримську область до складу України як “свідчення друж-би російського народу”. Однак тут залишалися невирішеними склад-ні проблеми. Незважаючи на територіальну й етнічну спорідненість України та Криму, півострів був ще й історичною батьківщиною кримських татар, яких сталінський режим депортував звідси в 1944 р. Крім того, за даними перепису 1959 р. у Криму проживало близько
253
860 тис. росіян і лише 260 тис. українців. Ця обставина з часом над-звичайно ускладнила політичну ситуацію у Криму, яку використову-вали різні політичні сили і партії Росії та України.
Ці та інші проблеми робили суспільно-політичне життя тих років суперечливим і складним.
16.3. Діяльність України на міжнародній арен. після Другої світової війни
Після завершення воєнних дій з огляду на вагомий внесок укра-їнського народу в перемогу значно підвищився міжнародний авторитет України. Україна серед 51 країни світу була однією із засновників Організації Об’єднаних Націй (OOH). Делегація України на чолі із заступником голови Ради народних комісарів, народним комісаром закордонних справ УРСР Д. Мануїльським працювала над розробкою Статуту OOH. Урочиста церемонія його підписання від-булась 26 червня 1945 р. на конференції в Сан-Франциско. Разом з іншими делегаціями Статут підписала й делегація України як краї-ни - засновниці нової міжнародної організації, що мала на меті забезпечити мир і безпеку народів в усьому світі. Статут OOH набрав чинності 24 жовтня 1945 р. Цей день щороку відзначається якденьООН.
На першій сесії Генеральної Асамблеї OOH у 1945 р. Україну було обрано членом економічної та соціальної ради. З 1947 р. Україна -член Економічної комісії OOH для Європи. У 1948-1949 pp. УРСР була непостійним членом головного органу OOH - Ради Безпеки. Беручи активну участь у роботі OOH та інших міжнародних органі-зацій (таких як ЮНРРА - Адміністрація допомоги і відбудови при OOH (1945 p.), Женевська конференція (1949 p.), яка ухвалила Кон-венцію про захист жертв війни, Дунайська конференція (1948 p.), що виробила конвенцію про режим судноплавства по Дунаю), Україна послідовно підтримувала ідею надання допомоги країнам, що потер-піли під час Другої світової війни.
У 1946 р. Україна брала участь у роботі Паризької Мирної конференції і підписала мирні договори з Італією, Румунією, Болгарією, Угорщиною та Фінляндією. Українська дипломатія багато зробила для розвитку OOH, зокрема таких її органів, як Комісія з прав лю-дини, Міжнародна організація праці (МОП), Комісія OOH з питань
254
освіти, науки і культури (ЮНЕСКО), у переговорах щодо обмеження озброєнь. У 50-х роках представники УРСР працювали в 16-ти Між-народних організаціях, підписали 60 міжнародних угод і конвенцій.
Складним був період затяжної “холодної війни”, період боротьби між капіталізмом і соціалізмом за вплив на країни Центральної та Південно-Східної Європи, що виявилось у створенні так званого соціалістичного табору. Україна поставляла країнам, які належали до Ради Економічної Взаємодопомоги (РЕВ), чавун, вугілля, продукцію машинобудування, важливі види сировини тощо. Отримувала вона звідти промислове обладнання та інші товари. Громадяни України брали участь у будівництві та обладнуванні багатьох підприємств у країнах Східної Європи та в окремих слаборозвинених країнах. Починаючи з 1953 р. УРСР внесла відповідні кошти у фонд ООН для країн, що почали розвиватися.
Понад 20 млн трудящих України в 1950-1951 pp. підписали Сток-гольмську відозву до народів світу про заборону атомної зброї. Увій-шовши до Всесвітньої Ради Миру, представники УРСР підписали Звернення Ради про укладання Пакту Миру між великими держа-вами.
Активна позиція України на міжнародній арені посилювала інте-рес світової громадськості до історії, культури і побуту народу рес-публіки.
Значну роль у розвитку зарубіжних зв’язків відігравали Українське Товариство культурних зв’язків із закордоном, українська комісія Всеслов’янського комітету СРСР та Український радіокомітет.
Розширювалися зв’язки діячів науки і культури України з діячами науки і культури Англії, США, Польщі, Чехословаччини, Югославії та інших країн.
У 1954 р. Україна стала членом ЮНЕСКО.
Проте за авторитарної влади в СРСР зовнішньополітична діяльність в ці роки певною мірою була обмежена. Україна рухалась у фарватері зовнішньополітичних кроків СРСР, що природно для уні-тарної держави, де панує монополія центру на зовнішню політику. Україна, формально маючи право встановлювати прямі міжнародні відносини, включаючи обмін дипломатичними місіями, за відсутності реального суверенітету, справжньої державності в республіці фак-тично не могла ним скористатися.
255
16.4. Суспільно-економічні, політичні процеси і розвиток культури України (середина 50 -
ПЕРША ПОЛОВИНА 60-Х РОКІВ)
Середина 50-х років характеризувалася, з одного боку, посиленням впливу тоталітаризму, а з іншого - виникненням необхідності прин-ципових змін в усіх сферах життя суспільства.
5 березня 1953 р. помер Й. Сталін. Проте з його смертю не зникли сталінізм і тоталітаризм, які пустили в суспільстві глибоке коріння. У вересні 1953 р. першим секретарем ЦК КПРС став М. Хрущов. У червні 1953 р. перший заступник голови Ради Міністрів СРСР Л. Берія, який готувався до захоплення влади, був заарештований і невдовзі його було засуджено до страти.
Однак бюрократичний авторитаризм “вождя народів” перероджу-вався в авторитарну бюрократію апарату, тоталітаризм особистості — у тоталітаризм партократії. І все ж у суспільно-політичному житті назрівали суттєві зміни. Винятковою подією на цьому шляху став XX з’їзд КПРС (14-25 лютого 1956 p.). Він увійшов в історію на-самперед завдяки знаменній “секретній доповіді” М. Хрущова, в якій визнавався культ особи Й. Сталіна, його прояви і наслідки за минулі два десятиріччя. Завдяки М. Хрущову почався процес десталінізації. З таборів і заслання поверталися реабілітовані жертви репресій. Істотно послабився притаманний сталінському режимові всеохопний страх. За 1953-1956 pp. в Україні було реабілітовано 7679 осіб. Серед них - письменники В. Еллан-Блакитний, В. Чумак, І. Микитенко, окремі військові та державні діячі. Процес десталінізації спричинився до появи на початку 60-х років нового покоління інтелігенції, яке називали “шістдесятниками”, дисидентами. В Україні дисидентський рух розпочався в середині 50-х років. Його учасники піддавали кри-тиці ідеї марксизму-ленінізму, виступали за утвердження історичної правди, за вільний розвиток української культури. Особливо це виявлялося в Західній Україні, де ще свіжими були спогади про недавню братовбивчу війну. У 1959 р. було створено Українську робітничо-селянську спілку (УРСС). Проект її програми написав Л. Лук’яненко. Незабаром його було засуджено до страти, але вирок замінено 15-ма роками ув’язнення.
У дисидентському русі брали участь такі представники інтелігенції, як В. Мороз, М. Осадчий, Д. Іващенко, М. Масютко, М. Озер-
256
ний, І. Гнатюк, Г. Баран, генерал П. Григоренко та ін. Поступово з’я-вилися не дозволені цензурою праці “самвидаву”, в яких викривалась існуюча система.
Набирала сили в цей час, за влучним виразом письменника І. Еренбурга, хрущовська “відлига” у культурному житті. У 1957 р. історики України дістали дозвіл заснувати власний журнал під на-звою “Український історичний журнал”. Через два роки розпочала-ся публікація Української радянської енциклопедії. Потім пішли публікації “Історії українського мистецтва”, “Історії міст і сіл України”, яких не мали навіть росіяни. З’явилися численні україномовні журна-ли з природничих і суспільних наук, у тому числі “Економіка Радянської України”, “Радянське право” та ін. У ці часи були надруковані автобіографічна повість О. Довженка “Зачарована Десна”, романи і повісті Г. Тютюнника, Л. Первомайського. Естафету старшого покоління підхопила талановита літературна молодь. Серед них - “лицар українського відродження” В. Симоненко, Л. Костенко, І. Світлич-ний, І. Драч, М. Вінграновський, В. Шевчук, Є. Гуцало, А. Горська, В. Кушнір. Молода генерація митців дістала назву “шістдесятників”. Кожен з них вирізнявся своєю творчою індивідуальністю. Українсь-ке музичне мистецтво в 50-ті роки збагатилося низкою талановитих творів. Серед них - третя симфонія композитора Б. Лятошинського, опери Ю. Мейтуса “Украдене щастя” та Г. Майбороди “Мілана”. Пісенні твори П. Майбороди, А. Філіпенка, А. Штогаренка, І. Шамо набули великої популярності серед населення.
Період “відлиги” тривав недовго. З другої половини 1958 р. починається тиск на всіх письменників, творчість яких припадала на пе-ріод “відлиги”. В Україні критикували за вільнодумство С. Голова-нівського, за перші збірки гостро накинулися на Л. Костенко і цим зумовилось її майже трирічне мовчання.
Адміністративно-командна система керівництва всім духовним життям країни продовжувала діяти. Всеохоплюючий диктат номенк-латурного апарату зберігався і зміцнювався. Згортались елементи де-мократії у сфері міжнаціональних відносин. Усунення від влади М. Хрущова у жовтні 1964 р. посилило тенденцію до більш жорстоких покарань. У серпні-вересні 1965 р. було заарештовано близько двох десятків правозахисників. Серед них - літературний критик І. Світличний, художник П. Заливаха, історик В. Мороз та ін.
Як відомо, спроба замінити М. Хрущова на посаді першого секретаря ЦК КПРС ще в червні 1957 р. групою колишніх сподвижників
257
Й. Сталіна закінчилася провалом. Але поступово М. Хрущов, очолив-ши боротьбу з культом особи Й. Сталіна, під впливом свого оточен-ня опинився в полоні власного культу особи. За час його перебуван-ня при владі були намагання здійснити реформи в багатьох ланках, домогтися демократизації форм управління, але зміни в суспільно-політичному житті мали суперечливий характер. Реформи не були пов’язані з творчою ініціативою мас і з демократичними процесами. Водночас навіть спроби реформування суспільства адміністративний апарат сприймав як загрозу власному існуванню і почав готувати усунення М. Хрущова, що й було зроблено в жовтні 1964 р. на Пле-нумі ЦК КПРС. Першим секретарем ЦК був обраний (з 1966 р. знову було введено посаду генерального секретаря) Л. Брежнєв, а уряд очолив О. Косигін. Значні зміни відбулися також за період 50 - пер-шої половини 60-х років у керівництві ЦК КП(б)У. Так, першим сек-ретарем ЦК КП(б)У з 1949 р. по червень 1953 р. був Л. Мельников, а потім, уперше за всю історію української парторганізації, - украї-нець за походженням О. Кириченко. У 1957 р. його змінив М. Під-горний, який перебував на цій посаді до 1963 р. З 1963 по 1972 р. пер-шим секретарем КП(б)У був П. Шелест. Як відомо, активну роль в організації змови проти М. Хрущова відіграли Л. Брежнєв, М. Під-горний, П. Шелест - висуванці М. Хрущова.
На середину 50-х років Україна займала вагоме місце в народногосподарському комплексі СРСР. Особливого розвитку набули ма-шинобудування, металургія та легка промисловість. У 1955-1960 pp. обсяги виробництва тракторів збільшились удвічі, металорізальних верстатів - в 1,7 раза, тепловозів - в 11 разів. Водночас у середині 50-х років виявились серйозні недоліки системи управління народ-ним господарством. Були надмірно роздуті штати в міністерствах і відомствах, давалося взнаки жорстко централізоване планування. У цих умовах М. Хрущов висунув ідею реформи управління. Але ні він, ні його найближче оточення не ставили питання про повний злам командно-адміністративної системи, скасування централізації. У лютому 1957 р. народне господарство СРСР переходило на управління за територіальним принципом через ради народного господар-ства (раднаргоспи). Було утворено 105 раднаргоспів, з них 11 - на території України, де замість 11 союзно-республіканських і двох рес-публіканських міністерств було створено 11 економічних адміністра-тивних районів (у 1960 р. - ще три), якими керували раднаргоспи.
258
Були також розширені права республіканських і місцевих органів, зокрема щодо використання бюджетних коштів. У результаті систему галузевого, вертикального централізованого управління було заміне-но територіальною. Така система створювала умови для впроваджен-ня госпрозрахунку, ефективного використання ресурсів і кадрів. При цьому, зокрема, зміцнювалася економічна самостійність України, оскільки всі підприємства на її території підпорядковувались республ-іканським органам.
Водночас певною мірою порушилося централізоване управління галузями промисловості. Раднаргоспи виявилися неспроможними комплексно вирішувати науково-технічні проблеми розвитку галу-зей. Не зникли ці суперечності й після укрупнення територіальних і створення в 1962 р. республіканських раднаргоспів та Вищої Ради народного господарства СРСР. У жовтні 1965 р. Верховна Рада СРСР ухвалила рішення про ліквідацію раднаргоспів.
У першій половині 60-х років Україна нарощувала виробничі потужності в промисловості. До ладу ставали металургійні агрегати, освоювалося виробництво нових якісних марок сталі, прокату. Роз-вивалися хімічна, нафтопереробна, газова, енергетичні галузі промисловості. Але, як і раніше, тривала гонитва за валовими показни-ками, економіка залишалася на шляху екстенсивного розвитку, що потребувало залучення до виробництва додаткових робочих рук.
Незважаючи на те що Україна залишалася одним з основних виробників сільськогосподарської продукції, на середину 50-х років становище в сільському господарстві було складним. Давалися взна-ки наслідки колективізації й війни. До того ж колгоспи фактично не мали жодних прав. Збитки покривались державними кредитами й дотаціями; при цьому державні заготівельні ціни на зерно й інші види сільськогосподарської продукції були надто низькими.
У 50-х роках основною формою постачання міст продовольством стала закупівля. Закупівельні ціни значно підвищилися, податки се-лян зменшилися. За 1952-1958 pp. державні заготівельно-закупівельні ціни підвищились майже втричі, зокрема на зернові культу-ри — майже всемеро, на продукти тваринництва - у 5,5 раза. Усе це сприяло прискоренню темпів сільськогосподарського виробництва. В 1954-1955 pp. середньорічні темпи виробництва сільськогосподар-ської продукції перевищували 7 %. Таких успіхів було досягнуто за рахунок підвищення врожайності і продуктивності. В Україні
259
врожайність зернових за 1950-1961 pp. збільшилась з 10,2 до 19,9 ц/га, а валовий збір зерна за 1950-1955 pp. збільшився з 20,5 до 32,5 млн т. Однак уже в 1958 р. у сільськогосподарському виробництві почався спад. Якщо з 1950 по 1958 р. обсяг валової продукції сільського гос-подарства республіки збільшився на 65 %, то з 1958 по 1964 р. -лише на 3 %. Головна причина цього - незмінність командно-адмі-ністративної системи, яка унеможливлювала спроби реформувати країну. До того ж керівництво України запланувало на 1959-1965 pp. (семирічку) нереальні темпи виробництва сільськогосподарської про-дукції. На XX з’їзді КПУ (1959 p.) M. Підгорний заявив, що республіка виконає завдання семирічки в галузі сільського господарства за 5 років. При цьому ставка робилася не на економічні важелі, а на пе-рестановку номенклатурних кадрів. Не виправдало себе і перетворення в 1958 р. МТС на ремонтно-технічні станції (РТС). Реорганізація МТС у РТС з обов’язковим викупом колгоспами техніки завдала їм великих фінансових збитків. Високі ціни на нові машини і механізми, запасні частини, ремонт і водночас низькі ціни на сільськогосподар-ську продукцію призвели до фінансової заборгованості колгоспів пе-ред державою.
Ситуація ускладнювалась і у зв’язку з посухою 1963 р. До того ж П. Шелест був одним з ініціаторів знищення в Україні традиційних сівозмін, здійснював політику, яка призвела до деградації чорноземів. Віками застосовувана трипільна система землеробства, яка підтри-мувала мінімальну родючість грунту, в умовах дефіциту добрив була оголошена шкідливою. Відмова від парів і широке запровадження на полях колгоспів і радгоспів кукурудзи, котра витіснила традиційні культури, надто швидко в умовах адміністрування призвели до пору-шення в багатьох районах сівозмін, структури грунтів, зниження врожайності зернових культур.
У результаті в 1959-1965 pp. обсяг валової продукції сільського господарства збільшився в Україні на 11 % замість 70 % за планом. Виробництво продукції тваринництва навіть знизилося до 92 % порівняно з 1958 р. Зменшилися площі посівів: озимої пшениці - з 7,5 млн га у 1958 р. до 5,2 млн га в 1968 p., ярої - на 31 %. Низькою залишалася культура землеробства.
Відставання сільськогосподарського виробництва негативно позначилося на розвитку харчової та легкої промисловості, на темпах зростання національного продукту та матеріального добробуту тру-дящих республіки.
260
Водночас завдяки окремим заходам держави стали помітними певні зрушення в соціально-побутовій сфері. Так, було скасовано фактичне закріплення селян до місць проживання й праці; колгоспники одержали паспорти; було введено пенсійне забезпечення колгоспників. З 1958 р. було припинено випуск державних позик для розміщення серед насе-лення. У 1960-1965 pp. удвічі підвищилась оплата праці колгоспників; для них запроваджувалася гарантована грошова оплата, різко знижувався сільськогосподарський податок. У 1956-1965 pp. було здано в експлуатацію понад 182 млн м2 житлової площі, тобто житлові умови поліпшили близько 18 млн людей. Разом з тим недостатньо про-думана грошова реформа 1961 р. призвела до збідніння населення. Внаслідок неї ціни на колгоспних ринках підвищились, а вони забезпе-чували близько 15 % товарообороту. У 1962 р. ціни на окремі продук-ти харчування підвищила й державна торгівля. Ситуація на споживчо-му ринку загострилася. Створювалися й штучні труднощі. Наприклад, було заборонено тримати худобу в передмістях, обмежено площі при-садибних ділянок колгоспників, збільшувалася кількість ерозованих земель, штучних водосховищ тощо.
Влада ігнорувала також загрозу природних катастроф. Наслідком цього стало, наприклад, виверження сельових потоків з Бабиного Яру 13 березня 1961 р. Через безвідповідальність керівництва Києва і республіки загинули сотні людей. Соціально-економічні процеси того періоду потребували вдосконалення народної освіти. У другій половині 50-х років почалась організація шкіл нового типу - шкіл-інтернатів. На середину 60-х років у республіці було 533 школи-ін-тернати, де навчалися понад 200 тис. учнів. З 1956 р. було скасовано оплату за навчання у старших класах. У квітні 1959 р. Верховна Рада УРСР прийняла закон про народну освіту. За основу було взято прин-цип поєднання загальноосвітнього і політичного навчання. Проте реформа на засадах політехнізації йшла повільно, на недостатньому рівні був індивідуальний підхід у вихованні учнів, який обстоював відомий педагог, директор Павлиської школи Кіровоградської області В. Сухомлинський.
Певні позитивні зміни стались і в розвитку української науки. У 1958-1965 pp. кількість учених збільшилась з 37 до 94 тис. осіб. Як і раніше, головним науковим закладом України була Академія наук УРСР. До її складу на кінець 50-х років входило 36 науково-дослід-них інститутів і 19 інших наукових установ. Основна увага вчених зо-
261
середжувалась на фундаментальних проблемах, які визначали перс-пективи науки. Багато було зроблено для запуску першого штучного супутника Землі в жовтні 1957 р. і тріумфального польоту в кос-мос першої людини - громадянина СРСР Ю. Гагаріна.
Із середини 50-х років розширилися межі міжнародної діяльності України. У 1957 р. було відкрито постійне представництво УРСР при ООН. Але слід зважати на те, що на міжнародній арені Україна знач-ною мірою змушена була йти в руслі зовнішньої політики Москви.
Книга: В. Д. Мирончук, Г. С. Ігошкін ІСТОРІЯ УКРАЇНИ
ЗМІСТ
На попередню
|
|
